На горі млин

Бабине літо милувало око своєю красою. Золотими кольорами та лагідним сонечком в чистому небі. Дві бабульки сиділи на лавочці за своїм улюбленим заняттям. Обговорювали все. Від сусідських котів, що шкодили в під'їзді, до великих діл князя Речі Посполитої.

— Диви шо виробляє, на старого хлопа вішається. Куди той світ котиться. Молодь чисто сором втратила. Мені батько влупив би паском, щоб сидіти не могла. Не те що на старих батярів вішатися. 

— Твого тата вже хробаки з'їли. А ти сама стара і недобачаєш.

— То хто недобачає? Ще скажи що дід старий і вона йому на вушко шепоче жи би чув. Чи сама не бачиш, що через те вухо її язик вже гланди облизує. 

— Сама дурна. Дивися добре хто то є.

Баба Стефа сплюнула лушпиння соняшника. Потягнула пальцем від краєчка ока до виска і примружилася.

— Я тобі що жандарм дільничний? То ти всіх знаєш. Нема таких на районі. В нас люди порядні. 

— Та певно, не знає вона. На Збоїщі нема права пернути, щоб Стефка на Личакові не зачула. То ж Мелашка, а то її чоловік, Богдан. 

— Які такі Мелашка і Богдан?

— Ну Меланія, паламарьова. І Богдан, мельник, — роз'яснила Галя. — Їх дитина вже до віддання виросла. А ти говориш за них як про дітей. 

— А що з ним? — зойкнула Стефанія.

— З ким?

— З Богданом.

— А що не так?

— Та чисто сивий. Мелашка з ним як дівчисько виглядає.

— Ти б не посивіла якби чорта бачила?

— Шо ти мелеш?! — Стефка перехрестилася. 

— Богдан он меле. А я чисту правду повідаю, — тут вже Галя перехрестилася. — Ось тобі хрест. То ж заливався не просихав. А тепер?

— А що тепер?

— Будний день, а вони як на празник вбрані. Скілько та сукенка коштує я би й знати не хотіла. Хату побілили, стайню перекрили. Як пани тепер. Дівка їх десь в Перемишлі, вчитися поїхала. А все чого?

— А чого?

— Та бо чорту млин зремонтував, і чорт їм помагає. В нас як не вкрадеш то не проживеш. Всі пани або злодії, або дияволу душу продали.

— Часом дивуюся звідки в тебе того сміття в голові. Люди брешуть, а ти переповідаєш.

— Пси брешуть. У всьому Львові млини стали. А в Богдана он працює.

— Ой село-село, — Стефка похитала головою. Розвернулася до двоповерхового будинку за спиною, і давай горланити. — Василю!

З вікна блиснула загоріла лисина.

— Ану розкажи про ті млини як ти мені розказував.

— Які млини?

— Ну млини, і ті колеса що крутяться. Ти говорив як воно працює.

— Нащо тобі мамо? Ти ж і так не розумієш.

— Я не розумію чого тебе хрестити носила до Омелька, а не до Матяша. Чи ти гадаєш мати вже така стара, що у вашій техніці ніц не тямить? Хочу щоб ти Галі порадив де зерно молоти.

— А їй чисто необхідно знати як воно працює? Підсубійні млини здохли, бо колесо в них велике, а води у Львові нема. Шукати треба ті, що з середньобійним колесом, бо вода на нього падає зверху. Багато в неї того зерна? Можу завести до Богдана.

— Та чого горланиш? — Стефка тицьнула пальцем кудись в людей попереду. — Треба буде скажемо, — і обернулась до коліжанки. — О, бачиш. Лисий бо мудрий. Середнє дійне колесо. Того й крутиться.

— Як такі мудрі то скажіть куди вся вода пропала? Тут ніяка техніка не зарадить. Кажу ж тобі. То все від лихого.

— Мам! — продовжував лунати голос з вікна. — А до чого тут отець Омелько?

— Та бо дурний піп тебе хрестив Василю.

Пара, що обговорювали дві бабки, підвелася з лавочки і кудись попрямувала. Мелашка перед тим як піти оглянулась, та так, що в самі очі Стефанії, ніби знала про що та говорить. Стефка не те щоб вловила той погляд, як скоріше відчула його всім нутром. А в роті пересохло. Придивилася, а в молодиці з-під сукенки хвіст стирчить. Та такий довгий як в корови, а на кінці китичка.

Стефка зірвалася на ноги. Жбурнула в траву насіння соняшника, що вже змокріло від спітнілої долоні. Перехрестилася три рази.

— Ти чого? — вирячила баньки Галя. — Біла як стіна.

— Цур тобі. Послухаєш твоїх байок, ще не така бісівщина примариться.

***

Львів заливали липневі дощі. Тепло, та від болота не обберешся. Бувало так влиє, що вода цілі канави між бруківкою вириває, а Полтва виходить з берегів.

— Ти куди? — зупинила Богдана вагітна дружина.

— Та ж до млина. Я вчора розповідав. Мають привезти мішків двадцять зерна. Змелю і додому.

— І знову як свиня прилізеш? - втомлено продовжила Мелашка, все ще плекаючи надії з жалем в очах.

Їй бракувало уваги та підтримки. Всі сили йшли на домашні клопоти, дітей. А тут ще й дорослий хлоп, мало не кожного дня, перетворюється на третю дитину, чи навіть худобину за якою треба глядіти. Та Богдан промовчав. Перевів погляд у вікно.

— О диви. Дощ ніби вщух. Я швиденько.

Підбіг до жінки, поцілував в лоб і шмигнув в двері.

Замолоду, Богдан мав багато мрій, будував плани як і всі. Хотів поставити нову хату, на місці старої, батьківської. Хотів сина, якого вчитиме своєму ремеслу. Хотів з'їздити до Києва, погледіти на золотоверхі собори. Привезти звідти жінці кожушину з хутром. Ще батько розповідав, що мельник, то дуже потрібна робота. Незчуєшся як забагатієш. Та гроші не велися. Кольорові мрії згасали як вогник каганця, що догорав літами.

Дружина завагітніла. І спершу Богдан дуже радів. Та ростити дитину важче ніж він уявляв. Ще один рот який треба нагодувати, ще один член сім'ї котрого треба одягнути. Прокормити сім'ю, то не на сто грам заробити. Прийшлося позичати. З'явилися борги. Та й взагалі, донька Настуня вередлива дитина. Вдома Богдан не міг ні виспатись, ні перепочити. Через п'ять років ще одна дівчинка. Назвали Оксанкою. Тоді Богдан взагалі забув про спокій, про особисте життя, і те що мав якісь мрії. З Мелашкою постійні сварки, ніби відьма в них ключі від дверей украла. Розрада знайшлася в стакані мутного пійла. Богдан все частіше не ночував вдома. На роботі в млині, в кращому випадку. Та бувало як волоцюга, в бур'янах чи канавах. Ну там, куди зміг дійти чи долізти.

На роботі в нього був пес, Бровко. Єдина істота на землі, яка здавалося його розуміє. Бровко гавкав по ночам. Не підпускав злодіїв. Діти починають плакати, Мелашка репетувати. Одним словом все як завжди. Прийшлося відвести Бровка до млина. Хай зерно стереже.

Кожен наступний день, схожий на попередній. Життя котилося під укіс. Незчувся Богдан, як пропустив майже півтора року своєї вже другої доньки. І на тобі, Мелашка вагітна знову.

— Ні-ні, сьогодні точно не буду, — думав собі Богдан. Чалапав до роботи та оминав калюжі. — Он як позаливало. Ще перечепитись не вистачало. Прийду додому в болоті, той кат домашній на мені качалку вломить.

Та тільки сонце сховалось за лису гору, Богдан вже не оминав калюжі. Падав дрібний дощ. А Богдан щосили намагався не впасти. Перебіжками йшов від тину до тину. Як гадюка, зліва вправо, з боку в бік. Одне добре що на своїх двох, а не повз. Поки що.

— О, в Мацьонької ще світло горить. То ж не пізно ще. Треба зайти, — говорив Богдан сам до себе. — Але нє, я мав прийти додому. Ну та, я вже давно мав бути вдома. І так спізнився, — махнув він рукою. — Нічого страшного, якщо посиджу ще п’ять хвилинок.

Люба Мацьонька тримала на районі шинок. Колоритна жіночка невисокого зросту. Кличка їй пасувала. І всі постійні відвідувачі її так називали.

— Жінку свою будеш так називати, — відбуркувала шинкарка і розпливалася в усмішці.

В шинку горів камін. Зі стелі звисало кадило на шість свічок. В закутках на стелі, куди господині ніяк не дістати, снували павуки. Їдкий аромат кислої капусти та дріжджів перемішувався з чимось ще. Мабуть потом роботяг, що після важкого робочого дня забігали на сто грам. Всередині холодніше як на вулиці, сиро.

Богдан впав на ближче вільне місце. Роздивився. Заклад був майже порожнім. Зайняті лише два столики. Посередині сиділа гучна компанія місцевих чоловіків. Богдан їх знав. В очах двоїлося того сильно вдивлятися не став. Одразу впізнав Юрка лихваря по голосу, бо сидів він розвернутий до виходу спиною. Той розказував якісь свої байки. А решта реготали і ніби не звертали на Богдана уваги. Це добре. Бо Юркові він винен грошей.

В темному куточку сидів один пан. Худорлявий, чорні вуса, білий комірець. Явно не місцевий. На столику догорала свічка. Поруч лежав його капелюх-котелок і скляний келішок на довгій ніжці, яких в Люби точно не багато. До стола спиралася чорна парасолька.

Люба поралася за стійкою. Нарізала твердий сир з великими дірками на тоненькі шматочки. Потім закинула шершавий рушничок собі на плече і вийшла звідти. Один чолов'яга з веселої компанії потягнув руки аби обійняти її коли та проходила повз. Та миттєво отримав ляпаса рушником.

— Вдома будеш простягати.

— Ти чого мацьонька? Ми ж тобі виручку робимо.

— Нерви ти мені робиш Ілько.

Люба завжди гостра на язик. Відбуркнула і дрібним кроком побігла до пана з парасолькою. Нахилилася так, що його ніс мало не занурився їй в декольте. Підсміхнулась. Покивала головою. А потім з коса зиркнула на Богдана.

Пан дістав товстого гаманця, звідти відсипав третяків. Мацьонька хапнула гроші, та швидко повернулася до себе за стійку.

Богдан почув звук з яким відкорковують пляшку. Потім три буль-буль. Так наливається п'ятдесят грам. Мабуть вусатий таракан попросив добавки. Люба знову вийшла, але попрямувала до Богдана. Поставила на стіл гранчак, повний по вінця, та тарілку з одним квашеним огірком, розрізаним на дві дольки. Запах спирту одразу врізався в ніс. Богдан не роздумуючи перехилив чарку.

— О, Бодько. Чо не даєшся чути, — розвернувся Юрко. — Як справи на роботі? Є прибутки?

Богдан хотів відповісти та здалося ніби язик набряк і затерп. Він почав ним викручувати не відкриваючи рота.

— Та чого ти, я не просто так питаю. Можу порекомендувати один калим. Якраз для мельника.

— Ну звісно ти не просто так питаєш, ти ж грошей хочеш, п'явка, — подумав Богдан та вимовити так і не міг. Бо поки крутив язиком, здалось ніби він зав'язався на вузол. Роман, посіпака Юрка, продовжував реготати, хоч той нічого смішного не сказав. Богдан відвів погляд. Люба нарізала свій сир. Аж раптом, з дірки в сирі, визирнула мордочка сірої мишки. Люба мабуть і не помітила. Великий ніж одним махом відкраяв миші пів морди. А крові бризнуло так, ніби не з дрібного гризуна, а зі здорового кнура. Та Люба не зупинялася і вже нарізала ломтики з мишачих тельбухів. Кров бризкала їй на фартух і навіть лице. Пів сірої мордочки валялась на підлозі та одним оком зирила на Богдана. Роман реготав ще більше. Пес його розбереш з чого. Той регіт перемішувався з якимось гуп-гуп-гуп. Так гупало серце. Ломилось та вискакувало з грудей. Богдан знову хитнув головою і глянув на пана в темному кутку. В того вуса ніби побільшали, а потім ще й роздвоїлися.

— Все зрозуміло. Ті п'ятдесят грам лишні, — раптом твереза думка зародилася в голові. — Треба закусити.

Богдан потягнувся до огірка і закинув до рота. В тарілці була чогось лише одна долька. Бо друга повільно поповзла по білій скатертині стола, залишаючи за собою довгий липкий слід. Богдан виплюнув гидкого слимака на підлогу.

Роман реготав вже так, що склянками, на полицях в Люби за спиною, почало трясти. Та на щастя посуда залишилася цілою, бо в Романа від реготу відвалилася голова і прокотилася до Богдана під стіл. Але і досі продовжувала реготати.

Кольори в очах перемішалися. Образи двоїлися, ніби той дивився крізь призму з битого скла. Богдан спробував підвестися. Кольори зблякли і за якусь мить в очах потемніло повністю.

***

Зима того року довго не хотіла відступати. До кінця березня ще лежав сніг. А в травні, коли земля добряче прогрілася сонечком, у Юрка вже терпцю не було чекати на Святки Зелені, так хотів відпочити на природі. Зібрав компанію, дівок побільше, та й повів у ліси Кейзервальду за Високими Замком. Зупинилися на березі озера на Знесінні, розпалили багаття. Стали бараболі з м'ясом запікати.

Брати з собою Романа, Юра не дуже хотів. Той через зиму зовсім змінився. На роботі мав клопоти. Не кожен день самогубця зустрінеш. На таке треба більше часу, аби все перетравити. Та батько Романа на Пасху заколов барана, а які посиденьки на природі без м'яса. Того заради халяви прийшлось кликати.

Другий пустоголовий посіпака Ія, приніс ще більше користі. Скликав решту людей до ватаги. Батьки охрестили його Іллею, та ще дитиною, коли той вчився говорити, ніяк не міг правильно вимовити своє ім'я. Так і залишився для всіх просто Ія.

Юркові Ія вже всі вуха прогудів про свою нову дівку.

— Така красива, така порядна, — каже. — А роботяща. В церкві познайомився на Вербну неділю. То ж не просто так, сам Бог велів. Женитися буду.

— Ну то що ж, бери її з нами на природу. Познайомиш, — Юркові вже самому стало цікаво глянути, що то за дівка ладна. Та коли побачив мало не засміявся.

На Аничку, так звали горе-наречену Ії, без сліз і не глянеш. Вуха стирчать як в кролика, в носик ніби бджола вжалила, а посмішка така, що тими зубами можна коням хвости розчісувати. Та Юра стримав свій сарказм. І зовсім не через повагу до друга. Ні, Юрій нікого не поважав. Аничка привела до них на посиденьки ще трьох подруг. Дві такі, що мало чим відрізнялися від Анички. Як їх звати Юрко навіть не запам'ятав, одна шкіра та кості. А от Чеслава варта уваги. Чи точніше її груди. Як стиглі дині, що росли лише в дядька Карпа на городі.

— То ти пам'ятаєш, що я хочу млин відремонтувати? — знову заспівав своєї Роман.

— Та пам'ятаю, ремонтуй, може й вийде, — спокійно відповів Юрко.

— Ти не розумієш, я сам не справлюся. То ти як?

— Я добре. А ти як?

— Ну Юра! Ти можеш бути серйозним? До тебе ніяк не дійде, що від цього залежить моє життя?

— Чи можу я бути серйозним? А ти глянь на Чеславу і спитай себе те саме.

— На кого?

— На он ту квіточку. Дивлюсь і душа співає. Може це якраз те, що тобі треба? Відпочинь, розслабся, замочи прутня. Хоча ні. Чеслава моя, не чіпай. Краще глянь на он ту. Тільки будь обережний, вона худіша ніж ти, щоб при терті іскра не пішла і постіль не спалахнула. — сказав Юрко і голосно зареготав. В Романа ж, жоден м'яз на обличчі не здригнувся.

— Та не треба мені твоя Чеслава. Навіть якщо не віриш, можеш допомоги як другові?

— Теж мені, знайшов спеціаліста. Он Ілька проси, — показав він на Ію коли той порався біля багаття, чи точніше лежаче підкидав хмиз і колопався пальцем в вусі.

— Оте ледащо? Він так робити хоче, як голодний пес срати. Без тебе він не піде.

— Тоді Бодьку мельника. Він тобі за літру любе зробить.

— Кого? Та він на ногах ледь тримається, хочеш щоб він на драбині втримався? Навіть якщо не скрутить собі шию, він до Різдва не впорається. А я стільки часу не протягну. Не треба там бути спеціалістом, там все впоряду. Вітер лиш крила пообривав. Кілька дощок, кілька цвяхів і все.

— О диви, хмиз закінчується, піду ще принесу. Квіточко, не хочеш мені допомогти?

— Я піду, — знову втрутився Роман. На що Чеслава полегшено зітхнула.

— Та щоб тобі, — розлютився Юрко. Зірвався з місця і пішов до лісу.

— Юрко зажди, я розповім тобі що і як треба зробити, — Роман рвонув за ним слідом.

— Дай мені спокій! Ти гадаєш чого я її покликав?

— Чого?

— Та з ким я розмовляю. Он що, — заспокоївся Юрко. — Іди тією стежкою, там я бачив старі пні. Принесеш, вони довго горітимуть.

— А ти куди?

— Гляну в ту сторону, і за десять хвилин зустрінемося на цьому ж місці.

Юрій розумів, спекатися Романа не вийде. Та провчити його треба. З надією, що він довго шукатиме ті пні, Юрко відправив надокучливого друга в іншому напрямку. Сам пішов стежкою в обхід і повернувся назад до галявини біля озера.

На галявині стало шумно ніби на пасіці. Юрко помітив, що на березі ще одна компанія людей в білих сорочках сидить. Та коли підійшов ближче, побачив що то не сорочки, і взагалі їх немає. То біла, не засмагла шкіра. Всі вони абсолютно голісінькі. І не сиділи, а лазили навколішки.

— Ото понапивалися вже. — подумав Юра. — Цікаві в них розваги, не те що в нас.

Стільки цицьок в купі Юрко ще не бачив. Як стадо дійних корів, тільки не з вимям, а зі справжніми цицьками. Подібні традиції, як купатися голяка на Купала, особливо смакували Юркові. Та то було щось нове, збочене та цікаве. Тож пригнувся і йшов крадькома. Шум листя дерев став ще більше набридливим, ніби гудіння і продовжував зростати. Бочку меду швидко зіпсула ложка дьогтю. По між дівицями виблискували жирні і волосаті задниці мужиків.

— Господи Ісусе! Хоч бери собі і виколи очі тепер. Мої точно не повірять, — Юрко тихенько як злодій побіг в сторону де сиділа його компанія. І завмер на півдороги.

— Щоб я скис. Такого я не чекав точно. Але оце так дині, — в захваті промовив ошелешений Юрко.

Перед ним на четвереньках стояла Чеслава. Зовсім гола, а її груди мало не тягнулись по землі. Останні години його голова була забита думками про те, яка на дотик її шкіра, як пахне тіло і волосся. І ось вона: бери, пробуй, торкайся, нюхай. Але зараз Юрко заціпенів і не знав як реагувати. В вухах гуділо ще більше і то явно не ліс. Продовження було ще більш жахаючим. Позаду Чеслави повз голий Ія і як корова скубав травичку. Гостра трава при озері розрізала йому рот по краях, кров стікала по бороді.

— Та ви подуріли всі за раз чи що? — крикнув Юрко. Та крім тупого погляду, як в худоби, іншої реакції від друзів він не дочекався. Більше того, на той крик, мало не галопом, на нього бігли голі Аничка з кістлявими подругами. Така Аничка вже не викликала ні жалості, ні сміху. Юркові стало не на жарт лячно. І той було хотів тікати, та згадав про речі, що залишив біля вогнища. Побіг за ними. Бачить, а на тому ж місці де сидів він, великий чорний цап в червоних шароварах. Навпроти нього свиня в соломяному капелюсі. І розкладають двоє доміно. А над ними чорна хмара з мух і оводів, що несамовито гуділа.

Юрко стояв і дивився. Ніби якась сила, виринула невидимими руками з-під землі, міцно тримала за ноги і не відпускала.

Тут цап розвернувся. Стрибнув до Юрка і говорить чоловічим голосом:

— Ти чого опецьку від стада відбився?

Замахнувся великим батогом і зі свистом вшкварив ним Юрка. Та так, що тому здалося він розійдеться по швам. Юрко плюхнувся на землю як не слухняне телятко. Ноги ніби вирвало з тих невидимх рук і вони рефлекторно стали тікати подалі від небезпеки. Він знову встав і побіг. Та тут же наткнувся на Романа, що підійшов десь ззаду. Вони обоє повалилися на землю.

— Тікай! — прокричав Юрко борсаючи ногами і руками в траві ніби потопельник.

— Ей! Обережніше, — незрозумілим тоном відповів той.

— Ти що не бачиш? Там почвара з самого пекла. — Юрко вказав пальцем на велику рогату потвору, що розмахувала батогом під бридкою хмарою комашні. Чи точніше тицьнув десь в ту сторону де воно щойно стояло. Та коли поглянув сам, здалося ніби туман розпливається перед очима, а показує він на Аничку, що ніби язика проковтнула після тих слів. Півколом сиділи решта друзів і перелякано дивилися на Юрка. Вже всі одягнені. Не стало і чорної хмари над ними.

— Ти гадаєш це дотепно? — відбуркнув Ія.

Юрко розстібнув сорочку, щоб глянути на тіло де мав би залишитися слід від батога. Та його не було.

— Ти куди пропав? — спитав Роман.

— Я-я-я, — почав заїкатися Юрко. — Я думав. Я думаю он що: давай візьмемо Богдана і відремонтуємо той клятий млин.

***

Роман вирізнявся з компанії своїх друзів. Навіть важко уявити, що могло пов'язати його з лицемірним Юрком, та туповатим і ледачим Іллею. Так вже склалося. Всі на добру частину залежать від свого оточення.

Роман закінчив музичну консерваторію. Його батько ремонтував годинники. І якось доводилось лагодити великий годинник львівської ратуші. Там вийшов на потрібних людей, та й прилаштував сина на роботу. Трубачем в головній споруді міської влади. Кожну годину Роман піднімався крутими сходами на високу шестигранну вежу і дув у трубу. Люди внизу тішаться. Неприємність, що іноді зміна випадала заступати і вночі.

Роман протрубів опівніч і спускався в кімнатку де кимав до наступної години. Почув як скрипнули двері десь внизу. В таку пору, в приміщенні вже нікого не мало би бути, окрім сторожа. Та й той мав свою кімнату на зовні, а не вештався коридорами зазвичай. Цікавість перемогла Романа і він спустився ще нище.

— Харитонович, ти? — гукнув він в порожній коридор.

Тишина.

Роман постояв ще хвилинку, і вже хотів повертатись назад. Як знову почув пронизливий скрип втомлених завіс. Стук дверей. А за ними дрібне тупотіння. І ще раз скрип, стук.

— Хто там?! - додав гучності Роман.

Відповіді не було.

Для економії, ліхтарі на стінах ратуші, гасили на ніч. Та залишали горіти тільки один через п'ять. Книги при такому освітленні не прочитаєш, та цього вистачало, щоб вільно рухатись коридором. Роман спустився вже до самого низу. Ніде ні душі. Роман пройшов до кінця. Всі двері зачинені. Коридор звертав під прямим кутом. В тій частині теж нікого не було.

Аж раптом, внизу щілини котрих дверей блимнуло світло. І згасло. Роман підходив ближче. Як кішка тихо ступав кам'яною підлогою. За дверима таки хтось є. Мабуть то миготіла свічка. Роман притулив вухо. Почув шурхіт. Ніби хто гортає чи перекладає папери. Він тихо і повільно взявся за ручку дверей. Якась сила та інстинкт самозбереження підказували йому не робити цього. Не входити. Та чи то цікавість, чи то тупість взяли гору. Він беззвучно потягнув двері на себе.

Мерехтливий вогник каганця кидав тінь на всю кімнату від постаті, що нависла над ним, намагаючись щось прочитати на жовтих папірцях.

— Григорович?! Ви чого тут так пізно? — гукнув Роман.

Від переляку чоловік сіпнувся, а папірці феєрверком розлетілися по кімнаті.

— Фух. Ромцю. То ти, — видихнув чолов'яга, і заходився навколішках збирати розсипані документи по підлозі. — Нащо ж так підкрадатися?

— Пробачте, не хотів вас налякати, — Роман все ще стояв на порозі.

— Ти йдеш трубіти? Котра то вже година?

— Ну власне я вже трубів. Почув ваші кроки то й спустився перевірити.

— Що? Як трубів. Котру годину ти вже протрубів Романе? — переляк знову яскраво малювався в його очах.

— Дванадцяту.

— Що?! — чоловік кинувся до Романа та вчепився руками за комірець блузки. — Як дванадцяту?! Не жартуй так. Я не чув. Чому я не чув як ти трубів?!

Страх як заразна чума перекинувся від того чоловіка до Романа і той не міг зв'язати слів докупи.

— Я-я-я не знаю. Трубів я. Як завжди трубів. Ту-ту-ту…

Ривком за комір чоловік затягнув Романа в кімнату та затулив рукою його рота. Іншою прикрив за ним двері.

— Ти вже бачив її? — промовив пошепки.

— Та ніби нема більше нікого. Година пізна то, — слухняно відповідав той. А потім ніби прийшов до тями. — Кого її?

— Тс-с-с, — просичав чоловік. — Отже не бачив. І добре. Підеш до своєї комори, сховаєшся. Ти не маєш її бачити. А мені треба тікати. Негайно, — чоловік почав шарити кишенями. Витягнув звідти в'язку ключів. — Мерщій. Тільки тихо, — він підштовхнув Романа в плече.

Роман відчинив двері і вийшов. Папірці так і залишилися валятися на підлозі.

— Та чекайте, — буркнув Роман. — Григорович. Що відбувається? Про кого ви каже… — він не договорив. Заціпенів.

В довгому коридорі горіли всі ліхтарі. А всі двері вздовж обидвох стін на четверть відчинені.

— Що там? — визирнув з-за спини чоловік. — Це ти зробив? Скажи що це ти зробив.

Роман мовчав.

Крайні з тої сторони ліхтарі згасли. За ними ще два. Темрява повільно заковтувала коридор. Погасли ще два. Страх, ніби живий, тримав за плечі і не давав рухатися. Ще два. Чорнота дійшла до половини. І одним стуком, одночасно закрилися всі двері. Роман аж підскочив. Ехо захлопнутих дверей прокотилося по всій ратуші.

— Сюди, — Григорович смикнув його. — Швидко в іншу сторону. Вийдемо через запасні двері. В мене є ключі.

Вони прожогом кинулися в освітлений бік коридору. Добігли до кінця, де коридор ламався під прямим кутом. Роман знову став як укопаний. В ноги ніби свинцю залили, а під шкіру сипонув мороз.

Там і двері всі були зачинені, і звично горіли ліхтарі один через п'ять. Але в кінці коридору, як човник в спокійному морі, в повітрі повисла чорна труна.

— Що-що-о тут відбувається? — заворушив губами Роман.

— Ну все. Це вона.

— Що означає "ну все"?

Домовина почала повільно пливти їм на зустріч. Дуже повільно. Трохи швидше позаду на них насувалась темрява, поступово гасивши ліхтарі один за одним. Ще ближче, і здавалось зараз звідти вистрибне якась нечиста та потягне в пекло.

— Вперед! — підштовхнув Григорович.

— Куди? До труни?

— Ми встигнемо, — та чолов'яга не став чекати і метнувся першим. Роман за ним.

— Отче наш що єси на небесах… — бурмотів Роман гнавши слідом.

Вже мало не стикнувшись з труною вони завернули ліворуч на сходи. Григорович летів ними не помічаючи сходинок. Переступав через дві-три за раз. Роман зачинив за собою двері. Старався не відставати. Та минув лише один поверх як знову завмер. Десь в кишках переварювався морквяний суп з вечері, а голова не змогла переварити суп з дурості й цікавості. Григорович помітив що Романа за ним немає вже на третьому.

— Ти чого? Дурню. Тікай!

— Як же вона двері відчинить? В неї ж рук нема.

— Що? Тобто те, що воно літає в коридорі враження не справляє, і треба ще глянути як вона відмикає двері?

І двері ніби розчинилися, чорна домовина повільно виринала крізь них. Двері залишилися цілими та зачиненими. А труна вже плавно здіймалася над сходами.

— Та грець з тобою, — Григорович рвонув далі.

— І прости нам довги наші, але визволи від лукавого... — продовжив бубоніти Роман, намагаючись вгнатися за Григоровичем. Якоїсь миті здалося він його загубив. Але не припиняв бігти вгору. Доти, доки міг, добре знаючи, що далі дах і виходу немає. Так і сталося, він уперся в тупик, Григоровича ніде не було.

— Чорт! Чорт! Чорт! — молитву змінили вигуки до лукавого. — Де ж він? А це досі піднімається? Чи може ні? Може воно полює на нього, а мене не чіпатиме? Я ж нічого не зробив. Їх немає. Їх немає. Розчинились. А може то все примарилось мені? Не було ні труни, ні Григоровича?

Раптом його сильно потягнули з-заду за комір. Роман почав кричати. Здавалось він пролетів не менша метра і повалився на спину. Навколо лежав сніг.

— Та тихо ти, — Григорович замкнув за ним двері. — Так, ключ на дах в мене теж є. Просто коли я кажу "біжи" — треба бігти.

Роман роззирнувся. Вони були на невеликому оглядовому майданчику під самим дахом.

— То все насправді? — чухав потилицю Роман.

— А що? Хочеш щоб я тебе вщипнув?

— Хочу.

— Та вгамуйся. Сюди не влетить.

— Як ви знаєте?

— Здається вона застрягла в цих стінах і не може вийти з ратуші. Я вже ховався тут одного разу, — Григорович розгортав до верху комір піджака і став сутулитися. — Та то було пів року тому. Літом.

— То воно сновигає тут пів року?

— Якби ж то. Вже не один десяток літ. Ще скажи, що нічого не чув.

— Їй Богу таку бісівщину вперше бачу.

Григорович протягнув Роману книгу.

— Що це?

— Читай.

Той розгорнув. В середині перелік законів.

— Лавнича якась. Що саме читати то?

— Та зверху читай.

На ній писало: "Пам'ятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила".

— Гадаєш просто так написали?

— Тобто всі знають і мовчать?

— Чого ж мовчать. Це пересторога для всіх лавників. Хоч її сприймають фігурально. Являється труна лише тим хто порушив закон, чи якимось чином зашкодив. А зізнатися в цьому бояться всі. Колись давно, одного бідолаху несправедливо засудили до смерті. З тих пір, привид чорної труни шукає розплати.

— То виходить, — запнувся Роман. — Ви теж ухвалили якесь хибне рішення?

— А це вже не твоя справа, — відбуркнув Григорович. — Я неодноразово спокутував свою вину. Та вона ніяк не зникає.

— Тут холодно, — Роман потирав лікті. — Може погукати когось на допомогу?

— І що ти їм скажеш? Перечекати треба. З першим промінням сонця вона зникне. А з'являється тільки в опівночі. Краще вже посидіти тут до ранку, а ніж до кінця життя люди тицятимуть в тебе пальцем і говоритимуть як про того що несповна розуму.

— Але я навіть не лавник. Всього лиш трубач. Може воно не чіпатиме мене?

— Не мені судити. Видно не такий ти вже й безгрішний. Та позавсяк, будь певний, коли ти її бачив, вона не дасть тобі спокою до скону.

— Але ж чого? Якщо то через яблука, я ж завтра піду до дядька Карпа і попрошу пробачення.

Григорович мовчав.

— Навіть грошей дам. Точно! Заплачу і більше ніколи не буду красти. А-а-а. Знаю. Ми на Андрія пакость зробили. В отця Омелька хвіртку вкрали. Висадили на старого дуба. Ох і сміху було. Посповідатися я про то не міг. То ж його хвіртка. Точно! Треба піти до Матяша гріхи замолити. Він має допомогти.

— Чого я тільки не робив. І по церквам ходив, і по ворожкам. Все перепробував.

— По ворожкам? Ви ж суддя. Ви в таке вірите?

— Ну коли на тебе труна полює, що розчиняється крізь двері, то й не в таке повіриш.

— Мусить бути якийсь вихід.

— Магію поборе лише магія. Вийшов я якось на одного чаклуна. В глухому селі, в Карпатах. Їздив до нього.

— І що, він допоможе? Приїде сюди? Прожене нечисту силу?

— Та слухай. Він довго проводив якісь свої ритуали. І сказав, що ту нечисту, як ти називаєш, здолає інша. Тільки треба їй допомогти.

— Допомогти нечистій? Та то вже єрись якась. Як після того до церкви ходити? Пробачте. Мовчу.

— Є у вас на Личакові, до речі, старий млин, вітровий. Там кажуть чорт оселився. Той млин як ворота в пекло. Якщо його відремонтувати, він всю нечисть до себе притягне. Як от нашу труну. І відправить в то місце де їй слід бути.

— Ото і все? Полагодити млин? То в чому проблема?

— Бояться люди того млина, більше як чорної труни. А місто грошей виділяти не хоче. Нікому не потрібна стара споруда.

— Та я знайду людей, маю купу кулєґів, як ні то сам гляну. Коли то єдиний вихід. Бо я на тій роботі посивію молодим.

— Ну як єдиний. Якщо воно прив'язане до цих стін, можна знести ратушу до бісової матері. Та перебудувати старий млин легше. А чого ж ні. Берися. Я зі своєї сторони допоможу чим зможу.

Сивий мороз вже не щипав за щічки, а з усієї дурі турносив за плечі. Роман не хотів розплющувати очей, які здавалось зімкнув лише п'ять хвилин тому. Вітер завивав і висвистував. Вдарив відчиненим вікном об раму. Скло задзвеніло та не розсипалось. Роман зірвався на ноги. Перше про кого подумав — Григорович. Та навіть не став шукати поглядом. Без того зрозуміло, його немає. Роман в себе в комірчині.

Примарилось? Все примарилось.

Роман кинувся зачиняти вікно. Потім до годинника. Без десяти шоста. Скоро дути в трубу. Обов'язки потроху витягували його в реальність.

Хвилини три, він стояв спершись на стіл і думав над тим, що сталося. Згадував страшну ніч, якої мабуть і не було. Та не міг пригадати як опинився в себе в кімнаті. Як заснув? Чого відчинене вікно? А ще яскравий образ чорної труни та перелякані очі Григоровича ніяк не йшли з голови.

Решта часу до шостої він долав сходи лише одного поверху. До незліченності вертів макітрою в боки, озирався. Прислухався до кожного шороху.

Годинник пробив шість. Роман протрубів. Ніде ні душі. Всі ще сплять. Навіть сонце, мов вередлива дитина, не хотіло вилазити з колиски.

Та як тільки він опустив трубу, почув як скло тріснуло і посипалось одразу десь в нього під ногами.

— Я ж зачинив, — подумав він і глянув вниз.

Під вежею ратуші лежав суддя Корній Григорович. Ноги руки розкинуті в різні сторони. Як зірочка. Ліва взагалі вивернута іншим боком. З шиї стирчав уламок скла, а з рани сочилася кров. Сніг під ним швидко червонів. Яскраво-багряна пляма набувала масштабів океану. Очі все ще розплющені. Такі ж перелякані як і вчорашньої ночі в Романовому сні. Чи не сні?

Він рвонув назад до кімнати. Досі порожньо. На столі лежала книга. На ній писало: "Пам'ятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила". Поруч валялись дрібні уламки скла. Вітер завивав і висвистував. Зійшло сонце.

***

Голова гуділа та розколювалась навпіл. Ніби всередині цілий комплекс церковних дзвіниць, а в них баламкотять всі дзвони. Богдан лежав на чомусь твердому та не міг розчепити очей. А може й міг. Та картинка не змінювалася. Навколо абсолютна темрява. В роті стояв присмак чогось кислого. Огірок? Богдан згадав огидного слимака в своєму роті і швидко перевернувся на бік аби вирвати. Відкашлявся. Відчув запах пшениці. Старого зерна. Постоявшого, прогнившого. Але точно зерна. Запах який він не сплутає ні з чим.

Очі поступово стали привикати до чорноти. Богдан вже міг відрізнити відтінки. На мить він жахнувся, бо чогось здалося ніби він в труні. Та стінки і стеля набагато далі. Може якийсь склеп? Він бачив чорні всхолі дошки, а між ними великі щілини. За стіною світліше. Але на вулиці точно ще ніч. Він чув як лютував вітер. Дивно, бо вечір був доволі спокійний. Богдан не міг збагнути де він.

— Я що помер? — ще жахливіша думка сяйнула в голові, що страждала від похмілля.

Цілком можливо, зважаючи на всі картинки і образи, що зовсім нещодавно малювала хвора уява. Не могла ж голова того дурня отак взяти і відклеїтися. Але ні. Холод, шум вітру, кишками крутило як вужем на сковорідці. Хіба може мертвий чути та відчувати? Він живий. А ще цей запах.

Запах? Він згадав інший запах який чув невідомо де. Може навіть уві сні. Запах сірки. Навіть сморід. В голові виринали якісь уламки пам'яті. Пригадав голоси. Не пам'ятав слів. Та пам'ятав занепокоєння в тих голосах, якусь розгубленість. Кілька переляканих голосів, що перекликалися між собою. І ще один не схожий на інші, твердий та впевнений. Мабуть в шинку йому стало зле і присутні кинулися допомагати.

Різко засвербіло під пахвами. Точно. Його волокли тримаючи попід руки. Навіть заболіло. Але волокли куди?

— Де ж в біса я? — спитав він невідомо кого, навіть не здогадуючись наскільки влучне запитання. — Точно не в себе в млині.

Важка голова не давала підвестися. Він перекотився в протилежний бік від свіжої калюжі власного блювотиння та одразу на щось наткнувся. Помацав перепону, то були мішки зерна. Он звідки запах. Та один мішок такий твердий, що ніби в ньому каміння. Він облизнув кінчик пальця, яким щойно тицяв в той мішок — сіль.

Далі скрипнули двері. За ними засяяло світло, що немов кипятком обпекло очі, які вже звикли до темряви. Хтось увійшов. Та Богдан зміг розпізнати хіба що чорний силует. Запах зерна знову перебила сірка. Його цупко схопили за ногу і поволокли землею. Він став кричати.

— Агов! Що за жарти? Ану відчепись. Неруш мене кажу! Бо зараз як дам.

Та "дати" не виходило. Богдан безпорадно вовтузився. Пробував відбитися іншою ногою, та той хто тримав сильний мов криця.

Його витягнули з дерев'яної темниці. Богдан одразу побачив жорна, величезні маховики, які приводили в рух механізм від вітрових крил скоріше за все. Без сумніву, він у млині. Але не в своєму. В нього млин водяний. Та й приміщення набагато менше. На думку приходив закинутий млин на Личаківський горі. Та тут всередині, він ще не був. Старі люди називали ту споруду проклятою. На горі задував вітер, та такий сильний, що пообривав в млині крила. Того млин і закинули, ще колись, за довго перед тим як Богдан з'явився на світ. А чому проклятим Богдана мало обходило. Його більше цікавив кривдник, що волік ним як мішком зерна по сирій підлозі. Широкі плечі. Дуже широкі, а на них кожух з чорної шерсті.

— Нахолєри йому кожух в липні? — подумав Богдан. — Маскується? Чергова витівка лихваря і його компанії? — в Богдана вже не було сумніву, що то Юрко вирішив нагадати про борги.

— Юра! Чого тобі треба? — перевів подих і зі свіжими силами почав смикати ногами той.

Вийшло. Широкоплечий в кожусі відпустив та розвернувся.

Як же Богдан шкодував, що то не Юрій. Та й взагалі не людина. Потворна чорна морда, ледь видовжина. Замість носа пацяче рильце, вуха великі як в козла, кудлата шерсть не лише на плечах, а повсюду і на обличчі. Якщо обличчям це можна назвати. На лобі два гострих роги.

— Прийшов до тями, ну що ж, якраз на виставу, — заговорила чорна істота не людським голосом.

— Згинь нечиста сила, — Богдан, як прибитий до землі павучок, позадкував подалі від лихого.

— Пробачте, я вас налякав. — виразило ввічливість воно і обриси істоти попливли. Чорна шерсть згладилась в костюм. Обличчя побіліло. Волосся ніби злізло під ніс в підкручені вусики. Істота підійшла під стінку, хапнула з цвяха капелюх-котелок і одягнула на свою голову звідки вже зникли гострі роги. Під шиєю блиснув білий комірець. Богдан розпізнав пана з парасолькою, що сидів в темному кутку. Він пригадав всю бісівщину, що бачив в шинку і подумав, що йому досі все мариться.

— Що ти таке? — трохи заспокоївся Богдан.

— Чорт, — мабуть пожартував пан, вже звичайним голосом. Тим самим голосом, що відлунням засів в голові, твердим та впевненим. — Хоча, як тільки мене не називали: Враг, Лукавий, Безпятко, Антипко, Аспид, Явида, Ку-цак. Якщо вам так зручніше, називайте мене, ну нехай Павлом Петровичем. Але не Юрій точно, він он де, — пан вказав пальцем кудись вгору.

Зв'язаний Юрко, висів на мотузці вверх ногами прямо над жорнами. Як муха в павучій пастці. В роті кляп. Лице почервоніло, на шиї здіймалися жили. Знемоглий він навіть не пручався. Поруч, в такому ж положенні, бовталось в повітрі тіло Романа та Ії.

— Чого тобі треба? Що ти хочеш він нас? — знову розгублено спитав Богдан.

— Нас? То ви переймаєтесь за отих грішних? Хто вони? Ваші друзі? — дивувався пан. — А ви знаєте що вони привели вас в пастку до чорта?

Богдан не знав що відповісти.

— Саме так. Оті сини Каїна, хотіли врятувати своє життя ціною вашого. — продовжував пан. — І будьте певні, зовсім не шкодували про це. Взагалі, я давно на них чекаю. В пеклі вже питають де ж вони забарилися. Та вони виконували для мене важливе завдання — привели сюди вас, — пан стулив долоні перед собою, поплескав, і піднесено продовжив. — Я дуже радий що ви нарешті тут!

— Я-я-я нічого не розумію.

— Прошу пробачити за мої емоції. Зараз я все поясню. Отже ви у нас мельник?

Богдан невпевнено кивнув головою.

— А ось це у нас млин, — пан, чи Павло Петрович, як він назвався, розвів руки в боки. — Але він зламаний. І все приходиться вручну. Кому ж лагодити млин як не мельнику? Та млин не простий, ось через ці жорна грішники потрапляють у чистилище.

Богдан нарешті підвівся і побачив в жорнах не зерно а кістки. Людські кістки з білими черепами.

— Ви кляті сектанти! Уявлення не маю що у вас тут коїться, але проводьте свої шабаші без мене, — Богдан кинувся до дверей. На диво вони були не зачинені. Він потягнув їх, на порозі стояв його Бровко. Та тільки весь пошарпаний, в болоті та шрамах. З розірваного вуха стікала кров.

— Що з тобою зробили друже? — Богдан кинувся до пса.

Великий шрам на голові почав розходитися ще більше, а шкіра злазити ніби комбінезон. З Бровка вилізла істота темно-фіолетового кольору. Голова як пів тіла і ніби розтягнута в боки. Широкий рот з якого стирчало тисяча зубів схожих на шпильки. Маленькі ручки та ніжки з закрученими пазурями. Гострі вушка і дві пари величезних червоних очей. По ній досі стікала кров і часточки плоті собаки, що здувся як порожній мішок.

Богдан аж присів. Істота загарчала і стрибком накинулася на мельника. Богдан повалився на спину. Знову в млині перед виходом. Куца потвора хотіла вчепитися зубами йому в саме горло. Та в Богдана вистачало сили стримати її. З рота почвари, як з дірявого відра, лилася смердюча слина Богданові в обличчя.

— Шапет, фу! — почувся голос Павла Петровича.

Істота вильнула мордою і пострибала в бік. Прибилася до ніг пана Павла, і почала тулитися до хазяїна, як облесне миле кошенятко.

— Що то було? — Богдан з огидою витирав лице рукавом.

— Це Шапет. Зазвичай він слухняний. Іноді вередує коли вчасно не прокормити.

— Воно зжерло мого собаку! — обурився Богдан.

— Ніхто не постраждає якщо ви зробите те що я кажу! — пригрозив вихований пан. — Крім отих, — і знову перевів погляд на висячі тіла.

— То… Ти що дійсно чорт? — затремтів голос мельника.

— Бачу, Шапет таки справив на вас враження.

— А як мені знати, що я не буду висіти там четвертим? Як тобі вірити? Ти ж чорт!

— А у вас, шановний, немає вибору. Ви його втратили як тільки ваші ж друзі перетягнули вас за цей поріг.

За тими словами двері на вулицю самі собою різко захлопнулися. Перед ними здійнялася борошняна курява. Богдан аж підскочив.

— Якщо б хтось з них міг полагодити млин, їх би чекала нагорода, — продовжив Павло Петрович. — Тут я вже нічим не зараджу, що хист в них зовсім до іншого. Тому я їх забираю, а вам віддячу, якщо звісно справитесь.

— Що коли відмовлюся?

— Ви не зможете. Пекло прийде за вами. Від тепер, воно буде в кожній дрібниці вашого побуту. Життя стане нестерпним. Ви втратити все. І самі прибіжите до мене, благатимете навколішках позбавити страждань.

— Втрачу все? Нестерпне життя? А до цього на мене чекало світле майбутнє? Ти хоч вкурсі що вигулькнув зі свого пекла в Галичині? Ми роками терпимо гніт з усіх боків. Вдома на мене чекають три п'явки, що вижимають всі соки. Я алкоголік, я досі не тямлю чи все насправді, чи мені мариться. Шкіра єдиної істоти в тому світі, яка щодень мене чекала, валяється там за дверима. Ти хочеш налякати якимось пеклом? Та я давно в ньому живу!

— Вражаюче. Не був би я чортом, мабуть це мало мене розчулити, — з сарказмом відповів на ті одкровення Павло Петрович. — Та так говорить мало не кожен другий. Гадає що нічого не має, а жаліє вже коли починає втрачати. Залюбки продовжив би нашу дискусію, але прошу мене пробачити, маю справи.

Павло Петрович, він же чорт, попрямував до дерев'яних сходів що вели на верх. Куце бісеня пострибало за ним. Зі сходів він пробував дістатись до великого маховика, та руки виявилися закороткі. Спершу. Потім вони витягнулися ніби резинові, костюм Павла Петровича тріснув по швам. Лице почорніло. Капелюшок піднявся, потім впав і покотився на підлогу бо його збили довгі роги. Дерев'яні сходи заскрипіли під вагою. Сірка виїдала очі. Фіолетове бісеня ніби само злякалося і прибилося до землі за сходами. Чорт знову повстав у всій своїй подобі. Дістався до колеса, та почав повільно ним обертати. Жорна закрутились. Кістки в них затріщали. А зв'язані тіла почали опускатись. Хлопці ніби прокинулись, стали вовтузитись і пручатись. Та марно.

— Стій! — закричав Богдан. — Зупинися. Відпусти їх. Гаразд, твоя взяла. Я полагоджу, я відремонтую цей гнилий млин.

Хижі чорні очі глянути на Богдана. Чорт зупинився і загарчав своїм грубим голосом:

— Ти, мельнику, вирішив ми граємо в гру буду-не-буду? — і повернувся обертати своє колесо.

Жертви опускались все нижче. Богдан вже благав, та схоже чортові це тільки подобалось. Чи то Роман найвищий, чи то мотузка його найдовша, він першим опустився в пекельні жорна що дробили кістки на борошно. Голову затиснуло і вона лопнула як стиглий кавун. Мізки розлетілися по підлозі, кров пролилася стінами. Якийсь білий димок, ніби пилюка зі старого килима, оповив безголове тіло. Богдан міг би присягнутися, що чув тоді крик. І голос то був Романів, хоч неборак вже не мав чим кричати. А потім той дим ніби одним подихом втягнула в себе земля.

Далі опускались решта банди. Чорт і не збирався зупинятися. Богдан вже встиг уявити, як слідом за ними, гнилими дошками розтікаються і його мізки. Він швидко пробігся всіма закутками своєї пам'яті, та збирав все, що чув про нечисту силу за життя. Тут він згадав мішок кам'яної солі в темній кімнаті. Богдан кинувся туди. Набрав в жмені і почав насипати кругом себе, вимальовуючи коло. Слідом влетів і чорт. Коли мельник мало не зімкнув круг, кудлатий дідько встиг підставити свою ногу.

— Що ти робиш дурню?! — заверещав чорт пронизливим голосом, писклявим, схожим на жіночий.

— Що, подобається? — єхидно вигукнув Богдан і сипонув цілу жменю солі йому в обличчя.

Далі засяяло світло. Таке яскраве що Богдан прикрив очі та опустив голову.

— Геть розум втратив? — голос пролунав ще більш спотворено, розтягнуто. І той голос Богдан вже десь чув раніше, та через дефекти не міг згадати де.

Богдан підвів очі, над ним стояла Мелашка. Вона схилила голову та витряхала сіль зі свого волосся. На її босих ногах теж сіль. Богдан сидів посередині кімнати, а вся їх оселя була всипана білими кристаликами.

— Все! Допився. Люди добрі ви тільки-но гляньте. В нього вже біла гарячка, — і Мелашка заплакала.

Більше години Меланія не могла заспокоїтись. Плакала, кричала і проклинала чоловіка. Говорила що більше несила терпіти його витівки, грозилася що втече від нього. Богдан не вимовив ні слова. Пів ночі він не міг спати. Йому ввижався кудлатий чорт, мізки на підлозі, людські черепи, фіолетова потвора що вилазить з-під шкіри його пса. А ще шинок оповитий павутиною на стелі і ті кляті п'ятдесят грам.

Він був там, в закинутому млині, і за якусь мить опинився вдома. Що коли і справді все примарилось? Гранчак самогону і біла гарячка були більш логічним поясненням. Може тоді хлопці живі? А Бровко?

— Краще б біла гарячка — знемогло шепотів він собі. — Якщо так, більше не буду пити. Ніколи.

На ранок почалася "німа мова". Мелашка не те що не говорила, навіть не дивилася в сторону чоловіка. Той навпаки, хотів перепросити. І взагалі поговорити бодай про щось, аби заглушити дивні думки. Та марно. Роман і Бровко не йшли з голови.

Ранок сонячний як ніколи. На небі жодної хмаринки. Втомлені дощами львів'яни повилазили зі своїх домівок гуляти і радіти сонцю. Богдан йшов вулицею і ховав очі. Кожен перехожий ніби підозріливо позирав в його бік. А погляд той сповнений огиди та неприязні. Презирливі погляди припікали шкіру гірше сонця.

— Чого вам треба! — подумки голосив він.

Всі вони ніби вже знали про те, що сталося минулої ночі. Ніби в Богдана на чолі мітка диявола. І він винуватий в смерті Романа та інших.

Богдан підійшов до будинку де жив Ія. За хвірткою стояв дід Овсій та курив люльку. Баранці з білого диму вилітали з рота і розчинялися в чистому небі.

— Слава Ісусу Христу! — привітався Богдан і закашлявся чогось. Мабуть від диму.

Дід кивнув. Далі Богдан розпитав чи вдома Ія, на що дід вже хитав головою в боки.

— А де ж він?

— Звідки мені знати де той гульвіса? — байдуже відповів дід хриплим голосом.

Дід розповів що Ія гуляв вже три дні та дві ночі. Щоб коли Богдан його зустріне, обов'язково відправив додому. Богдан пообіцяв що так і зробить, та відчай вже стискав горло.

— Це ще нічого не означає, — заспокоював він сам себе.

Ія і компанія пустували так вже неодноразово. Юрко з Романом жили набагато далі. Того ближче було йти до млина, глянути чи на місці Бровко.

Бровко лежав перед своєю будкою, звично прикутий ланцюгом, та обгризав велику кістку. Радості не було меж. Ніби з пліч звалився мішок, що він ніс на собі вже півтори сутки. Богдан ніби вперше відчув тепло того сонця, що не одну годину сяяло та не гріло. Він хотів вже обійняти старого друга та жахнувся зі ще більшою силою.

Бровко помітив хазяїна, радісно підняв мордочку і завиляв хвостом. Перед ним лежала справжня чоловіча рука. Кисть з фалангами пальців. Бліда, посиніла, з дірками від собачих зубів.

— Мати Божа Цариця небесна! Що це? — заверещав Богдан і відкопнув гидоту на середину подвір'я. — Де ти це взяв? Звідки вона тут? — продовжував горланити він, ніби чекав відповіді від пса.

Та Бровко всього лиш винувато опустив голову, і жалісними очима дивився на хазяїна, який відібрав смаколик. Богдан знову потонув у відчаї від чого втрачав здатність думати.

— Чия вона? — паніка накочувала хвилями. — Романа? Але Бровко цілий, жодної подряпини. Може то фіолетове з тисячею зубів зараз всередині нього?

Богдан відсахнувся та знову глянув на ту руку. Її не було. Посеред подвір'я лежала велика кістка. Теляча скоріш за все. Трохи в землі. Мабуть Бровко колись закопав і знову відкопав її. Так він часто робив.

— Господи! Що зі мною? — Богдан протер очі. — Та ні, не рука. Кістка, — витер з лоба холодний піт. Уперся в коліна. Віддихався. Вмив обличчя дощовою водою з великої діжки на подвір'ї. Трохи прийшов до тями. Зайшов до млина.

Там він ще більше години стояв ніби не живий і не дихав. Страхітливі думки крутились в голові від чого та аж тріщала. Панічний страх випалював чорну діру десь всередині його грудей. В спекотну днину ним трясло як тоненькою осикою на вітрі. Все навколо лякало як полохливого зайця, та за якусь мить знову набувало звичної форми. Він перетворився на параноїка, що здригається від кожного шороху.

Ні, то не страх, то оковита роками випалювала його свідомість. Прогнати думки безумства він вирішив важкою фізичною працею. Взявся домелювати зерно, що привезли ще вчора.

Хлюпала вода на колесі, тріщали жорна. Та по між тими звуками робочого процесу він почув ще щось в себе над головою, від чого знову здригнувся. Він зупинив млин і прислухався. В той момент він чув як звучить тиша. Ніби все місто зупинилось і дало йому можливість послухати як шепочуть зорі. Щось скрипнуло на горищі. І ось знову. Маленьке фіолетове бісеня прийшло за ним? Тікати? Куди? Чи є місце на святій землі де можна сховатися і перечекати це божевілля?

Богдан запалив лампу і покарабкався на верх. Все знову отримало логічне пояснення. Він побачив розірваний мішок з якого висипалось борошно. Коли і для чого він його тут залишив згадати не міг. Та мабуть миші знайшли покинутий мішок і не могли натішитися.

Він заходився прибирати. Почав гавкати Бровко. Переляканий Богдан вийшов з палкою в руках. В воротах стояла старенька бабуся з торбою, що міцно притискала до грудей.

— Цьоцю Галю? Ви чого тут? — Богдан відкинув палицю і підійшов заспокоїти Бровка. Та з якимось острахом, бо пам'ятав, як з нього злізла шкіра минулої ночі.

— Але й файного сторожа маєш! Ніодного злодія не впустить до хати, — говорила бабця протискаючись повз паркан.

— Ви ж казали що вуйко Терешко тільки в п'ятницю зможе возом приїхати. Я й не спішив змолоти. Ще тільки половина.

— Ого! Половина? Та ти що всю ніч молов? Не спіши. Вдома певно тоже ж купа роботи. Як Мелашка? Як діти?

— Та все добре, — Богдан знову пригадав ніч і ранок та опустив очі.

— Ага. Ну ти передавай вітання. Все так, Терентій заїде в п'ятницю. Я тойво. Он що подумала, ти працюєш, втомився. Думаю зайду, принесу щось до обіду.

— Та ви що цьоцю, нічого не треба.

— Треба-треба. Цьоця Галя поганого не підсуне. Ти ще таку не пробував. Своя, домашня, — і вона витягнула з торби дволітрову флягу з мутним напоєм. — Ану ж скуштуй.

— Ні-ні-ні, — замахав руками той. — Я більше не п'ю.

— О. То від коли?

— Від сьогодні

Бабця посміхнулася:

— А що таке? Печінка?

— Та ні, — Богдан продовжував ховати очі.

— Ану-ану, розкажи. Цьоця всьо знає, щось порадить, всі хороби полікує.

— Та нема що розказувати, не можу більше пити, і все тут, — з якимось розпачем говорив мельник. — Ввижається мені цьоцю всяка бісівщина.

— Яка ж то?

— Та всяка.

— А давай зайдемо всередину і розкажеш. Я ще не таке чула і бачила за своє життя. І будь певний, всьому є розрада.

Та як тільки переступили поріг, Богдан відчув як здіймалися волоски на його руках і по всьому тілі.

— Цьоцю! Ось. Ви це бачите? Скажіть що бачите.

По сходах що вели з горища стояли білі сліди від копит.

— Та що таке, ну замурзався, насмітив, — спокійно говорила бабця, — Нічого ж страшного, підметеш та й все. Ти ж з борошном працюєш.

Богдан глянув на ноги, згадав розірваний мішок на верху. Потім на сходи і вже бачив свої сліди. Звичайні сліди. Він знову протер обличчя. Та тільки перевів дух, як тріснуло вікно і посипалась шибка. Крізь нього влетіло щось сіре і зникло десь за мішками. І Богдан і бабця завмерли, переглянулись.

— Тьху ти, іго темне, — перехрестилася баба Галя. — Що там?

Богдан підійшов ближче та побачив горобця. Пташка тремтіла та подьоргувала одним крилом. Він нахилився, хотів допомогти та вже зрозуміло, що нічим не зарадиш.

— Ну приблизно ось таку бісівщину, — промовив мельник. — Що скажете? Цьоцю?

Богдан озирнувся, та баби Галі ніде не побачив.

— Цьоцю?! — ще раз гукнув той.

Та в млині порожньо. На порозі стояла двохлітрова фляга. Знову скрипнули дошки на даху і на мишей вже не схоже.

— Цьоцю ви там?

Богдан піднявся. І там порожньо. Більше того, навіть не стало розірваного мішка. Бровко знову став гавкати. Ну звісно, бабця ж повз нього не пройде. Та поки Богдан спускався з горища, пес загавкав мов скажений, заскавулів і затих. Богдан вибіг на вулицю, Бровка вже не було. Поруч будки валявся самотній ланц, а на його кінці розірваний і закривавлений нашийник. Богдан заплакав.

Він згадав останні слова чорта, про те, що пекло прийде за ним і він втратить все. За своїми сльозами згадав сльози Мелашки. Точно! Мелашка. І він зрозумів, що за весь день не боявся так, як злякався зараз.

Богдан мчав додому швидше вітру. Його вже не цікавили перехожі і їх погляди. Лиш би з Мелашкою все було гаразд. Та тільки влетів на обійстя як почув її крики.

— Що? Що таке? Що сталося? — заголосив він з порога важко дихаючи.

Мелашка сиділа в ліжку і трималась за живіт. Босі ноги на підлозі були в калюжі води.

— Швидше. Здається почалося.

— Що почалося? Як почалося? — за якусь мить дійшло, ба більше того, він цілком тверезо розумів і на диво пам'ятав, що народжувати Мелашці ще рано. — Але що робити?

— А що ти можеш зробити? Та не стій горою, клич Євдокію. Та поквапся.

— Так, звісно! Потерпи сонечко. Я миттю.

І справді минула лише мить. Повитуха Євдокія жила майже по сусідству. На переляканого Богдана зреагувала одразу, вибігла, не барилася. Дорогою розплітала коси. Та тільки переступила поріг сім'ї мельників, зблідла і повалилася на підлогу без свідомості.

Мелашка досі сиділа на ліжку, та босі ноги омивала вже червона калюжа. Кровяка була повсюду. На руках, на її обличчі. Мелашка гризла щось, що теж в крові. Ніби шмат свіжого м'яса, що тоненькою кишкою тягнувся з-під її спідниці. Волошкові очі стали чорними, а на лобі прорізалися два гострих роги. Пахло сіркою.

Богдан не встиг, пекло поглинуло його дружину. Забрало сина. Він зрозумів про що казав чорт. Рот скривило від люті на самого себе, бо нічого не зміг зробити. Він втратив той єдиний промінчик світла в його житті.

Богдан вибіг з дому та побіг до комори. Відшукав великий молоток та повернувся назад. Перестрибнув тіло повитухи, що досі лежала непритомною. Підбіг до створіння, що ще нещодавно було його дружиною, а тепер пожирало їх немовля.

— Згинь нечиста сила! — крикнув він і замахнувся.

Теж втомлена і знесилена слізьми, з минулої ночі, Мелашка на крик ледь ворухнулася. Вона солодко спала пузиком вверх. Ніде ні краплини крові, ні будь-якої іншої рідини.

Богдан позадкував. Обернувся. Євдокії теж не стало. Він знову вибіг і заліз до комори. Там відшукав цеберко з цвяхами і побіг.

— Що ж, коли то єдиний вихід, — голос Богдана тремтів. — То полагодимо тебе, розвалюхо.

Мельник штовхнув важкі двері млина що на горі. Вітер завивав і висвистував. Сонце скотилася до своєї колиски.