Чого хоче Барбара?

Лак на нігтях відшарувався і злазить, так ніби я йому остогидла і він хоче чим швидше здихатися мене. За таку неохайність мене можуть звільнити. Як шкода. Насправді не шкода, а страшно. Мені й роботу касира знайти важко було.

Брудні купюри, брудні кнопки на комп’ютері такі ж брудні покупці. Всі в масках, дехто в рукавицях. Ніби той зовнішній бруд страшніший за внутрішній, той якого не позбудешся після двадцяти секунд біля рукомийника.

Я чую її крик. Скиглення. Повторення знову і знову: “Куцєлку, мама купи куцєлку”. Але мама має список і забула вдома співчуття.

Вони наближаються. Я пікаю товарами попереднього покупця. Дитина пищить. Я кажу суму. Я бачу її маленьке скривлене личко. ЇЇ кучерики-пружинки щедро покривають голову. Очі волошкового кольору ображено спостерігають за мамою. Непохитність.

Дівчинка-красуня, вона вся така купідончиково-зефірна, хочеться намалювати її портрет. Колись я прагнула бути художницею, тепер єдине чого я хочу, щоб він здох.

Але зараз не про нього. Залізна леді, ця чудова мама шукає в гаманці гроші. Серед товарів, звісно жодних солодощів. Її донечка починає заходитися. Я не витримую.

– Ей принцеско, диви, що я тобі дам, – простягаю її льодяника на паличці.

Відчуваю як пече щока. Цей погляд. Ті ж волошкові очі. Але ці вже бачили чимало лайна, або недостатньо.

– Я не дозволяю їй солодощі. За ліки проти діабету, рахунок вам надіслати чи власнику цього маркету?

– Вибачте.

Головне не вступати у сварку. Просто вибачитися. Я опускаю очі. Вони йдуть. Дівчинка оглядається і сміється очима до мене.


Цілий день на роботі я чекаю вечора, щоб забратися звідси. Щойно я виходжу на вулицю, я жалкую, що треба йти додому. Завтра ще й вихідний.

Цей маркет єдине місце де можна поспілкуватися з кимось. Є декілька приємних покупців, що вміють зробити мій день. Колеги як колеги. Нікому не вдалося присвоїти статус подруги.

Тягну пакети з продуктами, лиш на них і вистачає моєї платні. Від нього не дочекаєшся, а на холодильник колодки не поставиш.

З темряви вистрибує жахіття з купірованими вухами. Гавкіт мене глушить. Слина розлітається і щедро зрошує асфальт. Мені здається, що його очі світяться червоним. Я чую чийсь крик, це мій голос, просто в незвичній для мого вуха тональності.

Собачі щелепи здригаються, м'язи напинаються на спині. Своєму порятункові завдячую його власникові. Цей породистий гопнік здогадався одягнути нашийник з повідком. Його тупий погляд містить якесь роздатування, через мене, звісно.

– Намордник треба вдягати таким псам, – заявляю я.

– Собі купи один, – відповідає він. Я йому не подобаюсь. Чомусь це мене не дивує.

Що він бачить: з ніг до голови в шмотках з секонду, масне волосся зібране в гульку, ніякого мейку, все ширший з роками зад.

Він також не Вокарчук, але його пес. Така сила. Ці смертоносні зуби. Уявляю як він кидається на нього, на цього кінченого алкаша, мого тата. Рве на м’ясо, хрустять кістки, з пащі стікає кров. Дешеве бухло в венах жертви п’янить пса. Він сатаніє, відриває руки та ковтає суглоби. Так, ось так я деколи думаю про свого тата.


Відкриваю двері в нашу квартиру. Запах, цей знайомий запах. Скільки не провітрюю, скільки не мию все з хлоркою, а він зустрічає мене першим. Піт, що увібрався в устілки його дешевого взуття перемішаний з духом давно не митого тіла, а ще звісно перегар.

Спочатку нотки смороду ледь вловимі та можна було б звикнутися, але він сильнішає, набирає інтенсивності та доходить до максимуму біля дверей в його кімнату.

Скидаю кросівки, розтираю стопи. Треба купити собі щось ортопедичне, давно вже не дівка.

Мию руки, прохолодна вода пестить мої пальці, знімаючи втому. Освіживши лице, підіймаю погляд і бачу в дзеркалі ту довбану ямочку. Це в мене від татка. Генетика. Кажуть жінки з таким підборіддям мають домінуючий сильний темперамент, аякже ж. А ще кажуть, що доці схожі на татусів будуть мати щасливе життя. Брехня.

– Басю, глянь який раритений годинник я придбав сьогодні.

Бачу його лице і хочеться плакати. Та сама ямочка, але риси спотворилися. Весь покручений, висохлий, нігті на пальцях так почорніли та затверділи, що скидаються на кігті. Вилитий носферату.

– Він пластмасовий, тату. Ти щось їв?

Бася, це він мене вирішив так назвати. Скорочено від Барбари. На честь улюбленого музиканта.

– В мене колись був командірсикий. Розкішний. А ти, мала... – він робить паузу і ніби сміється, махає вказівним пальцем, кашляє, – засранка, взяла його та й розбила. Колись все робили на совість, а дядько Сталін провіряв.

– Починається…

Я не слухаю його байок. Раніше було краще, а зараз всі про гроші думають. Мамі треба було його грошей, так він каже. Але ні, він же герой, господар, не підкаблучник. Грошей не дав. Дитина на руках, то й що, на ванночку не має, зате п’яний. Фантастично.

– Москалі прокляті! Щоб він здох той Путін!

Потік його свідомості рухається зигзагами. Ще він обов’язково має згадати, що хотів мене віддати вчитися в музичну школу, але ніхто його не підтримав. Бідолашний.

Між баняками з людською їжею помічаю пакет з трьома копченими мойвами та паштет. Фірмові закуски.

На тюлі з’явилися нові дірки з характерними чорно-жовтими краями. Їх можна помітити всюди: на оббивці дивану, на простирадлах, скатертинах, навіть на моїх трусах. Вловлюю запах запаленої сигарети.

– Ти вже задовбав, не можеш вийти на коридор?!! – я втрачаю контроль

– Я тут господар, курю де мені зручно. Розкудкудакалась як твоя покійна мати, – багато букв він з’їдає, але ще має сили підняти голос.

– Вали з кухні! – я хапаю стакан з водою, та гашу в ньому його сигарету. Реакції в нього повільніші, то ж я можу вирвати її йому з руки.

– Сука!!! – кричить він.

Починає трощити посуд. Тарілок вже обмаль. Хоча нам вистачить і однієї. Він вже тривалий час на водяро-дієті. Йому достатньо з’їсти кусень ковбаси.

Скалки битого посуду розлітаються по підлозі. Місця тут обмаль, кругом гармидер, він постійно зносить всякий мотлох додому. У квартирі кілька неробочих телевізорів, дві швейні машинки, пластинки, магнітоли, ковдри, баняки та м’які іграшки. З нового помітила пластикові пляшки з дивним наповненням, схоже на керосин.

– Машину надумав купляти? Це що? – підіймаю з підлоги одну з пляшок, читаю в голос: – Гальмівна рідина… Ти й так гальмо по життю.

Він посилає мене туди куди жоден порядний батько не здогадається послати свою доньку. Порядний батько. Таких я бачила у своїх однокласниць. Але вдома майже завжди був оцей. Мама часто казала, що раніше він такий не був. Мабуть, все їхнє покоління так каже про своїх чоловіків, щоб виправдати свій кепський смак. Раніше він її посилав туди, а вона плакала, скавчала і потрохи гасла.


Мій домашній носферату повзе у свою печеру, човгає капцями по підлозі. Двері зачиняються. Вони завжди зачинені. Мені не можна в його чоловічий куточок. Там його повна влада. Місце сили. Цар клопів, сміття і вишнівки.

Я б з задоволенням покинула цю реальність, як і він, тільки в інший спосіб. Телебачення б згодилося. Однак, жоден з телевізорів не працює. Платити за мобільний тариф з інтернетом для мене розкіш. Та і що я там побачу. Ботоксні губи, усміхнені пики на фоні Кіліманджаро чи запрошення на тренінг по розвитку малого бізнесу з продажу вакуумних масажерів для клітора.

Я знову дивлюся на ту довбану ямочку. Розчісую волосся. Воно в мене як у мами, з відблиском червоного дерева. Тільки я не пам'ятаю в неї сивини, а в мене вже чимало. І взагалі, що я пам’ятаю про маму. Її лице… Яке воно було? Кого я питаю. Візьми глянь фотографії. Може завтра. Я втомлена.

З-за дверей його спальні доносяться звуки псевдонаукових передач про мегалодонів, мольфарів-ананістів та енкаведистів-трасгендерів. Щось впало. Він кричить. Свариться з кимось. Можливо продовжує сварку зі мною, чи вже допився до білої гарячки та кляне маму.

Я не витримую, починаю гримати кулаком у двері, щоб він заткнувся, бо я хочу спати. Невже я не заслуговую на спокійний вечір після виснажливої зміни?! На мені всі витрати цієї квартири, якби не я, нам би вже давно відключили все і ми б мусили срати в целофановий пакетик. Чую дивний шепіт по той бік.

– Ти там один? Чи вже почав водити алкашів з району? Ти ж завжди сам справлявся? – прикладаю вухо, слухаю. Голос стихає.

Я стою так десь хвилину, нарешті кажу:

– Заграв вже.

А що я маю казати? Більше нічого не залишається. Поговорити відверто нам не вдасться. Такого в нашій сім’ї не водиться.

Кімнату заповнює темрява. Скоро очі звикнуть і зможуть розрізняти білизну стелі. Моя улюблена картина. Можу розглядати її годинами, а потім впасти в короткотривалий ранковий сон. А там дзень-дзень, будильник. Попри втому від роботи, від життя з алкоголіком, від себе, я не можу заснути. Я чую звуки. Об віконне скло стукотять обрізані кабелі. В когось, хто живе поверхом нижче здали нерви й він їх обрізав. Тепер в когось не буде інтернету.

Тінь від кабелів проникає в кімнату. Тепер я розрізняю її чорноту серед всіх інших відтінків сірого. Здається ніби техногенне чудовисько простягає до мене свої розпусні тентаклі, але марно. Сьогодні в мене болить голова.

Не думай. Наказую я собі, але вдесяте прокручую собі в голові історію з дівчинкою, що хотіла цукерку. Її правильна мамочка з її правильним харчуванням. Треба було їй щось сказати, типу: тобі тільки рахунки в голові, а мала хоче уваги! Що я несу… В них напевно чудова сім’я. Дівчинка виросте здоровою, розумною, стриманою. В неї будуть здорові відносини з батьком. Вона спокусить чимало достойних чоловіків своїми волошковими очима.

Не думай. Назвав мене сукою. Він кличе мене по-різному. Деколи лагідно. Бася – ненавиджу це скорочення. В його химерній гнилій уяві він чудовий сім’янин. Є дах над головою, життєво необхідні умови, на роботу якусь ходив. Як він мене дістав. Постійно п’яний, то чайник згорить, бо він про нього забуде і піде спати, то сміття нанесе гору, то з банку дзвонять, щоб кредитну картку погасив, я вже втомилася ті картки різати. Скільки чудових людей помирає щодня на війні, в аваріях, від ковіду того ж таки. А він п’є і п’є і п’є.

Не думай. Чому я сама маю терпіти це все? Чому вона здалася? Хто їй дав право мене привести в цей світ байдужих батьків і кинути? Обнімаю ковдру. Хочу відчути чиєсь тепло. Вловити ледь помітний далекий аромат. Марно.

Чую гул.

Цей звук такий набридливий. Ніби закінчився телеефір чи пропав сигнал і чути білий шум. Я стою і намагаюся вловити напрямок, з якого доноситься це дзижчання. За дверима. Це з його кімнати.

Морок коридору гнітить мене, але я не хочу включати світла, очі вже й так звикли. Дешеві криві дерев’яні двері, покриті рудим лаком. Я гупаю кулаком.

– Якого дідька? – мені здається я кричу.

Напевно спить мертвим сном. Хоча, не чути фірмового хропіння, дивно. Я не витримую, мені треба позбутися цього гулу. Повертаю ручку…

Звідки тут стільки мух?! Вони мов скажені почали вириватися з-за дверей щойно я їх прочинила. Захищаю обличчя, рот.

Ось звідки цей звук. Тепер ці гівноїдки подружаться з нашими домашніми тарганами, заведуть сім’ї та будуть жити довго і щасливо у цій чудовій помийній ямі.

Все ж опановую себе. Прискорене серцебиття віддає у вухах. Я прочиняю двері ще більше, заходжу. Тут ще темніше. Намагаюся знайти вимикач на стіні, але чую шепіт. Майже не скрикнувши від страху притискаюся до стіни й гарячково шукаю очима когось в кімнаті. Голос був жіночий.

Посеред невеличкої кімнати стоїть двоспальне ліжко. Одна половинка пуста. Інша нагадує великий голубець. Тато напевно замотався в ковдру з головою, як він і полюбляє. Не схоже, щоб тут хтось притаївся, тут так мало вільного простору. Ніби заходиш в якусь камеру, ну хто так живе? Тут в деяких місцях навіть треба пригинатися.

Перевіряю шафу, нікого. Треба заглянути під ліжко. Але, що я хочу побачити в цій темряві. Там і при світлі дня годі щось розгледіти через закрутки двадцятирічної давності, які вже можна здавати в музей або в якусь кунсткамеру. А ще всякий мотлох, частини різних пристроїв та старі журнали. Але я мушу перевірити.

Встаю на коліна. Нахиляюся все нижче, відчуваю, що вже не контролюю своє дихання. Моя діафрагма божеволіє, я дихаю глибоко і переривчасто. Нікого. Знову цей шепіт. Я підстрибую наче кицька. Одразу на рівні ноги.

Це напевно гра моєї втомленої уяви. Як дивитися в дзеркало в темряві й обов’язково побачиш монстра. Чи почуєш?

Між шафою і ліжком вузенька стежинка, я повільно підходжу до приліжкової тумбочки мого татусика. На ній поруч з викруткою та телефоном досі стоїть рамка з фотографією. Зроблена у фотостудії. Обоє такі красиві були. Який же він молодець-романтик.

Коли я беру в руки рамку з неї зсувається пил, він такий щільний, що схожий на гусеницю. Ще жодного разу тут не прибирала після її смерті.

Скла немає. Можливо випадково перекинув. Чи жбурнув об стіну.

Молоде обличчя моєї матусі відсутнє. Натомість характерна чорна дірка з пожовклими краями. Залишилися губи та підборіддя. На який хрін йому було це робити? Скоріше за все, щоб уникнути її погляд. Цікаво, що він бачив в цих очах… докір, зневагу, розчарування. Надіюсь все це і більше.

– Не будь такою черствою.

Мене ніби паралізувало. Я хочу кинути цю бісову рамку, але руки не слухаються мене. Пальці стискаються ніби доторкнулися дроту під напругою.

Її губи ворушаться.

– Хіба він не твій тато? – питає вона, але голос чужий, ніби її, але в ньому немає життя.

– А ти б хотіла такого батька?

– Батьків не вибирають.

– Ага, ще скажи шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько.

Її уста розтягуються, що видніються зуби. Мені страшно. Я хочу забратися звідси. Невже біла гарячка передається повітряно-крапельним шляхом?

– То ти хочеш його смерті? Я правильно зрозуміла? – питає вона.

– Що? З чого ти взяла?

Вона сміється. Від цього сміху мені не добре.

– Звісно, правильно. Ти невдячне тупе дівчисько. Хочеш, щоб тобі все на тарілочці підносили. А коли щось відступається від золотої стежки твого ідеального існування починаєш скиглити, винуватити. Глянь на себе! – знову ця посмішка, – твої чорні думки давно отруїли кров, серце згнило. Ти потвора! Ти хочеш смерті рідному батькові.

Вона сміється. Я хочу щось сказати, але вельми складно сперечатися з фотографією. І я справді часто хочу, щоб його просто не стало.

– Може і так. Але я досі з ним.

– А куди ти можеш піти. Що ти вмієш? Може переїдеш до свого хлопця?

Вона сміється. Це точно не моя мама. Для чого це все.

Мені шкода себе, я відчуваю як дрібненькі капельки сліз стікають по моїх щоках.

– Ти все правильно робиш. Він жалюгідний. Просто нікчема. Ангел смерті вже давно мав би забрати його… це навіть душею не назвеш. Згусток ектоплазми.

– Ти знущаєшся з мене?

– О ні. Це ти знущаєшся з себе. Дозволяєш цій почварі пити кров, жити на твоєму горбі. Тільки уяви яким буде твоє життя без цього тягаря.

– Я не можу…

– Вбий його!

Це аж ніяк не пропозиція. Постать з фотографії не рухається, лише губи. Мої пальці досі стискають рамку. Вона тягне мене до тумбочки. Я впираюся ногами. Моє тіло більше не підконтрольне. Ніби під наркозом. Беру викрутку.

– Це ж мій тато! – я кричу, – Перестань! В мене більше нікого немає!

Вже пізно.

Я стою на колінах, в одній руці рамка, в іншій викрутка. У вухах стоїть її сміх. Плоть тяжко піддається напівтупому інструментові. Рука підійматися й опускається, я відчуваю як тепла рідина бризкає мені в обличчя.

Здається мій власний крик розбудив мене. Краще б будильник. Чому я кричала?

Розтягуюся на ліжку. Постіль вже варто змінити. Спускаю ноги на підлогу, м’які ворсинки приліжкового килимка лоскочуть мої босі стопи. Спина в попереку ниє. Однією рукою підпираю голову. Намагаюся згадати. Мені снився сон. Кошмар.

Можна не ставати з ліжка до вечора. Нікуди не треба йти. Ніхто не потребує зустрічі зі мною. Варто сходити на чистку нігтів, але не сьогодні.

Десь тут лежали мої шкарпетки. Ось вони, останній писк моди з Краківського базару. Обов’язково треба взути капці, бо можна наступити на цвях, голку чи шматок скла.

Зараз поснідаю бутіками й питиму каву, довго-довго. Але за дверима кухні мене зустрічає звична картина. Ну, не зовсім звична. Кожного разу щось нове, але є типове для мого домашнього алкоголіка.

На підлозі стоїть мікрохвильова піч. Верхня кришка знята, а нутрощі хаотично розкидані поруч. Мабуть, лагодив. Такий господарник.

Окрім частин від мікрохвилівки тут і там лежать інструменти. Деякі щедро вимащені чимось чорним, ймовірно мазут. Обережно переступаю викрутку.

На столі тарілка з рештками їжі. Ого, він ще так собі ускладнює життя. Це ж треба з баняка набрати.

Кругом попіл, на м’якому кутку також.

Раніше в нашій кухні часто пахло домашньою випічкою. Слойка з яблуками, моя улюблена. А ще мама сама випікала хліб. Зараз тут зовсім інший букет ароматів.

Холодильник не закритий. Хіба на таке є час? Звісно, прислуга має цим займатися. Не бачу ковбаси. Я ж вчора принесла. Падлюка. Напевно вхопив, що підійде під закуску і пішов на гаражі, чи куди там ходить висока інтелігенція.

Зі всієї сили гримаю дверми, з холодильника щось падає. Зверху обов’язково щось стоїть. Всюди. І під ногами теж. Як же мене це задовбало.

Я ходжу по квартирі й матюкаюся. Здається вже не довго залишилося до Туретта.

Апетит пропав. Заходжу в ванну кімнату. Тут та сама картина. Все в мазуті. Підшипники та шматки скла від розбитого плафона розсипані по дні ванни.

Я кричу. Моя лють, така розпачлива.

Безвихідь, чи може…

Прикладаю вухо до його дверей. Нічого.

Зайти чи не варто? Відчуваю слабкість в руках, хтось на задвірках підсвідомості кричить “тікай!”, але я кручу ручку. Тут все звично. Фірмовий безлад з брудного одягу і сміття.

Мій погляд тягнеться до приліжкової тумбочки. Рамка з фотографією на місці. Мої ноги наче з вати. Серце стукотить. Я хочу побачити.

Яка вона красуня. Таке добре і світле лице, а в мене та бісова ямочка на підборідді. Була б я така як вона, життя б стало легшим хоч на краплиночку. Ну як можна було вибрати мені батьком його. І померти. Зранку вийти з дому і не повернутися. Інфаркт. Серце – підступний орган.

На підлозі біля тумбочки декілька посудин. Випивки серед них немає. Свій скарб він завжди десь ховає, не дуже вигадливо просто не тримає на видноті. На одній з пляшок можна прочитати “Керосин”. Рідина була прозорою.

На мить я підвисла. Він же може переплутати пляшки й випити цієї гидоти. Сто процентів можна склеїти ласти від такого коктейлю. Ні, напевно запах занадто різкий, щоб переплутати з чимось. Але якщо вимішати його один до одного з вишнівкою… Але хто б таке міг зробити.

“Я можу.”

Звідки прийшла ця думка? Так, звісно, думаю достатньо зовсім небагато цієї отрути. І що? Я просто так візьму і вб’ю його, свого тата?

Та хіба він мені тато. Не більше ніж блякла копія того мужчини, що колись дав мені життя. Коли я була маленькою він ніколи не відмовляв мені в морозиві. Це була така урочистість. Вдягнути єдине новеньке плаття і поїхати автобусом в центр міста. Пластиковий посуд і фруктова поливка. Аж дві кульки. Цього тата я любила. А зараз просто упир.

В тумбочці знаходжу пляшку, вона без дозатора. Пощастило.

Я ж не буду заливати йому цього в рот. Він і так себе травить кожного дня. Просто можна цей процес злегка прискорити. Може йому нічого і не станеться, я доллю зовсім трішки, грам сто.

Відкриваю обидві пляшки. Мною трясе, буквально всією. Шлунок зводить, але я готуюся до переливання. Невже я зараз це зроблю.

Дзвонить телефон в кишені. За мною стежать? Глибоко вдихаю. Долоні спітніли. Мало не порозливала все по підлозі. Якого дідька?

– Алло! – голос звучить дуже непривітно.

– Добрий день. Кихи... Це Барбара Гармидер?

– Так, – трохи спантеличено.

– Мені прикро повідомити, але ваш батько помер.

– Помер?

– Немає ознак насильницької смерті, скоріше за все серце. Еее, розтин покаже.

Розтин, так, це добре. Я не можу зв’язно думати та говорити. Слідчий говорить напрацьованим тоном. Чую втому в його голосі, звісно.

І що тепер з цим всім робити, я не маю поняття. Хочеться когось обійняти. Беру рамку з фотографією і притискаю до грудей, відчуваю як здригається моя діафрагма.

Мого тата більше немає. Кого я тепер буду звинувачувати у своїй нездатності жити.

Дивлюся на пляшку з керосином і відчуваю як моє обличчя кривиться від болю та сліз.

У тумбочці крім пляшки лежить ще пачка з цигарками, відкриваю - остання. Мабуть, залишив на потім. Іронічно.

Сигаретний дим трішки заспокоює, але не повертає ясності думок. Я просто сиджу на його ліжку і курю. Побуду тут трішки і доведеться збиратися, тепер в мене багато справ.

Треба кудись загасити недопалок. Її очі. Дивляться так… з докором чи насмішкою.

– Не треба мене мучити!!! – я втискаю сигарету в фотографію, аж печуть пальці.

Треба відпочити. Лягаю в його ліжку, тут його запах. Тут можна поплакати і я не відмовляю собі в цьому задоволенні. Але цей сміх, ну як так можна реготати? Але ж нікого тут немає! Це я вже зовсім віддаюся Туреттові.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

29/10/21 15:58: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
11/01/22 22:09: Вибув з конкурсу • Другий етап