Надзвичайний Фюрер
***
Всюди тиша і ніщо.
Сніг падає, як і сотні днів до цього. Мороз нещадно впивається в шкіру, а лютий вітер щомиті посилюється, б’ючи то у спину, то у лице, шматуючи мене, намагаючись порізати голу шкіру щік рідкими гострими сніжинками. У безодневій темряві це — неначе ходіння по Чистилищу, якщо моє Місто не є ним самим. Вічні пусті поневіряння по неосяжному лісі однакових бетонних багатоповерхівок. Під взуттям скиглив сніг. Я так звик це чути, що сприймав вже як віддалений білий шум. Як і все в цьому місці, окрім погоди. Нині тільки їй вдається розбудити мою увагу. Вона останнім часом стрімко перероджується у катастрофу, що не може пройти через мене непоміченим. Її ярі вітряні потоки останнім часом що лютий Цербер — ні на секунду не засинає, все виє, все лютує. Я йшов швидко, марно кутаючись у тонкий дірявий шарф і все одно здригався від відчуття вітрових голок під курткою. В очі залітали сніжинки, видимість сягала нуля. Яка дивність! Навіть морок, до якого я, неначе, звик... здавалось би, як темрява може бути ще темнішою? Абсурдно! Але ні. Присягаюсь, і з нею трапились зміни. Згустилась вона так, що в природженій сліпоті більше шансів щось побачити ніж в ній. Роздратування полонить голову, надто від буденного питання: “Чому?”. І справді... цілу вічність, скільки є Я і Місто, були холод і вітер, що ніс собою рідкий непомітний сніг і не змінювався у своїй силі. Тепер змінам підлягає усе(?).
Крокую, ледь бачачи щось за пів метра від себе. Напруження м’язів доводило до пекучого болю, вони пробивались дрібним тремтінням від програшного протистояння скаженому морозному буревію. Звуки його виття і мого збитого дихання зводили з розуму. Ні гулу машин вдалечині, ні гарчання вуличного звір’я, ні людських голосів — не було нічого, вакуум. Місто до неможливого було прекрасним у своїй подібності до сирої могили, де Я і вітер — єдині джерела звуків. І ніби справді під землею я живу тут, маючи з освітлення лиш короткочасні багаття, що час від часу народжуються вдома у комині. Без нього мені ж лишаться лиш вічна зима, голодне виття вітру й байдужа ніч.
Я приречений ходити по Місту цілу вічність. І, перебуваючи в його пустоті, сам стаю на нього схожим. Спогади про спектр найрізноманітніших відчуттів лишилися вицвілими картинками в пам’яті, які більше не зачіпали ні один тембр моєї душі. Пригадується, в мені колись вирували емоції, назви яких я не знаю, серце то билося шалено, то було спокійним; іноді з очей чомусь текла вода (неначе вона зветься слізьми). Все те випарувалося з мене давно, настільки давно, що й будь-яка згадка про те ледь майорить в пам’яті. Нині ж я сповнений... нічим. І цю пустоту я заповнюю Містом, яке приймається мною як частина самого себе. Я — це Місто. Місто це я. Ми єдині у своїй внутрішній темряві.
Колись я мав за звичку ходити подовгу голими однаковими вулицями, розглядати те, що виходило (темрява тоді була слабшою?) і вдивлятися в далечину нескінченної дороги. “Вздовж неї я міг би знайти багато чого цікавого”, — тоді я так думав. Але якою би дорогою я не пішов, все одно ходив ніби в одному місці, замкнутому у хитросплетену петлю. Кількаповерхові будинки по праву руку, такі самі — по ліву. Зрідка у них я помічав сходи до підвалів, у деяких їх навіть було кілька, навіть відчинених. Спускатися до них я не наважувався, навіть із запальничкою. Мені вистачає поверхневого Міста, ще до сих пір цілком не знаного. А чи хотілось би мені його знати цілком? Не знаю. Вірніше, раніше точно знав — тому я й виходив постійно із теплого дому, йшов кудись. А куди? В нікуди. Тоді я гордо називав це “дослідництвом”, керуючись чітким питанням: наскільки великою є частина мене? І, виходячи із суджень того колишнього ентузіаста, Місто не велике. Воно безкінечне. Мені хотілось дістатися його меж хоч раз, хоч з віддаля на них подивитись, але нічого не вийшло. Кожного разу як в голові проносилось переможне “ось воно!” як відразу ж вимальовувались силуети знайомих нових будівель, лінія дороги, обабіч якої тяглися вічно сплячі ліхтарні стовпи. Це було схоже на регенерування, ніби Місто постійно розповзалося, тільки б я не покинув його. Що ж, більше і не намагаюся.
Але тепер я тримаю путь в більш конкретне місце, ніж в “нікуди”. Останнім часом, виходячи із дому, я йду тільки в магазин. Досліджувати Місто цікава справа, з урахуванням того, що неважливо куди ти забредеш — кожний будинок, кожен магазин тут мій, зупинитись можна будь-де. Але досліджувати одне й те саме, ходячи по однаковим вулицям, поступово втрачаючи глузд — не цікаво. В кінці-кінців, воно до того і звелось. Ніби йдеш, а на місці. Ніби не бачив цей дім, а ніби бачив таких з десяток до цього. Набридло. Й зяючі ходи підвальних приміщень, як гнилі дірки витріщаються поки йдеш, проводжають...
Потрібні запальнички, того я і йду в магазин. Так, в Місті нема нічого живого, але є все для життя, все для мене. В одному я буду з хвилини на хвилину, зомлілий від вітру й холоду, що глитали мене з голови до п’ят. Зміни погоди сильно надокучають. Особливо тому, що їх взагалі не має бути! Бо моє Місто — темна проекція, марна спроба відтворити подобу справжнього життя, що зависла у просторі і часі навіки. В ній все незмінне. Навіть я. Навіть моє існування тут — теж свого роду стабільність.
Очі сльозяться, а в голові тягнеться думка — вдома ж лишились сірники, біля дивану. Вчасно звісно, але нехай. Можливо я їх і бачив, але чомусь захотів пройтись. Та і треба все одно виходити, рано чи пізно. Признатися — світло вогню почало дратувати мене. Таке світле, м’яке й приємне, але воно впивалось у вічі, робило боляче. За ліхтарики, світильники я не буду казати — прекрасно все видно, але очі ще більше починають нити, а потім головний біль не тухне довгий час. І взагалі, я б цілком зміг обійтись навіть без глухого вогняного світла, але холод вимушує розпалювати комин.
Я все йду. Вітер зриває з мене одяг. Безсилля і сонливість сидять на плечах, скрегочуть болем у суглобах і перетворюють моє тіло на желеподібну масу. Надприродньою гравітацією його тягло додолу, в сніжні сугроби, аби воно злягло в них і лежало до тих пір, поки я не буду відчувати пустоту. Магазин був близько і все, про що я можу думати, знаходячись в трьох кроках від нього, так це чимшвидше дістатися свого будинку. Там є дрова, комин, тепло, книги, ковдра — все, щоб почуватись у безпеці. І чому я пішов довшим шляхом!? Для чого? Звичка, що лишилась від минулого дослідника-ентузіаста? Невже я йшов, підсвідомо сподіваючись побачити щось нове, що може стрепенути завмерлий потік буття Міста? Невже це в мені жевріє надія? Смішно.
***
Лишитися у тому самому магазині я не хотів, хоч і міг. Звісно, гарною була думка розвести там багаття, відпочити і відігрітися, але це надто клопітливо. Волію повернутися до своєї малої хатини.
Розповідати як я навпомацки ходив і шукав запальнички нема потреби. Це було нудно і я поперевертав багато речей (стелажі, коробки, я так і не зрозумів що то було, можливо, і те і інше). Я також якимось чудом набрав собі купу запасів, так що можу якийсь час не покидати свою обитель. Впорався я швидко, без простоювань у чергах (бо їх тут просто не могло бути), без переживань про те, а чи вистачить грошей. Гроші... такі важливі малі папірчики, які не мали в Місті жодної цінності. Вдома вони лежать у мене, скоріш як якась декорація. Дивно, як найважливіша річ має здатність першою ставати суцільним непотребом. І чому я взагалі про них згадав? Навіщо? А, неважливо. Тепер я прямую додому із великим пакетом всього. Я й точно не знаю, що в ньому. Неначе брав макарони, каші, цукерок нагріб, і ще щось. Вже й забув. Неважливо. Тепер треба просто перетерпіти дорогу додому.
Кроки були важкими, неохочими і, не дивлячись на бажання магічним чином опинитись вдома, повільними. Мабуть, я хотів лишитись під покровом цієї пустої ночі й подумати про щось. І я думав, але зовсім не усвідомлював про що саме. Дивно це — власних думок не розуміти. Віддалено розумілись тільки мізерні шматки, окремі слова-півслова. Ніби в черепній коробці засіло щось й наполегливо блокувало усю чистоту розуміння самого себе, лишаючи її десь поза зоною моєї людської досяжності.
Сніг припинявся. Він завжди тут припиняється. Й вітер стихав. Ні, він навіть стих! Неспокійна тиша посилилася так, що я навіть зупинився. Відчуття непорушної безпеки невпинно вислизало з мене. Якийсь чудний неспокій опанував геть усе. До горла підступив ком, а я так і стояв. Дивився у чорне небо (а чи небо там уверху?), до чогось дослухався. Потім опустив голову, подивився вліво. Я зупинився біля східців до відчиненого підвалу. В ніс вдарив розсіяний сморід каналізації. Тиша, така сама як і була увесь час до того. Все по звичайному. Я один. Місто одне. Я у Місті один. Таке собі мимовільне непотрібне нагадування.
Я лиш відвернув голову від чорноти підвального проходу й ступив крок далі, коли вічна тиша була зґвалтована пекельним гуркотом, що болючим відлунням пройшов крізь мене. Горбата вулиця, по якій спускався, ніби надломилася від того шуму.Щось із жахким металевим дзвоном впало й котилося до мене.Розуміючи, що навряд чи щось чітке помічу, я розвернувся й відсутнім від шоку поглядом в’ївся у морок. Скоро воно врізалось мені у праву ногу. Через джинси відчувся їдкий холод заіржавілого металу — це, мабуть, старий смітник.
Тиша поновилась, і тільки моє дихання і шалене калатання серця її турбували. Вітру не було. Темрява огортала смолою, я тонув в ній, відчував себе у невагомості. Заціпеніле тіло стало ніби не моїм. Здавалось — будь-який порух може призвести до неминучої смерті.
Призвести до смерті... Смерть?
Що це?
Пустота.
Дивні думки. Їх не має існувати в Місті. Яка смерть, коли тут все давно застигло у вічності. Погляд марно старався зачепитись за щось на вулиці, у дверях підвалу. Звісно, що я міг розгледіти? Моїм очам гріш ціна, бо в Місті вони не бачать нічого. А нічого і було. Виною всьому — вітер, що останнім часом мав намір роздерти це місце. А у тих закапелках, де точно стояв цей смітник, тим паче.
Це вся подія. Дивно взагалі, що такого не траплялось раніше.
Я пішов далі, пришвидшив крок.
Я знав, що увесь цей час вітер підступно мовчав.
***
Гнаний духовним неспокоєм, я увірвався в свій дім пітний і змерзлий до мозку кісток. Пальці намертво затиснули ручки пакета. По дорозі я згубив кілька речей і не зміг їх підняти. Був надто збудженим, щоб зупинятись хоч на мить. Серце вибивалось крізь груди, ноги тремтіли і підкошувались. У той момент, коли я відвернувся від вулиці, здалось, ніби в спину встромився чийсь погляд, сильніше, ніж морозні шпилі. Не знаю що то був за раптовий напад дивних відчуттів. Тепер вони були ледь не вигаданими, навіяними самим собою. Можливо, це справді ігри мого втомленого мозку? Звісно, стільки часу знаходитись сам на сам із тяжкою темрявою, дичавіти. Час вже чомусь подібному відбутись.
Від дотику тепла у кінцівках болюче пострілювало. Я не відчував холоду, коли біг від власної вигадки, але саме тіло змерзло не на жарт. У найближчому часі за стіни цього будинку і сунутись нічого, з урахуванням того, що власний розум почав з мене знущатись. Буду в теплі шукати причину раптового виру неспокою. Звідки він взявся? Чому тривожністьв мені закралась до того, як вітер перевернув смітник? Я передчував це? Я передчував це... але сталося ж зовсім нічого! Хіба раптовість могла мене так вразити. Серце досі починало швидше битися при згадці металевого гуркоту, гніт події не проходив. Треба взяти себе у руки й переконатись в тому, що подія не така нереальна, як малює свідомість...
Знімаючи з себе взуття й верхній одяг, я ледь не впав від скроневого болю й жару. Скільки можна надокучати? Простояв з хвилину, мені неначе стало легше. Не завадило б вже зібратись. Розвести багаття. Висушити мокрі від снігу речі й зігрітися самому. Все добре! Все як зазвичай!
Я пошкутильгав до кухні, де зберігав дрова, ігноруючи здерев’янілі ноги, які зовсім не слухались. Тіло знову здавалось не моїм. Узяв у холодні руки рублене дерево, я вкинув його до брудного комину й підпалив. Раптовий дотик ще сильнішого тепла оповив мене, від чого я видихнув з полегшенням. В очі било яскраве світло. Вони починали пекти. Дивитися на багаття боляче, але так приємно, ледь не необхідно, бо від нього віяло тим живим спокоєм, який зараз мені був потрібен як ніколи. Льодяні руки і ноги ще сильніше боліли, але не довго і я нарешті зміг розслабитись. Я сів на підлогу, перед диваном, сіпаючи край картатого килима. Знахідка з чергового бродіння по Місту. Згадка про випадок зі смітником, що труїла мою свідомість і викликала мігрень, поступово відходила на задній план. Так і зникла. Хилило у сон. Але спати я не збирався. Щось не давало лягти й забутись.
Коли багаття добре розгорілося, я зняв і поставив взуття ближче, поруч приніс і кинув куртку на крісло. Знову сів на підлогу. Посоловілі очі крили важкі повіки, зіниці тремтіли й закочувались доверху. Плечі знесилено опускались, ноги ліниво тяглись до комину. Тіло стало непідйомним каменем, тягарем, від якого я б радо позбувся.
Тепло колисало, давало відчуття тої безпеки, яке я ненароком згубив. Так добре, спокійно, байдýже — ніби в утробі матері. Ти є, але цього ще не усвідомлюєш, ти живеш, але ще про це не знаєш. Ти ні про що не знаєш. Але потім народжуєшся, сприймаєш, пізнаєш, усвідомлюєш. Навіщо я народився? Хто я? Вогонь горів, а я намагався пробитись у вир власних заблокованих думок. Відчуваю що маю це зробити, давно мав. А в них знову лиш обриси чогось конкретного, знову туман, що криє за собою цілий океан. Витоки ж цього океану мають форму маячні в суміші з білим шумом. Але щось мені підказує, що ця маячня вирвана із контексту, вона — частина чогось дійсно для мене важливого. Чому? Не знаю. Й відколи я так цікавлюсь собою й тим, що в мене в голові?
Й сидів я так, напівсплячий, літав десь у бездумних думках, в яких щось було, але для мене незрозуміле і зовсім недосяжне. Я ніби мандрував у далекому мороці чарівних галактик, що заворожувало й виснажувало водночас. Я не міг більше чинити спротив силі глибоко сну, тому підвівся, ліг на диван й тоді ж провалився у безпам’ятство. Вогонь так і лишився мене зігрівати.
***
Я завис у забутті без снів доти, доки не почув сторонній шум, який був ще одною (як я спочатку подумав) грою уяви. Шуміло дуже близько, позаду мене. Розплющив очі, я не відразу зрозумів, що подумки вимовляв благання когось невідомого про те, аби цей звук був лише в моїй голові. Але я лежав, вже знаходячись душею і тілом у цій реальності, а звук не щезав. Тихі рівномірні постукування об дерев’яну підлогу ледь не пробивали мені барабанну перетинку. Підводитися й дивитися на їх першопричину я не квапився і взагалі не думав про це, лишаючись нерухомим, зберігаючи рівномірне сонне дихання. Слухав. І чув неприродно чітко. Тихий стукіт відчувалися кожною клітиною мого тіла. Стук-стук-стук-стук пауза стук-стук-стук-стук... як краплі холодної води на чоло, вони доводили до безумства. Виходили такими легкими, ніжними, майже заспокійливими. Якщо не враховувати того, що цьогоне має взагалі бути, їх існування просто неможливе! Я не розумію. Чому вони взагалі присутні в моєму домі?
Припинилися. Дихання контролювати ставало дедалі важче, в грудях повстало відчуття задухи. Але мені вдалось затримати дихання, щоб перевірити дещо... Я не дихав кілька секунд. Але глухі вдихи й видихи продовжувались. Ні, це марення! Не може цього бути! У Місті є ще хтось окрім мене? Це неможливо. І зараз, коли відчуваю дискомфортну присутність когось позаду, я в це не вірю. Я боюся вірити! Такого я давно не відчував — як волосся на потилиці стає дибки і все тіло підступно зводить. Всередині мого єства щось болюче защемило, повітря зовсім не вистачало. Не ворушитись ставало все важче. Яка суцільна безпомічність... але я ж один. Неможливо це, щоби зі мною ще хтось був, такий же живий. А може бути, що це продовження мого сну!? Може бути таке?! Звісно ж. Зараз мене мучить сонний параліч...
Звуки поновилися ще ближче. Щось нависло наді мною, щось темне і майже без чітких контурів. І звуки поновилися. Було боляче слухати відновлений тембр постукувань об спинку дивану і скрегіт штучної шкіри. Стукали ніби по голих нервах. Як я не закричав? А я міг, і був це ніякий не сонний параліч! Це була реальність. Я приречено чекав найгіршого, але почув лиш як вхідні двері скрипнули, зарипів сніг і поспішні кроки віддалялися від мого дому. Я почав молитись. Молився так палко, що й не помітив, як свідомість знову з’єдналась у несвідоме.
А вогонь так само привітно горів. Безпеки від нього не відчувалось.
***
У снах нічого не бачив. Як і на вулиці, в них була темно. Прокинувся я від відчуття сильного холоду, від якого кутання в тонкий плед вже не допомагало. Багаття погасло, лишив по собі лиш цівку диму. Відчував я внутрішню пустоту сильніше, ніж завжди, ніби мене зараз переповнювали тонни битого скла в суміші з колючим дротом. Але спати я вже не хотів. Голову охопили спогади про те, що сталося раніше й по спині побігли сироти. Подуло крижаним вітром. Я оглянувся і побачив, що вхідні двері слабко бились об стіну від вітрових напливів, навстіж відкриті. Звісно, я зачинив їх, і не просто так, а на замок, чого ніколи не робив.
Що зі мною? Що з моїм світом не так?
Більше не було ніякого бажання лишатися в темряві хоч на секунду — я розпалив наново багаття, знову перед ним сів, не полишаючи нагрітої ковдри. І знову потік міркувань...
У першу чергу я поставив собі німе, очевидне питання: якого біса? Можливо, я створив собі тульпу? Але ж тульпи керуються. А що якщо це правда просто неймовірний збіг? Збіг усього на світі: сильний вітер, мої зосереджені думки, вічна самотність. Можливо, все це в поєднанні і зводить мене з розуму? Дійсно, вітер може змінювати деякі речі, особливо якщо він сильний. І таке точно колись траплялося, просто я не запам’ятав! Пояснення не ідеальне, але мене влаштовує, заспокоює принаймні. Він щось вчиняє, моя свідомість підлаштовує під себе, самотність спотворює. І виходить те, що вийшло...
“Виходить, завжди винний вітер? А ти його жертва? Жертва темряви? Снігу? Жертва всього?”
Я не жертва. Вони просто діють на мене постійно, роблять життя нестерпним, але я борюсь із ними!
“Тоді можливо це не погода гіршає, а тобі просто не до снаги під неї підлаштовуватись? Гніт Міста послаблює тебе. Боротися більше не можеш. Ти такий втомлений. Змучений.”
Так, я втомився. Але в мене нема вибору! Куди мені утекти?
“Є одне місце, і ти про нього давно думаєш. В тебе є вибір, ти можеш утекти”.
Куди? Куди!?
“Сон. Вічний сон. Можливо, варто піти у вічний сон?!”
...що?
Думки — це не мої думки. Туга — не моя туга. Відчуття незакінченої справи — не моє відчуття! І ще яка справа! Диявольська насмішка над подарованим життям!
Ти живеш?
Я підскочив сам не свій, відчуваючи липкі краплини липкого поту на потилиці. Чого підскочив, що думав побачити довкола, озираючись? Чи так хотів відгородитися від того, що не десь збоку, а в моєму черепі? Стояв, витріщався у слабко освітлений коридор, в якому плигали тіні в такт веселощам багаття. Голову заповнювала смоляна пустота, від неосяжної кількості думок враз стало так глухо. Я стояв спантеличений, марно намагався налагодити зламаний їхній потік й майже чув хрускіт і скрегіт частин знівеченого каркасу здорового глузду. Але я не міг ухопитись бодай за що-небудь. Я навіть не ловив — сприймав мішанину ніби розмов, які твердили мені про страшні речі.
Все буде добре у вічному сні.
Вічний сон врятує тебе.
Вічний сон.
Вічний сон.
Вічний сон...
Яке пустослів’я, яка нісенітниця. Вічний сон вже тут, в Місті він основа існування. Про який сон я думаю? Чи за мене хтось думає? Чому? Я нічого вже не розумію. Власний розум надто виснажився. Може, треба ще поспати? Ляжу... тепло багаття знов заколисає мене. Сон вилікує...
***
Сон не вилікував. Хоч спочатку так здалося. Всі минулі події здалися зовсім нереальними, точно вирвані зі сновидінь, мої думки, що полонили голову не так давно, сприймалися як думки якось герою з якоїсь книги. Відчувалася мізерна доля спокою і полегшення, перед тим як все знову накотилося на мою голову. Події — моя реальність, думки — не з книги. Від цього утекти не вийшло. Прикро, але нічого не зробиш. Треба звикати до оновленого, лютішого способу життя.
З мене неначе хтось ниткою витягував серце: воно нило тупим болем. Їсти не хотілось. Я спромігся влити в себе пів чашки холодної води. Чим зайнятись я не знав. Не було взагалі потягу щось робити, аби якось витрачати те, чого в Місті і так не було. Час. Явище, яке існує тільки в моїх словах.
Я стояв посеред коридору, перед зачиненими вхідними дверми. За спиною була темна кухня, пропахла деревиною. В комині догоряв вогонь, віддаючи краплини свого благого світла на останньому подиху. У руках я крутив пусту чашку. Міркувати — це єдине заняття, яким я зараз волів (і взагалі міг) займатись. І я пірнав у самого себе, намагався бути чесним із самим собою. Це було вкрай необхідно. Бо все склалось таким чином, що брехати зараз самому собі буде гірше, ніж стрімкі погодні зміни. І з ким я маю обговорити нинішню ситуацію, як не з собою? Провести аналіз, знайти проблему, зробити висновки, збудувати рішення. Це маю робити тільки я. Більше нікому.
В чому я сильно не хотів зізнаватися, так це в тому, що чим далі, тим усе ставало гіршим. Настільки, що навіть зникли ті віковічні спокій і байдужість, що донині були моїми супутниками, куди б я не пішов, навіть у сон. Із-за цього чисте рівне поле моїх думок перетворилося на чагарники, в яких живе те, що було б добре вбити раз і назавжди. І біда в тому, що воно надто живуче, так просто його не прибереш. Всередині сильно боліло від появи тяжкої тупої тривоги, яка ніяк не хотіла відступати. Навпаки — я відчував її ріст, як вона переростала у паніку. Але поки що я її стримував.
Що ми маємо зараз? Погіршені погодні умови, існування когось(чогось) у Місті, поява (відродження) емоцій, окрім байдужості. Хотів би я, аби такі емоції не просто не з’являлись-відроджувались, а не існували взагалі. Але їм на мої бажання все одно. Як і мені стало колись все одно на них.
В чому причина цього всього?
У вихорі незрозумілих, але на рідкість ясних і конкретних думок я губився. Проте з’явилося відчуття, ніби варто ще трішки дати волю нескінченному виру помислів, як відразу ж знайдеться відповідь. Тож я поставив чашку на край стола, взяв кілька дровинок й повернувся до комину, який оточували диван і два зламаних крісел, утворюючи затишне коло. Коли багаття знову живо заграло, я вмостився на дивані. Укутався з головою у ледь теплу ковдру й продовжив поневіряння по просторам власного розуму. Від мого розуміння ті думки відмежовувались стіною, яку я нині намагався усіма силами пробити. Це виходило, але слабо. В ній були лиш малі щілинки, крізь які я намагався дістати що-небудь. Це була довга процедура, й я сидів у позі лотоса нескінченну кількість хвилин, поки не витяг з “тої сторони” одну закономірність.
Місто частина мене. Ні, воно є мною. І погода в ньому, виходить, теж я. Тоді чи не означає це, що погіршення погодних умов є лише наслідком? Чи не означає це, що вони прийшли вже опісля того, як я почав сильніше впадати в себе, опісля того, як я почав міркувати над усім із лякливою ретельністю?
Тонка лінія думок болісно вдарила по потилиці. І зараз я теж сиджу, ще більше поринаю у власне єство. Значить...
Я зіскочив з дивану й підійшов до вікна із ковдрою на плечах. Смикнув штору з такою силою, що вона відлетіла від карнизу, й обімлів. За вікном нічого не було видно, і тільки зблизька мені вдалося розгледіти великі, розміром з долонь, сніжинки лапатого снігу. Сумний рідкий снігопад перетворився у жахку завірюху. Темрява перетнула межу власної можливої чорноти. Вітер ніс сніжинки, ледь не зливаючи їх у одну суцільну пелену, небезпечно вдаряючи по стінам будинку. Сподіваюсь, дім витримає його напади. Вірю у міцність цегляних стін.
Я злякався того, що мені довелось побачити за вікном. Раптова точність, що влучила у самісіньку істину, вибивала підлогу з-під ніг. В голові пульсував страх, але поки я здатен був крити його звичайним неприйняттям, тому не звертав на нього уваги. Думки закрутились ще швидше, разом з ними проминали несміливі питання про те, чи можна щось виправити, чи ще не пізно. Тіло м’якшало, ставало все тяжчим. Мені не до снаги було стояти. Тому я відірвався від підвіконня, ледь не втратив рівновагу, й пішов назад до дивану. Щосекундно свист вітряних вихорів змушував мене здригатись. Я був наляканий. Але відчуття безпеки переважало. Тепер Місто не моє володіння - тільки цей дім. Бо я більше не знаю чого чекати від Міста й ця мала хатка єдине, в чому я впевнений. Світло й тепло вогню додавали сміливості. І все одно було щось не так. Далеко не так. Страх ховався за стіною невіри, але це не означало що він за нею не ріс. Відчуття безпеки було хитке й непостійнеі я знав, що має щось трапитись. Знову гості?...
Зараз гарний спокійний сон здавався ледь не казкою.
Спокійний сон. Вічний сон...
***
Я заснув. Прокинувся. І так кілька днів поспіль. Нічого не можу з собою поробити — неважливо скільки сплю, мені хочеться більше. І більше, більше! Вже бере злоба на те, що прокидаюсь. Потім засинаю знову. Кожного разу пробудження приноситьсильнішу тугу й майже фізичний біль. З того часу, як я помітив зміни за вікном, довкола більше нічого не траплялось. Але всередині мене була буря жахливіша за ту, що надворі. Коли думав, що не маю ніяких почуттів на серці, я обманювався. Вони були, накопичувалися увесь цей час, щоб одного разу вбити мене. Не швидко, а так, щоб я відчув що вмираю кожною своєю молекулою. У моменти неспання я споглядаю вогонь, який постійно тепер горить і чомусь надто часто гасне.Для мене в ньому більше не було об’єкта тої хиткої підтримки — тільки тепло й підсвідомий захист від бездонної темряви, що точить на мене свої кігті, й чекає, коли іскра багряного світла згасне назовсім. Тоді вона ланцюгами скує мене й розірве, як непотрібне ганчір’я. Я був би не проти й сам піти в її лапи. Але духу не вистачає. Щось не дає потушити цей нещасний вогник у моєму комині.
На що я розраховую тепер?
Я хотів лиш спокою. Не мертвого — живого. Але нині мені і могильний зійшов би за цукерок. І темряві не треба ніяк на мене впливати. Їй вистачає лиш простобути, аби мене калічити.
Їжа й вода майже скінчились. Дрова теж. Розуміння цього доводило до істерії. Я й уявляти боявся мій вихід назовні. Але й залишатись без запасів теж не можна. Бо це пророкувало явне, беззаперечне пропадання. Та зібратися духом ніяк не міг. Смілива потуга вискочити за двері немічного будинку призводила до схолодіння кінцівок й мимовільного нервового сіпання. Впевненість у тому, що коли я вийду, мені буде такий самий кінець, стала догмою.
Тож питання було не в тому, як вижити, а в тому, як краще згинути.
Я безупинно молився. Бог давав мені слабку надію. Так само, як колись вогонь у побитому, запилюженому комині. Він горів, а я дивився й не хотів думати про те, що скоро я його бачити перестану. Буду тільки я. І дещо ще.
Боже поможи мені.
Чому ти не відповідаєш, Боже?
Я не хочу. Не хочу! Не хочу виходити, боятись, бути переслідуваним чимось темнішим, ніж чорна гуща за моїм вікном!
Але я просто не маю вибору. Допомоги чекати ні з від куди. Я встав і почав збиратись. Сльози більше не стримував.
***
Так довго мені ще не доводилось одягатись. Раніше я навіть не помічав цього процесу, але зараз бачив усе: як надягав старі джинси, футболку, на неї светр, куртку; як кутав себе в шарф, брав шапку; як натягував носки й черевики. Із кожним порухом руки голову охоплював жар, повітря ставало мало й все крутилось перед очима. Це дуже неприємно, коли буденні дії здатні викликати в тобі такий панічний вихор на пустому місці. Я збирався...
Зібрався. Як на мене, минула ціла болюча вічність. На ділі — кілька хвилин. Я стояв перед вхідними дверима. Від вогню лишались лиш жевріюче вугілля й димові нитки. Спиною відчувалася пустота, що з усіх щілин починала заповнювати мою спокійну обитель. Вітер бив у вікна так, що я почув як одне вже тріснуло. Серце розривалося.
Я зробив вирішальний порух пальцями й почув тихе клацання замку. У вухах мерзотно запищало. Смикнув за ручку й хутко вийшов, не задумуючись ні на хвилину, бо розумів — зроблю це і повернусь назад в дім. Тоді мене пожре голодна смерть. Роблячи сміливий крок у вуличну темряву, я плекав примарну надію повернутись.
Бачив я ледь, але того було справді достатньо. Спостерігаючи через вікно, мені здалось, що тут все набагато гірше. Так, темрява загустіла, але не настільки жахливо як мені здалося. Так, сніг був справді дуже сильним, і сніжинки великі. Я відчував, як сильно вітер жбурляє їх льодяні малі тільця об мене. Поріг дому лишився позаду.
Небезпеки ніякої не відчувалося. Тож я ступив кілька кроків уперед. Видимість не була ідеальною, і хай так, я знав чудово дорогу й куди треба рухатись. Пішов. Зупинився. Оглянувся. Зомлів.
Бажання порвати себе на частини від безвиході заповнювало моє єство. Ноги підкосилися в колінах, а неприйняття баченого слабо блокували мої істеричні воплі.
Позаду не було нічого. Я стояв ніби на краю світу.
Незчулився, як ноги самі зірвались й стрімголов понесли мене назад, до місця, де мав стояти мій будинок. Я біг, а силует його навіть ілюзією не майорів. Він зник безслідно, а разом із ним усе, що я мій назвати приємним: стара ковдра, м’який диван, книги, які я зносив з усього Міста, коли ним ще мав снагу мандрувати, комин; тліюче вугілля, яке я потушив кілька хвилин тому! Як виявляється, востаннє. Все зникло так, ніби ніколи і не було, полишив мене віч-на-віч із снігом, вітром, темрявою. І тим, що породилось темрявою, з чим я неминуче маю зустрітись. Я зупинився і стояв неначе поза простором: низ був чорний, сторони були чорні, верх — чорний. Стояв і відчував себе так, ніби весь складаюсь із розбитого скла.
Вийти на дорогу мені допомогли мої сліди, які стрімко замітались холодними білими тілами сніжинок. Йдучи, я спиною відчував, як за мною тягнеться та пустота, яку я щойно покинув. Вона тяглась по мене як схиблене дитя до кошеняти, аби через кілька хвилин скрутити йому шию. Звісно, за мною нічого не могло тягтись, окрім самотньої пунктирної лінії моїх слідів. Спокійним кроком я йшов далі. Озиратися не смів — боявся побачити плід моїх хворих уявлень. Хоча мені і не треба було озиратись — я знав що темрява так само повільно дихає мені в спину, поглинає моє (вже не моє) Місто.
Мені лишалось тільки йти. І я йшов і чекав.
Чекаю чого? Підсвідомо хочу зустрітись із тим, що крадеться в темноті?
В мені нема страху?
Ні. в мене є чиста безвихідь, проти якої страх — ніщо.
Місто... Місто... Чому так ненавидиш мене? З якого найглибшого свого підвалу ти натравило на мене це прокляття, з яких низів ти дістало Це? Чому так довго душиш мене, не відпускаючи нікуди, тільки катуючи? Позбутися мене хочеш чи граєшся? Я не розумію тебе. І ти мене більше теж. Стала між нами сутність, темніша за твою темряву, глибша за мою тугу, яка калічить нас обох. Можливо, Воно саме прийшло з-за твоїх меж, з того неіснування, в яке я ненароком забіг, шукаючи будинок? А ти так пручаєшся, шлеш негоду, аби викурити цю гниль з себе. З нас. Але не виходить. Все марнота.
Йшов далі. Сніг по-звичайному скрипів. Під ногами плутався вітер, крутив сніжні дюни, женучи їх поперед мене химерними візерунками. Місто плинуло все далі й далі. Я ледь бачив щось довкола. Помічав лиш незмінні багатоповерхівки, застелені сугробами по другі-треті поверхи. Підвали, в які я до смерті не хотів дивитись (раптом вони подивляться на мене?), приковували мій погляд. Залізні, дерев’яні, пластмасові двері від скаженого вітру тужливо рипіли, гупали по стінам і з божевільним лементом від них відлітали. Звуки ці в тиші були нестерпними, вони утворювали якийсь свій оркестр, від якого кортіло голкою пробити барабанні перетинки. Спокою у вулицях я більше не міг знайти. Бо я знав — ці вулиці для мене вороги, які за кожним поворотом можуть крити ту невловиму істоту, ракову пухлину Міста. Темрява не видавала із себе подругу, та й, певно, ніколи так не робила. Просто я хотів думати, що так є, що боятись мені її нічого. Але тепер вона для мене - ніби простирадло, на якому я лежав, корчився, звивався перед початком диявольського ритуалу. І він вже почався.
Воно стежить і я це знаю. Поглядає здалеку, слідкує по п’ятах.
Я пришвидшився. Хотілося вже якнайшвидше покінчити з усім й знайти криївку. Лишатись на дворі довше, ніж треба — погана ідея. Мороз не переставав лютувати.
Впевненість у присутності когось поряд не давала мені спокою. Вона росла в мені глухою сліпою параноєю, шепотом промовляючи (ледь не благаючи) оглянутись. Але мені не потрібно було цього робити. Погляд злих глумливих очей голками врізався мені в плечі кожен раз, як я проходив повз підвали. Воно звідти — я це знав. Передбачав це, але користі від того не було: знаннями про його можливе походження я собі не допоможу. Воно підкрадалось вже ближче. Можливо, якщо й справді обернутись, можна вловити силует швидкої фігури, що скаче від місця до місця. За мною. Ближче. І ближче.
Ще пришвидшився. Не обертайся. Не обертайся! Ні в якому разі не обертайся! Надія ще кричала в мені, запевняла, що це лиш залякування самого себе. І нема сумніву що, якщо я повернусь, то таки щось побачу. Бо мозок сам хоче у це вірити.
В легенях повітря тиснуло. В них горіла льодяна пожежа. Дихати ставало тяжко й здавалось, що я неодмінно буду харкати кров’ю, якщо спробую закашлятись.Грудна клітка розривалась. Й сам не розуміючи що роблю, я зупинився. Скрип снігу під моїми ногами щез. Але звук продовжувався ще кілька секунд.Хтось зупинився поруч зі мною. Зовсім близько.
Що саме почув я не зрозумів, але було цілком достатньо знання того, що цього звуку ніколи не мало би тут бути. Ноги зірвалися з місця й побігли так швидко, як тільки дозволяли холодні судоми в ногах. Вуха чули, як за мною рух також пришвидшився.
Я закричав що було сили. Містом ходило відлуння мого вереску із какофонічним супроводом гупання підвальних дверей.
***
Я попався? Ні, просто здався. Не лишилось більше сил на втечу. Груди ніби набиті міріадами дрібних кристалів льоду, із-за яких я задихався й не міг рухатись. Ці малі геометричні фігури при кожному вдиху рвали тонкі тканини легень, й лиш безпомічна хрипота з протяжним кашлем виривались з них. Я зупинився. Безглуздо вже утікати, адже те, що має мене наздогнати, обов’язково це зробить. Питання полягає лиш в часі, й своїми хованками я лиш відтягую неминуче. Очікування смерті гірше самої смерті. Але зараз, при її очікуванні, мені так хочеться жити! Тільки... сил на виборювання бодай краплини життя не лишилось. Який жалюгідний я зараз, сиджу на якійсь коробці під стіною ледь видимого будинку, знесилений, скутий ланцюгами тваринного переляку перед тим, що буде далі! Боюсь майбутнього там, де його не мало б бути! Не мало б бути...
Тут так темно, я не хочу тут бути! Де я?! Куди мене занесло? Куди мені далі йти!? Дихання не відновлюється, від кожного подиху мені боляче, мені дуже боляче! Кашель не стримати, воно чує мене! Воно чує, і я чую його! Боже, за що я чую ці повільні кроки власної смерті!? Все болить, тіло умліває, я нічого не бачу. Але знову зриваюсь і біжу! Біжу, знаючи що воно зловить мене, не женучись слідом. Як сліпе кошеня, що борсається у воді, перш ніж потонути, так і я борсаюсь у житті, ледь чіпляючи його подих. Я був один. Один! Самотньо існував у темній подобі власного існування, ніби ширяв у відсутності буття. А тепер... що тепер!? Не розумію. Як, чому все так швидко змінилось!? Це все була брехня! І те, що для мене було нормальним, насправді було міражем, за яким крилось стрімке погіршення усього. І для того, аби в кінці витягнути з підвалу чорну істоту, яка вполює мене?! Дурість, сміхотворна дурість! Й, біжучи, я сміявся. Сміявся сильно, захлинаючись власною кривавою слиною. Це все не реальність!
Просто біг. Незрозуміло куди, просто біг, втупившись уперед, спльовуючи кров на сніг. Я сам до себе прокладав своїй смерті стежку. Очі звикли до темряви, я більше не бився об цегляні стіни, не спіткався через предмети. Так, я бачив все і... невже!? О, це не може бути правдою! Морок не може сам розсіюватись! Але... так і є! Місто занурювалось у сутінки. Але це ще більше підбадьорювало мою хижу тугу. Радості від того я не вбачав. Просто біг далі, не дозволяючи собі думати про зупинку.
Я зупинився. Сили, дані адреналіном, вичерпались. Зупинився посеред білої незайманої дороги і відчув дещо, для мене нове і зовсім дике. І чим чіткішим ставало те відчуття, тим небо (воно там було! я знав!) над Містом світлішало. пам’ятаєте свою останню щиру посмішку? Я ні. У мене її давно забрав морозний вітер і поніс на собі кудись далеко, за межі Міста. І тепер, стільки часу по тóму, вона повернулась до мене й опустилась на мої сині закривавлені уста. Я стояв і посміхався, критий цілим виром найтепліших почуттів. Стояв посеред дороги й насолоджувався. Останній шматочок завжди найсмачніший? Що ж, за почуття скажу так само.
Воно наздогнало мене із першими доторканнями м’якого приємного вітру. А я так і знав... від цього втекти не вдалось. Та нехай. Я чув його тихі, майже непомітні кроки, але лишився стояти, не маючи більше бажання боротись. Миттєве відчуття чогось ще, окрім пустоти, додало мені сміливості. І вони вартували того, аби за них згинути.
З хвилею блаженної насолоди від спостерігання змін довкола я не відразу відчув, як моєї руки торкнулося щось мертвотно холодне й липке. Ніби рука була вся у свіжій крові. Я змусив себе подивитися на те й не здивувався зовсім, коли на зап’ястку побачив зімкнуті пальці, чорні, як недавня ніч. Хто був позаду мене, я зміг лиш частково помітити — воно стояло, ростом з мене. Більше розібрати в демонічному образі не зміг.
Я не відразу зрозумів, що пальці істоти почали рости, розтікатись, розповзатись по моїй руці. Точно паразит. Спроби висмикнути руку були марними. І я став як зачарований, дививсяна чуму мого Міста, що заживо мене з’їдала. Болю я не відчував. Він був настільки сильним, що нерви відразу збожеволіли. А воно стояло позаду. Я не бачив його, але знав — зараз воно, смакуючи власну перемогу, глумилося наді мною. Над моїми малими паростками світлих почуттів і думок. Йому було смішно від моїх спроб втекти, від мого прагнення жити далі й тим самим розвіяти морок Міста, знову зробити його своїм. І мені теж було смішно від власної дурості. А я міг жити, вільно, гарно, не боючись того, що мене піймає якась невідома темна сутність. О, якби я тільки раніше зрозумів, що погода Міста не від нього самого залежить, а від мене, тільки від мене! І я сам винен що все обернулось таким чином... Але пізно вже про щось жалкувати й казати «от якби...». Правда, зараз я щасливий як ніколи, саме зараз, через пелену предсмертної агонії дивлячись на стежку у якийсь двір житлових будинків. Там стоявяскравий дитячий майданчик (які то кольори? Зелений, червоний? Синій, фіолетовий? Не знаю, забув), великий, із гірками. Мрія дітей. Скільки часу вони б там проводили, скільки ігор би вигадали? Я б хотів подивитись, але... стрімкий потік крові вирвався з рота. Я подивився униз — наостанок створив картину на снігу, писану власними нутрощами. Онімілою рукою я ледь відчував липкість тої субстанції, що їла мене. Вона поглинула пів мого тіла, ноги, не здатні витримувати важкість мого ледь живого тіла, підкосилися й повалились у власну кров. Й чим більше чорнота з глибин Міста розповзалась, тим щасливішим я був від посмертного споглядання радісних фарб життя. Я й не відчував, як плазмоподібна сутність майже повністю поглинула моє тіло, лишив тільки голову. Копошилось, булькотіло, звивалося, роз’їдало й залазило мені під шкіру як мільйони могильних червів.
Я вибрався з мороку. Але морок не хотів щоб я його покидав. Його природа наздогнала мене, як би сильно не пручався, не намагався боротись. Подумати тільки — сил не вистачило всього нічого... Я впав і лежу, з’їдений тим самим мороком, перемогти який я самостійно не зміг. Скутий смертельно невідчутним болем, мені лишалось лиш востаннє спостерігати, як світлішає Місто і які ж гарні кольори дитячого ігрового майданчику. Перед очима заплигали темні плями. Засинаю...
