Чорний мішечок

Щільніше закутавшись у пальто, Устина йшла до магазину по обід перед початком робочого дня. Осінній холод упав раптово, змінивши вчорашнє сонце випарами з ротів перехожих. Маленькі собаки дрижали, поглядаючи на хазяїнів з німим запитанням в очах: «Що ми на біса забули на дворі?».

Опущені плечі, пориви вітру гралися зі розкуйовдженим білявим волоссям, трохи масним на скронях. Мов механічно заведена лялька, з тонкими дротами, що втримували обличчя у відстороненому виразі, не слідкуючи за дорогою, Устина дійшла до супермаркету. Думки вертілися навколо ранішніх повідомлень від колекторів та банку. На журнальному столику обабіч ліжка жінка зібрала стосик розпакованих конвертів: рахунки, нагадування, судові позови, погрози. Платила, брала відтермінування, та відсотки пожирали внески швидше, ніж покривалися тіла кредитів. Гроші, які в очах людей здатні змінити світ та врятувати від бід, не допомогли Устининій мамі.

До рук потрапляли страви швидкого приготування, напівфабрикати, каші в маленьких пакетиках. Все поверталося на полицю, а Устина йшла далі, вираховуючи, яка їжа витягне з гаманця найменше коштів. Зупинивши вибір на йогурту, відклавши назад до коробки стиглий манго (з таким жалем, ніби повертала на місце не фрукт, а кидала напризволяще дитину), пішла до наступного ряду, де за стіною білого світла ховався молочний відділ.

За вікном, ледь не зачіпаючи крилами скло, промайнула галаслива зграйка вороння. Стривожені голоси птаства викликали обурений гавкіт місцевих собак, що охороняли маркет, мов рідну домівку. Промінчик сонця, який давав надію на ще один осяйний день, заховався за хмару.

Устина звернула в наступний ряд, тамуючи нудоту. В голові паморочилося через відсутність поживного сніданку, а на очі накочувалася сірява пелена. Вона й не думала розсіюватися, густішала, набираючи смоляних барв, ніби хто опустив завісу, пригашуючи світло після вистави в театрі.

Намагаючись глибоко дихати, прогнати задуху, Устина звернула до виходу. Ковток свіжого повітря прояснить розум та поліпшить стан. Якщо так піде надалі, їй доведеться брати відгул, чого жінка не хотіла. Кожен пропущений робочий день не лише збільшував боргову яму, а й викликав кпини зі сторони начальника цеху Степана.

Крижана рука вчепилася за Устинине передпліччя і сіпнула назад, аж клацнули зуби, вкусивши язик. Свіжий, солодко-духмяний смак крові сповнив рота. Холод, мов скажений щур, пробирався крізь тканину пальто, змушуючи волосся на тілі піднятися дибки, ніби вони могли зігріти власницю. Жінка спробувала вирватися, але мряка посилилася, а ноги примерзли до підлоги. Налилися свинцем, набравши по десятку кілограмів на кожну. Найменші порухи приносили біль. Пітьма щільнішала. У потилицю, оминаючи тонкий шарфик, задував подих з риб’ячим присмаком, запахом розкладання, притаманним м’ясу, яке забули на столі, поїхавши у відпустку.

Набравшись сміливості, Устина розвернулася і звела погляд.

У неї вдивлялася стара жінка. Вона послабила хватку, але не відступила. Запалі очі, над ними брови-черв’яки, помережені кільцями срібних волосин. Збите у клумаки волосся біле, майже прозоре, нагадувало тоненьку шапочку з павутини. Щоки звисали обрубками, мов недоладно обрізана тканина. Якби не райдужка очей, золотава, майже бурштинова, з чорнявими цятками, Устина не впізнала б незнайомку.

Шура — бабця з останнього будинку Лісового провулку, села, де Устина проводила літні канікули у рідних. Як лише не називали бабу поза очі, а от в обличчя кланялися, примовляючи: «Тітко Олександра, як ваше здоров’я? Скажете добре слівце на доріжку?». Схилялися, усміхалися в обличчя баби, а вже за рогом хрестилися, спльовували за плече та стукали кісточками по найближчому дереву.

— Забери од мене, Устю. Просила разок і знову прошу. Я більше не витримаю. Останній шанс дало. Прошу, мов рідну дитину, приїдь і забери. — стара відпустила, дістала з кишені згорток і показала на долоні чорний мішечок перев’язаний зеленавою стрічкою, що втратила барву від часу. — Візьми. Погоджуйся. Знаєш же, як і що. Будь ласка, Устю.

Устя похитнулася, обпершись рукою на невидимий стелаж. Вони стояли серед абсолютної темряви, помережаної примарними постатями та полицями з продуктами. Ніби зникли, а все навколишнє продовжило існування.

Очі старої благали. Зіниці збільшувалися, зменшувалися, пульсували, намагаючись впіймати дещицю світла. Так дивиться голодна собака на перехожих, заглядає у самісіньку душу, прохаючи їжі. Жінка вже бачила цей погляд Шури. Бачила, а тому спробувала відступити, хитаючи головою. Але закрижанілі ноги не пускали. Мов прикручена до підлоги стара шафа, Устя завмерла, застогнавши.

Устина знала, що робити з мішечком, як і знала, що знаходилося в середині. Вміст згортка, з десяток зим тому, розлетівся білою скатертиною, посмугованою червоними плямами. Ще активніше заметляла головою, аж та ледь втрималася шиї. Вона хотіла втекти, але з ранкового візитера супермаркету перетворилася у в’язня облуди. Устина шукала поглядом людей, хотіла попросити допомоги, забрати від неї божевільну, але їх двох немов вирвали з реальності до паралельної реальності.

Не могла густа темрява передувати реальності. Не міг гострий холод на шкірі, під рукою старої, бути дійсним відчуттям.

— Не торкайтеся мене. Я дала вам відповідь, пішовши. Заберіть цю гидоту, — Устя вказала на мішечок, намагаючись вкласти у відповідь як найбільше рішучості. Але рука зрадливо дрижала, а слова перетворилися у булькання повного води роту.

Темрява похитнулася. Світло ламп пробилося до очей, засліплюючи. Устина змогла відступити, пробираючись до виходу. До біса їжу — опісля зустрічі з Шурою кістка в рота не залізе.

— Господи… Жінко! Ну дивіться куди йдете, — чоловік підхопив Устю, поставив на рівні ноги й подав пляшку йогурту, що випала з її рук. — Обережніше треба, бо так і шию скрутити не довго собі. Чи комусь.

Устина схопила пляшку, намагаючись пригадати, коли встигла обрати йогурт. Пітьма розліталася на друзки. Лампи засліплювали та дезорієнтували. Схопившись за плече чоловіка, жінка відновила рівновагу, нерозбірливо промовляючи подяку.

Він дивився на неї без цікавості, сама поблажливість та жаль засіли у складках між бровами. Чоловік рушив до м’ясного відділу, а Устина стояла озираючись в пошуках Шури. Якщо стара не пішла, принесла спомини з провулка Лісового обабіч останньої хати, то серце вискочить з грудей — зламає ребра, порве м’язи й гайне якомога далі від власниці з її проблемами.

Але стара зникнула. Та Устина могла заприсягнутися, що на місці, де та стояла, зостався ледь видний сірий слід гумових чобіт, які Шура одягала в дощову погоду, а повітря тхнуло горілими сірниками та протухлою рибою. Так пахне на кладовищі, коли гробарі розривають свіжу могилу, несучи до ями ще свіже тіло, закривають кришкою труну та опускають у землю. Так пахне на цвинтарі, кам’яними брилами, надгробками, зів’ялими квітами та ладаном. Але поміж знайомих ароматів, пробиваючись до носа гострими шпичаками, ввірвався інший, — знайомий померлим пращурам, новонародженим дітям, старим, що чіпляються серед ночі в краєчок ковдри, намагаючись зрозуміти, чи то він, чи прийшли по них, чи то через хвилювання закололо у грудях — запах смерті.

На дворі, оминаючи безпритульних собак на сходах, жінка чортихнулася, згадавши лихого словом. Парасолька зосталася вдома, як останній прояв надії на погожий день. Тож не дивно, що спрацював закон Мерфі — сонце остаточно заховалося, а вітер підігнав хмари, що сформували непроглядну стіну дощу.

Повішавши на день бирку «не мій, не той, встала не з тієї ноги», жінка пішла на роботу.

***

Устина повішала пальто на вішак у темному кутку, і з нього, ледь чутно, закрапала вода. Ноги дрижали від холоду, а часу на зігрівальний чай не зосталося. Почався робочий день. Тьмяне приміщення з кількома лампами жовтавого кольору та холодним світлом ліворуч від кравчинь; два ряди маленьких столиків, а під стінами рулони тканин та викройки, прикриті тьмяним целофаном. Скільки б не сиділа за роботою, відшиваючи костюм за костюмом, блузу за блузою, змінюючи котушки ниток та доробляючи викройки для нових виробів, а поки Степан не гукав «зміну завершено», не розуміла, скільки минуло годин. Без вікон, серед стін підвального приміщення, хвилина здавалася годиною, а година розтягувалася на площину життя.

Мов цикади стукотіли швейні машинки та оверлоки. Підібгавши мокрі джинси, Устина плюхнулася на робоче місце. Підтягнула незакінчений костюм, намагаючись впіймати погляд Галі, що сиділа праворуч. Чорнява жінка помітила спроби й промовисто кивнула на дальні двері. У швейному цеху «Ентей», де кожного дня працювало не менше дванадцяти кравчинь, перемовляння заборонялися, поки за дубовими дверима сидів начальник.

Куди б не глянула жінка, на яке робоче місце пильно не вдивлялася, а бачила похмурі погляди та опущені плечі, ніби не одна вона скупалася у мільйонах краплин перед роботою. І мова не про дощ.

Відклавши готовий персиковий костюм, Устина взялася за чорну тканину для джогерів. В пам’яті то зринала й зникала зустріч з Шурою. Жінка намагалася переконати себе, що бабцю бачили й інші відвідувачі супермаркету, що спала облуда була фантазією втомленого мозку. Скільки вона брала змін? Коли останній раз брала вихідний? Ось воно — втома, поганий сон, погана їжа, погане життя. З такою комбінацією не лише стара баба маритиметься.

Двері до кабінету начальника прочинилися. Високий, широкоплечий чоловік, заховався у тіні, оглядаючи працівниць. Постоявши з хвилину, пішов з цеху, а про його відбуття оголошували трухляві дошки сходинок — рипіння розносилося, бриніло у повітрі мить, і залягало біля рулонів тканин.

— Мама звонила, казала, що в Грибівці ллє непроглядно третій день. Змісило дорогу, а поле перелошматило. Дядько Толя застрягнув на тракторі. В який раз. Довелося кіньми діставати. Казала, що було б сумно, якби не так смішно. Ти ж знаєш мою матір, найде з чого посміятися навіть на поминках.

Устина усміхнулася до Галі. Смолянисте волосся, очі кольору недозрілої фісташки й тонкі вуста, що здалеку не розгледиш. Шкіра оливкова, масляниста і гладенька. Темна та насичена, у порівнянні з прозорою Устиною, а глибокий голос підкреслював об’ємність.

— Більше нічого не казала? Я все не знайду часу до хати з’їздити. Не хочуть її купувати. В останній момент зірвалася вже четверта домовленість.

Будинок був шансом вирватися з кола боргів. Потенційні покупці приїздили, оглядали хату, їм все подобалося, казали, що зателефонують за день-два. Але так і не озивалися, не відповідали на дзвінки, ніби відчувши справжнє нутро села, обривали з ним тоненький зв’язок.

Галя підняла погляд, стенула плечами. Хороша, але відсторонена співрозмовниця не порушувала чужих кордонів, не лізла до чужого життя й ні на йоту не переймалася проблемами ближніх. Устина бачила холоднечу та однаково тягнулася до подруги дитинства.

— А…ти про хату. Казала мама, — Галя знічено опустила голову, перекладаючи відшиту блузу з мереживним комірцем.

— Що?

— Підтопило, Устю. Ще й вікно вибили. Те, що на дорогу дивиться. Треба тобі там лад навести, приїжджати частіше, бо так ти ніколи не продаси її. Старайся. Ти можеш більше, я то знаю.

Галя повернулася погляд до Zinger'a, а Устя ледь приховала той гнів, що затопив обличчя. Вона відчула, як налилися барвами щоки, як загорілися вилиці, а на очі спадає волога мряка. Хоч зривайся та тікай, аби не помітили емоцій. Ніхто не розумів і не хотів розуміти. Вона недостатньо старалася, забагато витрачала, мало заробляла, недостатньо компетентна для продажу будинку самотужки, недостатньо, недостатньо, недостатньо… Ніби то вона змусила батька померти від інсульту, а матір захворіти на діабет та приховувати стан від доньки. Жінка до останнього кутала ноги, ховаючи чорняві здуті вени. Отримувала ліки за кошт держави, але їх не вистачало. Все викрилося, коли катаракта наповзла на праве око. Не одна Галина дивилася з осудом, ніби Устина власними руками навела гангрени на нижні кінцівки та відібрала зір. Вона, ігноруючи прохання матері полишити спроби вилікувати її, набирала грошей в банках та фінансових установах, що спеціалізувалися на швидких кредитах. Самопочуття матері погіршувалося відносно збільшення заборгованостей, ніби між ними існувала пряма залежність. І люди забували, що Устина до материної хвороби, і Устина опісля, то різні особистості. Минула версія мала мрії (переїхати до великого міста), плани (вивчитися на дизайнера), впевнено йшла по життю (нотувала та передбачувала кожен крок). Актуальна ж версія амебоподібною клітиною плила за течією буття.

А вона ще хотіла переповісти Галі про Шуру. Згадати, як вони єдиний раз стояли на порозі старої в німому очікуванні. Тоді б Устину точно назвали божевільною і єдиний соціальний зв’язок обірвався б. Коли ти по вуха в багні, ніхто не захоче приєднатися до тебе. Останній бойфренд, — як не клявся та не божився, що все окей, хай собі Устина розбирається з боргами, а він допоможе — утік, залишивши цидулку: «Я змінив номер. Я так не можу. Я не можу постійно витягувати тебе. Тобі потрібно змінити своє ставлення до життя».

Усім не подобалося, як Устина ставиться до життя, і яскравий приклад, ховаючись за шторами смоляного волосся, сидів збоку.

Устина взялася за наступний костюм. Веселковість тканин забивала памороки, контрастуючи з тьмяним приміщенням цеху. Гримнули двері — до свого кабінету повернувся Степан. Устинині очі втомилися та свербіли, наливаючись оловом, але за день потрібно було відпрацювати норму, аби знову не нарахували штрафні бали. Менш ніж десять за місяць, бо десь перемовлялася, чи відійшла в туалет понад три рази за зміну — Степан забирав десять відсотків. Більше, бо не вийшла на зміну, а чи пішла раніше завершення — міг забрати усі тридцять. Та більш ніж половину не забирав, залишаючи жінкам гроші на хліб та воду.

Погляд Устини упав на Галю. Вони ж разом бігали до останньої хати Лісового провулку. Хіба вона могла забути ті чудасії? Хіба не згадає, що говорили про тітку Олександру, прикриваючи роти долонями? Хіба не зрозуміє, що Устина переживає не з порожнього місця?

Другого дня по приїзду, між шостим та сьомим класом, дівчата знайшли побите кошеня. Одна лапа вигнулася під неприродним кутом. На випнутій з-під шерсті кісточці засохла кров, а ліве око запало, покрившись зеленою кіркою, що тхнула гноєм. Тварина мала вигляд пошарпаної, що ледь врятувалася з собачої пащі. Якби дівчата знали, як пахне смерть, то сказали б, що смердить саме нею. Ветеринарів у Грибівці з роду не було, а Федір, що різав свиней, відправив малих до місцевої «цілительки», яка якщо не вилікує, то животинна піде на той бік спокійно та безболісно. Устина та Галя чули про Олександру, як вона лікувала людей, роздавала настоянки та мазі власного виробництва, але й могла наврочити, поглянувши тим поглядом, у якому цятки на бурштину пульсували та повільно розросталися. Детальніше при дівчатах не мовилося. Матері обривали розмови, кажучи: «Занадто юні вуха для подробиць. Я не кажу уникати тітку Олександру, але й спеціально до неї ходити не варто». Та діти вміють не лише слухати, а й чути, тож плітки не ховалися, а сподом села котилися від рота до рота.

Та вони пішли, звісно ж. Діти для того і народжуються, аби перевірити ґатунок батьківського терпцю. Трусячись, перемовляючись про завивання, що вночі розносилися двором Олександри, йшли, раз за разом поглядаючи на котика, що не припиняв болісно нявчати.

Лісовий провулок пустував. Хати обабіч зяяли порожнечею, глипаючи сліпими зіницями у формі забитих дошками вікон. Вороння стрибало з ґанку на ґанок, зазираючи у забуті приміщення, а кури та качки Шури, відчуваючи абсолютну свободу, панами гуляли нічийними дворами.

Запах свіжого хліба перемішувався з ароматами трав, зелені та ягід у Шуриній хаті. Але між ними літав гнилісний, ледь вловний присмак, якому дівчата не надали значення. Шура прийняла гостей, але далі передпокою не пустила. Забрала кошеня, велівши прийти наступного дня. Вони прийшли, вже більш впевнено, бо їх зустріла не стара відьма, не злісна баба з чорною копицею волосся, а приємна на зовнішність бабуся. Тепле, мов свіжий хліб обличчя, усмішка, яка ледь торкалася країв губ, освітлюючи обличчя, халат поцяткований квітами. Схожа на інших жінок поважного віку. Хіба очі дивні, плямисті, червонясті з чорними цяточками, переливалися на світлі від блідого рожевуватого кольору до насиченого, ледь не янтарного. Дівчата отримали до рук здорову тваринку. Та повертаючись додому Галя не зводила погляду з мордочки чорнявого. Дівчача радість випарувалася, зоставивши тонку, чи то печаль, чи то розчарування.

— Ти чого? — Устина легенько штовхнула подругу у плече.

— Не знаю, Усть. Схоже, тато правду каже про Шуру. Відьма вона та й годі. Ну Глянь на котика. От сюди, ліворуч носа. В того, що ми вчора занесли, не було білої плями, — Галя відпустила кота, дістала з наплічника пляшку і взялася омивати руки над цвітом дикої ромашки. — Може це якесь хворе теж. Нащо вона підсунула іншого? Могла б сказати правду, що те здохло. Нащо обманювати? То все одно, що приховувати факт народження людей.

Устина по іншому уявляла відьом. На думку одразу спадала «Зачаровані» та мила Сабріна. Тож вона ніяково захитала головою, намагаючись показати нерозуміння та делікатну невіру. Не можуть аномальні явища та істоти розмірено існувати поруч, коли стільки відчайдухів намагаються стати причетними до них.

Суть спогаду ховалася не у дівчатках, що розійшлися двома дорогами, поступово віддаляючи один від одного, а у квітах, над якими Галя вимила руки.

Устина кліпнула. Відігнала спогад, прийняла дійсність жовтавого цеху та його тіней, що стрибали від перепаду напруги. Розкрила рота, зібравшись з духом повести розмову про Шуру. Не розбігатися на перехресті знову. Але Галя випередила.

— Пам’ятаєш, як я мила руки обабіч дороги? Опісля ми ще й стали менше спілкуватися, хоча нічого такого не сталося. Я проходила тим перехрестям наступного ранку. Вся ромашка, на яку потрапила вода, зав’яла, уявляєш?

Устина не лише уявляла, а сама бачила. Білі пуп’янки зав’янули, покрилися чорним слизом, а серед листків кишіли павуки, обплітаючи зелень, роблячи схожою на флористичну мумію.

Галя провадила далі:

— …там кишіло комахами. Про що це я… Мама, як звонила, казала що село в очікуванні. Тітка Олександра помирає. Стару пожирає пухлина. Марить крізь гарячку, хапає доглядальницю за руки і кричить, аби та мішечок не чіпала, бо він іншій призначений. А люди тямки не мають, що то за мішечок. І так, ледь не кожен молиться, аби вона врешті вмерла. Бо сама знаєш: як її мати заїхала у село, за три роки вимер провулок. Хати так і пустують.

Котушка випала з Устининих рук. Підсилена стінами цеху, та гепала об долівку, поки не спинилася під рулонами тканин.

— Устю, ти щось зовсім з лиця спала. Ти не промерзла під зливою? Спину не тягне? Гарячки нема? — турботливі запитання лилися буденним тоном, ніби Галя запитувала, чи не думає Устя прогулятися на каву після зміни.

Та Устина не слухала. Вона вже встала, прямуючи до комірчини, яку Степан величав кабінетом. Божевілля, ось що відбувалося. Реальність накидалася на вигадку, а вигадка кігтями роздирала реальність. Вони нашаровувалися одна на одну, забиваючи жінці памороки. Устя відчувала, ніби живе у двох вимірах одночасно, і безсила виборсатися на єдину, — тверду, щоб витримати її — поверхню.

Відчинивши двері, жінка завмерла перед захаращеним столом, слухаючи докори начальника. Не слухаючи її, рот сам попрохав піти з роботи через погане самопочуття. Промокла, у лихоманці, в голові паморочилося. Брови Степана насмішкувато здіймалися, а у ряді зубів виблискувала золота коронка. Чоловік, чиї плечі прикривав синюватий піджак, який виклично намагався перелитися у фіолетовий колір, за усталеною звичкою, погрожував звільненням. Але ніколи не звільняв. Хто ще, окрім вільних, мов вітер Галь, яких забезпечував чоловік, та загнаних звірів, як Устина, погодяться працювати у «чорну», спадаючи до середньовічного рабства. Не припиняючи гмикати та хихотіти, Степан розгорнув зошит і записав штрафні бали. Самовдоволено вишкірився, рахуючи особистий прибуток, і махнув рукою Устині, аби та забиралася з його особистого простору.

Якби не переслідування колекторами та банком, Устина змінила б роботу. Але знаходячи офіційне працевлаштування, — на касі, а чи прибиральницею, — минав місяць другий, і з її рахунків починалися списання. Якщо Степан пожирав у середньому десять відсотків, то банки дозволяли собі нахабності заграбастати тридцять.

Устина вийшла на двір. Дощ припинився, але вагітне вологою небо не пропускало сонце. Пальто не встигло обсохнути, віддаючи гнітючу сирість хазяйці. Жінка вдихала на повні груди, намагаючись привести думки до ладу. Шура помирала — стара не могла знаходитися в супермаркеті, ще й так далеко від села. Чи вона божеволіла, чи той мішечок з глухим стукотом, повертався до меж дійсної реальності.

Вона не вірила у потойбічне. Не вірила, що людина може мати владу над буттям. Насмішкувато, нагадуючи про ранішню зустріч та події дитинства у селі, холодом забриніла рука, якої торкнулася Шура. Ніби шкірою, особливо ніжно, ковзали павуки та мурашки, пробираючись все глибше та глибше, аж до спідньої білизни.

***

Зранку, як тільки у неба поліпшився настрій, а у тиждень увірвався перший за місяць вихідний, Устина вийшла з тісної однокімнатної квартирки, що давила на свідомість стінами. Як загнаний пацюк жінка металася з одного закутка в інший, поглинаючи відрами каву, й намагаючись заїсти переживання їдлом з пакетиків.

Тікаючи від спогадів про стару відьму, віщунку, — бабку, що врочить поглядом, тож закривайте немовлят у візочках капюшоном; бабку, що викачує яйцями, тож якщо у вас кашель не минає зо пів року, чи з середини поглинає депресія, йдіть до неї, не до лікаря — користувалася її ж засобом. «Коли погане не сходить з думок і тіла, йди пірни у воду, змий погане, хай полине за течією й забудеться», — говорила стара візитерам.

Максимум два рази на місяць Устина дозволяла собі відвідати комунальний басейн школи, за два двори від будинку. Тридцять гривень — і дві години належиш собі та хлористому смороду. Серед білих кахлів, поцяткованих зеленими вкрапленнями, ніби хто виблював на них, жінка ховалася від тривожних думок. Плавання допомагало краще за біг, але вимагало оплати грішми, що варто приписати до мінусів.

Басейн не річка з течією, але згодиться. Та плаваючи з одного боку на інший, пірнаючи у прохолодну воду, Устині не кращало. Холод повертався до руки, а думки займав помережаний чорними цятками бурштиновий погляд старої, мішечок з зеленавою стрічкою, картини на стінах її будинку, запах зіпсутої риби, розритої могили в очікуванні свіжого тіла…

Чому стільки часу, довгі роки, Устина жодного разу не спробувала поділитися з Галею спогадами про мішечок? Про глухий стукіт, що доносився з-під тканини. Як тільки мова заходила про Шуру, жінка могла вести про що завгодно, від зовнішності старої до дивакуватої поведінки та випадків, які приписували жительці крайньої хати Лісового провулку. Звела з розуму парубка, наврочила жінці на безпліддя, поставила свічку в церкві за упокій голові села. Шура без перешкод заходила до місцевої церкви, мило посміхаючись священникам, які в присутності старої хрестилися, заводячи «Отче наш» та «Молитву до Божої Матері». Але торкнутися зеленавої стрічки, розв’язати її, висипати вміст на білу скатертину, Устина не могла. На вуста навішували замок, а пам’ять відправляли гуляти далекими стежками.

У той день за вікном періщив дощ. Краплини розбивалися об зовнішнє металеве підвіконня і зі стугонінням водоспаду стікали з ринви. Літом, у тінях Шуриного будинку, в останній день канікул перед випускним класом, Устина грілася над чашкою трав’яного чаю. В голові трохи паморочилося, ніби дівчину напоїли дурманом, але вона списувала все на відсутність свіжого повітря та пар, що від плити підіймався до стелі. Стара стояла спиною, трудячись над вишневим пирогом та налисниками з сиром. Одягнена у квітчастий халат, з забраним у гульку волоссям, наспівуючи пісеньки, Олександра нагадувала бабцю, теплу та гарно збиту, яка пахне домашнім вогнищем, а не відьму, чиє ім’я вимовляють ледь не пошепки. На ногах гумові чоботи, трохи облуплені, вкриті засохлими кавалками болота. Коли вона розверталася по цукор, а чи добрати борошна, Устина ловила м’який, сповнений доброти, погляд. Та сиділа в ньому ложка дьогтю — жаль, сумовитість, відчуття приреченості та дрібка злоби, які вдало ховалися за чорними цятками на райдужках очей.

Погляд Устини блукав кімнатою, що поєднувала кухню з вітальнею. Червонясті квіти на шпалерах вицвіли до рожевих, а на листочках застигнули старі плями жиру. Над ліжком висіла картина з хлопчиком, що мило посміхався до глядачів, ледь замруживши очі від призахідного сонця. Жовтаві плями, ніби хто обпік шкіру гарячим воском, розпливалися обличчям. За сусідньою рамою танцювала жінка у довгій червоноплямистій сукні. З-під матерії ледь проглядали бліді стегна, на талії блискотів пояс з фальшивих монеток. Легку посмішку, торкнися і її рознесе за вітром, смугували глибокі тіні.

Устинин погляд зупинився на останній — темний будинок на кам’яному урвищі. Тонкий перехняблений тин окупував плющ та вологолюбний мох. Небо освітлювалося, ніби художник зобразив мить до спалаху блискавиці. Під стіною, скоцюрбившись у лахмітті, сиділа постать. Схиляючи голову то на один, то на інший бік, Устина намагалася ідентифікувати стать людини, але з таким самим успіхом могла б намагатися вгадати ім’я невідомого художника. Кліпнувши кілька разів, дівчина струснула головою, намагаючись відігнати мару. Лахміття перекосилося. Жінчина посмішка зав’яла, а очі бриніли тривогою, що передував жаху. Глибші тіні залягли на оголених ділянках стегон. А хлопчик, той відвів погляд з виразом, ніби йому соромно дивитися в очі глядачці.

Картини не вміли рухатися. Так падало світло, з-за хмар, напевно, виглянуло сонце, граючись з зором дівчинки, граючись з свідомістю, яка не бажала знаходитися ні у будинку тітки Олександри, ні бодай на землі Лісового провулку.

Шура подала на стіл вишневий пиріг. Впала на стільчик навпроти дівчини, впіймавши її погляд. Посміхнулася, гикнувши на всю кімнату і промовила:

— Ти вже не приїдеш наступного літа. Не роззявляй рота суперечити, бо не приїдеш. Баба твоя, Марія, не дивлячись на мою допомогу, вмре на початку літа. Я не вмію відвертати смерть вічно, лиш можу тимчасово відігнати. Тож не забудь передати Марії мої слова про трави, і як їх приймати. І про смерть можеш, але то на власний розсуд. На поминки ти не приїдеш, тобі повідомлять про кончину опісля, аби не відривати від іспитів. Наступний раз побачимося, як батько твій богу душу віддасть. Швидко помре, навіть не помітить. А от Олена, матір твоя, мучитиметься. Ноги почорніють, зір втратить, а лікарі руками розводитимуть, бо ви запізно звернетеся. Будеш благати її прийти до мене, а вона впреться, що не піде. Ось звідси почнеться прірва у твоєму житті.

Устина хотіла вставити слово, сказати, що говорити про три гіпотетичні похорони тоном, ніби повідомляєш про ріст цін на хліб, дико. Але Шура махнула рукою на перший порух губ, язик дівчини принишкнув до піднебіння, і вона мовчки жувала пиріг, шкодуючи, що погодилася на вмовляння баби Марії сходити до Лісового провулку по набір трав від сердечних хвороб. Не тих метафізичних, що вражають молодь, а реальних, які нагадують, що годинник організму не цокатиме вічно.

Обперши голову на руки, розпустивши волосся, Шура стала схожа на втомлену життям жінку в очікуванні, коли смерть впустить до легень полегшення.

— Ти мені подобаєшся, Устино. Ти дивишся на речі глибше. Бачила, як ти розглядала «Покинуту оселю» на стіні. Вдивлялася у лантухи. Я старію. Час мій добіжить, але трохи пізніше, ніж у твоїх батьків. Може на три роки, може на п’ять. Як дасть та дозволить. Та в мене немає дітей, а сила, яку я прийняла за молодості хоче продовжити існування. Якби то стосувалося рідних доньок, яких я не маю, то вистачило б згоди й рукостискання. Але з чужими важче. З чужими треба будувати міст. Тому… — Шура дістала з кишені халату чорний мішечок з зеленою стрічкою і висипала вміст на стіл. Обличчям старої побігли глибші зморшки, ледь не борозни на сухій землі, а погляд посірів, покрившись серпанком вранішнього туману.

Устина відсунулася, а шмат пирога впав на білосніжну скатертину. Червона смуга змалювала траєкторію руху здоби. Вказуючи на вміст мішечка, Шура не зводила погляду з дівчини. Вона оцінювала, читала реакцію, нюшила повітря, мов собака, здатна відчути металево-гіркий аромат адреналіну.

— Кістки котеняти, що ви приносили. Дівчина, а чи жінка, прийме од мене їх, і по моїй смерті отримає сили. Зможе те, як навчиться й освоїться, що умію я. Зцілювати, відганяти та закликати нечистого, наводити зле око, майбутнє бачити. От тільки дощ викликати не зможе, нє, хай Толік зі своїм трактором хоч трісне, а то не я. То він дурень, який не вчиться у часу. — Шура згребла дрібненькі кістки і по одній, розтягуючи задоволення, засипала назад до мішечка. — Не злися, що я обманула. Я думала сказати, що здохло мале, але пожаліла вас. Подруга твоя з першої миті викрила брехню. То чи приймеш од мене сили, Устю? Чи хочеш жити безбідно під захистом сили? Зможеш використати на власну користь, бо я бачу наскільки нещаслива твоя доля. Страждання від ближніх. Страждання від власного глупства. Страждання і страждання, а їх поганятиме ще одне страждання. Бродитимеш між темних стін під світлом жовтавих ламп, не знаючи де вихід. Стукотітимуть машинерії, а ти не матимеш сил вийти з замкненого кола. Як хом’як, що бігає в колесі, витрачатимеш сили, а колесо зоставатиметься на місці. А як приймеш, то переймеш контроль у свої руки.

Очі старої хижо зблиснули, і Устина зрозуміла, що якщо Шура й говорила правду, то далеко не всю. Маніпулюючи, приховувала шматки, ніби бажала, аби дівчина не до кінця повірила, сумнівалася, роблячи хибні кроки на зустріч тим стражданням. Але все це Устина зрозуміла опісля, за три похорони, за три труни опущені в землю. Вона могла попередити, передбачити, сказати батькові та мамі, аби уважніше ставилися до здоров’я. Та не до кінця вірила у слова Шури. Та й чи повірили, чи дослухалися батьки до яйця, яке старих курей вчить?

Устина не пам’ятала, як пішла з Шуриного будинку. Але мішечок не взяла, заховала руки за спиною, стиснувши в кулаки, аж нігті вп’ялися у шкіру до крові. Стежки пам’яті вивели до смерті бабці, про яку Устині розповіли за два тижні опісля; батька, який помер від інсульту у гаражі, впавши на купу дощок; матері, яку з’їв діабет. Вели до ями під назвою «життя»: квитанції, що накопичувалися швидше, ніж з’являлися гроші; борги за материне лікування зростали підживлені відсотками, хоча матір померла три роки тому. Від нещасть до нездійснених бажань, від смерті батьків до бажання мати власних дітей, від зачуханого побитого котика на руках, до мішеч…

До реальності Устину повернув дзвінок телефону, який вона полишила під рушником на лаві. Сумовита «La parole lontane» розірвала тишу ранкового басейну. Вилізши з води, швидко витершись, Устина відповіла на дзвінок, прикриваючи рота долонею.

— Привіт.

Кілька недільних відвідувачів ліниво поглянули на жінку повертаючись до запливів.

Устина затамувала подих. З наступними словами він так і не вирвався на волю.

— До чого тут я, Галю? До чого?! Яке я маю діло…? — Устина крокувала з одного боку приміщення на інший, і врешті важко гепнулася на лаву. — Ну і нехай, час взяв своє.

На крик жінки знову озирнулися, але не ліниво, а зацікавлено нашорошивши вуха. Чужі тривоги освіжали краще за ранішню каву та прохолодну воду. Щойно останній зойк віднесло до стелі відлуння, голови відвернулися, намагаючись розігнати примарність картини — світло з високих вікон вкривало підлогу, огортало лави, гралося з водами басейну, засліплюючи плавців. Але там, де сиділа Устина, утворилася чорна смуга, і з боків тіні виступали тоненькі шпичаки голок. Біляве волосся жінки огорнула пелена, а очі запали, щоки обвиснули. Не молода дівчина присіла на лаву відповісти на дзвінок між запливами, а стара, зморена життям жінка.

***

Устина увірвалася до квартири. Зачинила двері на два замки ще й накинула ланцюжок. Пробіглася кімнатою, затягуючи шматки полатаної білої тканини, які слугували шторами. Таку ж операцію провела на кухні, шляхом перевіривши, чи замкнені двері.

Руки дрижали, а телефон не змовкав. Після дзвінка Галі, надзвонювали невідомі номери. Чи по той бік, хрипко дихаючи, очікувала відповіді Шура, а чи закопиливши губу тероризували колектори, жінці було байдуже.

Галя розповіла, що свідомість старої просвітліла і вона взялася кликати Устину, вимагати, аби ту привели, інакше сама знайде її. Знайде. Устина не сумнівалася. Вона вже, крізь агонію болів та дурман морфіну, продиралася до неї. Застукала у супермаркеті, зоставила крижану мітку на руці, тінями розлягалася навколо. Вона, а чи те, що ховалося у мішечку, очікуючи на початок свого акту.

Нехай люди вважають Устину божевільною, а глянувши в дзеркало, вона повірила у все, що побачила за два дні: у темряву, що не розсіювалася, сліди на підлозі; тінь, що з годину не бажала покидати тіло, крокуючи за жінкою від басейну до квартири. Шура знайде. Знайшла. Швидше, ніж те робили банки при влаштуванні на офіційну роботу.

Літнього дня, коли хмари розроджувалися, а вишневий пиріг зоставив на скатертині криваві плями, Шура говорила довго. Не лише про передання сил, а й про зміст: як прийняла, що вміла робити, чим жертвувала та платила.

— … уяви собі, він тіко пішов від мене. Хотів, аби я його дружину зо світу звела і аби ніхто не здогадався, що то він руку приклав, чи що до мене ходив. Пішов ні з чим, я таких спроваджу, не хочу ще більше лиха на голову. Одне діло поставити свічку за упокій живій людині, така помучається, але врешті її одпустить, і зовсім інше дійсно вбити. І от приходить він додому, а між нашими будинками та стежка, — виглянь у вікно, побачиш, він на Гаковій вулиці жив — а я вже стою перед його ліжком, сміюся. Бідного ледь удар не вхопив, але я відвела. Не зо злості явилася, а сміху ради, аби провчити. То матір навчила, як таких пройдисвітів відлякувати. Багато розказувала, але силу передала на смертному одрі. Тіко казала, що то не зовсім сила, а сутність, що живе у середині. Я не розуміла до кінця, аж поки не відчула. Ніби хто посуває тебе, домішує до свідомості чужі помисли. Ніби ти, а й ніби не ти. Постійно голодна — щодня наминаю солодке, то ось ба, як розплилася. Постійно спрагла до сили — хочеться більшого, вчишся, але земне боже тіло не витримує такого втручання. Приходять хвороби, які не одвернути. Постійно бажаєш, аби про тебе мовили від краю до краю сили і пам’ятали, хто ти.

Устина відкинулася на подушку ліжка, відставила на журнальний столик звичну вечерю, — чашка чаю та запарена «Мівіна» скинули додолу стос рахунків — втупившись у маленький телевізор, що майорів картинками «Гри в кальмара». Жінка не сприймала сюжет серіалу, а бігла за мішечком з зеленавою стрічкою, за останками мертвого котика, в які поселили часточку сили, створивши міст для перевезення потойбічної сили. От тільки прикордонник на березі Устини відмовлявся прийняти вантаж.

Дрімота наздогнала і Устина, під класичну музику кінокартини, снила батька та матір. Останній щасливий спогад — випускний у школі, вони разом, ще зранку розмовляла з бабусею телефоном. Захват від майбуття й полегшення від непотрібності щоліта приїжджати до села. Галя віддалилася, а Шура настирливіше напосідала на дівчину, потайки запрошуючи в гості.

Підхоплюючи музику, Устина зайшлася в танці. Як жінка з картини у червоноплямистій сукні вихилялася, оголюючи стегна. Дослухалася ритму, плила за ним, віддавшись силі нот.

Дівчина спинилася, помітивши, як однокласники змикаються колом, утворивши невелику пройму в ланці. Батьки відступали до виходу, тримаючись за руки, а Устина примерзла до підлоги, не ладна рушити за ними. Смердючий дух зіпсутої риби, раніше за постать, сповістив про прибуття Шури. Вона зайняла тріщину в колі, наближаючись до дівчини. Не йшла підлогою, а плила повітрям. Синюватий халат з бузковим орнаментом майорів, зоставляючи примарний серпанок небесної блакиті, яка то синіла, то багровіла, й врешті розсіювалася.

Стара змінилася — ліве око не розплющувалося, з правого сочився гній, а під ним клаптем звисала щока, оголяючи пеньки чорних зубів. Не руки, а кістки обтягнуті шкірою, тягнулись по Устину. Дівчачий крик сповнив залу, похитнув кришталеву люстру, але крізь нього байдуже прорвалося сичання Шури:

— Забери, Устино. Прийди і забери від мене сутність. Воно рветься на волю, гадина не хоче вмирати зі мною. Воно довго не зможе без мене. Мучить. Воно хоче тебе. Воно зведе тебе з розуму, одурманить, але наздожене. Воно хоче жити, а я хочу спокійно вмерти. Приїдь, поки є час.

Устина заховала руки за спину — Шура простягала мішечок під носа, трусячи ним. Кістки, з огидним стукотінням, пересипалися в середині, нагадуючи про котика, який, якщо і не міг жити, то теж хотів спокійно вмерти, а не впустити у свої залишки потойбічне життя.

Але Устина розчепила руки. Пригадала помешкання Шури, не багате, але з необхідною технікою. Стара навіть провела водопостачання. Їй носили гроші, читаючи з погляду тариф за послуги, мазі й трави, заговори і ходіння до церкви. Коли Устина забирала замовлення для бабці, то віддала Шурі двісті гривень. Старій у крайній хаті Лісового провулку дарували імпортні продукти, залишали гостинці, — як не печиво, то шоколад — аби задобрити. Не відьма — подоба богині на землі, якій поклонялося село, страхаючись одного її погляду. Навіть вівтар мала у вигляді пенька під тином будинку, який ледь прикривала віттям калина. Дітей ганяли від куща, а дорослі не наважували зірвати бодай ягідку. Тільки підходили до налитих вином плодів, як у вікні зринала Шура — очікувала, губи рухалися, ніби шепочучи «спробуй, і на завтра руки всохнуть».

Устину знали в селі. Зрозуміють, кому передала сили Шура, і вона зможе продовжити справи. Діти обходитимуть, а дорослі приходитимуть по лікування, поміч, чи по викачування яйцем та свічки за упокій. Приймаючи людей, шиючи їм одяг, мало по малу, засипе боргову яму. І не буде Степана, який насмішкувато зводить брови, вираховуючи з оплати штрафи за хворобу, бо якщо ти не в лікарні, не на смертному одрі, то можеш працювати. Зможе довести, що вона краща, вона може плисти проти течії, зринаючи з бурхливих хвиль життя на поверхню. Не хапаючи ротом повітря, страхаючись задихнутися, а з переможною посмішкою.

Устина простягнула руку. Уявила, яка на дотик тканина, як холодять крізь неї шкіру старі кістки малого кошеняти. Вказівний палець торкнувся мішечка і спазм промчав тілом. За комір ніби перевернули відро з мурахами — тупцяючи мільйоном ніжок збивали спину до дрижаків.

Відсмикнувши руку, згадавши проблиск над покинутою хатою картини, хлопчика, який відвів погляд; жінку, що очікувала на головне страхіття життя, вихиляючись у танці, оголяючи стегна; тіні, що змінювали розташування на полотнах… Устина знову склала руки в замок за спиною.

— Чорнявий теж хотів жити. І вмерти спокійно хотів, — дівчина звела погляд, зустрівшись з очима старої.

Куди зникла золотавість райдужки. Чорняві цятки в очах рухалися, змінювали розташування, пульсували, розросталися на все око. Темрява полонила очі, заграбастала кінцівки, розросталася з грудей старої. Шура перетворювалася на недоладно збиту комаху. Павук з сотнею лап, мураха з десятками червоних очей. Кінцівки істоти тріпотіли у повітрі, намагаючись дотягнутися Устини. Дівчина ледь відступила, але далі підлога не пустила. Вона примерзла, приречена, втрачена. Нехай це і сон, бо краплина свідомості розуміла ірраціональність картини, а вона помре тут. Бо сутності однаково, де пожирати людину. Повечеряє в дрімоті, а там, на іншому боці, у теплому реальному ліжкові з рипливими пружинами, Устина не прокинеться.

Однокласники наступали разом з комахою. Діставали з кишень тупі ножі, прикладаючи їх до різних частин тіла. Погляд метнувся на батьків — обличчя батька перекосилося, викривилося у недоладну гримасу клоуна на лівому боці, і хижий вищир серійного маніяка на правому. По материному тілу, вибудовуючи колії, випиналися судини. Набирали барв — синіли, багровіли, чорніли. Їхні руки розімкнулися і батьки звалилися на підлогу. Батько не рухався, лиш скляними очима тупився в доньку. А матір звивалася, хапалася за ноги, намагалася видряпати собі очі, заходячись у беззвучному крику. Але Устина однаково чула — він долинав до найглибших фібр нутра, підбурюючи страх та старі спогади (три труни, три крики, шість різних гробарів, один священник, три літа помережані смертю).

Устина хотіла закричати, закрити обличчя руками, заплющити очі, але тіло відмовлялося слухатися. Рот відкрився у німому «о». Ножі в руках однокласників різали плоть, обрубували пальці, перерізали горлянки, вирізали внутрішні органи. Плетіння кишківників звалювалися на підлогу, а там далі, ближче до вікна, по блискотливій плитці молочного кольору, пострибало серце. Ще билося, ще не усвідомило, що кров для помпування закінчилася.

Рікою, забиваючи у шви між плитами, текла кров. Тіла падали один за одним, і Устя не встигала перелічувати імена: Настя, Олег, Аліна, Тимур, Рита…

Ніжки комахи торкнулися Устини. Вона відчула пружність та гущу волосків, ніби хто зшив їх з махри. Права верхня кінцівка несла мішечок, а ліва роз’єднувала руки дівчини. Комаха збиралася поєднати їх, перенестися, стати частиною Устини…

Устя прокинулася від власного крику. Мокра ковдра звалилася на підлогу, подушка підібгалася до стіни. Тремтячи, жінка не наважувалася вилізти з ліжка. У пам’яті досі стояла комаха, хлюпання крові, тремтяче на підлозі серце та понівечені власними руками однокласники, що валилися на підлогу. Шурина сутність залякувала її. То була пряма погроза, демонстрація, що трапиться, якщо вона не прийме, не впустить до себе, не стане продовженням життя.

Забившись в куток, сьорбаючи крижаний чай, Устина не наважувалася покинути ліжко. Місце для сну перетворилося на корабель порятунку і за ним пролягала промовиста погибель. Переконана, що зі сном прийде нове жахіття, жінка намагалася не піддатися сну.

Двері заходили ходором від ритмічного гупання. Не делікатного, опісля якого усміхнена сусідка просить цукру, а настирливого. Не встаючи з ліжка, Устина прокричала:

— Хто там?

Двері затихнули. Відповіді не послідувало. Темрява ночі давила на скроні, лиш самотньо, застиглим кадром титрів, світив телевізор. Устина наважилася покинути ліжко, підійти навшпиньках до дверей, намагаючись дихати чим тихіше. Навпомацки, не вмикаючи світло, торкаючись звичних вигинів стін. По той бік дверей, у вузькому тамбурі, човгало та чвакало, ніби гість приніс на чоботах болото знадвору. Сирість лізла крізь щілини, торкаючись носа.

Згадала про паперовий згорток, який на похоронах батька до рук всунула Шура: «Тут кора дерев, полин, чебрець та чортополох. Аби відлякувати привидів та нечисть. Мертві не мають приходити. Мертві мають спати вічним сном». Трави розсипалися на пил, кора вивітрилася, але згорток так і лежав у верхній антресолі. Прибираючи, Устина так і не наважилися викинути його.

Взяти стільця, дотягнутися, відкрити рипливу шафу, але по той бік дверей почують. Воно зрозуміє, що вона опиратиметься.

Устина заглянула у вічко, але не побачила нічого крім темряви. Лампочка перегоріла ще зо два тижні тому, і ні у неї, ні у пенсіонерки по сусідству, не доходили руки вкрутити справну.

Прислухавшись, стримуючи дрижання, що неслося тілом, Устина почула ритмічне, глибоке дихання. Ніби величезні легені засмоктували повітря, дряпали його, відпускаючи назад.

— Якщо ви не підете, я викличу поліцію. Йдіть геть! — з горла вилітав нажаханий писк.

Ланцюжок дверей самотужки відпав. Клацнули нижній та верхній замок. Ручка нахилилася під натиском. Двері відчинилися, чи то впускаючи темряву до квартири, чи світло з квартири до тамбура. Устина затамувала подих, готова кричати. Але все припинилося, як тільки задзвонив телефон. Ледь не кинувши його у стіну від грудей, впіймавши за краєчок чохла над підлогою, Устина відповіла здавленим голосом.

Повітря враз висохло.

***

Погляд метався з однієї картини на іншу, і Устина намагалася зрозуміти, коли її обманював зір — перед випускним класом, а чи зараз. Хлопчик змінився, його обличчя перекосило. Ліву половину викривило у спазмі, а права застигнула, намагаючись усміхатися. Якщо художник пробував зобразити сутність життя, то у нього вийшло. Таке саме обличчя Устина бачила, — перекошене, з легкою посмішкою, лише очі заплющені — ховаючи батька. Минуло понад дванадцять годин, коли чоловіка, вже задубілого, знайшли на дошках у гаражі. Обличчя застигнуло, мов морозиво у морозильнику, лиш танути не збиралося. Викривлене, клоун в поєднанні з маніяком, лякало охочих попрощатися. Устина прохала закрити труну, але матір відмовилася. Мрець мав востаннє поглянути на світ крізь заплющені повіки (ніби у них був вибір, повіки підклеювали, кому хочеться, аби в процесі мрець розплющив очі, взявши на свій бік кілька стариганів серцевим нападом), і як прощаються з ним, прощатися з рідними. Відчути їхні дотики, подихи, почути слова та плач. Ні умиротворення, ні смиренності не виднілося на обличчі сорока п’ятирічного чоловіка. Він кривлявся до світу, гидуючи самим фактом існування життя.

За сусідньою рамою танцювала жінка. Раніше. Тепер же вона корчилася в агонії, оголяючи чорні, як у матері Устини перед смертю, ноги. Губи викривив вигук, а очі затягнули катаракти. Простягаючи руки, жінка у червоноплямистій сукні не могла не те, що танцювати, а зробити упевнений крок. Якщо у героїв художніх витворів існували бажання, то ця жінка бажала вибратися з картини, бо з правого кута, з-за навісу, до неї дибала зграя червоних мурах розміром з цуценят.

Устина пригадувала ніч, коли сутність ледь не дібралася до неї. Як вона наблизилася, змогла увірватися у сни, і врешті ледь не зайшла до квартири. Жінка знала, що за дверима стояла Шура, ховаючись у затінку. Але задзвонив телефон і знайомий, такий теплий голос Галі, повідомив, що стара відійшла. Пів року минуло, а згадуючи гуртові самогубства у сні, Устина тихо стогнала. Виглядало занадто реально, пахнуло занадто реально, як для буденного нічного жахіття. Та й з приходом світанку, воно не розвіялося.

Стара померла, а спокій до Устини не повернувся. Жахіття гримали у двері, кров розливалася снами, марилася темрява і тіні матеріально торкалися тіла. Руки, що пам’ятали дотик комахи у сні, боліли вечорами, боліли, коли небо розроджувалося дощем. Сутність помітила її, захотіла легку та поранену здобич. Що там казала Шура? Якщо не приймеш, то вона зведе тебе з розуму. І от, тримайте та розпишіться, Устина ладна зірвати шкіру й видряпати свої очі, аби перестати бачити павуко-мураху, яка ніжками тягнеться до її тіла, забути дотик колючих та лахматих лап.

Устина відпустила кофту, яку стискала від початку візиту до хати. Руки злетіли до обличчя, торкнулися незагоєної шкіри. Під запалими очима пульсував ще свіжий, багрово-фіолетовий синець. Рахунки збільшувалися, колектори перестали закопилювати губу, ввічливі погрози пересунулися до позначки «погрозливі дії». На відміну від сутності, двох чоловіків не зупинив дзвінок. Стусанами, вони явно висунули нові умови. Найманці колекторів більше не приходили, але строчили погрозливі цидулки, запихали до поштової скриньки, художньо прикрашаючи промовистими кривавими наслідками з настирливою регулярністю, якій би позаздрив і плодовитий письменник. Відсотки збільшилися, на квартиру та будинок в селі наклали арешт, Степан перестав нараховувати штрафні бали, взявшись до тілесних утіх з Устиною, коли цех порожнів, а масні тіні котами розлягалися на меблях кабінету.

Нічого не змінилося. Хоча, ні, змінилося. Стало гірше.

В Устині зостався жити страх, розростався, обплітаючи нутрощі. Вона балансувала на дитячій гойдалці для двох — з одного боку сумніви, гора рахунків, листи, колектори, голодні вечори, Степан, а з іншого — жах, що доведеться впустити до себе частинку невідомої істоти.

Тому вона тут. З надією, що сутність вже вмерла без тіла старої, зі сподіванням, що воно ще жевріє в очікуванні. Сни ж не припинялися, тіні лягали на тіло, холод бринів на руках. Прийшла до покинутої хати Шури, аби розібратися в собі. Зрозуміти, чи світ справді багатошаровий, чи свідомість тріснула, перекручуючи дійсність.

Картини не довели й не спростували двох припущень.

На останній, де під спалахом темного неба над урвищем спала хатина; де у подраному лахмітті лежало неідентифіковане тіло, а тин обплітав плющ, стояла павучиха-мураха з сотнею ніг та десятками червоних очей. Вона ніби стукала у раму з того боку, підморгувала, очікуючи, що їй відчинять. Ганчір’я, що до цього прикривало тіло, валялося під надутим волохатим черевом.

«То ось, де твій дім».

Відступивши, Устина врешті поглянула на столик. По центру, ніби вимірювали транспортиром, лежав чорний мішечок з зеленавою стрічкою. Не вицвілою з роками, а насиченою, оновленою, кольору весняного листя калини над пеньком.

Устина згадувала сморід від комахи та холод, що пригвинчував до підлоги, як волосся ставало диби. Мов реальні, зринали слова баби Шури про голод, бажання поголосу, людей, що оббивають пороги, бажаючи смерті ближньому, чорнявого кота, що став мостом для сутності — торкнися, і вона прилине до нутра.

Захитавши головою, Устя сунула до виходу. Хата так і смерділа гнилою рибою, пліснявою та відкритими трунами на кладовищі. Аромати здоби забулися. Над пеньком, торкаючись його жовтавими не по сезону листям, засихала калина, обпалена літнім сонцем. Устина торкнулася ручки, коли позаду пролунав тріск.

Друзки скла розлетілися врізнобіч. З глухим гупанням щось упало на ліжко і скотилося на підлогу.

Жінка не розверталася. Стукотіли лапки об лінолеум. Устя знала, що стояло позаду. Хто дихав у спину, вдивлявся червоними очиськами, тягнучи кінцівки до її рук. Саме повітря здригалося од присутності сили, яку вона не розуміла. Проводила паралелі, виплітала мереживо збігів, фактів, змін на картинах, сновидінь, що не давали спокою, і все нагадувало абсурдну виставу по мотивах книжок Керрола.

Та вона не піде. Не зможе. Щойно нога торкнеться землі, як комаха затягне назад.

Заплющивши очі, розвернувшись, навпомацки, Устина пішла до стола. Комаха відступила, цокочучи лапками, пропускаючи жінку. Потвора завмерла, ледь дихала, зачарована очікуванням. Життя, чи смерть? Продовження шляху, чи нова боротьба?

Устинині руки намацали холодну тканину мішечка зі стрічкою. Розв’язавши, жінка висипала вміст, але не на скатертину, а до рук. Холод розгорівся теплом, обплітаючи тіло пірнув під волосся, здіймаючи вгору.

Переможно закричавши, ніби орел, що впіймав у кігті здобич, сутність почимчикувала назад до картинки, що повернулася на стіну ціла та неушкоджена, раз за разом оглядаючись, перевіряючи, чи Устина не передумала.

Червоноплямисті десятки очей зблиснули. Сотні лап зібрали лахміття у купу, склали під стіну мальованого будинку, зарилися у них та віддалися довгому сну.

Поки не прийде час шукати нову жінку. Поки не прийде час вмовляти та переконувати, бо їсти хотілося завжди.

Хлопчик з картини мило посміхався. Жовтаві маслянисті плями сонця розлягалися обличчям. Жінка повернулася до танцю, не страхаючись мурах, що стояли за спиною. Вони зникнули. Покинутий будинок набрав попереднього вигляду, лахміття прикривало схоже на людське тіло, а небо паралізувало за мить до блискавиці.

«Вони теж можуть виходити з картин? Вони також сутності?».

У двері постукали. Знадвору линув ледь чутний плач. Так відпускають сльози, намагаючись прикрити розпач емоцій.

— Заходьте! — гукнула Устина. Глибоко вдихнувши, вона готувалася прийняти першого «клієнта», освоїти сили, звикнути до усвідомлення, що холод та сморід смерті до смерті з нею.