Вознесіння

Царство, що проковтнула земля Біль у грудях. Темрява. Запах копоті від лампи, що гойдалась десь під парусиновим дахом. І знову туман…

Зусиллям волі Террі підвів свинцеві повіки. Він лежав на спині у критій повозці. Навколо – мішки з сіном, тоненька ковдра на дерев'яній підлозі, бинти у крові.

Як я тут опинився?

Террі спробував підвестись, роздивитись навколо. Його груди пронизав гострий біль, розтікаючись металом попід боки. Маленька пляма крові проступила на вишитій сорочці. Жіночій сорочці.

– Марія!

Він згадав рідне місто. Запах трупів на вулицях АдріЇ, клуби диму над мурами. Караван біженців, що озирались з тугою і страхом на захід. І ці бездонні очі кольору бурштину…

Вона обробила мої рани, віддала одежу. Я маю знайти дружину…

Зціпивши зуби, Террі підвівся на ноги. Ступив крок, похитнувся і впав на дно фургону. Бинти впились в груди, стискаючи боки в залізні лещата.

– А щоб йому!

Він перевів подих і повільно, дуже повільно підвівся з підлоги, спершись на борт фургона. Закутався в ковдру, зняв з гачка лампу і визирнув з фургону. Все навколо – в густому тумані поміж темного лісу.

Якось тут надто тихо…

Ні натяку на людей, віз без коней. Жодних слідів на дорозі з брудного каменю та чорного скла…

– Куди ж, в біса, дівся наш караван?

Террі підняв над головою ліхтар і пішов шукати Марію. Коли вони поїхали з Адрії, листя тільки-но починало жовтіти. А тут були одні лиш голі гілки та помираючий мох. Мааґрімський ліс. Здається, так вона сказала тоді у фургоні.

Террі йшов дорогою, що зміїлась поміж похмурих дерев. Неприродно-сірі, їх стовбури були наче статуї з каменю. Усі в тріщинах і виразках. Повсюди – шматки чорного скла, що застигло в найхимерніших формах. Як пісок у ковальському горні. Тут не вухав пугач, нічні звірята не шелестіли серед опалого листя. Тільки важкий непроглядний туман і цей вітер, що продирає до самих кісток.

Ніби десь там, у хащах, грає поховальна труба…

Ці місця давно мали лиху славу. Нечиста сила, кажуть, живе тут поміж старих могил і руїн Мааґріму. Країни, яку проковтнула земля. Не лишилося жодного очевидця тих подій, жодної згадки в літописах. Одне лиш слово… Āроха’нам¹. Дитячі казки про богородицю-відьму, в які так легко повірити, вдивляючись в темряву. Коли за кожним деревом тобі ввижається стара Володарка та лісу якісь дивні вогні…

– А це ще що таке? – прошепотів Терр, зупинившись посеред дороги.

Десь там, у хащах і справді горіло багаття. Забувши на мить про страхи, він побіг вперед по дорозі. На узбіччі стояло з десяток фургонів, оповиті туманом. Деякі – без коліс, інші – перевернуті на бік. Розірвані тенти, погнуті осі…

– О, Ека’ла, що ж тут сталось? – прошепотів Террі.

Біженці явно поспішали. Покидали мішки, казани. Жодних слідів чи коней, одна лише постать біля багаття. Террі завмер на секунду. Невже це Марія? В повітрі пахло жасмином. Її парфуми! Її спина на фоні вогню. Широка чоловіча шляпа, каштанове волосся на чоловічому кожушку. Террі кинувся назустріч коханій. Ще мить і він побачить її обличчя, родимку на шиї, відчує запах волосся, потоне в її бездонних–

Запах гнилої риби та оцту вдарив йому в ніс. Перед ним сидів чоловік у широкій шляпі та кожуху. Якась неприродня поза, поміж очей – величезна діра. Рвані краї, пухирі на шкірі. Чорна рідина, що стікає зламаним носом. Цей сморід, що підбирається до самого горла–

Террі знудило на бруківку. Ядуча блювота. Цей запах повсюду, кров на руках. Ні, цього не може бути, не може….

Серед голих крон і зірок висіли десятки людей. Жінки, діти, їх тіла розірвані на шмаття, кишки на гілках, ніби гірлянди. Поєднані нитками з кишок, ніби якийсь ритуал. Террі позадкував, перечепився через розтерзане тіло. Його ліхтар розбився об землю. Серед гілок промайнула величезна тінь. Террі озирався по сторонах, шукаючи серед дерев і туману ту страхітливу постать. Його сорочка прилипла до спини. Звук труб проникав крізь шкіру й кістки.І тут він побачив. Силует. Величезний, ні з чим не зрівняний. Ніби смола, що застигла в найхимерніших формах. Труби і отвори, кінцівки як змії.

Террі схопився на ноги та кинувся в хащі.

Позаду ревіла труба, ламались дерева. Все ближче і ближче. Він біг наосліп у темряві.

Ще хвилина і його спіймають, розірвуть на шмат–

Террі зупинився за крок від прірви. Холодний вітер в обличчя, внизу – туман і пітьма. Він озирнувся на хащі. Верхівки дерев, що здригались від кроків страхіття. Перед його очима промайнуло дитинство. Маєток в Адрії, запах сіна у стайнях. Молитва від батька…

– Я не можу вернутись, Маріє… – прошепотів Террі. – Я маю тебе врятувати.

Він розвернувся і стрибнув у темряву…

***

Остання молитва То був теплий жовтневий ранок. Маєток майже пустий. Одні лиш слуги прибирають пил з обладунків у холі. Террі пробрався у відкрите вікно з карасем у мішку. Гнила риба смерділа так, що пани вже, мабуть, прокинулись від жаху у своїх ліжечках з шовковими шторами.

– Нехай знають, як кричати на маму за жовтину на тих клятих ганчірках.

Террі прокрався повз слуг, піднявся по східцях з червоного дерева та прослизнув у гардеробну кімнату. Вітражні вікна, щити норлінгів та мечі на стінах, величезні шафи з найдорожчими вбраннями на цілому світі. Террі відкрив шафу та поклав гнилу рибу поміж вишитих золотом сорочок.

– Помста, – посміхнувся хлопчина, – Страва, яку подають смердючою.

В коридорі пролунали чиїсь кроки. В паніці Террі озирнувся по сторонам. Вікна закриті, двері скриплять. Вже майже відкрились. Недовго думаючи, хлопчина пірнув у шафу. Тільки-но він закрив за собою двері, як в кімнату зайшла смуглява жінка у білому фартуку. Мама.

Вона поставила на стіл амфору з оцтом та прийнялась витирати пил з підвіконня. Занадто заклопотана, аби почути цей жахливий запаах. Террі посміхнувся, уявляючи як молодий панич блюватиме на підлогу, ледь надягнувши свою улюблену сорочку.

– Що тут відбувається?

Мама схопилася на ноги, поправила фартук

– Вибачте, Пане Вальдесе, хотіла прибратись, доки всі сплять.

Молодий панич закрив за собою двері.

– Що це в біса так смердить?

– Вибачте, мабуть я–

Вальдес підійшов до мами, високий і широкоплечий.

– Ну і навіщо мені така служниця?

Вона зробила крок назад, вперлась у стіл.

– Що буде, якщо твій чоловік лишиться без роботи?

– Вибачте, будь ласка… – прошепотіла мама.

Її щоки палали вогнем.

– Що якщо люди дізнаються, що він краде коней з панської стайні?

– Але ж він не–

– Кому вони повірять? – він підніс пальця до маминих губ. – Вальдесу ван Айдену, сину Армана ван Айдена чи якомусь брудному кучеру?

Він підійшов до неї майже впритул.

– Ти ж не хочеш, щоб твій син побирався на вулиці, глодний і нікому не потрібний?

Мама ковтнула сльозу.

– Отож-бо.

Вальдес торкнувся її щокиі, провів по плечу, опускаючись нижче і нижче рукою під фартук...

Ляпас розірвав тишу в кімнаті.

– Ви що робите? – закричала мама.

Він налетів на неї, повалив на стіл. Амфора з оцтом впала на землю, розбившись на тисячі блискучих частинок.

– Ти ж сама цього хотіла, Джана. – прошепотів Вальдес.

– Ти збожеволів!

Террі визкочив з криком із шафи, підлетів до негідника. Удар ногою і той впав на підлогу, тримаючись за пах.

– Ах ти, сволота!

Вальдес стиснув кулак і вдарив Террі в обличчя. Він відлетів до самої стіни. Червоне в очах, смак міді у роті. Хлопчик взявся за стіну, піднявся на ноги. Крізь сльози він бачив щит і меч норлінгів.

– Твій упиздьок? – процидів крізь зуби панич. – Ну що ж, нехай дивиться, вчиться…

Террі схопився за меч, кважкий і великий. Крізь сльози і біль він кинувся на кривдника. Удар у живіт. Хлопчик опустився на коліна, блюванув на підлогу. Сморід оцту. Не встиг він оговтатись, як Вальдес вдарив ногою в щелепу. Хлопчина впав на землі, намагаючись закрити голову руками. Удар за ударом. Біль, до німоти у боках. Сморід оцту. Крізь сльози і полум’я Террі прошепотів останню молитву:

– Ека’ла, врятуй нас…

***

Розбиті ілюзії

Террі розплющив очі, скрикнув від болю. Він лежав на дні яру під усіяним зорями небом.

– Ма…рія… – прошепотів він, встаючи на ноги.

Увесь схил поріс корінням, що врятувало Террі від загибелі. Він сів на землю, зробив глубокий вдих. Його груди палали вогнем.

Переломів, наче нема. Тільки холодно дуже…

На пожовклому листі виднілись краплі роси. Тут був зелений ще мох і тонка стежина поміж здорові дерева. На землі виднілись ще свіжі сліди.

– Можливо, це хтось із біженців?

Він всав і пішов по стежині, сподіваючись без надії зустріти нарешті Марію.

Зламані гілки на кущах, ще більше слідів. Десь далеко гавкали пси. Боже, нехай вона буде жива, я все віддам за один лише погляд…

Террі вийшов на невеличку галявину серед жовто-гарячих дубів. Легкий туман стелився по землі з опалим листям. Знову запах жасмину. Невже я нарешті знайду її? Там, на самому краю галявини стояла постать у білому. Каштанове волосся, що спадає, як хвиля по спині, знайома фігура…

“Як вона сюди потрапила?” – сказав голос в його голові.

Та він ішов вперед, адже як інакше. Марія повернулась до Террі обличчям. Ці бурштинові очі, ця посмішка, що врятувала його у дитинстві.

– Привіт, мій коханий...

Як довго же він чекав цих слів, цього голосу. Він взяв її за руку, притис до грудей.

– Я бачив таке на дорозі…

Герби Адрії на вишитій сорочці. Білій, як місячне сяйво.

– Як ти врятувалась? Де інші?

– Навіщо вони тобі? – посміхнулась Марія. – Це минуле, його не змінити. Є тільки ми з тобою…

Повний місяць у її очах. Ніби друга зіниця, другий ірис, що ховається за бурштиновим колом. Террі зробив крок назад. Риси її обличчя ніби складались з десятків різних людей.

– Ти що таке?

– Террі, це ж я.

Дівчина ступила крок назуструч Террі. На її сорочці виднілись герби Мааґріму.

– Не бреши мені!

– Ти ж не готовий прийняти всю правду. Ніколи не був!

Важкий туман стелився по землі, огортаючи його ноги і руки. Так холодно і самотньо. Цей біль, від якого неможливо позбутись. Лише тікати внікуди. Знову і знову, доки не зробиш нарешті правильний вибір.

– Вибач, ти не вона.

Обличчя дівчини спалахнуло полум'ям. Палаюча стріла встромилась у землю, розчиняючи туман.

– Обережно! – пролунав позаду чоловічий голос.

Развернувшись, Террі побачив за собою високого мисливця у чорному капюшоні. Він пустив другу стрілу і примара у зникла в тумані й вогні. До Террі підбіг білий пес розміром з теля підбіг і і лизнув його за руку.

– Фенріс, фу! – крикнув мисливець. – Людино, нам треба тікати…

З-під його капюшона блиснули жовтогарячі вогні.

– Ти – норлінг? – сказав Террі.

Мисливець зняв капюшон, показавши світле волосся і молочну, майже прозор шкіру.

– Мене звати Рудольф Ліндхорн. – сказав норлінг. – Пішли, доки вона не повернулась. Я відведу тебе в наше село.

***

Тиша перед бурею Язики полум'я у старому каміні, свічі на столі, ікони на стінах. Сивоволоса жінка, що схилилась над казанком із запашним супом. Террі відкусив шматок кролика і глянув на Рудольфа.

– Ніколи не їв нічого смачнішого! – сказав він, жестикулюючи кролячою ніжкою – М'ясо таке соковите, а скоринка, ммм...

– А запах який! – сказав Рудольф. – Пані Вільяна сама збирала трави.

Від запаху м’яса і часнику текла слина. Стара додала ще трохи приправ до казанка, помішуючи суп.

– Спасибі, – сказав Террі, дивлячись норлінгу в помаранчеві очі, – Якби не ти…

– Та що там, – махнув рукою Рудольф. – На моєму місці так зробив би кожний.

– Тільки твій батько, Руді. – сказала Вільяна, накривши казан кришкою.

Норлінг опустив очі. Білий пес поклав йому голову на коліна, лизнув руку.

– Ти з того каравану, так? – сказав Рудольф, гладячи собаку.

Террі завмер на місці.

– Ти знаєш, що з ними трапилось?

– Це все так дивно… Більшість торговців зазвичай оминають ліс південною дорогою. А тут частина каравану поїхала старою Мааґрімською дорогою.

– Значить, Марія могла вижити! – зрадів Террі.

– На все воля Божа. – сказала Вільяна, накривши казан кришкою. – Володарка оберігає людей Мааґріму.

– Та не норлінгів. – опустивши очі Рудольф,

– Володарка? – спитав його Террі.

– Відьма, що звела старога царя з розуму…

– Рудольф! – окрикнула його Вільяна. – Вона – його рідна дочка.

Террі виглянув у вікно, де сяяло сонце над нетронутим лісом.

– Що тут в біса відбувається? – прошепотів Террі, нахилившись до норлінга. – Я не знаю, де моя дружина, не знаю навіть чи вона жива…

– Щось недобре твориться тут з початку осені. Зникнення норлінгів, хворі дерева, привид з туману… Як в останні дні Мааґріму…

Вільяна поставила на стіл казанок з супом, роздала тарілки.

– О, Руді, ти скрізь бачиш небезпеку. Останні дні Мааґріму були прекрасні. Мої предки вознеслись на небеса. Лише купка нещасних вимушена була блукати вдалі від Батьківщини. Але скоро це все зміниться…

– Матінко, всі ці руїни, пісок, що перетворився на скло… Люди померли жахливою смертю…

– Як ти можеш таке казати? Ми сторіччями блукали світом. Вигнанці, як і ви з батьком.

Засмучений, Рудольф встав з-за стола, взяв чисту тарілку та почав набирати суп.

– Володарка прийняла нас, пообіцяла безпеку. – сказала Вільяна. – Марія в порядку, я впевнена.

Собака Рудольфа поклав морду Террі на коліно, намагаючись виклянчити гостинець.

– Сподіваюсь, ви праві. – сказав Террі, почухавши Фенріся за вухом. – Не уявляю своє життя без Марії, без своєї домівки. Я думав, що мені стане легше, коли вивезу її. Подалі від цього божевілля. Від погромів, насилля, палаючих вулиць. Та я ніколи в житті так не жалкував, як виіхав за ворота Адрії…

Вільяна взяла його за руку, посміхнулась, як рідна бабуся.

– Облиш цей жаль, він нікому не допоможе. Є лише сьогодення. Ви завжди можете лишитись в Мааґрімі. Під захистом Володарки до самого Вознесіння.

– Дякую вам, та я маю знайти дружину.

– Але давай я спершу перев’яжу твої рани.

***

Темна кімната Рудольф йшов коридором, стиснувши зуби. Вільяна говорила захист Володарки. Та це вже четверте зникнення серед туману за місяць.

– Настав час покласти цьому кінець!

Рудольф обережно відчинив двері наприкінці коридору. Він вже майже не відчував запах сечі і плісняви. Він пройшов повз дубове ліжко, поставив тарілку на столик.

“З часів Вознесіння в Мааґрімі поселилась купа чудовисьок.” – думав Рудольф. – “Та батько подбав про них роками раніше. Можливо, це щось інше?”

Рендольф глянув на опудала, зброю, що висіла на стіні. Кіраса батька блищала в променях сонця. Він провів рукою по родовому феніксу на холодній сталі. Згадав розповіді батька про Батьківщину на північ від Сивочолих гір.

“Він писав щось про старий мавзолей. Про секрети царів, що покояться в його катакомбах. Про духів минулого, що заманюють чужинців в свої коридори… Можливо всі ці люди ще живі в їх полоні?”

Рудольф зняв зі стійки два кривих мечі-фкалькати, поклав на стіл сагайдак і лук. Він нахилився, аби підняти з підлоги батьківський щоденник.

– Знову борсаєшся в моїх речах? – пролунав позаду слабкий голос.

На ліжку сидів, трохи піднявшись на ліктях, старий норлінг. Його молочно-білу шкіру покривали численні шрами і зморшки. Колись він поклявся захищати переселенців від усіх небезпек. А тепер його сухе тіло було ледь помітним серед усіх простирадл.

– Вибач, тату. – сказав Рудольф, поклавши щоденник у рюкзак. – Думаю, ти був правий.

– Ідеш на полювання?

Рудольф приставив стілець до ліжка та зачерпнув повну ложку супу.

– Так, але спочатку – трохи поїж.

***

Приховані рани Вільяна пов’язала ще один бинт у Террі на грудях. В повітрі стояв сморід цілющої пасти, в каміні тліли останні вуглі.

– Тобі дуже пощастило, – сказала вона, зав’язавши вузол, – Навіть я не змогла б так добре обробити цю рану.

– Дякую вам, мені довіку не віддати цього боргу!

– Не варто. – посміхнулась Вільяна. – На все воля Ека’ла.

Террі поглянув на зелену жижу в кубку, що наповнювала кімнату запахом горілого волосся.

– Ти краще скажи, що тебе втягнуло цю халепу?

Перед очима у Террі промайнули люди на вулицях Адрії.

“Я кинув їх помирати.” – пролунав у нього в голові голос сумління. – “Сказав собі, що вони самі дадуть собі раду. Що я нічого не можу зробити. Та що було якби так думали б усі?”

– І тому ти поліз в бій, який тобі не виграти? – сказала вона, допомагаючи йому надіти сорочку.

– Звідки… ви знаєте?

– Цей погляд ні з чим не сплутаєш. – посміхнулась стара.

– Який такий погляд?

– Погляд людини, що творить дурниці, намагаючись втамувати свій сором і біль.

Вільяна взяла його легенько за руку.

– Відпочинь, виспись. Зранку Рудольф дасть тобі коня, вивиде з лісу. Скоро ти знайдеш Марію.

– Я не можу прийняти цей дар, вибачте…

– Краще нічого не кажи, випий-но зілля.

Він осушив кухоль зі смаком вогню і золи, заплющив очі та поринув у роздуми.

***

Таємниця з дна могили Попрощавшись із мисливцями, Рудольф вийшов за ворота. Сонячний диск сховався серед верхівок дубів. У повітрі пахло росою та лісовими грибами. Старина Фенріс голосно гавкнув, на і.

– Фенріс, фу. – сказав він собаці, що побачив на стежині сліди лиса. – Сьогодні у нас інші справи.

– Стривай! – пролунав позаду знайомий голос – Ти ідеш в мавзолей?

“Тільки не це.” – подумав Рудольф.

Він повенувся до Террі, що біг по стежині, закутавшись у хутряний плащ, який був явно йому завеликий.

– Вертайся назав! – сказав йому норлінг. – Це занадто небезпечно.

– Небезпека – це моє друге ім’я.

– А перше – це дурість?

Террі застібнув нарешті норлінзький плащ.

– Ми, ковалі, можемо за себе постояти…

– Не думаю, що ти колись бився з туманними привидами.

Фенріс підійшов до Террі та лизнув йому руку. Хлопець виглядав настільки нещасним.

– Ну гаразд. – поступився Рудольф.

Він дістав з рюкзака смолоскип і простяг його Террі.

– Пішли, доки сонце не сіло. Всі напади відбувались вночі.

Вони йшли віковим лісом, минаючи пагорби і переходячи через яри. Дедалі частіше їм траплялися руїни будівель між деревами. Їх стіни були покриті чорним нальотом та шматками скла. Усю дорогу Рудольфа не покидало відчуття, ніби з лісом щось не так. Дерева, що втратили листя раніше за строк. Кора неприродньо кольору. Цей сірий наліт на листках… Ніби якась тінь нависла над цим колись прекрасним лісом, змінюючи усе навколо за своєю подобою.

– Ти точно знаєш, куди йти? – запитав Террі, запалюючи смолоскип.

– На північний захід, до мавзолею біля старого палацу. – сказав він, вказавши на карту. – Того, що від нього лишилось.

Далеко між деревами виднілась западина. Десь там, на дні величезного кратеру жила Володарка лісу. Рудольф переступав через повалені стовбури, ідучи за останніми променями сонця. На дні кратеру завивав вітер, приносячи запах гнилі й сирої землі.

– І що ми зробимо, коли потрапимо в мавзолей? – сказав Террі, ледве встигаючи за норлінгом.

Під ногами хлопця, що виріс у місті тріщала буквально кожна гілочка, кожен сухий листок.

– Батько написав колись про привида жінки, що викрадє людей. – відповів Рудольф, обминаючи повалений дуб. Його гнилу серцевину поїдали чорні мокриці і сколопендри. – Можливо, мої товарищі ще живі десь в глибині мавзолею.

Вони піднялись на пагорб, пробираючись крізь чагарник і гострі шипи. Внизу виднівся масивний кратер, що поглинав остаггі промені сонця. На самому краю обриву похилився мавзолей. Вознесіння колись змінило його форму і колір. Тепер Мавзолей нахилилася над кратером, як чорна скеля.

– Щось мені не по собі. – сказав Террі, дивлячись на сідаюче сонце.

Зблизька мавзолей здавався просто величезним. Цей тріснутий купол, вузький вхід, химерні статуї по боках...

– Невже це мали бути люди? – прошепотів Террі, піднявши над головою смолоскип.

Довжелезні пазурі на руках, дивні труби, видовжені голови, що сяли в останніх променях. Рудольф дістав меча з ножн і зробив крок у чорний портал. В обличчя йому ударив холод і запах плісняви. У темряві виднілись титанічні стіни і маленький алтар. Всю підлоги покривали напів-стерта мозаїка та Мааґрімські руни.

– Мені вони нагадують ваше письмо. – сказав Террі, роздивляючись написи в світлі смолоскипу.

– Мало хто знає, та норлінги колись втратили свою Єднісь. Закривши свої думки від інших, ми більше не могли спілкуватись. Не могли існувати, як суспільство.

Він пройшов повз знайомі гострокутні руни біля кольорової мозаїки.

– Тільки навчившись заново людської мови ми віднайшли подобу Єдності.

Рудольф зупинився перед мозаїкою з барханом та чотирма вершниками, що йшли вслід за падаючою зорею.

– Ці символи мають зовсім інший синтаксис, та я можу вловити значення цілих фраз…

– І про що вони ?

– Про чотирьох мудреців, що тікали від гонінь в пустелю Маа-Ґріма. Вслід за зорею, що впала з небес. І вона відкрила їм щось вельми цікаве…

На мозаїці величезний чорний масив, що підіймався як гора над пустелею.

– Вони назвали його “Моноліт”... він змінив ці місця, відкрив їм таємниці, перш, ніж зникнути…

“Виміри усередині вимірів, ідеї всередині ідей, вибір за вибором ми розбиваємо божественне ціле… Великий Ека’ла проживає усі варіанти буття всередині нас, всередині себе… Та рано чи пізно усі варіанти зіллються у холодну безодню…”

– Бог кінця часів… – прошепотів Террі.

Вони підійшли до химерної фігури біля вівтаря. Чотири вершники, що злились з кіньми у безформену масу з плоті й копит. Корони на головах, герби Мааґріму. Кам’яний вівтар розковся навпіл, показавши вузький прохід вглиб землі.

– Що це в біса таке? – прошепотів Террі.

Рудольф провів рукою по каменю, покритому рунами.

– Батько писав, що під цим храмом знаходилась усипальня царів Мааґріма. Здається, ми знайшли в нього вхід...

Рудольф просунув меч у тріщину та спробував посунути плиту.

– Постій, я тобі допоможу. – сказав Террі.

Разом, вони навалились на кам'яний алтар. Повільно, плита піддалась зусиллям та впала на підлогу.

– Як гадаєш, що там? – сказав Террі, освітивши вхід у гробницю.

Крок за кроком вони спускалися у холод підземелля. Їх тіні кралися вздовж стін у мерехтливому світлі.

– А цей привид в тумані… – запитав Террі. – Хто вона така?

– Батько колись сказав, що тут покоїться остання царівна Мааґріму. Можливо, стара відьма наклала на неї закляття, прирекши нещасну блукати землею… Тому вона нападає на чужаків, як ми з тобою.

– Тобто, ти кажеш, що вона може нас вбити?

– Вона жодного ще разу не напала, доки на небі є сонце.

– Але ж воно вже майже зайшло...

Стіни тунелю ставали все ширше і ширше. Деінде від нього відходили вузькі ходи, з яких віяло холодом і вогкістю.

– Ти не боїшся загубитися у цьому лабіринті? – прошепотів Террі.

Химерні тіні слідували за ними по п'ятах, поглинаючи світло.

– Згідно записам батька, особи царської крові спочивають у самому серці мавзолею. Треба просто нікуди не звертати…

Над одним із тонелів виднівся кам'яний лінгам – герб стародавнього Мааґріму.

– Ось ми і на місці. – сказав Рудольф, зайшовши у круглу камеру.

На її стінах віднілись напівстерті барельєфи – чоловіки в балахонах, жінки у скорботі та самотній старець з короною на голові. Посеред кімнати на ланцюгах висіла кришталева труна.

– Як дивно, – сказав Террі, нахилившись над царівною у труні. – Здається, що вона просто спить.

– Старий Мідас обожнював дочку. – Рудольф провів рукою по барельєфу з короною. – Кажуть, його серце оповила темрява, коли відьма зачарувала царівну. Він намагався її оживити, пробивши бар'єр між реальним світом і снами…

Террі прошепотів, роздивляючи її шию:

– А звідки в неї ця тоненька червона смужка?

Крижаний вітер увірвався в кімнату, ледь не збивши їх з ніг. Смолоскип блимнув у темряві і погас.

– Що це було?

Террі позадкував, упершись спиною в Рудольфа.

– Тихше! – сказав йому на вухо норлінг.

Серед запаху сирості і гнилі від почув ледь помітний жіночий спів.

– Ти же сказав, – прошепотів Террі тремтячим голосом, – Що вона ніколи ще не нападала доки світить сонце…

– Ти десь бачив тут сонце?

Матюкаючись, Террі спробував розпалиити смолоскип. Повільно, кімнату почав наповнювати густий туман. Террі чиркнув кресалом.

– І що твій тато казав про це відьмине прокляття? – сказав він, намагаючись розпалити полум’я. – Як його зняти?

Густий туман вкрив все довкола. Холодний, майже твердий на дотик. Він проник всередину, приносячи з собою спогади про дружбу й дитинство, маму, яку він майже не пам’ятав. У темряві спалахнули іскри і Террі запалив нарешті смолоскип. У клубах їдкого диму перед ним стояла висока постать у білому платті. Террі опутив смолоскип і зробив крок назустріч дівчині.

– Марія… – прошепотів він, пригортаючись до тіні.

– Вона не реальна, її не існує! – закричав Рудольф.

Він обійняв вронив смолоскип, обійняв привида. Його обличчя почало втрачало колір. Липкий холод огорнув Рудольф. Він ставав все сильніше, несучи втомі і бажання здатись. З останніх силі Рудольф схопив смолоскип з підлоги і кинув його у труну. Проклята царівна спалахнула лютим полум’ям. Привид скорчився від болю. ЇЇ шкіра почали плавитись, одежа вапала на землю.

– Террі, – закричала вона жахлібно, – Врятуй мене…

Її голос потонув у темряві. Хвилина і все скінчилось.

***

Зустріч з невимовним Було вже далеко за північ, коли вони повертались в село. Рудольф ішов попереду, його очі пали у темряв. Старий мавзолей залишився далеко позаду, ніби могильний камінь над кратером.

“Ми не знайшли нікого…” – думав Террі, йдучи за норлінгом. – “Ні Марію, ні інших біженців. О, Ека’ла, сподіваюсь, вони ще живі…”

Його думки порушив гучний гавкіт. Із лісу їм назустріч вибіг Фенріс.

– Що трапилось? – спитав Рудольф, нахилившись до вовкодава.

Собака вирвався з його обіймів і побіг до села.

– Ніколи не бачив його таким. – сказав Рудольф.

Ледь вони підійшли до частоколу, як в ніс Террі вдарив запах гнилої риби та оцту.

“Невже знову?” – промайнула жахаюча думка.

Террі зупинився край дороги, намагаючись не виблював на траву. На мокрій ще землі виднілись величезні сліди з трьома довгими пазурями. Він поглянув на браму, що валялась метрах в десяти від входу, на повалені дерева. Порожні зіниць дивились на нього з-поміж чорних гілок. Шматки тіл висіли на деревах, ніби частини якогось жахливого ритуалу.

“А що якщо це засідка?” – сказав голос у його голові. – “Що, якщо ці тварюки вирішили закінчити те, що почали?

Його Террі тремтіли, мокрі від поту. Террі оглядався по сторонах, шукаючи ту жахливу постать серед гілок.

“Не можна вічно тікати.” – сказав він собі нарешті.

Повільно, Террі пішов уперед, тримаючи перед собою смолоскип. Поміж розбитих хат валялись люди. Їх тіла – у глибоких ранах та опіках, що роз'їли плоть до самих кісток. Чудом вцілілий кінь стояв прив'язаним до села. Крок за кроком Террі наближався до хатини Рудольфа. Діра в даху, розбитий ґанок. Його серце виривалось з грудей. Зусиллям волі Террі змусив себе переступити через поріг.

Рудольф сидів на підлозі перед батьківським ліжком. Старий норлінг дивився порожнім поглядом на діру у стелі. Поряд із ним лежала Вільяна, розірвана навпіл.

– Огидна тварюка! – шепотів Рудольф, хитаючись з боку в бін.

На його обличчі блищали сльози.

– Стара відьма вирішила помститись мені. Відібрати все, що лишилось.

Рудольф занурив руку в калюжу кров, підніс її до обличчя.

– Я знищу її, – прошипів він, – Вирву її серце з грудей!

Він схопився на ноги та вдарив кулаком у стіну, лишивши криваві розводи.

– Рудольфе…

Норлінг подивився на нього божевільними очима.

– Володарка оголосила нам війну… До світанку її голова буде бовтатися у мене на поясі!

З цими словами він кинувся до зброї і почав хапати все, що трапиться під руку.

– Пробач мене. – прошепотів Террі. – Не треба було мені тут з'являтись.

– Це не твоя війна.

Рудольф зняв зі стійки кірасу з вогняним візерунком і натягнув її на себе. Террі подивився на підлогу, кров та розбитий посуд. Вільяна намагалась закрити собою старого норлінга.

– Візьми коня та тікай звідси. – сказав Рудольф, почепивши на пояс зігнутий меч. – День-два на схід і ти прибудеш в Двомістя. Марія вже, напевно, тебе вже чекає з рештою біжинців…

Террі глянув на вулицю, на коня, що щипав траву біля розбитої хати. Він, здається, не помічав тіла при дорозі. Ще вчора вони будували плани, переймались дрібницями, сварились, замість того, аби бути і радіти.

Ніби уві сні, Террі йшов до виходу. Все їх життя перевернулось в один день. Вершники на вулицях Адрії, божевільні біля ратуші, стража, що стріляє в спину. Марія покинула дім, залишила всі надії, плани. Все озиралась на місто дитинства. Він мав допомогти їй, врятувати. А як же по іншому?

“Але ж чому тоді я відчуваю цей ядучий жаль?”

***

Наодинці з демонами Рудольф ішов один в опівнічному лісі. Його очі різав вогонь, а всередині кипіла смола. Він залишив Фенріса у селі, відправив Террі додому. Не лишилось нічого, окрім як іти вперед, серед темних заростей і глибоких урвищ. Перед його очима стояла поспішка батька, його пошматоване тіла, розбиті хати.

– Вона поплатиться за це. – процидів Рудольф крізь зуби.

Кору дубів покрили чорні плями і тонке павутиння. Огидні язви відкрились на деревах, пускаючи запах гною. Він ставав все сильнішим, чим ближче Рудольф підхоодив до зловісного кратеру. Десь там, на самому його дні виднівся чорний масив серед туману.

– Її палац. – сказав Рудольф, підійшовши до урвища. – Ну що ж, дороги назад немає.

Норлінг поправив рюкзак зі смолоскипами, повісив меч за спину та почав спускатись у кратер. Рудольфу доводилось хапатись за коріння та гілки дерев, аби не зірватись у прірву.

“Батько давно записав маршрут, яким можна дістатись дна”. – думав про себе Рудольф, спускаючись по слизькій траві.

Дно кратеру було так близько, коли земля пішла у Рудольфа з-під ніг. Він упав на мокре листя і полетів униз по схилу. Місяць над головою, гілки, силует на коні. Рудольф схопився за корінь, повиснувши над прірвою. Вершник зіскочив з коня та кинувся вниз по схилу. Рудольф підтягнувся, поліз нагору. Хвилина і над ним показалось обличчя Террі.

– Давай, хапайся за руку! – крикнув він норлінгу. – Так, ще трохи.

Рудольфа вибрався на клаптик землі, що навис над урвищем.

– Дякую, – сказав він, ставши на тверду землю, – Я твій боржник.

Террі посміхнувся, поправивши пояс з мечем.

– Не міг же я тебе кинути наодинці з–

Його слова потонули у гуркоті. Клаптик землі не витримав їх ваги і Рудольф полетів у прірву.

***

Шурхіт серед листя Террі не відчув удару чи болю. Лише чорна порожнеча і тоненькі сріблясті нитки довкола. Він спробував поворухнутись, та ледь помітні тенета оплели його руки і ноги.

“Це був не туман” – промайнула в його голові жахлива думка.

– Тут скрізь павутиння! – закричав Рудольф. – Витягни мене звідси!

– Не рухайся! – сказав Террі, вдивляючись у темряву. – Ти тільки сильніше заплутаєшся.

“Якого ж розміру мають бути павуки, щоб зіткати такі міцні тенета? – думав Терра про себе. – “І як скоро вони помітять здобич?”

– Я відчуваю їх на шкірі, за пазухою, – закричав Рудольф.

Террі спробував поворухнутися, дістати меча. Та шовкові ниті тільки дужче прилипли до його рук. У паніці Террі озирнувся по сторонах. На відстані витягнутої руки від нього висів рюкзак Рудольфа та його меч, гострий як бритва.

– Спробуй підтягнутисьдо мене. – сказав Террі норлінгу. – Ось так, ще трохи.

Його пальці торкнулись руків’я меча.

– А щоб тобі!

Террі лише відштовхнув чортів клинок. Він оперся, як міг, на ниті та потягнувся за мечем. Затис руків’я уінчиками пальців, потягнув на себе. Повільно, оберено…

– Нарешті!

Він схопив клинок та почав різати ниті. Террі вже майже звільнився, коли тенета не витримали його ваги. Він упав на купу листя, пролетівши всього декілька метрів.

– Уявляєш, – сказав він, оглядаючись по сторонах, – Ми майже на дні.

Навколо було так темно, що Террі ледве міг розгледіти свої ноги.

– Звільни мене! – крикнув Рудольф.

Опинившись нарешті на землі, норлінг дістав меча, оглядаючись весь час по сторонах. Террі дістав смолоскип з рюкзака, черкнув кресало. Він спалахнув посеред ночі, підпалюючи ниті. Десь за деревами снували тіні, шаруділи лапи.

– Пішли скоріше до замку. – сказав Рудольф, тримаючи меч.

Вони йшли серед лісу на дні кратеру. Вперед, до палацу Володарки. Напівзруйнованого, цорного, як могильный камень. Вознесіння розтопило його башти та частини стін. З кожним кроком замок ставав все більшим і більшим, його шпилі піднімались до місяця на темному небі.

– Ти теж це чув? – сказав Рудольф пошепки.

Террі прислухався до звуків у темряві.

– Це що, дитячий плач?

Рудольф кивнув головою:

– Там, біля самого входу.

Цей жалібний плач доносився з величезної купи листя перед фортецею.

“З якого дива тут взятись дітям?” – спитав голос в його голові.

Та Террі йшов вперед, тримаючи напоготові меча. Шовкові ниті вкривали горб щільним слоєм. В глибині кокона щось ворушилось, намагаючись вибиратись на поверхню. Двоє очей показались в отворі у коконі. Двоє помаранчев очей на блакитних крилах.

– Метелик?

Він розправив величезні крила та піднявся в повітря. Кожний їх взмах створював звук, схожий на плач. Наче заворожений, Рудольф дивився як метелик підлетів до нього і сів на руку.

– Яка краса. – сказав норлінг, – Ніколи не бачив таких великих метеликів.

Сірий пух вкривав його масивну голову і жвала. Метелик виліз Рудольфу на долоню, нахилився та вкусив його за руку. Норлінг закричав, намагаючись скинути комаху, що впилась жвалами в шкіру.

– А, щоб тобі! – закричав Рудольф. – Він викусив шмат м’яса.

Уся гора прийшла в рух. Сотні ніг, сотні крилець з’явилися на поверхні, наповнюючи повітря нестерпним криком.

– Біжимо звідси!

Величезний рій піднявся над землею в пошуках плоті.Террі кинув смолоскип та побіг до фортеці. Він пролетів повз кам'яних драконів, до воріт під високою склепінчастою аркою.

“Слава Богу, двері відчинені!” – подумав Террі.

Разом з Рудольфом вони навалились на ворота, щоб зачинити прохід раз і назавжди.

***

Ті, що живуть разом із монстром

Знесилені, вони опустились на підлогу. Сотні гострих жвал скреблись об ворота, нездатні зрушити масивний засов. Террі сперся на двері, вдивляючись в темряву. Вони опинились у величезній залі. Тонкі промені світла пробивались крізь дірки у нервюрній стелі. Як місячні стріли, вони пронизували морок, падаючи на стіни і гобелени, східці, що вели в башту.

– А це ще що таке? – сказав Рудольф, показавши на дальній бік зали.

Там, під біля розплавленого вітража стояла постать у білому платті. Плавно, вона обернулася до них обличчям і поплила вперед, ніби підвішена на невидимих нитях. Рудольф вийняв меч із ножн, готуючись до атаки. На мить відьмене обличчя освітили місячні промені. Террі побачив біловолосу дівчина років вісімнадцяти з блакитними очима, як дві краплі води схожа на жінку в мавзолеї. Вона була вдягнена в молочну сукню з найтоншого шовку та напівпрозору шаль.

Рудольф завмер на мить не знаючи, що йому робити. Ледь вона вийшла з місячного світла як відьма постала перед ними в новому образі. Клуби сріблястого павутиння на голому тілі. Пожовкла шкіра, натягнута на ребра. Заплющенні очі на кам'яному обличчі.

– Ти заплатиш за все! – закричав Рудольф, кинувшись на відьму з мечем.

Крізь діру у її щоці виднілись гнилі зуби та чорний язик. Щось ворушилось у неї під шкірою та закритими повіками. З мечем в руках, Рудольф накинувся на відьму. Його клинок зупинився в сантиметрі біля обличчя старої, потрапивши в ледь помітні тенета. Тоненькі срібні ниті пронзили Рудольфа, підняли його у повітря. Відьма посміхнулась жахливою посмішкою. З її пустих очниць, з гниючого рота, з кожної діри на шкірі хлинули полчища метеликів.

– Ласкаво просимо на бенкет! – зареготала відьма.

Метелики обліпили Рудольфа, кусаючи його масивними жвалами, намагаючись зібратись під шкіру. Террі дістав меча для атаки. Та його м’язи відмовлялись слухатись. Сріблясті ниті пройшли крізь його руки, то зникаючи, то з'являючись в місячному світлі. Немов свідок у чужому тілі, Террі дивився, як його ноги зробили крок вперед.

– Сотні років ми чекали у цій темній дірі. – сказала відьма. – Та чому ж ви такі нерішучі, мої малючки?

Рій комах накинувся на Террі, обліпив його зі всіх сторін. {kjgtwm намагався вирватись із пут, доки метелики впивались в його шкіру.

– Доля зробила нам подарунок. – сказала відьма, пливучи у повітрі. – Сьогодні в наші сіті попався чоловічок. Такий м'який та соковитий…

Стара накреслила у повітрі знак, що змусив Террі ступити вперед, ніби маріонетку.

– Ямāрāя буде рада. – сказала Володарка. – Моя донечка, моя доля. Дивись, які у них апетитні очі та м’яза.

Відьма була так близько, що Террі вже відчував її гниле дихання. Володарка підійшла впритул, провела чорним нігтем по його щоці.

– Я бачу твою сутність… – її язик торкнувся щоки Террі, наче чорна змія. – Той страх, що живе в твоєму серці. Здатність піти на все, що завгодно, аби не встати перед ним лицем…

Метелики впились йому в гкіру, намагались забратись за шкірку. Цей сморід пробирався все глибше і глибше, руйнуючи стіни. Террі напряг всі сили, аби не пустити, не дати, закрити, поховати ті спогади… Запах гнилі і оцту. Той страхітливий день в Адрії. Марія. Трупи у лісі. Мавзолей. Царівна у вогні.

Ледь помітна хвиля прокотилась кімнатою, розрізаючи ниті і розганяючи рій. Террі впав на підлогу, на його грудях проступила пляма від крові.

– Що ти наробив? – заволала відьма.

Вона стояла на білому мармурі – юна перелякана дівчина з величезними очима. Така схожа на царівну в труні.

– Ти бачив перлинку, мою любу сестру. – сказала Володарка, заглянувши Террі в очі – Обірвав ї останній день, що повторювався знову і знову.

На її очах проступили сльози.

– Дякую тобі…

– Що? – здивувався Террі.

– Пробач старій Аріані… – прошепотіла відьма, підійшовши до нього. – Ти припинив її кошмар, а чим же я тобі віддячила?

Террі опустився на холодну підлогу, відчуваючи, як сили покидають його тіло. Відьма нахилилась над ним, провела нітем по грудях, розірвавши сорочку. Густа кров стікала з його грудей на живіт і ноги

– Потерпи трохи…

Ледь помітні срібні нітки крізь його шкіру і м’язи, одночасно легкі і пекельно-гарячі. Террі скрикнув від болю, відчуваючи, як вони проникають у тіло.

– Твоя сестра напала на нас! – закричав Рудольф, все ще паралізований нитями. – Вбила моїх друзі.

– Це я в усьому винна. – сказала Aмaлā, перебираючи ниті пальцями. – Не могла відпустити її, не могла пробачити те, що з нами сталося…

Шкіра навколо рани спалахнула вогнем. Палаючі ниті переплітались між собою, тягнучи плоть.

– Я бачила, як помирає сестра. – відьма сплітала ниті, як гобелен. – Навіть після того, як вони забрали мої очі.

– Ти вбиваєш його! – закричав Рудольф. – Як вбила мого тата.

– Ці істоти у лісі… – прошепотіла Aмaлā. – Āроха’нам…. Я сказала батьку, що це не обернеться добром. А він тільки посміхнувся. Сказав, що я божевільна, що не розумію як близько він до Вознесіння…

– Вознесіня? – запитав Террі крізь сльози і біль.

Рана на його грудях почала закриватись. В усі боки від неї розходився заспокійливий холод.

– Спочатку це були чутки… Ніхто не міг в це повірити. Жахливі, мерзенні речі про батька. З дитинства я прокидалась від снів. Люди, розірвані навпіл, вогонь, кінець Мааґріму.

Aмaлā поєднала ниті і краї рани злились воєдино.

– Все життя мене вважали божевільною, що чула чиїсь голоси. Як батько після загибелі матері. Вони ув’язнили мене, казали, що вилікують. Лише сестра повірила мені.

Террі торкнувся сльози на її щоці.

“Скільки часу вона сиділа одна у темряві,” – промайнула у нього в голові думка, – “Мріючи побачити сонце і прекрасних метеликів?”

– Перлинка знайшла мене, сказала тікати. Доки ці безумці не знищили все, що ми любимо.

– Так ось як загинув Мааґрім… – сказав Террі, відчуваючи як зникає його біль.

– Безумці прорвали мембрану між світом снів і реальністю, торкнуливсь великого Моноліту…

– А твоя сестра?

Ледь помітна хвиля прокотилася стінами і підлогою.

– Не треба, будь ласка…

– Він вбив її, правда? – сказав Рудольф, струсивши з себе метеликів.

Десь зверху пролунав приголомшливий гуркіт. Величезні хвилі пройшлись по стелі, осипавши Террі пилом.

– Ямāрāя! – викрикнула Aмaлā.

Її обличчя перекосилось від жаху.

Десь далеко грала стара поховальна труба.

– О ні, ні…

В кімнаті з’явився цей триклятий запах. Aмaлā схопилась з підлоги та побігла до спіральних сходів.

– Вона збожеволіла. – сказав Террі, подивившись на Рудольфа.

Норлінг підібрав меча з підлоги та кинувся за відьмою.

– Здається, не вона одна…

Террі побіг до входу в башту, вгору по спіральних сходах. Піт на спині, холод в руках...

– Хто така Ямāрāя? – пролунали в темряві слова Рудольфа. – Звідки тут взятись дитині?

– Доля моя єдина, Перлинка. Я не можу її втрати…

– Це повний абсурд!

Террі перестрибнув через розвалені сходи, звернув наліво. Він наштовхнувся на Рудольфа, що став перед дверьми. Щось велике шкреблося о стіни з-зовн. Aмaлā накреслила знак у повітрі і тоненькі ниті розірвали двері на друзки. Попереду виднілась маленька кімната з вузенькими вікнами. В місячному сяйві виднівся стіл з іграшковим посудом, кукли на підлозі та порожнє ліжечко.

– Ямāрāя, бережись! – закричала Aмaлā, кинувшись в кімнату.

Щось проникло крізь вузьке вікно. Темне і схоже на змія, воно схопило Aмaлу за руку. Відьма закричала від болі, коли на її шкірі з'явилися глибокі опіки. У повітрі блиснув метал і відрублене щупальце впало додолу, звиваючись як величезний черв’як. Чорна рідина розлилась по підлозі, роз’їдаючи камінь.

– Що це в біса таке? – сказав Рудольф, витираючи меч.

Чудовисько билось о стіну, намагаючись пробратись всередину. Aмaлā підбігла до ліжечка під дощем пилу й штукатурки. Вона схопила щось на руки, притисла до грудей.

– Тікайте! – закричала вона, тримаючи щось невидиме для чужого ока.

Не довго думаючи, Террі побіг вниз по спіральних сходах. Поворот за поворотом, він тікав від похоронного гулу. Перед його очима стояла дорога у лісі, розірвані тіла, зруйновані хати.

“Як довго ще нам доведеться тікати?” – промайнула думка у нього в голові.

Террі спустився у величезну залу на першому поверсі. Місячні промені пронизували темряву, ніби мерехтливі стріли. Він відчував цих істот за стінами, на даху. Десятки, сотні жахливих постатей. Aмaлā намалювала в повітрі дивний символ і підсвічники в залі спалахнули як один. Їх світло лише відтіняло темряву під стінами.

– Марія буде жити, доки живеш ти. – сказала Aмaлā, притискаючи щось невидиме до грудей. – Сподіваюсь, ти приймеш правильне рішення…

Свічка в дальньому кутку блимнула і погасла. Одна за одною, вони почали занурювати залу у темряву. В паніці Террі озирнувся довкола. Із тріщин у стінах на свічку капала густа чорна рідина. Старе каміння тануло, ніби гарячий свинець.

– Що за чортівня? – прошепотів Рудольф, тримаючи в руках клинок.

Террі поглянув на меч у себе на поясі. Скільки років він намагався переграти свій вибір, змінити, те, чого неможливо змінити. Десь далеко, за стіною лунали похоронні труби. Як тоді, колись. Крізь дірку в кімнату проникло чорне щупальце. Їдкий дьоготь розїдав стіни і підлогу.

“Годі тікати від себе.” – подумав Террі. – “Більше нікуди.”

Ніби уві сні, він підбіг до стіни, змахнув мечем. Щупальце впало на підлогу, звиваючись як огидний черв'як. Прямо в руках його клинок почав плавитись. З жахом Террі дивився, як в отворі на стіні з'явилася голова монстра. Її розділила вертикальна лінія. Від неприродньо-високого лоба до труб на потилиці і щупалець, що хлестали повітря, ніби розлючені змії. На дні отвору з’явилися ряди гачкуватих зубів. Щось ворушилося, там, всередині. Нестерпний запах оцту і гнилі. Розбита амфора на підлозі, тухла риба в шафі. Щось невимовне звивалося у чорній піхві, намагалось вирватись назовні. Чорна калюжа пульсувала на землі підіймаючись високо над головою, зливаючись у нову форму. Масивний тулуб на двох лапах, когті розміром з шаблю, труби і щупальця, чорні ниті, що пронизують простір.

– Я не впораюсь з ними. – закричала Aмaлā, намагаючись утримати монстрів в ледь помітних тенетах – Їх занадто багато…

Террі оглядався по сторонах, стискаючи меча в пітних руках.

– Пообіцяй, що врятуєш Ямāрāю!

– Яку ще Ямāрāю? – закричав Рудольф, захищаючись від щупалець і пазурів. – Її не існує…

– Обіцяю! – перебив його Террі, взявши Aмaлу за руку.

На обличчі у старої з’явилась посмішка, прекрасна й невинна. Обережно, вона простягнула Террі найважливіше для неї. Він кивнув головою та притис до грудей порожні руки.

Aмaлā розвернулась до монстра, що рвався із пут. Ледь помітні струни сочилися з її руки назустріч чудовиську. Вони проникли крізь панцир, важкі, наче Всесвіт. Плоть чудовиська обернулась, ніби смола, навколо тих струн. Чудовисько впало на підлогу, бризкаючи в агонії їдким слизом. Його щупальце схопило Aмaлу за руку, підняло в повітря.

– Тікайте! – закричала вона, – Я затримаю лють Āроха’нам...

Її крик був повний люті і розпачу. Ледь видні хвилі розійшлися в усі боки, розбиваючи мармур і стіни. Увесь палац затремтів як повітря над горном. Монстри провалювались крізь підлогу, ув’язали в камінні. Стеля гнулась і здригалась.

– Тікаємо! – закричав Рудольф.

Невеликий пролом з’явився у стіні, ідучи кудись вниз, у темряву.

– Цей тунель виведе вас назовні. – сказала з останніх сил Аріанна.

– Ми не забудемо твою жертву. – прошепотів Террі, закриваючи обличчя від каміння, що падало зі стелі.

Недовго думаючи, вони кинулись у темний пролом. Підлога здригалась під ногами, шматки каміння сипались на голову. Як тільки Террі опинився в тунелі, стіни зімкнулись у них за спинами.

“Дороги назад більше немає” – промайнула думка в голові у Террі.

Він біг тунелем, що зміївся у темряві. Все навколо здригалось, переверталось, то підіймалось то падало. Террі намагався не впасти на землю, адже це був би кінець. Довкола гримів гром, змиккалися стіни. Террі відчував щось дивне. Ніби там, за тонкою мембраною ховався цілицй світ Неосяний, незбагненний, але такий до болю знайомий. Террі перечепився через камінь, упав на підлогу. Але замість того, аби вдаритися о камінь, він провалився крізь землю.

***

Моноліт Усі звуки померли, світ розчинився у темряві.

Він літав у невагомості, поза простором і часом. Його шкіра покрилась інеєм, його очі… Чи були вони в нього, чи була душа і тіло в цій безмежній чорній безодні? Довкола з’являлись крихітні точки, що блимали в порожнечі. Сотні, тисячі крихітних вогнів. Кожний з них – більший за все, що він колись знав і любив. Безмежний, величезний, неосяжний. Міріади світів з’являлись перед ним у нескінченному калейдоскопі. Мільярди життів на вістрі голки, мільярди голок у кожній точці. Він щосили намагався не втратити себе поміж зірок і пустот, згадати своє ім'я, як потрапив сюди. Та даремно...

Світло зірок приломлялось, завертало, ніби обходячи щось перед ними, за ними, поза ними. Щось настільки масивне і неосяжне. Але що саме? Скільки б не вдивлявся у плеяди зірок, як би не старався, та він не міг розгледіти нічого, окрім безкінечної лінії, що з'являється десь на периферії, коли відвертаєшся, коли забуваєш на мить про зорі і холод, коли думаєш про щось зовсім інше.

“Прогалина в ширмі…” – промайнула думка. – “Ніби твій власний розум помістив її між тобою і тією невимовною правдою, що ти відмовляєшся бачити…”

Нескінченний масив, що затулив собою зірки та галактики. Безкраїй і чорний. Його поверхня кипіла у фрактальному вирі, все ділячись, дроблячись на всесвіти всередині всесвітів, істот всередині інших. Все жахливіше і жахливіше їх долі, об'єднані болем, прадавнім гріхом. Їх єдина дорога – множити горе, робити інших такими ж як я, об'єднані в ціле – безкінечний, незбагненний, невимовний…

Моноліт…

Зірки обертались довкола його безформенного тіла, все розганяючись, деформуючись, накаляючись у пекельному німбі. Голова вибухала від шепоту, голосніше лавин і несамовитіше бурь. Думки Моноліта, які не збагнути словами про минуле і біль і той день

ТИ НАНІС ЙОМУ РАНУ. ГОРДИЛИВИЙ, ВІН НЕ МІГ ЦЬОГО ПРОБАЧИТИ. ПАНИЧ БИВ ТЕБЕ, ЗНУЩАВСЯ З ВАС…

– Будь ласка, – закричав Террі, – Не треба!

ВІН НАКАЗАВ ВБИТИ. МАМУ І БАТКА. ЗАСТАВИВ ТЕБЕ ДИВИТИСЬ. ЗАСТАВИВ ТЕБЕ МОЛИТИСЬ…

– О, великий, Ека’ла…

ВІН ДАВ ТЕ, ЩО ТИ ПРОСИВ. ВОЗНЕСІННЯ, ЯКЕ ТЕБЕ ВРЯТУВАЛО…

– Марія…

Вона взяла його ніжно за руку та потягнула з цієї холодної прірви. Обличчя Марії зникло у темряві, перетворившись на Рудольфа.

– Я думав, що втрачу тебе. – прошепотів норлінг. – Нам треба тікати. Доки все тут не завалилось.

Він допоміг Террі піднятись на ноги. Вони побігли далі у тунель, повний грохоту і каміння, що падало їм на голови. Стіни тремтіли, змикались за спинами. Серце Террі калатало у грудях. Його легені наповнив свинець. Та не можна спинятись, оглядатись назад. Поворот за поворотом, все далі і далі, до стіни сліпучого світла…

Террі впав обличчям на землю. Мокрий грунт, папороть по пояс і велетенські дерева. Вони вийшли з тунеля біля велетенського кратеру. Промені сонця на сході, старий Мавзолей біля обриву та палац Поваги на самому дні.

– Ми вибрались! – закричав Рудольф, підійшовши до краю. – Уявляєш?

Террі подивився на гостроверхі шпилі, дірки у чорному даху. Вся фортеця тремтіла, вібрувала. Момент і вона вибухнула сліпучою кулею. Гаряче повітря вдарило Террі в обличчя, відкинуло від краю урвища. Вітер подув назад, до діри, що поглинала фортецю і ліс і землю довкола. Момент і все скінчилось. Там, де стояла фортеця, лишився кратер, глибокий і абсолютно порожній.

– Трясця їй в боки! – сказав Рудольф, встаючи з землі. – Хто мені після цього повірить?

Террі обтрусив землю з одежі, з сорочки дружини. Вдихнув аромат роси та видихнув з полегшенням.

Вперше за цей нескінченно-довгий день.

***

Дорога на схід Рудольф поховав батька під величезним дубом. Тим самим, на якому колись написав свою нездійсненну клятву. Холодне вересневе сонце пробивалось крізь жовтіючі крони. Листя папороті колихалось на легкому вітру.

“Так красиво… і так огидно всередині.” – подумав Террі.

Рудольф прошепотів молитву та сів на поваленій гілку. Він довго дивився туди, де ще вчора був палац володарки лісу.

– Ти пробач мене. – сказав Террі, підійшовши нарешті до Рудольфа.

– Не звинувачуй себе. – сказав норлінг, спостерігаючи, як Фенріс ганявся за вогняними білками. – Ще вчора я й уявити не міг, що колись покину село. А сьогодні мене тут вже нічого не тримає. Цікаво, як так стається…

Террі сів поруч на гілку, поклав йому руку на плече.

– А як ти з цим впорався. – сказав норлінг кріз сльози. – Чи стає колись легше?

Террі подивився на постать у білому, що стояла між дерев. Така до болю знайома і водночас така незнайома.

“Давай, скажи йому правду.” – сказала Марія. – “Розкажи йому що бачиш, що відчуваєш. Думаєш, він тебе зрозуміє?”

“Ніхто не повірить тобі, окрім нас.” – сказала Ямāрāя із тіні. – “Можливо, колись вони теж зіллються з тобою у єдності плоті й думок. Коли ти принесеш у цей світ Вознесіння.”

***

1 हरितवंश, Вознесіння (санскрит)