Путівка

 «І от ми нарешті розпочинаємо наш розіграш! Я ще раз нагадую, що суперпризом у нашому розіграші є 50 000 доларів. Отримати ви його зможете, якщо всі числа на вашому лотерейному білеті будуть збігатися із числами на кульках, які я витягну із цього прозорого ящика, це 50 000 доларів». Голос приємної на вигляд пані, якій було лише близько двадцяти п’яти, повідомляв з екрану. Кліф Метьюз, втупившись очима у свій лотерейний білет уважно слухав кожне її слово. «Отож, перше число, яке допоможе вам розбагатіти… Ну-у, що ж це буде?» Світловолоса ведуча засунула руку у ящик по самий лікоть та копирсалася серед сотень білих кульок із номерами. «Перше число-87». Очі Кліфа розширилися від здивування, в нього з’явився зовсім невеликий шанс виплатити всі борги за кредитами, які йому залишила його колишня дружина, бо номер на його білеті був саме 87. «Наступне число, яке має бути у вашому виграшному лотерейному білеті – 47». Білявка піднесла білу кульку із числом на рівень обличчя й усміхнулася своєю білосніжною усмішкою. У Кліфа затрусилися руки, наступним числом у його лотерейному білеті було якраз 47. «Нам залишилося ще зовсім трохи, аби дізнатися, хто ж стане переможцем та забере суперприз - 50 000 доларів. Тож, шанс отримати цю суму має людина, в якої третім числом на її лотерейному білеті є…». Дівчина на хвилину змовкла, тягнути інтригу. А в неї до цього талант. «Число 89!». Кліф зі злості запустив пляшкою пива, що стояла досі перед ним на журнальному столику, об стіну. Вона розбилася на десятки дрібних уламків, а пиво, якого там було ще чимало, залишило на шпалерах велику мокру пляму жовтуватого кольору. Здається, окрім того, що Кліфу сьогодні й так не щастило, через свою нестриманість йому доведеться прибирати цей розгардіяш. Далі ж він навіть не намагався слухати цю довговолосу і, варто сказати, довгоногу дівулю. Кліф просто сидів, відкинувшись на дивані та дивився на лотерейний білет, який він досі тримав у руках. Так він просидів ще декілька хвилин, поки та дівчина на екрані завершувала розіграш. Потім він якось неохоче підняв голову, щоб подивитися, хто все ж став переможцем і від здивування йому очі полізли на лоба. Всі інші числа на виграшному лотерейному білеті були абсолютно такими ж, як і на його, окрім 89. Він просто не міг повірити в це, від грошей його відділяла лише одна цифра! Кліф в тій лотереї потратив більше, ніж виграв за весь час. Якщо буди точним, то на лотерейні білети він витратив 158 доларів, а виграв всього лише 6. Така статистика його зовсім не тішила.

«Ось і завершився наш розіграш. Проте сьогодні у нас є спеціальний приз для того, чиє везіння підвело його сьогодні. Наш спеціальний спонсор, туристична фірма «Олкеп», пропонує свій заохочувальний приз – путівку в особливе місце».

-        Хто дає такі тупі назви цим туристичним фірмам?, - промовив Кліф вголос,- От серйозно, хто, в біса, звернеться до туристичної фірми, назва якої «Олкеп»?

     Злість кипіла в жилах чоловіка, аж поки він не почув номер білета, який стає переможцем та відправиться в тур. На екрані висвітлилися числа й, на повне здивування Метьюза, у його лотерейному білеті були ті ж самі – 87 47 86 43 55.

- Нащо мені та путівка здалася? Кому вона взагалі треба? Ще й від фірми «Олкеп»…, - Кліф кричав у пустій квартирі, де його могли почути лише стіни і, якщо добре постаратися, то сусіди знизу.

«Ми просимо звернутися переможця до нас, щоб отримати свій заохочувальний приз..», - голос блонди лунав з екрану.

- Хоча, з якого дива я відмовляюся то? Може хоч відпочину від цього довбаного життя. Або ні, на біса мені ця путівка, я її продам. За 158 доларів, хоч відіб’ю те, що потратив за цей час!

Кліф швидко записав номер з екрану, за яким йому необхідно було звернутися й одразу ж взяв свій телефон. Він швидко набрав номер та слухав телефонні гудки. Трубки довго ніхто не піднімав на тому боці й Кліф вже було подумав, що то чергове кидалово та хотів кидати слухавку, як у динаміку почувся голос. Метьюз очікував почути той самий голос білявки, але з ним розмовляв якийсь чолов’яга і, судячи із тембру його голосу, був він дебелий. Щонайменше Кліфу так здалося.

- Доброго вечора! Мене звати Аластор. Що я можу для вас зробити?, - а імена працівників в них такі ж дивні, як і назва фірми.

 - Я виграв вашу кляту путівку. Кажіть, що робити далі, - ввічливості Кліфу було не позичати, але його ніколи це не гнітило.

- Кажіть свій адрес проживання, кур’єр найближчим часом доставить вашу путівку.

Кліф сказав чоловікову свою адресу. Він почув як той клацає кнопками на клавіатурі, очевидно записуючи.

- І що, це все? Навіть не перевірите чи я не брешу?

- А, пане Метьюз, в мене є талант чути брехню у людях. Повірте мені, я впевнений, що ви не брешете, - Кліф заціпенів не секунду. Звідки той Аластор, який очевидно вкрав своє ім’я в персонажа з книг про Гаррі Поттера, знає як його звати?

- Звідки ви зн…, - він не встиг договорити як почув у своєму динаміку гудки.

Кліф в цілковитому здивуванні поклав свій телефон на тумбочку, де він і стояв досі й розглянувся кімнатою. На землі лежали шматки розбитої пляшки, а пиво на шпалерах вже потрохи підсихало й змушувало їх морщитися. Він вирішив, що саме час прибрати той весь гармидер, який він зробив, але раптом почув стук у двері.

- Кого це ще принесло о такій годині?

Метьюз попрямував до вхідних дверей, поправляючи на собі штани, які сповзли йому мало не до колін. Коли він відчинив двері, то побачив перед собою високого чоловіка з модною, за оцінкою Кліфа, зачіскою, вдягненого в елегантний костюм із невеликим конвертом у руках.

- Вибачте, але мене не цікавлять ваші книжки чи розмови про Бога.

- Ха-ха, - чоловік легко розсміявся, але явно тримаючи марку, - я тут не для пропозицій поговорити про Бога, повірте.

Голос чоловіка видався Кліфу аж надто знайомим. Ніби він його десь вже чув до цього.

- Ви Аластор?

- О, ні, що ви, я Ваальберіт. Аластор у нас займається іншими справами. Він в минулому глашатай, а тепер працює в нашому кол-центрі. Підвищив кваліфікацію, так би мовити.

«Глашатай? То де він працював за таким фахом, в Стародавній Греції? І що там них діється з іменами в тому «Олкепі»?», - думки Кліфа явно були зосереджені не на тому, що необхідно.

- Можна просто Ваал?, - Кліф вирішив пожартувати, проте співрозмовнику це, здається, не сподобалося.

- Ні, не можна. Ваал у нас працює в центральному офісі. Не хочу, щоб хтось подумав, що я його підсиджую.

- Добре, все, домовилися, - Метьюз не очікував такої різкої і відвертої відповіді, тому вирішив не продовжувати, - То що, показати вам свій лотерейний білет?

- Не потрібно. Кліфе Метьюз, квартира 7, вулиця 18, район Прінтерс Роу. Ваші дані у нас вже давно є в реєстрі. Ви ж не думали, що ви такий везучий, правда?

- Взагалі то, думав… Що відбувається? Це чийсь ідіотський жарт?, - Кліф почав нервувати, - Моя колишня вас підіслала? Це точно та лярва! В цьому конверті вибухівка, я впевнений. Та жінка, фурія, вона божевільна. Не підходьте до мене! Чуєте, залишайтеся на місці, або я викликаю копів. Не смійте заходити в мою квартиру з цим конвертом! Я знав, що десь є якийсь підступ. «Олкеп»? Серйозно? Ця назва одразу мене насторожила! Не с…

- Кліфе, візьміть себе в руки, - Ваальберіт залишався незворушним. Істерика Метьюза його зовсім не турбувала, - Це не ваша дружина, і не розіграш. Якщо вам стане легше я можу просто при вас відкрити конверт та довести, що тут немає ніякої вибухівки. Ви одразу побачите, що це лише шматок паперу із даними вашої подорожі, от і все.

- А, давай, Валлі, відкривай!, - Кліф сильно метушився, - Ти відкривай, а я відійду метрів на п’ять, щоб мене не зачепило мізками з твоєї довбешки при вибуху.

Ваальберіт зі спокійним виразом обличчя акуратно відкрив конверт, витягнув звідти невеликий папірець яскраво-червоного кольору та почав обертати ним в руках, щоб Кліф, який все ж відійшов від нього на декілька метрів, пересвідчився, що це всього лише папір.

- Кліфе, припини істерику, - Ваальберіт все ж втратив самоконтроль, - Бачиш, це всього лише папір. Це твоя путівка, тримай, - Ваальберіт поставив путівку назад у конверт й простягнув руку із ним, щоб Метьюз забрав.

Кліф постояв ще декілька секунд, очікуючи таки почути вибух, але цього не сталося. Тому він повільно підійшов до чоловіка, який так і стояв у дверях із простягненою рукою, в якій був конверт, а червоним виднівся кутик його путівки.

- А де поділося звертання на «ви»? Хочете, щоб я зателефонував у вашу контору і розповів їм, як ви ставитеся до клієнтів?, - після своєї істерики Кліф хотів видатися серйозним, однак вийшло лише бути нахабним.

- Звісно ні, я щиро перепрошую. Запевняю вас таке більше не трапиться. А тепер, мені пора. Всього найкращого, - маска самоконтролю повернулася на його обличчя і Ваальберіт, розвернувшись на підборах, пішов коридором до сходів.

Кліф, тримаючи в руках конверт зі своєю путівкою, виглянув із дверей вслід посильному з дивним ім’ям, але нікого не побачив. Ваальберіт, мабуть, дуже швидко ходив. Метьюз ривком закрив двері та пішов назад до вітальні, де стояв телевізор, не зводячи очей із конверту у своїх руках. Кліф сів на диван й витягнув той клаптик червоного паперу. На ньому великими літерами було написано "ПУТІВКА ДО ПЕКЛА".

- Що то взагалі таке? Мене точно десь надули! Путівка в обидва боки до пекла, це ж…,- не встиг Кліф до кінця висловити своє незадоволення, як в кімнаті різко стемніло, а дошки підлоги під його ногами почали труситися, ніби на Бостон насунувся землетрус. Потім вони почали провалюватися кудись униз, утворюючи велетенську дірку просто в його вітальні, яка світилася червоним кольором. Кліф не встиг до кінця зрозуміти, що ж відбувається, як опинився разом зі своїм диваном перед велетенськими воротами.

        Залізна брама, яка тепер стояла перед Кліфом була метрів із двадцять заввишки. Він так й залишився сидіти на дивані та спробував роззирнутися навколо себе, але окрім цих воріт не побачив абсолютно нічого. Кругом було темно, хоч око виколи. Самі ж врата ніби підсвічувалися помаранчево-червоним світлом, як та діра в його підлозі. Брама не була просто решіткою, а ніби складалася із різноманітних сцен та подій. Кліф, декілька секунд уважно її розглядав, а тоді мало не знепритомнів – на воротах були зображенні сцени катувань людей. Всі вони були ніби живі й постійно рухалися, Метьюз бачив як з людей витікає кров, падаючи справжніми краплями на землю. Зважаючи на те, що зір Метьюза залишав бажати кращого, він зміг роздивитися не надто багато. Десь на висоті двох метрів він помітив візерунок, який зображував процес свіжування, але, як не дивно, різали там не свиню. Попри те, що в цьому місці було жаркувато, у Кліфа всередині все похололо. Він різко зірвався на ноги, а диван його відразу ж зник позаду. Проте Метьюз не міг зробити й кроку, жах скував його, а очі лише бігали в пошуках якогось порятунку, але нічого не знаходили. Так, в паніці він помітив ще одну цікаву сцену на воротах. У лівому нижньому куті Кліф побачив велетенського змія, схожого радше на дракона, а не на звичну змію. Той драконо-змій обернувся тілом навколо дерева, яке, судячи із плодів на його гілках, було яблунею. Збоку ж біля того дерева лежала жінка з протягненими руками вверх, яка ніби благала змія щось їй дати.

- Начальству не подобається це зображення, направду. Але що ж поробиш, історія.

За спиною Кліфа раптом прозвучав низький, хриплий чоловічий голос. Той різко озирнувся та побачив перед собою низького лисуватого чоловіка в бордовому костюмі й такого ж кольору краваткою, на якій були малюнки невеличких багать.

- Що ти сказав?

- Кліфе, не ввічливо якось. Ви ж хотіли, щоб до вас зверталися на «ви», то будьте ласкаві теж не грубіяньте. Одначе, моя помилка. Я не встиг відрекомендуватися. Мене звати Нісрок. Я тут один з адміністраторів.

- Тут? А «тут» це, в дідька, де?, - Кліф й сам розумів, що питання дурне, але краще це було раз почути, аніж сто разів здогадатися.

- Якраз, як ви й сказали, в дідька. Та в пеклі звісно ж. Що ж у вас на путівці було написано?, - Нісрок був сам спокій.

- Ні-і, це якась дурня, - Кліф крутив головою, заперечуючи реальність, - цього не може бути. Яке, нафіґ, пекло? Я щойно сидів вдома, на своєму дивані. Звідки взялося пекло?

- Ну, якщо вам справді це цікаво, то я в процесі нашої екскурсії міг би розповісти. Знаєте, захоплива насправді історія. Сімейні драми, війна, братерська зрада, вигнання і всяке таке. Доволі цікаво, можу включити в екскурсію, якщо бажаєте. Безоплатно.

- Слухай, Хард-року, чи як там тебе, ти що таке мелеш?

- Ну добре, Кліфе, можемо і на «ти».

- Алло, хто ТИ такий?, - Кліф вже просто кричав до співрозмовника, однак той був абсолютно спокійний.

- Як я вже й казав, мене звати Нісрок. Я тут один з адміністраторів. До моїх обов’язків раніше, поки начальство не придумало ці екскурсії, входила реєстрація грішників, розподіл їх по кругах пекла. Потім у нас сталася реорганізація, круги пекла ліквідували, поділ змінився, набрали новий персонал, а мене понизили до простого екскурсовода, - Нісрок важко зітхнув.

- Це що якийсь тематичний парк розваг?, - Кліф намагався знайти хоч одне логічне пояснення того, що відбувалося.

- Можна і так назвати. Розважаємося тут, однак, тільки ми, але все ж.

- Ідіотизм… дурня якась… небилиці розказуєш Нівроку, - Метьюз досі панікував, його мізерний мозок не міг осягнути всього, що відбувалося.

- Кліфе, давай ми поговоримо про все по порядку, - Нісрок почав до нього повільно підходити, від чого Метьюз відсахнувся, - Ти виграв одну путівку в пекло. Відмовитися у тебе немає можливості, зрештою, гріх не скористатися такою пропозицією. Ти зможеш вийти звідси коли закінчиться термін дії твоєї путівки. От і все.

- Хард-року, ти..

- Нісрок.

- Так, так, Носок, ти правду зараз говориш?

- Звісно ж правду, брехнею у нас тут інші завідують.

Кліф, не очікуючи цього, трохи заспокоївся та навіть зацікавився тим, що відбувається.

- Тобто, кажеш це просто екскурсія?

- Не просто екскурсія, а одна із найбільш захопливих екскурсій в твоєму житті. К’мон, ми робимо свою роботу на совість.

- І що, я просто потім вийду з пекла як нічого не було?

- Так і, якщо навіть трохи поміняєш життя, можемо ніколи більше не зустрітися. Хоча, правду кажучи, тебе ми тут чекаємо дуже сильно.

- Що? Ти зараз про що Поп-року?

- Нісрок я. Так, а ти думаєш тебе що, рай чекає? Ей, Кліфе, Кліфе, ти вже забув, як в початковій школі мало не до смерті побив свого однокласника?

- Як ти вз…, - Кліф не встиг продовжити.

- Я знаю все. І знаю як ти чіплявся до того дівчиська, яке приїхало до бабусі на літо й жило по сусідству.

- Але ж я нічого не зробив!

- Вона бігає просто швидше, ніж ти. Зрештою, не тільки цим ти живеш. Паління твоє тебе й погубити може.

- Я намагаюся кинути…

- Ну, якщо ти кинеш палити, то в тебе буде на одну залежність менше, але нам тут для статистики непогано б ще кількох курців завести. Однак, дивися вже сам.

Кліф не міг повірити своїм вухам.

- Ти все знаєш?

- Абсолютно. То, що почнемо екскурсію?

        Кліф Метьюз стояв без можливості поворухнутися. Все його тіло було ніби паралізоване, він не відчував навіть пальців на руках, не говорячи вже про те, щоб йти кудись. Нісрок же повернувся до нього спиною і впевненим кроком пішов просто до воріт. Зупинився він біля велетенської замкової щілини, яка була розташована просто в нього перед обличчям та повернувся, щоб подивитися чи йде за ним Кліф. Метьюз же через кілька секунд зміг зрушити з місця та поплентався, човгаючи ногами, які досі працювали не на повну силу, до Нісрока.

        - І де ж твій велетенський ключ до цього замка?, - настрій Кліфа ставав дедалі краще, він навіть спромігся вдало пожартувати, однак тіло досі слухалося слабо.

        - Кліфе, за кого ти нас мене маєш? У нас тут система розпізнавання облич.

        - Дивлячись на ці ворота і не скажеш.

        - Ми давненько хотіли вже їх змінити, але так якось атмосферніше, знаєш.

        - То ви таки катуєте тут душі?

        - Ні, поїмо їх коктейлями. Звісно ж катуємо. Для чого ж пекло?

        Нісрок повернув голову і подивився просто в замкову щілину. Зверху вниз по його обличчю пройшов червоний горизонтальний промінь й брама сама відчинилися. Кліф опинився посеред довжелезної алеї, яка вела невідомо куди. По боках булькотіла лава, роблячи краєвид одночасно жахливим та неймовірно красивим. Сама ж алея була вкрита густим туманом пари, тому розгледіти щось було практично неможливо.

        - Так, а що я тут побачу, якщо я не можу роздивитися в цьому тумані далі витягнутої руки?

        - Все ти побачиш, не переживай. Це всього лише наш парадний вхід. З цього боку пекла ми заводимо лише на екскурсії. Ми тут любимо естетику, а ви, люди, круто придумали опис пекла, Долина Гінном й таке інше. Того ми і вирішили тут трішки поекспериментувати й зробили такий «традиційний вхід».

- То насправді пекло не таке, яким ми його знаємо?

- І так, і ні. Ви звикли до того, що тут тільки ріжуть, колять, палять, варять й всяке таке інше. Нам, до речі, образливо. Ні, звісно не без цього, але фантазія в нас краща, ніж ви собі думаєте.

- Слухай, Данте мав рацію? У вас тут справді круги пекла?

- Були. Я вже казав, що тут була реорганізація.

- А звідки він знав?

- От сам в нього і запитаєш, як захочеш.

- А можна?, - голос Кліфа був наче в маленької дитини, якій батьки дозволили покататися на новому велосипеді.

- Якщо зустрінеш. Він тут в нас вже давненько, інколи даємо відпочинок. Десь може й ходить, блукає. Так, що ж починаємо наш тур. До речі, забув повідомити. Кожна наша екскурсія персоналізована.

-Персоналізова… Що? Що то означ….

Нісрок не дав йому договорити, а просто клацнув пальцями в повітрі й вони опинилися в зовсім іншому місці. Кліф стояв босими ногами на сирій, холодній землі, а кругом нього було пусто. Йому раптово стало дуже холодно, здавалося, що морозом дує звідусіль. Кругом досі був туман, тільки лави вже не було видно, все кругом було сіре. Тоді він опустив голову вниз та побачив, що його права нога стоїть просто на чиємусь обличчі. Він різко скрикнув й відсахнувся назад, але наштовхнувся на чиюсь руку і почув різкий хрускіт фаланг пальців. Кліф почав метатися, бігати з одного місця в інше, проте кожного разу чув під ногами хрускіт кісток, а ступну ковзали по людській шкірі не першої свіжості.

- Та заспокійся ти, Кліфе.

- Носорогу, ти?

- Нісрок. Так, то я.

- Де ти? Я тебе не бачу? Тут в землі лежать люди, я чую як під ногами хрустять їх кістки, я комусь зламав ніс!, - Кліф кричав до Нісрока і в паніці крутив головою навсібіч.

- Тут у нас відділення пекла створене для тих, в кого гнів був улюбленим гріхом, - Нісрок з’явився просто перед Кліфом ніби нізвідки, а під його вагою захрустіла чиясь грудна клітка, - Вони тут гниють.

- В-в-вони в-в-відчувають біль?, - Метьюз не міг вимовити й слова без затинань.

- Звісно, тільки от сказати нічого не можуть. Колись вони кричали всі так, що вуха закладало, але потім нам це перестало приносити навіть найменше задоволення й почало діяти на нерви. Спочатку ми напихали їм в горлянки землі, але вони почали стогнати. Зрештою, нам довелося вирізати у них голосові зв’язки перед тим як закопати.

- Скільки їх тут?, - Кліф крутився навколо себе, намагаючись побачити, де закінчується те поле, на якому «ростуть грішники».

- Ой, десь вже на двохсотому мільйоні ми перестали рахувати.

- Д-двісті м-мільйонів?

- Це було ще до нашої ери. Ну, тобто, вашої ери. Чи як це правильно сказати…? Наша-ваша? Неважливо, давно то було.

- Ч-чого саме таке катування?

- Ой, це насправді дуже поетично. Ми дуже довго не могли придумати нове покарання, коли нам забракло працівників для різання. Тоді ж хтось з ваших якось сказав, що гнів роз’їдає людину із середини. Нам це дуже сподобалося. Тому тепер цих злюк зсередини роз’їдають опариші. Як тобі така алегорія?

- Н-ніяк, - Кліфу до горла підступила блювота, - Може йдемо далі?

- А ти не хочеш знати, чого я на персоналізованій екскурсії відвів тебе просто сюди?

- Через Ріка Мортінсона?

- Не тільки, але так, він тут замішаний. Те, що ти його тоді побив мало не до смерті багато говорить про тебе, Кліфе.

- Він мене спровокував! Та й це ще в школі було…

- А дружина твоя, Лілі? Що не так було з нею?

- Вона…, - у Метьюза не знайшлося хоча б якогось виправдання, тому він просто замовк.

- Тобою керував твій гнів, Кліфе. І тоді, коли ти зламав їй ніс на вашу річницю весілля, й тоді, коли вивихнув руку, за те, що вона попросила забрати малечу зі школи.

- Я тоді був втомлений після роботи, а та курва цілий день вдома просиділа!, - Кліф починав злитися, слова полилися із його рота, наче прорвало дамбу.

- Продовжуй, Метьюзе, - Нісрок уважно спостерігав за тим, як Кліф Метьюз кляне свою колишню дружину та виправдовує свої постійні бійки з нею.

Кліф же так захопився спогадами про спільне життя із Лілі Робінс, яка, до речі, так ніколи і не взяла його прізвище, що не помітив, як повільно провалювався у ґрунт, ніби в сипучі піски. Він відчув, що земля під ногами стала іншою лише тоді, як по нозі йому щось поповзло вверх. Кліф різко спрямував погляд вниз й побачив, що він по коліна стоїть у грязюці, а з усіх боків до нього сповзаються черв’яки.

- Витягни мене звідси, Носроку, Насріку… Ай, як там, в біса, тебе, Нісроку, витягни кажу!, - Кліф метушився й намагався витягнути ноги з болота, але чим більше він рухався, тим глибше засмоктувала його земля. Нісрок же просто стояв і спокійно спостерігав за цією картиною. Коли Кліф був у землі вже по груди, а по його обличчю повз опариш, намагаючись залізти йому прямо в око, адміністратор різко підійшов до нього. Він схопив Метьюза ззаду за шию й різко витягнув із землі одним ривком. Кліф почав струшувати із себе землю та хробаків. Ним трясло від страху і огиди.

- Тепер ти помітив на яскравому прикладі, як тебе твій гнів засмоктує у безодню, у якій лише темрява і… опариші, - на останньому слові Нісрок акуратно зняв з вуха Кліфа хробака.

- Забираймося звідси, бо я зараз виблюю, - Кліфу й справді було недобре.

- Нічого, це буде не вперше. Опаришам подобається, - відповів Нісрок й знову клацнув пальцями.

Цього разу вони опинилися у якійсь печері. Тут було темно і лише два багаття освічувало її. На тих багаттях стояли велетенські чани, у яких в киплячій воді варилися двоє чоловіків. Вони несамовито кричали від болю, обличчя були вкриті пухирями, а подекуди її не було зовсім. Заміть очей у них виднілися по дві зяючі ями. Чи то від різкої зміни температур, чи то від жаху, який раптово охопив Кліфа, в нього пройшовся мороз по спині. Він довго не наважувався відкрити рота, щоб запитати в Нісрока, чого вони тут, тому той вирішив почати сам.

- Заздрість.

- Що заздрість?

- Їх гріх – заздрість.

- І що вони просто тут варяться?

- Не зовсім. Вони тепер до кінця віків будуть заздрити один одному.

- Так, а чому тут заздрити? Вони ж обоє варяться у киплячій воді.

- Ну, знаєш як кажуть, у сусідському чані вода холодніше.

- Але ж це неправда.

- Ні, неправда, вода однаково пекельна, проте вони про це не знають.

- А що в них з очима?

- Ну, тут ми знову трішки до алегорій вдалися. Вони заздрять тому, чого не бачать. До того ж кожен з них впевнений, що в іншого очі на місці й цьому вони теж заздрять. Та й чим більше це відбувається – тим гарячіше у них вода.

- Оце ви тут заморочилися, - Кліф трохи заспокоївся й тихо спостерігав за тим, як обличчя і руки чоловіків, які вони іноді витягали з води, все більше покривалися величезними пухирями.

- Стараємося. До речі, ти мені не хочеш нічого розказати?

- Мій сусід Френк?

- І твій сусід Френк, який «квартиру має кращу», і твоя колега по роботі Еліс «у якої зарплатня вище, бо вона жінка» та ще багато людей.

- Яких багато людей? Хард-року, ти тут на мене вже не набалакуй!

- Кліфе, будеш хамити – кину в чан. Ти справді думаєш, що мені це чогось буде коштувати?

- Все, стулився, мовчу.

- От мовчи й думай. Думай Кліфе, бо твій чан буде розжарений до 1000 градусів, не менше.

Кліф стояв, втупивши погляд у багаття під правим чаном. Десь в глибині душі він розумів, що Нісрок таки має рацію. Він й справді часто любив заздрити, йому здавалося, що життя з ним обійшлося несправедливо. Ще з дитинства у його брата все виходило краще, а Кліфа це мучило. Потім в університеті, коли всі його сусіди в гуртожитку час від часу приводили своїх дівчат, у Кліфа нікого не було. На роботі в нього завжди була низька зарплатня, бо університет він так і не закінчив. Приводів для заздрощів у його житті було чимало. Та що там казати, коли Джона Леннона вбили Кліф і то заздрив, що в нього хоч фанати були.

- Чого їх тут тільки двоє? Це що, найбільші грішники?

- Ні, це наші два найкращі експонати, решта вже так зварилися, що шкіра до кісток злізла. Трохи Ксафан перестарався з багаттям.

Метьюз різко повернув голову на Нісрока, але той точно не жартував. Досі він не надто вірив у всю цю дурню й навіть поховання заживо разом із хробаками, яке в нього тут було всього лише кілька хвилин тому, не змусило його задуматися, але зараз же йому ставало ніяково.

- Йдемо далі?

- Що в нас за планом?, - Кліф намагався не показати Нісроку свої справжні почуття, тому вирішив здаватися настільки безтурботним, наскільки це було можливо.

Нісрок, як завше, клацнув пальцями й цього разу вони опинилися у великому залі. Тут сиділи тисячі людей, а перед ними на столах стояли миски повні їжі, біля них були повні пляшки вина, горілки, віскі й чого тільки не побажаєш, пачки цигарок. Ніби нічого дивного. Але тут Кліф помітив щось дуже незвичне. Він вже зрозумів, що зараз Нісрок буде боротися із його залежностями, але до чого тут мобільні телефони?

- То наше новаторство, точніше, знову ваше. Кожного разу ви, люди, поповнюєте список залежностей. От і нам доводиться видумувати все нові покарання. Хоча тут, зізнаюся, ми особливо не заморочувалися.

- Вони просто сидять і дивляться на це все. Хіба це катування?,- Кліф вирішив не питати у свого співрозмовника, звідки той знає, що він хотів запитати про телефони.

- А от ти мені, як курець, скажи. Чи важко втриматися, коли дуже сильно хочеш палити?

- Здається, я зрозумів. Вони бачать це все перед собою, але не можуть взяти. Так?

- Саме так, ніби нічого особливого, правда ж? Але їх залежності катують їх самі. Перед ними є все, чого їм хочеться, але от взяти вони це не можуть.

Кліфу це покарання здалося найпростішим. У людей на місці були всі частини тіла, очі, руки, їх не варили на вогні у великому чані й ніде не було видно хробаків. Все було більш-менш цивілізовано.

- Та хіба то покарання?

- Не хочеш спробувати сам ?

На долю секунди Метьюз хотів погодитися, зрештою, це справді не видавалося йому аж чимось таким жорстоким, як він бачив досі. Проте щось його зупинило.

- Тут справді нема ніде ніякого підступу? Тобто вони просто сидять і не беруть нічого, бо не можуть?

- Ну добре, не зовсім так. Розкусив. Все було б таки занадто просто, погоджуюся. Нам звісно цього не видно, але у них гниють внутрішні органи.

- Що?

- Розумієш, просто людські залежності по трохи роз’їдають людину зсередини, до того ж в прямому сенсі. Алкоголь викликає цироз печінки, паління змушує легені розкладатися передчасно. Їжа є різна та впливає на різні органи – в когось підшлункова здається, в когось шлунок не витримує. Проте, тут найцікавіше те, що вони не можуть ні палити, ні пити алкоголь, а органи все одно гниють, приносячи їм невимовні муки. До речі, не хочеш спробувати тортик?, - Нісрок взяв зі столу тарілку із трикутним шматком торту, - У нас тут ними займається Дагон, він неймовірний пекар.

- Він пече торти?

- Ну, раніше він запікав й випікав людей, але потім цей процес поставили на автоматизацію і тепер в Дагона є повно часу, щоб займатися улюбленою справою.

- Ні, я, мабуть, пас, - Кліф важко ковтнув слину, яка таки набралася в роті від цієї кількості їжі на столах, - А мобільні телефони?

- Мозок.

- Що мозок?

- Залежність від Інтернету, соціальних мереж змушує мозок гнити. Тут у прямому сенсі, у вас там зверху – лише в переносному, на жаль.

- Цікаво придумано.

- А що ти скажеш про свою залежність?

- А що з нею? Її немає. Хочу - кину палити, я просто не хочу поки.

- Знаєш, я тут не для порад, звісно, але я раджу переглянути своє ставлення до паління. Або ж ми точно з тобою побачимося ще, до того ж незадовго.

Кліф натяк зрозумів аж занадто добре. Він й сам не раз думав кинути палити, але нервовий стиль життя постійно змушував повертатися його до цієї шкідливої звички. Що ж, мабуть, прийшов час розпрощатися з нею.

- Поради ти, Новий Року, даєш непогані, дякую. То який в нас далі мій гріх по плану?

- Поки ми з твоїми гріхами завершимо. Є якісь питання чи пропозиції?

- Оце й усе? Тобто ви це називаєте путівкою? Путівку дають хоча б на три дні, а не на три гріхи.

- Кліфе, ти в нас перший такий персонаж, ти знаєш? Раніше всі хотіли повернутися чимшвидше назад.

- То буде ще щось цікаве?, - Метьюз проігнорував його зауваження.

- Якщо хочеш - мені не шкода. Питай.

- Слухай, а де катують Гітлера? Сталіна? Покажеш?

- Е, ні, ти вже не перегинай палку. Вони в нас тут почесні гості.

- Тобто? Вони замучили таку кількість людей, вони стількох вбивали, залишали без дому!

- От того й почесні. Ну, а сам ти як думаєш? Як ми повинні ставитися до людей, які чи не краще за нас виконували нашу роботу? Страшно іноді, звісно, що за століття-друге вони вирішать десь когось підсидіти з наших, але якось вже ми з цим дамо собі раду.

- Тобто ви тут не всіх катуєте?

- Не всіх, але вибраних небагато. І я б не хотів порушувати зараз їхню приватність, розкриваючи імена. Про Адольфа та Йосипа ти сам згадав.

Кліф не міг повірити своїм вухам. Тобто звичайних вбивць, які вбили двох, трьох людей вони мучать віками, а тих, хто замурдував мільйони – величають.

- Неправильно то якось, Поп-року, - Нісрок закотив очі. Здається, сьогодні він не почує своє ім’я правильно.

- Ми тут самі вирішувати будемо, добре? Ще щось цікавить?

- Останнє питання. Які гріхи зараз найпопулярніші?

- Ха, а ти не такий примітивний, Кліфе, як я одразу подумав. Популярні гріхи, хм-м, - Нісрок задумався, - Мабуть, зараз ідолопоклонство у вас прогресує.

- Жартуєш? Таких релігій мало лишилося вже.

- Та якби ви собі видумували ідолів, богів, була б зовсім інша справа. Ви ж на людей молитеся! Ти думаєш, що всі ті, хто втрачає голову на концерті Бейонсе потрапить в рай?

- Добре, зрозумів, не в релігії справа. А яке катування для них?

- Закриваємо їх у невеличких ямах зі зміями. Ями для того, щоб вони не могли знайти собі ніякого ідола і сиділи самі, а змії просто для розваги. Нашої…

- Цікаво. А ще що з нами не так?

- Брехня. Ой, людоньки, ви так часто брешете, що наші адміністратори не встигають все реєструвати. Ось встаєте ви зранку й одразу брешете чоловікові або дружині, що добре спали. Або ж кажете, що не голодні, а насправді просто не хочете їсти те вариво один одного. Потім на роботі обманюєте, що здача проекту затримується не з вашої провини й таке всяке. У вас людей брехня звучить частіше ніж вітання «Добрий день!». Політики ж ваші – окрема історія. До речі, по секрету можу сказати, що президенту краще не вірити. Він в нас вже давненько в списку на річку.

- Річку?

- А, ну так, річка. Ми всіх любителів побрехеньок скидаємо в річку з соляної кислоти.

- Оригінально. Чого так?

- Бо ви, люди, тонете у своїй брехні й то кожного дня. Ви самі видумуєте божевільні історії, які розповідаєте всім кругом. Ви постійно брешете, брешете й брешете так, що потім в тій брехні й борсатися не можете, не те, що спокійно плавати. Просто ж вода це нецікаво, того соляна кислота, так достатньо боляче. О, до речі, цікаво люди все ж збудовані. В шлунку у вас соляна кислота тільки в поміч, а як вас самих в неї кинути, то такі глибокі рани, до кісток роз’їдає.

- Ви таки тут не дарма сидите. Ще якісь сучасні гріхи?

- Ну, а що ти думав, ми професіонали свого діла! У нас стажу мільярди років. Е-ем, гріхи… Жага до слави ще останнім часом виходить в лідери.

- Так, що в тому такого поганого? Це ж нікому не шкодить!

- Ти так кажеш, бо колись хотів бути рок-зіркою?

- А навіть й того. Яка різниця?

- Кліфе, якщо десь зараз у світі сидить якийсь писака та строчить свій майбутній бестселлер із чітким бажанням бути відомим, то це не означає, що останнім його пристанищем буде наша скала, зовсім ні. Це залежить від того, що та людина готова зробити заради слави, на які вчинки їй стане сміливості й відваги. Вбивство? Омана? Підлабузництво? Варіантів безліч, варто лише чекати, який же вона вибере.

- Творчі ви тут, скажу я вам. Так закрутити, не у кожного вийде.

- Дякуємо, Кліфе, за похвалу. Ліміт питань ти теж вже вичерпав, у мене ще повно роботи. То, що до зустрічі?

- Е, ні, я щось не дуже хочу. Мені тут у вас хоч і сподобалося, але лише як туристу. На постійне місце проживання я б не хотів.

- Тоді, Метьюзе, це залежить тільки від тебе. Що змінити тобі необхідно, ти вже знаєш.

- Слухай, останнє питання. Нащо ви робите ці екскурсії? Чи не все одно вам, куди людина потрапить, в рай чи пекло? Хіба вам не дають якісь надбавки за кількість грішників?

- Коли профспілку закрили, то надбавок більше й нема. А якщо серйозно, то нам тут місця бракує. Наш архітектор Мульцібер вже не має куди надбудовувати пекло, бо скоро до вас там наверх постукаємо. Та й знаєш, чисто від себе… Подивився я, що там робиться зверху і сумно стало. Вас там стільки людей, більше як сім мільярдів, а такі ви якісь жорстокі, злі, нелагідні. У нас тут і то атмосфера приємніша. Ну добре, Кліфе, виправляйся. Сподіваюся більше не побачимося. Як буду нагорі – сходимо якось на пиво.

Кліф ще хотів було щось сказати, але Нісрок клацнув востаннє пальцями та зник. Кліф Метьюз прокинувся на своєму дивані, коли надворі вже світало. Він озирнувся навкруги, але нічого дивного не помітив, ні тобі людських пальців, які визирали з-під підлоги, ні великих киплячих чанів з людьми на велетенських вогнищах. Все було як завжди, тільки на стіні виднілася велика пляма від пива.

- Присниться ж таке! Адміністратор пекла Нісрок піде зі мною на пиво. Дурня та й годі!

Кліф йшов по квартирі на кухню і сміявся сам до себе. Сон здавався йому аж занадто реальним, але ж то був таки сон. Метьюз пройшов на кухню, відкрив холодильник, щоб витягнути звідти щось собі на сніданок, але там він побачив дещо, чого в холодильник сам не ставив. На боковій полиці стояла бляшанка з пивом, а зверху на ній невелика записка, написана на такому ж папері, як і його путівка. Він тремтячими руками взяв ту записку, розкрив її, а там було написано лише два слова: «Виправляйся, Кліфе». Кліф Метьюз ще раз кинув погляд на бляшанку, на якій великим буквами була виведена марка Engel, яку Кліф зі своїм скромним знанням німецької переклав як «Ангел». Він закрив очі й потрусив головою, ніби намагаючись відігнати від себе марення. Проте, коли він знову їх відкрив, то бляшанка була на своєму ж місці, а записка в його руках і далі наказувала йому «виправлятися».