Девʼять життів кота Мурчика

– Стріляйтє! Та стріляйтє ж, Ваша Імператорська Величносте! Адже втече паршивець.

То було останнє, що почув Мурчик, сплигнувши з дерева. А вже наступної миті пролунало два гучних постріли. Вони були такими гуркітливими, що у Мурчика напевно заклало б вуха. Можливо, саме так і було – вуха у котика дійсно заклало, принаймні на якусь мить. Але того нещасний котик просто не відчув. Потужна жменя шроту вдарила просто у бік, вирвала звідти жмут вовни, що розлетівся уривками пуху по подвір'ю, і відкинула кота у бік. Через отвір назовні вилетіли тельбухи, кров'ю залляло двір. Наступна жменя шроту влучила Мурчику у голову: знесла верхню частину черепа, зрізала ніжні вушка та зірвала скальп. Тіло нещасного кота, точніше те, що від нього залишилось, впало на землю і застигло. Налякані пострілами, у небо спурхнуло кілька горобців і відлетіли геть.

– Браво, Ваша Імператорська Величносте! Просто у десятку. – Почувся радісний вигук, але Мурчик того вже не чув.

Його жовті очі лежали в різних місцях двору і холодно спостерігали блакитне небо. Бо саме туди і відлетіла його багатостраждальна душа...

***

Кажуть, що усі істоти на Землі живуть лише один раз і лише котики мають дев’ять життів. Звідки те пішло і хто може те підтвердити – невідомо. Мурчик теж того не знав та ніколи, власне, над тим і не замислювався. Там, у тім житті, він почувався щасливим. Ловив щурів та горобців, ніжився влітку на сонечку, коли нудився та прагнув бути чистеньким, вилизував собі вовну – навіть яйця лизькав, щоби блищали і справляли враження на кішок. Напевно, таке життя тривало б до безкінечності довго, якби не той страшний трагічний день. Був гуркіт, був біль і після того – прийшло ніщо. Та найдивовижнішим було те, що усе те Мурчик добре пам’ятав, особливо ж біль.

Місце, куди потрапив Мурчик, було дивовижним. Тут не було сонця, проте усе навколо було осяяне яскравим сяйвом. Повітря було прозорим і теплим, і навіть здавалось, що тут ніколи не буває зими. Навколо був зелений сад, посеред якого стояв ошатний палац. До палацу із зелені саду тягнулася довга широка дорога.

Проте картина, що постала перед очима Мурчика, була моторошною. Ціла колона котів, кішок та кошенят простягнулася від саду до палацу. Чорні, білі, рябі, плямисті, ангорки, норвежки, сіами... Здавалось, тут зібралися коти з усієї ойкумени, що втекли від своїх господарів або ж були вигнані геть останніми. Вони шли нескінченим потоком, просто вливаючись безмежною хвилею у браму палаца. Та найстрашнішим було те, що чимало цих тварин мали ознаки насильницької смерти. У когось були відрізані вуха, у когось обтятий хвіст, лаби чи виколоті очі. Хтось, маючи перебитий хребет, волік за собою паралізовані задні лапки, у інших із заднього отвору витікала кров та бризкала з рота піна – вірна ознака навмисного отруєння. Напевно, якби Мурчик збоку поглянув на себе, то теж помітив би ознаки насильницької загибелі: у боку стирчала велика дірка, верхня частина черепа була відсутня, навіть очей не було, але Мурчик того не відав. Дехто з котів, що проходили повз, перелякано поглядали на Мурчика, дивуючись як той взагалі може існувати, проте мовчали. Мовчав і Мурчик. Але десь якось якимсь чуттям раптом збагнув, що має неодмінно пристати до цієї колони і рухатись разом з усіма…

***

Вони заходили до палацу і повільно піднімалися високими сходами вгору. То було ніби підйом на Говерлу – повільний та важкий, проте усіх ніби тягнуло туди магнітом. Нагорі знаходилась велика зала, вхід до якої було перекрито важкими дубовими дверима. Щоразу, коли двері розчинялись, звідти виходив кіт чи кішка, і замість них до зали заходив хтось інший із учасників ходи. Тут не було ані охорони, а сторожів чи лакеїв, котрі регулювали б порядок відвідин залу – все відбувалось само по собі.

Наблизившись до дверей, Мурчик чекав не довго. Встиг лише пару раз обвести сумним поглядом оточуючий вир, усіх цих побитих, покраяних, скалічених котів. Усі мовчали, лише серед безкінечної юрби чувся один довгий, протяжний ніби безкінечний стогін. Ніби суцільний організм вичавлював із себе тяжкий біль, вихлюпував його навстяж, ніби розбризкував біль та страждання навколо. Вже невдовзі розчинилися двері, і щось ніби втягло Мурчика всередину зали.

Він зайшов і здивовано зупинився. Посеред зали, на узвишші стояв золотий трон на якому сиділа богиня Кату. То була величезна руда кішка з дивовижними блакитними очима. На її шиї виблискувала золота пектораль, вкрита химерним литтям – сценами із життя кішок: народження, зростання, розваги, кохання.

«А ще кажуть, що рудих кішок не існує» – подумав Мурчик, проте продовжити думку не встиг. Богиня ворухнулась і зблиснула майже бірюзовими очима.

– Що прагнеш, Мурчику? – запитала вона, чим дуже здивувала кота.

– Справедливості, – хрипко мовив він, уважно роздивляючись богиню котів.

– Якої саме?

– Помсти!

– Ти хочеш помститися? – перепитала богиня і її погляд став лиховісним.

– Так, я вимагаю помсти. За себе, за своїх братів і сестер, за дітей, котрі загинули нізащо.

– Але ти вже прожив усі свої життя. Тепер твоє місце у Раю.

– Я вимагаю! – зашипів Мурчик.

– Гаразд, – коротко відповіла Кату. – Тоді ти сам її і здійсниш. Я дарую тобі десяте життя! Але про раювання можеш забути.

Мурчик низько вклонився богині, продемонструвавши розбитий та порожній череп, розвернувся і посунув назад, де вже відчинялися важкі дубові двері.

***

Коли Мурчикові на плече раптом лягла чиясь широка міцна долоня, він здригнувся і хотів негайно дременути геть, або ж розчепірити пазурі і вгатити ворогу по пиці, як те він завжди чинив. Але не встиг.

– Машина, Якове Михайловичу, – почулося спросоння.

– Що? – перепитав Мурчик, ще не розуміючи, до чого йдеться.

– Кажу, там машина прибула,

Мурчик розплющив очі і побачив над собою міцного дядька у шинелі. Той мав широке обличчя та приплюснутий ніс, ніби по ньому проїхало колесо воза. Лоб був низький, погляд блакитних очей похмурий, жорсткий.

– Що за машина? – поцікавився Мурчик, підводячись на ліжку.

– Ну… той… Яку замовляли. Щоби вивозити.

– А! – промимрив Мурчик і раптом відчув, що у його голові бурлить сила-силенна різних думок та спогадів. Тут змішалося усе – і останнє трагічне полювання за горобцями, і постріл, і відвідини палацу богині Кату, і вчорашня п’яна вечірка, де він випив більше пляшки смердючого самогону, і машиністка Маруся, яку він грав у холодному складі на дерев’яних ящиках. Все те змішалось у голові, і ніяк не хотіло вибудовуватись у якусь зрозумілу струнку логічну вервечку.

Мурчик дістав з кишені годинник, на ньому було 1 година 32 хвилини.

– Якого хуя! – невдоволено ревнув Мурчик. – Я наказував, щоби машина прибула опівночі.

– Якове Михайловичу, ну так… той… поламались дорогою… От і запізнилися.

– Блядь! – зашипів Мурчик і схопився на лапи.

Він здивовано роззирнувся і лише зараз відчув усю незручність свого стану. На ньому була чорна скрипуча шкірянка, на задніх лапах якісь суконні штани та ялові чоботи, при боці висів маузер у важкому шкіряному чохлі.

– Що це за ху?.. – він не доказав, умить збагнувши, що саме відбувалося. Отже, богиня Кату не збрехала – вона дійсно дала йому шанс – останній шанс.

Поволі рухливі думки в голові почали заспокоюватися, а з тим прийшло і повне усвідомлення того, що він має робити. Так, ніби знав це давно, але після вчорашньої вечірньої п’янки з караулом охоронців, просто забув. Навіть згадав ім’я того хто його збудив – Михайла Медвєдєва.

– Ну що ж, Мишко, прийшов наш час. – Мовив Мурчик і солодко потягнувся, відчуваючи легкість у м’язах та суглобах.

Він вдягнув на голову кашкета і рушив з кімнати. Охоронець вірним собакою посунув услід. Вони пройшли довгим коридором будинку Іпатьєва і зупинились перед кімнатою. Знав напевно, що вони не зачинені зсередини. У кімнаті було темно, проте на ліжках вгадувались обриси двох чоловіків. Мурчик ступив до одного з ліжок і легенько потрусив за плече сплячого.

– Євгене Сергійовичу, прокидайтеся! – мовив наказовим тоном.

– Га? Що?! – почулося у відповідь і чоловік, що спав на ліжку, здивовано закрутив головою.

– Кажу: прокидайтеся, Євгене Сергійовичу.

– Що таке?

– Усім треба негайно спуститися у напівпідвальне приміщення, – пояснив Мурчик. – Тут небезпечно. Тож вдягайтеся і будіть ваших підопічних. Даю вам на все десять хвилин.

Потім Мурчик ступив до іншого ліжка і так само затормосив чоловіка.

– Миколо Олександровичу, прокидайтеся!

– Що? – відгукнувся той спросоння хрипким голосом.

– Треба усім пройти в укриття, – відказав Мурчик і хижо усміхнувся.

Час тягнувся повільно, ніби патока. Люди, що вже спали, а було їх одинадцятеро душ, потребували певного часу на збори – вдягнутися, вмитися, привести до ладу зачіски. Лише після цього усі вони, один за одним, ніби гуси, пішли услід Мурчику, спустилися у напівпідвальне приміщення. Тут була простора кімната без жодних меблів.

Якоїсь миті Мурчик збагнув, що стояти усім на ногах – не дуже добре, адже дехто був не зовсім здоровим. Тож віддав розпорядження і до приміщення внесли два стільця. На них сіли Микола Олександрович і його син. Решта людей стали попід стіною. Ніхто із них не відав, яка саме небезпека чигала нагорі. Можливо, там мали вибухати снаряди чи свистіти кулі. Хай там як, але тут, майже під землею, дійсно можна було почуватися затишно.

Зненацька знадвору долинуло рівномірне гуркотіння – то завівся мотор вантажівки, що прибула годину тому. Звук був рівний, хрипкий, чимось нагадував кулеметну стрілянину.

Позаду Мурчика згуртувалось з дюжину чоловіків – плечистих, дужих, дещо похмурих, озброєних пістолетами та гвинтівками. Він обвів усіх поглядом своїх жовтих котячих очей, позіхнув, широко роззявивши ікласту пащу, як те завше робив від нудьги. Чоловіки здивовано витріщилися на Мурчика – ніхто навіть не підозрював, що у їхнього начальника такі дивні зуби – ну чисто тобі гепардові ікла. Хоча не один раз і пісні горлали, і горілку жлуктами, а тут бач.

– Якове Михайловичу, – мовив один із них, не в силах стримати власну цікавість, проте Мурчик лише застережливо звів руку.

Тоді розвернувся і рушив до кімнати, де гуртувалося одинадцятеро цивільних. Він ступив до одного з них – високого, широкоплечого, проте сухопарого чоловіка, що сидів на стільці. Чоловікові було п’ятдесят років, життя він прожив насичене і цікаве, в якому було всього вдосталь: балів, полювання, романтичних інтриг, драматичних епізодів. Чолов’яга мав виразні очі, велике чоло, а його обличчя було прикрашене вусами та борідкою. Мурчик підійшов майже упритул і схилився до чоловіка, мало не притулився йому до вуха.

– А пам’ятаєш, як ти мене стріляв? – прошепотів вкрадливо.

– Що? – Чоловік, що сидів на стільці, здивовано вирячив на Мурчика свої великі, як і у його покійного діда, очі.

– Питаю: пам’ятаєш, як ти мене стріляв? Мене, інших котів, собак, ворон – усе, що бігає та літає. Нікого ти, сука, не шкодував – ані старого, ані малого. Мало тобі було крові, вампіре, ніяк не міг насититися.

– А? – Знову здивовано перепитав чоловік, що сидів на стільці.

– Прийшов час розплати. – Прошепотів Мурчик і хижо усміхнувся. – Я увесь твій рід виведу, нікого не залишу на землі. За всю пролиту тобою кров.

З останніми словами Мурчик випростався і голосно мовив – так, щоби його почули усі присутні:

– Миколо Олександровичу, спроба ваших однодумців врятувати вас закінчилася невдало. Тож ось, у лиху годину для Радянської республіки на нас покладена місія покінчити з домом Романових! – з цими словами Мурчик навіть рубанув повітря рукою, ніби ставив велику крапку.

Супроводжуваний враженими поглядами численних очей, Мурчик одійшов назад і вихопив з кобури свого маузера. Майже одночасно, чоловіки, котрі гуртувалися за його спиною, теж вихопили з чохлів та з-за поясу пістолети та револьвери, націлили гвинтівки і приміщення умить наповнилося гуркотом пострілів та пасмами порохового диму.

То було ніби полювання на щурів, котрі затиснуті у вузькому просторі і не мають змоги до втечі. Мурчик цілив просто в людей, що сиділи на стільцях, і все натискав і натискав на гачок пістолета. Вірний маузер плювався вогнем, а його кулі втиналися в тулуби двох чоловіків – батька та сина, дірявили їх, пронизували, вихоплювали з тіл шматки плоті. Жовті очі Мурчика палали лихим вогнем, а перед внутрішнім зором пробігали спогади про тисячі загиблих барсиків і тузиків, пушків і рудиків, циганочок і біляночок – усіх, кого розстріляв з мисливської рушниці цей поставний та гордовитий з виду чоловічок. Коли постріли стихли, то серед сизого туману Мурчик раптом розгледів, що не всі розстріляні мертві. Підліток, що сидів на стільці, стогнав і корчився від болю, розпластавшись на дерев’яному сидінні. Кілька жінок ворушилися на підлозі, нагадуючи отруйних гадюк, і ніяк не хотіли здихати.

– Слава Богу! Мене Бог врятував! – почулося з кутка.

Мурчик приглядівся – з підлоги підводилася покоївка Романових, яка увесь час затулялася подушкою, що і врятувала їй життя.

– Добийте падлюк! – просичав Мурчик до своїх підлеглих. – А цього малого я сам.

Почулося клацання – у чоловіків, котрі були озброєні гвинтівками, закінчилися набої. Двоє з них рішуче рушили уперед і багнетами добили передчасно зраділу панянку – вона лише хрипіла і захлиналася власною кров’ю.

Мурчик ступив уперед і навів свого маузера на підлітка. Малий стогнав, хрипів, безтямно тягнувся руками до тіла свого загиблого батька.

– Ніколи не вбивайте котів. Бо ми дуже мстиві! – прошипів він, ошкірившись і сяйнувши двома парами гострих іклів, і негайно всадив три кулі у хлопчика. Той сіпнувся й застиг, витягнувшись у бік батька.

Мурчик обвів холодним поглядом місце бійні. Поволі всідалася на підлогу курява пороху та пилу, повітря ставало прозорим. Вид численних мертвих понівечених тіл втішав страдницьку зболілу душу кота. Мурчик звів очі дʼгорі і мовив упівголоса:

– Дякую тобі, Кату! Я втішений.