Таємнича Гейша
Світлана сиділа біля води. Вона спеціально відійшла подалі від шумної та галасливої компанії що отаборилася на сонячній галявині у лісі неподалік від річечки з дивною назвою Гнилець. Для того, щоб не чути Влада, який хильнув зайвого і вже півгодини сміявся тільки над жартами Людки. Це так дратувало Свєту, що в неї на правому оці аж почався нервовий тик. Дівчина сиділа, притискала однією рукою повіко, іншою вишукувала в траві комах та відправляла щиглем у воду.
Ось і зараз вибух реготу, в шумі якого вона вирізнила виразне "а-ха-ха-ха!" свого хлопця та високе, ніби комарине Людкіно "хі-хі-і-і…". Світлана жбурнула у воду камінь. Кілька жаб бризнуло в очерет, а над головою жалісно закричав якийсь птах: «Вє-є-єт! Вє-є-єт!».
— Щоб вам! — побажала дівчина невідомо кому, піднялась і отряхнула джинси. — Піду втоплюся у річці глибокій, — проспівала гарно поставленим голосом слова пісні, — шукати стануть — не скоро знайду-у-уть[1]… Коли їй виповнилось п’ять батько наполіг щоб вона закінчила вісім класів музичної школи на хоровому відділенні. Додатково ходила на уроки фортепіано, гітари та баяну. Музичну школу не любила, та зжирала увесь вільний час. Але Свєта народилась восьмимісячною і батько переживав, щоб усе було гаразд з її легенями.
— Свєтка! — закричав хтось голосом Влада, дівчина здригнулась і прислухалась але ліс раптом замовк. Може то був просто вітер у гіллі чи птах? На біології Наталя Семенівна розповідала їм, що галка чи крук можуть імітувати голос людини. Її уроки завжди були сповнені цікавих фактів та практичних порад. Але рік тому, завдяки Світлані, вчительку поза очі почали дражнити «Хвилинка Діскавері» навіть її колеги. І вона зі школи пішла. Світлана вигляду не подавала але за цими уроками дуже сумувала.
— Поїду додому, — вирішила Світлана, — зараз повернусь на станцію і сяду в першу електричку в бік міста. Нехай любиться з тією Людкою скільки хоче!
Вона топнула ногою, тряхнула волоссям і стиснувши кулаки посунула в сторону залізничної станції. Знайома стежка вела справно. Ось і кущі ожини які вони об’їдали кілька годин тому. Світлана зупинилась і з жалем подивилась на зламані гілки. То бешкетував Артем. Він відривав від куща гілку, геть обсипану ягодами та намагався годувати дівчат ніби ловив карасів на хробака. Хто не хотів обкушувати ягоди прямо так міг отримати тією гілкою по дупі. Тому дівчата хіхікали але на цю нісенітницю велися. Світлана не їла, тому що була з хлопцем і дуже цим пишалась.
— Був пацан і нєт пацана[2], — із жалем видихнула Свєта, потисла плечима та рушила далі.
Але на її шляху несподівано став, як ніби земля піднялась, чорний собака із пронизливими жовтими очима. Світлана зупинилась. Відразу пригадала, що не можна повертатись спиною, бігти та дивитись у очі. Тому опустила лице долу, розвернула долоні назустріч тварині та зупинилась. Собака стояв. Не гарчав, не виляв хвостом. Просто стояв. Через кілька довгих спітнілих хвилин відійшов в ожину і зник з очей.
— Що то було? — видихнула крізь зуби дівчина та рушила далі. Тільки вже повільніше, виглядаючи звіра по сторонам. Про всяк випадок зупинилась біля ліщини та виламала палицю. Відразу пригадала, як такою самою палицею їй дісталося від дідуся, коли вона спересердя вибігла з хати під дощ тому, що той відмовлявся вмикати їй «Том і Джері». Спочатку отримала «на горіхи», а потім захворіла запаленням легень. Батько тоді приїхав вночі на швидкій, загорнув її в овечий кожух і всю дорогу до лікарні тримав на руках.
Ліс перестав здаватися знайомим і заціпенів. Світлана зробила ще кілька кроків в сторону станції, але розсудливість взяла гору і вона, стрімко розвернувшись, пішла назад до друзів.
— Скажу, що живіт болить, — коли йшла міркувала як змусити компанію рушити додому. Тим паче, що й часу залишалось не так багато. Батько не дозволяв доньці бути надворі, коли заходило сонце.
Світлана крокувала швидко, але перед тим як вийти на галявину зупинилась, заспокоїла дихання та зобразила на обличчі байдужість. Вона давно звикла до того, що емоції необхідно ховати якнайдалі. Не вистачало ще щоб Влад побачив її перекошений рот та вирішив, що вона переймається через нього.
На галявині нікого не було. Світлана навіть не повірила власним очам і кілька разів обійшла кругом вогнища, щиро сподіваючись, що друзі з’являться з хвилини на хвилину. Ось стаканчики з недопитим пивом, кілька Артемових недопалків, на кущі її куртка, яку вона забула спересердя і Людкін смартфон з тріщиною через весь екран. Запала тиша.
— Вони пішли без мене, залишили саму. В цьому паскудному лісі, біля цієї смердючої річки! — в серцях подумала дівчина і сльози мало не бризнули з очей, так їй стало шкода себе. Раптово Людкін смартфон затремтів вібро і на екрані висвітилось повідомлення від незнайомого номера: «Ходи!».
— Куди ходи? — спитала Світлана вголос і відразу прочитала друге: «Сюди!».
— Жартуєте з мене? Я теж вмію жартувати, — сказала вона в чорний екран, одягла куртку, взяла Людкін смартфон в руку. — Спочатку я вас знайду, а потім з кожного пожартую!
Світлана погрожувала цілком серйозно. Вона, ховаючи образу в серці, могла довго чекати часу, який називала «своїм». Часу помсти. Одного разу хлопця, який штовхнув її у калюжу в четвертому класі вона, шість років потому, зачинила в роздягальні спортивного залу. Він пробув самотнім в темряві та пилюці цілу добу. В ту ніч Світлані було особливо затишно. Вона уявляла його злякане й заплакане обличчя і усміхалась. «Катюзі по заслузі!», — шепотіла дівчина провалюючись у сновидіння. Ніхто так і не дізнався хто це зробив.
Мами у Свєти не було, а навчити доньку м’якості, лагідності та пробачати людям суворому батькові було не під силу.
Розмірковуючи в яку сторону рушити на пошуки товаришів, Світлана почала пригадувати розмови, до яких мало дослухалась коли вони гуртом йшли на цю галявину. Влад тоді взяв її за руку і вся увага дівчини була прикута до нього. До міцного стискання їх долонь. До чарівної посмішки яку він дарував лише їй. До уважного погляду його сірих очей. А Людка і Катька йшли позаду взявши під руки Артема та уважно слухали легенду про відьму, яку той, на думку Світлани, вигадував по ходу.
Світлана тоді тільки пирхала, історія виявилась не страшною і вона швидко викинула її з голови.
— Якось вночі йшла через село стара жінка, — стишеним голосом розповідав Артем. Йшла і впала. І пролежала лицем долу майже всю ніч. Зранку побачила її поштарка, яка сунула на роботу зустрічати інкасаторську машину, підійшла. Перевернула і жахнулась. Із очниць старої жінки почали висипатися та розповзатися усюди великі жовті хробаки. А стара підняла руку, вказівний палець на поштарку наставила і сказала: «Коли помирати не можна чекати?».
Поштарка тоді так позадкувала від неї, що аж на спину впала та вся вимазалась у чорному багні, якого зроду на тому місці не було. Прибігла з витаращаними очима до голови села дядька Івана. А коли той попросив її розказати в чому справа тільки сміялася йому в обличчя і рукою в сторону, де лежала стара, показувала. Дядько Іван послав свого сина за фельдшером для поштарки, а сам пішов дивитися що трапилось.
Шукати йому довго не довелось. Почув людський гомін у самому центрі села. А коли підійшов, то побачив велику калюжу, і що посередині тої калюжі лежить на спині стара жінка з відкритим ротом. А з роту витікає чи то чорна вода, чи то кров. Хотів він підійти до неї, але коваль Микола зупинив його. Сказав, що на власні очі бачив, як зайшли в ту воду місцевий дурник зі своєю козою та й гулькнули, ніби їх не було.
Надвечір люди розійшлись по хатах, міркувати, що далі робити. А вода все прибувала. І почали в тому багні губитися спочатку кури й гуси, потім коти і собаки. А через три дні втопилося двійко дітей, що мали йти до школи, а пішли в протилежному напрямку, щоб на відьму подивитись. Чи то цікавість їх до чорного болота привела, чи може мана якась напала. Коли найближчі хати та городи почало підтоплювати люди зібрали речі і поїхали з села геть. І на цьому місті розлилась річка, яка потопила хати, городи, пошту і навіть церкву. Іноді в тиху погожу днину можна почути як гуде під водою храмовий дзвін.
Ось таке походження у цієї річки Гнилець. Тому ніхто не селиться на її берегах. Та й дарма такі назви люди не дають.
Коли Влад сказав, що з-під води не можна почути звук, Артем заприсягся, що то чиста правда. Колись його прабабка переїхала з цього затопленого села у місто і перевезла його діда, якому на той час було шість років.
Світлана в містику не вірили і була впевнена, що у всіх див є логічне пояснення. Влад жартував, що поцілує ту відьму як побачить. А Людка і Катька, хоч і виглядали наляканими, але також заперечували, що подібне може існувати.
І тут телефон Людки задзвонив. Світлана подивилась на екран: «Влад!». Поспіхом підняла слухавку.
— Алло, Владе! Де ви? — у слухавці потріскувало. Аж раптом долинула сумна повільна мелодія.
— Алло, — знову сказала дівчина, — Владе, ти чуєш мене? Куди ви всі пропали? Чому пішли без мене?
І тут тихий та спокійний голос Влада: «Вона шукала саме тебе…» і короткі гудки.
Світлана відчула як серце калатає ніби у горлі. Руки спітніли, а ноги стали немов ватні. Зненацька налетів несподіваний вітер і завіяв їй прямо під ноги жовтуватий папірець.
Дівчина підняла його та прочитала написане від руки: «Коли помирати не можна чекати?». Відразу відчула втому. Прийшло ясне розуміння — над нею приколюється Артем. Ось тобі і друг!
Спочатку вигадав історію, потім підмовив усіх сховатися, додав трохи антуражу і все! Вона розгублена і налякана, а вони сміються над нею. Вони увесь цей час сміються над нею!
Цікаво, як він вмовив Влада? Чи Владове кохання було розіграшем із самого початку? Дівчина згадала як вперше побачила хлопця, який підійшов до неї в парку з тільки-но зірваним з клумби чорнобривцем.
Світлана встала, поклала Людкин смартфон в кишеню з наміром «загубити» його десь в кущах, взяла в руки палицю і, допомагаючи собі нею наче посохом, знову рушила у бік залізничної станції. Вона більше у цю гру не грає! І з Владом відносин не буде раз пристав на пропозицію Артема поглузувати з неї. Зробивши близько п’ятдесяти кроків, Світлана вийшла біля річки Гнилець.
— Куди я повернула? — спитала себе дівчина, розвернулась спиною до річечки, пройшла навпростець крізь кущі і знову опинилась на березі, але вже трохи вище за течією.
— Та якого!...
Річка Гнилець була не широка. При бажанні її можна було запросто переплисти. Подекуди берега поросли очеретом і багато жаб знайшли собі в ньому притулок. Але тепер ця річка не здавалась дівчині простою. Її води набули чорно-сірого кольору, як і хмари, що повільно сунули вгорі. Усе мовчало. Жодного шарудіння чи сплеску. Звідкись пахнуло тухлятиною. Свєта покрутила головою, принюхалась, опустила очі і побачила що встромила палицю в напіврозкладену тварину. Чи то кота, чи то білку.
— Та щоб тебе!...
— Свєтка! — закричав хтось голосом Влада з того берега і по спині дівчини пройшов холодок. Тепер вона була впевнена, що то не птах. Піднявши очі побачила що на протилежному березі, узявшись за руки стоїть двійко дітей в просторому білому одязі. Ніби завернуті в простирадла. І тримаються за руки. Просто стоять і дивляться. Свєта розвернулась і майже побігла геть, почала дертися на крутий схил, забруднила руки та одяг чорним смердючим болотом. А видершись, зіткнулася з Катькою та так сильно, що обидві наче більярдні кулі стрімголов покотились зі схилу донизу.
— Катька, що трапилось? Де усі? — трусила за плечі подругу Світлана.
Катька тільки відкидала її руки, мотала головою і щось неясно бурмотіла під носа, по її обличчю була розмазана кров. Потім витріщилася на Світлану і почала голосно сміятися, показуючи рукою за Свєтину спину.
Свєта озирнулася. По річці наче колода, розкинувши руки і ноги, пропливала на спині людина, замотана в чорне. Лиця дівчина не роздивилась. Двійко дітей на протилежному березі підняли руки і показали вказівними прямо на них. Катьку почало трусити.
Свєта відпустила Катькини плечі й відійшла на кілька кроків. Голова її подруги повільно та з неприємним хрустом кілька разів обернулась за годинниковою стрілкою. Світлані спало на думку, що шия Катьки стала схожа на таку собі чурчхелу де замість горіхів крізь тонку шкіру проступають шийні хребці. Тіло подруги впало в траву та скотилося само собою до річки, ніби Катька була гвинтик і її притягнув до себе величезний магніт. І гулькнуло під воду, навіть не залишивши по собі кола.
— А-а-а-а-а-а, — сиділа на березі і кричала Світлана.
— Свєтка, Свєтка, отямся, дура! — щось обпекло щоку. Потім другу. Артем.
— Ти… ти вдарив мене? — дівчина хотіла зіп’ятися на ноги але ті не слухались. Артем підняв її під пахви, трішки струсонув. Світлана міцно вперлась ногами у землю. В руках вона все ще стискала палицю з лещини.
— Кажи, що пам’ятаєш! — наказав Артем.
— Катькіна голова. Відкрутилася сама собою А сама вона, вона, вона…, — Артем підняв руку для чергового ляпасу, але Свєта вже опанувала себе.
— Що? — Артем підняв брови.
— Пішла під воду, — кивнула дівчина.
— Катька втопилася? Спочатку я подумав, що втопилася саме ти! — Артем підпалив цигарку з незадоволенням відмітивши, що в пачці їх майже не лишилося. — Ми пішли шукати тебе і погубили один одного. Куди ти, бляха, ділася?
Світлана мовчала. Її надумані образи́ на фоні Катькіної загибелі здавалися маячнею.
— Я думаю, що та відьма, з якої ця ріка вийшла, на нас полює, — Артем жадібно затягнувся цигаркою.
— Знову той пес! — сказала Свєта та втомлено прикрила очі. За десять метрів від них стояв чорний собака з жовтими очима.
— З глузду з’їхала? — єхидно поцікавився Артем. — Собаку від курки відрізнити не можеш? Велика така курка-а-а-а, — протягнув він та закашлявся димом.
Світлана подивилась на Артема.
— Кха! — здивовано сказав той. — Кха! Кха-ха-а! — з рота в нього випав жмут чогось лискучого чорного.
Артем зігнувся і його нестерпно почало вивертати чорним і довгим волоссям, яке ніяк не закінчувалось. У волосся були вплетені риболовні гачки. Він тягнув його з горла руками, витріщені очі хлопця обертались в очницях, з рота почала хлюпати кров. Артем впав на коліна, кілька гачків зачепилося за щоки.
— А-а-а-а-а! — заверещала Свєта та гайнула, не розбираючи дороги, подалі від цього жахіття.
Зупинилась на тій галявині, де вони відпочивали. Закрила лице долонями. Легені пекли. Як вона не боялась свого батька, але думка зателефонувати йому та попросити про допомогу була найлогічнішою з усіх. Свєта не сумнівалась в тому, що він відшмагає її але краще відчути ремінь на сідницях ніж провести в цьому лісі хоча б ще кілька хвилин. Дівчина набрала номер батька. Відповіді не було і саме тепер Свєта перелякалась не на жарт. За все її життя це було вперше, коли батько не відповів на дзвінок.
Снову завібрував Людкин смартфон. З незнайомого номера одне слово: «Чекаю!». Свєта високо закинувши руку та з криком: «Пішли ви!» жбурнула його геть. Подумки попросивши вибачення в Артема, якому вона нічим не могла зарадити, рушила у напрямку міста вирішивши дістатися його пішки.
Вона йшла за течією. Кожна річка має виходити до людей, бо люди здавен селилися біля води. Тому дівчина була впевнена, що рано чи пізно дійде до якогось поселення. А там вже попросить про допомогу. Каті вже нічим не зарадиш, але залишились ще троє, кого можна врятувати. Або двоє. Людка та Влад. Людка плюс Влад!
— Десь любляться! — сказала Світлана вголос спересердя. — Інші шукали мене, а ці, напевно, ховались в кущах.
— Світланко! — почула зі спини тонкий Людкин голос та здивовано обернулась. — Господи, Свєта, ну нарешті. Де ти була? Ми шукали тебе майже годину, — Людка підійшла до неї та міцно обійняла.
— А де Влад? — здивовано підняла брови Свєта.
— Я не знаю. Шукає тебе, а може повернувся на галявину. Ми всі пішли у різні боки.
Біля Людки Світлані стало затишніше. Людка не замовкала. І вони вдвох йшли в зворотному напрямку, на те місце де їх міг чекати Влад.
Світлана скосила очі на Людку, а та розповідала, що блукати по лісі їй було моторошно. А ще вона зустріла чорного собаку, який просто стояв та дивився, а коли вона, Людка захотіла його погладити вишкірився на неї. А ще вона бачила дітей.
— Дітей? — перепитала Світлана.
— Так. Двійко дітей, — кивнула подруга.
Вони йшли кудись узявшись за ручки, а коли Людка почала гукати їх раптово щезли. Її, звісно, здивувало, чому вони самі але потім вона помітила в кущах жінку в чорній сукні і зрозуміла, що за дітьми є кому приглянути. То, напевно, була мама чи бабуся.
— То відьма, — сказала Свєта та із задоволенням побачила як широко відкрились від переляку у Людки очі.
— Не треба так жартувати, Світланко, — голос Людки затремтів, — мені і так тут непереливки. Я погодилась поїхати сюди з вами тільки тому, що Артем запропонував.
— Артем? Тобі подобається Артем? — Світлана аж зупинилась. — То чого ти до Влада загравала?
— Коли? — здивувалась подруга. — Не було такого, не вигадуй!
І тут у кущах завив собака. Людка перелякано схопила подругу за руку, але та видерла її та відштовхнула подругу від себе.
— Не займай! — сказала таким тоном ніби плюнула в обличчя. — Іди шукай свого Артема, він десь на березі конає.
— Йому погано? — Людка зойкнула, а потім майже побігла в ту сторону, куди Свєта показала рукою.
— Та щоб тебе! — Світлана стукнула кулаком по долоні та побігла за нею.
Майже відразу вони опинились на березі. Кругом було чорно від волосся. Воно лежало ковдрою на землі подеколи збираючись у купи. Деінде було заплямовано коричнево-червоним і Свєта з огидою зрозуміла, що то кров.
Артем, який лежав трохи осторонь на себе був не схожий, він зморщився і висох так, що нагадував мумію. Коли Світлана та Люда підійшли до нього, його тіло само по собі скотилось у воду, ніби гулькнуло в олію. Жодного сплеску, річка мов всотала його.
— Нам не можна тут залишатися, — кивнула Свєта Люді яка просто стояла та дивилась у воду. — Ходи!
Але Люда ніби закам’яніла. І Світлана, потиснувши плечима, залишила подругу на березі.
— Я сьогодні потраплю додому, чи ні? — спитала вона вголос коли знову побачила потрощені кущі ожини.
Вона зробила ще кілька кроків аж тут побачила Влада. Точніше його голову, що лежала на пеньку із здивованим виразом обличчя. Світлана повільно підійшла до нього, та погладила м’які кучері.
Нижня щелепа покійного з’їхала долу, на мох та вологе листя посипалися жовті хробаки.
— То це ти хоробрився відьму поцілувати? — саркастично спитала Світлана. — Чим? — і вона розсміялася.
— Вє-є-єт! — заволав птах десь на дереві. Свєта підняла щелепу та жбурнула туди, звідки линув звук. Щелепа, впавши долу незвично дзенькнула. Світлана підійшла та побачила, що та лежить в горщику, який стоїть на вогнищі. Біля горщика то тут то там були розкидані шматки шкіри. В самому горщику булькотів підшкірний жир. Жиру було мало, він підгорав та смердів.
— Навіть мила з тебе не навариш, Людка, — пирснула Свєка та закрила долонею рот. А потім голосно розсміялась. Вона сміялась і з неї ніби виходили усі ті емоції, які вона довго пригнічувала в собі. Нестримність. Жага помсти. Липка заздрість. Гнів та густа ненависть до людей. Ніби чорна ріка текла з її нутра назовні цим сміхом.
— Вє-є-єт! — почула вона дуже близько, повернула голову і побачила безголове тіло Влада заплутаного у власних кишках та розтягнутого серед двох беріз. Хлопець ніби потрапив у велику павутину. Прямо на шиї сиділа чорна курка, дерла лапою, вибирала та ковтала хробаків. А ті, не зупиняючись лізли з нього та падали долу.
— Моя ти хороша! — звернулась Світлана до птаха. — Ходи!
Курка злетіла та зручно вмостилась на Свєтиному плечі. Задзвонив телефон.
— Так, тату, — ліниво відповіла у слухавку дівчина.
— Негайно додому! — голос батька був суворо холодний.
— Ні, — відповіла Світлана.
— Ні? — здивувався той так, що аж хвилину приходив до тями. — Я виб’ю з тебе непослух, як тільки ти переступиш поріг. Тиждень не зможеш ні сісти, ні лягти!
— А ти, — голос Світлани набирав силу, — молись та став свічки усім святим, щоб я не прийшла за тобою та не вибила з тебе життя! —Світлана розтрощила смартфон об березу та направилась вглиб хащі.
— Довго ж тебе довелось кликати, — прошамкала чорним ротом стара, згорблена так, ніби вклонялась комусь. — Маєш забрати мою силу та знання.
— Чому я? — Світлана з викликом дивилась на відьму.
— Чому? — та захихотіла. — Чому?! — перепитала вона. — Бо в тебе немає серця! — стара, відкриваючи широко беззубий рот реготала Світлані в обличчя. Та відчувала навіть сморід, що йшов з розкритої пащі. Страшно не було, навпаки бульбашки радісної вседозволеності вирували жилами.
[2] Рядок з пісні гурту «Лєсоповал»
