Забуті

Вони точно пам'ятали, що були сім'єю. Певно, це одна із тих небагатьох речей, які неможливо повністю забути. Імена, дати народження, їхнє рідне село чи місто… Усе це стерте з пам'яті. Але відчуття родинного зв'язку та любов, що була у кожному із них, не зникли. Тож вони трималися разом на цьому довгому, майже нескінченному шляху.

Матір та діти спали у возику, накрившись ковдрою, а батько сидів на переді та мовчки спостерігав за тим, аби кінь не збився з дороги. Вони їхали по цьому полю вже багато-багато днів і навіть не бачили його кінця. Лише сира та холодна земля, на якій не росло нічого крім трави, якої ставало менше.

- До справжніх холодів точно виїдемо з поля у більш комфортне місце, - сказав якось батько синові.

Але шанси на це зменшувалися із кожним днем дедалі більше та більше. Їжі у них залишилося на тиждень-два, води не більше. Якщо не піде дощ, то батькам доведеться менше пити, якщо не буде їжі, то треба буде зарізати коня та спалити віз, аби приготувати м'ясо.

Батько хотів попри все уберегти свою сім'ю від цього. Він навіть і думати не хотів про можливу голодну чи холодну смерть своїх рідних. Розуміння того, що їхня поїздка на південь може завершитися навіть не на середині шляху лякала усіх. Звісно, діти не до кінця розуміли усю серйозність ситуації, але були налякані не менше за батьків.

- Мамо, мені холодно, - сказала маленька дівчинка сонним голосом.

Батько подивився на доньку та знову перевів погляд на коня та поле.

Тварина втомилася, але до відпочинку ще довго, сонце лише у зеніті, принаймні мусить бути там, за хмарами не видно нічого, навіть величезне каміння, що літало у небі колами над світом.

Мама прокинулася та підвелася.

- Як тільки доїдемо до якогось міста, то…

Жінка забула усі міста цього величезного світу. Що як те, яке буде у них на шляху, вже давно мертве, або його мешканці налаштовані агресивно щодо мандрівників? А якщо місто буде населене примарами, яких уже і важко згадати? Проте, не сказати цього ж дитині…

- То що, мамо? - знову сонним голосом спитала донька.

- То ми зможемо дістати ще одну ковдру і будемо спати вже під двома. А тепер, йди до мене в обійми.

Донька обережно переповзла через свого брата, якого не розбудила їхня розмова, поправила ковдру та обійняла маму. Вже за мить дівчинка заснула, продовжуючи міцно-міцно обіймати жінку.

Що сталося з цим світом? Чому всі все почали забувати? Де ділися ті люди, які могли б пояснити всі біди цього світу та знайти їм вирішення? Жінка щоразу засинала із цими питаннями, намагаючись віднайти у голові хоча б фрагменти, які допомогли б бодай трохи пролити світло на жахливі події минулого. І від повного нерозуміння цих подій, вони здавалися ще страшнішими.

Мати обережно лягла, продовжуючи обіймати свою доньку. Син повернувся на інший бік та підклав під голову руку.

Ввечері сім'я зупинилася, аби дати коню перепочити. Батько дав тварині трохи води, та попила, впала на землю і миттєво заснула. Чоловік сів у возі біля дітей та жінки, і вони вчотирьох почали їсти залишки смаженого м'яса кроля, якого батько вполював тиждень чи два тому. Праворуч лежав старий лук та пара десятків стріл, які й допомогли йому у полюванні.

Важко вимірювати час, якщо майже всі спогади стерлися. Ніхто з них не пам'ятав подій, що сталися лише декілька тижнів, може місяць тому. Кожен член сім'ї немов народився заново, став іншою людиною. Дорослі не могли пригадати ані своїх батьків, ані власний дім, ані країну, у якій жили. А чи була ця країна взагалі? Чи був у них правитель, який все вирішував за них? Чи, можливо, вони прийшли із земель, куди жодна країна ще не дісталася? Батько постійно намагався згадати хоч щось й інколи у нього це виходило. Велике місто, повністю захоплене вогнем… Бліді чоловіки та жінки, що стрибали на інших… Чоловік у білій масці….

Але це все було немов у тумані, і щодня ставало все більш та більш розпливчастим. Можливо, чоловік не відкидав цієї думки, його розум сам змалював ці картини у голові, аби хоч якось відновити пам'ять. Але чому саме це? Чому ці моменти досі живі у його голові? Можливо, це все якось пов'язане із забуттям всього на світі?

- Батьку, ти точно не пам'ятаєш, як довго тягнеться це поле? - спитав чоловіка син відкушуючи шматок м'яса.

- Можливо, колись і пам'ятав, але точно не зараз. Певно, якась мапа могла б мені допомогти відновити бодай щось у пам'яті, проте я не знаю, чи можу довіряти бодай чомусь.

Хлопчик шморгнув носом та опустив голову вниз.

Жінка подивилася на свого чоловіка, потім на доньку та сина. Це точно її сім'я, у цьому вона впевнена цілком і повністю. Ці діти схожі на неї. Цей чоловік був із нею і до забуття.

- Гадаю, що вже завтра-післязавтра ми точно доїдемо до якогось міста, синку, - сказала вона намагаючись підбадьорити хлопчика. - Ми ж не можемо бути останніми людьми у світі.

- А що як вони теж нічого не пам'ятають? - пробубнив син собі під ніс.

Матір не знала, що відповісти йому на це. Десь глибоко у собі вона чудово розуміла, що так воно і є. Увесь світ забув усе. І повернути все назад неможливо.

Батько прокинувся ще до сходу сонця. Холодний вітер пробивав його тіло до дрижаків. Чоловік взяв флягу води, відкрив її, зробив два маленькі ковтки, закрив та поклав її назад. Потрібно все економити заради дітей. Він не зможе перенести їхню смерть.

Чоловік вийшов із возу, відійшов на пару метрів та сів на холодну землю. Він заплющив очі, глибоко вдихнув та видихнув повітря.

Йому здавалося, що він остання людина у світі. Немає ні дружини, ні дітей, нікого більше крім нього. Це поле… Невже воно безмежне? Ні, неможливо. Не міг ж увесь цей світ бути лише полем. Колись чоловік мусив пам'ятати і ліси, і моря, і озера, і пустелі, і засніжені землі, і гори. Це усе мусить існувати десь там, у світі. Як і міста. Він сподівався, що вже скоро переконається у цьому повністю.

- Коханий? - спитала його дружина. - Що ти там робиш?

Чоловік підвівся, повернувся та подивився на свою жінку. Вона сиділа та тримала ковдру на грудях, поруч спали діти.

- Нічого, - сказав він підійшовши до неї, - просто сидів.

- Усе гаразд? - спитала вона і лягла назад.

- Так, гадаю.

- Коли поїдемо?

- Коли кінь прокинеться.

Тварина все ще лежала на тому ж місці, де і заснула. Кінь точно був живий, чоловік бачив його дихання.

- Не розбудиш його?

Чоловік подивився на дружину, заліз на віз та ліг біля неї і дітей.

- Не хочу. Боюся, що кінь скоро помре від такого навантаження. Та і я ще поспати хочу.

- Гаразд, - відповіла дружина та обійняла чоловіка. - Люблю тебе.

- І я тебе.

Син прокинувся від того, що віз підскочив на ямі. Він повільно розплющив очі та подивився на сіре небо. Сонце було прямо над ним. Каміння було заховане за хмарами.

Мама сиділа біля нього, обіймала сплячу сестру та дивилася на поле. Батько сидів на переді та спостерігав за конем, який ледь-ледь йшов.

- З нею все гаразд? - спитав син у матері.

- Так, просто спить.

Хлопчик знову заплющив очі та заснув.

Йому снилося літо. Тепле, сонячне літо. Він йшов по маленькій галявині, тримав когось за руку, але навіть не звертав на це уваги. Його погляд був прикутий до зеленої трави, яскравих квітів та чисте небо, де не було ні хмар, ні сотень тисяч каменів, що літали навколо всього світу. Лише яскраве та тепле сонце. Тепло… Чи відчував він його колись до цього? Чи було колись це літо? Хлопчик не пам'ятав. Та і згадувати не хотів. Він мріяв назавжди залишитися у цьому сні.

Над галявиною літали маленькі комахи, яких він ніколи раніше не бачив. Вони сідали на квітки, дзижчали, зліталися у маленькі зграї. Хлопчик так захоплено за цим спостерігав, що і забув про того, кого він тримав за руку, аж доки хтось не почав міцно, аж до болю, стискати його пальці.

Хлопчик скрикнув та подивився на того, хто був біля нього.

Високий чоловік, у суцільно білому одязі та білій масці. На його поясі висіло два мечі, а на білосніжних обладунках був викуваний місяць.

Хлопчик спробував вирватися, але безуспішно. Чоловік у білій масці міцно тримав його руку і не планував відпускати. Малий борсався, кричав та плакав, але усе безрезультатно. Його пальці боліли все більше та більше з кожним моментом, аж раптом загадковий чоловік у білому не нахилився до нього.

Малий різко прокинувся та заплакав. Вже за мить його міцно обійняли мама з сестрою. Батько продовжував сидіти на переді та як і зазвичай мовчати.

Ввечері наступного дня, коли сонце вже зайшло за горизонт, вони побачили маленький вогник, що жеврів на горизонті. Батько зупинив коня та спробував придивитися.

- Що там, місто, село? - спитала дружина не відводячи погляду від вогника.

- Ні. Гадаю, що простий подорожній, - тихо сказав батько, немов боячись привернути увагу того, хто був далеко від них.

- Що робити будемо? - спитала дружина.

Чоловік не відповів.

- Тату, можливо, там нам чимось допоможуть, - сказала донька.

- Так, тату, можливо, - повторив син.

- Сподіваюся, - відповів батько. - Будемо рухатися далі туди, не хочу змінювати наш напрямок руху.

Дружина перевела погляд на чоловіка.

- Ти впевнений? Що як їх там декілька? Що як ті людини вороже налаштовані? Що як вони заберуть нашу їжу та воду? Ми не можемо так ризикувати! Ми надто слабкі, не зможемо дати відсіч навіть одному чоловікові.

Батько не відповів. Він мовчки продовжував дивитися на маленький вогник, що був десь там, на горизонті. Чоловік думав лише про те, чи пам'ятає той подорожній або подорожня, хоча б щось із минулого життя. Можливо він чи вона проллють бодай трішки світла на те, що сталося у цьому світі.

- Ми будемо рухатися далі.

- Прошу, послухай мене, - жінка схопила чоловіка за плече і ледь не випала з возу. - Давай усе гарно обдумаємо. Ти пам'ятаєш, коли востаннє бачив когось, крім нас?

- Ні.

- Чи зустрічали ми когось на своєму шляху раніше?

- Не пам'ятаю.

- Як і я.

- Мамо, мені страшно, - сказав син та притиснувся до жінки.

- Мені теж, мамо, - донька повторила за братом.

- Знаю, - відповіла мама, - усім зараз страшно.

Батько нічого не сказав.

Якщо є вогонь, значить є дерево. Якщо є дерево, значить скоро цей степ нарешті завершиться. Їм більше не доведеться їхати по мертвій та холодній землі. Чоловікові більше не доведеться думати про те, де знайти їжу, воду та як зігріти власну сім'ю, врятувати їх від смерті.

- Поїхали! - крикнув чоловік та вдарив коня лозиною.

Тварина повільно попрямувала.

Біля вогню, на землі, схрестивши ноги, сидів блідий, худий та дуже високий чоловік. Він був закутаний у мантію навіть з головою, ховаючи своє волосся, яке точно було, але руки по лікоть були оголені та складені на грудях.

- Вітання, - сказав батько зупинивши коня біля вогнища.

- Вітання, - відповів йому блідий чоловік.

Охриплість його голосу здавала до біса не природньою.

Матір та діти сиділи у возі і лише кивнули у знак привітання, коли подорожній подивився на них, і кивнув у відповідь.

- Куди прямуєте? - спитав він у родини.

- На південь, - відповів батько.

- Гадаєте, там буде краще? - спитав блідий витягнувши руки вперед та позіхнувши.

- Якби ми тільки знали. - З цими словами батько обернувся та глянув позаду себе, на свою сім'ю.

Жінка притиснула до себе дітей, а ті, у свою чергу, обіймали її. Усі троє боялися подорожнього і зовсім не хотіли з ним контактувати.

Дружина подивилася чоловікові прямо в очі. Її погляд так і промовляв: "Давай забиратися звідси по швидше".

- От і я не знаю, хоч і прийшов звідти.

- Далеко звідси до найближчого міста? - спитав батько знову подивившись на блідого.

Його пальці здавалися неприродно довгими та тонкими, неначе лапки павука чи палички. Та і цей колір шкіри… Чоловік не пам'ятав, чи бачив подібних людей раніше.

А чи це людина взагалі?

- Декілька днів та стільки ж ночей. Вже і не згадаю.

- І як там, у місті?

- Ніхто нічого не пам'ятає, прямо як я. Більшість немов у тумані, ходять як привиди, не знають, куди себе діти. Хтось вирішує завершити ці страждання швидко, хтось намагається знайти бодай щось, що могло б допомогти у пошуку правди про минуле, хтось божеволіє, а хтось вже починає миритися із всім цим лайном і живе новим життям. Якось так. Цей світ змінився, дуже змінився. Я не пам'ятаю, яким він був раніше, але точно ж не таким, хіба не так? - блідий перевів погляд із батька на вогонь. У його сірих очах біло чітко видно страх, збентеженість та втому. - Я відчуваю, ким я був колись, але не можу пригадати нічого, взагалі. Єдине, що лишилося у моїй голові, одне слово, але я не розумію, що воно може означати…

Блідий замовк, але продовжив дивитися на вогонь. Його тонкі руки лежали навхрест на колінах. Придивившись батько побив позаду нього маленьку торбу, яку блідий, певно, увесь цей час проніс з собою.

Жінка все ще боялася подорожнього, як і діти. Вона молилася богам, яких вже і не могла згадати, аби її чоловік якомога швидше поїхав від блідого. Він точно не нормальна людина і колись вона вже мала справу з подібними, але не пам'ятала коли, з ким та за яких умов. Лише щось у ній самій їй все це підказувало.

- І що ж це за слово? - спитав батько.

- Завоювання, - відповів блідий. - Або будь-яка інша з його форм.

"Завоювання", - батько прокрутив це слово у голові. Дійсно, воно мало якесь велике значення, величне, але яке саме?

"Завоювання", - подумала жінка. І немов грім посеред ясного неба у її голові виникло декілька картин битви. Тисячі мечів танцюють у кривавому та смертельному танку, сотні стріл летять у небі та спускаються униз. Крики, звук ударів найрізноманітнішої зброї, оглушливий рев якоїсь неймовірно великої істоти… І два чоловіки. Один в усьому білому, у білій масці, тримає у руках два таких самих білих меча. Навіть попри битву його одяг та зброя були кришталево білими, наче він взагалі не приймав у ній участь, не вбивав людей, не падав у багнюку.

А навпроти нього стояла темна фігура, обриси якої жінка не могла точно розгледіти. Дві руки, дві ноги, обладунки, на яких не було видно жодного герба… Лишень довгий чорний меч чітко вирізнявся на фоні всього.

І ось ці двоє теж почали битися. Їхні удари були точними, швидкими але дуже і дуже важкими. Чоловік у білій масці був значно спритнішим за темну фігуру, і вміло це використовував. Він швидко змінював своє місце знаходження, обходив темну фігуру з різних боків, атакував двома мечами одночасно. Але і його супротивник не відставав. Будучи більшим та важчим він встигав реагувати на рухи чоловіка у білій масці та наносити удари у відповідь. Ця дуель була красивою. Жахливою, але такою прекрасною.

І вмить всі ці картини у голові зникли. Жінка знову сиділа у возі, обіймала дітей та дивилася то на блідого подорожнього, то на свого чоловіка, то на вогонь. І їй знову було страшно, але на цей раз не від загадкового подорожнього, а він того, що щойно було у її голові.

- Завоювання, - сказав у голос батько. - Щось дуже і дуже знайоме, але не пригадаю що.

- От і я не можу, - своїм дивним та неприроднім голос сказав блідий. - Гадаю, що і це слово я вже зовсім скоро забуду. От тоді буде по-справжньому страшно.

- Звідки у вас дрова на вогонь? - спитала жінка намагаючись перевести тему.

- Взяв трохи там у місті і вже всі спалив, це останні, але і вони догорають.

- Ви б їх краще приберегли б на більш холодні ночі, - сказав чоловік.

- Чому? - спитав блідий.

- Ви прямуєте на північ, а там далі крім степу нічого немає, принаймні, ми не пам'ятаємо.

- Оу… - майже беземоційно сказав блідий чоловік. - Ну, що ж поробиш.

Батько нічого не відповів.

- Якщо треба, то помру вже у холоді, якщо зможу.

- Що значить якщо? - спитала жінка та посунула своїх дітей трішки назад.

Син та донька зацікавлено, але з острахом спостерігали за блідим чоловіком. Їх його зовнішній вигляд дивував навіть більше, ніж батьків. Можливо, вони колись їм розповідали казки про подібних… істот. Так, точно якісь історії були.

Брат глянув на свою сестру та прошепотів:

- Він не людина.

- Знаю, - відповіла дівчинка.

- Упир, - ще більш тихо, ледь-ледь чутно мовила мати.

- То ви кажете, що до найближчого міста їхати ще декілька днів? - перепитав у подорожнього батько.

Мати швидко повернулася до дітей та прошепотіла:

- Ляжте та укрийтеся ковдрами, негайно.

Вони її миттєво послухалися.

- Так, можливо трішки більше. Все залежить від того, як часто ви будете зупинятися.

- Добре, дякую. - Сказав батько блідому, взяв у руку лозину, яка лежала біля нього та вдарив нею коня. - Пішли!

Кінь зробив перший крок.

Блідий чоловік швидко підвівся та майже блискавично став перед твариною. Кінь заіржав, трішки піднявся на задніх лапах та став назад. Дихання тварини збилося, як і у всіх тут присутніх, крім блідого, звісно.

- Що б не сталося, не здумайте вилазити, - сказала матір дітям.

- Все ж дещо я про себе пам'ятаю, точніше, про свою натуру. - Блідий поклав руку коневі між очей, тварина заспокоїлася. - Ці спогади мені зовсім не подобаються, і я волів би їх забути, як і всі інші. Проте, якщо цього досі не сталося, то навряд чи коли-небудь таки відбудеться.

У цю мить батько дуже сильно пожалкував про те, що лук та стріли лежали у возі, надто далеко від нього.

- Та все ж, навіть якщо я раптом забуду, то моє єство знову дасть про себе знати. Рано чи пізно, але дасть. Я не зможу стати іншою істотою. - Блідий дивився батькові прямо в очі, не звертаючи уваги на віз, матір, що шукала найгострішу стрілу, та двох дітей, які несподівано кудись заховалися. - Хоч і дуже хочу. Не пам'ятаю, чи народився я таким, чи вже став. Не пам'ятаю, чи вбивав раніше дітей чи ні. Не пам'ятаю, де ховався від сонячного світла, що змушує моє тіло горіти. Я мушу залишитися тим, ким є. І я залишуся.

Батько відчував свою повну безпорадність. Він не зможе захистити ані дружину, ані дітей. Хіба він зможе побачити їхню смерть? Навряд. Потрібно щось робити…

Стріла пролетіла майже біля його вуха та врізалася блідому у плече. Він упав на землю, а батько, не гаючи жодної миті вдарив коня лозиною та наказав бігти. Тварина побігла так швидко, як тільки могла бігти з возом. Вони підстрибували на кожному камінчику та на кожній ямці, проте далеко не втекли.

Дещо оговтавшись блідий підвівся з землі, обхопив стрілу у плечі рукою та одним різким рухом вийняв її. Подивився на дерев'яну тонку палку, на якій не було наконечника та заснув два пальці у рану.

Глибоко паскудство увійшло.

Він копирсався у власних м'язах, але болю майже не відчував. Воно і логічно, такі як він не відчувають болю. Це притаманно звичайним людям, таким, які щойно були біля нього, поранили його і зараз тікають. Але вони далеко не дінуться.

Він завжди буде швидшим навіть за найшвидкішого коня у цьому клятому, жахливому світі.

Навіть забувши все своє попереднє життя, він не забув своїх звичок та здібностей.

Нащупавши пальцями наконечник стріли, він почав поступово витягувати його. Чорна густа кров потекла по його мантії ще сильніше, одяг аж прилип до блідої та тонкої шкіри.

Витягнувши наконечник упир відкинув його у сторону та миттю наблизився до сім'ї, знову став перед конем.

Тварина зупинилася.

Батько забрав у матері з рук лук та стрілу і сам приготувався стріляти у блідого.

Свист.

Упир схопив стрілу майже біля своєї шиї.

- Я не буду чіпати ваших дітей, - сказав блідий чоловік.

Жінка подала батькові ще одну стрілу, той швидко взяв її, натягнув на лук та вистрілив. І упир знову спіймав її.

- Обіцяю, з дітьми усе буде гаразд.

Блідий чоловік миттєво підійшов до батька, схопив його за ноги та скинув з переда. Кінь заіржав, піднявся на задніх лапах, упав та спробував вирватися.

Поки упир відволікся на тварину батько ударив його ногами у пах. Блідий чоловік повернув голову на того, хто лежав на холодній та мертвій землі і вдарив його правою ногою у живіт. Жінка закричала. Почувши її крик закричали і діти.

Неймовірний біль скував батькове тіло. Чоловік застогнав, відчув у роті присмак заліза та сплюнув. Суміш із крові та слини майже миттєво проникла у землю.

Упир нахилився, підняв лук, що лежав біля скрученого батька та розламав його навпіл.

- Я дійсно не буду чіпати дітей. Зрозумій, жінко, я теж жива істота, і мені, так само як і вам, потрібно якось жити, виживати. - Упир знову вдарив батька ногою, але на цей раз у бік, у ребра. Чоловік відчув, як його ребро хруснуло та увійшло у щось м'яке. Умить йому стало зовсім мало повітря. - Мені теж потрібно харчуватися, приборкувати свою спрагу. Я такий як і ви, тільки зі своїми особливостями.

Жінка кинулася до стріл, схопила одну в руку та сіла біля дітей, готуючись нанести удар, коли упир дійде до них.

Батько думав про дітей та про дружину. Він таки не зміг їх захистити. Це все його помилка, вони не мусили рухатися у сторону того клятого вогника. Він винен. Він і помер із відчуттям провини, страху та суму.

Чоловік у білій масці…

Велика битва…

Палаюче місто…

Привселюдна страта…

Чоловік у білій масці…

Темна фігура з величезним чорним мечем…

Величезна вежа у яку врізається гігантський мертвий ящір з неба…

Попіл, що немов дощ падає на землю…

Чоловік у білій масці…

- І ви, і я не пам'ятаємо нічого. - Звернувся блідий до жінки та дітей. - Останні пару днів, коли я сплю на землі, закутавшись у мантію повністю, аби не опинитися під сонцем, мені сняться дивні сни. Можливо, послання з минулого. Я бачу чоловіка у білій масці, у руках він тримає два мечі. Я бачу палаюче величезне місто. Я бачу, як гігантські істоти падають з небес на землю. Я бачу, як якась нечітка темна фігура б'ється із цим чоловіком у білому. І мені від цих снів стає страшно.

Десь там, жінко, відбулося те, через що ми все і забули. - Упир глянув на вже мертве тіло чоловіка, що лежав під ним. - Десь там сталося те, через що світ назавжди змінився. І мені дуже страшно стає, коли я думаю про це. Скажи, жінко, чи бачила ти хоч щось із видінь, які були у мене? - У відповідь лише тиша. Блідий упир переступив бездиханне тіло батька та пішов до возу. - Гадаю так, бачила. І діти твої теж, певно.

Просто подумай про те, що знаходиться у цьому світі. Подумай про всі ті речі, які ти забула. Ти вже ніколи не повернешся додому, жінко, бо його більше немає. Там будуть жити інші люди, жінко, що займуть твоє місце. Цей світ більше не твій і не мій. Єдині, хто мають бодай найменші шанси на нормальне життя у майбутньому - твої діти. І саме тому я не буду їх чіпати, жінко.

Упир підійшов до возу, поклав руки на нього та застрибнув усередину.

Жінка, очікуючи цього миттєво підскочила та встромила йому стрілу у шию. На неї одразу бризнула чорна та липка кров. Бридко… Упир нахилився назад надто сильно, тож випав із возу.

- Жінко, - сказав він встаючи та тримаючись за шию однією рукою, - повір, твоїх дітей ніхто чіпати не буде. Я просто хочу жити. І я хочу, аби вони жили. - Він обхопив стрілу рукою, та витягнув її. Наконечник усередині не залишився. Половина його темної мантії вже була у цій липкій чорній крові. - У них та у мене є майбутнє!

Жінка знову схопила стрілу, підвелася та дивилася на чоловіка. Кінь, наче, і не бачив усього того, що відбувалося на возі.

- О, то ти готова їх і далі захищати… Невже ти не бачиш, що всі ці стріли не завдають мені ані найменшого клопоту чи болю? Невже ти настільки дурна, жінко? - Упир почав обходити віз. - Я розумію, що ти хочеш жити, проте ти не зможеш нормально існувати у цьому світі, на відміну від своїх дітей. Я переконаний, що ти навіть імені свого не згадаєш, як і я! - Він зупинився та божевільним поглядом пожирав жінку очима. - А от діти твої мають. Чому вони і досі ховаються від мене під ковдрами? Вони ж чудово чують, що я говорю! Чи не так, діти?! - Мовчання. - Чують, але бояться. Нічого, цей страх також зникне, як і наші з вами спогади, минулі життя.

- Йди до біса, - сказала жінка та відчула, як по її щоці униз котиться одна сльоза.

Упир продовжував пожирати її божевільним поглядом. Його сірі очі кристально дивилися у її, намагаючись знайти хоча б натяк на те, що вона розуміє сказані ним слова. Ця жінка не дурна, вона просто налякана. А він просто дуже і дуже голодний.

- А знаєш, чому і у мене є шанс на нормальне життя далі? Бо я не помру, якщо не буду надто дурним. - Він подивився на темне нічне небо. Хмари ховали за собою і мільйони прекрасних зірок, і кільця світу і усі місяці, що відбивали від себе світло сонця. - До сходу ще багато часу, я встигну і поїсти і сховатися. А ти, жінко, до світанку вже не доживеш.

Упир одним стрибком опинився на возі. Жінка спробувала нанести ще один удару у шию, але блідий встиг відвернутися, схопив її за руку та притиснув до себе.

- Ти ж не дурна, я це бачу. Ти просто хочеш захистити своїх дітей. Але не бійся, їм нічого загрожувати не буде. Поглянь на коня, жінко, я його не чіпав, хоча міг би вбити у найпершу чергу, але і з ним все буде добре. Моя присутність заспокоює його, хоч і лякала спочатку. І він, жінко, і твої діти, і я… Ми житимемо. А світ помиратиме повільно. У наступних поколінь точно є шанс почати все знову.

Закінчивши розмову він укусив її за шию. Жінка почала кричати, але вже зовсім скоро замовкла та впала на віз. Упир присів біля неї та продовжив пити її кров.

Діти досі так і не вилізли з-під ковдри.