Зурочений Змієлюд
Замок, оповитий плющем, виринув з хащі. Низенькі обшарпані стіни, вкриті брудними плямами моху, і тріщини, наче вискалені пащі, з яких проглядали молоді деревця. Здавалося, ще кілька років мине, і вся ця підупала будівля розсиплеться, наче старе трухляве дерево.
Серед дерев петляла вузенька ґрунтова дорога. А по ній їхав віз, запряжений двома старими конями. Вони ступали неспішно і величаво, при цьому віз несамовито трусило, коли колеса підстрибували на коренях. У возі сиділи двоє монахів. Чорні суконні плащі, накинуті на сірі ряси, на плащах фібули в формі руки в колі — знак Ордену Істерціанців. Старший мав вигляд зрілого, ще не старого чоловіка, з пишною бородою, в якій виднілися сиві прядки. Молодший, ще зовсім юнак, взагалі ще не мав рослинності на обличчі або ж голив обличчя, щоб здаватися молодшим. Старий кучер ліниво правив конями.
— Не дуже гостинно виглядає ця оселя, брате Гійоме, — промовив молодший та ще нижче насунув каптур.
— Нас ніде не чекають у гості, Юбере, — Гійом навпаки скинув каптур свого чорного плаща, розправляючи сиве волосся. — Ми — Інквізиція. Завжди раді завітати туди, де на нас найменше чекають.
— Але для чого цей маскарад? Чому ми перевдяглися в ряси істерціанців?
Гійом посміхнувся та погладив сиву бороду:
— Тому, що ми нічого не дізнаємося, якщо будемо й далі носити парадні шати інквізиторів. Істерціанців завжди дуже шанували за милосердя і всілякі добрі справи. А ще ми опікуємося дитячими притулками.
— Ми? Тобто відтепер ми жебраки Істерціанці?
— Саме так! Тому пильнуй за язиком, щоб не розбовкати щось зайве.
— Я завжди пильную, отче. А що там робитимуть двоє істерціанців?
— Ми оглянемо новий дитячий притулок, який відкрила графиня Тібора для бідних сиріт. І ми маємо дати йому своє благословення та скласти рапорт для святої церкви. Випереджу твоє питання: так, про притулок ходять чутки. Не дуже добрі чутки. Ось ми й розвідаємо, наскільки вони правдиві. Тим паче, що до графині ввечері саме з’їдуться гості — у неї іменини. От і перевіримо усе, поки вона буде зайнята на бенкеті.
— А ви впевнені, отче, що нас пустять, ще й перед бенкетом?
— Нікуди не дінуться, пустять. Істерціанцям скрізь відкриті двері. А як не пустять, то це вже викличе підозри та потягне за собою офіційний дозвіл на примусову перевірку Інквізицією. А поки що ми діємо таємно, щоб не злякати графиню.
Старий слуга-кучер, що досі куняв, прокинувся, потягнув довгим носом повітря, щось радісно промугикав та легенько ляснув батогом. Відчувши близькість людського житла, коні самі прискорилися і побігли легкою риссю.
Нарешті віз виринув з хащі на відкриту місцевість. Показалися поля та городи, де поралися селяни, збираючи залишки врожаю. Скоро мали піти осінні дощі, і поки овочі не почали гнити просто на грядках, селяни мусили поспішати. Деякі, побачивши двох монахів, схилялися у поклоні, і фратер Гійом обдаровував їх жестом благословення.
Вже перед містком під воротами замку кучер зупинив коней, чекаючи, поки з’являться вартові. Ті не забарилися: впритул до воза підійшли двоє жовнірів, тримаючи гостро заточені глефи.
— Хто такі будете? — суворо спитав один.
— А хіба ви не бачите, хто ми? — здивувався фра Гійом.
— Будь-який волоцюга може вдягти рясу та прикинутися ченцем. Метрику маєте?
— А ви хоч читати вмієте? — спитав Юбер.
— Язика прикуси, хлопчиську! — жовнір насупив густі чорні брови. — Документ сюди швидко!
— Спокійно, ось наша метрика, — фратер Гійом дістав з-за пазухи папірець з печаткою.
— Проїжджайте! — жовнір махнув рукою, бігцем продивившись метрику.
Віз в’їхав у двір. Судячи з того, як метушилися довкола слуги, носячи туди-сюди дрова, кошики з їжею та відра води, вони й справді готувалися приймати гостей. До гостей підійшов старенький чоловік у довгому чорному одязі. Він недовірливо оглянув їхні ряси, особливо затримавшись очима на фібулах.
— Вітаю, брати Істерціанці! Я управитель цієї господи, — нарешті пропищав чоловік. — Що привело вас до замку славного графа Рішара та його благочестивої дружини, графині Тібори?
— Ми завітали оглянути притулок для бідних сиріт, яким опікується ваша господиня, хай помисли її завжди будуть угодні Богу, — Гійом чемно вклонився управителеві. — Як я вже зрозумів, тут усі дещо зайняті? Запевняю, наш огляд не займе багато часу. Чи можу я поспілкуватися особисто з графом чи графинею?
— Господар, на жаль, зараз дуже зайнятий, — розвів руками управитель. — Знову закрився у своїй лабораторії, досліди якісь проводить. Якщо вже захопився, то дуже не любить, щоб його відривали. Казав, що готує сюрприз для гостей сьогодні ввечері, а часу обмаль. А господиня саме поїхала у справах, має повернутися ближче до вечора, щоб зустріти гостей.
— Прикро, — Гійом удавано зітхнув. — На жаль, у нас мало часу, післязавтра вранці вже мусимо їхати далі.
— Нічого, запевняю, господиня вам усе покаже, коли повернеться. А поки що відведу вас до гостьової кімнати, там і будете чекати на неї.
***
— Усе так, як я і підозрював, — тихо сказав Гійом Юберові, коли вони опинилися наодинці. — Господар начебто дуже зайнятий, графиня кудись поїхала. Бреше він, по очах бачу. Просто не хочуть з нами спілкуватися або обдумують, як нас здихатися. Та не проведуть мене, старого лиса!
— І що ви пропонуєте, отче?
— Будемо діяти згідно з обставинами. Пам’ятаєш, що я тобі говорив…
Гійом запнувся, бо до кімнати саме зайшов юнак-кухарчук і почав розставляти на столі скромні наїдки. Він наспівував під ніс пісеньку і, здається, зовсім не звертав уваги на гостей.
— Уважно розглянь його обличчя, — шепнув Гійом Юберові. — Запам’ятай усі риси, до найменших подробиць.
Юбера дещо здивував такий наказ, але він не перепитував, натомість зробив усе так, як велів фратер. Коли кухарчук вийшов, Гійом дістав з сумки на поясі невеличку металеву коробочку, відкрив її, і Юбер побачив там густу зеленкувату мазь. Вона задушливо пахла травами та ще чимось дивним, неприродним. Щось алхімічне?
Гійом визирнув за двері й, упевнившись, що за ними немає непроханих очей та вух, наказав Юберові:
— А тепер пригадуй обличчя кухарчука. Усі риси, подробиці, навіть родимки та шрами. Все, що згадаєш. І міцно заплющ очі!
Поки Юбер сидів та згадував, Гійом ретельно намазав йому обличчя маззю. Шкіру защипало та запекло, як від солоної води. Юбер відчув, наче його обличчя само собою ворушиться, свербить шкіра, десь випинається, а десь навпаки опускається. Від ледь стримався, щоб не роздерти власне лице руками, настільки неприємне було це відчуття.
— Готово! — нарешті промовив Гійом. — Тепер розплющуй очі.
Юбер розплющив очі та вже було поліз руками помацати обличчя, чи не сталося чогось із ним, проте Гійом суворо наказав:
— Не чіпай і ні в якому разі не вмивайся!
— А що…
Гійом дістав звідкись маленьке дзеркальце і підніс Юберові. Той аж закляк від подиву: на нього дивився той самий кухарчук, навіть родимка на щоці збігалася. От тільки волосся залишилося рідне.
— Отче, що це? — голос Юбера змінився, він аж сам злякався, почувши його.
— Одна з наших таємних розробок. Так, настав твій час дізнатися про неї та самому випробувати. Просто раніше не був повністю впевнений у твоїх чеснотах та щирому служінні Інквізиції. Ми не можемо допустити, щоб про це дізнався бодай хтось, не пов’язаний з Інквізицією. Діє мазь кілька годин, все індивідуально — вік, тип шкіри. Чим молодша людина, тим довше має діяти. Так от. Ти переодягаєшся в кухарчука і йдеш все розвідувати на кухню. Тут є запасний одяг. Я чекаю.
— А якщо я його зустріну?
— Зроби так, щоб не зустріти, або щоб він тебе не помітив.
***
Юбер обережно спускався сходами на кухню, роззираючись довкола та трохи втиснувши голову в плечі, щоб здаватися нижчим — саме як кухарчук. Волосся заховав під ковпаком, схопив казанок з овочами, щоб не викликати підозр. Дай Боже, щоб його не викрили…
— Гей, ану пропусти, чого так повільно лізеш? — раптом пролунав голос ззаду.
— Ой! Та я… — Юбер здригнувся й озирнувся. — Ось, на кухню йду…
— Та бачу! — буркнув товстий кухар, обганяючи його. — Ти поспішай, як не встигнемо усе до початку бенкету приготувати — наганяй ого який отримаєш! І дарма, що тільки другий тиждень в нас працюєш!
О, кухарчук, виходить, тут новенький. Чудово!
Юбер, опинившись на кухні, роззирнувся та оглянув тутешніх працівників. Було їх немало, але більшість бігали туди-сюди сходами, тож годі було сподіватися щось почути від них. Він угледів повну кухарку, що саме фарширувала гусей, та підійшов до неї.
— Чим допомогти, еее…
— Тітка Марі я! — гримнула та. — Міг уже й запам’ятати.
— Та в мене просто… З пам’яттю не дуже. З дитинства.
— А, та я й бачу! Мама головою на підлогу зронила, коли цицьку смоктав? Ти давай, не стій, наче стовп! От, бери чисть яблука та набивай гусей, та добре набивай, щоб аж репалися! А то я вже упріла тут, сама зранку кручуся.
Юбер взявся до роботи, ставши поряд з Марі, а сам думав, з чого б почати розмову. На диво, довго гадати не довелося — жінка заговорила першою.
— Бачив отих… — вона з силою розрубала яблуко, аж ніж застряг у дошці. — Отих двох монахів, що до нас приперлися?
— Та краєм ока бачив, коли їм поїсти приносив. А що вони тут забули? Невже їх на бенкет запросили?
— Та хто б їх запросив, жебраків богомільних? — тітка Марі загигикала, показуючи гнилі зуби. — Інспектувати вони приїхали, кажуть! Ну я сама не чула, мені конюх розказав, а він підслухав, коли з монахами управитель розмовляв.
— І що тут інспектувати? — Юбер зобразив цікавість, як тільки міг.
— Начебто притулок. Ці Істерціанці опікуються притулками для сиріт, бідних та знедолених. Ось і до нас завітали, — Марі скорчила незадоволену міну.
— Ну і що? — Юбер знизав плечима. — Нас це не обходить.
— Нас-то не обходить, але не подобається мені це все. Раз приїхали оглянути той притулок, значить, щоб там справді нечисто. Отже, недарма кажуть люди…
Вона запнулася та боязко озирнулася. Юбер тимчасом спробував ухопитися за ниточку, щоб почати розплутувати клубок таємниці:
— А що таке кажуть? Я ж новенький тут, не чув поки нічого.
— Ну добре, розкажу, все одно всі балакають давно, то не такий вже й секрет. Щось там з дітьми нечисто. Останнім часом кілька померли. Буквально за місяць. І болячок ніяких не ходило, і доглядають там за ними наче добре — і тут ховають малих, бідолашних. А оце тижні два тому…
— Та що ж це за мор такий серед дітей ходить? — вигукнув Юбер. — Може, якесь прокляття чи темне чаклунство?
— Та хто ж його зна? — тітка Марі лише плечями знизала. — Графиня наша чимось таким бавиться, у нас її ледь не за очі відьмою кличуть. Але ж бояться. Вона натура пристрасна і страшна в гніві.
— Пристрасна? — перепитав Юбер. — Тобто, як щось до не вподоби…
— То покалічити може. Рука в неї важка. Особливо дівчат молодих не любить, надто якщо красива дівка, то і за волосся таскає, і ляпаса може дати. Як дияволиця стає. Аж до крові б’є. А кров потім…
— Що там кров? — Юбер застиг на місці, тримаючи закривавлену тушку гуски. — Вона її п’є, чи що?
— Ото не знаю, навіщо я тобі це сказала, — тітка Марі зітхнула та сердито зиркнула на Юбера. — Якщо не п’є, то злизує і нюхає, аж ніздрі роздуваються. Білявок не любить особливо. Одну так до смерті забила. Не пригадаю навіть, за що. Чимось вона там завинила. Тож з покоївок в неї тепер немолоді та слухняні. А молодки вже не йдуть, бо бояться…
— Годі вже тут базікати, стоять, наче чурбани! Швидше, бенкет вже скоро! — товстий кухар аж почервонів від злості та дав стусана Юберу.
Юнак тут же показав свою спритність, закінчив фаршувати гусок, потім кинувся нарізати цибулю та трави до м’яса. Нарешті закінчивши роботу, він був відпущений перепочити. Юбер саме хотів дістатися покоїв, які їм виділили внизу, біля стайні, але наткнувся на розпорядника. Той дав йому копняка та розпорядився швидше бігти до інших слуг та перевдягтися в ліврею. Бо гості вже приїхали, треба розносити наїдки. І саме там, в кімнаті для слуг, він помітив свого “двійника”. Юбер ледь стримався, щоб не зойкнути, та вислизнув у коридор, перш ніж його побачили. Тут він перевів дух та знову попрямував на кухню…
***
Тимчасом фра Гійом намагався з’ясувати, де ж ховається сам господар замку. Він довго блукав серед слуг, прислухався до їхніх розмов, але нічого корисного не дізнався. Опитування челяді ні до чого не призвели. Єдине, що йому вдалося з’ясувати, що граф знову заперся у своїй комірчині у підвалі. Гійома теж згодом покликали на трапезу та посадили разом зі слугами. Переважно то були кучери, які привезли сюди гостей. Він тишком-нишком стягнув плащ одного з візників з вішалки та сів у кутку зі своїм кухлем пива та шматком шинки.
Спочатку кучери теревенили про жахливу осінню погоду, які погані тут дороги, потім розмови перейшли на обговорення цін на їжу, та про напади розбійників, яких через нещодавні війни розплодилося по місцевих лісах, а шляхта з цим нічого не робить, щоб приборкати цих злодюг.
— От і доводиться нам їздити з ескортом солдат, і те не завжди це рятує. От минулого разу ми як їхали. Напали на нас розбійники, двох солдат з ескорту вбили. Але ж барон Урсус не з боягузливих. Один чотирьох розбійників завалив. Решта втекли. Отож повісили їх на деревах! Приїхав він, забризканий кров’ю. Почав перепрошувати за неналежний вигляд. Графиня як його побачила, так розплилася в посмішці… Принюхалася. Сказала, що саме так має пахнути справжній чоловік…
— Так, про графиню Тібору, будь ласка, ані слова в цих стінах! — обірвав його другий кучер. — Не дай Боже, ще хтось почує. Про господарів або добре, або нічого!
— Все, зрозумів, я — могила!
Схоже, тут він нічого не дізнається. Тоді Гійом повільно встав з місця та пішов коридором. Він йшов слідом за старим слугою. який ніс величезну тацю з напоями та мискою, наповненою м’ясом. Слуга йшов, ледве переставляючи ноги, але точно знав куди. Мабуть, він ходив цією дорогою багато років і знайшов би шлях із заплющеними очима. Слідом за слугою Гійом почав спускатися сходами, що вели у підвал. Внизу, біля дверей, слуга поставив тацю на східцях та підніс ліхтар вище, намацуючи ключ. Гійом тихенько розстібнув потайну кишеню на рукаві та витягнув трубку з дротиком, швидко дістав маленьку пляшечку з зіллям, вмочив вістря дротика, вставив його в трубку та пустив дротик у спину слузі. Той крякнув та повалився на підлогу. Гійом перевернув слугу. Посвітив йому на обличчя ліхтарем, запам’ятовуючи його риси. Потім дістав той самий гель, який використав на Юбері, та наніс собі на обличчя…
Двері скрипнули, і чоловік, який сидів за столом та щось гарячково писав у журналі, підняв голову.
— А, це ти, Грімо? Заходь! Що трапилося?
Гійом мовчки показав на тацю з їжею.
— А, вечеря? — граф посміхнувся та знову опустився у крісло. — То пусте. Потім поїм. Постав мені на стіл! Добре, що ти німий.
Гійом, кульгаючи та шаркаючи ногами, наблизився до столу та поставив тацю на краю столу. Граф взяв кухоль, випив пару ковтків вина, і тут його обличчя різко перемінилося. Раптом перо випало з його руки на підлогу, обляпавши її плямами чорнила. Гійом зойкнув та нахилився за пером, подаючи його хазяїну. Той засміявся.
— Не переймайся! За кілька хвилин це чорнило стане невидимим! А тепер стій…
Граф раптом вскочив на ноги та приставив до горла інквізитора стилет.
— Ти не Грімо. Бо він сліпий. Єдине, що він ще розрізняє, це світло та темрява. Перш ніж поставити тацю на стіл, він би його помацав. Хто ти такий? І де мій слуга?
Гійом видихнув. Це ж треба так проколотися!
— Я служу Святій Церкві, — сказав він. — І я тимчасово прийняв подобу вашого слуги, бо не міг домогтися, щоб зустрітися з вами. Мені відповідали, що ви сильно зайняті та нікого не приймаєте.
— Це правда. Я зайнятий пошуком ліків. І ще дечого, що має величезне значення для моєї дорогої дружини.
— І що ж це?
Граф розсміявся:
— Тут питання ставлю я! Сядь у крісло, і поки я тобі не розрізав горлянку, відповідай, хто ти такий і з чим сюди приперся!
Інквізитор всівся в крісло. Він витер обличчя краєм сутани, повертаючи собі звичну подобу.
— Гійом де Баскервіль, слідчий святого Офіціума, прибув сюди перевірити деякі чутки щодо дитячого притулку, який створила ваша дружина, графиня Тібора.
— А що з ним може бути не так? — здивувався граф.
— Ось саме це я і мушу з'ясувати. — відповів Гійом.
— А до мене в вас питань немає? — він жестом показав на свою лабораторію.
— Якщо ви просто займаєтеся дослідженнями, робите ліки, випробовуєте мінерали чи лікарські трави, то в Церкви не має бути до вас питань. Якщо ви не займаєтеся таємними науками як-то некромантія, геомантія, чи не дай Боже, гоетія.
— А якщо займаюсь? — спитав граф з викликом. — Багато хто з діячів Церкви досліджує властивості мінералів та трав, а хтось і з гороскопами бавиться. Тоді які питання для мене?
— Що саме ви робите тут, шановний графе? — твердо спитав Гійом.
Граф розсміявся:
— Шукаю ліки. Від різних хвороб.
— І перевіряєте їх на дітях? — Гійом кашлянув, коли вістря стилета легенько впилося йому в горло.
— Я перевіряю мої зілля виключно на хворих! — відповів граф.
— А ще? Для цього ця таємничість? Що ви приховуєте? Кажіть одразу, щоб вам не довелося відповідати у катівні.
— Як для людини, у якої біля горла ніж, ви занадто самовпевнені. Вам не здається?
— У нашого пріора є дошка. А на ній камінчики. Якщо я буду поранений чи помру… Пріор це помітить. І сюди приїдуть Ревнителі Віри. І вам доведеться відповідати вже перед ними. Тому прошу вас, приберіть стилет. Він вам не знадобиться.
Граф зітхнув та прибрав стилет.
— Я шукаю зілля молодості. Щоб продовжити молодість та життя. Ненадовго. Хоча б на десять чи двадцять років.
— І навіщо це вам? — здивувався Гійом.
— Мені — ні до чого. А ось моїй дружині… Вона хоче зберегти свою красу і молодість. Їй вже четвертий десяток. І вона хоче зберегти свою вроду.
— Чому ви? Навіщо йти у неї на поводу? Ви герой війни, шанована людина…
— Так, я герой війни, колишній маршал. А тепер хто я? Я був низького та бідного роду, Мої землі розорили варвари. Мій фамільний замок перетворився на руїни. Я й одружився з цією багатою вдовою, щоб отримати маєтки, замок та титул.
— І тепер ви розплачуєтесь з нею…
— Бо за все в цьому житті треба платити, — відповів граф. — Коли я одружувався, вона була графинею, а я лише бароном. І я досі від неї залежний. Тому й роблю все, що можу.
— У вас там якийсь бенкет, зі всієї округи з’їхалося багато гостей.
— Сьогодні? Як так? Це ж… Двадцята річниця нашого весілля. Я зовсім втратив лік дням…
— Тож ходімо нагору, і привітайте ваших гостей, ваша світлосте. А про все інше ми з вами поговоримо вже завтра.
Граф кивнув:
— А що ви зробили з моїм слугою?
— Нічого. Лише приспав. Він спатиме до ранку. Перенесемо його до кімнати…
***
Юбер дочекався, поки “двійник” вийде в коридор, та забіг до кімнати.
— Знову ти? Що трапилися? — здивувався розпорядник. — І де твоя курточка?
— Та забув тут дещо, — сказав хлопець. — Мене випадково облив вином один нездара, врізався в мене. Тож мусив віднести курточку у пральню.
— Ти сам нездара, вилупку! — закричав на нього розпорядник. — Гадаєш, в мене на тебе тут цілий гардероб? Ось ліврея старого Жака. На тебе якось налізе. Надягай і хутко на кухню!
Тремтячими руками Юбер надягнув ліврею та помчав на кухню. Десь у коридорі повз нього пронісся кухарчук. У останню мить кухарчук відвернувся, бо задивився на розкішні сідниці однієї зі служниць, що йшла попереду нього. Юбер видихнув та витер піт з лоба. Пронесло. Він почекав, доки кухарчук зникне з поля зору, та побіг на кухню. Там побачив тітку Марі.
— Швидко ж ти повернувся, — сказала вона, посміхаючись. — Хоча я спритніша була у твої роки. І це попри те, що кожен хлопчик норовив мене ляснути по дупці. Ох, то ж часи були. Роки мої, роки…
Вона сунула хлопцю тацю з закусками та веліла віднести до бенкетної зали. Юбер удавав, що сильно поспішає, але йшов повільно, щоб його ніхто не бачив. Ледь помітивши “двійника”, він відвертав пику чи ховався у тіні, щоб той не зміг розрізнити обличчя. Так було кілька разів. На щастя, жвавий кухарчук то й діло заглядався на служниць, не звертаючи жодної уваги на осіб чоловічої статі. Нарешті, коли кухарчук побіг вниз, явно щоб звільнитися від надміру випитого ним, Юбер поспішив на кухню.
— Ось тобі, віднесеш до графського столу закуски до вина! — наказав йому розпорядник. — І підеш вино розливати! Це велика честь!
Юбер уже втомився, і йому хотілося лише кудись впасти та заснути. І міг би. Бо в нього ж є “двійник”. Ніхто й не помітить. Але раптом розпорядник захоче перевірити, як виконуються його доручення? Поки він вагався, йдучи коридором, до нього долинув жіночий сміх. Юбер виглянув з-за рогу і побачив, як кухарчук обіймає якусь дівчину, явно трохи старшу за себе, і підіймає їй спідницю, мацаючи її пружні сідниці.
— Мішелю, припини! — засміялася служниця. — А що як люди побачать?
— Тож ходимо туди, де не вони побачать, — відповів хлопець зі сміхом.
Від них обох несло вином. Юбер швидко прошмигнув повз парочку та ввійшов до бенкетної зали. Слуги виносили таці з недоїдками, а на зміну їм поспішали хлопаки в лівреях, які несли закуски вино у пляшках. Музики грали якусь сумну і протяжну пісню, акробати ходили по канату, жонглер жонглював дерев’яними булавами, блазень просто кривлявся та вдавав, що танцює, роблячи кумедні сальто.
— Ей, молодику, йди-но сюди! — почув він грудний жіночий голос. Він наблизився до столу з яскраво-червоною скатертиною. Красива, висока, статна жінка у яскраво-червоній сукні, з білосніжною шкірою та чорним кучерявим волоссям сиділа в голові столу. Її чорні очі зиркнули на Юбера, і він відчув, ніби вона обмацує його. По тілу пробігла гаряча хвиля. Жінка посміхнулася, облизала губи, нахилилася вперед, трохи повела плечима, щоб виріз сукні став краще видний. Юбер на мить витріщився в її пружні, наче два великі яблука, груди, і знову відчув гарячу хвилю по всьому тілу. В горлі пересохло. На ватяних ногах він підійшов до столу.
— Дай мені “Ведмежу кров”, — сказала жінка і знову облизнула яскраво-червоні губи.
Хижо блиснули білосніжні зубки, і на мить йому здалося що її ікла трохи загострені. Тремтячими руками, ледве не розплескавши, він налив вино їй та ще двом жінкам, які сиділи поряд. Потім ввічливо вклонився і пішов далі розливати вино. У кінці столу Юбер побачив сивого чоловіка з пишною чорною бородою, частково пофарбованою в синій та зелений кольори. Чоловік був вдягнений у чорний зі сріблястою вишивкою камзол, а на шиї висів срібний ланцюг зі знаком змії на чаші. Невже це сам граф? А поряд з ним сидів Гійом у костюмі кучера. Він кивнув Юберу, закликаючи його до себе.
— Налий і нам вина, хлопче! — сказав йому граф. — Бачу, ти дуже вправний, якщо так сподобався моїй дружині.
— Вашій дружині, сір? — запитав Юбер, ніяковіючи під його поглядом.
Гійом заперечливо махнув йому рукою та ледь помітно приклав палець до губ, показавши йому два пальці. Юбер кивнув і налив подвійну порцію у кухоль. Ледь він встиг спустошити всю пляшку і вийшов за двері, як його наздогнав розпорядник.
— Стривай, кухарчуку! Є діло! — розпорядник схопив його за комірець. — Почекай, поки закінчиться бенкет. Зайдеш до мене, і тебе проводять до покоїв графині. Їй сподобався твій хист. Вона бажає, щоб ти заніс їй на ніч пляшку її улюбленого вина. Зеленого смарагдового. Воно допомагає їй краще заснути.
Юбер кивнув та побіг до кухні. Ще пару разів йому довелося носити вино до бенкетної зали, а потім повертатися на кухню.
— На сьогодні все! — оголосив розпорядник. — Ті, кого я відмітив, чекайте на подальші розпорядження у мене в передпокої.
Юбер знову акуратно витер піт з лоба. Найбільше він боявся, що піт змиє гель, а з ним і личину кухарчука. Цікаво, де той зараз?
Нарешті в коридорі його зустрів старий слуга. Він промукав щось нерозбірливе та протягнув хлопцю тацю з пляшкою вина. Німий слуга дав знак слідувати за ним до центральних покоїв. Біля дверей стояли двоє гвардійців графа. Слуга показав їм знак, склавши чотири пальці, і ті кивнули, відкрили двері й пропустили його всередину.
Хлопець ледь протиснувся з тацею крізь прочинені двері. Покої графині виявилися просторими. З трьох сторін стояли шафи з одягом, на їхніх дверях висіли дзеркала в повний зріст. У кутку він побачив вмивальник, а під ним розкішну фарфорову нічну вазу. Перед величезним ліжком з балдахіном стояв столик, а на ньому таця з нарізаними фруктами й напівпорожньою пляшкою червоного вина.
— Підійди ближче, юначе! — почувся грудний голос графині.
Він підійшов. Графиня лежала на ліжку, спираючись спиною на подушки. В одній нічній сорочці, яка зараз ледь прикривала її ноги до колін. Волосся графині було зібране у косу та прикрито білим чепчиком. Вона поманила хлопця до себе рукою.
— Налий мені того, зеленого вина. — наказала вона.
Юбер виконав її прохання. Він наповнив вином кухоль до краю, почекавши, поки спаде біла піна. Ігристе зелене вино? Де ж таке виробляють?
— Якщо хочеш, спробуй цього вина з іншого кухля, — сказала вона.
І знову графиня вигнулася так, щоб було видно її груди. У хлопця пересохло в горлі. Він налив собі трохи вина та випив. Ароматне, з легким букетом м’яти та полину.
— А ще випий червоного. “Ведмежа кров”, ти такого не пив, і навряд чи тобі ще хтось дасть, — промовила графиня і засміялася.
Юбер відпив кілька ковтків та відчув, що це вино кисле, з металічним присмаком, але водночас солодке, з ароматом вишні. В нього запаморочилося в голові, і вогонь розтікся по жилах. Коли хлопець допив вино, графиня встала з ліжка та підійшла до нього.
— Залишся ще трохи, — сказала вона, кладучи руки йому на плечі. Графиня ледь діставала йому до грудей, тож він дивився на неї зверху вниз. — Як тебе звати, молодий чоловіче?
— Мішель, мадам, — сказав він — його вже хитало.
І тут графиня раптом піднялася навпочіпки та впилася губами в його губи. Шершавий язик намацав його язик в роті, і він ледве встояв на ногах. Відчув, як спритні руки графині розстібають застіжки на його лівреї, потім ковзнули нижче, розв’язують пояс на його штанах. Не встиг він оговтатися, як опинився голий та босий на холодній паркетній підлозі. Графиня скинула з себе сорочку через голову та притислася до нього всім тілом.
— Ходімо, — ледь прошепотіла вона.
Юбер ішов, наче покірне теля. Графиня зі сміхом штовхнула його на ліжко. Він впав на спину. Жінка обережно залізла зверху і почала тертися об нього. Юбер затремтів.
— Ти що, ніколи до цього не був з жінкою? — насмішкувато спитала вона.
Юбер замотав головою. Вона засміялася, схопила руками його напружений орган та сіла зверху. Він застогнав, спочатку від болю, а потім від насолоди.
Графиня почала стрибати на ньому. Це нагадувало верхову їзду. Вона змінювала ритм то прискорюючись, то сповільнюючись. Нарешті, вона закрила очі, затрусилася всім тілом та застогнала, просто впавши на нього. Вона впилася в його губи та почала шалено цілувати, злегка покусуючи його губи. І так вкусила, що в нього з губи пішла кров. Жінка почала злизувати кров язиком, і на неї нахлинула нова хвиля пристрасті. Вона нахилилася, почала цілувати хлопцю груди та живіт, спускаючись нижче, і знову всілася на нього зверху, поновивши шалене скакання. Цього разу все сталося швидше. Вже не стримуючись, графиня застогнала та завила, а потім впала на нього. Знесилений, він заснув.
***
Прокинувся Юбер у темній та холодній кімнаті, голий, але на якійсь грубій тканині, прикритий старою ковдрою. В кімнаті було темно. Кімната без вікон, і лише вузька смуга світла пробивалася крізь щілину у дверях. Страшенно свербіло в правій нозі та лівій руці. Він намацав там маленькі ранки. І ще дрібні ранки зі слідами зубів були на плечах, на грудях та животі. ще боліли сідниці та пекло шию.
“От же ж бісова душа!” — подумав Юбер. Графиня кусала його, вже непритомного, злизуючи з нього кров. Раптом він почув, як повертається у дверях ключ. Старий німий слуга стояв на порозі із ліхтарем та кивнув йому. Юбер пошукав свій одяг, але так його і не знайшов. Він завернувся в ковдру та вийшов з кімнати у коридор. Спочатку пройшов у бік стайні, потім завернув туди, де їм виділили кімнату.
Фра Гійом не спав. Він сидів за столом при світлі свічки та щось писав на пергаменті.
— О, нарешті й ти повернувся! Я вже хотів тебе йти шукати! Де ти був?
Юбер плутано розповів про те, що з ним сталося. Він опустив подробиці своїх утіх із графинею, описавши їх лише в загальних рисах.
— Ну що ж, вітаю, Ти став чоловіком. Шкода, що за таких обставин. Рішення, чи приймати остаточну обітницю, ти приймеш пізніше. Ну як, чи зможеш ти прожити без жінки?
— Не знаю, — відповів Юбер. — Дуже суперечливі відчуття.
— Вмий свою фізіономію, бо сюди вже йдуть. Вже ранок. Змий цю кляту маску!
Юбер нахилився над тазиком з водою, востаннє подивився на чуже обличчя хлопця, на ім’я Мішель, та змив його разом з гелем. Потім вдягнув чистий одяг.
До них зайшов дворецький графа та запропонував піти поснідати, а вже потім оглянути дитячий притулок. Сніданок складався з недоїдків, деякі з яких запекли у тісті. Юбер ледь зміг змусити випити вино, бо голова боліла, наче по ній стукали молотком.
Притулок розташувався у віддаленому крилі замка. Це була скоріше більш пізня прибудова у два поверхи, з власною криницею, кухнею, їдальнею, майстернею та навіть бібліотекою. Саме в їдальні їх зустріла графиня. Вдягнена у червоно-зелену сукню, вона здавалася трохи помолоділою, аж світилася свіжістю та здоров’ям. Юбер навпаки почувався втомленим і розбитим. Його тіло одразу відреагувало на її близькість. Він намагався не підіймати очей та не дивитися на жінку. Та захопилася своєю розповіддю про притулок і не звернула на хлопця жодної уваги.
— Наразі тут у нас проживає близько сотні дітей, — сказала розпорядниця притулку.
— Ви не знаєте, скільки у вас дітей? — здивувався Гійом.
— Власне, дев'яносто вісім, — відповіла графиня. — Було сто дві дитини. На жаль, чотири померли від хвороб.
— Аж чотири? Як так сталося? — здивувався фра Гійом.
— Ви забуваєте, що після війни лишилося багато сиріт. Не у всіх є рідні, які готові їх прихистити в себе в домі. Стільки будинків було спалено та зруйновано вщент цими мерзенними західними варварами. А ще ці так звані “шаваше”, коли вони свідомо руйнували садиби…
— Я все це знаю. Ця війна за корону принесла стільки горя…
— Вони вже багато були з підірваним здоров’ям. Голод та злидні підточують тіло зсередини. І не всіх ми встигли тут відгодувати як слід…
— А у нас Адель хворіла довго, її забирали, а потім вона видужала! — вигукнула якась дівчинка з розкішними чорними косами.
— А ось Бертрана не змогли вилікувати! Він був такий блідий, коли його привезли! — підхопила інша дівчинка.
— Ану цить! — гаркнула на них вихователька. — Розкудахтались тут, як ті курчата!
Діти з вереском розбіглися хто куди. Фра Гійом посміхнувся та взяв виховательку під лікоть:
— Ви так піклуєтеся про цих бідних діток, сестро Клеменсі! Наче про власних, рідних дітей!
Та розплилася в посмішці. Потім вони оглянули всі приміщення, спитали дітей, чи добре їх тут годують, чи м’яко тут спати, та покинули притулок.
— І які твої враження? — спитав фра Гійом, заходячи до їхньої кімнати.
— Смерті дітей. Четверо за чотири місяці, — сказав Юбер. — Іще. Двох дітей кудись забирали, нібито на лікування, а потім повернули.
— Поки до них привозять нових дітей-сиріт, то це не так вже помітно. Але ж підозріло.
— А ще… Цікаво, де той кухарчук, у чиїй личині я ходив весь вчорашній вечір?
Кухарчука ніде не було видно. Ні в їдальні, ні на кухні. Коли Гійом спитав про нього розпорядника, той здивовано скинув брови.
— А, цей Мішель? Пройдисвіт і бабник. Помер він сьогодні ввечері. Щось зі шлунком. Весь день його нудило, блював, і потім спустив дух. Отруївся вином, мабуть, чи з’їв щось не те…
Гійом та Юбер переглянулися.
— Я хотів би над ним прочитати заупокійні молитви, якщо ви не проти, — сказав Гійом.
— В нас саме священник мучиться похміллям, — сказав розпорядник. — Перепив учора трохи. Тому ми будемо вдячні.
Тіло юнака лежало у каплиці замку, завернуте у грубу рогожу. Його відмили від крові та блювотини. І все ж фра Гійом знайшов на руках і животі кілька дрібних колотих ран.
— В нього відкачали всю кров, — сказав Гійом.
— Чому ви так вирішили? — спитав Юбер.
— А ти подивися. Кінчики пальців на руках та ногах не почорніли, як це зазвичай стається, коли кров підливає до них після смерті. Він блідий. Аж занадто блідий, як для трупа. А ще кров в нього замало згустилася. Той, хто відкачав з нього кров, використав коагулянт, щоб завадити її швидкому згортанню…
— Я не розумію. Чому він? І для чого це? — спитав зі здивуванням Юбер.
— А ти пригадай ту бурхливу нічку? — спитав Гійом, примружившись. — Чи не такі саме колоті ранки в тебе на руках та на тілі?
Юбер захитався та ледь не впав.
— Невже… Тобто, на його місці мусив бути я?
— Саме так, мій юний друже! Дякуй Богові, що ти досі живий.
***
Минув іще день. Гійом попросив у розпорядника переглянути звіти, почитав та порахував, щось виписуючи на пергаменті. Юбер хотів кудись піти погуляти та розвіятися. Але наставник строго заборонив йому кудись відлучатися, побоюючись за його безпеку.
— Потерпи, друже. Як бачиш, молодим людям небезпечно самим вештатися по цьому замку. Як і дівчатам, мабуть.
— Чого ж ви чекаєте? — здивувався Юбер.
— На жаль, у нас є ще не всі докази…
***
Вночі страшенний крик розбудив весь замок. Кричала жінка. Та так голосно, що цей крик пронизував стіни наскрізь. Люди запалили свічки, ліхтарі та лампи. Юбер ледь встиг накинути на себе сутану та плащ і побіг слідом за фра Гійомом. Навіть граф, як був у своєму халаті, забрудненому реактивами, прибіг з лабораторії.
Крики доносилися з підвалу. Там зберігалися рідкісні, ексклюзивні марки вин. І саме там їм відкрилася страшна картина: графиня лежала на тапчані, оголена і мертва. Її обличчя посиніло. Кінчики пальців на руках та ногах, губи та ореоли грудей почорніли. Її тіло застигло від судом та задеревеніло, вкрившись виразками та тріщинами, в яких застигла почорніла кров. Її розкриті очі, ніс, рот та вуха теж були залиті застиглою чорною кров'ю.
Біля неї стояла дивна споруда з великої кількості реторт, колб, трубочок та крапельниць. А на колінах біля тапчана стояв маленький лікар, зі смаглявою шкірою та білою бородою з чорними пасмами. Він голосно ридав.
— Цього не може бути, цього не могло бути! Я не міг помилитися! — він верещав і рвав на бороді волосся.
— А тепер поясніть мені, шановний графе, що тут сталося, — суворо сказав Гійом.
Граф зітхнув.
— Як бачите, моя дружина проявила нетерплячість. Вона не змогла дочекатися, поки я винайду своє власне зілля молодості й тому… Вона вирішила перелити собі кров когось молодшого…
— Ви про це знали? — спитав Гійом.
— Я не знав, — пробелькотів граф. — Не був впевнений. Так, дещо підозрював. Але не вірив, що вона на таке здатна…
— Якщо вона була здатна на подружню зраду…
Граф лише розвів руками.
— Що поробиш. Я її любив. І не був здатний задовольнити її пристрасть. Треба було робити щось одне. Я міг вдавати, що нічого не знаю. Але оце. Вбивства дітей, юнаків, дівчат… Це переходить усі межі…
— Вам доведеться доводити на суді, що ви справді невинуватий і нічого не знали, — сказав Гійом. — За десять днів сюди прибуде загін Ревнителів віри. Будуть допити. І буде справедливий суд за всією процедурою. Якщо ви не винні, то будете виправдані. А цей притулок відійде під патронат церкви. Над ним будуть наглядати сестри з Ордену Святої Цецилії. Чи ви підкоряєтеся волі церкви?
— Так, підкоряюся, пане інквізиторе, — сказав граф, опустивши голову.
***
Інквізитори повернулися до своєї кімнати.
— Ну що ж. Графиня померла, — сказав фра Гійом, всідаючись у крісло. — Отже, брате Юбере, наше розслідування завершено. Несподівано, і досить успішно.
— Я не розумію, — пробурмотів Юбер. — Як?
— Як? Вона померла, і тим самим викрила себе та свої мерзенні діяння.
— Але чому? Я не розумію!
— А що тут розуміти? Вона стала жертвою власного темного чаклунства. На наше щастя, невдалого. І тут вже легко вибудовувати цілий ланцюжок її злодіянь.
— Не розумію. Як це сталося? Чому це сталося? Чому вона померла?
— Твоя кров. Вони взяли твою кров і випробували її. А потім спіймали того бідолашного Мішеля. І виявилося, що його кров була іншою. Результат цього переливання ти бачив. Графиня померла замість того, щоб омолодитися. Той фокус з маскою врятував тебе. Подумати тільки, проста випадковість!
— Або не випадковість, а божа воля. Цікаво, що вона думала, коли відчула, що помирає?
— Ми про це вже не дізнаємося, брате. Могли б, але некромантія під суворою забороною.
***
Через десять днів до замку прибув загін з десяти Ревнителів віри, а з ними троє високопоставлених священнослужителів. Пси Бога, інквізитори у червоних сутанах, які були уповноважені судити, карати чи милувати. На жаль, свідчення графа не переконали суд у його повній невинності. Тож граф, розпорядник та вихователька дитячого притулку були доставлені у столицю герцогства, де через місяць їх урочисто спалили на вогнищі як єретиків, чаклунів та дітовбивць. Там же, на окремому вогнищі було спалено і тіло графині, завернуте у саван, щоб навіть застигле після смерті не зваблювало своєю красою праведних городян. Проте смаглявий лікар-іноземець якимось чином уникнув покарання. Після допиту в катівнях інквізиції він зник десь у володіннях Кардинала. І джерела замовчують про його долю.
