Ворог гуманізму

Історії. Я б не зміг назвати хоча б одну людину, яка ні разу в житті не розказувала, або ж навпаки, не вислуховувала якоїсь історії. Якщо задуматися, то стає очевидним те, що історії супроводжують наше життя від народження і до того моменту, допоки ми самі на них не перетворюємося. Дитячі казки на ніч, параграфи зі шкільних підручників, лекції в університеті, пласкі анекдоти від колег – все це, по-своєму, певна історія, яка має підстави і право на існування. На своє власне, відокремлене від нас, існування. А чи зацікавлять вони нас, чи залишимо ми їх осторонь, без нашої уваги, це вже особиста справа кожного. 

Споконвіку гарна історія ставала в пригоді кмітливим та розумним людям, які вміли їх доносити до інших. Вона могла бути як і зброєю, так і засобом порятунку. Майстерність оволодівати увагою слухача, та приковувати його невидимими кайданами голосу, чи магічною послідовністю літер, неодноразово дозволяли виграти час, чи вбити його, поки на щось чекаєш. А в окремих випадках, за допомогою гарних оповідок, можна було обдурити саму смерть, чи хоча б відтягнути її візит.  Розповіді володіють нечуваною силою. Прихованою, але могутньою.

***

Світ змінився. І змінюється постійно. Хтось назве це прогресом, хтось – причинно-наслідковим зв’язком, хтось неминучим етапом циклічності, байдуже. Всі ці гіпотези екзистенціального самоусвідомлення формуються лише на основі людського сприйняття. Є лише один факт, який випливає як наслідок: еволюція – ворог гуманізму.

         ***

Ранок стояв похмурий і хмари обвисали над гострими верхівками бізнес-кварталу. Про зміну погодних умов сповіщалося ще з вчорашнього вечора, оскільки виправити поломку на Станції Кліматичного Контролю за ніч так і не вдалося. Введено в експлуатацію її недавно, тому і збої у функціонуванні не були дивиною. Зважаючи на те, що всі джерела енергії в місті за останній десяток років були переоснащенні на альтернативні, зокрема сонячну енергію, такі поломки катастрофічно впливали на роботу майже всіх «життєзабезпечувальних систем», таких як комунікацію, енерго- та водопостачання, роботу транспортних вузлів, громадського транспорту та таке інше. Якщо будівлі непромислового призначенням з легкістю могли б живитися електроенергією, яка постачалася з ГЕС та вітрових електростанцій, то промислові об’єкти та транспортні вузли в похмуру погоду просто завмирали. Для таких випадків, звичайно ж, були передбачені локальні генератори, які б могли забезпечувати мінімальні потреби найнеобхідніших інстанцій та громадських закладів, таких як лікарні, школи, університети, банки та руху громадського транспорту.

А от для тих, хто надавав перевагу користуванням персональним транспортним засобом щастило менше. Звісно, якщо в тебе в гаражі не стояв власний локальний генератор, або ж хоча б зарядний пристрій. Хоча й і з них не було багато користі. Якщо ти на своєму авто, яке без підзарядки розраховане на максимальну прохідність не більше 50-60 км, вирішив дістатися до робочого місця з заміських районів (які розташовувалися на приблизній відстані в 30 км), то в тебе були великі шанси полишити його посеред магістралі і чекати допоки СКК не «втягнуть» циклон, щоб твоє відро прихопило хоча б трохи сонячного проміння і змогло рухатися далі.

Якщо брати до уваги те, що останні поклади нафти, на шельфах Північно-Льодовитого океану та Червоного Моря, закінчилися приблизно років тридцять тому, а на Близькому Сході та в Мексиканській Затоці ще раніше, то перехід на сонячно-вітрове джерело енергії можна було б назвати доволі швидким та організованим. Хоча й до цього часу, багато країн не поспішають відмовлятися від «Мирного Атома». Отже, ранок був похмурим. І в даному випадку, це не лише вступне, ліричне речення для зав’язки, а фактор, який має значний вплив на подальший перебіг подій.

Марк полишив квартиру неохоче. Не замкнувши двері на код-карту спустився по сходах з думкою: «Боже правий, як давно я не користувався сходами! Аби ще судомами ноги не звело». Вийшовши на подвір’я, рефлекторно опустив окуляри на перенісся, захищаючись від сонця. Але його не було. Далі, так само рефлекторно, шмигонув рукою у кишеню штанів, щоб дістати ключ від гаража та вивести своє авто. Потримав ключ на розгорнутій долоні та декілька секунд подивився на нього сонними очима. Як же він не любив громадський транспорт. Мабуть ще більше ніж непрасований одяг, який доречі зараз і сидів на його вузьких плечах, як пусті мішки.

Прасувала дружина. Ну вона принаймні знала як користуватися автоматизованим побутовим помічником, який вони придбали відразу після того, як перебралися ближче до міста, коли Марк отримав підвищення. Нічого важкого там не було: просто розкладаєш одяг по відповідних секціях, встановлюєш режим прасування або прання, вказуєш тип тканини, чекаєш допоки виїзні дверцята помічника заїдуть до середини та натискаєш кнопку старту. Весь процес займав не більше хвилини, та для Марка це була непосильна інтелектуальна задача, перед необхідністю виконання якої він мало в паніку не падав.

До зупинки потрібно було йти не більше десяти хвилин. Вклавши у вушні раковини невеличкі, схожі на ґудзики, подушечки, з яких згодом почала грати гучна музика, чоловік поволі ринувся крізь похмурий ранок вересня. Де-не-де по магістралі кволо проповзали автівки, власники яких встигли підзарядити акумулятори ще з вчорашнього дня. З інтервалом у шістнадцять хвилин, проїжджали громісткі, широкі та довгі корпуси міських автобусів. У звичайний день, коли усі станції живлення працюють на повну, вони рухаються з меншим інтервалом і більшою кількістю. Сама конструкція даного транспорту була розроблена ще років з шість назад, японськими винахідниками. Корпус автобуса здіймався над проїзною частиною на декілька метрів, тримаючись на  двох паралельних рейках, що давало змогу їм рухатися над іншим транспортом, не створюючи заторів та аварійних ситуацій. При зупинці, для висадки і посадки, з правого борту автобуса опускалися ескалатори, які давали змогу без проблем піднятися або зійти з борту транспорту. Салони громадського транспорту по розмірах майже нічим не відрізнялися від невеликих літаків, що давало змогу обладнувати їх максимально можливими засобами покращення комфорту. Відтак, всередині будь-якого автобусу, ви маєте змогу скористатися душовими кабінками, туалетом, кухнею, бібліотекою, або комп’ютером з доступом до Мережі. Звісно, від автобусів лишилася одна назва. Ці дива техніки радше нагадували потяги, або модернізовані трамваї.

Крокувалося надиво легко, незважаючи на те, що згадати коли він ходив своїми двома, було доволі важко. Місто намагалося оговтатися від незапланованого погіршення погодних умов, та увійти у звичний ритм. Ще раніше, коли Марк був хлопчаком і ходив до школи а згодом до коледжу, він мав одну дивакувату звичку – вимірювати пройдену відстань не у метрах чи кілометрах, а в програних на програвачі піснях. От наприклад щоб дістатися до крамниці, яка знаходилася на іншому кінці його вулиці, потрібно було прослухати дві пісні, які тривалістю були не більше трьох хвилин. До школи – від чотирьох до п’яти треків. І так далі. Сьогодні, поки він йшов до зупинки, у навушниках пролунало дві майже п’ятихвилинні пісні. Марк згадав про цей один із методів навігації та легенько посміхнувся, коли стояв вже під козирком вуглепластикового корпусу зупинки. Сідати не хотілося. Ранкова прогулянка далася в знаки і навіть підняла настрій. Так добре було прогулятися та подихати прохолодним ранковим повітрям, не профільтрованим автомобільним кондиціонером.

Зупинка була пуста. Чи то так радше йому здалося на перший погляд. Якщо хвилин двадцять назад, коли він розводив каву кип’ятком на кухні, він нахабно заздрив всім тим, хто додумався обзавестися локальним генератором, то зараз він гадав що вони самі мали йому заздрити. Промайнула думка, чи то б взагалі  придбати велосипеда та час від часу кататися на роботу і назад додому. Марк дістав з кишені непрасованих штанів плеєр та зайнявся пошуком бадьорішої музики. Поки його кишеньковий мультимедійний пристрій перемотував треки, крізь чорні подушечки в вухах Марк розчув чийсь голос.

-…еге ж? – тільки й роздалося після того, як рівень децибелів у навушниках спав до нуля. Здогадавшись, що це було питання, більша половина якого пролунала ще в той момент, коли музика ще грала, Марк різко озирнувся і побачив на лавочці зупинки усміхненого старого, який роздивлявся молодика щирим поглядом, очікуючи на відповідь. Непомітно діставши навушники Марк перепитав:

-  Прошу?

- Я кажу, погода сьогодні підвела еге ж?!! – цього разу старий прокричав так гучно, що Марк підскочив від несподіванки і ледь не впустив свого плеєра.

- Можете не кричати, - спокійно та тихо відповів він, поправляючи на плечі свій портфель. – Я вже вимкнув плеєра.

- Оу, пробачте, я не помітив, гадав що ви досі ще теє, вуха отим позатикали. – старий сміючись кивнув в сторону Маркової кишені, в яку він заховав свій плеєр.

- Так, підвела. – неохоче відповів хлопець, позаяк розмову ні з ким зараз вести не бажав. І на скільки міг, ввічливо відвернувся спиною. Привітна та невимушена посмішка на обличчі старого, яку він тримав ще з того моменту, як Марк підійшов, почала розчинятися в зморшкуватих щоках.

Затягнулася якась незручна та тривожна мовчанка і Марк вже подумав був знову вставити навушники. Старий спокійно роздивлявся по сторонах зацікавленим поглядом і та сама посмішка почала прорізатися знову. Якби Марк знав цього старого раніше, то зрозумів би, що вона віщує. Старий знову хотів зробити спробу встановити контакт через якусь невимушену тему, чи дурне безглузде питання, аби лишень позбутися цього незручного мовчання. Бо хоча й вони і не знайомі, але кожний з них став жертвою обставин, які і привели їх сюди, в це місце, на цю зупинку. Отже і цей час, який їм випало провести разом, допоки кожний з них не дочекається свого автобусу і не роз’їдеться по своїх справах, щоб більше ніколи не зустрітися, належить провести разом. А ті хто проводять разом час, чи то бува з десять хвилин, чи то бува десятиліття, ігнорувати однин одного не повинні, бо тоді це буде його марна трата, чи не так? Тоді ти не дізнаєшся, чи справді ця зустріч лише випадок, який нічого не змінить в твоєму житті , чи можливо саме ця зустріч буде роковою?

Адже десятки, сотні а той тисячі незначних збігів, причинно-наслідкових зв’язків, процесів, привели до того, що вони знаходяться зараз тут, разом. Тому це було б безглуздо, не бачити в цьому якогось сенсу, чи принаймні спробувати його знайти. Така у цього сивуватого, одягненого у поношений сірий костюм, старого, була філософія, яка і спонукала його встановлювати контакт з усіма людьми, з якими йому доводилося зустрічатися у житті, через певний перебіг, чи то випадкових, чи то - навпаки, обставин.

Мовчанка, а разом і з нею час, тягнулися як розтоплений сир. Марк знову почав діставати з кишені плеєра.

- Еволюція і прогрес – ворог гуманізму. – прозвучало у нього за спиною. Це було так недоречно та безглуздо, що спочатку він навіть не зрозумів що це вимовив той старий на зупинці. Марк задумано насупив обличчя («що в біса він меле?»), та знову озирнувся. Старий знову посміхався і дивився на Маркову руку з плеєром. Цього разу він не перепитував старого. За нього говорив погляд.

- «Еволюція і прогрес – ворог гуманізму», так мій батько говорив. Не сприймав він прогресу.  Здавалося все робилося для покращення людського життя, створення якогось комфорту. Та мій батько був консерватором у цьому питанні. Ні тобі телефонів, ні тобі телевізорів, нічого. Коли мобільні були у кожного то він ще досі листи писав від руки і на пошту носив. – Слухаючи ці ностальгічні ремарки, Марк десь на середині почав второпувати про що говорить цей чоловік, та крадькома засунув плеєр назад. Старий гуляв поглядом десь над дахами височенних бізнес-центрів та офісних масивів, а душею поринав в нетрі пам’яті та спогадів.

По правді це було трохи обурливо та нахабно зі сторони цього чоловіка, натякати Маркові на те, щоб він його не ігнорував. Слухати нікого він не хотів, а тим паче підтримувати розмову. Та й і автобус вже мав би під’їхати. Від гарного настрою не лишилося ані крихти. А цей старий хрін ще й усміхається сидить.

-  Уникати прогресу – це якось дико і безглуздо, - відрубав Марк грубо та насуплено.

-  Тобто ви хочете сказати, що мій батько був дикуном та дурнем? – погляд старого з верхівок хмарочосів перемістився прямісінько на Маркове обличчя. Брова запитально здійнялася над правим оком, очікуючи на аргументацію Маркового твердження.

- Ні, тобто…ви не так…перепрошую, якщо я щось не так сказав, я не хотів образити… - хлопець зрозумів, що ляпнув зайвого та ще й незнайомій людині.

- Так, малий, ти правий – мій батько був телепнем та невігласом, який скоріше пляшками через море буде листуватися, ніж визнає те, що людина створює щось заради свого комфорту, а не навпаки. – Старий знову повернувся погляди на дахи будинків, а Марк ще більше заплутався та ошелешено тупився на співрозмовника. – Та це його прагнення до гуманізму зробило з нього справжнього відлюдника…Але і погодитися з ним я не міг в деяких моментах…В ті часи кожного дня було щось нове, ти собі уявити навіть не можеш! – очі старого почали палати, а інтонація набувати якоїсь динамічної зміни. Він вже не з Марком розмовляв, він розмовляв з минулим. Він розмовляв зі спогадами. – Кожного дня щось удосконалювалося, щось створювалося. А створене вчора удосконалювалося вже сьогодні. Темп жахав. Зараз ми всі звикли до цього, ми не бачимо в цьому нічого дивного. Коли автобуси перетворилися на пересувні котеджі, коли для того, щоб зв’язатися з близькими на іншому кінці світу потрібно лише натиснути дві кнопки, коли вибачте за мій французький, в туалетах за нас гузно підтирають. Ми звикли, бо це комфортно і зручно.

Коли старий все це говорив, очі його мертвою хваткою хапалися за Марковий погляд, якого той не зміг відвести. Старий говорив про такі очевидні та прості речі з таким наріканням і претензією, що зараз вони здалося якоюсь неприпустимою похабщиною.

- Тебе ще в планах мабуть не було, коли для того щоб побачити апокаліпсис, потрібно було лише вийти на вулицю і роззирнутися. І не потрібно було підіймати всіх мертвих, суди там починати всякі, з господнім сином у ролі прокурора і так далі. Мертві і так вставали та ходили самі. Ось зараз ти сядеш в автобус, замкнешся у своїй секції, увімкнеш музику чи якийсь серіал, запустиш голограму норвезьких фіордів на вікні чи ще там щось і будеш спокійно їхати на роботу, плануючи що колись ти туди звозиш свою дружину, щоб загладити свою провину перед нею. Це через це вона тобі одяг не попрасувала сьогодні? – чоловік пальцем вказав на зім’яті штани Марка, так само посміхаючись. Хлопець мовчки повів поглядом за пальцем.

«Цей старий якийсь занадто підозрілий і проникливий. І яке йому діло до моєї дружини та одягу» - в голові хлопця звучав власний голос.

- Заспокойся, я не на стільки підозрілий як тобі здається, просто прожив більше з дружиною ніж ти. – сміявся старий якось дивакувато і переривчасто, видихаючи та глухо мугикаючи через великий ніс,. – А в ті часи коли я був твого віку все було по-іншому – продовжив банальним кліше, - всі гналися за прогресом, всі хотіли його наздогнати, іти з ним поруч, а дехто бажав навіть випередити його. Окуляри віртуальної реальності, стимулятори органів чуттів, емулятори, замінники, інтелектуальні персональні помічники, штучні органи, клонування – все це було схоже на пошесть. Згодом мало постати одне єдине питання – коли людина сама себе знищить?

Та хіба ж воно може прийти в голову тим, хто створює штучні інтелекти, які будуть думати замість них самих? Люди переставали бути людьми. Зайшовши у кав’ярню на обід чи полудник, ти б не побачив там парочок, які б переплітали руки на столах за чашкою кави, та пожирали один одного поглядом. Ти б побачив там двох абсолютно чужих людей, які сидять навпроти за одним столом та натирають пальцями дірки на моніторах своїх гаджетів, подеколи апатично сьорбають з охоловши чашок. Вийшовши ввечері в місто, ти б не побачив прогулянок з дітьми та надувними кульками, вуличних музикантів, кіосків з солодкою ватою, ти б побачив малюків які захоплено хлопають в маленькі рученята, обступивши людиноподібного кіборга-клоуна, який жонглює палаючими сферами з такою швидкістю, що голова закрутитися може. А татусі та мамусі в той час всю увагу приковують до планшетів, голограм, електростендів, на яких демонструють новинки біомеханіки, автобудування, комунікацій.  Це лякало. А найбільше лякало те, що це все до чогось мало привести. І таки привело…

Старий замовк, поставивши риторичну крапку в своєму монолозі. Погляд підняв на верхівку хмарочосу. Помітивши як часто він туди зиркає, Марк і собі подивився в ту сторону. Та окрім сонячних батарей, які зараз стояли паралельно до даху, а не під відповідним кутом, щоб ловити промені світла, нічого не побачив. Дідусь смиренно сидів на лавочці, не дотягуючись ногами до землі та легенько ними похитуючи, опустивши складені руки між коліна.   

Ось вона, майстерність оповідача! Ця прихована сила. Могутня сила, яка оволодіває розумом, часом та серцем. Якби не вона, Марк вже б давно помітив що позаду нього проїжджає вже другий автобус. Та ще й не просто проїжджає, а зупиняється. Та він не помічав. Його дивувало те, чому він зараз хоче підійти до цього чоловіка, сісти біля нього та попросити «ну ж бо, що сталося, розповідайте».

- Що сталося?... – не втримавши в собі цікавості, яку підживлював цей стариган своєю невимушеністю та простотою, запитав Марк. Зараз він хотів слухати. Тепер він хотів слухати. На мить йому стало трохи соромно, через те, що він так огризнувся до чоловіка, який просто мав такий самий гарний настрій, як і він, коли виходив з дому.

На зморшкуватому обличчі знову з’явилася та щира посмішка. Посмішка, з якою запрошують у дім довгожданих гостей.

 - Кажуть що то було через ту кляту нафту. – задумливо мовив чоловік. – Знаєш що таке нафта?

- Так, ще коли до школи ходив, то дідусь мені розповідав. Природній поклад такий, раніше використовувався як паливо, ніби як продукт перегнивання чогось. Але вичерпний був, закінчився… тоді й стали переходити на електроенергію всі.

- Точно! Тільки не сама нафта як паливо використовувалася, а продукт переробки – бензин. Всі автівки, всі транспортні засоби впродовж трьохсот років, з моменту як винайшли двигун внутрішнього згоряння, живилися бензином. Це було джерело не тільки енергії, а й багатства. Ціна на нафту була нерозривно зв’язана з різними фінансовими інструментами. Великі країни та уряди воювали за території, на яких концентрація її покладів була трохи більшою ніж будь-яких інших мінералів та порід.  

Та природі не накажеш і з часом нафта почала закінчуватися. Великі концерни, ТНК та мільярдери, які помітили це раніше за інших, почали виводити свої кошти та інвестиції зі сфер паливної промисловості, завдяки чому змогли врятувати хоча б дещицю своїх коштів. Чим далі – тим скрутніша була ситуація. Ціна на нафту почала падати. В деяких країнах барель коштував дешевше за воду, уяви собі! Не питай як так ставалося, бо я не поясню тобі це з макроекономічної точки зору.

Автобудівна промисловість розсипалася на очах. Світові бренди машинобудування просто банкрутували за лічені місяці. Деякі встигали перепрофілювати виробництва під державні замовлення і ще якось зводили кінці з кінцями. А одного дня, не пам’ятаю який це рік був звичайно, в ранковій газеті побачив на фото людину, яка була власником провідного автобудівного концерну в світі, який виготовляв автомобілі під маркою «Порше». Компанія проіснувала більше ста років на ринку. Їхні прибутки за рік складали більше ніж ВВП країн третього світу. Сто років потрібно було, щоб з приватного конструкторського бюро зробити провідний автоконцерн брендових автомобілів, вартість найдешевшого з яких складала десятки тисяч доларів. І лише два місяці знадобилося, щоб під фотографією їхнього власника в газеті побачити напис «банкрут».  Одним словом, коли закінчилася нафта, закінчилося багато чого і багато для кого. Люди були залежні від неї. І як будь яка залежність, вона далася взнаки у самий несподіваний момент, хоча й ти сам знаєш, що це станеться і повинен завжди бути готовий до цього.

Старий знову замовк, щоб перевести дух. В цей момент Марк і не помітив, як він вже сидить поруч з ним на зупинці, та роздивляється вологий від ранкового туману асфальт під своїм кедами.

-  Ти колись відчував запах бензину? Згорілого чи просто? – запитав чоловік у Марка. Він все ще непорушно сидів з опущеними між коліньми руками та посмикував короткими ногами.

- Ні, ніколи… - тихо відповів хлопець. – Який він?

- Мерзенний і різкий. І ще трохи масний. Ну, тобто, на стільки специфічний, що якби ти хоча б раз його внюхав, то вже б ніколи ні з чим не сплутав.

- В діда пам’ятаю…ще коли я до школи не ходив... в селі лампа була така, на гасові. То він казав що він чимось схожий…

Це було на стільки дивно. Марк копався у спогадах так зосереджено та напружено, ніби від того, чи згадає він зараз чи ні, залежало чиєсь життя. Обличчя спохмурніле, лоб зморщений а очі гостро бігали по мокрому асфальті не відриваючись. Старий це помітив, та знову усміхнувся теплою посмішкою, ніби одобрює старання хлопця.

-  Так, твій дід правий був. Чимось схожий на гас.

-  А чому ви запитали? За бензин? І чому все через ту кляту нафту? 

Помітивши як тепер очі горять у хлопця, старий закинув голову та самовдоволено зареготав, чим спантеличив Марка.

- Ось бачиш – почав старий, - тобі тепер цікаво, так?

- Так, цікаво. – Марк сором’язливо опустив очі, посміхаючись і собі.

- Давай так: якщо хочеш, я розповім, але за одної умови – що ти дослухаєш до кінця, якщо звичайно ти не поспішаєш на роботу чи ще куди, бо мені ще сина треба дочекатися, щоб забрав мене, а він тільки через хвилин двадцять приїде. А самому мені не хочеться тут сидіти, без компанії, згода?

-  Так чому ж ви на автобус не сядете? – запитав Марк.

- Я не їжджу в автобусах та і в будь-яких інших видах громадського транспорту вже дуже давно.

- Чому?

- Саме про це далі я хочу тобі і розказати, чому я не користуюся ними. – відповів чоловік. – Ну то як, зіставиш мені компанію, чи як?

Марк поглянув на годинник і зрозумівши що вже і так запізнився, вирішив що двадцять хвилин його не врятують. Та йому і справді було в біса цікаво.

-  Згода. Розказуйте.

Старий знову засміявся добродушним сміхом, випускаючи повітря крізь великий ніс. Ще раз поглянув на верхівку хмарочосів, здихнув, та почав розповідати:

- Я працював кондуктором в тролейбусі ще в далекому 2021 році. Тоді вони доживали своє, як вид транспорту. Працювали вони так само як і зараз нинішні автобуси - на електроенергії. Але з’єднувалися з мережею двома довгими контактними прутами, які стирчали з даху. Жартома їх так і називали – «рогаті». Ну от звичайний собі автобус, але з двома рогами, які ковзали по лінії електропередач. Ну ти зрозумів, так?

Марк закивав головою.

- Добре. Працював я там не довго, то був тільки перший місяць. Бо тоді тільки ми переїхали з дружиною до міста і часу щоб шукати кращу роботу не було, потрібні були гроші. От і взявся за це. Коротше нічого важкого в тій роботі не було, окрім того, щоб пильнувати, чи у всіх були проїзні квитки.

- Квитки?.. Тобто? – здивувався Марк.

- Ну раніше кожному роздавали персональний проїзний талон, паперовий. Ніяких тобі ключ-карт з кредитами і всього такого. Це і була моя робота. Взяти за проїзд кошти та видати талон.

- Хм… - задумливо та змістовно відповів Марк.

Старий посміхнувся та продовжив:

Їздили ми по звичайному міському маршруту, від центру до одного з найбільших текстильних підприємств в регіоні. Відповідно і пасажирів на нашому маршруті було багато, як зранку – коли всі на роботу їдуть, так і ввечері – коли назад. Звичайно траплялися, випадки що всіх не проконтролюєш, багато хто «зайцями» їздив на моїй зміні. Але одне я тобі скажу – пам’ять тренується ідеально, коли ти проводиш весь день, розглядаючи та запам’ятовуючи обличчя чужих людей. Тим паче, коли кожного дня майже одні і ті ж особи їздять на одну і ту ж роботу.

До того ж можна помічати багато цікавих речей. Якщо на четвертий день поглянути на п’ятки панянки, яка три минулих дні поспіль наздоганяла ваш тролейбус, перед самим його від’їздом, щоб не спізнитися на роботу, то на них можна помітити дві смужки білого пластиру, яким вона позаклеювала натерті мозолі. Якщо впродовж цілого місяця чи довше, на руках чоловіка, який завше стає в кінці заднього майданчика, ніяк не сходять зморшкуваті подушечки на пальцях, то можна припустити, що він працює в пральні або на автомийці. Хлопчина, який весь час їздить в навушниках, та постукує ногою по підлозі, а рукою по стегні, скоріше за все грає на ударних. Такі речі починають кидатися до уваги мимовільно, ти навіть не помічаєш спочатку цього.

Тому я і припустив, що одяг в тебе не попрасований через непорозуміння з дружиною, я правий?

- Так, тут ви вірно підмітили. – Марк похитав головою на знак підтвердження здогадок.

- Хех! Ще не втрачаю навиків. – Вдоволено підмітив про себе сивуватий чолов’яга, похитуючи ногами над землею. – Але були і інші випадки. Був один випадок…

Вже вдруге старий задумливо промовчує, та ніби і справді про щось задумується, а ніби і чекає допоки Марк сам його спитає, тим самим перевіряючи чи справді він уважного його слухає. Але цього разу мабуть справді задумався, чи проринув у спогад трохи глибше ніж хотів, бо відразу ж почав розповідати далі, не дочекавшись доки хлопець його піджене.

Один чоловік. Який їздив нашим маршрутом. Такі люди ніколи не кидаються в очі. Ну як зазвичай. Сутулий, малий, нахмурений. Боявся зайвий раз когось зачепити, коли проштовхувався крізь тісняву в салоні. Як тільки він опинявся біля самих дверей при вході, то його просто заштовхували досередини, сам він не забирався туди. Людська маса протискала його спочатку до салону, а потім під саме вікно в іншому кінці, де він згорблено та відсторонено худими та білими руками чіплявся за поручень, як за рятувальний круг на воді, щоб його дрябле тільце знову не підхопило хвилею людських тіл. Кущаві, постійно насуплені брови. І вираз ображеного обличчя. Ось що я запам’ятав в той день коли вперше його побачив.

Вперше за весь час, що Марк провів тут поруч з цим чоловіком, той дістав з кишені невеличку прямокутну пласку коробочку та відкрив її. Якісь самокрутні, бридкі цигарки лежали ніби розпиляні колоди, смиренно чекаючи свого призначення знищити трохи чиїхось легень.

Марк поглянув на цигарки, а потім на старого, який розглядав в маленьких рученятах металевий портсигар.

«Пальці не жовті. Та і вуса теж. Прокуреного запаху від нього не було, а зуби, як на його вік  в доволі пристойному стані. Якби й курив стільки років, то це точно було б помітно відразу», - дедуктивно виважив в голові Марк, та поставав логічне питання старому:

- Давно кинули?

- Га?... – озвався він.

- Питаю, давно кинули? – повторив Марк.

-  Так…так…коли дружина померла, то тоді і зав’язав. Років з сім тому.

Промовляючи це, старий відчув як в горлі почало першіти, а між вказівним та середнім пальцем правої руки, у тому місці де завжди він тримав цигарку, залоскотало. Марк мовчав та дивився на нього. Старий закрив портсигар та засунув його в підшиту на куточку нагрудну кишеню піджака.

- Просто ношу їх з собою, - винувато, як будь-який залежний, виправдався старий.

- Ну так що там з тим чоловіком? – повернув до розмови Марк. - Скоро син ваш приїде, а мені кортить дослухати.

- Той чоловік досі сниться мені по ночах, а його крик досі відлунюється в голові. – тепер вже без натяку на посмішку, сухо та монотонно проказав старий.

Марк мовчки чекав пояснення, сконцентрувавшись на очах старигана. Очі його тепер не палали. Згасли.

- А запах бензину я, мабуть, ще пам’ятатиму коли мене землею вже будуть засипати. То звичайний день був. Понеділок, початок тижня. Всі мляві. Сонні та ображені на життя та обов’язки. Та і це нікому не заважало розчиняти свою мляву уяву та увагу у моніторах своїх телефонів та планшетів. Тобі, малий, не передати яке це, деколи бувало, моторошне відчуття: коли ти сидиш біля водія та дивишся в салон і бачиш близько п’яти десятків безмовних тіл, які однією рукою тримаються за поручні а іншою за телефони. Кожний окремо один від одного. Бували дні, коли я в салоні не чув нічого окрім свого голосу «передавайте будь ласка за проїзд». Кожний в своєму світі. Їх об’єднував той світ, що знаходився в їхніх моніторах. А цей світ був не їхній. Тоді вже почали впроваджувати системи популяризації віртуальної реальності, рекламні біл-борди замінювали голосовими та графічними голограмами, а сучасніші автобуси перетворювались на пересувні розважальні центри і ті, хто залишався, не приведи боже, без свого гаджета, або ж телефону, могли спокійно підключатися до соціальних мереж через спеціальні термінали, які встановлювалися в тих автобусах. Вже з того часу людство починало крокувати до того, що ми маємо зараз. Ну а наші старі тролейбуси, які доїжджували своє і взагалі призначалися на ліквідацію, ніхто обладнувати не збирався, бо це була марна трата коштів та часу. Відповідно, ті хто їздив на них, обов’язково щось при собі мав. Або окуляри віртуальної реальності, або ж смартфони чи ще щось.  Все було як завжди: зупинка за зупинкою, наший тролейбус трамбувався бездушними тілами. Я ходив по салоні та роздавав квитки. Спати тоді ще хотів пам’ятаю, бо перед тим, в неділю, з дружиною до знайомих ходили гостювати і не всипалися. Проштовхувався крізь зомбовану біологічну масу, та робив свою роботу. Але от чим мені запам’ятався той сутулий ти хилий чоловічок, коли я вперше його побачив, так це тим, що за поручень він тримався обома руками. Кожного ранку та вечора. Обома, малий.

- Тобто ніякого пристрою він з собою не носив?

- Ото ж бо! Не носив. Він просто дивився або в вікно або під ноги. Тоді це було дивно і кидалося в очі відразу. Тоді я чомусь згадав про свого батька. Я протиснувся до заднього майданчику і якраз проходив біля того вікна, де він полюбляв стояти. Або навіть не так полюбляв, як був вимушений стояти. Машинально відірвав квиток, та протягнув у його суху та білу руку. Та саме тоді щось мене змусило поглянути на нього. Переконатися чи справді він досі такий насуплений, як бував раніше. Чи справді кущасті брови зведені над носом. Та і мабуть просто, щоб запам’ятати кому я видав квиток, звичайна робоча звичка. Але коли підвів погляд, то замість того насупленого похнюпленого, та ображеного лиця, я побачив сяюче та усміхнене, розквітле. І присягаюся, тоді він здався мені не таким вже і бридким та жалюгідним, яким здався до того. Того дня в тролейбусі прозвучав ще один голос окрім мого. Тоді він зі мною привітався. Протягуючи дріб’язок тонкою рукою він мовив «Доброго ранку!». Моєму здивуванню не було меж. Тільки коли він повторно простягнув мені гроші і сказав «ось, це за проїзд», я оговтався та зумів відповісти «доброго». Ну от ніби людина просто привіталася. Ніби побажала тобі доброго ранку, ніби просто мала гарний настрій. Але коли я сів на своє місце біля водія, я розчарувався в тому, що я дожив до того часу, коли нас починають збивати з пантелику та дивувати ранкові привітання від усміхнених людей.  Всю дорогу, допоки він не вийшов на своїй зупинці я спостерігав за ним, ні на мить не зводячи погляду. А він все сидів та посміхаючись дивився у вікно.

Ми зробили близько двадцяти рейсів і вже було біля шостої години вечора, знову мав початися наплив на зворотній напрямок - до центру. По правді кажучи, день тоді видався метушливим і про того чолов’ягу я геть забув. Ще й дружина тоді прихворіла, а як вияснилося згодом саме через ту болячку, яка мучила її роками, вона і залишила мене. Літо тоді було. Гаряче в салоні, задушливо, а люди все трамбувалися і трамбувалися. Я якось і не помітив, як ми проїхали ту зупинку, на якій підсідав той чоловік – Орест Гарах. Так його звали. Про це потім говорила вся країна впродовж останніх півроку. Якщо ти колись чув таку поговірку, «автобус набитий як бляшанка з кількою», то це була не та поговірка, яка б описала на той момент наш тролейбус. Та і навряд ти знаєш що таке набитий громадський транспорт, адже зараз там, всередині, можна футбол грати, не те щоб. Якраз тоді в мене нерви вже не витримували і я починав потрохи розганяти те стадо невігласів і клявся всіма святими і грішними, на весь салон, що якщо вони зараз же не почнуть розсовуватися та виймати свої писки з тих телефонів, я накажу водієві зупинитися і всі підуть додому пішки. Просунутися було майже неможливо. Я дістався до заднього майданчику, як-не-як позбирав гроші за проїзд, та направився назад, до кабіни водія, допоки не під’їдемо до наступної зупинки. Коли я дістався до середини салону, то згадав, що не побачив Ореста. Вже було подумав що він не підсідав, але він таки підсів…

Старий замовк. А Марк вже був поглинутий розповіддю на стільки, що навіть не наважувався звернути увагу на вхідний дзвінок від шефа.

- Тоді я востаннє і чув запах бензину, малий…саме того понеділка, - продовжив розповідь сивий дід. – Я пройшов до середнього майданчику, як позаду мене роздався якийсь чудернацький та незрозумілий звук. Я точно знав що я його чув, але не міг згадати де і коли. Коли цей звук роздався вперше, я подумав що в мене вже починаються галюцинації, але коли той звук з характерним бурчанням роздався у друге, а за ним пролунали крики, я зрозумів що то не галюцинації.

-  Що то за звук був? – вже з трепетом у голосі запитав Марк.

-  То був один із пережитків минулого, синку. То була бензопила.

-   Ніхрена собі… – Марк відчув як на потилиці волосся стало сторчака.

-   Він якимось дивом, тобто той худий та щуплий Орест, зумів дістати бензопилу, які вийшли з ужитку вже років з п’ять тому, бо заправляти їх не було чим. Виробники бензоприладів збанкрутували ще швидше ніж автовиробники і до 2025 року не лишилося жодних бензоінтрументів, хоча й їхнє виведення з ринку почалося ще на початку 2020-го. Коли я усвідомив що робиться, вже було запізно, бо та бензопила в його крихітних рученятах гарчала як скажений пес. Салон задимівся миттєво і через лічені секунди в носі стояв ядучий запах перегорілого бензину. Коли вели розслідування по цій справі, то судмедексперти заявили, що двоє дітей, які на час інциденту перебували в салоні померли від отруєння продуктами згоряння пального, позаяк їхній організм ніколи не подразнювався до цього часу даними хімічними сполуками. Маса людей, що стояла попереду мене почала панікувати, бо ніхто не розумів що відбувається. Поки Орест шматував на фарш задній майданчик тролейбусу гострими зубами ланцюгової системи бензопили, до середнього долинали тільки крики, чвакання м’яса, завивання двигуна бензопили та запах плоті з згорівши бензином. Намагаючись вибратися з салону, дехто ліз через вікна, та застрягав в них. Потім, після того як працівники швидкої та поліції подіставали з салону рештки пасажирів, можна було побачити, як одна половина молодої дівчини, яка намагалася пролізти крізь вікно в салоні, валялася на підлозі, а інша так і лишилася в тому вікні. Очевидці, які в той момент ішли повз, по тротуарах, заявляли що бачили як віна заливало кров’ю від кінця і ближче до середини, а з шпарин виходив сірий та густий дим. Більша половина пасажирів кинулася до передньої частини тролейбуса. Щільність була така, що варто було одному просунутися хоча б на півметра вперед, як всі наступні, хто стояв далі, за принципом доміно, завалювалися один на одного, тим самим зводячи нанівець будь-які шанси вибратися звідти. Як і при пожежі, паніка тут була недоречна. Більша половина тих, хто находився на передньому майданчику, під натиском інших завалилися до водійського відділення, не зважаючи на те, що воно було відокремлене спеціальними перегородками. Деякий час водій намагався втримати багатотонний корпус тролейбуса під керуванням, час від час виїжджаючи то на зустрічну смугу, то на пішохідну частину. В цей момент мені здалося що завивання стає гучнішим. Я був притиснутим до поручня якоюсь жіночкою, яка кричала мені прямо в обличчя, та благала про допомогу. Я зумів тільки побачити, як заокруглений кінець самої пилки ковзнув по дахові тролейбуса і залило ту частину салону гарячими жовтими іскрами. Стальний звук скреготу об дах, наступної миті змінився звуком хрускоту черепної коробки тієї жіночки, яка стояла переді мною. Мої ніздрі, рот та очі залило гарячою та солоною кров’ю, а її волосся я відкашлював ще два дні по тому. Хтось намагався схопити малого чоловічка за шию, щоб видерти в нього з рук пилу. Орест стояв за півтора кроку від мене, а позаду нього лишалися кричали та вили, напіврозрізані люди без кінцівок. Коли якийсь кремезний чоловік вхопив збоку Ореста за шию, намагаючись здавити його за кадик, той висмикнув пилку з розрізаного черепу жінки і махнув нею по зап’ястку руки велетня. Не думав що побачу таке в житті, але рука того здорованя ще з секунд десять висіла на шиї Ореста. Я так зрозумів, що він на стільки сильно його вхопив, що коли той відрізав її від кінцівки, то нерви ще тримали її затиснутою деякий час. Кишки здорованя моталися на цеп пилки, яку Орест вже стиг засадити йому в живіт, а кров бризкала з розкритого рота прямо в обличчя Оресту. Не знаю чому водій не зупинив тролейбус відразу, та не знаю як той Орест Гарах зумів в такій тисняві не те щоб завести та вправлятися, а просто пронести ту бензопилу, але це закінчилося тільки тоді, коли водій наїхав на жінку, яка схилилася над коляскою на тротуарі. Водій при зіткненні вдарився головою об вітрове скло, чим вибив його до бісу, та втратив свідомість.

- Господи-ісусе – все на що зумів видати Марк.

- Ті хто зумів вибратися, вибралися лише після того, як хтось зумів знайти важіль, який відкривав двері салону. Як тільки розчинилися двері, по сходах рікою почала витікати кров.

-  А що з тим Орестом? Він втік? – запитав Марк.

-  Думаю якби він втік, то далеко все одно не зайшов би. Сам подумай який він мав вигляд. Все сталося набагато іронічніше але такого кінця можна було очікувати. Коли ми врізалися в коляску, а потім в дерево за нею, від ударної сили слабке тіло Ореста хитнуло так сильно, що він добряче відлетів вперед і при цьому сам своїм обличчям приземлився на заведену пилку.

- Ви вигадуєте! Не може такого бути! – обурено, гадаючи, що з нього роблять ідіота, закричав Марк.

Старий мовчки почав розстібати сорочку.

-  Що ви робите? – запитав хлопець.

- Ось. – Дід розтулив звичайну байкову сорочку в клітинку на волохатих грудях. Від самого кадика і майже до живота протягувався блідий та грубий кривуватий рубець.

-  Чекайте…це…? – Марк затнувся.

-  Так, це рубець від тієї пилки. Коли він розтрощив жінці череп, яка притисла мене до поручня, то пройшовся по моїх грудях.

Марк мовчав. Обличчя його поблідло. Мовчав і старий. Як не дивно але та посмішка почала з’являтися знову.

- Мені пощастило вибратися звідти, - промовив він. – Вибратися і прожити чудове життя зі своєю дружиною та близькими. Тільки от тепер я автобусами не їжджу ніколи.

Вони знову мовчали. Марк намагався прогнати з голови картин, які малювала йому його уява. А старий знову почав дивитися вгору.

- Людина – це велика таємниця, - старий не опускав очі і дивився в гору. - Та тільки таємницею вона лишається доти, допоки вона лишається людиною. Я не можу тобі сказати, чому Орест гарах пішов на таке. Можливо через те…що він ще був людиною.

Після цих слів Марк поглянув на старого. А той тримав голову задертою.

-  Що ви там роздивляєтеся весь ранок? – поцікавився нарешті Марк.

Цієї ж митті безшумно під’їхала сіра автівка і посигналила. Старий підірвався, та хвацько зістрибнув з лавочки на землю. Протягнув руку Марку:

- Дякую за компанію, хлопче. Було приємно з тобою провести час. Вибачай якщо затримав тебе.

-  Не переймайтеся. Якби я не захотів то не чекав би з вами.

Старий відпустив руку хлопця та пішов до автівки, в якій на нього чекав його син.

- Хмари…я так давно не бачив хмар за цим постійним сонцем, – не озираючись промовив на останок та сів поруч з сином. Автомобіль поволі віддалився від зупинки. Марк підвівся, озирнувся по сторонах та пішки пішов на роботу.