Антикорупційний цвинтар

Іван живе з матір'ю в місті Урвань. Урвань містечко провінційного типу, там погані дороги та хороші люди. А можливо й навпаки.

“Ні сраки, ні виду, як в того Давида” - саме таку характеристику давали сусіди рудому 15 річному сусіду. Хлопець був дуже тихим та все ж таки чимось не вгодив бабцям на своїй вулиці, була в них до Івана якась необгрунтована неприязнь. Скоріше за все жінки в будь-якому віці надають перевагу розбишакам. 

“Воно ж видно, що дитина хвора” - “захищала” баба Ліда хлопця. І переповіла історію, як торік Іван взяв собі мерле кошеня. А було воно насправді он як: повертався Іван зі школи та зустрів сусідку, бабу Ліду. Вона направлялась в сторону річки й несла у відрі двійко кошенят. Обох врятувати він не міг. Той взяв того, в котрого були сумніші очі та перебиті дві лапи. Суцільно чорне кошеня впилося кігтями в руки хлопця. Сичало й норовило плигнути назад у відро.

Лапки зрослися якось, а очі так і залишились сумними. Мати хлопця називала кошеня нечистою силою, Івану ж здалося це задовгим ім’ям, і він нарік його Злом.

Оксану ж, матір Івана, тендітну блондинку, в містечку прозвали “Чорною вдовою”. Вона поховала 7 своїх чоловіків. Останній, Вітька Чорний, був не забобонний, та вирішив все ж таки не узаконювати стосунки з коханою жінкою. Вони прожили три роки разом, а потім кінь вдарив Вітьку в голову. Коли його ховали, навіть труну не відкривали. Оксана здала коня на ковбасу, а сама повністю віддалась скорботі. Скорбила вона пів року, день в день. Навіть зранку її не бачили тверезою. На всі докори у свою сторону вона відповідала, що кохання це отрута. 

Дійшло до того, що жінка бігала містом та кричала. Кричала, що її хочуть викрасти прибульці. Вона навіть зверталась в райвідділок. Дільничий для втіхи просив її скласти фоторобот. І Оксана описувала нападників, як слизьких істот з тоненькими рогами. Вони не ходили, а повзали, і своїми маленькими руками вони могли вирвати дерево з корінням. Ця новина хутко дійшла до однокласників Івана, і він став популярним в найгіршому контексті цього слова.

Чи то від кохання, чи від спиртного, Оксана втратила свідомість та впала з драбини. По сьогоднішній день достеменно невідомо, що їй знадобилось на горищі. Іван знайшов матір, коли прийшов зі школи. Швидка встигла приїхати до того, як Оксана отямилась.

— П’яного бог береже, — сказав фельдшер і без поспіху рушив в лікарню.

На подив літнього фельдшера, у жінки виявили переломи хребта в трьох місцях. Оксану нарядили в корсет та відправили додому. Де вона з часом і злягла.

На Івана  лягли важкі обов'язки. Лягли й душили. Не так давно він мріяв, щоб мати кинула чаркуватися. І от вона лежить нерухомо, не п’є. Чомусь Іван не помітив, що мрії збуваються.

Донедавна однокласники глузували з Івана, що в його матері прибульці від білої гарячки. А сьогодні вони придумали, що він їсть мертвечину, тому від нього так тхне.

Це ж справді дуже смішно, коли у людини пролежні, і вона гниє живцем. Запахом гнилої плоті був просочений будинок, відповідно і весь одяг Івана. Та хлопець вже не відчував того смороду. І загалом він як то й не сильно переймався, він вже звик до знущань в школі. Чи могло вже бути гірше? 

А могло. Дощової ночі кошеня плигнуло хлопцю на обличчя. Іван скрикнув від болю. Увімкнув світло, потягнувся за дзеркалом та побачив, що Зло у дверях вигиналося та сичало. Він вирішив викинути скажену звірину з хати. А кошеня тим часом скочило на ліжко непритомної матері. 

Ті самі люди в ту саму хату. Сивий фельдшер та водій швидкої насилу перенесли обмерлу жінку на ноші.

— Ванька, може є тут у вас яка клейонка чи шо. Там таке ллє, вона ж геть намокне поки до машини донесемо. — казав водій і дивився у вікно.

Іван хутко зняв зі стола скатертину в червоні маки та й давай накривати матір. Руки тремтять, клейонка падає, фельдшер психує. 

 — Коротка. Шо не бачиш? Ще щось давай. — махаючи руками, галасував фельдшер.

Іван бігав з кутка в куток, важко дихав. Водій побачив на стільці пакет з яблуками. Ловко висипав яблука на стіл, розірвав пакет та накрив голову непритомній. Чорний пакет BOSS зовсім не підходить під скатертину, подумав водій, але змовчав.

Іван допоміг винести матір з хати. Дощ періщив по обличчі, можна було плакати, та не хотілось. В сусідніх будинках блимало світло. От нещасні люди, через зливу їм геть нічого не видно.

В лікарні:

— Нічого страшного. Втратила свідомість від болів, — сказав лікар й вручив рецепт на анестетичні ліки та відправив додому.

Оксана поки отямилась, її вже вивозили з лікарні. Та все ж таки пару прокльонів залишити вона встигла.

Сусідка, баба Ліда, насилу дочекалась ранку, щоб розголосити, що Чорна вдова вмерла. Хіба могла подумати стара, що живу людину пакетами накривають. Мав ще Іван хлопоти й в школі через те непорозуміння. Там класний керівник вже вручив йому конверт з грошима на поховання. Іван же подумав, що то вони на лікування скинулись. Що тут сказати, баба Ліда втратила репутацію надійного джерела.

* * *

Іван з матір’ю продали вже все, що могли. А все досі чекали на результати розгляду документів від медико-соціальної експертної комісії. Оформлення групи інвалідності було єдиним виходом зі скрути. Ну не виходом, але хоч трохи ближче до життя. 

Іван навчився давати уколи та готувати плов з грибами. Щоб не слухати материної мови, він тікав на озеро рибалити. Згодом риболовля змінилась на копання картоплі. Тож в хлопця майже не було вільного часу. Якогось дня він дуже стомився, та, одначе сів за уроки. Зло мурчало поруч. І замурчало не до смерті, але до сну. І примарилось Івану, мов щось слизьке та тепле огортає його тіло. Він хоче відкрити очі, та не може — вони злиплися. Ця слизька теплота вібрує та занурює його в найглибшу фазу сну. І вже там, уві сні, він побачив це тепло, точніше це були білі істоти, які кивали своїми тоненькими рогами. Зростом не більше метра, ні рота, ні очей. Вони пищали та простягали свої біло-прозорі руки до Івана, коли вони тягнулися, їхні маленькі кінцівки росли чи то розтягувалися. Вони торкалися його, і починали пищати ще голосніше. Іван не рухався, не було страху, він з цікавістю спостерігав за істотами. Хоча б уві сні він хоробрий. В місцях, де вони торкалися, Іван відчував маленькі імпульси, немов розряд струму. Тільця істот були напівпрозорі, і було видно, що вони нафаршировані фіолетовими нитками. Вони були привітні, теплі та слизькі. Іван чув, як вони туркотіли до нього, туркотіли в його ж голові, його ж голосом. Вони казали, що все буде добре. І хлопець ще глибше падав в сон.

Вранці Івану дуже боліла голова. Він розігрів вчорашній суп, несмачно поснідав, ковтнув ліки, запив водою з крана. Скорчив у дзеркалі суворе обличчя та вирушив до адміністрації розбиратися щодо групи інвалідності. По дорозі згадував свій сон, і йому ставало тепло.

На варті адмінприміщення стояло троє чоловіків у формі.

Іван сидів під дверима на дерев’яній лавці та дивився, як до великого кабінету сходяться чиновники з безпристрасними обличчями. Вересень цього року був спекотним, то ж двері лишили відчиненими та почали засідання. 

— Юрій Петрович, що там з трубою по Червоному провулку? Люди скаржаться, третій місяць чекають. — пролунав суворий голос.

— Буде, буде труба. - відповів роздратовано Петрович.

— Коли буде? - суворий голос став дещо байдужим.

— Колись буде. Нам ще не передали показники лічильників, то як ми без цього. — відповів Петрович.

— Микола Сергійович, чому ви не надали показники Юрію Петровичу? — допитувався суворо-байдужий голос.

— Так в мене ніхто нічого не просив. — здивовано промовив Микола Сергійович.

— А я просити маю? Звіти для кого? — не приховував обурення Юрій Петрович.

Було чути смішок. Когось з чиновників розсмішила абсурдна ситуація.

Іван не дізнався чим закінчилась нарада, позаяк його викликали в сусідній кабінет. Там ситуація з документами склалася, як і з тією трубою. То ж добре, що Іван прийшов, жінка з гострими червоними нігтями дивилась в очі та обіцяла, що вже завтра направить комісію.

І таки приблизно о 17:00 наступного дня у двері постукали. Іван відчинив. Люди з знеохоченими обличчями представились та показали документи. Виявилось, вони прийшли скласти акт обстеження матеріально-побутових умов для надання матеріальної допомоги.

— Чекайте, тут якась помилка. Ми не просили про допомогу. Ми про присвоєння групи інвалідності. — сказав Іван.

— Але щось це краще ніж нічого, — діловито сказав чоловік в білій сорочці.

— Бляді, не треба мені ваших грошей. Щоб ви здохли. — зі своєї кімнати голосила Оксана.

Люди з адміністрації удавали, що нічого не чують. Помахали своїми папірцями, патетично виголосили завчені чиновницькі фрази. Отримали опір і роздратовані пішли.

Мати плакала й кляла всіх і все. Іван занурився у свої роздуми.

Та от один з чиновників повернувся. Без стуку зайшов, як до себе додому.

— Малий йди поговоримо. Бачу ти тямущий хлопець, давай не створювати один одному проблем. — так само діловито, як і вперше говорив чоловік.

— Або погоджуйся на допомогу, і щоб ми більше про тебе не чули. Або варіант №2 — я особисто можу вам допомогти, — говорив далі чоловік.

— Як це особисто? Ваші гроші нам не тре. — спантеличений відповів Іван.

— Ха. А ти непогано дурника граєш. Дивись, я допомагаю оформити групу, а ви мені 300 зелених на знак подяки. Ділов то. — сказав чоловік.

— Тобто групу мамі можна? — запинаючись промовив Іван, — тобто це ви гроші просите? — перепитав Іван.

— Нічого не прошу. Не борзєй! Я пропоную допомогу. — розізлився чоловік.

Мати в сусідній кімнаті прислухалась до розмови. Згодом почала завивати:

— Сука, йди сюди, я тобі мордяку роздеру.

— Але хіба не бачите, в нас немає грошей. Не розумію, як так… — вже гнівно говорив Іван. Хлопець відчував, як пульсує кров у венах біля скроні. Захлинався від злості.

— У всіх свої проблеми. А якщо не розумієте, як що працює, то продовжуйте тут гнити, — з лукавою посмішкою сказав чоловік і почав збиратися.

Ця посмішка була запускним механізмом люті, яку Іван тривалий час пригнічував то ж запаси були вагомими. Іван підійшов дуже близько до чиновника і плюнув йому в обличчя. 

— Ах ти виродок. — почав чоловік говорити й простягнув руки до Івана.

Іван накинувся на нього першим і почав гамселити. 

— Що там робиться? Ваня? Ваня? — голосила мати на фоні шуму падаючого стола та стільчиків. 

Чиновник почав відбиватися, а згодом й душити хлопця. Тіло Івана затерпло. Аж раптом він відчув знайоме слизьке тепло. Руки чоловіка плавно відліплювались від його шиї. Потім він побачив, як біла істота вирвала ті руки з тіла чоловіка разом з ключицями. Чиновника крутило від судом, юшила кров. Інша біла істота приклала свою кінцівку до голови, яка стирчала з білої сорочки. Чиновника почало підкидати, ніби через його тіло проходило 220 вольтів. Іван досі лежав на підлозі з зажмуреними очима.

Стало тихо. Відкривши очі, хлопець побачив, що рогаті повзуть до нього, і він знову заплющив очі. Теплі слизькі кінцівки наче обійняли Івана, йому в раз стало спокійно. Не дивлячись, що в будинку лежали пошматоване тіло чоловіка і прикута до ліжка мати, Івану було добре, було благосно.

У своїй голові Іван чув мову істот. Вони говорили всі разом.

— Йому більше не потрібні гроші. Що таке ваші гроші? Він не заслуговує смерті. Тут ще смертні? — голосом Івана в його ж голові гурили істоти.

Іван хотів вже здуріти. Та саме в той момент тепла кінцівка оповила голову хлопця, стало знову спокійно. Біле тепле створіння пояснило, що вони здійснюють експедицію по галактиці. На Землі космоліт самостійно обрав локацію для зупинки. А розмови в голові то їхній спосіб  комунікації за допомогою магнітних полів біологічного походження. Через те, що Іван не мав здатності до такої комунікації, при першій зустрічі, яку хлопець сприйняв за сон, йому вживили імплант. Саме через цей імплант теплі істоти зчитували активність головного мозку Івана. Вони буквально відчували його біль та інші емоції та думки. Керуючись уявленнями Івана про справедливість, теплі істоти її звершили. Вони сприймали все на цій планеті через свідомість та підсвідомість цього хлопця.

Іван забіг до матері в кімнату ввів дозу знеболючих та збрехав, що чиновник пішов. Потім взяв лопату та пішов шукати підходяще для безрукого чиновника місце.

Боліла голова та трохи нудило. Де ж це місце? Він згадав про стадіон, який будується ще з його народження. Можна сказати, що це перше розчарування. Малим Іван прибігав до стадіону, де були купа сміття та бетонні плити, і уявляв, як буде там лазити по турніках та грати у футбола. За десять років змінювались лише обличчя на білбордах, на яких обіцяли відкриття стадіону. 5 разів виділяли кошти з бюджету на його будівництво, але окрім сміттєзвалища там нічого не з’явилось.

Від дитячих нездійснених мрій та накопиченої злості хода Івана ставала впевненою, а очі випромінювали натхнення. В цей момент зліва, там де має бути серце, зібрався весь біль хлопця, всі образи, всі самотні дні. Іван горів люттю. Недаром в індіанських племен була приказка, що дитина, яку в селі не обіймали, виросте і спалить те село, щоб відчути тепло.

Злість надавала силу Івану, він копав могилу з такою охотою, що почав наспівувати. Спів перебив монолог в голові. Теплі створіння посилали повідомлення, що яма повинна бути не глибока. Тож хлопець то копав, то закопував.

Дочекавшись півночі хлопець повантажив на тачанку чиновницькі руки, а теплі друзі закинули туди ж тіло чоловіка, який торгував пенсіями по інвалідності. Іван вимив підлогу хлоркою. На бурчання матері на сморід, Іван ославив Зло, мовляв прибирає його кучі. Кошеня тим часом сичало з настовбурченим хвостом. Теплі істоти намагались контактувати з твариною, та Зло було категоричне.

Тачанка рипіла, місяць яскраво сяяв. Понівечене тіло навіть не було прикрите. Яма за ямою та й стадіон. Теплі друзі наказали прикопати лише по коліна і руки зарити в землю. Іван не ставив запитань. Згодом теплі співучасники були поруч з тілом, і своїми кінцівками здійснювали якісь маніпуляції з жадібною головою, яка згодя почала вити. Воскресіння, але на 70%.

Прибульці змогли оживити мозок чоловіка, який почав з жахом озиратись і кричати. Хоча це не було схоже на крик, скоріше мугикання, завивання. Теплі істоти пояснили, що оживили не всі ділянки мозку. Безрукого чоловіка ніхто не міг бачити. Чули, та не бачили. Чиновник вмирав, та не міг померти.

Через пару днів до Івана з матір’ю навідались правоохоронні органи. Декілька питань та жалісливі погляди — все на що спромоглися слідчі. Іван ніяк не підходив під образ бандита. Милі дитячі риси вводили в оману. Люди з такими рисами завжди здаються чесними, наївними та добрими. Стереотипи древня форма самообману.

* * *

Минуло 3 місяці, чиновника так і не знайшли. Стадіон обходили стороною і видумували різні історії про походження німого плачу. Люди обожнюють містичні історії, особливо в маленьких містечках. Мати Івана з насторогою вдивлювалась в сина, який випромінював впевненість. Материнське серце вже давно нічого не відчувало, а часом здавалося, що Оксана втрачає й глузд.

Іван продовжував відстоювати право матері на пенсію по інвалідності. Зачастив хлопець в міську адміністрацію. І поки конторники пили каву, під їхніми кабінетами в черзі Іван познайомився з місцевими швондерами. Так чиновники називали людей, які дошкуляли їм своєю небайдужістю, що супроводжувалась купою звернень. На фоні пасивної більшості, активна позиція часто прирівнювалась до психічних розладів. В провінції ця тенденція досі отруює життя людям.

Ці знайомства були тому, що їх не могло не бути. Іван отримав друзів, а по відчуттях це були крила. Те, чого йому так бракувало, розуміння. Навіть його теплі друзі з цікавістю досліджували появу нових нейронних зв’язків в його мозку.

Завдяки досвідченим друзям Іван домігся призначення пенсії для матері. Завдяки тим же друзям Іван почав цікавитися політичним життям свого містечка. Урвань славиться своїми дарами сонця, через які знищуються лісові насадження. Саме цим екологічним лихом зараз переймаються так звані швондери. Іван хутко зрозумів, що боротися з бурштиновою мафією за участі поліції та місцевої адміністрації безплідне діло.

Поки люди-друзі строчили запити, Іван знаходив інформацію щодо ключових осіб, причепних до екологічної катастрофи. Обурений подив відчув хлопець, коли побачив усміхнене фото “причепного” на фоні лісу з обіцянкою навести лад. Депутат Сахневич розповідав, що дуже любить своє місто Урвань, та жив він у столиці. Ось так, любов на відстані зламала ще одну людину. 

Іван від імені матері записався на прийом до депутата Сахневича. Оскільки пандуси в Урвані фігурували лише в кошторисах, в поодиноких випадках прийом відбувався, так би мовити, на дому.

Рудий хлопець з кожним днем ставам кмітливішим. Зробив матері ін’єкцію снодійного замість знеболюючого, позбавивши її переживань, а себе зайвих запитань. 

Підходячи до будинку депутат спіткнувся о тачанку, вилаявся. Даремно люди так часто нехтують знаками. Через 20 хвилин Іван вже котив депутата на тій тачанці на стадіон. Очі горіли, серце калатало. Стільки сенсу ніколи ще не було в житті хлопця. Він розумів, це лише початок. Біологічний радіозв’язок передавав дані думки теплим прибульцям, які вже чекали в купі сміття на стадіоні. Вони оживили мозок депутата та зробили його невидимим. Сахневич більш менш спокійно сприймав те, що відбувалось. Скоріше за все, він тішив себе, що це сон. Врешті він почув стогін, обернувшись побачив безрукого чоловіка, який зник пів року тому. Депутат тремтів. Він хотів запитати, та слова не виходили. Переляк застиг в очах Сахневича.

Знову правоохоронні органи завітали до дому Оксани та Івана. Знову жалість та нестримне бажання хутчіше покинути будинок. Чужі страждання так виснажують, від споглядання на хворих можна нездужати самому. В місті ходили байки, що Чорна вдова продовжує вбивати чоловіків. Та поліція не мала ніяких зачіпок, більше того, всіх влаштовувала версія, що Сахневич виїхав з країни. В нього були на те причини. Залишив родину і зник. Варто зробити ремарку, що за ним ніхто й не сумував.

Швондери сприйняли це зникнення за свою перемогу. Мовляв, це вони налякали своїми папірцями ненажерливого депутата. Надихнувшись таким результатом, вони взялись за нові розслідування. Іван тим часом став повноцінним членом колективу й отримав почесне звання “швондера”, яким його нарекла жіночка з високою зачіскою з адміністрації, вона підвертала очі та прицмокувала губами, не приховуючи своєї зверхності.

— Уроки прогулюєш? —   промовила, продовжуючи читати звернення, — тобі та дорога треба? Ох швондери, як без вас раніше жили, — зітхнула чиновниця.

Хотіла була ще причепитися до віку хлопця, та побачила, що Іван писав від імені матері. Кивала головою, сміялась, що лежача жінка переймається дорогами, по яких ніколи не ходитиме.

Іван йшов додому й думав, яка небезпека криється в цих байдужих людях, байдужих до доріг, до свого міста, до свого сусіда. Чи не є це тотожним байдужості до себе? Під час цих монологів в голові, хлопець відчував себе вищим над всіма цими людьми, це відчували і білі прибульці. Вони тішилися стрімким зростанням хлопця, і бачили в ньому інструмент для боротьби з хаосом на цій планеті. 

 Іван почав ділитися думками з матір’ю. Переповнений емоціями підбігав до ліжка хворої і тицяв телефон в обличчя. То показував фото будинків чиновників. То він знайшов документ, де прописаний кошторис на ремонт його школи. Там зазначалися солідні суми, навіть були закладені кошти на заміну вікон, тих вікон, що вже років з п’ять були заклеєні скотчем.

Мати слухала і зітхала. І приказувала сину, що він наче з місяця впав, мов так завжди було. Це ще більше розлютило хлопця. Навіть з’явились білі інопланетні друзі на ці емоції. Та Іван не дозволив завдати шкоди матері. Натомість він розмовляв в голові з теплими істотами, які його “розуміли”. Вони поділяли подив на те, як влаштоване життя цієї “розумної” раси.

В школі Івана почали побоюватись, однокласники вже не жартували з ним. По школі з вуст у вуста передавали новину про бійку рудого дурачка з Сашкою Кірюком. Івану допомагали білі друзі, та їх окрім нього ніхто не бачив.

Пізніше Іван почав поширювати інформацію про ремонт на папері серед однокласників. Шукав однодумців. І знайшов. Підлітки, які ще вчора ловили ропух та кидали за пазуху Івану, сьогодні моніторили документи міської адміністрації, писали запити та “нав’язували” своїм батькам активну громадянську позицію.

Вчителі нишком захоплювались своїми учнями. Івана ж почали запрошувати в кабінет директора і робити непрямі натяки на можливі проблеми з атестатом. Тож одного ранку на шкільну нараду не з’явився директор, а на пленарне засідання ради його кум.

Білі істоти телепатично пов’язані з підлітком, в якого гормональна перебудова перебувала на піку, жорстоко вирвали руки директору на очах в дружини. Потім жінку окутали теплим слизом, високочастотними імпульсами вразили нервову систему, і вона вже нікому не могла розказати, що бачила. Вона більше ніколи не могла нічого сказати. Вона й раніше багато знала та мовчала, тож нічого особливо не змінилось.

Корупційне кладовище на стадіоні поповнювалось. Білі істоти навідувались до недоживих невидимих здирників та студіювали їхні лобові частки мозку. Тоді стогін затихав, невидимі сподівались, що зараз помруть й знетямлено очікували цього моменту. І так кожного разу - очікували. Чи це не є надія?

Експедиція білих прибульців тривала ще 3 земних роки. За цей час невидимими стали понад 40 посадовців. Були серед них, і директор кладовища, який незаконно продавав місця для поховання, і ті кмітливці, що працевлаштовували мертві душі, і ті, хто вимивав кошти з бюджету через міські цільові програми.  Найбільш нещадними Іван з теплими друзями були з тими розумниками, які отримували чималі грантові кошти на псевдо боротьбу з корупцією. 

І де ж дівся той сором’язливий, заляканий хлопчина. Зараз це був самовпевнений та амбітний юнак. Іван так само відчував обурення від несправедливості та його думки почали часто відриватися від тих відчуттів.

Полишаючи Землю, теплі істоти залиши Івана охороняти кладовище корупції. Залишили там його невидимим. Бо хлопець надумавши собі свою могутність відчув хіть до влади, до грошей. 

За час даної експедиції Урвань розцвіло: ліс охороняється, водойми очищаються, а бачили б ви їхні дороги. Знову намалювали проект стадіону, тепер Іван його точно побачить.

На скільки років вистачить пам’яті про загадкові зникнення хабарників? Це питання білі істоти будуть вирішувати під час наступної експедиції, коли народиться й підросте чорнява дівчинка з родимкою біля правого ока. 

Після будівництва стадіону невидимі дочекались повної смерті. Та вони й далі потерпають від своїх земних залежностей. Залежність залишається і після смерті. Тільки відсутня будь-яка можливість її вгамувати. Пекло.