Гість

Він раптово з'явився в отворі дверей. Зненацька настільки, що Ріна не встигла схопити зброю і навести на нього, а просто застигла над відром для сміття, в яке скидала очистки з овочів. Але ж вона завше навмисне сідала прямо перед дверима, щоб добре бачити підходи до своєї халупи і щоб жоден візитер не застав її зненацька.

Цьому - вдалося.

– Не бійся, – сказав він, – я хочу поговорити.

– Я не боюся, – глухо відповіла жінка й акуратно опустила руку з кухонним ножем на сидіння табуретки. Так, щоб до самострілу був лише один ривок.

– Не треба, – сказав чоловік, – я не хочу тебе убивати. Я хочу поговорити.

Ріна глянула на нього ще раз. Уважно. Його одяг виглядав як одяг простого селянина – затрапезна куртка, потерті штани. Але впевненість, що відчувалася в його поставі, була такою далекою від приниженої сільської, наскільки далекими бувають породистий жеребець від робочого огиря.

Він був старим, якщо судити за сивим коротко стриженим волоссям.

І дуже небезпечним.

– Що тобі треба? – швидко запитала Ріна.

– Днями до замку привезли жінок, яких схопили в нашому селі. Серед них була дівчинка. Маленька. Сім рочків. Мені потрібно її знайти та забрати.

Ріна мало не розреготалася в обличчя дивному візитерові, але сміх вирвався гавкаючим кашлем. Вона так давно не сміялася, що вже й забула, як це, сміятися.

– Жінки, яких привозять у замок, звідти не виходять.

– Ти виходиш. Я бачив. І входиш. Щоранку.

Ріна похолола. Він стежив за нею. Уже кілька днів як, раз таке каже. Ну так, останніх жінок привезли днів п'ять тому, отже, вже кілька днів цей незнайомець вештається по окрузі. І ніхто його не бачив досі. І не вбив.

– Як ти зміг пройти повз патрулі? – запитала вона.

– Я не йшов дорогою.

Звісно він не йшов дорогою. Повз заставу на дорозі до замку не міг би проїхати жоден автомобіль, возик чи кінний, щоб його не обшукали і не випотрошили до малесенького гвинтика. А потім не вбили про всяк випадок, оскільки проїзд до замку дозволяється обмеженому списку людей, яких знають поіменно.

Як і виїзд.

Замок і його околиці були лігвом Барона, його притулком і опорою. Чужих людей там бути просто не могло. Барон, ватажок однієї з найбільших банд, що розрослася до невеликого війська, не допускав у свої володіння сторонніх. Хіба що добре зв'язаних, із засунутим по самі гланди кляпом. На двох дорогах, що ведуть до замку, стояли добре озброєні люди, яких змінювали щодоби. Та й на стінах десятиметрової огорожі цілодобово бродили вартові.

Періодично Барон на чолі зі своєю доморощеною армією залишали замок, щоб за кілька днів повернутися із новою здобиччю.

Найчастіше це була зброя і гроші. Але іноді траплявся й "живий товар". Жінки, яких привозили для сексуальних потреб банди та чоловіки, яких потім продавали. Якщо чоловікам виходило вийти зі стін замку, хоча б в якості раба, то жінки не виходили ніколи. Поки вони становили хоч якийсь сексуальний інтерес для своїх господарів, їх ґвалтували. Покалічених, розтерзаних жінок, схожих на небіжчиків, швидко перетворювали на небіжчиків справжніх. Барон мав садистські смаки в постільних втіхах. Тих жінок, які мали краще здоров'я або з якоїсь причини не привертали увагу, приставляли до роботи з обслуговування замку та господарів. Таким майже заздрили, а самі щасливиці вважали, що їм дуже пощастило, мають їжу, дах над головою і нікого сексуально не цікавлять

– У лісі навколо замку безліч пасток, – промовила Ріна.

– Так, я їх бачив.

– І не втрапив, – констатувала жінка. – А як ти пройшов повз вартових?

Відповіддю було мовчання. Дурне запитання. Раз він тут стоїть, значить пройшов. У принципі, ці кілька будиночків під замком не надто охоронялися, основна охорона була на стінах замку і всередині.

– Мені потрібно потрапити всередину. Забрати дівчинку.

– Я тобі чим допоможу? – зло вигукнула Ріна.

– Ти туди щодня проходиш.

– Я йду на кухню. Готувати! Тебе я як пронесу туди? Під спідницею? Мене щоразу до трусів роздягають, щоб перевірити, чи нічого я не пронесла забороненого.

– Подумай. Я даю тобі півгодини. Придумати. Як мені потрапити всередину. Нікому не кажи. Нікуди не ходи. Думай.

Він зник так само безшумно, як і з'явився. Але Ріна знала, відчувала, що далеко він не пішов. Вона впустила голову на долоні.

Він прийшов рівно через півгодини.

– Придумала?

– Я іноді беру сусідського дурника, щоб допоміг мені тягнути бідони з козячим молоком, - глухо відповіла вона, так і не піднявши голови, – його вони пропускають, бо добре знають. Але ти не дурник. І тебе вони не пропустять.

– Тобто вони пропускають у замок лише неповноцінних? – уточнив він.

Ріна підняла голову і гірко посміхнулася.

– Так, тільки неповноцінних.

– А ти?

Вона встала, задерла спідницю майже до стегон, оголивши те, що було під нею. Ліва нога закінчувалася куксою трохи нижче коліна. До кукси було примотано самопального протеза, зробленого майже з лайна і палиць. Точніш, з грубо виструганої колодки, до якої була цвяхами прибита металева миска.

– Затямив? – з викликом запитала вона в гостя.

– Авжеж, – спокійно відповів він і вийняв із піхов, закинутих за спину, величезну сокиру.

Ріна вже подумала, що він збирається вбити її і заплющила очі. Але гість підійшов до її столу, поклав на нього руку й одним ударом відтяв собі долоню.

На стільницю хлинула кров.

Ріна закричала.

– Ти ідіот?

– Ти сама сказала: всередину може потрапити лише каліка. Мені треба забрати дитину, – крізь зуби прошипів чоловік. 

Він у цей час витягнув із кишені щось схоже на похідну аптечку.

– Допоможи-но мені, – прохрипів він. І додав, – будь ласка.

Ріна обережно наблизилась. Промайнула зваблива думка, поки йому погано, шарахнути його чимось важким. Потім добити. А, як стемніє, витягти труп і закопати у дворі. Але швидкий уважний погляд незнайомця, що на нього вона натрапила, вилікував її від цієї думки.

"Як ти збираєшся рятувати свою дівчину, коли тебе самого потрібно рятувати. Ти сам себе скалічив брудною сокирою. У тебе почнеться сепсис і ти здохнеш, а в мене будуть проблеми", – думала Ріна, зупиняючи кров і перев'язуючи куксу.

– Не подохну. Дотерплю до завтра. Головне потрапити всередину, – ніби підслухав її думки гість.

Він безцеремонно влігся на лавку, яка слугувала Ріні ліжком, і затих. Взагалі-то,його мав би мучити пекельний біль від свіжої рани. Та він лежав спокійно і, здавалося, спав.

Жінка завершила те, над чим працювала до його приходу – приготувала овочевий суп. . Перелила його до глибокого горщика із кришкою й озирнулася на незнайомця. Очі того були заплющені.

Вона нерішуче зробила кілька кроків у кут хатини.

– Ти можеш сміливо спускатись до льоху й погодувати свою дитину, – абсолютно не сонним голосом промовив незнайомець.

– Звідки ти знаєш? – у розпачі прошепотіла жінка.

– Відчув. Іди. Не бійся. Я посторожу.

Ріна коротко видихнула і відсунула кришку льоху.

 – Мамо! – радісно прошепотіла донька. Саме прошепотіла. У свої три з половиною роки дівчинка вже зрозуміла, що не можна видавати гучних звуків. 

– Тихо, крихітко, – сказала Ріна та посміхнулася. – Пора вечеряти.

– А що там за шум був нагорі? –- пошепки запитала донька, підійшовши, щоб обійняти маму. – Ти кричала! Небезпека?

– Я не кричала, а голосно розмовляла. Зайшов знайомий.

– Він безпечний?

"Небезпечний! До біса небезпечний! І знає про тебе!" – подумала Ріна і з усмішкою відповіла: –- Безпечний. Це наш сусід, який мені з козами допомагає.

– Я б теж хотіла тобі допомагати з ними, – пробурмотіла дівчинка.

– Будеш. Ось настануть холоди, я заберу кіз у будинок. І ночами будеш виходити і допомагати мені.

Ріна годувала дитину і з тривогою думала, скільки ще вона зможе її приховувати. Дівчинка росте, сидіти в погребі їй буде нестерпно. Але якщо вона потрапить на очі людям Барона, то одразу ж стане іграшкою для ватажка, а потім для інших. Серце Ріни стискалося від однієї думки, що з її малятком можуть зробити те, що роблять з іншими дівчатами, які потрапляють у замок. Але виходу вона не бачила. Їй не дошкондибати з однією ногою через хащі, що оточують замок. А звичайною дорогою її ніхто не випустить. Тим паче з дитиною. Залишалося сподіватися на диво – що Барон і його слуги одного разу загинуть. Перестріляють один одного або переріжуть у п'яній бійці. Або...

Ріна кинула швидкий погляд на кут льоху. Там була схованка, в якій лежав пакетик з дуже сильною отрутою. Одного разу вона вибере відповідний момент й кине отруту в їжу. Але це має бути найвірніший момент, щоб ніхто нічого не запідозрив. Щоб передохли усі. А вартові щоб були занадто стурбовані розподілом багатств, щоб звернути увагу на каліку кухарку, яка спробує покинути замок і втекти з донькою дорогою. Але до цього дівчинка ще має підрости.

Погодувавши доньку, погравши із нею і вклавши спати, Ріна піднялася нагору. Сьогодні вона не могла дозволити собі розкіш полежати поруч із дитиною, послухати її дихання, задрімати біля маленької теплої рідної істоти. Сьогодні вона мусила сторожити вхід до підвалу від цієї дивної і страшної людини, яка може легко відчикрижити собі власну лівицю.

Вона так і не зімкнула очей. Чи спав незнайомець, вона не знала. Але він лежав тихо і не подавав знаків того, що його мучить біль. На світанку Ріна пішла доїти кіз. Молока потрібно було багато. Коли повернулась, побачила, що візитер чекає на неї у дверях. Перемотана ганчірками рука висіла на прив'язі на шиї. Крізь тканину проступали бурі плями крові.

– Ти можеш іти? Мені потрібна допомога, дотягнути візок із молоком до замку, – запитала Ріна.

Той мовчки показав здорову руку і пішов слідом за нею, вантажити бідони з молоком у маленький ручний візок. Поки він возився, Ріна спорудила швидкий сніданок, віднесла до підвалу глечик із молоком та шматок хліба. Донька ще спала і жінка не стала її будити. Лише поцілувала, думаючи про те, чи не буде цей поцілунок останнім. Вона завжди так думала, вирушаючи на роботу до замку.

Незнайомець від сніданку відмовився. Він терпляче чекав, поки Ріна доробить свої справи. Жінку це нервувало, тому вона поспішала. Хотілося швидше позбутися його. Про те, що коли його схоплять, її теж можуть прибити, оскільки саме вона привела його в замок, вона намагалася не думати.

Незнайомець перекинув через груди ручку візка й рушив до замку. Ріна пошкутильгала слідом за ним.

На воротах як зазвичай їх зупинила охорона.

– Хто такі? – запитав один із вартових, здається, новенький.

– Баба наша, на кухні працює. – відповів той, що був старшим, – а це що за чмо з тобою, вперше бачу?

– Це мій сусід. Однорукий, допомагає мені по господарству, – якомога байдужіше відповіла Ріна.

– А де той ідіот, що зазвичай тобі тягне воза?

– У нього нетравлення шлунка.

– Обісрався, мабуть! – хмикнув стражник. Решта голосно заіржали. Жарти про лайно і все пов'язане з цим мали великий успіх у місцевої братви. – Але цього йолупа ми все одно не знаємо. Звідки він узявся?

– Він завжди тут жив, відколи покалічився. Я за ним наглядала – Ріна намагалася зберігати обличчя байдужим, щоб ніхто не здогадався, як сильно вона боїться.

– Гей, чмо, йди сюди! – гаркнув старший.

Незнайомець зсутулився, зняв із плечей ручку візка й підійшов до нього. Зараз він зовсім не був схожим на того чоловіка, якого Ріна побачила на порозі свого будинку. Він мав вигляд літньої, пошарпаної життям людини, до того ж страшенно переляканої.

Вартовий безцеремонно обмацав його, а потім з усієї сили схопив за перебинтовану куксу. Незнайомець здригнувся і затрясся від болю.

– Розмотуй, подивимося, що ти там ховаєш.

Візитер беззаперечно став розмотувати ганчірки.

– Ти поки обшукай цю, – скомандував старший своєму напарникові.

Молодший, підійшов і без зайвих церемоній задер Ріні спідницю.

– Ого, тут ще одна калічка! – вигукнув він, побачивши грубого протеза.

– А що ти думаєш, ми сюди здорових пускаємо?

Молодий почав обмацувати Ріні ноги, груди, навмисно роблячи боляче в найніжніших місцях. Ріна морщилася, але терпіла.

– А дупця нічого. Хоча і калічка. Може, ми її того?

– Нахер вона тобі потрібна, однонога, придурок? – гаркнув старший, оглядаючи криваву куксу, яку явив світові незнайомець, – дівок нових нормальних навезли, скоро і тобі щось перепаде.

– Так у цієї тільки ноги немає, решта на місці, – цмокнув стражник, продовжуючи мацати Ріну.

Ріна зрозуміла, що їй час брати ініціативу у свої руки.

–- Мені потрібно готувати сніданок для Барона, - мало не по складах вимовила вона, сподіваючись, що слова долетять до тупої хтивої голови виродка, який її лапав.

Почувши ім'я Барона, молодик, справді, відскочив від неї і запитально глянув на начальника.

– Відпусти її, вона кухарка, яка готує пану Барону, – похмуро підтвердив начальник і запитав однорукого супутника Ріни, – Ти хочеш сказати, що давно руку втратив? Рана свіжа!

– Давно втратив, – відповіла за супутника Ріна, поправляючи спідницю. – вона почала гноїтися і мені довелося йому відрізати ще частину руки, щоб не почався сепсис.

Стражники поморщилися і відійшли подалі. Молодший, який щойно її мацав, з повагою подивився на одноногу кухарку, яка холоднокровно відрізає руки в сусідів.

– Я кухарка, – навіщось підтвердила їхні думки Ріна.

Вони плюнули і пропустили її разом із супутником і візком.

Заскрипіли засуви, і ворота в Замок відчинилися.

Це був справжній Замок, який був побудований ще в далекому Середньовіччі. За часів Добробуту такі замки користувалися успіхом у туристів, вони перетворювалися на місця відпочинку та тусовки. Може саме тому замки, які були в сільській місцевості, і вистояли за часів Великої війни. Ніхто не скидав на них бомби, не наводив ракети і не пускав дрони. Вони були абсолютно марні з точки зору сучасної війни. І саме тому вижили. Після того, як часи Добробуту накрилися великим мідним тазом, а від усіх радощів цивілізації лишилися лише старі автомобілі, які ще можна було заправляти нафтопродуктами, та генератори, що ще на останньому здиханні виробляли електрику, саме ці замки виявилися найнадійнішим фортом.

Ріна народилася після закінчення війни і про епоху Добробуту знала тільки від батька. Хоча іноді їй здавалося, що це все казки, які він вигадував і прикрашав подробицями, щоби розважити свою маленьку дівчинку.

Тепер у замку, що залишився від епохи добробуту, жив Барон зі своєю бандою. Багату сім'ю, яка займала замок, жила і давала жити тим, хто працював на неї, Барон і його люди вирізали. НА молодих і сильних чоловіків із села, що приліпилось до замку чекала та ж сама доля. 

Її батько був не молодим і не сильним, тому вижив. Лише завдяки цьому вижила Ріна, яку жбурнули із замкової стіни. Ріна виявилася везучою і потрапила на гілки дерева, які сильно пом'якшили падіння. Але ногу вона травмувала так, що через деякий час батькові довелося її відрізати, інакше почався б сепсис. А ще через кілька місяців, коли вона тільки вчилася робити перші кроки, спираючись на саморобну милицю, дівчина зрозуміла, що вагітна...

Пологи приймав усе той самий батько. У льосі, який був підготовлений заздалегідь. у тому самому льосі, де зараз ховається її крихітка-донька. Перший рік Ріна сама майже не вилазила назовні, хіба що кіз подоїти. А потім їй довелося брати на себе всю роботу, оскільки батько захворів і його вистачало лише на те, аби доглядати за онукою. Ось тоді Ріні довелося проситися в Замок на свою колишню посаду кухарки. У той самий Замок, у якому її спершу жорстоко зґвалтували, а потім скалічили.

Кухаркою вона була дуже вмілою, її млинці та омлети припали до смаку самому Баронові, вони добре впливали на знесилений шлунок, що турбував ватажка бандитів дедалі більше. А козяче молоко і сир закріпили за Ріною право заходити і виходити із замку, і майже не боятися хтивих поглядів інших учасників банди.

Коли батько помер, у жінки був більш-менш стабільний статус і шматок хліба. Ось тільки дитину вона не випускала з підвалу, хіба що вночі. Вона не хотіла їй такої долі, яка чекала на будь-яку дівчину скільки завгодно юного віку, що потрапляла на очі хтивому садистові Барону.

– Де тримають полонянок? – дуже тихо, майже на видиху запитав супутник Ріни, коли вони йшли через двір замку.

– У тій будівлі, куди ми йдемо, у підвалі, – так само тихо відповіла жінка. – Але ти маєш спочатку допомогти занести мені все на кухню.

Кухня була дуже просторою. Ще з тих самих середньовічних часів. Кут приміщення займала величезна піч. Серед кухонного начиння Ріна мала, звісно, маленький газовий пальник, але його використовували у крайніх випадках. Наприклад, коли Барону терміново була потрібна чашка гарячої кави або порція ніжного омлету. Але Ріна намагалася економити газові балончики, що залишилися зі старих часів Добробуту, і готувала все на печі. Невідомо, коли вийде поповнити запас і чи вийде взагалі. Корисних пристосувань, що дісталися від предків, у світі лишалось дедалі менше і ніхто не збирався їх знову виробляти. На це не вистачало ресурсів. Уся промисловість в один ані разу не добрий день зробила ручкою та помчала в тому ж напрямку, у якому зникла цивілізація.

Піч уже була розтоплена і біля неї поралася помічниця Ріни, одутлувата літня тітка з села. Усіх рідних тітки повбивали, і це підточило її розум. Життя, здавалося, пішло з її очей. Залишилася лише тупа покірність.

– Що робиш? – коротко запитала її Ріна.

– Кашу варю для цих, унизу.

Внизу утримувалися полонянки.

– Візьми молока, додай, – наказала Ріна.

– Молоко? Туди? – тітка висловила щось, схоже на здивування. Молоко призначалося лише для його бандитської світлості Барона.

– Зараз у кізок добрі надої, – навіщось пустилася в пояснення Ріна, але вчасно себе обірвала:

– Виливай увесь бідон. Швидко, поки не закипіло. Гей, ти, як тебе там, допоможи, – владно наказала вона супроводжуючому. 

Супутник мовчки взяв бідон і, як міг, допомогаючи собі залишком руки, перекинув вміст у казанок. Каша принишкла в казані, але скоро знову забулькала, надуваючи на поверхні кремові прозорі бульбашки.

– Від Барона вже приходили за сніданком?

– Він ще спить. Учора дуже пізно ліг. Розважався, – байдуже відповіла тітка.

– Ясно.

Звісно ясно, як він розважався. Певно потягли до нього одну з нещасних дівчат із підвалу. Добре якщо, – тут Ріна кинула швидкий погляд на свого супутника, – добре якщо не дівчинку, за якою прийшов він.

Вона почала свою звичайну роботу. Давала вказівки помічниці, сама замішувала тісто, збивала яйця і кип'ятила молоко.

Її супутник підкладав у піч дрова, ніяково орудуючи однією рукою.

"Як він думає звільняти свою дитину? Він же ледве собі допомогти може? – думала Ріна.

Якоїсь миті чоловік опинився біля печі разом із нею.

– Їжу для невільниць хто відносить?

– Присилають солдатів.

– Треба щоб ми віднесли.

Ріна в серцях гримнула ополоником об казанок. Він що, її за кишенькову чудотворицю тримає? Як вона має переконати охоронців, які мають дуже чіткі вказівки, запустити її в підвал? Та ще й із чужинцем?

У цей самий момент відчинилися двері і увійшли ті самі охоронці.

– Гей, дівко, жратва для курвяток готова?

– Ні, не готова! – в серцях гаркнула Ріна. Охоронці, які за весь час не чули від неї жодного гучного слова, навіть остовпіли.

– Чому не готова?

– Тому що! – не зменшила тону Ріна, – Я тут зовсім одна! У мене не десять рук! А на допомогу дають чи дурника, чи каліку однорукого! – вона смикнула підборіддям у бік свого супутника. Той згорбився біля печі ще більше, всім виглядом показуючи покірність.

Помічниця, яка теж остовпіла від її крику, почала було розкривати рота, щоб повідомити, що насправді все готово, залишилося тільки відтягнути вниз. Ріна напустилася на неї.

– Чого вилупилася? Узяла відро і пішла в льох по картоплю! Там і почистиш, вимиєш і потім сюди принесеш! Зрозуміла?!

Рот убогої закрився, в очах знову з'явився зацькований вираз. Вона слухняно взяла порожнє відро, ніж, і вийшла.

– Ого! А в телички, виявляється, є зубки, – засміявся один з охоронців.

– Чого галасуєш? Нам потрібно йти на збір, старший кличе. Хто буде годувати цих баб?

– Сама погодую! – крикнула у відповідь Ріна і відвернулася до казанка з кашею, аби приховати свою напругу та страх.

– А, справді, нехай сама й тягне цей казан, дурепа однонога! – сказав солдат, – Берегли ж її, щоб на крутих сходинках не спіткнулася і не покотилася. І окропом не обварилася.

– А якщо вона собі шию скрутить? Що скаже Барон? Її ж тут тримають за його вказівкою.

– Не скрутить. Он візьме собі на допомогу ту корову. Або цього однорукого. Дотягне!

Вони пішли, грюкнувши дверима, а Ріна перевела подих, не сміючи повірити своїй удачі. Так просто бути не може! Вона боялася при них навіть рота розкрити, щоб не отримати по цьому самому роту. А тут виявилося, що вона може на них гаркнути, оскільки навчилася готувати омлет і млинці, від яких не загортається шлунок їхнього проклятого Барона.

– Молодець, – однорукий знову опинився поруч. – Вони вже відійшли достатньо. Можемо йти.

Каструля, справді, була дуже важкою. Тягти її, особливо лівою рукою, оскільки супутник змушений був узятися за ручку своєю цілою правою, було дуже незручно. Але вони тягли.

При вході до підвалу тинялися два стражники, чи то стерегли вхід, чи то просто стояли, ляси точили.

– О, а це що за чмошник? Чому не знаємо?

– Він мені на кухні допомагає. Барон дозволив, – хвацько збрехала Ріна, намагаючись не думати, у що її залихватство може вилитися згодом.

– А ці двоє де?

– А ці двоє в мене на кухні какао п'ють із молоком і млинці жеруть.

– От же ж суки, – резюмували товариші по службі й мовчки розступилися, щоб дати пройти.

Спуск сходами, справді, був болісним для Ріни. Відтоді, як вона втратила ногу, вона намагалася пересуватися лише по прямій. І лише спуск до льоху її власного будинку був для неї обов'язковим. Але він налічував лише дев'ять сходинок. А не п'ятдесят дев'ять та ще й гвинтовими сходами з важкою гарячою каструлею в руці.

Коли вони дісталися нижнього ярусу, з неї сім потів зійшло. Культя, що ковзала в незручному протезі, нила немов хворий зуб. Її супутник почувався краще. Йому не потрібно було притулятися до кам'яної кладки, щоб перевести дух. Він вдивлявся в темряву так сильно, що, здавалося, нюхав її.

– Гей! – подала голос Ріна.

– Хто тут? – відповів їй якийсь жіночий голос.

Вони пішли на голос. Світла було так мало, що йшли мало не навпомацки. Наприкінці коридору побачили здоровенні грати, що перегороджували вхід в інше приміщення.

У приміщенні перебувало два десятка жінок. Більшість сиділи на грубо збитому настилі. Їхні пози виражали цілковиту безнадійність. 

Хтось лежав. Хтось стогнав. Були чутні здавлені ридання. Тюремники явно не дбали про зручність своїх полонянок, оскільки з клітки нестерпно смерділо сечею і гнилою соломою. Утім, навіщо їм було дбати про комфорт тих, хто все одно недовго займав тісний простір в'язниці і скоро переходив у ще тісніший простір могили.

– Хто тут? – повторила запитання одна з жінок, що стояла біля ґрат. Вона вчепилася руками в прути так сильно, ніби вірила, що їх можна розвести руками, варто лише постаратися.

– Я принесла вам поїсти – пробурмотіла Ріна.

– А ти... не можеш нас випустити? – з надією запитала вона.

– Не можу, у мене немає ключа, – Ріні було соромно перед цією жінкою. Соромно за те, що вона на волі, що вона пересувається замком і, навіть, може вийти з нього. Соромно, що вона проживе, вочевидь, довше за цих нещасних.

– Ми з Жолни, тієї, що під горою, – навіщось стала розповідати жінка. – Ти не знаєш, чому нас сюди привезли?

– Ні.

Щоб не відповідати, Ріна дістала з торби, що бовталася весь час на животі, стопку тарілок і почала розкладати кашу.

– Скільки вас?

- Вісімнадцять. Ні, п'ятнадцять. Учора не повернулася Лінда, а сьогодні... моя сестра. Ти не знаєш де вони?

– Ні, – Ріна ще нижче опустила голову над казаном із кашею. Не казати ж цій нещасній, що її сестра, найімовірніше, зараз валяється в якійсь вигрібній ямі після ночі з Бароном. У цього садиста були свої уявлення про пристрасть.

– З вами була маленька дівчинка, – несподівано подав голос однорукий супутник, – Де вона? Я її не бачу.

Що він збирався побачити в темряві, в якій погано видно навіть власні руки, незрозуміло.

Жінка наблизила обличчя ближче, буквально всунувши його між прутами.

– Я тебе знаю. Ти живеш у тому будинку, біля лісу. Ти дідусь дівчинки.

– Де вона? – рявкнув однорукий.

– Не знаю.

– Її забрали. Годину тому, – несподівано подала голос якась дівчина, – прийшли люди і забрали.

– Куди?

- Вони сміялися, що Барону треба розслабитися, а то він сильно гнівається. Нехай пограється з дитиною.

Ріна зблідла. Її однорукий супутник рвонув угору сходами з підвалу. Дівчина, яка це сказала, заплакала. Гірко. Безнадійно.

– Ви не знаєте, коли повернуть мою сестру? – запитала та жінка, що стояла біля прутів клітки.

Ріна дуже поспішала піднятися по сходах. Але це було важко. Їй доводилося чіплятися руками за кам'яні стіни, бо не було хоч якоїсь подібності поручнів. Вона чула шум нагорі. І боялася наперед того, що може побачити.

Перше, що вона побачила – були трупи тих двох, що зустріли їх на вході. У першого була розбита голова, у другого було перерізане горло. Судячи з відсутності ножа на поясі першого, другий був зарізаний ножем свого ж товариша по службі.

Обидва вони валялися на сходах, куди, мабуть, скотилися після того, як їхнім трупам задали відповідний напрямок. Ріна прошкандибала повз них, підійшла до отвору дверей і обережно виглянула з них.

На подвір'ї творився хаос. Посередині валялося ще кілька трупів, але основний рух був у кутку, в тому місці, де стояла наполовину зруйнована скульптура хлопчика з якимось музичним інструментом у руках. Про те, що в камені був висічений саме хлопчик, свідчив маленький пеніс, що стирчав з-під мармурових складок тоги. Голови у хлопчика давно не було. Проте на плечах, немов кіт, примостився однорукий гість Ріни. Він спритно тримався на похилих плечах скульптури і люто відбивався від нападників довгим ножем, запозиченим у своїй першої жертви. Нападників було кілька і вони намагалися пробитися до супутника Ріни, кожен зі своєю зброєю. В ажіотажі вони більше заважали одне одному, періодично отримуючи сильні удари ногою. 

Незнайомець буквально вальсував на слизькому мармурі, фантастичним чином утримуючи рівновагу.

Майже непомітний рух рукою і з натовпу нападників випав один із людей Барона. Здається, в нього було перерізане горло. За мить із гучним виттям, тримаючись за обличчя рукою, випав наступний. З під долоні, яку він притискав до ока, текла цівка крові. Судячи з усього, ока там більше не було.

Ріна стала по стіночці пробиратися до воріт. У неї було тільки одне бажання – вибратися із замку, бігти додому, хапати доньку і бігти в бік найближчого лісу. Хоча "бігти" в її стані більше означало повзти щосили, переставляючи здорову ногу й обрубок, запакований у дерев’яшку.

Дістатися до воріт вона не встигла. Пролунав оглушливий звук пострілу, потім ще один і ще. Незнайомець захитався на своєму слизькому сідалі та впав навзнак. Жінка від несподіванки присіла та й так і залишилася сидіти, уткнувши обличчя в долоні. 

На що він сподівався, цей незнайомець? На свою витривалість і неймовірну бойову спритність? У цьому світі залишилося мало дороговартісної вогнепальної зброї, але вона все ж таки залишилася. Тим паче в таких, як люди Барона.

Той, хто стріляв, спокійно спустився з галереї, засовуючи собі пістолет за пояс, і підійшов до того, хто впав.

– Дізнайтеся, звідки він узявся, хто пропустив його в замок. Винного до мене, на допит. Це поки що віднесіть у підвал, оглянемо, – він зневажливо ткнув тіло однорукого. – І приберіть тут! – гаркнув голосно він своїм підлеглим.

Ріна затремтіла. Ще кілька хвилин і всі згадають, що це саме вона провела однорукого.

Їй кінець. І її маленькій доньці теж кінець. Про що вона думала, коли повелася на цю авантюру? Краще б своїми руками забрала життя в малечі, поки та спала, швидко і безболісно. А потім перерізала горло й собі.

Несподівано вона почула здивований крик й підняла голову. У тому місці, де лежав однорукий, щось відбувалося. Його тіло, нерухоме до цього часу, почало дивно смикатися. Кінцівки витягувалися і чорніли. Зміни відбувалися по всьому тілу. Одяг, у який був одягнений незнайомець, лопався і сповзав ганчірками. Те, що з'являлося з дір назовні, зовсім не було схоже на людське тіло. Це було тіло істоти, вкритої короткою чорною шерстю. Це було тілом величезного звіра.

Люди закричали і безглуздо забігали навколо. Той, хто вбив однорукого, вихопив свій пістолет і ще раз кілька разів вистрілив впритул. Можливо, кулі й влучили в ціль, але не завдали жодної шкоди. Чудовисько підняло морду і глузливо розкрило величезну пащу, повну найгостріших зубів. Складалося дике враження, що воно сміється в обличчя своєму вбивці. 

А потім звір стрибнув.

Для того, щоб повалити того, хто стріляв, і відірвати йому голову, знадобилося лише кілька секунд. Другий стрибок зім'яв стражника, що стояв поруч. Його голова залишилася на плечах, але неприродньо зкрутилася на бік. Тварюка розвернулася й припала до землі для наступного стрибка. 

Шалено закричали й забігали люди. Хтось помчав до будівлі, щоб сховатися за міцними дверима. Повз Ріну, яка продовжувала сидіти на землі, промчали кілька чоловіків у бік воріт. Останній, хто біг, упав під помахом важкої лапи і більше вже не встав. Решту тварюка не стала переслідувати, а зайнялася безглуздо бігаючими по двору людьми. 

Це було схоже на полювання кота, що потрапив до клітки з птахами. Причому до птахів, у яких під корінь відірвали крила. Звір і будовою нагадував величезного кота, тільки кота з неймовірно величезною витягнутою зубастою пащею.

Несподівано з вікна вежі, тієї самої, в якій жив Барон, пролунало моторошне виття. Двері входу, за якими кілька хвилин тому сховалися найшвидші та найкмітливіші, відчинилися і виплеснули з себе всіх, хто шукав притулку. Люди в паніці вилітали з прорізу, щоб потрапити до лап тварюки, яка перестала метушитися кріпосним двором і лише стояла, приймаючи нові жертви. Це було схоже на моторошний конвеєр смерті. Незрозуміло було лише чому, від якого ще більшого страху рятується решта стражників.

Ріні дуже хотілося втекти і сховатися. Але встати без допомоги вона не змогла б. Тому вона лише молилася, щоб не побачити ще чогось страшнішого. 

Молитви не допомогли. Стулки дверей вежі, які хтось розторопний припер важкою дерев'яною колодою, було вирвано з одвірка разом із металевими скобами. Колода, немов гарматне ядро, відскочила разом зі стулками і знесла верхню частину статуї, розполовинивши її до самого пісюна.

З дверей вийшов іще один звір. Величезний. Зубастий. Жахливий. Він видав ревіння, від якого холоне душа, і взявся за добивання тих, з ким не впорався його родич.

Ріна заплющила очі, щоб не бачити цього кривавого бенкету. Лишилися лише звуки. Вона добре чула відчайдушні крики, чийсь вереск, удари тіл, що падали, плямкання й утробний рик. Голова паморочилася і наливалася болем. 

"Це все сон, – думала Ріна, – лише сон. Як тоді, коли ця банда увірвалася до замку і перетворила наше життя на криваве місиво, це був лише тільки сон. Це все закінчиться. Коли-небудь."

Несподівано вона зрозуміла, що звуки стихли, на зміну їм прийшла дзвінка тиша, яку порушувало чиєсь важке дихання.

Вона розплющила очі. Щоб побачити лишень, як за два кроки перед нею стоять дві жахливі тварюки й уважно за нею стежать.

Потім один із звірів підійшов ближче і вишкірив пащу.

Ріна угледіла безліч зубів усього за кілька сантиметрів від свого обличчя.

Вона знову заплющила очі.

"Це ж тільки сон", – нагадала вона собі.

І провалилася в безпам'ятство.

– Мамо, прокинься! – пролунав під вухом ніжний голосок донечки.

– Зараз, золотко, зараз. Мама встане, – сонно пробурмотіла Ріна.

Не розплющуючи очей, вона закинула руку і притягла до себе улюблене тепле золотце.

– Мамо, чом ти так довго спиш?

– Мама дуже вчора втомилася, – промовила жінка, втягуючи в себе запах полину, яким зазвичай пахло волосся доньки, – мама вчора пізно повернулася.

– Ти повернулася вже давно. Ти увесь день спиш. І всю ніч. Дідусь каже, що це в тебе від стресу.

– Дідусь помер, донечко, – почала Ріна, але тут усвідомлення того, про що говорила донька, повернуло їй пам'ять і підкинуло на ліжку, змушуючи сісти.

Так, вона була у своєму ліжку, у підвалі й поруч із нею копошилося її щастя, її рідне золотце.

Але поруч був хтось іще. Хтось, хто уважно дививсь на неї.

Поруч був той самий чоловік, який втягнув її в жахливі події, той, хто відтяв собі руку, щоб потрапити в замок.

Він просто сидів поруч із ліжком і дивився на неї.

І в нього були ДВІ руки.

– Як ти себе почуваєш? – запитав він у Ріни.

– Нормально. Я нормально почуваюся, – промовила жінка, підтягуючи і притискаючи до себе доньку. – А ти... мені здалося, що ти... Як ти? Ти йшов сюди рятувати свою дитину. Ти її знайшов?

Вона сипала безладними фразами, аби виграти час. Вона страшенно боялася цієї людини. Можливо, їй наснилося все, що він помер і перетворився на чудовисько. Але він був небезпечним. До біса небезпечним. І вона з дочкою у його повній владі.

Чоловік зітхнув.

– Гаразд, підійди сюди.

Із темряви в кутку показалася дівчинка. Звичайнісінька дівчинка, років восьми-семі, розпатлана, у тісному одягу, у якому Ріна зі здивуванням упізнала сукню, що шила для своєї малечі на виріст.

Та й на чоловікові були речі, що належали її покійному батькові.

Дівчинка підійшла до нього і вони обидва втупилися в Ріну такими схожими, злегка зеленкуватими очима. 

– Ви хто? – хрипло запитала вона.

– Мутанти, – коротко відповів чоловік. – За старих часів нас назвали би перевертнями. Але ми люди сучасні й розібралися, що ця мутація сталася внаслідок радіації. Щоби вижити. І вона передається через кров і у спадок.

– Ти знав, коли рубав собі руку...

– Так, я знав, що вона відросте, коли я після звіриного знову прийму людську подобу. І я знав, що мені, для того, щоб стати звіром, потрібно практично померти.

– А дівчинка ваша, вона теж...

– Я думав, що не допущу цього. Але я спізнився. Барон, який змучив і практично вбив її, виявився жахливішою тварюкою, ніж можна собі уявити. Тепер у неї назавжди ці спогади.

– Він убив мене. А потім я вбила його і з'їла, – серйозно закивала головою дівчинка, – а потім я з'їла ще кількох.

Очі Ріни наповнилися слізьми. На яке б страшне чудовисько не перетворювалася ця дитина, вона все одно не заслужила того, що їй довелося пережити.

– Спасибі, що не кинули мене там, – промовила Ріна, – якби не ви, моя донька лишилася б зовсім сама.

– А де батько вашої дитини?

Ріна підняла голову і мимоволі посміхнулася іронічною посмішкою.

– А батька моєї дочки, судячи з усього, з'їла ваша онука.

Чоловік криво посміхнувся їй у відповідь. Потім встав.

– Збирайся. Ми йдемо разом. Ми, звісно, прорідили ряди тварюк із замку. І навіть звільнили із в'язниці жінок. Але тварюки в нашому світі нескінченні, й тут скоро з'являться інші.

– Я не зможу йти, – безпорадно всміхнулась Ріна. – Мені не витримати довгої дороги.

Чоловік зітхнув і наблизив своє обличчя до жінки.

– Кажу ж вам - наша мутація передається через кров.

Ріна незрозуміло витріщилась на нього.

– Мамо, а ти ще раз перетворишся на велику чорну кішечку? – пропищала під вухом донька.

Чоловік ривком відкинув ковдру, що турботливо вкривала її по пояс.

Ріна втупилася у те, що побачила під ковдрою.

Обидві її ноги знову були при ній.

.