Відьма

     Ворон пронісся через завісу хмар і помчав вниз, наближаючись до дахів будинків і перехрещених доріг. Будинками це важко було назвати: халупи без вікон з дірами замість дверей або руїни, складені таким чином, що нагадували накриття, а отже давали хоч якийсь прихисток.  Ворон опускався все нижче і тепер міг бачити дрібні фігурки, які майже зливались з кольорами будинків і вулиць. Виділяли їх хіба що рухи, які теж можна було легко сплутати з гіллям дерев чи віконницями, які гойдав вітер.

    Ці всі фігурки простували в одному напрямку, як маленькі мурашки, що повертались до свого мурашника. Вони грюкали дверима і бігли за іншими або гукали когось з розчинених вікон і, не дочекавшись відповіді, летіли сходами донизу, щоб і самим приєднатись до юрби. Дехто повертався назад, побачивши, як на небі купчилися темні хмари.

    Та подоба будинків розкинулась навколо площі, як часто бувало в старих європейських містах. На площі стояло кілька деревʼяних яток, в яких продавали картоплю і сушену рибу або одяг чи приладдя, як от сокири, молотки, й ножі. Ще там був поміст для оголошення новин та публічних страт.  Коли сутеніло, площа ставала єдиним місцем, яке мало освітлення через вогонь від факелів, які висіли на стінах найближчих будинків. Для того, щоб вони ніколи не гасли біля них стояли охоронці, які мінялись кожних дванадцять годин і постійно підтримували горіння. 

    Сьогодні ворон помітив ще більше яскравого світла з площі й поспішив туди. Він приземлився на даху зеленого фургона із заштореними вікнами й відкидними драбинами біля вхідних та задніх дверей. Масивні камені підпирали колеса возу, щоб він лишався на одному місці.  З обох боків фургона було виведено блакитною фарбою “Театр Сопілка”, а над ним намальована маска Трагедії та Комедії. 

    Театр “Сопілка” був мандрівним театром, тому вони ніколи не зупинялися в одному місці довше, ніж на три дні. Цього вистачало, щоб провести виставу й дати коням час відпочити. В поселенні, яке називалось Сич, зелений фургон з’явився лише сьогодні вранці. Перед ним розташувалась невелика сцена з чорною завісою на задній стінці, яку зараз прикрашали вирізані хвилі та каплі дощу. Справа височіла деревʼяна, яскраво розмальована гора, а перед нею, найближче до краю сцени, вирізьблений і пофарбований борт корабля. Він коливався від кожного поруху вітру. 

    Задні двері різко відчинились, якраз коли на небі прорізався грім. З фургона вийшла дівчина вбрана у довгу сукню, що підкреслювало її талію та делікатно показувало лінію грудей. Заплетене в косу темне волосся сягало плечей, а обличчя втілювало зрілість та впевненість: тонкі чорні лінії навколо очей для акценту, вузький ніс з горбинкою і червона помада на губах.

—  Мара? Ти тут? —   дівчина оглянулась. 

   Ворон одразу спустився з даху фургона, сівши на її зап’ясток і пестливо притулився дзьобом до її щоки. 

—  Я відчула, що ти тут. Рада тебе бачити, — вона погладила лискучі пірʼя Мари, — В нас незабаром виступ. Мені треба подихати свіжим повітрям, інакше знепритомнію від задухи.                                      

   Ворон мовчав, лише уважно дивився своїм бездонними намистинами на її тендітно й акуратно різьблене обличчя і широкі голі плечі. Дівчина говорила далі.

—  Мені головне не затримуватись тут з тобою, бо ще помітять. Краще так не ризикувати. На жаль, я з тобою – це ще те видовище. 

   Мара перелетів з руки на плече і потерся своєю голівкою об її скроні. Дівчина посміхнулась, знову погладила птаха і підштовхнула його вгору.

— Все, лети. Мені час іти, побачимось після вистави! 

    Ворон не відлетів далеко, а заховався за димарем будинку прямо біля площі, щоб бачити все, що там відбуватиметься, але й не привертати лишньої уваги. Небо знову розбив грім. Однак не впало ні краплини дощу. Ще був не час.

***

    Дівчина пройшла темною кімнаткою, напханою різним мотлохом: від старезних поламаних декорацій дерев і балюстрад до страхітливих масок тварин і химерно вирізаних дерев'янок. Шлях їй освітлював маленький вогник, що миготів над долонею і по тому, як вона невимушено йшла, він, виходить, зовсім не опалював їй шкіру. 

    За наступними дверима вже починалось сліпуче світло і хаос. Кімнатою метушилися люди в довгих туніках і з припудреними щоками.  Деякі чоловіки поправляли сміховинно довгі бороди та вичісували кожну волосину для ідеальної форми. Стукали підошви грубих сандалів, рипали шви штанів під туніками й всі слова змішувались в какофонію звуків, серед якої найбільше виділялися драматичні репліки дівчини в блакитній сукні. Вона кинула погляд в бік дверей і припинила репетирувати.

—  Меланіє, ось ти де! Я так хвилююсь! Забула всі свої слова! —дівчина говорила швидко, на одному подиху і справді виглядала переляканою. 

—  Софіє, ти - янгол. Публіка тебе обожнює!  — Меланія не затрималась ні секунди довше і різко рушила до гримерних столиків, де сиділи ще один актор і акторка. —  Мені треба підправити макіяж і час починати. 

   Чоловіка звали Антон і він підфарбовував свої губи й одночасно перемовлявся з жінкою, на ім'я Тереса, яка завзято махала віялом на своє розпашіле обличчя. Тереса підхопилася, як тільки побачила наближення Меланії та підбігла їй назустріч.

— Меланіє, ти не повіриш. Я таке дізналась! —  вона потягнула Меланію до столиків і посадила її на затертий пуф. —  Я тільки що повернулась з розвідки на вулиці. Там вже зібралось стільки людей, кажуть, що майже всі жителі прийшли. Я пройшлась між ними, підслухала трохи розмов і знаєш що? Геть усі шепотіли про те, що у нас в аудиторії сьогодні особливий гість, якийсь представник верхівки, поважний пан, що славиться своїми дивними витівками, однак в Сичі він вперше. Я на власні очі бачила як він сидів окремо від усіх, на підвищенні, вдягнений в красивий темно-синій плащ і оточений пʼятьма охоронцями. 

— Не подобається мені це. — Меланія уважно слухала Тересу й тепер мала роздратований, напружений вигляд.

— Чого б це? 

— Назвемо це передчуттям. Вчора мені снився тривожний сон…

— Віщий? 

— Поки що рано казати, але сподіваюсь, що ні. Я прокинулась як голками обколота…

— Це просто сон, Меланіє. Я чула, що тільки відьми можуть бачити віщі сни. Ти ж нею хіба що на сцені можеш бути, але не сьогодні. —  Тереса помітила, як Антон випадково вимазав обличчя помадою і взялась йому допомагати підправляти макіяж. 

     Меланія мляво посміхнулась і втупилась у своє відображення в дзеркалі. Виглядала вона розкішно: блискуче чорне волосся, окреслені гострі вилиці, глибокий спокусливий погляд під густими повіками та вигнутими бровами. 

— Сьогодні я дружина Хама. — прошепотіла Меланія якраз, коли шум навколо неї влігся і всі повернулись в сторону вхідних дверей, які вели на сцену. 

***

    Перемовляння людей не вгавало поки не засурмила труба, сповіщаючи про початок дійства. Цей протяжний, глибокий звук змушував кожного зупинитись на півслові, як оглушливий грім серед тиші погожого дня. Полумʼя на факелах коливалось від уривчастих поривів вітру, але поки не гасло.

   Люди стояли просто неба, торкаючись своїми тілами одне одного, передаючи тепло, мікроби, запахи й хвороби. Була лише шоста година літнього дня, але трохи померклого під важкими грозовими хмарами. Люди вирішили залишатись до останнього. Їх не лякав дощ. Вони так рідко бачили якісь розваги у своєму занедбаному, нудному поселенні, що зібрались майже всі: від малих до старих, як на велике свято, не лишивши жодного вільного місця на площі. Хто не вміщався, мусили проситися в будинки людей, які жили поряд, щоб виглядати з їхніх вікон або лізли на дахи, попри крики й прокльони жильців. 

    Єдине, що виділялось серед цього скупчення, то це деревʼяне підвищення позаду, яке правило теж за сидіння і на якому виднівся чоловік в темно-синьому оксамитовому плащі, з закрученими вусами. Будь-кого, хто хоча б пальцем торкався цієї химерної споруди одразу хапали охоронці та відкидали якомога далі. 

     Всі в поселенні знали, що пана на цьому підвищенні звали Аскольд. Він був з найвидатнішої сімʼї в країні - графів Ликаревичів. Його батько управляв орденом “Гідності”, який впроваджував закони та покарання. Вони отримали найбільше розголосу через свої реформи, що дозволяли смертну кару без суду і права на захист. За десять років відколи почав діяти цей закон населення країни зменшилось майже вполовину, а ті що лишились тремтіли при згадці про появу членів ордену на своєму порозі. Вони завжди являлись у багрових накидках з каптурами, які кидали темінь на їхні обличчя і мали величезні малюнки розплющеного ока на спинах.  В озброєнні у них були сокири та луки.

    В народі членів ордену називали “гієнами”: через їхню фанатичну жорстокість та кошмарні посмішки, які ніколи не покидали їхніх облич. Для них було обовʼязковим розрізати кутики своїх губ до вух і зшивати шкіру так, щоб з обличчя ніколи не зникав широкий глузливий вищир.  

     Вони хапали підозрюваних в домівках та на вулицях і волочили їх до темниць палацу, який відділяла від поселення простого люду висока мурована стіна. Ніхто ніколи не повертався з того боку стіни живим, але всі знали, яких пекельних мук зазнавали увʼязнені. Сімʼям повертали їхні бездиханні й понівечені тіла, від вигляду яких у декого їхав дах, але більшість відчували певне полегшення від того, що страждання їхньої близької людини припинились. 

     Все ж, найбільше гієни ненавиділи відьом. Вони вважали їх втіленням найгіршого у світі зла і причиною всіх бід. Тоді як всіх інших затягували та вбивали без лишніх очей та приготувань, то відьом публічно спалювали на площах міст та поселень, роблячи з цього ціле видовище. 

     Ходили навіть чутки, що Аскольд теж належав до ордену і ховався під одним з тих смертоносних каптурів. Його вже раніше бачили серед простого люду.  Подейкували, що він любив так робити, бо міг вислідити порушників або підслухати якісь змови, щоб потім донести все ордену й отримати пошану гієн, а можливо й самого короля. 

      Інші виправдовували його звичайною цікавістю до розваг підданих, для яких цей мандрівний театр став справжнім святом і чудом, після довгих місяців важкої праці та виживання в бідності. В Сичі ніхто не мав ні сил, ні часу займатись творчістю і веселитись, а все, на що їх вистачало ввечері після роботи - це поїсти та чим швидше лягти в ліжко, або просто склепити повіки будь-де, навіть якщо це була холодна брудна підлога.

***

   Почалося все з удару по барабану, спочатку повільного, дещо ритуального й зловісного, а потім раптово посипались шалені блискавиці стукотіння, які навіювали паніку та тривогу. На сцені люди тремтіли, падали на коліна і здіймали руки до небес, обіймаючись, як в останній раз. Вони знаходились на кораблі, а точніше просто оточені масивною декорацією корабельного борта, яка страхітливо хиталася, бо якщо придивитись, то по боках до неї приєднувались мотузки, які за сценою розхитували актори театру. Їхню роботу полегшив ще вітер, що тепер снував прямо над площею. 

    Після грому барабана настала тиша, а тоді почувся легкий обережний спів сопілки. Він наростав, але лишався ніжним і заспокійливим. Буря пройшла і люди на кораблі так само почали вгамовуватись, посміхатись, й озиратись навколо. 

— Ноє, скажи, що це було і чи скінчилось лихо це страшне? —  першою заговорила Софія, вона грала Нааму, дружину Ноя. 

— Все загинуло: птаство, скот, звірі, всі плазуни, що повзають на землі, і всі люди, — Ной, якого грав Антон з гримерки, зробив драматичну паузу, — Лишились тільки ми.

— І скільки нам тут бути ще? — свою першу репліку промовила Меланія, що грала Зедкат, дружину сина Ноя.  —  Сорок днів і сорок ночей кидало нас нещадно. Коли настане мукам цим кінець?

— Пущу я крука зовні подивитись чи висохли всі води на землі. —  Ной відчинив імпровізоване віконце і кинув справжнього птаха за борт. Той пролетів повз всю площу над піднятими до неба головами людей, що заворожено спостерігали за ним. Хтось навіть писнув від несподіванки. Здавалось, птах не вразив тільки Аскольда та його охорону. Їхні обличчя лишатись камʼяними.

— Щасливі ми чи прокляті, що нам життя збережено, — Меланія стояла по центру, говорила голосно і задумливо, — Чекає суша нас. А що на ній? Розруха і кістки?

— Не смій так говорити! Ми - спасенні. Обранці того, хто створив нас.

— А чи не краще було б вмерти?!  Чим з дня на день скидатися землею або зогнити тут у цій труні великій, темній, яку гойдає шторм навісний безустанно.  Хіба до Бога ми не ближчі на тім світі? 

   Страшний грім вдарив землю. Можна було подумати, що за мить розколеться земля. Кілька дітей оглушливо заверещали та почулись шушукання матерів. На сцені всі теж на мить заклякли.  Поки актор, що грав Ноя, не махнув рукою і гиркнув, продовживши виставу:

— Ти - жінка язиката і зухвала. Помовч як сестри твої, будь мудріша. — Ной вказав позаду себе на дружин його синів.

— Вони мені не сестри навіть. Тих забрав потоп. Поки ми рятували скот і птахів, від галасу яких мені вже сорок днів нема покою. 

В діалог втрутилась Наама:

— Нам треба об’єднатись. Годі трути. Невідь як довго ще пробудем в цім ковчезі. Невже помремо від руки людської, коли вдалось нам пережити страшну повінь?

— Пора всім спати. —  промовив Ной.

    Всі затихли. Вони почали вмощуватись на підлозі, так щоб борт корабля закрив їх від очей публіки. Він хитався тепер ще сильніше, чим на початку. Вітер хилив його донизу, туди, де під сценою стояли юні дівчата в простеньких сірих сукенках, матір з дитиною на руках та маленький хлопчик у завеликому для його голови кашкеті. Їхні очі зачудовано втупились у вродливу дівчину на сцені. Це була Меланія, яка проживала монолог Зедкат. Чоловіки за кулісами вже не тримали борт мотузками, бо у виставі лютий шторм припинився і вистачало лише коливань вітру. 

— Цікаво зараз день чи ніч? — заговорила Меланія, — Хотіла б знати я чи світить сонце, чи іскряться зорі в дану мить. Життя, як в сліпоті, бо темінь нас повила. Смола не пропускає жоден клаптик світла. Чи й воно лишилось? Що як тепер цей морок з нами вічно? Смішно. Сім’ї моїй до цього нема діла. Їхні очі освітлює дух святий і гріє певно душу разом з тим.  Де … — Меланія запнулась, вона помітила як корабельна стінка відірвалась від гвинтів, що кріпили її та трималась з останніх сил за опору. Обличчя Аскольда теж перемінилось. Він вже не був надмірно серйозним, а придивлявся до сцени з біноклем. Опустивши його, Аскольд лиховісно посміхнувся і завовтузився в кріслі як хробак. Не міг дочекатись лиха.

— Де моя надія? — Меланія вирішила продовжувати. — Вікно! Вікно - моя надія. Тихше, тихше, розбудиш всіх. Цього тобі не треба. Вікно - то заборона для усіх, крім Ноя. Такий закон. Непослух - кара. Але вони поснули, а мені так тоскно, побачити я хочу хоч шматочок неба. Байдуже - кара й смерть, таке буття мені саме покута. Я вірю в добрість Бога, якщо вже маю другий шанс від нього. 

    Блискавка засліпила очі й розкроїла небо надвоє прямо позаду сцени, так що здавалось, ніби вона влучила туди. Її могутність, велич і небезпека паралізували всіх на довгі секунди, що тривали для них вічність. Одразу за першою вдарила друга блискавиця, слабша і тьмяніша, але так само гіпнотична. 

     Меланія одна з небагатьох, хто навіть не здригнулася, а тому встигла помітити, як стінка корабля остаточно перехилилась за опору і вистачило б ще одного подиху вітру, щоб вона полетіла вниз на людей, які стояли найближче до сцени. Їм все це видавалось частиною спектаклю, ідеальним доповненням історії, від якого перехоплювало подих, як ніби дивишся на друге пришестя з неба. Дитя на руках у матері почало скиглити, дощ почав накрапати, а величезна деревʼяна стінка корабля падати. До крику дитини приєднався і зойк матері, яка побачила що до неї наближається, однак нічого вдіяти не змогла б, бо з усіх сторін її притискали тіла.

— Мотузка!! Потягніть мотузку! — закричала Меланія щосили, згадавши, що борт можна було відтягнути та втримати від падіння. Це був глибокий відчайдушний вигук. Вона і сама хотіла кинутись до мотузок, але не встигла б. Меланія подумала навіть використати свої сили. Вистачило б просто підняти руку і розбити борт на порошинки, так ніби його ніколи й не існувало. Однак тоді, всі б дізнались, що вона відьма і зажадали її смерті. 

    Вітер знову пролетів повз її самотню фігуру на сцені, зачепив востаннє хитку декорацію і понісся далі через публіку. Корабель розбився об людей. Змішались крики, сльози, стогони, слова.  Меланія бачила, як один за одним гаснули факели під все сильнішим дощем. Вона й сама промокла і відчувала, як волосся липнуло до її обличчя, поки в небі нещадно загриміло і хтось з публіки люто заверещав:

— ВІДЬМА! Це все вона! Вбивця! 

  У сірості вечора розмиті контури кількох пальців вказували на неї. Меланія усвідомила, що стояла на сцені сама, єдина досі освітлена вогнем факелів, які не гасли через навіс в задній частині сцени. Над нею накриття не було.  Її чорні тіні на очах стікали цівками по блідих щоках. Блискавка вкотре освітила все навколо яскравим білим замахом і тепер ще більше голосів підхопило крики про відьму.

— ВІДЬМА! ВІДЬМА! ВІДЬМА! ВІДЬМА! — лунало звідусіль.

  Меланія кинулась вправо до невеличких сходів зі сцени. Вона навіть не могла побачити, що трапилось з людьми, на яких впала стінка корабля. Чи були вони живі, чи померли? Але вона вирішила хутко забиратись з цього місця. 

     Меланія збігла зі сходів, та дорогу їй одразу перегородили чоловіки в багрових накидках з каптурами, в яких було важко розгледіти обличчя, однак, Меланія знала, що за ними ховались пан Аскольд та його охоронці. В одного з них накидка мала темно-синій колір, прямо як розповідала Тереса. Можливо, десь причаїлися ще й інші гієни, бо вони точно б не прийшли сюди без належного захисту. 

 — Схопіть її! — промовив хриплий, єхидний голос.

— Я нічого не зробила. — Меланія наголосила кожнісіньке слово. 

— Ти накликала бурю і ранила людей. Маленьке дитя загинуло. Проклята відьма. — Двоє чоловіків наблизились до неї з простягнутими руками. Меланія не хотіла нікого вбивати чи калічити, але й не могла дозволити себе так принизливо схопити. Якщо їм і вдасться це, то тільки після запеклого бою. 

***

     Меланія рідко використовувала свої надприродні здібності. Найчастіше в них просто не було нагальної потреби, бо вона вела насичене життя в театрі, а якщо й в подорожах на них нападали злодії, то вистачало звичайної фізичної сили й вправності в рукопашному бою та користуванні ножем. Будь-які поранення вона лікувала своїм травʼяними настоянками, до яких нікого в трупі не виникало питань, бо вони швидко діяли та людина могла одразу повернутись до репетицій. Тренування із самозахисту входили в їхній щоденний розклад, тому що вони відвідували багато невідомих місць і ніколи не знали чого очікувати.  

    Проявити себе як відьма теж означало смертний вирок. А перед цим чекали б мученицькі дні тортур і принижень. Матір Меланії вбили за звинуваченнями у відьомстві, коли дівчинці було лише десять років. Вона не бачила публічної страти, бо її забрала в інше місто хрещена мати Олеся, теж відьма, яка, на противагу мами Меланії, ретельно приховувала і відкрито ненавиділа цю свою "особливість", одне з найпристойніших слів, яким вона описувала відьомство.

    Життя з хрещеною Олесею означало придушення всіх своїх надприродних здібностей і регулярні повчання про те, як вливатись в юрбу.  Ця сухорлява жінка з білявим волоссям та довжелезними пальцями часто вдавалась до фізичних покарань за непослух Меланії й могла годинами вести свої параноїдальні оповідки про трагічні долі відьом, яких вона зустрічала за своє життя. 

    У вісімнадцять років Меланії прийшов лист-запрошення на щорічний шабаш від сестринства відьом, про який вона до цього не мала ані найменшого уявлення, і тільки приєднавшись, зрозуміла скільки навичок втратила за вісім років життя з хрещеною матірʼю. Вона забула більшість заклинань, яких матір вчила її з дитинства і не відчувала контролю над силами у своїх руках, як от запалювання вогню в долонях або перетворення деяких речей на ті, які їй заманеться (з людьми це не працювало, на жаль). Часом вони самі проявлялись, коли Меланія сильно злилась або уявляла як рухає речі у своїй голові. Раптове палахкотіння вогню в руках або пересування стільця радше лякали її, коли вона була дитиною, а особливо тривожило, щоб хрещена Олеся не побачила цих “проклятих витівок”, як вона їх називала. В сестринстві ж Меланію навпаки навчили контролювати свої сили та зміцнювати їх регулярними тренуваннями. 

      Таємне лігво відьом знаходилось глибоко в лісі за болотом, густо порослим очеретом. Вони намагались не привертати до себе уваги після того, як сотні відьом по всій країні було винищено за наймасштабнішого полювання, ініційованого орденом «Гідності». Під лігвом мали на увазі величезний двоповерховий будинок із затишною вітальнею, бібліотекою, трьома класними кімнатами, та кількома спальнями. 

    У вітальні найчастіше проходили зустрічі та обговорення, де відьми всідались на дивани повністю виготовлені з тісно переплетених гілок, зручності яким додавали пухкі лляні подушки; запалювали вогнище в каміні та розливали Грін, гіркуватий напій з лісних трав, шишок та джину (неповнолітнім - без джину). На стінах висіли портрети найвидатніших відьом, найвідомішою з яких була Юстина Зоря, яка заснувала перше сестринство ще сотні років тому. По центру, сягаючи прямо стелі, яка імітувала зоряне небо, вони розмістили розкішне котяче дерево з фіолетовим килимовим покриттям та різноманітними канатними стовпами, драбинами, тунелями та лежанками.

    Постійно в лігві проживала лише стара відьма Уляна і трохи молодша відьма Йосефа. Всі інші прилітали на шабаш щороку або за нагальних питань. Меланії дозволили лишитись там, поки вона надолужувала втрачені знання та навички й допомагала Уляні та Йосефі доглядати сорок котів і трьох воронів та впорядковувала бібліотеку. Через це вона мала доступ до всіх книг, з яких дізналась про тисячолітню історію відьом, найрідкісніші привороти та заклинання, а також налагодження звʼязку з природою за допомогою блискавки, трав, і болота.

    Меланія покинула лігво через пʼять років, коли їй там стало нудно і самотньо. Вона вирішила пожити, як і всі інші відьми, які працювали лікарками, швачками, ремісницями та продавчинями. Потрапити в театр виявилося легкою справою, бо мало хто цікавився цим мистецтвом, яке ще й вимагало постійного пересування і наражало на небезпеку від дорожніх розбійників.

    Після життя в лісі з відьмами, Меланії бувало важко стримувати свої надприродні сили й вона відчувала, як деякі актори підозрювали її у звʼязку з чимось магічним і невідомим, але нічого не казали про це. Вони мали вільні, творчі натури, які дихали історіями та драмою. Все інше їх просто не обходило. Актори, як і відьомське сестринство існували у своєму світі, де могли бути собою і бачили світ трохи інакше. Хоча й вони не практикували ніякої чорної магії, але все одно піддавались критиці та постійним попередженням з боку влади за свої виступи, будь-яке необережне слово або “непристойні” дії, що могли проявлятись в одязі, поведінці персонажів, чи танцях. Подейкували, що їхню діяльність досі не заборонили попри контроверсійні виступи, бо засновник театру, який вже не мав звʼязку з ними, але все одно лишався частиною історії, жив в палаці по ту сторону стіни (йому вдалось туди протиснутися, коли в країні панував хаос через зміну управління), а отже міг скористатися своїм впливом і владою.  

Тепер театр був в справжній небезпеці: не просто від дорожніх бандитів, а від зловісних гієн.

   Меланія підняла драбину, з якої тільки що спустилась, і навіть не торкаючись її пожбурила в нападників. Драбина влучила у двох і збила їх з ніг, тоді як інші троє вирішили схопити її голими руками. Зі зброї вони мали сокири, які легко вбили б її, але їхньою ціллю було привести відьму в темницю живою, а не дати їй швидко померти. Вони переоцінили свої сили та перевагу в кількості й повалились на землю, коли земля затряслась від нового вибуху грому, цього разу викликаного Меланією. 

   Вона кинулась бігти з площі, але найближчий прохід у вузьку вуличку між будинків загородила ватага людей. Вони тремтіли, бо боялись її, однак все одно продовжували скандувати:

— ВІДЬМА, ВІДЬМА, ВІДЬМА!

    Меланія зупинилась обдумати свій інший шлях для втечі, але не встигла вона ступити й кроку, як відчула пекучий біль на маківці. Вона заточилася на землю і через туманні очі розгледіла обличчя Аскольда, що нависало над нею, заховане під темним каптуром. Він вдарив її по голові руків’ям сокири.  

     В тенета ордену вже давно не потрапляли відьми, бо вони залягли на дно і добре ховались. В містах все одно продовжувались публічні страти, хоч і рідше, але насправді ті жінки чи чоловіки не мали ніяких надприродних сил, а використовувались просто, щоб не зраджувати традиціями й підживлювати страх в народу. І от нарешті вони впіймали справжню відьму, ще й випадково: через недбало закріплену декорацію.  Аскольд світився від задоволення, уявляючи свій час слави та підвищення.

***

     Спочатку Меланії здалося, що вона знову в такому милому її серці лігвищі: з його болотяними стінами, тьмяним світлом від каміна, та завиванням вітру через прочинену кватирку. Фокус в очах повертався повільно і супроводжувався пульсівним болем в кожній частинці голови.

    Меланія побачила, що чорні стіни були насправді нерівними округлими каменями, а завивання вітру, як їй здалося, насправді виявилося віддаленими стогонами людини десь за межами цієї печери.  Позаду і по боках її оточували камʼяні стіни, а попереду перешкоджали шлях до тунелю металеві ґрати. Люди в каптурах нікуди не зникли, їх просто стало менше. Один нависав зовсім поряд над її лежачим тілом, а інший знаходився ближче до виходу цього разу з відкритим обличчям. Вона впізнала в ньому Аскольда. 

    Меланія спробувала підвестися, але праву ногу пронизав пекельний біль. На її гомілку почепили щось схоже на металеву броню воїна з шипами всередині, які своїми гострими кінцями вже порізали їй шкіру і вона відчувала як кров затікала між пальці ніг. Долоні помістили в маленькі металеві коробочки, щоб вона не змогла використати магію, а волосся обрізали під хлопчика. Меланія хрипко засміялась:

— Я так бачу, ви перетворюєте мене на бляшаного лісоруба з країни Оз. — вона підняла руку, ніби помахавши Аскольду.

— Починаємо зі сміху. Чудово!  Давно я тут такого не чув, — він заговорив із запаленими очима, бо нарешті дочекався, щоб вона прокинулась.  — Ах, чарівна Зедкат! Така талановита на сцені, але таке чудовисько в житті. І як ті дурні в костюмах не побачили твою справжню суть? Бридка, гнила відьма! Ти вбила немовля і поплатишся за це страшними муками перед людьми та перед Богом. 

— Я не вбивала.  

    Це брехливе несправедливе обвинувачення ранило її не менше за знаряддя тортур.  Вона мала суперечливі думки щодо свого відьомського коріння та сил, які сама майже все дитинство сприймала, як щось зле і небезпечне, але щодо недавньої трагедії вона була впевнена у своїй невинності. 

— МОВЧИ! Мені байдуже чи це ти наслала грозу і вітер чи ні.  Ти - відьма і цього достатньо, щоб тебе знищити. Ми так давно вже не зустрічали вас, думали, ви всі вимерли, але я знав, що ви просто причаїлися і накопичуєте сили. 

— Тебе вбʼємо першого. Зваримо в киплячому казані. — кутик її губ підскочив доверху, але важко було сказати чи вона жартувала, чи говорила це серйозно.

— Кажи де інші, — Аскольд почекав кілька секунд і, не отримавши відповіді, звернувся до чоловіка поряд, — Федоре, закрути гвинти. 

   Чоловік, що мовчки стояв поряд, нахилився і Меланія відмахнула від нього свою ногу, однак, її одразу пронизав біль, виступили перші сльози. Коли Федір прокрутив гвинти ще тугіше, так що шипи вже лишались в кривавій плоті, тіло Меланії почало звиватись і вигинатись, як при екзорцизмі. Її нігті впивались в голу камʼяну підлогу, намагаючись схопити її або будь-що, куди можна було б перенаправити огненний біль, от тільки вона знайшла на ній лише вогкість і безліч подряпин.                      

   Меланія згадала матір, яку теж піддали тортурам за відьомство. Ніхто не знав що саме з нею робили. Чи роздирали її шкіру гострі шипи? Меланія часто думала про це. В бібліотеці вона прочитала кілька книг про різні методи катувань, включно з найбільш вподобаними для відьом. Вона уявляла, як матір висіла привʼязана мотузкою до стелі з викрученими суглобами плечей і спотвореним обличчям. Все її голе тіло вкривали порізи та опіки й одного разу Меланії наснилось, що матір прийшла по неї в такому вигляді, з виряченими очима і руками, що стирчали над головою, як змії Мегери. Матір благала врятувати її, а Меланія відчувала лише злість і кричала їй: “Ти заразила мене! Заразила мене цим прокляттям!”  Вона прокидалась, важко дихаючи, а потім лежала без сну до ранку.

***

     Їй знову наснилась матір у своєму понівеченому вигляді. От тільки Меланія прокинулась не в теплому ліжку своєї кімнати, а на вогкій холодній підлозі темниці. Це була та сама темна печера з ґратами, де вона втратила свідомість від болю. Аскольд та його помічник пішли й зняли з її ноги ту ненависну бляшанку.  Гомілка страшенно гуділа і нила, але хоча б зупинилась кров. Ногу навіть перемотали бинтами за те, що Меланія врешті видала місце знаходження лігва: в лісі біля міста Фіолетове, за величезним болотом.

   Вона памʼятала лише уривки фраз, які вилітали з її рота разом зі стогонами та криками, коли все навколо перетворилось на одну велику мильну бульбашку і вона літала навколо неї як маленька піщинка, бачила що відбувалось всередині, але нізащо не хотіла туди впасти.

    Меланія підвелась. Здавалось, що в ногу впивались тисячі ножів за раз, але йти вона могла, повільно і кульгаючи, та все ж самостійно. Її очі досі звикали до темряви, поки вона шукала хоч щось, щоб могло допомогти з втечею, однак там були лише голі стіни та решітка, а за нею - вузький прохід під стінкою, що вів вліво.

     Вона виглянула вбік висунувши обличчя настільки наскільки дозволяла відстань між ґратами. В кінці проходу майоріло світло від факела і на стіні відбивалась округла тінь, яка нагадувала гору через похилені плечі та голову. Меланія прислухалась і до неї долинуло ехо хропіння: охоронець спав. От тільки як їй вибратись? Вона не могла застосувати свої сили через ці сталеві клітки на руках.  Пролізти всім тілом через решітку теж не виходило: занадто вузько. Меланія обмацала підлогу та стіни ліктями в надії знайти хоч щось, але натрапила лише на людську кістку, яка валялась в одному кутку. Від втоми та безпорадності вона лягла в тому ж таки місці й заплющила очі. Спати не хотілось, хотілось кричати. Меланія спробувала звільнити руки, але це виявилось марним, і вона лише причинила біль своїм долоням. 

    Їй необхідно було вибратись. Сьогодні. Зараз. В цю мить. Вона зрадила своїх сестер, виказала їхнє лігво, наразила їх на страшну небезпеку. Можливо, когось вже встигли запроторити у в'язницю. Хоча Меланія знала, що гієни хотіли зібрати хоча б три чи чотири відьми для публічної страти, щоб провести моторошніше та ефектніше видовище. Саме тому їй поки що зберігали життя.

     Вона злилась на себе за те, що проявила таку слабкість, хоча завжди вважала, що зможе перетерпіти будь-які катування або вже краще помре. Вона навіть не розуміла, як язик повертався вимовляти слова, як згадувались хоч якісь місця та імена. Чи була це та Меланія-дитина, яку хрещена мати вчила зневажати та приховувати своє відьомське єство? Чи була це та Меланія, що вирішила колись покинути безпечний будинок лігва і зараз невимовно шкодувала про це? Відьма, яка старанно приховувала, що вона відьма попалась на нещасному випадку через негоду, яку теж пов'язують з відьмами. Чортове життя.  

    Меланія б з радістю наслала блискавку на цю темницю і роздробила б її навпіл, щоб відкрити собі шлях на волю, але для цього вона потребувала своїх рук повністю, а не тільки до запʼясть. Вона уявила, як розсікає блискавкою тіло Аскольда та всіх тих схиблених, кровожерливих гієн в каптурах. Меланія не могла тут померти, вона прагнула вибратись і знищити орден Гідності. Це відчуття наповнювало все її тіло, підбиралось до горла, давало ясність. 

    Вона прислухалась, почувши замах крил.  Потім підійшла до решітки та раптом відчула, як її лоба торкнулось щось мʼяке і тепле. Меланія одразу впізнала ворона Мару, з яким говорила перед виставою, коли й не підозрювала, яке лихо її чекає. Птаха було погано видно через темноту в коридорі, але вона не сумнівалась, що це він.

— Маро, як ти пробравсь сюди? Тебе ніхто не бачив? — Птах провів кінчиками крил по її лобу, щокам і носу, поки Меланія, заплющивши очі, насолоджувалась присутністю рідної душі. Вона не відкривала очі поки її губ не торкнулося щось металеве і слизьке. Меланія придивилась і побачила ключ, який Мара тримав у дзьобі.

— Мара! Ти неймовірний! — З дзьоба птаха ключ перейшов до Меланії. Вона схопила його зубами й піднесла до шпарини в замку. Вставити ключ було легкою задачею, а от провернути його, щоб відкрити - ні. Спершу вона спробувала зробити це зубами, потім плечем, але нічого не виходило. Мара теж допомогав, як міг, вчепившись дзьобом в товстий, заржавілий ключ. 

— Ні-ні-ні, — прошепотіла Меланія і прислухалась. Їй здалось, що вона почула кроки неподалік, але поглянувши вбік нікого не побачила. Тінь охоронця досі виднілась в кінці коридору на тому самому місці. 

— Так, є ще один варіант. 

    Вона всілася на підлогу і схопила ключ своїми пальцями не понівеченої ноги. Ступня була брудна і вкрита засохлою кровʼю. Навіть без глибокої рани вона все одно гуділа і пульсувала від холоду і виснаження. Меланія глибоко дихала, піт стікав по її скронях попри те, що температура в цій печері опустилась до близько нуля градусів. Спершу нічого не відбувалось, але напруживши пальці з усієї сили так, що їй довелось стримувати крик, Меланія почула, як щось клацнуло і двері решітки легенько прочинилися.      

   Мара полетів вперед по коридору, Меланія намагалась йти настільки швидко, наскільки було можливо з її пораненою ногою. Вона не хотіла втратити цей шанс. 

***

     Підійшовши ближче до світла, вона побачила невеликий стіл, за яким сидів округлий великий чоловік з ріденьким волоссям і в шкіряному жилеті. “Добре, що без багряної накидки,” — подумала Меланія.

     Вона оглянула деревʼяний стіл. Там лежав розгорнутий журнал з фотографіями оголених жінок, кілька пом'ятих паперів та стояв металевий кухоль з темною рідиною на дні. Меланія нахилилась, щоб роздивитись папери й випадково зачепила своїм коліном ногу охоронця, який різко прокинувся і схопив її за плече своїми міцними мʼясистими пальцями.

— Недалеко зайшла! — охоронець солодко-гидотно посміхнувся і почав підійматися з крісла, все ще зжимаючи її руку. Вони опинились навпроти один одного, так що Меланія чула його хриплі видихи через ніс, і встигла навіть роздивитись його повне, пошрамоване обличчя з дрібними цятками-очицями та двома товстими підборіддями. — Йди назад, — заревів охоронець.

    Меланія не ступила і кроку, натомість вона зробила замах тим плечем, що було вільне від його хватки й гахнула його по голові своїми металевими коробками на руках. Він похитнувся, зігнувся, і зʼїхав вниз по стіні на підлогу. З його скроні текла цівка крові. Меланія замахнулась вдруге і цього разу він втратив свідомість, опустивши свої два підборіддя на груди. 

     Над його тілом висіло десяток ключів на тоненьких цвяшках. Весь цей час ворон Мара ховався в тіні за сусідньою стіною, але зараз підлетів до ключів і почав швидко хапати їх дзьобом, щоб знайти той, який звільнить руки Меланії.

— Швидше, швидше! Треба вибиратись, поки він не отямився.

    Один за одним Мара кидав на підлогу ключі, які не підійшли для замку і тільки передостанній нарешті спрацював. 

    Меланія витягнула руки й полегшено стряхнула ними. Ворон махнув їй крилом, вказуючи, щоб вона слідувала за ним і Меланія пошкутильгала далі по коридору, освітленому факелами. 

     Попереду виднілись сходи, біля яких лунали голоси. Вона підкралася ближче, і заглянула нагору. Там стояли ще два охоронці зі списами, повернені до неї спиною. Меланія зиркнула на Мару захопленими очима, ніби промовляючи: “Як ти зміг їх проскочити?!” Птах натомість ринув вгору по сходах і Меланії довелось побігти за ним. Вона побачила, як Мара вчепився дзьобом в ніс одного охоронця, який намагався схопити його руками. Інший намагався зловити птаха, але не встиг нічого зробити, як Меланія жбурнула в нього вогняну кулю зі своїх долонь і той загорівся, впавши додолу. Те саме вона зробила і з іншим. 

    Вони побігли далі, піднялись ще одними сходами й в коридорі зустріли двох охоронців, які почули крики попередніх і спускались вниз, щоб дізнатись, що ж трапилось. Їх теж спіткав вогонь і муки. Цього разу Меланія спихнула обох зі сходів, щоб приглушити їхні крики. Нарешті вони добігли до дверей, які вели на вулицю. Мара прошмигнув першим в темноту ночі, а Меланію за ним.

      До цього вона ніколи нікого не вбивала. Їй подобалось те, як легко вона подолала цих кремезних озброєних охоронців, давши волю своїй природній силі. Майже все своє життя вона вірила, що бути відьмою це її прокляття, але зараз воно стало її благословенням. Меланії так набридло переховуватись, таїти свої можливості, боятись за своє життя, просто тому, що так вирішив орден "Гідності", в якому вона вбачала тільки ницість, ненажерливість і лють. Меланія хотіла прикінчити їх всіх до одного за тортури над нею, за вбивство матері, за переслідування відьом і закриття театру, але спершу треба було знайти інших відьом і врятувати лігво.