Круглолиций Танкіст
1.
— … І ось, настав величний момент, — наче мед, розтягуючи кожне слово, то забуваючи про «природній» грузинський акцент, то знов згадуючи про нього, голосно віщав довговусий чорнявий товстун. — Подібно парі лебедів, що з синхронною грацією пропливають безмежним океаном кохання, до нас виходить молода пара, заради якої ми всі тут сьогодні зібралися. Так давайте ж їх привітаємо!...
«Нарешті! Я вже вирішив, що вступне слово тамади завершиться не раніше завтрашнього дня.» Невдоволено усміхнувшись власному жарту, Костянтин Реп'яхов кількома швидкими завченими рухами замінив флешку і направив камеру на прикрашену рожевими серцями завісу.
Крізь скляний об'єктив він спостерігав за тим, як до залу входить його друг у чорному святковому костюмі. Не дивлячись на те, що всьому місту той вже давно відомий як чудовий хірург Тимофій Всевірин, для своїх він завжди залишається Тимохою: вічно трохи згорбленим, з незграбними довгими руками. «І як такий може лікувати людей?» — дивується кожен, дізнаючись, що перед ним найкращий в області лікар. І лише ті, хто хоча б раз бачили Тимофія Леонідовича біля операційного столу зі скальпелем в руці, ні на мить не сумнівалися: це — професіонал, якого вдень зі свічкою не знайдеш.
Під руку чоловік вів свою молоду наречену. Висока, струнка, з тонкою бджолиною талією. Великі, жовто-зелені очі з продовгуватими, наче в кота, зіницями впевнено і одночасно грайливо дивились вперед. Її чорне кучеряве волосся ніжно спускалося нижче ідеально круглих гладких плечей. О, яке в неї волосся! Темніше його була тільки її довга сукня. Настільки довга, що з під її подолу, що туманом стелився по землі, не було видно навіть її каблучків.
«Дияволиця! — раптовою блискавкою промайнуло в голові Константина. Він навіть не помітив, а точніше — не звернув увагу на цю першовражневу думку. Бо вже наступної миті його голову заповнила ціла зграя швидких думок-роздумів. «Оце Тимоха дає. Таку красуню собі відхопив. Хто б сказав, не повірив. І фігурою гарна, й обличчя таке, з вогником. Так, пощастило другу, нічого не скажеш.»
— Ось вони, два небесних птаха кохання, — ні на мить не замовкав вусатий веселун. — А тепер розпочинається найкраща, найвеселіша частина нашого свята — весільні конкурси…
Коли вічно бадьорий тамада оголосив сьомий по рахунку конкурс, зазвичай спокійний Тимофій не стримався. Наречений підійшов до вусаня, щось пробурмотів на вухо, міцно потис йому руку. А вже за хвилину невтомний балакун розчинився у натовпі, як дим вогнища розчиняється від подиху сильного вітру.
— Я думав, що він ніколи не замовкне, — ділився емоціями Костянтин з другом. — Як це ти так його швидко прибрав?
— Я просто знаю один секрет… — Тимофій загадково зіщурив очі.
Фотограф запитально поглянув на друга. Той, ледве стримуючи сміх, нахилився до його вуха:
— Цей секрет — зелена банкнота, яка через рукостискання перекочувала від мене до нього. Повір, це справді чарівний спосіб вирішення будь-яких питань.
— Зрозуміло, — і собі усміхнувся товариш. — Ну й красуню ти собі підчепив, друже. Молодець.
— Еге ж, моя Емілія така, надзвичайна. Не повіриш: сам собі заздрю.
— Чого ж? Повірю. До речі, де вона?
— Та пішла до вбиральні. Як то кажуть: «підпудрити носика». Ну, нічого. Ми поки що побалакаємо. Так?
— Звичайно. До того ж, ти так і не сказав: де ж такі чарівні русалки водяться?
— Вже ніде, останню собі забрав, — пожартував Тимоха. — А якщо по правді казати, то познайомились ми доволі класично. Як у сучасних мелодрамах: побачив, як у темному закутку негідник до дівчини чіпляється, от і втрутився…
— Ти? — не стримав здивування Костя. «Погано ж я знаю свого друга,» подумки вирішив він, а вголос додав: — Тобі ж, на скільки я знаю, треба руки берегти?
— Та хто ж в такі моменти про це думає?
— Ну, так, так… І що, ти показав йому, де раки зимують?
— Скоріше, він мені, — світило хірургії вирішив не приховувати правди від друга. — Про те, знаєш, яка це насолода, коли лежиш на дивані, тіло твоє ниє від болю, а вона так ніжно й обережно накладає на тебе пов'язки.
— Ну, так собі насолода. Друже, що ж ти мені нічого не сказав? Я б цю гидоту швидко хоч з під землі дістав би.
— Навіщо? По-перше, якби не він, ми б з Емілією так би й не зустрілись.
Костя усміхнувся:
— Це ти вже загнув зі своєю філософією.
— Можливо. Але ж, по-друге, його життя і так покарало. Ще й як.
— Тобто?
— За кілька днів після цього його знайшли мертвим. Я бачив фото. І, скажу чесно, навіть мені, як хірургу, страшно було дивитись на це: його тіло повністю розрізане, а місцями навіть продірявлено штирями. Фух, навіть злому ворогові не побажаю такої смерті.
— Зачекай-но, зачекай… — в очах фотографа замаячив вогник щирої зацікавленості. — Ти, випадково, не про те вбивство, що на закинутому арматурному заводі?
— Саме про це. Що, теж в новинах читав?
— Ага, трохи, — з чесним виразом обличчя погодився друг. Насправді це було не зовсім так. Адже головний редактор місцевої газети дав саме Костянтинові завдання провести журналістське розслідування по цій справі. «Отже, небіжчик за життя був не дуже чемним громадянином. Хм, це вже щось. Може, кривавий вбивця — це так званий народний суддя? Можливо, він вбиває не просто так, а очищає місто від таких от негідників? Треба буде попрацювати в цьому напрямку.»
— А ось і Емілія, — перебив його думки Тимофій.
Фотограф обернувся і обличчям до обличчя зустрівся з дівчиною. Здалеку, через об'єктив камери, вона здавалась йому мадонною, справжнім еталоном позаземної краси. Але коли Емілія опинилась настільки близько, що навіть його ріденьки вусики відчули холод її подиху, то всі ці небесні образи миттю розвіялись. Тепер вона нагадувала собою чи то сувору королеву, що підступністю своєю будь-кого може на той світ відправити, чи то Горгону з її чаклунським поглядом.
— Хлопчики, а що це ви тут робите? — зміїєю усміхалась наречена.
— Та так, сонечко, балакаємо з Костею про те, про се. Що ж, може, за стіл сядемо? Бо з цими конкурсами я ще й крихти до рота не вкинув. Хм, що не скажеш про гостей.
— Звичайно, присядемо. Тільки я нічого не буду, — на одній ноті проспівала Емілія й кокетливо додала: — Ти ж знаєш: я стежу за фігурою.
Та сісти вони так і не встигли. Бо за мить сталась подія, яка вже наступного дня підніме на вуха все місто та його околиці.
Спочатку ніхто навіть не зрозумів, що сталося. Лише крик, подібний звіриному плачу крик розбурхав собою чималий сп'янілий натовп. І тільки після того, як злякані жінки, які й зчинили той гвалт, розбіглися в різні сторони, всі побачили, що їх так налякало.
Навкарачки, наче побитий звір, по підлозі повз товстенький тамада, залишаючи по собі кривавий слід. Тепер під його картоплею-носом небуло пишних чорнявих вусів: замість них, з під незграбно відрізаних губ, жовтим кольором сяяли зуби. На його сірій, зім'ятій сорочці красувалися великі, по краях закривавлені діри. Крізь них виднілась товста, вкрита людськими укусами спина.
— Во, во… Пав… Вонпа… ук… — пробурмотів наостанок веселун і бездушним тілом впав на підлогу.
Зчинилась шалена метушня. Хтось біг по лікаря, хтось — по поліцію. Хтось просто кричав і ридав, а хтось тікав світ за очі. У цьому буревії відчаю і страху Костянтин мимоволі поглянув на Емілію. Те, що він побачив, злякало його більше, ніж поява жорстоко вбитого тамади.
Вона була єдиною, хто нікуди не поспішав. Спокійно склавши руки, молода дівчина непорушно стояла на місці, немов давньогрецька скульптура. Хижим задоволеним поглядом Емілія пронизувала скалічене тіло нещасного.
На мить фотографу здалося, що на її губах блискотіла не помада червона, а свіжа людська кров…
2.
Не маючи сил роздягнутись, Тимофій так у весільному костюмі й лежав на пишному ліжку, майже не кліпаючи очима дивлячись на дрібні тріщини білосніжної стелі. Заплющити їх він не міг, бо одразу поставали неприємні картини: криваве тіло — наляканий натовп — люди в формі, люди в формі — наляканий натовп — криваве тіло, криваве тіло…
— А чого ти досі не роздягнувся? — Емілія зайшла до спальні, сіла поруч на ліжко. Її тонкі, з довгими нігтиками, пальці з неквапливою грайливістю побігли по сорочці чоловіка, спускаючись все нижче й нижче. — У нас і так сьогодні викрали стільки часу. Треба швидше скористатись цим маленьким шматочком першої шлюбної ночі.
— Зачекай, Емі, зачекай, — Тимофій ніжно узяв руку дружини, поцілував і приклав її до своєї щоки. — Хіба після того, що сьогодні сталося, ми можемо зараз так узяти й…
— А чому б і ні? На Землі щосекунди вмирає щонайменше одна людина. І що, тепер постійно в траурі ходити? Тож, викинь з голови ці зайві для життя філософські роздуми і віддайся вже в обійми свого неповторного щастя.
Не давши чоловікові вимовити й слова, дівчина швидко лягла на нього і міцно-міцно вчепилась губами йому в шию. Від цього трохи ніжного, трохи болючого поцілунку чоловік відчув надзвичайну насолоду, якої ще ніколи в житті не відчував.
Насолоду, від якої він швидко й непомітно для себе втратив свідомість.
3.
На відміну від щойно одруженого друга, Костянтин повернувся додому лише під ранок. Вичавлений, наче лимон, він зробив собі чашку швидкорозчинної кави і, попиваючи підбадьорливий напій, узявся вивчати нещодавно зроблені знімки.
Труп, вид згори, збоку, з іншого боку… Кривавий слід на підлозі, стіні, у вбиральні… Відірвані разом з губою вуса, покусане тіло… І серед цієї моторошної галереї один звичайний знімок — портрет Емілії.
«І навіщо я її засняв?» — дивувався сам фотограф. Але світлину так і не видалив.
Вивчивши знімки настільки детально, що міг по пам'яті відновити будь-яку з світлин, Костянтин узявся вивчати соціальну мережу. Майже не відриваючись від монітора, він вичитував статтю за статтею, відшукуючи в інформаційному океані можливі сліди кримінальних справ, які б були схожі на сьогоднішню подію. І знайшов.
«Нічого собі. Не очікувано, — подумав він, споглядаючи на котрий десяток знімків нещасних жертв. — Отже, невловимий вбивця-гостролер тепер панує у нашому місті. Крім того, він вбиває виключно чоловіків. Ех, якби не факт дикої жорстокості, можна було б подумати, що маніяк — жінка. Одна демонічно красива жінка...»
Під вечір Костянтин вже був впевнений: він зробить що завгодно, аби тільки вивести божевільного вбивцю на чисту воду. Чого б це йому не коштувало.
4.
Тимофій вже чверть години стояв у ванній, все розглядаючи в дзеркалі свою довгу засмаглу шию. Уся вона була вкрита великими круглими плямами — слідами міцних поцілунків Емілії. «От же ж гаряча дівчина! Хоч шарф серед весни вдягай. Ай, нехай бачать, нехай заздрять. Ех, знати б тільки, чому заздрити...»
З моменту їхнього з Емілією весілля минув місяць. І протягом усього цього часу чоловік жив, неначе в казці, адже був впевнений: після важкого трудового дня вдома на нього чекає завжди ніжна, небесно гарна дружина. Та в той же час Тимофій не міг не знати, що насолоджуватися її красою він може тільки до ночі. Бо кожна ніч відбувалась за одним шаблонним сценарієм. Спочатку вони з Емілією йшли до спальні, де удвох падали на ліжко. Потім дівчина з ніжною силою цілує його у шию. А потім… Що відбувається потім, Тимофій не знає. Бо одразу після поцілунку він нібито втрачає свідомість, провалюючись в якийсь чудовий, фантастично красивий сон. На ранок же сон забувався. А Емілія, яка вже порпається в цей ранній час на кухні, щоразу говорить: «О, ти вже прокинувся? І як після такої бурхливої ночі в тебе залишаються сили на роботу...»
«Можливо, я з'їхав з глузду? Адже батько розповідав, що його бабця була «трохи того»: їй все здавалось, що довкола неї постійно є сміття. Може, в мене теж якісь такі розлади маються? А що, як у мене роздвоєння особистості? Один я, справжній, живе звичайним мирним життям. А інший, похотливий, прокидається лише вночі, наче Дракула чи вовкулака. І що тепер, до лікаря йти? Та ну, нізащо! До них тільки підійди — одразу до жовтого будиночку відправлять. Ні, краще буду й надалі так жити. Правда, якось нечесно виходить: я весь день працюю в поті чола, а той, другий я, — лише розважається. Треба якось з ним домовитись…»
Пролунав дверний дзвінок.
«Ні, точно, я божевільний: нормальний так думати не буде,» — зробивши невтішний висновок, Тимофій пішов відчиняти двері.
— О, Костю! Зайшов таки.
— Та зайшов, — кивнув фотограф, вішаючи куртку на вішалку. — Ти ж після весілля про друзів забув.
— Ну, ти ж знаєш: подружнє життя, туди-сюди.
— Ой, навіть не згадуй, — Костя скривився так, наче проковтнув зів'ялий лимон. — Рік, як розлучився, а жахи сімейного життя досі ночами сняться. Тобі ж ще пощастило: ти лише вдвох, з дружиною. А моя ж яку тільки гидоту додому не тягнула. І жабу здоровенну, і ящірку, і навіть щура лисого. А потім зовсім знахабніла: тещу притягнула!
— Так, ти вже розказував. Я б теж такого не витримав. Утім, моя Емілія не така.
— Ага, вона в тебе не така, як усі, — у словах Костянтина пролунав подвійний сенс, але друг не звернув на це увагу. — До речі, де вона? Вдома?
— Та ні, до магазину пішла.
— А-а-а… Зрозуміло, — фотограф завертів швидко головою, ніби щось шукаючи. — Ну, так як тобі життя після весілля?
— Та просто чудове… — глянувши на годинник, Тимофій спохмурнів. — Вибач, я вже на роботу спізнююсь.
— Звичайно, звичайно… — у голосі товариша відчувалось, що він хоче терміново щось сказати. Та лише одягаючись, він врешті наважився на те, щоб однозначним натяком вказати другові на жахливу правду життя. — О, а що це у вас на полиці лише чоловіче взуття?
— Так воно ж моє, — не замислюючись видав Тимофій.
— Зрозуміло, що не сусіда. Я мав на увазі: де взуття Емілії?
— На ній, — не надто впевнено відповів Тимоха. —Просто вона не любить, коли занадто багато речей.
— Так вона що, так все в кросівках і бігає?
— Чому в кросівках? — потрапив друг на гачок Костянтина. — У туфлях.
— У туфлях? В яких туфлях?
— Я й… — чоловік хотів сказати «не знаю», та вчасно зрозумів, що це якось дивно, коли за місяць шлюбу чоловік так і не може згадати, яке взуття носить дружина. — А чого це ти цим так цікавишся?
— Та так, просто звернув увагу… У тебе справді неймовірна дружина. Не така, як усі… — фотограф на мить підморгнув другові й швидко зник, навіть не сказавши «бувай». Утім, своє завдання він виконав: посадив у душу хірурга роздумливе насіння невпевненості.
Вже сідаючи за кермо автівки, Тимофій усвідомив, що він три десятки днів з незрозумілої причини не помічав ненормальну поведінку дружини. Лише зараз, після слів друга, він усвідомив, що завжди бачив Емілію тільки в довгій чорній сукні. Більш того: він згадав, що жодного разу не бачив, як вона їсть. «І як я всього цього не помічав? Жив, наче увісні: навіть дивні, неприродні факти сприймалисл так, наче так і треба. Треба з цим зав'язувати. От зараз візьму, все кину і піду додому чекати Емі. А потім влаштую їй, як то кажуть, допит з пристрастями...»
Та цього він не зробив: невчасно зателефонував директор лікарні.
— Так, Святославе Григоровичу, вже лечу. Одна нога тут, інша там, — зі звичною боязкістю проспівав він у слухавку. Потім завів автомобіль і міцно узявся за кермо. — Може, не зараз, але точно сьогодні. Точно сьогодні я все дізнаюсь про тебе, моє сонечко, моя Емі…
5.
Поспілкувавшись з другом, Костянтин почав блукати між будинками, аби вже за три години опинитись на іншому кінці міста, щоб там, на парковій лавці, зустрітись з молодим чоловіком з прізвиськом Ломка.
Таке дивне прізвисько він отримав не дарма. Худий, високий, довгорукий, він постійно дригався, наче був лялькою на шарнірах, чим нагадував наркомана у стадії «недостачі дози». Насправді ж, нічого міцнішого за пиво він ніколи не приймав, а манера вічного тремтіння — лише дивакувата звичка.
— Ти запізнився на півгодини, — невдоволено зустрів його фотограф. — Треба бути більш пунктуальним. Сподіваюсь, хоча б з завданням в тебе все гаразд?
— Не хвилюйтесь, клієнте! — дивакуватий чолов'яга сів поруч на лаву і самовпевнено закинув ногу на ногу. — Сьогодні о дев'ятій вечора у мене побачення з твоєю пташкою. Так що все ок.
— На моє щастя, ця пташка не моя, — Костянтин обережно дістав з кишені дрібну камеру і поклав її на свою продовгувату долоню. — Перед тим, як підеш на зустріч з нею, натиснеш на цю кнопку. Потім причепиш камеру до кишені, як я тобі показував. Вимкнеш її натисканням на ту ж кнопку. Але вимкнеш тільки тоді, коли опинешся вдома. Не раніше. Ти мене зрозумів?
— Та зрозумів я, зрозумів, — легким незграбним рухом він схопив з долоні замовника камеру, яка коштувала Кості не одну зарплату, і вкинув її до кишені потертих часом джинсів. — Не хвилюйся, братан. Все буде в шоколаді.
— Сумніваюсь…
— Нічого сумніватись. Краще грошенят підкинь.
Костянтин невдоволено усміхнувся, та все ж протягнув кілька банкнот:
— Якщо все зробиш правильно, завтра отримаєш втричі більше.
Ломка радісно гигикнув, комічно вклонився і пішов геть.
Костянтин же продовжив сидіти на лавці, все дивлячись худому дивакові вслід. Погляд чоловіка був наповнений сумом, причиною якого було усвідомлення неприємної правди: він щойно відправив бідолаху на вірну смерть.
6.
Зазвичай, повертаючись з роботи, Тимофій не заходив одразу до квартири, а вигравав дверним дзвінком простеньку мелодію: два довгих і два коротких дзвінка. Почувши знайомий звуковий код, радісна Емілія швидко бігла відчиняти двері, щоб потім… А потім все повторювалось за звичайним вечірнім сценарієм.
Сьогодні ж чоловік вирішив внести зміни в занадто ідеально продуманий план дій. Тихо і обережно, наче справжній злодій, він встромив у замок ключа і тихо, майже безчутно двічі його повернув. Так само тихо відчинив і зачинив двері, тихо, не взуваючи капці, навшпиньки пішов на кухню.
Емілія стояла біля плити, правицею тримаючи за ручку сковорідку, на якій смажилась яєчня, а лівою помішуючи м'ясний суп.
— Не втомилась, сонечко?
Ласкаві слова чоловіка не так підбадьорили, як налякали дівчину своєю раптовістю. Неочікувана поява Тимофія змусила її з пронизливим зойком здригнутись. Жовтоока яєчня злякано зістрибнула з розпеченої пательні і сумним смайлом розповзлась по підлозі.
— Тимоша, хіба можна так лякати? — невдоволена жінка сіла навшпиньки, сумно розглядаючи свій споганений шедевр швидкої кулінарії. — Тепер один суп сьорбатимеш.
— Нічого, посьорбаєм.
— Чому «посьорбаєм»? Їж сам. Ти ж знаєш, що я…
— … слідкуєш за фігурою. Та хіба твоя фігура не стерпить маленької тарілочки м'ясного?
— Не стерпить. Чи ти хочеш, щоб я була як Марія Іванівна?
Згадування бегемотоподібної поштарки не могло не викликати усмішку на вустах чоловіка.
— Ні, не хочу. Але ж ми ще жодного разу разом не вечеряли. Це якось дивно…
— Нічого дивного, коли твоя дружина — красуня. Чи ти не згоден?
— Ні, ні, згоден, — врешті здався Костянтин і сів за стіл. — І красуня, і кулінарка. Та, може, моєму гарному сонечку час змінити гардероб?
— Навіщо? — здивувалась Емілі, ставлячи перед чоловіком тарілку з гарячим.
— Як навіщо? Я в шафі не бачив жодного твого одягу. І взагалі, чесно кажучи, я й не пам'ятаю тебе без цієї сукні. Емі, що ти мовчиш?
Дівчина стояла спиною до Тимофія, начебто вдивляючись у віконний пейзаж теплого вечора. Якби вона зараз озирнулась, то чоловік зміг би побачити, як швидко жіноче обличчя здатне змінювати емоції. Емілі охоплював то легкий страх, то награний сміх, то щире здивування, то знову… Врешті, надавши обличчю максимально викликаючої привабливості, вона озирнулась і швидко наблизилась до чоловіка:
— Тимошо, ти такий гарний. Такий впевнений, мужній, привабливий…
— Сонечко, ти чого? Не зараз же, Емі… Емі…
Тимофій і не зчувся, як губи Емілії міцно, наче лещатами, з'єднались з його губами. Його сердце швидко і гучно заколотало, наче от-от готове від перезбудження вирватись назовні. Перед очима знову, як і раніше, постав густий туман.
За кілька секунд чоловік вже лежав непритомним на підлозі. Над ним, наче велика дитина над своєю лялькою, стояла Емілія і дико, навіть трохи божевільно усміхалась.
— Спи, Тимоша, спи. Коли дружина гуляє, чоловік повинен спати міцно. Такий закон щасливої родини.
7.
Приємний, а може — трохи хвилюючий спокій панував на звивистих вуличках нічного міста. Лише вічно квапливі автівки, що зрідка пролітали повз тротуари, та дивна пара людей розривали собою ліхтарно-зіркову тишу.
Пара й справді була незвичайна. Вона — висока, статна, у довгій чорній сукні. Він — не надто високий, худий, постійно дригається, мов лялька на шарнірах. Якби тут був хоча б один перехожий, то, побачивши їх, неодмінно б подумав: «І як така богиня могла зв'язатися з такою нікчемністю?»
— А ти не знала, що я ще й футболіст чудовий? — хвастливо заявив Ломка, коли вони заходили до чергового провулка.
— Не знала, — відсторонено, наче й не слухаючи його, відмовила Емілія, весь час озираючись по сторонах.
Не помічаючи байдужості з боку дами, чолов'яга підхопив ногою зім'яту бляшанку, що лежала на асфальті, і почав підкидувати її в повітрі.
— О, ти таке бачила? — весело вигукнув він, тримаючи «металевий м'яч» на голові. — Тільки чесно?
— Не бачила, — дівчина хижо усміхнулась краєм рота, трохи вишкіривши рівні зуби, що в світлі ліхтаря засяяли білим світлом. — А ось ти, напевно, не бачив такого.
Кінець чорнявої сукні, що зазвичай туманом пропливав по землі, повільно почав підніматися, поки не дотягнувся до плечей Емілії, оголивши інтимну половину жіночої фігури. Та замість звичного, подібного євиному еталону тіла, Ломка побачив щось сіре, кругле і волохате. І з цього живого мішка стирчало вісім довгих павучих ніжок, за блиском яких можна було здогадатись, що вони дуже міцні й гострі, наче лезо шпаги.
— Так, тебе не здивувати, — вперше в житті заговоривши серйозно, чоловік розвернувся і помчав невідомо куди.
Не минуло й хвилини, як він почув за спиною дивне цокотіння, яке нагадувало собою мелодію жіночих каблучків. Та Ломка знав, що це не чарівні дамьскі туфельки зараз женуться за ним.
— А-а-а! — крик болю самовільно вилетів з переляканого рота чоловіка, коли тонка нога Емілії пронизала його тіло наскрізь. Чоловік лише побачив, як з його живота з'явилась лезоподібна кінцівка і як жінка неквапливо витягнула її назад. Потім вона кинула його на землю, перевернула на спину і нахилилась над ним. Та цього Ломка вже не бачив: його тіло охопила тремтяча агонія.
— М-м-м, живий мрець. Справжній делікатес, — завчасно заточені нігтики Емілії з легкістю розривали одяг на тілі бідолахи. В якийсь момент її ніжна гладенька ручка намацала щось маленьке й тверде. — Камера? Так у нас тут вечеря з сюрпризом. Що ж, побачимо хто кого.
Однією рукою розтрощивши дорогу техніку вщент, дівчина жадібно вкусила молоду плоть. Мов королівське вино, свіжа кров потекла по губах Емілії, втамовуючи собою дикий голод, якого не знавав навіть сам граф Дракула.
8.
— Ось тобі й «сонечко»… — Костя повісив великі круглі навушники на шию і продовжив уважно, наче під гіпнозом, вдивлятись в екран комп'ютера. Скляний монітор показував останнє, що встигла зафільмувати камера дистанційної дії — наповнене крижаною люттю обличчя Емілії. — Хоча ні, правильно друг назвав її сонечком. Тільки не тим, що з неба землю гріє, а тим, у чорну цяточку, що по траві мандрує. Її сукня, наче жорсткі крильця того жучка, приховують істинний образ Емілії… Так, щось мене не туди потягнуло. Мабуть, це шок.
Чоловік скопіював моторошне відео на телефон. Одягнув куртку, шапку. Поклав до кишені документи і гаманець. За звичкою накинув фотоапарат через плече і вийшов. Зробив він це дуже швидко, бо відчував: хитра істота, на якій одружився Тимофій, здогадалась, що фотограф її вирахував, і от-от заявиться сюди.
Костянтин навмисно не взяв таксі, вирішивши, що власним ходом буде швидше. Натягнувши капюшон ледве не на ніс, він йшов найбільш людяними вулицями. «Серед натовпу вона не наважиться напасти. На скільки я пізнав її психологічний портрет, Емілія вбиває своїх жертв лише на одинці, без свідків. Втім, так зазвичай і роблять всі вбивці.»
Та ось перед чоловіком постав вибір: якщо йти до друга людяними вулицями, то це займе щонайменше півгодини. В той же час шлях через провулок втричі коротший. Трохи засумнівавшись, фотограф помчав вічно тихим провулком. Це стало його найголовнішою помилкою в житті.
— Ти не від мене біжиш? — згори мелодійно промовив знайомий голос.
Костянтин закляк. Пересилюючи страх, що міцно скував його тіло, він озирнувся. Павукоподібна жінка стояла на даху одного з низеньких будиночків і з задоволенням мисливця, що затягнув в свої тенета шляхетного оленя, дивилась на нього. Сяйво повного місяця надавало її химерній фігурі страхітливих рис.
— Привіт, Емілі, — приборкавши тремтіння в голосі, майже спокійно промовив Костя, намагаючись у такий спосіб відтягнути час. — Як справи?
— У мене? Хм, не погано, — наче з дитячого стільця, дівчина легко зістрибнула на землю. — А ось у тебе не дуже. Якщо ж не віддаси запис, то тобі стане гірше ніж тому, кого ти засняв на відео.
— А, так тобі запис потрібен? Так, звичайно, звичайно… — повільно, наче змію, чоловік зняв з себе фотоапарат. — Він на флешці, а вона тут. На ось, тримай.
Швидким, як у пантери, рухом чоловік з усіх сил кинув апарат у бік Емілії, точно вціливши їй по ногам. Довгі й тонкі павучі лапки, які з легкістю пронизували м'які тіла людей, неочікувано заплутались в довгому ремінці фотоапарату, зваливши свою власницю на землю. Та цього Костянтин вже не бачив: він стрімголов втікав до рятівного кінця провулка.
Коли до виходу залишалось якихось кілька кроків, чоловік відчув пронизливий біль у лівій стопі. По інерції його тіло сіпнулось вперед, але дарма. Він тільки ще більше роздер ногу і впав обличчям на асфальт. А всього лиш в кількох метрах вже чувся сміх веселого гурту підлітків.
— Допоможіть! Допоможіть! — вклавши в голос все відчуття болю, щосили заволав Костя. Сміх затих. Натомість почувся тупіт кросівок, який стрімко наближався до фотографа.
— Ось ти як… — засмучено прошепотіла Емілія. — А я хотіла наостанок нагородити тебе ейфорічним поцілунком… Що ж, ти зробив свій вибір.
Швидко й влучно, наче голка швейної машини, гостра ніжка дівчини пронизала серце бідолахи. Впевнена, що єдиний свідок злодіянь вже мертвий, Емілія миттю покинула місце вбивства.
За кілька секунд у провулок забіг натовп школярів, які побачили лише зраненого чоловіка, що страшною смертю вмирав на землі. Підлітків охопила паніка: хтось закричав, хтось з переляку втік… Та Костянтин не звернув уваги на них. Зібравшись з силами, захлинаючись власною кров'ю, він дістав з кишені телефон, аби відправити останнє в своєму житті повідомлення…
9.
«Невже знову? — запитував сам себе Тимофій, щойно вставши з ліжка і почавши одягатись. — Що було вчора ввечері? Так, я прийшов з роботи додому. Сам зайшов, роздягся, роззувся, пішов на кухню і… Не пам'ятаю. Мабуть, все ж треба до психолога зайти. Чи одразу до психіатра?»
Зайшовши до вбиральні, він попрямував до кухні. Як і завжди, там на нього чекала дружина і неперевершений, ще горячий сніданок.
— Доброго ранку, люба, — Тимофій ніжно поцілував Емілію. — Ти як, виспалась?
— На скільки це можливо з таким горячим чоловіком, як ти, — широко усміхнулась дружина.
«Отже, все добре.» Заспокоївшись з приводу нічних амнезій, чоловік узявся за сніданок. Маючи звичку дивитись зранку новини, Тимофій вставив у вуха навушники і увімкнув смартфон.
«О, від Кості повідомлення. І що це він серед ночі вирішив писати?» Не передчуваючи нічого поганого, він натиснув на відео, підозрюючи, що це черговий жарт від друга. Та замість веселого кліпу, якими під зав'язку заповнений YouTube, Тимофій побачив реальний фільм жахів. Головною героїнею короткометражного кіно була його дружина.
Заворожений побаченим, чоловік навіть не помітив, як Емілія беззвучно встала у нього за спиною. Лише після перегляду відео відчув, як його плече стиснула міцна рука з гостренькими нігтиками. Краєм ока він побачив, як чорна сукня повільно поповзла вгору, оголюючи блискучі павучі ніжки.
Не чекаючи, поки події розгорнуться за щойно побаченим сценарієм, Тимофій вирішив діяти першим: схопив зі стола чашку і вдарив нею дівчину по обличчю. Емілія схопилась за подряплену щоку і трохи відступила назад.
Скориставшись моментом, чоловік втік до комори, зачинившись в ній зсередини. На вулицю він втекти не міг: чудовисько в сукні затулило собою рятівний вихід.
— Друже, візьми слухавку, — шепотів Тимофій, плечем підтримуючи телефон біля вуха, а руками барикадуючи двері, в які вже стукала Емілія. Врешті, нестерпні гудки змінились на довгоочікуваний шурхіт. — Алло, Костю? Чого слухавку не береш? Алло?
Та замість друга з динаміку пролунав чужий бездушний голос:
— Сержант поліції Змієнко слухає…
«І до нього дісталась.» Від розуміння того, що кращого друга, який ще вчора натякав на дивацтва Емілії, вже не має серед живих, холод страху ще більше скував тіло чоловіка. Та коли крізь двері одна за одною почали пролізати гострі павучі ніжки, пробудився інстинкт самозбереження.
Наче лицар списом, чоловік озброївся шваброю і підготувався до нещадної битви. Він знав, що сили не на його стороні. Та коли страх дико пульсує у скронях, здоровий глузд зникає, як ранкова роса на сонці.
Двері закрихтіли, барикада розпалась на шматки. Повільно перебираючи ніжками, мов насолоджуючись моментом, Емілія зайшла до комори:
— Ну що, коханий? Сьогодні обійдемося без поцілунку…
10.
Жовтий, наче дорогоцінне золото, вогонь диким пекельним танко́м охопив багатоповерхівку. Рятуючись від найболючішої за статистикою смерті, злякані мешканці будівлі панічно вистрибували з вікон. Лише деяким з них пощастило: хтось приземлився на густу крону дерева, хтось знайшов миттєву смерть на асфальті. Усіх інших заковтнув нещадний вогонь, залишивши по собі тільки обвуглені тіла та сірий пухнастий попіл.
Внизу, навколо охопленого полум'ям будинку, схвильованими мурашками бігали перехожі й лікарі, пожежники й поліцейські. Захоплені спільною бідою, люди не помічали, як осторонь них стояла красива жінка в чорній довгій сукні. Прикриваючи долонею щоку, вона заворожено дивилась на пожежу. На відміну від оточуючих, в її великих темних очах не читалося почуття страху. В них жили маленькі бісики радості.
— Таку картину не зміг би створити жоден художник за все своє життя. Мені ж вистачило якихось кілька годин, — Емілія перевела хижий погляд на свій тонкий, з ідеальною талією живіт. — Пробач мене, синку, за те, що ти ніколи не побачиш батька. Сподіваюсь, що з часом ти мене зрозумієш…
Мине менше року, і цим самим містом прокотиться чергова серія вбивств. Слідчі, які вестимуть цю справу, без всякого бажання скажуть набридливим журналістам: «Ми підозрюємо, що в маніяка з'явився спільник. Єдине, що ми поки знаємо про нього — у нього мала, наче в дитини, щелепа.»
Але це буде потім. А зараз по місту йшла чарівна дівчина у довгій, до самої землі, сукні. І кожен чоловік дивився їй услід, подумки уявляючи, що саме приховує та чорна спокуслива сукня. Та примітивна, похабна фантазія ніяк не могла вгадати справжнього секрету загадкової красуні.
