Побічна дія

Перша доза

Боліло не сильно. Лікарка вколола так, що Уляна навіть не помітила.

Вона працювала вчителькою молодших класів менше року, та й тим не могла похвалитися, оскільки значну частину уроків доводилося проводити у дистанційному форматі. Коли ж влітку пандемія послабилася, хотілося вірити, що нарешті почнеться знайомство з професією. Все йшло нормальним темпом, доки на першій педраді директор не повідомив страшну новину.

­­– Доведеться всім вакцинуватися!

– Що це таке? – спробувала заперечити Зінаїда Калашникова, вчителька хімії. – Нас ніхто не може змусити! – вперла вона дужі руки в боки.

Уляна не мала такого характеру, тому сховалася головою у груди, наче мишка у нірку, і мовчала, як робили більшість присутніх. Вона боялася крику з самого дитинства, оскільки мама привчила її до цього на рівні рефлексу.

– Хто підтримує мою пропозицію? – запитав директор. – Підніміть руки.

Першими підняли руки представники еліти колективу, які нагадували охоронців фараона, а тоді настала черга звичайних працівників. Бідолашна Уля навіть не встигла зрозуміти, коли її рука також знялася вгору з іншими. Страх взявся керувати діями тіла, не допускаючи раціональні думки.

Давня подруга Уляни, яка працювала у кафе, не припиняла знущатися, почувши про рішення вакцинуватися. Вона знала про погляди родини молодої вчительки на цей процес, тому більш за все хотіла поглянути на той момент, коли мама Улі почує, що її беззахисній доньці вкололи мертвий вірус у кров.

Для ортодоксальної християнки Марини Сергіївни Крук подібне було рівнозначним втраті доньки. Уляна не мала права приймати таке рішення без дозволу батьків. Вільнодумство в їхній родині ніколи не віталося.

Коханий Уляни, Панас, який служив у патрульній поліції та фанатів від своєї роботи, нічого поганого в її рішенні не побачив. Він підтримав вибір дівчини і навіть погодився піти з нею на вакцинацію, котру здійснювали у старому корпусі місцевої поліклініки, відомої застарілою медициною.

– Не переживай, кохана! – поцілував її Панас, відправляючи у кабінет. – Ти нічого не встигнеш відчути. Мені як кололи, то й голки не встиг помітити.

– Головне, щоб інсульт не стався, як побічна дія! – підтримала Юлія, яка завжди таким чином підбадьорювала подругу у важливі моменти.

– Ви дочекаєтесь мене? – обернулася наостанок перелякана Уля.

– Вибач, кохана, – вдруге поцілував Панас. – Мені потрібно повертатися на патрулювання. У місті сьогодні якийсь концерт дають. Вся влада там буде.

– Який концерт, коли навколо стільки хворих?

– Наше місто – перлина Поділля, – засміялася Юля.

Уляна зайшла з аркушем у кабінет, струсивши тілом після того як гучно закрилися за спиною двері. Вона щось пробурмотіла медсестрі, яка запитувала про протипоказання, хвороби та алергії. Страх так сильно взяв під контроль її розум, що бідолашна не зважилася розповісти про масу алергій на препарати.

– Можете одягатися! – струсила її лікарка. – Я вже вколола…

Уляна дивилася на неї, не вірячи, що залишилася жива.

– Що мені робити? – ледве не заплакала вона.

– Сядьте у коридорі на кілька хвилин, а тоді можете йти додому. Якщо щось станеться, зателефонуйте нам та обов’язково повідоміть…

Однак нічого не сталося. Уляна просиділа двадцять п’ять хвилин, маючи надію на відсутність реакції. Її тіло напрочуд легко перенесло вакцинацію, тож можна було йти додому та віддатися м’якому ліжку. До того моменту, коли боягузка Уля стане вбивцею, залишалося ще десять годин.

Забута проповідь

Давши собі морально відпочити переглядом улюбленого фільму, Уляна розслабилася і вирішила поспати. Сон з’явився нізвідки, налетів, наче варвар зі степу, і захопив дівчину за кілька хвилин. Вона провалилася крізь ліжко у царство Морфея, де на неї вже чекала трансформація ранкових переживань у справжнісінький кошмар. Блаженна темрява розсіялася і почалася проповідь.

Уляна сиділа у кімнаті з батьками, а навпроти розтягнувся на дивані в гостьовій отець Андрій. Вони давно дружили родинами, зустрічалися та вели активні бесіди про життя. До уколу Уля навіть не згадувала почуте тоді, ніби воно відклалося на підсвідомому рівні, але перша доза вивільнила ці спогади.

– Ви чули, святий отче, що наші прихожани говорять? – запитала мама Уляни, киваючи до свого чоловіка, аби підтримав її у розмові активніше.

– Про що говорять наші прихожани? – усміхнувся Андрій.

Уляна знала про що говоритиме мама, тому спробувала вирватися від них на кухню і позбавити себе свіжої порції жахливих передбачень, але один погляд справжньої господині дому змусив відмовитися від невихованої дії.

– Кажуть, що скоро нас всіх примусово будуть вакцинувати! – тихенько витиснула з себе жінка, оскільки чоловік не бажав говорити про подібні речі.

– Говоріть про це сміливо, – підтримав її отець Андрій. – Нам не варто показувати свій страх перед таким, – він нестримно довго затягнув паузу, ніби щось намагався згадати, а тоді таки продовжив. – Три дні тому я відвідував у місті владику. Темою бесіди стали чутки про масову вакцинацію на заході.

– І що говорив владика? – запитала схвильована жінка.

Отець підняв чашку з чаєм і сьорбнув зовсім трішки, наче гидував.

­– Владика сказав, що не у праві нам давати поради стосовно такого. Але ж ми всі не дурні люди. Я давно у церкві розповідав про подібні речі…

– Давно? – перебила Уляна, за що мати ледве поглядом не спалила.

Отець усміхнувся, відклавши огидний чай вдруге, і показав на Біблію.

– Принеси мені, доню! – сказав він.

Мати так напружено подивилася на Уляну, що та захотіла піти на дно.

– Швидше подай, отцю… – встигла зупинитися перед словом «дурепа» мати Уляни. – Отець хоче тобі якусь мудрість відкрити про страшні речі.

Уляна боязко підійшла з Біблією та протягнула священику у руки.

Він погортав кілька хвилин, а тоді вибрав потрібне місце та процитував.

– Бачив я слуг диявола, які виходили до людей і поширювали його віру, ставлячи на кожного тавро. Це тавро нагадувало шрам від опіку, але торкалося самої душі. З тих пір душі їхні належали Князю темряви…

– Боже правий! – зойкнула мама Уляни, ледь не впустивши чашку.

– Тавро? – витріщився батько, стримуючи посмішку.

– Ми довгий час думали, що це буде шрам від розпеченого заліза, але всі помилялися. Диявол хитрий у деталях, тому придумав новий спосіб захопити душі невіруючих людей. Вони самі прийдуть і дозволять вколоти мікрочіпи…

– Що? – ледве витримала мати Уляни.

– Такі пристрої, які дозволяють контролювати людей, – пояснив Андрій. – Через голку запускають в організм людини, а там уже справа часу. За кілька годин той чіп встановить контроль над нервовою системою і шляху назад не буде. Людина втрачає контроль та починає чути голоси в голові…

– Голоси? – страх мами легко передався Уляні.

– Я читав про одного чоловіка, який після вакцини помітив, що до руки на місці уколу почали прилипати монети. Минула година після того, як він зняв про це відео. На іншому записі священики намагалися врятувати його від одержимості. Бідолаха пробував підпали машину сусіда з ним всередині.

– Та не може бути такого! – не міг витримати розповідь батько.

– Не віриш? – усміхнувся отець Андрій. – Запитай у дочки? – поглянув він на Уляну такими очима, наче мав рентгенівський знімок з її чіпом.

Бідолашна спробувала сказати, що вона нічого про це не знає, однак не змогла цього зробити. Плече так сильно заболіло, наче хтось розрізав його без наркозу. Дівчина спробувала зірватися з крісла, але не змогла ступити й кроку, бо ноги не слухалися. Вона не осилила пояснити, що з нею відбувалося, однак батьки та священик наполегливо дивилися та вимагали зізнатися.

Уляна забула про все на світі й почала розстібати рукав блузки, щоб на власні очі побачити чи на місці уколу відклалося тавро. Вона не соромилася ні присутності матері, ні священика, котрі гнівно витріщалися збоку.

– Ні! – заверещала Уляна.

Вона дивилася на місце уколу, але не бачила сліду голки. Натомість, там намертво прилипла до шкіри монета, наче щось зсередини притягувало її.

Дивні зміни

Вона вирвалася зі сну, стрибнувши з ліжка на підлогу. Бідолаха кричала так сильно, що переляканий кіт спробував вибратися з квартири через вікно. Уляна не могла заспокоїтися після побаченого кошмару, який нагадував добре знайомий уривок з повсякденного життя. З усіх боків атакували думки, даючи дівчині зрозуміти, що паніка не швидко відпустить її зі свого полону.

Уляна швидко забігла у ванну, щоб поглянути на плече, яке навіть поза межами царства снів не припиняло боліти. Однак дзеркало відмовилося дати підтвердження божевільному видінню у кошмарі. Жодна монета не пригорала до шкіри дівчини і не могла цього зробити, поки вона спала.

– Що зі мною? – витріщилася Уляна на власне зображення.

Відповідь не потребувала словесного уточнення. Вона помітила, як різко змінилося обличчя після короткого сну. Очі дивним чином почервоніли, щоки наче впали всередину, а з лоба стікали хвилі поту. Уляна не помічала цього, аж доки не торкнулася рукою до мокрого лиця. Раптом її охопив такий холод, що захотілося назад огорнутися ковдрою та не вилазити з-під неї цілу добу.

– Що зі мною? –повторила Уляна, перейшовши на нервовий писк.

Щоб переконатися у відсутності інших слідів, Уляна стягнула намоклу від поту футболку і постала оголеною перед дзеркалом. На ній залишалися лише трусики, тому візуально можна було оцінити всі ділянки тендітного тіла. Жодних дефектів, виразок чи висипів, їй знайти не вдалося. Тільки холод ще більше змушував повернутися під ковдру і не жартувати зі своїм здоров’ям.

Паніка загнала її назад до ліжка, на якому Уляна не припиняла тремтіти. Тільки через пів години вона змусила себе підійти до поличок з книгами, де знаходилася аптечка, і витягнути звідти термометр. На дотик він нагадав їй про бридких дощових черв’яків, якими двоюрідний брат кидався у дитинстві.

Витримавши напругу, доки холодний термометр торкався шкіри, Уляна з острахом поглянула на цифри й зрозуміла у чому справа. Паралельно вона зупинила очі на настінному годиннику і помітила, що спала не кілька хвилин, а майже чотири години. Надворі вже починався час пік – все дико гуділо.

Намацавши рукою мобільник, Уляна набрала номер сімейного лікаря, але в останній момент вибила виклик, не очікуючи відповіді. Вона згадала про приємну жіночку Ларису Іванівну, до якої її записала ненька. Вибір лікаря не був випадковим, бо мама Уляни з дитинства дружила з Ларисою. Сімейна не погодиться з жодними умовляннями і повідомить подружку, що з її донькою.

– Скаже мамі, що я також чіпована? – не припиняла говорити Уляна, але кіт на той момент уже вибрався з квартири, тому не міг відповісти на питання.

Вибору не залишалося. Тіло ломило, не даючи спокою навіть на долю хвилини. Чай не допомагав, ліки від температури також не гарантували різкий спад. Побічні наслідки виявилися набагато гіршими, ніж перелякана вчителька могла собі уявити, але про це вона боялася розповісти. Дізнавшись, мама може її побити за самоуправство. Та якби вона почула про подібні накази у школі, ноги би там доньчиної більше ніколи не було. Кар’єра не варта поступок.

Уляна дивилася на телефон, не знаючи кому зателефонувати і розповісти про свій стан. У будь-який момент їй могла знадобитися чиясь допомога, якщо побічні дії підуть далі. З секунди на секунду бідолашна зібралася заплакати.

– Панасику, коханий мій! – раптом усміхнулася вона. – Ти ж єдиний, хто не буде глузувати з мене, через панічне тремтіння…

Вона спробувала набрати номер коханого, але звідти пролунав тільки голос оператора, який повідомив, що Панас перебуває поза зоною досягнення.

Час тягнувся занадто довго, а разом з ним погіршувалося самопочуття. Через годину Уляна вже відчувала важку задишку та сильний біль у голові. Їй стало очевидним, що залишатися наодинці більше не можна, а єдиний рідний не поспішав вертатися у зону покриття. Вона спробувала довіритися подрузі, однак і тут на неї очікувало розчарування. Юлька забула телефон у закладі, де працювала, тому замість неї відповідав якийсь незнайомий хлопець.

Чужі думки

Подруга часто ходила в обідню перерву додому, оскільки не любила їжу швидкого приготування. Дбаючи про трішки запущену фігуру, Юля готувала собі за рецептами дієтолога. Знаючи звички дитячої подружки, Уляна розуміла де її потрібно шукати, тому без зайвих вагань вирішила дістатися до неї. Вдвох не так страшно переживати наслідки вакцини, як на самоті.

Одягнувшись у зручний спортивний одяг, Уляна спробувала викликати таксі, однак на обох службах відповіли, що вільних машин немає і доведеться зачекати. Вона відповіла з усією ввічливістю, та витрачати час на очікування не збиралася. З кожною хвилиною голова боліла сильніше, а температура на зло піднімалася до рекордної межі; Уля на дотик могла відчути палаючі щоки.

– Зупиніться! – викрикнула вона, побачивши минаючу маршрутку.

Водій загальмував за зупинкою, викликавши своєю дією обурення з боку пасажирів. Коли дівчина зайшла у салон, десяток злих поглядів витріщилися на неї, наче бачили рентгенівським поглядом мікрочіп у лівому плечі.

– Вибачте, будь ласка! – спробувала перепросити Уляна у водія.

– Куди без маски залізла? – схопила її за руку стара, яка сиділа у першім кріслі та слідкувала за іншими. – Хочеш повбивати нас усіх? Тут літні люди…

– Вибачте, – перелякано відступила від неї Уляна, кинувши гроші водію.

Вона сіла на вільне місце і спрямувала погляд у вікно. До квартири Юлі їхати було не далеко, але час пік вніс свої корективи у подорож. У другому за десять хвилин заторі Уля навіть не відчула, коли задрімала і боляче вдарилася головою, як тільки рух відновився.

– П’яна? – прозвучав позаду тихенький коментар.

Уляна не оберталася, боючись глузувань.

– Ця молодь зараз собі що тільки не коле! – пролунала слідом відповідь.

Улька перелякано поглянула на стару попереду, стираючи з лоба потоки поту, котрі навіть при такій температурі не припиняли заважати. Жіночка наче відчувала, що дівчина дивитиметься, тому одразу відвела очі в сторону.

– Щось з цією хвойдою не так! – почулося Уляні.

Вона дивилася на стару, але не могла зрозуміти, як та змогла із закритим ротом щось сказати. Голос звучав рівномірно, наче вони поруч сиділи, однак губи жінки не рухалися.

– Я би її вгрів, але якась вона холерна! – прозвучав новий коментар.

Уляна перевела погляд на хлопця неподалік від бабусі, але й він мовчав.

– Вона точно корону носить! А не треба їм займатися цим з усіма підряд! Скільки ще карантинів через отаких я маю відсидіти! От, погань – хвора, але таки залізла у автобус покашляти!

Уляна не змогла стримати у собі кілька задавлених у горлі звуків. Вона кашлянула й одразу прикрила маску на обличчі руками, але інші вже встигли помітити хто являє собою джерело поширення інфекції.

– А водій теж добрий! Бачить, що ця дурна хвора і все одно бере. За п’ять гривень жінку віддасть першому ліпшому!

Думки атакували з усіх сторін, однак Уляна не могла їх модерувати. Їй ледь вдавалося помічати кому з пасажирів вони належать. З кожною думкою голова просилася розірватися від вибуху, тільки б не чути щирої правди.

– Їй би чіп точно не завадив! А, може, воно вже з чіпом ходить!

Уляні захотілося підійти і вдарити нахабну бабусю, яка розбивала ікони у думках, хоча на людях звикла перед ними бити найнижчі поклони.

– То най би була хвора! Задок у неї, що треба!

Другим на ляпас просився підліток з хижацьким поглядом і прищами.

– Пора вигнати звідси цю заразну суку! – прилетіло щось нове.

«Боже, вони ж не говорять вголос! – подумала Уляна. – Це мій чіп тягне їхні думки, наче якийсь магніт!».

– Прийду додому, то митиму руки засобом для посуду! – подумала стара.

– Досить! – викрикнула Уляна.

Водій з переляку натиснув на гальмо і ледве не в’їхав у ланоса попереду, водій якого грався перемиканням кондиціонера та лаявся з дружиною, тому не поспішав рушати на зелене світло. Пасажири у салоні ледве не повипадали із своїх крісел, коли силою тяжіння всіх смикнуло вперед.

– Здуріла? – заревів водій із свого місця.

– Та вона якась хвора! Ви не бачили, кого підібрали!

Голоси лунали на весь салон, однак Уляна не могла розпізнати, котре з них реальні, а котре думки. Вона піднялася зі свого місця, не намагаючись дати відповідь образникам. Хотілося якомога швидше втекти від шторму вражень.

– Іди швидше! – гаркнув водій. – Я й так через тебе ледь не стукнувся!

– Ти подивися на неї! Нанюхалася чогось і пішла по людях кашляти!

За мить двері відчинилися, залишивши Уляну на узбіччі. Температура її так і не відпустила, а тіло стало нагадувати ватне. Бідолашна не розуміла, як це вона за такий короткий проміжок часу втратила зв’язок з реальністю.

Провали часу

Вона блукала вулицями, захищаючись від людських думок. Хотілося зайти десь у туалет, взяти ножа та спробувати дістати проклятий чіп з плеча, бо сили витримати майже не залишалося. Однак, ця ідея також не витримувала критики, оскільки навіть з гострим скальпелем не так просто у власній плоті виявити мікрочіп, вселений в організм через голку шприца. Та й у таких малих розмірах він міг просто потрапити у кров в одному місці, а перенестися в інше.

– Що з нею? Ця дівчина, певне, себе погано почуває? Може, поліцейські потрібні? Куди вона зібралася у такому стані? Наркомани у білий день ходять!

Нові удари прилітали навіть у тих місцях, де людей було обмаль. Кожен навколо мав свою думку і поспішав нею поділитися з бідолашною дівчиною. За кілька годин такого знущання голова Уляни нагадувала їй атомний реактор. Не знаючи куди прямує й навіщо, вона ходила повним людей у масках містом і благала у Бога припинити страждання. На якийсь момент ідея покинути дім здалася найбільшою дурницею, яка могла прийти у голову.

– На мені тавро Сатани! – висловилася вголос Уляна.

– Що? – запитав минаючий її молодий чоловік. – Що ви сказали?

Уляна розвернулася від нього і почала тікати через міський парк. Вона бігла без зупинки десь сорок хвилин, доки не побачила попереду знайому їй вивіску. «Ну, нарешті!» – прокралася між чужими власна думка.

Вивіска манила її можливістю поскаржитися хорошій подружці, однак тільки-но Уляна забігла всередину, офіціант одразу повідомив погану новину.

– Я ж говорив тобі, що Юля вийшла і забула телефон!

Розгублена Уляна стояла перед ним, не знаючи яким чином заговорити.

– З тобою все добре? – запитав офіціант. – Допомога не потрібна?

– Мені Юля допоможе, але все одно дякую за пропозицію.

– Якщо знаєш куди вона зірвалася серед робочого дня, то віддай мобілу. Твоя подружка вже дістала цими втечами. Все на мене одного залишається…

Уляна взяла телефон у нього з руки, але щось змусило її застигнути на місці, наче вона забула запитати про якусь важливу річ, яка непокоїла.

– А як ти на дзвінок відповів? – вирвалося у неї. – Тут заблоковано…

– Ми ж давно працюємо разом, тому я встиг вивчити її код, – відповів офіціант, додавши на обличчя гримасу переможця. – Але ти не турбуйся, я до папки з домашніми відео не заглядав.

– Фу! – махнула рукою Уляна і забрала телефон.

– То сказати тобі код, чи ні?

Уляна похитала головою, але за мить прийшла думка, що хтось може знову подзвонити, або вона розминеться з подругою і та не знатиме де шукати.

– Напиши на серветці. Бо так голова болить, що можу забути.

– Воно й не дивно. Ти виглядаєш, наче корону підчепила.

– Це побічна дія вакцини! – не відомо чому зізналася Уляна.

Хлопець віддав серветку з кодом і похлопав її по плечі.

– Молодець. І що, чуєш у голові голос американського президента?

Уляна навіть не думала сміятися над цим жартом.

– Можу читати думки людей! – поглянула вона. – Чіп їх притягує…

– То прочитай мої! – офіціант став на повний зріст і розклав руки.

Уляна поглянула на нього, однак дивним чином не змогла нічого почути.

– Не можу! – відповіла вона, відчувши певне полегшення.

– Я подумав, що хочу тебе запросити на каву.

Вона щиро усміхнулася і кивнула на прощання.

– У мене є коханий, тому не можу…

– Та я… – спробував крикнути вслід хлопець, але не встиг.

Уляна вийшла з кафе, відчувши полегшення і попрямувала до стоянки таксистів за рогом. Подолавши кілька сотень метрів, вона згадала про телефон подруги у руці і поглянула на нього ближче. Захотілося дізнатися, яка почалася година, бо реакція на хід часу під впливом температури трохи затупилася.

Уля зняла блокування, але сталося щось настільки дивне, що не поясниш логічно. Вона стояла і не могла розібратися яким чином зуміла за долю секунди перенестися у часі та просторі. О 15.00 дівчина поглянула на телефон і заплющила від спалаху болю очі, коли розплющила – годинник показував уже 21.00, а вона перенеслася зі стоянки біля кафе до темної шафи. Час просто зник, утворивши білу пляму у думках виснаженої страхом дівчини.

Шафа із шпариною

Темрява у шафі огорнула її з ніг до голови, наче намагалася сховати від сторонніх поглядів. Думки інших людей припинили прилітати, віддавши на деякий час першу роль моторошній тиші. Уляна стояла мовчки, притиснувши руки до грудей. Серце билося так сильно, що можна було порахувати повільні удари. Дихати вдавалося з зусиллями, ніби горло стиснула невидима рука. Чіп всередині змусив бідолашну відчути себе безпомічною та виснаженою.

– Врятуйте мене… – шепотіла Уляна всередині шафи. – Матусенько, як же тут страшно… Допоможіть мені, будь ласка!

Однак ніхто на благання не відгукнувся, змусивши боягузку спробувати вирватися власними зусиллями. Вона навіть не уявляла куди потрапила і чий одяг сковує її тіло у вузькій в’язниці. Екран на телефоні чомусь тріснув, тому показував тільки верхньою половиною годинник, ніби навмисне знущався.

– Я мушу вийти… – спробувала відчинити двері Уляна, але раптово їй почулися чиїсь кроки та веселий сміх.

Голоси наближалися до кімнати, в якій знаходилася шафа, тому Уляна швидко зачинила двері, залишивши для огляду тільки невелику шпарину. Їй не хотілося раптово опинитися в чужому будинку і пояснювати, що нічого про те, як залізла всередину, не пам’ятає. Ніхто ж не повірить у історію з мертвим вірусом, який вселили у тіло разом з викрадачем думок – мікрочіпом.

– Не вмикай світло, – раптом пролунав чийсь голос. – Я з тобою зможу впоратися й всліпу…

– Я хочу тебе! – відповів на це жіночий голос у перерві між поцілунками.

Власники кімнати з шафою зайшли всередину, але не мали бажання йти до шафи. Вони палко цілувалися, судячи з силуетів та звуків, і планували без затримок перейти до активнішої фази взаємостосунків. Високий чоловік різко штовхнув партнерку на ліжко, а тоді повільно почав знімати свою сорочку.

Уляні стало так соромно, що вона була готова під землю провалитися. До того моменту боягузка вже два роки зустрічалася з красенем-поліцейським, але не наважувалася перейти з ним до статевих стосунків. Її лякали мамині розповіді про біль, який відчуває жінка під час першого сексу, тому Уля навіть не задумувалася піддати себе тортурам до весілля; Панас напружено чекав.

«Як же мені пояснити, що я не якась збоченка, а опинилася у шафі через побічну дію вакцини? – думала Уляна. – Який же сором на мене чекає нині!».

Вона заплющила очі й спробувала взяти себе під контроль. Моментами їй здавалося, що дихання припинилося і не вдається ковтнути повітря. Уляна ще сильніше стиснула руки на грудях, стримуючись від панічної істерики. З дитинства страх до темряви був її постійним супутником, як і десятки інших.

– Ти купив презерватив? – перервала прелюдію жінка на ліжку.

Чоловічий силует не міг відірватися від своєї партнерки на жодну мить.

– Та купив! – буркнув він. – Допоможи одягнути! Зроби, як я люблю!

Уляна виглянула на секунду з шафи і знову зачинила дверцята. До такого вона точно ще була не готовою, хоч багато разів чула та бачила на відео.

Голова боліла, наче стогони коханців били у скроні. Уляна не могла вийти у такий момент і при цьому залишитися живою, тому терпіла ще досить довго. Ноги ставали все слабшими, руки кволо звисали вниз, дихання ніяк не приходило у норму, тому страх відійшов далеко на задвірки свідомості.

У перерві між кількома статевими актами минуло десять хвилин, чи година – Уля вже нічого не могла зрозуміти. Коли вона вдруге поглянула на годинник на екрані, захотілося вийти та попросити допомоги. Тіло більше не могло витримати такого нелюдського напруження та температури. Панічний страх поставив її на межу виживання, яка ледве не була подолана.

Потягнувши руку до дверцят шафи, щоб вирватися з неї, Уляна відчула, що не може поворухнути пальцями. Рука оніміла й нагадувала шматок вати – чужорідний предмет помилково пришитий до тіла. Біль охопив усе від пальців на ногах до кори головного мозку. Вона відчувала, як швидко згорає всередині.

– Я… – спробувала попросити про допомогу Уляна, але не змогла.

Напруживши останні сили, вона знову провалилася у темну діру, наче вміла переноситися за першим бажанням, куди заманеться проклятому чіпу. Здавалося, що нічого страшнішого вже не може статися, але таки сталося.

Уляна розплющила очі й знову закрила, відчувши пекучий спалах світла.

Моторошна правда

Сонячні зайчики наповнили кімнату, весело стрибаючи стінами. Пізнє тепло прокралося так несподівано, що здавалося елементом останньої фази сну і не викликало віри у правдоподібність. Уляна з третьої спроби відкрила очі та подивилася у вікно спальні, котре викликало у неї черговий подив. Біля неї не було ні гори чужого одягу, ні темної шафи, ні одержимих коханців. Вона знову опинилася у власній спальні, де засинала після візиту в поліклініку.

– Це був сон! – голосно викрикнула Уляна.

Вона не відчувала наслідків температури, кудись неймовірно швидко зник головний біль, а руки та ноги хоч і здавалися не готовими до навантажень, але не безвільно висіли, ніби пришиті слабкими нитками до тулубу. Дівчина відчула такі полегшення, що їй захотілося стрибати, їсти заборонене солодке та переглянути одну з кращих серій улюбленого серіалу. Та що завгодно, щоб тільки не нагадувати собі про важкий кошмар, котрий ледве не відібрав розум.

– Я не вірю, що це був сон! Все здавалося таким реалістичним...

Пострибавши на хвилі щастя, Уля захотіла розділити його з коханим, але Панас не піднімав слухавку. Після третьої спроби додзвонитися їй більше не хотілося турбувати перспективного поліцейського своїми буденними речами.

Уляна розкинулася на дивані з морозивом і спробувала згадати минулий день. Судячи з усього, вона спала так довго, як ніколи не засинала у житті. Ніби ніщо не викликало тривоги, але у думках залишався якийсь дивний осад.

– Може, хоч телевізор врятує мій настрій! – схопила пульт Уляна.

Однак і в цьому випадку на неї очікувало розчарування. Випадковий на перший погляд канал виявився ретранслятором місцевих новин і саме у той святковий ранок він показував один з найстрашніших сюжетів у житті міста.

Уляна витріщила очі, не повіривши побаченому. Страх повернувся в її думки зі швидкість світла й почав ставити прапорці на панівних висотах.

– Сьогодні наше містечко спіткала страшна біда, – розповідала ведуча новин. – Ніхто з нас не очікував почути таке повідомлення, але о другій годині ночі в одній з багатоповерхівок району «Цегляне місто» був затриманий на місці вбивства сержант поліції Остапчук Панас, який звірячим способом убив подружку. Невідомо, що спонукало нелюда на такий жахливий злочин, однак він завдав покійній десять ножових поранень, а тоді спробував приховати свій злочин. На запитання колишніх колег хлопець відповів, що не вбивав подругу, просто злякався та вирішив позбутися тіла. Її вбив хтось, поки він був у душі. Та місцеві детективи не настільки наївні, щоб вірити у пояснення садистів…

Уляна різко натиснула кнопку на пульті й побігла у ванну. Паніка так швидко повернулася, що не було можливості їй опиратися. Бідолашна боялася подивитися у дзеркало та зізнатися собі, які речі могла побачити на телефоні в подружки, після чого провалилася у кролячу нору та опинилася у шафі.

– Не обдурюй себе, крихітко! – раптом заговорило зображення дзеркала. – Вакцина зовсім не причетна. Вона не здатна викликати божевілля.

– Ні! – притислася спиною до дверей ошелешена Уляна. – Не може бути.

– Може, – дивилося на неї власне зображення. – Коли бачиш на чужому телефоні знімки зі своїм хлопцем, а тоді подружку з його інструментом у руці, не таке легко стриматися від пориву гніву. Ти ж давно підозрювала хвойду?

– Нічого я не підозрювала! Це все вакцина! Я не могла вбити!

– Не обдурюй себе, крихітко! Ти просто вперше дала волю емоціям…

Зображення підморгнуло і показало пальцем з перстнем на ванну.

Уляна не хотіла дивитися, але інтерес таки переміг. Вона поглянула.

На дні ванної лежала закривавлена спортивна курточка та кухонний ніж, який мама з татом подарували у наборі під час поселення доньки у квартиру. Разом з одягом та ножем валявся розбитий телефон подружки та рідкісний для провінційного містечка журнал зі статтями по криміналістиці. Його покинули розкритим на сторінці зі статтею: «Як вбивці створюють фальшиві сліди?».