Коли зійде чорне сонце

Самотній вершник у зеленому плащі, з накинутим на голову каптуром, під’їхав до стін міста, яке покинув роки тому. Ворони, символи Ельземиру, не кружляли як завжди в сонячному осінньому небі. Цього разу вони сиділи на стіні, що їх можна було сплутати з химерами на баштах. На відміну від кам’яних прикрас, котрийсь з птаства повертав повільно голову, насилу відкривав дзьоба та видавав з себе, наскільки вистачало сил, пронизливий крик.

— Ціль прибуття? — запитав вартовий, обладунок якого вже майже злився з опорою сталевих воріт.

— Особистий запит короля, ось грамота, — відповів вершник і дістав з-поміж фалд плаща сувій та простягнув вартовому. Той розгорнув папір однією рухомою рукою, його людська голова в шоломі ще могла відхилитись від металу воріт і читати.

— Документ справжній, печатка і підпис короля. Покажіть ваші атрибути.

Вершник підніс до очей вартового бронзовий перстень королівських військ, а потім закотив правий рукав, оголюючи руку з зеленим татуюванням імені.

— Ласкаво просимо до столиці, воїне Мідґрею, — вартовий повернув документ власнику, опустив руку та замкнувши очі, — враз став непомітним у своїй броні на тлі воріт. Його губи ворушились, але замість людської мови було чути скрип металу, який переростав у гул. Шестерні та ланцюги воріт прийшли у дію, усуваючи перешкоду для в’їзду в місто.

Мідґрей ніколи не вважав столицю усіх земель радісним місцем, навіть спогади з юнацтва, навчання в Академії королівських військ ніколи не викликали в ньому хвилі ностальгії за його рідним містом. Зараз вже у сивочолого чоловіка місто-фортеця викликала непокій, який видавало тремтіння лівої руки, що човгала по поводах.

«Добре, що під плащем це не дуже помітно. Та й нікому помічати». Вершник розглядав пусті та покинуті крамниці головної торговельної вулички, на якій завжди не було де яблуку впасти, та й було забагато охочих ті потенційні яблука вкрасти. Зараз же про людей тут нагадували тільки фігури колишніх власників, що давно стали частинами своїх магазинів й лавок. Колись люди — зараз фрагменти фасаду будівель, застиглі у вічному очікуванні клієнтів у вікнах та прочинених дверях.

Ринок, на який вивела вулиця, зяяв своєю пустотою, як наскрізна рана. Серце міста не билось, його артеріями рухались тільки військові та мешканці замку, яких видавав одяг з гербовими нашивками.

Мідґрей під’їхав до замку з найменш людної сторони, біля стайні охорони, зіскочив зі свого коня, Таска, і відчинив двері конюшні. Хоч вулиці Ельземиру, що лежало в гірській долині, зрідка балували сонячні промені, те, що капітан найвищого рангу побачив у стайні, він спершу списав на гру тіней та відблиски від свічок.

— Дозвольте, — молодий конюх, що в цей час згортав сіно, підійшов, цокаючи своїми копитами, до гостя, щоб відвести його коня у стійло.

— Що ж тут в біса таке коїться? — вирвалось у Мідґрея. Світло-гнідий кінь, що стояв оподалік, фиркнув, похитав розкішною гривою і кивнув спочатку Мідґрею, а потім Таскові.

— Ніхто ж не знає, а якби й знав, то про це заборонено говорити наказом короля, щоб зайве не вийшло за межі Ельземиру, — конюх промовив десь з глибини приміщення. — Ми перетворюємося на речі, будинки, тварин, в залежності від того, де працюємо і з чим проводимо більше часу. Вважаю, особисто мені ще щастить, — конюх підійшов до світло-гнідого коня, — в Оутса вже зовсім мало людського лишилось, — на цих словах кінь похилив голову. Тиша, от що здивувало Мідґрея, коли світло-гнідий вийшов у прохід, який хоч якось освітлювали свічки. Жодного цокання копит не могли створювати людські стопи та долоні на кінських кінцівках.

«Немає жодного повторення чи подібності у цих змінах». Мідґрей підіймався сходами таємного ходу, який вів з саду біля замку до покоїв короля. Про існування такого шляху знало кілька довірених осіб, які могли відвідувати безперешкодно монарха, минаючи непотрібні погляди. «Невідомо хто і що стирчало б зі стін, якби про цей хід знали всі охочі, зараз у коридорах замку напевно багато дивних предметів інтер’єру».

Спальня короля, оформлена в державних зелених кольорах, знаходилась у найвищій башті замку і займала цілий поверх. Округлі панорамні вікна відкривали вид на місто та на озеро Лимерус, на якому розташовувався однойменний острів, з’єднаний з Ельземиром мостом. Мідґрей не вперше відвідував короля у його кімнаті, де в пообідній час той за своїм столом зазвичай займався вивченням законодавчих актів та фінансовими книгами.

— Великий Утримувачу Усіх Земель, воїн Мідґрей прибув на Вашу вимогу, — безшумно відчинивши дверці книжкової шафи, в якій був замаскований вхід до таємного ходу, він підійшов до стола та поклонився. Якийсь час стояв у такій позі, поки не почув скрип позаду себе та незрозуміле шарудіння. Різким рухом Мідґрей витягнув меч з піхов та обернувся, але позаду нього не було нікого. Тримаючи меч напоготові, він поволі почав підкрадатись до ліжка, зі сторони якого доносився звук.

— Можеш опустити зброю, тут нікого немає, окрім нас, — хриплий голос йшов десь з-під покривал, що були накидані на ліжку. Гора ковдр заворушилась і вивільнила сиву людську голову. В цьому блідому висушеному обличчі з запалими очима складно було впізнати огрядного чоловіка середніх літ, яким був король при останній зустрічі з Мідґреєм три роки тому. — Ти вже напевно відзначив, що тут все не так, як завжди.

Мідґрей кивнув і помітив, як голова короля з’їжджає вглиб покров:

— Допомогти?

— Якщо твоя ласка, — не без складнощів промовив король, до рота якого потрапила ковдра.

Мідґрей через шари тканин відчув худе тіло Великого Утримувача, яке з легкістю дало себе всадити. Підбиваючи подушки, він змістив верхні ковдри й вивільнив ліву ногу короля. Чорна та суха, вона нагадувала кістку, вимазану чорним маслом, яке місцеві збирали в горах та використовували на будівництві як зв’язуючий матеріал.

— Жахливо виглядає, але вона каже, що я ще зможу ходити, — рот трохи розтягнувся, а в кутиках губ короля зібралось більше зморшок, ніж при розмові. «Напевно так виглядаюсь зараз усі його спроби посміхнутись», — подумав Мідґрей, а вголос промовив:

— Вона?

Вказівний палець на руці короля поворухнувся, а його погляд та сіпання голови вказувало у бік вікна, позаду лицаря. Мідґрей обернувся і побачив у зелених завіс світловолосу постать.

— Як на легендарного воїна Мідґрея дивно було не помітити та не відчути незнайому особу, — постать, швидким кроком рушила до ліжка короля. Вона була невисокого зросту, вдягнена у просту приталену сукню. Від підлітків з вулиці її відрізняв колір вбрання — державний зелений з гаптованим сріблом гербом. Що це не звичайне місцеве дівча вказувала і її зачіска, складне переплетення дрібних кіс, що говорило про довге волосся, коли прийнято було носити довжину до плечей. Вона наблизилась до монарха і здійняла з його нижньої частини тіла ковдру, відкривши дві чорні кінцівки. Без жодної відрази вона подивилась на них та спробувала зігнути в колінах, ліва нога ніяк не піддавалась на її спроби. Тоді дівчина дістала з кишені, яку складно було помітити у фалдах спідниці, невеличку пляшку, ємність якої вилила собі на руку, та почала втирати в ногу короля. Мідґрей крадькома обійшов дівчину ззаду та взяв зі столика пляшку, яку та поставила на столик біля короля, понюхав — і чхнув:

— Що це?

— Ліки, — відповіла, не відволікаючись від масажу чорних кістлявих ніг. — Цього має вистачити на три дні, — вона випросталась, накрила ноги короля ковдрою та поклонилась йому. — На цьому я Вас, Великий Утримувачу Усіх Земель, залишу.

Дівчина відійшла від ліжка і попрямувала до дверей для прислуги, тільки її світловолоса голова давала змогу розрізняти її в зеленій сукні на тлі оздоблення королівських покоїв такого ж самого кольору. «І коли вона встигла прибрати пляшку зі столу? Невже я втрачаю вправність, що двічі не помітив її дій?».

— Часу мало, то ж слухай, — хриплий голос короля відірвав Мідґрея від думок про молоду знахарку. — Ти маєш вирушити до каплиці Великої Опікунки й привезти сюди реліквію.

— Як? В сенсі? Але… я думав, що каплиця — це вигадка, якою лякають дітей, щоб не ходили в гори, бо всі, хто вирушали на її пошуки, зникали.

— А я думав, що ти бувалий воїн, який бачив різне, і тебе нічим не здивувати, — король знову зробив спробу посміхнутись.

— Як Ви сказали, Великий Утримувачу, я — воїн, я — вбивця, не паломник. Я не знаю, як і де шукати каплицю.

— Всі ми тут вбивці. Ти забув, як ми тут всі опиняємось, і девіз нашої землі та столиці? «Людина стає людиною, коли вбиває».

— Ні, Великий Утримувачу, — ліва рука знову почала трястись і Мідґрей заклав її за спину, під накидку.

—У тебе буде супутник, який знає шлях до каплиці. Пророцтво не каже, що являє собою реліквія, щоб там не було, я вірю, — король повернув голову і подивився на Мідґрея, як за часів військових походів, своїм жорстким поглядом, — і знаю, що ти впораєшся. Знаю, що ти запитаєш, тож слухай. Коли Великий Мор ходив нашими землями, а Ельземир майже збезлюднів, Велика Заступниця, наша Велика Опікунка явилась у цьому світі, зупинила лихо, засіяла поля, зцілила хворих, але встановила закони відродженого світу, найжорстокіший який право на життя… — король закашлявся і подивився через панорамні вікна на поодинокі вогники міста, що поринало у ніч. Темрява потроху обіймала острів Лимерус, світлі будівлі якого призахідне сонце фарбувало у жовто-рожеві кольори.

— Скільки земель я не бачив, в нашій право на вихід з «колиски» найлютіше, — ліву руку Мідґрея засудомило і він почав було знімати з неї рукавицю, але зупинився.

— Так, ми не народжуємось в норах, а на прекрасному острові Лимерус, де всі будинки з білого каменя, який в цьому темному місці посеред гір невідомо де взявся, на якому є все, окрім свободи. Немає нічого простішого, ніж вийти через ворота та пройти мостом, який з’єднує острів з Ельземиром, якщо хочеш побачити світ.

— Але ворота відчиняються не ширше, ніж може пройти одна людина… завжди в різний час…невідомо як надовго…— прошепотів Мідґрей, інтенсивно розтираючи свою ліву руку через всі шари одягу.

— Про всі правила ми дізнаємось тільки перед виходом, як і те, що до нього треба буде буквально йти по трупах суперників, таких же охочих вийти. Пророцтво каже, що коли двері на Лимерусі перестануть відкриватися, населення Ельземиру почне помирати, повільно, ніби засинаючи, не розрізняючи ані місця, ані свого тіла. Ніч стане вічною. Тоді Велика Опікунка повернеться і засяє чорне сонце, — король тяжко зітхнув. — Двері з Лимерусу як пів року не відчинялися і наша земля почала знелюднюватись: хтось виїхав, ну…а хтось…ти бачив… Привези реліквію, щоб це не було. Привези — і врятуй своє місто, свою землю, свого короля. Твій супутник буде чекати на тебе біля дуба, що позначає кінець міста і початок диких гір. Скористайся потайним ходом для ввезення дорогоцінних каменів та податків з земель. Не барись… до заходу сонця третього дня ви маєте повернутись…

— Слухаюсь, — відповів Мідґрей і поклонився. Він мав ще багато запитань, але останні слова давались королю з великими труднощами, окрім того, їх було складно розчути через хрипи та кашель.

Мідґрей попрямував до дверей покою, кинувши крадькома погляд через вікно, на Лимерус, про який всі, хто його покинув, можуть оповідати годинами. Єдине, що жоден з них не може пригадати з тих часів, — це імена. Ані своїх близьким, ані свого власного.

У стайні не було нікого з людоконей, Таск стояв на тому ж місці, куди його відвели конюхи. Побачивши Мідґрея він струснув гривою і заіржав. Чоловік і його кінь вийшли на подвір’я і попрямували королівським садом до стіни Астрономічної башти, що була частиною міських укріплень, до якої зазвичай заборонялось наближатись не військовим. Коли Мідґрей натиснув на певні камінці, у стіні утворився широкий прохід, через який могли б проїхати два сильно завантажені вози. Дорога, що відкривалась за стіною, вела через ліс на узлісся з прикордонним дубом. Мідґрей одразу сів на коня і поскакав чимдуж до місця зустрічі. Тіні від дерев ставали довшими, вершник наздоганяв останні промені сонця, які чим вище в горах, тим довше можна спостерігати. Через годину нарешті з’явилась стежка, якою треба було піднятись на возлісся. «Десь недалеко кінь копає землю та хропе, значить, супутник вже на місці».

— Нарешті, — промовив знайомий голос. — Нам потрібно сьогодні ще проїхати достатньо часу до печери, в якій маємо заночувати. Воїне Мідґрею, Ви здивовані! Ви часом не сподівались побачити тут якогось здорованя, обвішаного зброєю, що дзеленчав би всю дорогу?!

— Я точно не очікував, що буду виконувати надважливе завдання зі знахаркою, — з розчаруванням в голосі відповів Мідґрей.

Дівчина сиділа на рудому коні в довгому зеленому плащі, каптур якого закривав її зачіску, сукню вона змінила на ногавки, що були заправлені у високі шкіряні чоботи.

— Якщо схочете, то розповісте, чим Вам не догодили знахарки під час нашої наступної зупинки. Не зволікаймо! Час не на нашій стороні! — дівчина зі всіх сил стиснула острогами коня і поскакала з узлісся. Мідґреєві нічого не залишалось, як слідувати за нею.

Сонце вже повністю зайшло, коли вони дісталися печери. Швидкість, з якою вони мчали всю дорогу, не давала змоги перекинутися словом.

— Я піду назбираю хмиз, а Ви пошукайте собі щось до вечері, — сказала дівчина, тільки-но зістрибнувши зі свого коня.

Вхід до печери розташовувався майже над самим урвищем. «Ми піднялись так високо? І при цьому коні не втомилась?». Мідґрей за старою військовою звичкою пішов оглянути місцевість. Це була та висота, коли густий ліс рідшає і дає більше простору для великого каменя, серед якого так легко загубитись, дати себе ошукати валунам, подібним один на одного. Він дивився на долину, яка з висоти здавалась розщелиною поміж двома гірськими пасмами, що оточували Ельземир та однойменні озеро та острів Лимерус. Біля ноги, в траві, щось зашаруділо. «А ось і вечеря!». Мідґрей безшумно висунув ножа з нагрудної кишені стьобаної дорожньої куртки — і різко присів. Лезо наскрізь простромило велику ящірку. Коли він повернувся зі своєю здобиччю, дівчина вже встигла розпалити багаття біля входу до печери.

— Пригощайтесь, — дівчина дала Мідґреєві щось подібне на печиво і сіла на камінь біля вогню. — Це з зерен та горіхів.

— Дякую, моя частина ввечері ще повинна підсмажитись, — чоловік відкусив шматочок від почастунку. — Смачно, — поклав залишок в одну з чисельних кишень штанів і став зішкрябувати ножем шкірку з ящірки.

— Я живини не їм, — посміхнулась дівчина вперше за весь час.

— Як у війську кажуть, без м’яса до двадцяти років не дожити. А Ви…ти ще он яка! Скільки тобі?

— Сказала б, та не повірите! — дівчина сміялась, що крихти печива полетіли з її рота у багаття.

— Ну так, якщо дослужилась до знахарки короля, напевно не така юна, як може здатись на перший погляд, — Мідґрей прокручував ящірку над вогнем на залізному дроті, що завжди був при ньому. — Ти часто буваєш у горах?

— Ні, — дівчина вже закінчила їсти своє печиво і спостерігала за діями чоловіка, що намагався відірвати у ящірки підсмажену лапку.

— Але знаєш, де каплиця, — Мідґрей відвів погляд від своєї вечері, зіщурив очі та довго дивився на дівчину.

— Знаю. І Ви дізнаєтесь. Мало не забула, — вона підвелась і почала щось шукати в невеличкій поясній сумочці, яку до цього під плащем складно було помітити. — Ось, заховайте якомога надійніше, — дівчина підійшла до Мідґрея і простягнула йому необроблений зелений камінь, — це, щоб я могла Вас знайти. Дорога туди видасться не так складною, скоріше дивною.

Коли вона підійшла так близько, Мідґрей побачив рукав її сорочки з тонкої бавовни, матеріалу, який зовсім не відповідав вже холодній осінній порі:

— Тобі так не зимно?

Дівчина нічого не відповіла і пішла вглиб печери. Мідґрей за своєю військовою звичкою залишився біля багаття, тримав у руці подарунок дівчини та розглядав його у світлі вогню. «Це має бути дуже старий необроблений смарагд». До Великого Мору такі можна було знайти у річці, що впадає в озеро Лимерус. Старі люди йому розповідали, що було цього дрібного каміння, не більшого за горох, навколо стільки, що місцеві каменярі викидали його як сміття. Зливами та дощовими потоками наносилось воно в долину. «Але цей великий, на половину моєї долоні». Мідґрей підніс камінь ближче до вогню, деякі грані заграли теплими відблисками, як ранкова роса на молодій травневій траві. Проводиш по ній рукою, крапельки збираються у жменю — і ти вмиваєшся, підставляєш обличчя сонцю, воно пестить тебе, цілуючи в мокрий росяний лоб, скроні, щоки. Мала долонька пролазить у твою, як ящірка поміж щілин, тримає тебе міцно, а потім тягне. «Пішли танцювати» лунає звідкілясь, «посади мене плечі, крути-крути». Танець вогню, відблиски сонця на поверхні озера. «Ти не боїшся стрибати звідси у воду? Тобі так потрібно на той берег?». Ніжна дівоча долоня тримає його за руку, тягне назад. А попереду простір, попереду політ, та коротка мить, коли ти рівний з птахами.

Мідґрей відкрив очі. Яскраве сонце світило йому в обличчя, а в небі над ним ширяв чорний ворон. Чоловік лежав горілиць і не міг поворухнути жодною кінцівкою, окрім правої руки, в якій був затиснутий подарунок знахарки. Спробував підвестись, але зміг тільки попіднятись на ліктях. Він повільно обвів поглядом місцевість і побачив, що лежить на горі каміння на дні ущелини. Мідґрей спробував зігнути ноги, але втратив рівновагу, — і з усією своєю силою, прикладеною для того, щоб піднятись, впав.

Сонце повільно покидало зеніт і ущелиною потроху заволодівали тіні, що все більшали та видовжувались. Ворон не покидав свого постерунка, кружляючи вгорі.

— Нарешті! Знайшла тебе! Воїне Мідґрею, далеко ж ти зайшов вночі, — зелені очі в обрамлені темних вій дивились на чоловіка. Так зблизька можна було перерахувати усі веснянки на обличчі знахарки. Він відчув, як дівчина стягнула з нього чоботи й почала втирати у стопи якусь липку вологу речовину. — Лікування завжди краще починати з кінцівок, мазь подіє дуже швидко.

Вона сіла з лівого боку і почала розстібати його високі рукавиці. Мідґрей на ці дії міг запротестувати тільки коротким «ні». Коли вона вивільнила його ліву руку, на якусь мить завмерла, нічого не сказала, і продовжила втирання ліків. Знахарка не збрехала: вони дійсно подіяли дуже швидко, що за годину Мідґрей зміг підвестись, а від його безсилля залишилось поколювання в стопах та злегка паморочилось в голові. Дівчина в цей момент сиділа на камені, витираючи листям прозору речовину, яка стікала від її пальців до ліктя.

— Як давно це почалося?.. з лівою рукою? — вона запитала, не повертаючи до чоловіка голови.

— Десь як пів року тому. Спочатку з’явився металічний блиск, а потім певні ділянки шкіри стали залізними.

— Стальними. Ти стаєш продовженням свого меча, зброєю, — дівчина підійшла до Мідґрея і почала оглядати металеві пластини, що виростали з його плеча. Рукави її бавовняної сорочки були засучені вище ліктя і внутрішню сторону обох її рук прикрашали татуювання річкових гадюк. Змія правої руки була направлена головою до ліктя, а лівої — до зап’ястка.

— Ти безіменна, як це можливо? Татуювання нового імені роблять в усіх землях при виході з «колиски».

— Жриця не має імені. Вона служить, вона вся є для Великої Опікунки, не для суспільства.

Мідґрей відсахнувся від неї й почав так швидко, як тільки міг взуватись та натягати рукавиці:

— Що ти таке? Я — довірена особа короля, я бачив і знаю багато чого, про що люди не здогадуються, але я ніколи не чув про Жрицю.

— Бо не повинен був. Право відривати від служіння Великій Опікунці та викликати мене має тільки король, — вона поправила рукави сорочки, обтрусила від сухого гілля плащ і пішла до дерева, біля якого стояли коні. — Поїхали, нам ще треба за дечим заїхати.

Мідґрей йшов, не поспішаючи, позаду дівчини, давав їй час сісти на коня та від’їхати на значну відстань. Таку дистанцію він намагався тримати весь час. Десь зо пів години, поки не зайшло сонце, вони їхали мовчки, битою дорогою, що вилась гірською ущелиною, яке закінчувалось вузьким проходом. Біля нього дівчина злізла з коня і терпляче чекала на свого супутника.

— Там, де ти зараз, починається стежка до каплиці, — вона крикнула Мідґреєві, який ще був на відстані десь п’ятнадцяти кінських тулубів. Вершник подивився у напрямку, який вказував її палець, але нічого не відповів. Так мовчки під’їхав до неї й зліз з Таска. — Ми вже майже на місці, як тільки-но пройдемо розщелину, опинимося в корчмі. Нікого ні про що не розпитуй, поводься… ось так, як зараз… ображений і зверхній вояка.

За вузьким проходом відкривалась невелика кругла площа, оточена зі всіх сторін горами, могло здатись, що знаходишся посеред глибокої кам’яної ями. Тут гірська ущелина закінчувалась сліпо. Якби в цьому закутку вічної темряви хтось не встановив по периметру факели, то легко можна було не знайти той вузький прохід, який служив за вхід і за вихід.

Дівчина попрямувала через площу і підійшла до широкого, але низького валуна, що заледве доходив їй до талії, і нагадував великий стіл. Зняла з підставки на стіні найближчий до себе факел і почала обдавати каміння вогнем, ніби збираючись його підпалити. Коли вона обійшла валун по колу, вклала факел на місце і дістала дорожню пляшку. Вилила її вміст на стільницю — рідина моментально всмокталась. Після цього дівчина дістала листя та шишки, які збирала, поки її мазь повертала сили Мідґрею. Поверх листя, розкладеного по горішній пласкій стороні каменя, вона натрусила насіння з шишок, поклала на центр валуна свої долоні й зашепотіла. Цю мову, якою вона промовляла до брили, Мідґрей ніколи раніше не чув, вона заспокоювала, вона звучала, як гірський потік, була ритмічна, як окап навесні, що спадає з дахів. З усього промовленого тексту,  йому здалось, що зрозумів тільки слова «стихії» та «життя». Після чогось подібного до «смерть» все навколо задрижало, як під час землетрусу. Скеля перед ним пішла тріщинами у висоту від землі на один кінський тулуб, розколини дрібнішали, поки не перетворились на пісок та обсипались, відкривши прохід вглиб.

Мідґрей з супутницею залишили коней біля входу, а самі зайшли до задбаної печери, яку скоріше можна було назвати гостьовим домом. Він складався з великого першого прохідного приміщення, коридор вів вглиб до чотирьох ніш, кожна з яких закривалась плетеним плотом з лози, перетворюючись на тісну спальну кімнату. Перше просторе приміщення, освітлене свічками, власне було тим, що прийнято називати таверною: дерев’яні меблі грубої роботи, три столи з двома стільцями біля кожного; шкіра диких звірів на стінах та підлозі; єдине чого не вистачало, так це галасу від чисельних відвідувачів.

Ті двоє, що були всередині, не видавались на балакучих. Навіть на відстані у тому, що стояв за стійкою, яка у подібних місцях відгороджувала хазяїна закладу від інших, можна було впізнати мунгійчика. Вони народжуються глибоко під землею, їх волосся, брови, вуса та бороди, як і очі, завжди незмінного білого кольору. Вийти з «колиски» можуть ті, хто зрозуміє природу ґрунтів, знайде краще місце і почне копати свій шлях на поверхню. Якщо неправильно обрати місце, можна вмерти від виснаження. Цей народ цінується за працелюбність, вміння доводити справу до кінця, а головне оброблювати землю, яка вбита їм під шкіру. Перед самим виходом до світла, у своєму другому народженні, мунгійчики отримують свої імена на руках від рослин, що своїм корінням вишкрябують їх.

Типовий синій одяг з мантією, що незнайомі зі стилем життя трохидійців помилково вважають плащем, видавав у другому відвідувачі представника землі книжників.

— А у Вас сьогодні аж надмір самогубців, — трохидієць, який сидів спиною до прибулих, обернувся і відхилив з одного з п’яти келихів, що стояли перед ним. — Неси найкраще, що маєш для новеньких! Я пригощаю! Згадаємо ще добрим словом того кремезного невдаху, що зірвався зі скелі й лежить при дорозі.

Жриця затримала довгий погляд на мунгійчику, той вклонився у відповідь.

— Твій знайомий, — промовив Мідґрей, сідаючи за найближчий стіл. — Ти тут не вперше, звичайно. Як багато нещасних пані Жриця супроводила на смерть?

— Якщо це був жарт, то несмішний, якщо питання, то ми не йдемо на смерть. І супроводжую кого-небудь я вперше, — дівчина сіла навпроти.

— Ти диви, яка пані серйозна стала, — Мідґрей підняв руку, викликаючи хазяїна, щоб зробити замовлення.

— Ми на завданні, — перехилившись через стіл, зеленоока взяла свого супутника за комір куртки. — Я просила не розмовляти тут ні з ким, я сама все зроблю!

Мунгійчик вже був біля них:

— Настоянка на жолудях, подарунок від нашого іншого відвідувача, — нігті хазяїна були довгі, як було в традиції його рідних земель. На відміну від інших народів, у яких ніготь з ростом звужується і скручується, у мунгійчиков розширявся, що перетворювало їх руки на щось середнє між граблями та лопаткою.

— А ще попрошу щось поїсти, — Мідґрей встав, що змусило Жрицю відпустити його та сісти. Чоловік подивився на неї згори й посміхнувся.

— Я йду випити з Вами за Ваше здоров’я Ваших останніх годин, — трохидієць витягнув ногу вперед, намагаючись встати з високого стільця, нахилився вперед — і впав. Так навколішках, з конструкцією зі сталевих спиць, що були вмонтовані в усі мантії трохидійців, що при падінні з висоти перетворювались на крила, нагадував величну муху, що повзла до їх столу. — Розумний народ, кажуть про нас, ніколи не п’є, але ж раз можна? — він вже доповз до своєї цілі, чіпляючись за ніжки стола, піднявся. Мідґрей обачно підсунув до трохидійця стілець від сусіднього столу, на який молодик у синьому одразу, як грузло, гепнувся. — Фетон, будемо знайомі.

Мунгійчик приніс Мідґреєві тарілку з чимось, що нагадувало суп з бобів:

— Смачного, — його руки з білими нігтями поклали на стіл ще два дерев’яні прямокутні предмети. — А це те, що Вам необхідно у Вашій мандрівці. На цьому я Вас полишаю, обирайте будь-які кімнати з усіх чотирьох доступних. — поклонився не так усім присутнім, як Жриці, та пішов коридором вглиб печери.

Фетон взяв одну з принесених мунгійчиков речей і почав крутити в руках, поки не знайшов гачок, що випирав на одній стороні. Зсунувши його в бік, річ відкрилась, і виявилась пустою скринькою:

— Я про таке читав, в таких ящиках, тільки більшого розміру, до Великого Мору людей ховали в землю після смерті.

— А що ще ти читав? — запитав Мідґрей, знаючи, як люблять трохидійці вихвалятись своїми знаннями. Сивочолий чоловік нахилив голову нижче супу, але йому здавалось, що іскри з очей Жриці падають йому в тарілку поміж бобами.

— О! Я таке знайшов! — Фетон нахилився над столом і, ніби їх міг хтось почути, прошепотів: — Я знайшов історію жінки, яка потім стала Великою Опікункою. Уявляєте, Вона була людиною!

Мідґрей відсьорбував суп і через край тарілки дивився на обличчя Жриці: воно видовжилось, очі кілька разів сіпнулись, погляд влип в трохидійця.

— Історія, Ви не повірите, випалена на папері. Мову, якою написано текст, я довго намагався зрозуміти, поки не відкрив, що символи передають слова, а не літери, — сині очі Фетона горіли. Слухаючи його, складно було повірити, що він ледве ходить від кількості випитого. — І те, що мені вдалось розібрати, оповідає історію жінки, яка народилась в родині рибалки з Ельземиру. Що цікаво, на місці, де повинно було бути її ім’я, — дірка. Коли лютував Великий Мор, її вирішили принести в жертву, бо вона була найкрасивішою і ніхто з її родини не помер. Щоб жертва була прийнята і Мор припинився, люд вирішив, що треба застосувати максимальну кількість кар, від яких хотів уберегти себе у майбутньому. Спочатку вони відрубали їй руки, щоб вона не могла пручатись, язик згодували собакам, робили на ній насічки, потім заливали рани маслом. Давали їй відпочити, а потім знову мучили. Я не зрозумів чи померла вона, коли її топили, бо перед цим її закопували живцем. Наприкінці її розрубали на частини та кинули у вогнище. Коли багаття згасло, вони побачили, як зі сторони озера Лимерус підіймається туман, що набував рис жіночої фігури. Вона парила над озером, а наблизившись до берега, її громоголосий голос почав виголошував правила нового світу. Буревії і зливи пронеслись усіма землями. Хто не прийняв серцем її нові закони, впав замертво.

— І це все? — Жриця, яка всю розповідь Фетона, то стикала праву руку в кулак, то мимовільно дряпала нею стіл, зараз глибоко видихнула.

— Там була ще частина, що світ зможе повернутись до початку, але я нічого не зрозумів. Останній рядок складався з фігури чоловіка та жінки, а поміж ними чи то хрест, чи то меч. А про все інше, що сталось після встановлення законів, Ви знаєте. Люди повинні були визначитись чи хочуть вони мати можливість народжувати, чи жити на землі; залишатись частиною роду чи завжди бути одинаком, що забуває свою сім’ю та ім’я при другому народженні. Спокуса свободою, стати частиною братерського суспільства, де змінний Батько — Великий Утримувач Усіх Земель, і вічна Мати — Велика Опікунка. Ті, хто був за звиклий життєвий цикл, пішов у «колиски»; хто обрав волю, міг пересуватися по землі, вмирати на ній, але не народити своє продовження. Так мої бідні трохидійці стали приходити на цей світ в містечку на високих столітніх деревах, щоб дивитись своїми синіми очима в небо та вивчати політ птахів. Тільки той міг ступити на землю, хто зрозуміє, як спуститись з висоти та не розбитись, — очі Фетона заблищали й дрібна сльоза скотилась по його лівій щоці, яку він швидко витер. — Велика Опікунка не благословила всіх нас, як вважається, а прокляла.

— Вона врятувала від Великого Мору, як всі й хотіли, — Жриця одним духом вихилила свою чарку жолудової настоянки. — Люди не схильні думати про наслідки своїх бажань. Їх більше хвилює добра згадка про них самих у віках, задля цього вони ладні шукати собі виправдань, викривляти історію, бути жертвами чи героями, але ніколи не злодіями. — встала з-за столу і пішла до найдальшої у печері кімнати для гостей.

— І нам треба в свій останній сон поринути, а то у каплиці треба бути до світанку, ти мені допоможеш встати? — Фетон жалібно подивився на Мідґрея і простягнув до нього руку.

Підтримуючи один одного, чоловіки йшли до коридору скоріше зиґзаґами, ніж прямо. Фетон вже краще стояв на ногах, тоді як Мідґрей не розумів причини своєї слабкості.

Кам’яна стеля його кімнати виблискувала кристалами, виблискувала зорями, які найкраще видно з даху батьківського дому. «Як же тебе звати?», а вона сидить обок і тільки посміхається. «Типове ім’я». Дійсно, типове, але яке? Вона сміється. «Час на самоті сумувати, час і на музику, грати». Тягне кудись. Її розплетене світле волосся розвивається, торкається його, лоскоче його. Вона його кружить. Кружить у юрбі. Юрба у танці під зорями. Зорі скачуть по небу. Небо. Над ним небо. Небо яснішало і чорного ворона, що кружляв у височині, вже було на ньому видно.

— Готовий заприсягтись Великою Опікункою, що саме тебе я бачив на цьому місці вчора, — Фетон приклав свою голову до грудей Мідґрея. — Дихає! Живий!

— Звісно, що живий, — Мідґрей без жодних складнощів сів посеред каміння і подивився навкруги. Це було те місце, де він лежав вчора: та сама дорога справа, дерево, біля якого стояла знайома жіноча постать у зеленому плащі й тримала дерев’яну скриньку. — Але як?.. тут?.. знову?!

— Пам’ятаю, як ти зайшов до своєї кімнати, а на ранок твій пліт був відсунений. Біля ліжка стояла тільки твоя скринька, яку дав вночі мунгійчик. Я пішов до панни, а вона сказала, що здогадується, де тебе шукати, — Фетон поправив кучер, що вибився з-під його пов’язки. — Я вже думав, що ти вирішив змахлювати й податись першим, щоб все дісталось тобі.

— Що значить дісталось все? Хіба ти не йдеш прихилити коліно перед каплицею Великою Опікунки та попросити миру й здоров’я на всіх землях? — втрутилась у розмову Жриця.

— По одягу бачу, що ви обоє з Ельземиру, хіба там все в порядку, не кояться дивні речі? — Фетон підвів Мідґрея до дівчини. — «Колиска» Трохидії під загрозою, величезні столітні дерева, на яких вона знаходиться, почали раптом ламатися. Наш народ, який зберігає знання та історію усіх земель, зникне. Без «колиски» ніхто ніколи не ступить на землю, де книги обирають ім’я новоприбулим. Наші наймудріші мужі, звичайно, знають про пророцтво, тому й  відправили мене до каплиці. Але що робити з реліквією далі, про це немає жодного слова.

— От і добре, — відповіла дівчина, — хоч в Ельземирі, м’яко кажучи, не все в порядку, ми — прочани, йдемо просити милості Великої Опікунки. Якщо Вона дасть дари, то радо приймемо, а як ні — нічого силою забирати не будемо.

Трохидієць нічого не відповів. Так всі троє йшли мовчки всю дорогу, слушність пропозиції Жриці залишити коней у таверни її супутники оцінили, коли гірська тропа, якою вони йшли, почала уриватись, що доводилась перестрибувати через. Не дивлячись на складність шляху, дорога до місця призначення виявилось короткою, і сонце ще не квапилось сходити. Відхекавшись на невеликій галявині, порослій не типовою для цієї пори року зеленою травою, подорожні побачили ряди чорних химерних скульптур.

— Нам до них, — промовила Жриця.

Чоловіки йшли за нею, тримаючи напоготові хто меч, хто книгу. На близькій відстані фігури виявились кістяками сухих дерев, що у передсвітанковому світлі видавались покрученими в неприродних позах постатями. В цьому чорному лісі, де тіні перевищували кількість речей, що могли б їх відкидати, складно було помітити похилену, дерев’яну, одноповерхову хату, що вже добряче осіла. Стара будівля, яка дивилась на трьох відвідувачів своїми пустими зіницями вікон, дивом зберегла двері. Жриця відчина їх, а потім відійшла в сторону до найближчої химери, що колись була деревом:

— Далі ви самі, нехай береже вас Велика Опікунка!

Не чекаючи, поки дівчина договорить, Фетон вже нахилявся, щоб ввійти у низький прохід. Мідґрей протиснувся боком, вдарившись лобом о прохід, від чого будинок затрясло, старі двері заскрипіли, похилились на бік, — і впали на землю. Перше, що зустріло гостей, був запах сирості та гнилі. Чоловіки намагались триматися стіни й сунулися навпомацки, бо хоч і були після неяскравого вуличного освітлення, їх очі ніяк не могли пристосуватись до темряви всередині.

— Обережно, це моя нога! — застогнав Фетон, який рухався попереду Мідґрея і раптом зупинився. Щось зашкряботіло і світло залило малесеньку кімнату. — Довгі сірники, покриті моїм винаходом, запалюються при терті від будь-якої поверхні та можуть палати годину. — Фетон пересувався поволі, підсвічуючи кожен куток. — Тут нічого немає, якщо ми не шукаємо пил, бруд та павутиння. Здається, звідси винесли все задовго до нас, жодних реліквій Великої Опікунки.

— Може, треба розібрати підлогу, — Мідґрей присів і спробував підняти дерев’яну дошку, яка відійшла від помосту.

Фетон підійшов до нього і підсвітив дірку, що була між краєм дошки та стіною. Вглибині виднілась маленька дитяча п’яточка. Мідґрей побачив, як на скронях і лобі трохидійця виступив піт, тому сам потягнув за малу ніжку і дістав фарфорову ляльку.

— Фу, потвора лиса, в обдертій білій сукні, з чорними ганчірковими руками, які не пасують за розміром до тіла, — Фетон піднявся і відійшов вбік.

Бліде обличчя ляльки виглядало живим у теплих відблисках сірника. Мідґрей провів пальцем по її щоці й тихо промовив «красуня», розправив сукню і поставив на підлогу. Від зміни положення лялька відкрила свої очі.

— Не може бути! Лялька — реліквія?! — світло в руках Фетона затремтіло. — Найкоштовніше каміння усіх земель не вставили би в абищо. А розмір! — в якусь мить він вже був біля Мідґрея і вільною рукою вкладав ляльку у свою скриньку. — Вона ідеально пасує!

— Не поспішай, якось не так все має відбуватись, — Мідґрей встав і поклав руку на плече Фетона, який прямував до виходу. — Я це відчуваю.

Будинок наповнися сміхом, важким, як удари по литаврах під час погребального спалення. Трохидієць, якому через зріст доводилось весь час прихилятись, повільно обернувся. Його вищир демонстрував два ряди білих зубів:

— Знаєш, чому прочанам радять не розмовляти з іншими? Щоб не відчути симпатію до інших, тим самим втративши пильність, — театрально підняв брови й показав поглядом на підлогу.

Мідґрей подивився на що вказував супутник — вся долівка була усипана сірниками. Фетон кинув до них свій, що вже палав, — враз все навколо спалахнуло. Розбурхане полум’я сунуло на Мідґрея і почало підійматись вгору його плащем. Чоловік кинув його червоно-жовтим язикам, виборовши час дістатись вікна. Мідґрей вистрибнув з нього з протилежної сторони від мертвого саду. Світало, і вже добре будо видно людина в синьому, що бігла до урвища. «Головне встигнути до нього поки він не розправив мантію». Земля під ногами пружинила при кожному дотику, ніби Мідґрей не біг, а стрибав вперед. Заскочивши на Фетона ззаду, повалив його на землю. Трохидієць впустив скриню і покотився котиком по землі. Мідґрей скористався нагодою і забрав скриню собі.

— І що тепер? Вб’єш мене? — Фетон знову засміявся і дістав зі своєї дорожньої сумки рукавицю, яку почав надягати на праву руку. — Це, до речі, теж мій винахід, б’є зі стократною міццю, що противнику не вижити, а сама, щоб не била, залишається неушкодженою. — Трохидієць підходив до Мідґрея, повільно притискаючи воїна до краю урвища. — Розіб’єшся сам і розіб’єш реліквію. Віддай її мені!

Мідґрей подивився через плече і побачив, що від краю його відділяв крок:

— Твої винаходи вражають, а я вмію вправлятись тільки зі зброєю.

— Так розум переміг брутальну силу, — Фетон вже наблизився впритул і простягнув руки до скриньки, коли Мідґрей вхопив його за шию. Трохидієць, намагаючись вдарити противника рукавицею, не розрахував кут замаху і вибив реліквію з рук, що та полетіла в прірву.

Тримаючи Фетона за горло, Мідґрей повернувся з ним на половину кола, що трохидієць незчувся, як вже висів над урвищем, бовтаючи ногами у повітрі.

— Мені не так давно дорікнули в браку пильності, виправляюсь. Після того, як ти давав сторчака на траві, ти ще не мав часу оглянути свою мантію, в якій зламались спиці. Тобі не вдасться розправити крила, — Мідґрей розтис руку, але й сам почав втрачати рівновагу. Луною в його голові пішло «як і тобі».

Щось мокре тикало Мідґрея в шоку. Очі поволі відкривались і у сонячному засвіті, над собою, чоловік побачив Таска, що радісно заіржав.

— Друже, ти мене супроводжуєш і у потойбіччі, — Мідгрей поплескав коня по морді, не дивлячись на те, що був обпалений і побитий, без жодних зусиль підвівся. Він стояв посеред гори каміння, з якої навпроти нього стирчала рука в пилюці.

— Не сподівайся, у тебе ще багато справ тут, — Жриця сиділа верхи біля знайомого дерева. — Поки я ходила за конями, ви вже все зробили.

— Він? — Мідґрей вказав поглядом на руку під камінням.

— Мертвий. Його рукавиця не тільки в останню мить над проваллям вдарила тебе по голові, а й розбила його власну, коли він заслонявся нею при падінні, — кінь Жриці нетерпляче тупцював під нею. — Шукай скриню, а потім вирушай прямо до початку урвища, далі буде знайомий ліс. Я буду чекати тебе на узліссі, місці нашої першої зустрічі. Маю ще зробити деякі приготування перед поверненням до Ельземиру.

Мідґрей почав розбирати місце, на яке зсипалося найбільше каміння. «Скоріш за все Фетон під час свого першого невдалого польоту за щось зачепився, що спричинило такий значний спад валунів». За кілька годин праці вдалося знайти зовсім неушкоджену від удару та падіння скриньку, що лежала під тілом трохидійця. Мідґрей вивільнив від кам’яної пастки те, що лишилось від Фетона, зніс ближче до дороги, де була відносно рівна поверхня, і поклав на сухому хмизі. Найскладніше було зняти його рештки зі спиць, що стирчали з синьої маси, як стріли.

— Отакий кінець історії «Як розум і вигадка чоловіка згубили», — Мідґрей дістав з дорожньої сумки Фетона коробку з його унікальним винаходом. Від дотику до сухої деревини, що лежала у символічному погребальному багатті, сірник миттєво спалахнув, підпалюючи хмиз. — Нехай Велика Опікунка супроводить твою душу у потойбіччя. Славсь дух померлого! — і додав від себе тихо: — Щоб за сволота ти не був!

Мідґрей прив’язав скриньку до сідла, сів верхи на Таска, пришпорив його з усіх сил і помчав чимдуж до лісової галявини. Коли Мідґрей прибув на місце зустрічі, на переліссі вже палало багаття, у маленькому дорожньому коші булькала пахуча суміш з трав, рудий кінь стояв прив’язаний коло дуба, тільки його власниці не було ніде видно. Чоловік залишив Таска біля коня Жриці, а сам підійшов до вогнища й сів на один з каменів. Втретє за день він вдивлявся в жарево вогняної стихії: зранку не згорів мало сам у священній каплиці, вдень спалив тіло того, хто за інших обставин міг би стати добрим товаришем. «А що принесеш ти, вечірній друже, що стріляє своїми іскрами навсібіч?». Червоно-жовті язики полум’я стрибали, обіймалися, породжуючи спочатку білі ниті, які об’єднались в пляму, ритмічно пульсуючи, вона росла, заповнювала собою весь простір, підіймалась з цього вогняного танцю.

— Ти можеш взяти мій плащ, якщо хочеш, — Мідґрей перевів погляд з полум’я на жіночу постать, що підійшла до вогнища з іншої сторони. Жриця була вдягнена в білу довгу сукню-сорочку з тонкої тканини, тільки гаптовані рукави були такі довгі, що закривали руки разом з пальцями. Світло-русяве волосся було розплетене і від кожного подиху вітру тягнулось до чоловіка. Мідґрей дивився на неї широко відкритими очима, у відповідь на її запитання він зміг тільки кивнути. Жриця вже встигла процідити й перелити до пляшечки своє вечірнє вариво, як до чоловіка повернувся дар мови:

— Я хотів би почути відповіді на деякі питання… якщо можна… Жрице?

У схвальному жесті вона злегка нахилила голову вперед і підняла обидві руки.

— Чому, на відміну від Фетона, я не розбився?

— Випробування Великої Опікунки не на логіку чи сміливість, а на співчуття та повагу навіть до речей. Хто проходить завдання, йде своїм життєвим шляхом далі.

— Що з моєю рукою? Ти ж знаєш? — Мідґрей підняв на неї благально очі. — Скажи!

— Це вже потребує більш детального пояснення, — Жриця обережно зібрала поділ сукні й сіла на свій розстелений плащ. — Історія Великої Опікунки, яку нам розповідав Фетон, правдива. В ній не вистачає декількох деталей, може, він не все розібрав, чи його не дуже цікавила частина саме про Ельземир. Коли місцеві врешті спалили дівчину, вони відібрали її ім’я, дуже типове і розповсюджене, щоб звертаючись до своїх матерів, доньок, сестер чи дружин, знову ненароком не прикликати Великий Мор. Велика Опікунка знала амбітний та гордовитий характер ельземирців, тому прирекла їх, що правити чи обіймати найвищі посади в столиці зможуть ті, хто вб’є найбільш жорстоко чи безжально своїх суперників під час виходу з «колиски». Звісно, про цей нюанс прокляття люди не знають, прокляття знаходиться у воротах Ельземиру, які впускають новоприбулих з Лимерусу. Ці металеві свідки виходу бачать, що відбувається на тій стороні, вони оцінюють потенціал кожного нового мешканця. Старий іржавий мідний цвях, що стирчить з замку, викарбовує нові імена на руках народжених вдруге. У часи перед поверненням Великої Опікунки ті ельземирці, хто не виконуватиме своє призначення, вкарбоване в них з іменем, почнуть перетворюватись на щось... Такою є друга частина прокляття, що стосується ельземирців, де б вони не були, і ким.

— Зараз від усього, що було на мені всі ці місяці, залишився де-не-де тільки металічний блиск на руці, — Мідґрей, що вже деякий час кидав лісові горішки в багаття, підвівся і різко кинув у полум’я все, що залишалось в руці. Відійшов в бік від вогнища і дивився на коней.

— До сьогодні ти перетворювався на зброю, яку довгий час не використовував... За життя ти досяг неабияких військових висот і зажив слави в усіх землях, а це означає, що ти заплатив високу ціну під час другого народження. Що там сталося? — голос Жриці звучав, як ніколи до цього, лагідно і спокійно.

— Я вбив свою сестру, — відповів Мідґрей, продовжуючи стояти спиною до багаття і Жриці. — Випадково… Я не знав, що вона прийшла потайки в місце, де збирались, вивчали умови виходу і жили всі охочі побачити Ельземир. Так сталося, що вона прийшла в той день, коли ворота Лимерусу відкрились… Мені, музиці та ще й шульзі, складно давалось володіння зброєю. Щоб менше махати ножем, я прибіг до воріт одним з перших. Коли я почав втискатися у щілину, що вже з’явилась, хтось почав тягнути мене за руку назад. Багато не розмірковуючи я вдарив ножем і встромив його… в горло… дівчині… З рота замість такого звичного сміху вирвався хрип і пішла кров… якась мить — і натовп позаду мене зніс її, як хвилею, кудись вбік.

Жриця вже як певний час стояла позаду Мідґрея, слухала його не перериваючи. Коли запала тиша, вона обійшла його і подивилась в темні вологі очі вже немолодого чоловіка, зібрала з них росу і поклала свої руки йому на скроні. Як винувате дитя перед матір’ю, він схилив перед Жрицею голову. Вона прошепотіла щось незрозумілою мовою, поцілувала його у лоба і промовила:

— Тебе це ніколи не відпустить, але буде не так боліти.

На світанку двоє — кремезний чоловік з дівчиною у білій сукні — перетнули королівський сад. «На небі ні хмаринки, сонце мало зійти, а таке враження, що вечоріє», — Мідґрей намагався розрядити тишу, коли вони підіймались сходами таємного ходу до покоїв короля, та супутниця нічого не відповіла йому на це.

В спальні Великого Утримувача все було так, як і три дні тому, ніби до монарха ніхто не навідувався. Він сидів у ліжку і читав листа, вже не такий блідий і виснажений.

— І що це? — Великий Утримувач одразу відклав своє читво, коли побачив своїх відвідувачів. Він нахилився вперед, розглядаючи кожен міліметр змін, що з ними відбулись з часу їх останньої зустрічі. Мідґрей поклав скриньку на коліна короля і помітив поруч з ними ніж для листів. — Лялька? І що я далі повинен робити? — він повернув голову до білої постаті, що не підійшла ближче до його ліжка і стояла біля вікна.

— Все, що підказує Вам Ваше серце, — вона посміхнулась.

— Наша Велика Опікунка жорстока і полюбляє жертви. Вона після смерті набула форми, — король розмірковував вголос і крутив ляльку у своїх руках. — Лялька — це якось так… просто, — він потягнув за її праву ганчірну руку — і та з легкістю відірвалась. — Вона має вивільнитись, щоб явитись. Напевно краще все повторити в порядку, як і першого разу, — відірвав другу ганчірну кінсівку і кинув обидві на підлогу.

— Звідки, Великий Утримувачу, Ви знаєте, як було першого разу? — на вилицях Мідґрея заходили жовна.

— Моя родина була тими, хто назвав ту дівчину…так, вона була дуже юна… назвав винною, що в Ельземирі померло найбільше людей з усіх земель, — король переводив погляд з дівчини на Мідґрея, не приховуючи задоволення від враження, яке на них справила ця деталь. — Я зробив татуювання, щоб не забути це ненароком після другого народження, а потім випалив його. Мало хто знає, що в «колисках» люди зі страху самі контролюють правила Великої Опікунки, хоча вона там не має влади, тільки назовні, на землях.

Лялька була вже роздягнута і король почав видовбувати ножем її коштовні смарагдові очі.

— Минулого разу це тіло не було фарфорове, його не розріжеш і не спалиш, — король заніс ляльку над головою і з усіх сил кинув на кам’яну підлогу. — Але розіб’єш!

— Ні, — Мідґрей впав на коліна і почав збирати руками уламки. Вони різали йому руки. Ці руки тримали закривавлену дівчину, яку він ростив після смерті батьків. Вона впала на землю, а натовп не зважав, чавив її тіло, її красу, дрібні крихти її життя. — Мілушка! Ні! Мілушка!

— Мілушка? Ти сказав Мілушка? — голос Жриці залунав одночасно зі всіх сторін. Чоловіки подивились на неї, що й досі стояла біля вікна, але її біле волосся піднялось і стало розвиватись навколо тіла, як крила метелика. Один помах — і вона була вже біля ліжка короля. — Так, Мілушка! Коли люди спалили дівчину, вони забули про руки, що викинули першими. Річкові змії побачили їх і винесли на берег, щоб її вбитому горем батьку було що оплакати. В маленьких ганчірних руках складно було впізнати людські, так Вода заховала правду. Старець замовив у найкращого майстра порцелянової справи ляльку без рук. Коли замовлення було готове, вбитий горем батько дівчини поєднав усі частини й вдягнув у святкову білу сукню, яку зшив сам з найдорожчих тканин, які тільки зміг дістати. Не прощаючись ні з ким, пішов у гори, де усамітнився у невеликій хатині біля фруктового саду.

Жриця витала, від кожного помаху її волосся, спальня короля наповнювалася світлом, тоді як на дворі западала ніч.

— Що це?.. що це? — король почав бити по ковдрі, під якою щось рухалось, він намагався зіскочити з ліжка, але марно. Всі його спроби були лиш підстрибуванням на ліжку. — Допоможи! — простягнув до Мідґрея руки, але той не поворухнувся.

Дві лялькові ганчірні руки, звиваючись, вилізли з-під покривала короля, навпроти його обличчя. На якусь мить завмерли, а потім вчепились в горло Великого Утримувача. Своїми маленькими пальчиками вони відщипували шматочки шкіри, потім м’язів. Король силувався відкрити рота, його очі, роздуті, в червоних прожилках, дивились на Мідґрея. Коли руки закінчили свою справу, голову з тілом монарха з’єднували ідеально очищені від плоті шийні хребці, — Жриця підійшла до ліжка ще кілька хвилин тому найважливішої людини у королівстві. Тільки зараз Мідґрей побачив, що рукави її сукні обіймають пустоту.

— Століттями дух Великої Опікунки, що після першого явлення відлетів у гори, все міцнішав. Вона набувала людської подоби. Єдине, чого вона не могла собі повернути — це ім’я, таке типове, але яке вона не могла згадати, та руки, що залишились від її першого тіла. — Жриця встала навколішки перед ліжком короля і лялькові руки заповзли у рукави її сукні. Вона прошепотіла щось і руки стали все більше нагадувати людські за виглядом і розміром. В момент з’єднання Жриця видала такий глибокий, грудний, болісний стогін, що башта короля задрижала.

Над всіма землями зійшло чорне сонце.

Коли час доби й світило повернулись до звичайного ритму, ворота Лимерусу відкрились, щоб більше ніколи не замикатись. Нові мешканці побачили в Ельземирі усього кілька людей і багато химерних статуй. В одній з кімнат замку, у найвищій вежі, вони знайшли тіло чоловіка з пошматованим горлом, біля його ліжка лежала біла жіноча сукня.

Самотній вершник у чорному плащі, з накинутим на голову каптуром, від’їжджав від стін міста.