Зловісна Ореада
*
– … в столиці продовжується святкування 70-ї річниці правління Ярослава Устименка - нашого Почесного Генерала. В неділю на Хрещатику пройде парад військової техніки…
Клац!
– … Орда знову має невеликі успіхи на полтавському напрямку. В мережу потрапили відео, на яких видно упирів біля…
Клац!
– … і до сумних новин: сьогодні в київській резервації померла Надія – остання відома жар-птиця на українських землях.
Я салютую екрану порожнім келихом. Востаннє я бачила Надію років з десять тому, на шкільній екскурсії, і вже тоді вона виглядала як напів обскубана курка. Дивно, що вона протягнула так довго.
– Незважаючи на всі спроби збереження, з кожним роком ендемічних чарівних істот стає все менше. Що це – природний катаклізм, отрута Орди чи неуникний шлях еволюції? В нашій студії радник з питань магічного регулювання…
Екран телевізора блимає і гасне. Вимкнули світло – це значить до завтра його вже можна не чекати. Батько пропонував мені переїхати в центр, в один з житлових комплексів для держслужбовців, де немає відключень, але я не хочу жити в безрадісному мурашнику, повному підлабузників і заляканих втомлених бюрократів, не кажучи вже про агентів служби безпеки. Мені подобається старий приватний будинок на Деміївці, що дістався мені від бабусі. Принаймні, тут мене ніхто не чіпає. І не бачить, скільки пляшок вина я приношу додому.
Природний катаклізм? Але чи можна хоч щось, що відбувається після Інциденту, вважати природним? Так само раптово, як магія прийшла в цей світ, вона його і покидає. Хоча занепад чарів і почався значно раніше, в моєму дитинстві в лісах ще танцювали чугайстри, відьомські закляття мали силу, а над містом можна було побачити сонце. Тепер небо над Києвом майже цілий рік вкрите важкими темними хмарами. І навіть зараз, посеред літа, місто пронизують холодні вітри. Напевно, це магія Орди, гнила і темна, потроху огортає наші землі. Не схоже, щоб на неї якось впливав “природний катаклізм”.
Наливаю собі ще вина і відкриваю стрічку новин на телефоні. Всюди смерть, тривога, і час від часу картинки з котами. Хитке затишшя останніх років знову порушено. Хоча це важко було назвати затишшям – Орда наступала весь час, просто Почесному Генералу вдавалось її стримувати, одноосібно тримаючи країну в залізних рукавицях. Я звикла жити так, ніби війна – це фон, щось, що відбувається десь далеко. Дем’ян, звісно, був не такий. Він вирішив, що його обов’язок – бути там, а коли він щось вирішував, то вже від цього не відступав.
Відволікаючи мене від спогадів, дзвонить телефон. Це Марта, моя троюрідна сестра, що, здається, вважає своїм обов’язком піклуватися, щоб я виходила з дому і час від часу їла. Терпляче чекаю, поки пройдуть всі гудки, і продовжую листати стрічку, бездумно і безповоротно напиваючись. Магія в цьому світі задихається і помирає. Чесно кажучи, я можу її зрозуміти.
*
Новий день зустрічає мене головним болем і сухістю в роті. З огидою згадую, що вчора Маркіян просив мене зайти, а отже прогуляти роботу не вийде. Не завадило б помити голову, але в мене немає на це сил, тому просто збираю волосся в хвіст.
Поки я заварюю каву, мене проводжає лінивим поглядом жовтих очей величезний котисько – домовик Люцифер. Він дістався мені разом з будинком, і йому вже давно бракує снаги міняти подобу чи розмовляти. Користі з нього ніякої, але і шкоди немає теж.
Місто холодне і темне: в ранковій мряці згорблені людські фігури, що поспішають вулицями, схожі на тіні. Добре, що моя перепустка дозволяє їздити на метро, інакше дорога зайняла б не одну годину. Біля станції стара відьма продає саморобні амулети. Я могла б оштрафувати її за стихійну торгівлю артефактами, але мені байдуже, та й навряд чи в них лишилась хоч крихта магії.
Міністерство чароресурсів і магічного регулювання виглядає як завжди монументальним, загрозливим і похмурим. Колись, ще на початку моєї кар’єри, я питала себе: в який момент все пішло чорту під хвіст? Можливо, наша ціль була приречена від самого початку – відтоді, як ми назвали чари “ресурсами”.
Маркіян, мій шеф, вже чекає в своєму кабінеті. Він розумний, амбітний, і отримав посаду міністра у віці (нечувано!) тридцяти двох років. А якщо ще згадати про високий зріст і пронизливі блакитні очі під прямокутними окулярами… Весь офіс розважається чутками то про матір-відьму, то про нещасливе кохання з літавицею. Я думаю, що він справді міг би досягти успіху, але йому трохи не пощастило з обраною галуззю: важкувато отримати фінансування, коли всі твої підопічні чарівні види вимирають.
Маркіян виглядає втомленим. Певно, мене б мало мучити почуття провини: поки всі інші завантажені по горло, я відлинюю від роботи, користуючись своїм особливим статусом. Можливо, про це і піде мова. Можливо, він хоче нарешті мене позбутись.
Я на мить зустрічаюсь з Маркіяном очима і одразу опускаю погляд.
– Меланіє…
– Мел, – автоматично поправляю я.
Я ненавиджу повну форму свого імені. Так називали мене люди, які чекали від мене якихось досягнень, доброти чи небайдужості, – батько, бабуся, Дем’ян. Зрештою, я всіх їх розчарувала.
– Мел, – повторює він похмуро. – Ти працюєш тут вже шість років, але я ніколи не питав… Чому? Ти могла б обрати будь-яке місце, твоєму батьку ніхто б не відмовив, але ти прийшла саме до нас. Не схоже, що ти любиш свою роботу. Чи що тобі тут цікаво…
Питання застає мене зненацька. Що я можу йому сказати? Що мені було цікаво – спочатку, до того, як я побачила, як працюють механізми цього світу? Що моє життя розсипається, ніби розірвана низка коралів, а я не в змозі зловити маленькі крихкі намистини? Що кожен мій день – густа темна хмара, що тисне на груди, забивається в легені, і вибратись з неї не допомагають ні чари, ні вино?
– Гадаю, тоді я уявляла це все інакше, – зрештою кажу я повільно. – Мене цікавили чарівні істоти, і я з юнацьким максималізмом малювала собі картини відродження магії. Тоді здавалось, що ще є надія, що їх можна вберегти. Натомість мене відправили відловлювати потерчат і розганяти борделі з мавками, щоб вони на наступний день знову відкривались на сусідній вулиці. Ми знищували небезпечних і відправляли в резервацію тих, кого не могли зрозуміти чи контролювати. Ми не захищаємо, а тільки створюємо ілюзію діяльності, поки вони слабнуть і помирають. Бюрократія і байдужість. Це все не має сенсу.
Звучить дуже благородно, але часом я думаю: можливо, мені завжди було все одно? Я хотіла здаватися кращою, ніж я є, для Дем’яна, тож коли він пішов, не потрібно було більше робити вигляд.
– А мій батько… Він хотів бачити мене тут. Ти ж знаєш, як ефективно він використовує на фронті чарівних істот. Принаймні те, що від них залишилось. А скільки він витрачає грошей на віщунів і цілителів, що продовжують йому життя… Їх магія з кожним роком працює все менше, а він чіпляється за неї, не розуміючи, що його час вже пройшов. До речі, ми з батьком більше не спілкуємось, тому якщо ти хочеш мене звільнити, можеш не переживати щодо його реакції.
– Ти ж розумієш, це працює не так, – каже він з сухим смішком.
Я не розумію, але вирішую промовчати. Маркіян задумливо перебирає якісь папери на столі, зрештою зітхає і каже:
– Я маю для тебе завдання. Зі мною зв’язався Захар Шевчук – колишній очільник спілки знахарів. Сказав, що хоче повідомити мені дещо важливе, але тільки при особистій зустрічі.
– Важливе?
– Чесно кажучи, його було важко зрозуміти. Він говорив щось про вимирання чарівних істот, про те, що все набагато гірше, ніж здається… Ніби є куди гірше. Може, старий вже впав в маразм, але він колись був сильним знахарем і має багато зв’язків в магічних колах. Думаю, варто перевірити, але сам я не витрачатиму на це час. Поговори зі знахарем від мого імені і з’ясуй, що він хоче сказати. За годину внизу тебе чекатиме водій. Тут від тебе все одно мало користі.
– Водій? – тупо перепитую я, ігноруючи його останнє речення.
– Захар живе за містом, ти сама не знайдеш дорогу. Хоч ти і не спілкуєшся з батьком, навряд Почесний Генерал пробачить мені, якщо його єдина донька загубиться десь в лісі.
*
Я штовхаю важкі двері Міністерства і так і завмираю біля виходу, поки колеги і перехожі наштовхуються на мене з бурмотінням і прокльонами. Відчуття, ніби мені розбили об голову яйце і воно розтікається потилицею, холодне і липке. Це неможливо, нереально, але ось він стоїть, спершись на капот старенького авто, – волосся трохи довше, ніж я пам’ятаю, риси трохи гостріші, одягнений в звичні штани хакі і чорну футболку. Він посміхається, махає рукою, і в мої хаотичні думки починає закрадатись жахливий здогад. Я панічно намагаюсь згадати, чи чистила вранці зуби.
– Я спочатку не хотів братись за замовлення, але коли побачив твоє ім’я… – його темні очі сяють неочікуваною теплотою. – Я подумав, що це доля. Якщо ти, звісно, пам’ятаєш давнього друга.
Ой, так і не пригадаєш, ти всього-на-всього єдиний чоловік в моєму житті, якого я колись кохала, думаю я, а вголос кажу:
– Не чекала, що ще колись тебе побачу. Привіт, Дем’яне.
*
Поки ми виїжджаємо з міста, в авто панує тиша.
– Дороги тут не дуже, – врешті каже він, коли мовчання здається вже зовсім нестерпним. – Але десь за годину будемо на місці.
– Кхм, добре.
Не знаючи, чим зайняти руки, перевіряю телефон. Там сповіщення про повідомлення від Марти (“Ти мене ігноруєш? Якщо це знову депресивний епізод, будь ласка, просто напиши, я…”), яке я змахую, не відкриваючи.
– Знаєш, я була дуже здивована тебе побачити, – кажу я холодно. – Під час останньої нашої зустрічі ти сказав, що вирушаєш на війну.
Насправді, він тоді багато чого мені сказав. Про свій обов’язок і честь, і про мій егоїзм та бездушність. Про те, що я зіпсоване дівчисько, енергетичний вампір без мети і сенсу в житті. Ніби це злочин – хотіти пожити трохи своїм життям, урвати собі шматочок щастя посеред цієї розрухи і хаосу. Здається, він чує ці спогади в моєму голосі, тому що швидко каже:
– Я був надто молодий і багато чого не розумів. Я був на війні, але… Те, що я там пережив... Я не хочу про це зараз згадувати. Коли я звільнився після поранення, мені потрібне було спокійне місце, щоб зібрати докупи своє життя і подумати. Так я опинився тут. І я багато думав про тебе, Мел… Що? – запитує він, помітивши мій вражений погляд.
– Ти ніколи не називав мене Мел. Казав, що це звучить надто пафосно.
– Що ж, ніколи не пізно почати заново, правда ж? – Дем’ян посміхається, але мені здається, що я бачу в його очах якусь дивну жагу, схожу на голод.
*
До будинку знахаря, розташованого на узліссі, ми під’їжджаємо вже майже в сутінках. Це двоповерхова садиба, обшита деревом і стилізована під старовину, але явно побудована недавно, так само як і рівненька асфальтована дорога, що веде сюди від траси. Садибу оточує високий кам’яний паркан, але розсувні електричні ворота відкриті. Жодне вікно не світиться, і чомусь моєю шкірою пробігає холодок.
– Дивно, – каже Дем’ян. – Захар ніколи не лишає ворота відкритими. У нього пси вільно бігають – ти б бачила цих звірюг…
Я вже не слухаю, обережно просуваючись подвір’ям. Нехай я і не працівник року, але моє чуття все ще при мені, і зараз воно волає: чари! Звісно, в будинку знахаря це не мало б дивувати, але повітря навколо ніби густішає від потужної і злої сили. Жодних звірюг не видно – ні живих, ні мертвих. Темрява потроху стирає обриси предметів, і мене не полишає відчуття, ніби хтось спостерігає за нами з гущавини дерев.
Дем’ян наздоганяє перед самими дверима будинку (теж відкритими навстіж), і, м’яко мене відсторонивши, заходить першим.
– Мел, я думаю, тобі не варто…
Але я вже побачила. Тіло, що колись було очільником спілки знахарів Захаром Шевчуком, понівечене і розпатране прямо на мармуровій підлозі передпокою. Масні плями крові, блискучі нутрощі, і обличчя, спотворене гримасою жаху.
Тепер я навіть вдячна сутінкам, що не можу роздивитися всіх деталей, але запах… До горла підступає блювота, втримати яку мені вдається лише неймовірним зусиллям волі.
– Це схоже на роботу дикого звіра, – кажу я, зглитнувши гірку слину. – Або песиголовця… Я бачила фото в архіві. Але не знаю, як це можливо, вони вважаються вимерлими вже років двадцять. Потрібно викликати поліцію.
Поки Дем’ян надворі дзвонить на гарячу лінію, я обережно зазираю в коридор, намагаючись ні на що не наступити. Мою увагу привертають розп’яття і ікона Богородиці, на вигляд дуже стара, що висять біля дверей. Здається, я бачу куточок чогось білого, вкладеного в широку позолочену раму ікони. Обережно дістаю і розгортаю складений листок паперу.
Я встигаю розібрати перший рядок: “Міністру чароресурсів”, коли чую кроки Дем’яна на ганку. Швидко кладу листок до кишені джинсів, і виходжу йому назустріч.
– Вони вже їдуть. Ти як?
– Все добре, – відповідаю я, в цю ж мить починаючи тремтіти чи то від холоду, чи то від запізнілого страху.
– Воно і видно, – він легенько обіймає мене за плечі, і моїм тілом прокочується несвоєчасна хвиля жару.
Ми стоїмо так деякий час, скільки – я б не змогла сказати, навіть якби захотіла. Врешті він каже:
– Це буде дуже недоречно, якщо я скажу, що все одно радий, що побачив тебе сьогодні? І хотів би побачити ще?
Я мовчу і дивлюсь, як його обличчя висвітлюється червоними і синіми вогниками від поліцейської машини, що саме під’їжджає до воріт.
*
Цієї ночі мені сниться кошмар. Я блукаю темним нічним лісом, намагаюсь знайти вихід, мені дуже потрібно втекти, тільки от я не пам’ятаю, від кого. Дерева навколо високі, майже до неба, вони заступають дорогу і ріжуть обличчя гострими гілками. Щоразу, коли здається, що я бачу попереду просвіт, сон зациклюється, і я знову опиняюсь в темряві і холоді. Я відчуваю, як коріння дерев починає рухатись під землею в химерному пульсуючому ритмі. Хтось наздоганяє мене, я вже чую шурхіт листя позаду. Це Смерть, але я звідкись знаю, що вона не моя. Дуже хочеться обернутись, тільки робити цього не можна, інакше станеться непоправне. Раптом бачу в небі вогонь – це величезний хвостатий метеорит, що спокійно і урочисто прямує нічним небом. Проходить якийсь невловимий період часу, і я розумію, що він летить прямо в цей проклятий ліс, прямо на мене. Стає дуже голосно – шипить розжарене повітря, а величезні дерева збожеволіли від жаху, і кричать, кричать, кричать...
Я прокидаюсь за мить до зіткнення – абсолютно виснажена і чомусь в сльозах.
*
Мені так і не вдається більше заснути, і до ранку я кручусь в ліжку, блукаю будинком, п’ю воду, листаю новини – все марно. Орда продовжує свій повільний, але невідворотний наступ. Почесний Генерал оголошує нову мобілізацію. Ціни злітають до небес (сподіваюсь, я ще зможу собі дозволити улюблене вино). Все навколо просякнуто тривожним очікуванням.
Я думаю про минуле, коли наші вороги ще були людьми, і у них були ракети і літаки. Як почувались мої предки, коли з неба на них летіла вогняна смерть? (Це був сон, всього лиш сон.) Чи раділи вони, коли загадковий Інцидент перетворив російські землі на випалену пустку? Чи вважали пробудження магії дарунком долі? Якщо і так, то недовго, адже скоро з руїн імперії постала Орда – армія упирів і почвар, сповнених ненависті та голоду. Можливо, десь в таємних архівах зберігаються хроніки тих подій, але я думаю, що вже ніколи не дізнаюсь, що тоді сталося і чому.
О, скільки конспірологічних теорій я чула про Інцидент. Однією з наших підліткових розваг було придумувати нові – чим абсурдніше і смішніше, тим краще. Дем’ян завжди дражнив мене, підбурював знову і знову пробувати вивідати щось у батька, але Почесний Генерал тільки загадково мовчав.
Дем’ян… Його раптове повернення в моє життя вибиває землю з-під ніг. Я думала, я знаю його. Одного разу вирішивши піти, він більше не озирався. Але ці темні очі, що, здається, пропікають мене наскрізь… Думати про це надто складно. Якби я хоча б могла виспатись…
Врешті якимось дивом згадую про знайдений вчора папірець. Вже світає, тож я можу не вмикаючи світла розібрати великі тремтливі букви, що під кінець листа стають зовсім кривими.
“Міністру чароресурсів.
Мої сили вже не ті, що раніше, але Бог подарував мені останні миті ясності, де я чітко бачу – моє послання буде знайдено. В глупості своїй я думав, що маю більше часу. Я припускався багатьох помилок в житті, але ця – найгірша. Так багато треба пояснити, але вороги вже надто близько.
Перше і головне – магія не помирає! Вона перероджується. Зникає людська здатність до чарів. Слабнуть мирні істоти, нейтральні чи дружні до людей. Натомість з’являються нові, сильні і злі. Відроджуються види, що давно були знищені. Це не бездумна Орда, вони розумні і хитрі, але ціль у них одна – помста, кров і хаос.
У них є лідери, принаймні діють вони організовано. Ці істоти здатні обманювати, зачаровувати, доводити до божевілля, набувати чужої подоби, забирати сили. Вони ховаються, проникають до різних державних структур, убивають, підміняють, готуються до перевороту. Їх мета – послабити наш захист і занурити людство в кривавий жорстокий безлад. Зупиніть їх, якщо ще не пізно.
Вам доведеться повірити моєму слову, тому що тих, хто передав мені це знання, вже вистежили. Я теж відчуваю наближення смерті. Які ж в неї гострі зуби…
Отче Наш, визволи нас від лукавого“.
*
Починає боліти голова, і мені доводиться кілька разів перечитати записку, щоб осягнути написане. Напевно, прочитавши щось таке вчора вранці, я б вирішила, що старий з’їхав з глузду, і тільки посміялася, але ж я бачила розтерзане тіло. Я вже не знаю, чому вірити.
Це проблема, з якою я не маю ні компетенції, ні бажання розбиратися. Дочекавшись восьмої ранку (все одно ранувато, але чорт з ним), набираю Маркіяна, але чую тільки гудки. Після кількох дзвінків і повідомлень (так само без відповіді) зрештою надсилаю фото записки і, почуваючись як вичавлений лимон, починаю збиратися.
Вже виходячи, я простягаю руку, щоб погладити Люцифера, але він чомусь шипить, здибивши хвоста і спопеляючи мене жовтими очима.
– Що трапилось, Люцику? – питаю я вражено. Він ніколи раніше так не поводився.
Але кіт, звісно, не відповідає.
*
Міністерство зустрічає мене звичною метушнею. В дверях офісу у мене паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу і ввалююсь до приймальні, ледь не впавши.
– Чорт, ну якого… – бурмочу собі під ніс.
– Мел, люба, я ж просив називати мене щезником, – каже Степан, секретар Маркіяна.
Це наш із ним давній жарт, але зараз я надто стривожена, щоб на нього відповісти.
– Золотце, та на тобі ж лиця нема. Чому ти така бліда? Щось трапилось?
– Так… Ні… Не знаю… Маркіян на місці?
– Він від учора не з’являвся. Вийшов на обід, і так і не повернувся, на дзвінки не відповідає. Може, загуляв, як думаєш? – чорт бешкетно підморгує, і я докладаю зусиль, щоб посміхнутись у відповідь.
– Коли він з’явиться, напиши мені, добре? Є важливе питання.
– Аякже, котику. Повір, не ти одна його шукаєш.
Я виходжу з Міністерства в темний туманний день і не знаю, що робити далі. Кілька годин бездумно блукаю містом, купуючи чорну гірку каву в вуличних кіосках і сподіваючись отримати відповідь від Маркіяна. Я виснажена, але, здається, не здатна зупинитись. Головний біль відчувається тісним колючим вінком на голові. Постійно перевіряю телефон, але крім чергових повідомлень від Марти (“Знову ти за своє? Хоча б напиши, чи ти жива”, “Маю для тебе погані новини, але краще було б розповісти їх особисто”) там більше нічого немає.
Відсутність шефа може мати абсолютне безневинне пояснення, але мені неспокійно. Кому ще я можу показати цю дивну записку? Завжди лишається батько, але до нього я б хотіла йти в останню чергу. Зрештою, я можу зачекати до завтра. Якщо Маркіян не з’явиться, тоді щось придумаю. Як тільки я вирішую відкласти вирішення проблеми, мені одразу стає краще. Думаю, тепер можна повернутись додому і поспати.
На вході до метро мене хапає за руку жебрачка. Здається, щодня їх стає все більше, але зазвичай їх ганяє поліція. Це молода русалка – закутана в численні шари ганчір’я, з сплутаним темно-зеленим волоссям та неприємними чіпкими очима.
– Подай мені кілька гривень, добра дівчино, – каже вона, а потім придивляється і здивовано підводить брови. – Та на тобі ж прокляття! Ти в страшній небезпеці. Я можу допомогти.
Звичайна маніпуляція. Я висмикую руку і поспішаю геть. Русалка кричить мені вслід:
– Ну і тікай, дурна жадібна дівко! Ось тобі безкоштовна порада: не ходи сьогодні додому!
Її хрипкий сміх переслідує мене весь час, поки я спускаюсь ескалатором.
*
Коли я підходжу до будинку, Дем’ян чекає на ґанку. Обертається на звук моїх кроків, і його обличчя ніби осяює промінь сонця, хоча навколо так само похмуро і темно, як завжди. Мені раптом стає легше – так легко, що хочеться розсміятись.
– Мел, вислухай мене, прошу. Я знаю, що завдав тобі болю. Але якщо ти тільки даси мені шанс…
Здається, він хоче сказати щось ще, але я вже закриваю його губи поцілунком і тягну його всередину.
*
Знову приходять кошмари.
Ось я посеред нескінченного пшеничного поля. Сонце в зеніті, пече так, що я відчуваю жар на щоках. На мить я встигаю зрадіти сонцю, але швидко розумію – щось не так. Воно занадто яскраве, занадто хиже. Від нього неможливо заховатись. Чолом розпливається вогонь, а зір звужується до тонкої смужки. Сонце посміхається – в цій посмішці забагато зубів. Воно тягнеться до мене жадібними променями, і пожирає, пожирає, пожирає...
Ось я загубилась в нічному лузі. Небо над головою як чорний відріз цупкої тканини – жодної зірки. Тільки попереду десь в різнотрав’ї блищить самотній миготливий вогник. Я не одна. Хтось підбирається, дихає в шию. Біжу до вогника, який то з’являється, то зникає. Якщо не знайду його, станеться щось погане, дуже погане. Але я більше не можу зрушити з місця, мої ноги вже затягує у болото, я б’юсь, вириваюсь, кричу – все марно, мене засмоктує швидко і неуникно, ніби…
Ось я під водою, глибоко-глибоко, навколо тільки темрява і крижані потоки. Намагаюсь виплисти на поверхню, але щось тримає мене, не відпускає, тягне вниз. Повітря закінчується, але його чомусь весь час вистачає на останній болісний вдих, який повторюється і повторюється, нескінченно роздираючи легені. Піді мною починають дивний танок величезні риби з флуоресцентними візерунками на химерних тілах. Чиїсь холодні руки хапають мене і лоскочуть, і…
*
Мене викидає з гарячкових видінь раптово, ніби поривом холодного вітру. Думки трохи плутаються і я почуваюсь жахливо слабкою. Здається, у мене температура – тіло горить, ніби намагаючись спалити себе зсередини. Скільки пройшло часу? І де Дем’ян?
На тумбочці лежить телефон. Телефон! Я можу подзвонити Марті, вона допоможе, вона завжди знає, як допомогти.
Голова ніби забита ватою, і крізь її товщу всередині хтось б’ється і волає, намагається докричатись, але я надто втомилась, щоб зрозуміти. Що зі мною відбувається? Якась хвороба чи таки прокляття?
Бачу купу пропущених і повідомлень. Мої руки трусяться, і замість дзвінка Марті я випадково відкриваю чат. В очах трохи пливе, і мозок вихоплює якісь окремі фрази, вперто не бажаючи надати їм сенсу.
“...ігноруєш… просто щоб ти знала… Дем’ян Вовк, твій друг дитинства… три дні тому під час виконання бойового… залишилась дружина і маленька дочка… завтра в Києві… подумала, ти захочеш попрощатись…”.
Чиясь рука м’яко забирає у мене телефон. Це Дем’ян, звісно він, хто ж ще? Але я чомусь не можу подивитись йому в очі, поки він сідає поруч, витирає мій лоб вологою ганчіркою, заправляє прядку волосся за вухо.
Всередині мене стає тихо і порожньо, але разом з тим з’являється болісна сліпуча ясність. З останніх сил підтягую чуже неповоротке тіло і сідаю, спершись на дерев’яну спинку ліжка. Це чомусь здається важливим – зберегти хоч трішки гідності.
– Я і не уявляла, що колись зустріну перелесника, – кажу тихо, все ще не в змозі підняти погляд. – Думала, ваш вид давно знищили.
– Ви, люди, багато думаєте, але мало що розумієте, – в його голосі бринить насмішка. – Ви думали, що магія помирає, але вона вирує і співає в моїх жилах, сильна як ніколи.
Він дістає з кишені записку знахаря, яку очевидно знайшов в моїй сумці.
– То все це правда?
– Ви думали, що цей світ належить вам, – продовжує він, ніби не почувши, – але це не так. Більше ні. Ви думали, що живете в страшні і темні часи, але запевняю, те, що буде далі, сподобається вам ще менше. Особисто ти, звісно, вже цього не побачиш, тож повір на слово.
– Знаєш, Дем’ян вважав злодійські монологи жахливим несмаком. Не знаю, як я могла прийняти тебе за нього.
– Не те щоб тебе довелося вмовляти, правда ж? Сама кинулась мені на шию, варто було поманити пальцем. Всі ви такі… Жалюгідні.
Що ж, він може задіти мене значно жорстокіше, ніж я його. Гадаю, мені не варто дивуватись: справжній Дем’ян теж це уміє. Умів.
– Спочатку ми хотіли просто вбити знахаря і міністра, позбутися двох ворогів за раз. Але коли він відправив тебе… О, це був справжній подарунок. До того ми навіть не підозрювали, що донька самого Устименка так близько і без належної охорони. А коли я відчув на тобі запах мертвого хлопця… Це був повністю мій план, і він чудово спрацював.
То ось чому він такий балакучий: це хизування, остання гра кота з пійманою мишею.
– Я навіть трохи вдячний тобі. Тому розповім, що буде далі. Улюблена донька Почесного Генерала повернеться до татка під крило і почне стрімкий рух до вершин влади. Дуже зручно, що чинний міністр чароресурсів якраз зник безвісти. Скоро цю країну чекатиме зовсім новий порядок. Ти думала, твоє життя не має сенсу? Повір, Меланіє, твоє ім’я тепер забудуть не скоро.
Поки він говорить, я думаю, як абсурдно все це звучить. Думаю про Орду, що крок за кроком просувається вперед, про людей, що загинуть, так і не побачивши більше сонця. Думаю про те, чи могла я це зупинити. Думаю про Дем’яна (“...залишилась дружина і маленька дочка”). Думаю, яким благословенням буде більше ні про що не думати.
Врешті підіймаю погляд. Він виглядає як Дем’ян – та сама посмішка, те саме неслухняне волосся, навіть очі так само притягуючі і темні. Чи може, я вже забула, які вони були насправді?
– Що ж, тоді обійми мене, – хрипло кажу я.
І він обіймає. Міцно-міцно. Так міцно, що мені більше немає чим дихати.
