Пропащі

1

Прокинувся в обіймах болю. Насилу розплющив очі. Тьмяне світло ковзнуло пеленою, зір не подужав розгледіти ніщо. Витер заслинену щоку, сутужно прийшов до тями. Напроти порожній погляд жовтих демонських очей. Червона шкіра, ріжки й смертоносні зуби. На місці шиї шмаття плоті, жодного натяку на тіло.

Звівся навколішки та роззирнувся: обдерті стіни церкви, світанок пестить танок пилюки.

— Алєжка, шо сталось?

— Тебе відпиздила жінка, — самотня голова заговорила й зайшлася сміхом.

— Завили писок.

Тяжко підвівся. Все пульсувало та крутилось, наче з перепою. «Якби ж то» — пронеслася думка. Намацав на щоці поріз та констатував:

— Вимочила ніж у псячій отруті…

— Аматор, — фиркнув Алєжка. — Якби шприц набрала, ти б здохнув.

На правду промовчав. Підняв відтяту колись ним же демонську макітру. Причепив за гострі вуха ручку од відра й повісив на стіну, мов химерний ліхтар.  

— Стережи хату.

— Щоб страшного Різника ще яка баба не відчесала? — вискалив зуби Алєжка.

— Будеш багато пиздіти — виріжу очі.

— Не вперше чую.

І справді — погрозу бажано б змінити. Страх єдиний інструмент, що діяв безвідмовно. Засумнівавшись у цьому, дочовгав до відра з водою. Набрав глечик, заходився пити. Дудлив завзято, доки шлунок не здався.

Кинувся надвір, потік блювотиння зупинив на пів дорозі.

— Красунчик! — Алєжка заволав. — Моя школа!

Струмінь затихнув, єство повернулось до норми. Витер вуста й насуплений глипав на чорне блювотиння.

— Ця курва вкрала мій меч. Цілеспрямовано. Вислідила, обійшла пастки…

— Старієш, братан. Ставлю на днях якийсь демон тебе завалить, — єхидно промовила демонська макітра.

Дістав з кишені плаща склепаний власноруч ланцюг. Дерев’яні різьблені ручки, а головне гострі шипи на кожному кільці. Дробовик не перевіряв, його вагу відчув одразу.

—Закінчать, як ти. Пам’ятаєш ланцюжок? Скажи пасував твоїй шиї.

— Дуже смішно. Тобі казали, що ти не Різник, а Гандон?

— Подивимось, як ти скоро заговориш, — і сам не втримав химерний оскал.

— Йдемо ловити ту сучку, — Алєжка зайшовся ентузіазмом. — Тільки ж по-братськи: голова мені, тобі тушка.

— Обійдешся. Вбиваємо, забираємо меч і все, — сердито він одказав і почовгав збирати провізію.

— Який ти нудний, — наче ображена дитина, демон промимрив. — З Ірою ж весело вийшло.

Застигнув. Зціпив зуби до болю в щелепі, вихопив дробовик.

— Ще раз згадаєш це — не пожалію набій, — запхнув ствол до рота Алєжки.

— Як скажеш, — прошепелявив той. — І до речі, дівка ще мотоцикл вкрала. Чув, як вона погналася в місто.

2

Прохолодне вологе повітря розігнало знемогу. Важкий рюкзак на спині й дробовик з Алєжкою в руках все одно мучили отруєні м’язи. Черевики ковзали на мокрій траві, як пагорб задирався вгору.

— Алєжка, курва, — штурхнув ногою довбня, що, колихаючись на ручці, теліпав язиком.

— Я голодний, — буркнув той і не кинув нехитру затію.

Насуплений зупинився. Попереду звивиста долина, з-за країн якої виглядали багатоповерхівки. За подувом вітру мряку наповнили запахи спирту й тухлої риби.

— Ти ж знаєш, що мене пора годувати, — промовив Алєжка.

— Закрий пащу, бо гімном нагодую, — гаркнув спересердя й почовгав до міста зненависним шляхом.

Чорнота неба підганяла. Стільки років од Великого Кінця не міг розгадати нові повадки погоди. Принаймні пізня осінь і зима незмінно рятували від жари пекельного літа.

Їдкі випари спирту припікали ніс. Завернув за пагорб і вгледів відблиски ставка. Навколо роїлися люди, та не вони прикували погляд. На березі водойми лежала величезна демониця. Оголена зеленувата плоть покрита лусками корости. Розставлені ноги, розкішницю пестить кігтиста рука. Тіло здригається, бризкає соками втіхи, що стікають у водойму.

— Кицька, — промовив облизнувшись Алєжка.

— Зараз ригну.

Під масивними ногами розчавлені тільця людей. Намагались випити свіжого нектару. Розумніші чи жалюгідніші пили, припавши навколішки у став. Поруйновані ж ущент валялися долі й лизали вологу землю.

Не зводячи зору з демониці, підійшов до одного з неборак. Жовта шкіра й зіниці, зубів немає. Набухле черево від роздутої цирозом печінки. Наче сліпе кошеня й лише пекельна мати не дає бідоласі сконати. Дістав ножа та зиркнув скоса на неї. Головне не попастися в руки, бо стане не по волі замінником прутня, та за день зітреться об диявольську пизду.

Зиркнув на щасливого Алєжку, противна пика та жаскі очиська. Вхопився за остатки волосся чоловіка, зазирнув у приречене лице та перерізав горлянку. Поклав Алєжку до струменів артеріальної крові. Одійшов і звів на демоницю дробовик.

Підручна демонська макітра, єдиний супутник, Алєжка завзято сьорбав кров. Давно не намагався зрозуміти світ. Ні щоб текти з розсіченої шиї, кров зникала десь у залишках демонічного тіла. Учув вдоволений стогін і буркнув:

— Достатньо.

Вхопив Алєжку й побрів геть од ставка.

3

Омитий брудним дощем дочовгав до міста. Потріскані дороги оповиті зеленню. Сотні домівок, розфарбовані сажею та кров’ю, руїною припали до землі. Деінде височіють багатоповерхівки збудовані на совість. На противагу «совкові панельки» ще до Кінця склалися в братські могили від землетрусів.

 Жодної живої душі. Лиш подекуди крилами тріпають круки. Спіймати б кілька, та часу немає на це. Доведеться їсти сушене м’ясо і пару яблук, що взяв із собою.

Плентався до найближчої цегляної дев’ятиповерхівки. Жодних вікон, фасад давно обваливсь, але структура міцно стояла. Її монументальність серед постапокаліптичного пейзажу притягувала безліч очей. Найбільш потрібних в тому числі.

— Щось відчуваєш? — запитав у Алєжки, перед тим, як ступити всередину.

— Це гімно крилате нагорі, — одказав той, зиркнувши з-під лоба.

— Побачиш щось — пали.

Робив це не вперше, та кожна сходинка розганяла калатання серця страхом. Видерся на восьмий поверх і зупинився. Намагався втихомирити дихання, прислухався чи поряд не приховалося зло. Натомість підручне порушило тишу:

— Діду, давай роздупляйся.

— Не пизди, мені й сорока немає, — прошепотів Різник і помалу рушив угору.

На останньому прольоті сходів примостив демонську голову в куток, напроти дверей на дах. Дістав з кишені ланцюга та посунувся далі. Набрався хоробрості й щосили загрюкав у сталь. Учувши рухи на даху, рвонув донизу. І, як позаду заскрипів метал, перескочив через перила.

Полум’я хлинуло з ротяки Алєжки й пронеслося вихором назовні. Закрився шкіряним плащем, миттю регіт і вереск замінили жар:

— Лежати й смоктати! — Алєжка заходився сміхом та співом: — «Янгол» моя сучка, «Янгол» моя сучка!

З ланцюгом напереваги рвонув нагору. Сморід паленого пір’я, аромат перемоги — на жаль, половина справи. Вискочив на дах, роззирнувся. Обвуглені рештки людей і тварин, техніки, меблів — пережитки людської доби заплетені у величезне гніздо.

Залишки полум’я шипіли під краплями дощу. Власник домівки стогнав неподалік і повз до крою будівлі. Химерне створіння, помісь людини й птаха, іронічно назване «Янголом». Крила обсмалені, очі повитікали від вогню, та гострий дзьоб не згубив смертельну небезпеку.

Забіг за спину та накинув ланцюг на шию створіння. Зімкнув щосили й потягнув до себе, аби разом з демоном не звалитися випадково донизу.

— Знаєш, хто?

— Різник, — дивним ґелґотанням демон одказав.

— Молодець. Тоді знаєш, що можу відправити горіти до грішників в один із котлів.

Демон тріпонув крилами в спробах звільнитись. Намагання обернулись ударом ногою по ребрах. До хрускоту кісток Різник притиснув черевиком крило до бетону.

— Пропоную угоду, — дочекався відповідь «Яку?» та сказав: — Жінка, білявка. Років тридцять. Зелена куртка, ймовірно на мотоциклі «Дніпро». Бачив таку?

— Бачив… — ледь розібрав крізь скрип обпечених легень. — Пару годин тому…

— Знав, що хтось з вас бачив, — самовдоволено промовив Різник. — Де?

— Кілометр звідси… Але ти пізно. Її забрав чорний Мерседес…

Факт, що завше дорівнював смерті. Але й живою вона йому не треба. Повільно зняв і з шиї ланцюг. Вихопив рушницю та всадив дріб у демонську макітру. Хутко взявся за крила та скинув тіло із даху.

Потужний вибух трусонув будівлю. Припав на мокрий бетон. Груди щемило, дзвін пронизував вуха. Та свого добився, ще й одним демоном менше.

4

Сутінки невблаганно підступали. Приємний запах опісля дощу — єдине, що радувало. Сунувся крізь густий ліс. Даремно намагався побачити в темені гриби — провізія зайва не буває. Од невдачі не сумував, бо ж прийшов за іншим.

Червоний вогник у зарослях скував увагу. Принишкнув за деревом, затамувавши подих. Жаринка погасла, та інші спалахнули деінде натомість.

— Алєжка, в нас гості.

— Ага, — демон не розділив тривогу.

— Допоможеш?

Той глибоко затягнув повітря й висунув роздвоєний язик. Зміїна чутливість того пестила повітря. За мить пекельного товариша також наповнив ляк:

— Земляні. Не чув сильних таких… Даремно все це. Нахуй тобі всралися меч і мотоцикл?!

Червоні рубіни очей наближались, замикаючи коло.

— Стули писок, — прошипів Різник і зняв рюкзака. — Сиди тихо.

Заховав довбешку та міцніше взявся за дробовик. Згадував маршрут і похапцем планував утечу.

Нестерпний вереск пронизав повітря, за ним понісся гуркіт кроків. Постріл, відразу другий. Спалахи блиснули тінями жаху. Серед них пекельні химери та бризки крові. Крик надривний сутужний, від муки, яку могла принести лише зброя Різника.

Крізь гущавину рвонув до порятунку. Зціпив зуби від гніву й досади, вистрілював дорогоцінні набої. Демони ж не відступали, хоч кілька судомно впали додолу.

Важке тіло прибило Різника до землі. Вогка земля, зогниле листя приязно з болем привітали. Добряча гіляка привалила ногу, та найгірше — пазурі, що вчепилися в спину. Спробував відбитися, та дробовик одразу видерли з рук. Дебела демониця підхопила за шкірку й підняла над землею.

Вугільно-чорна шкіра та сяючі очі. М’язисте оголене тіло, яке б за дивного минулого життя вважав би миловидним. Зараз пишні груди навіювали страх, бо ж за ними пекельне серце. Серед химерних чуттів затесався подив: «Чо’ вони голі постійно?»

Удар об дерево відповідь не дав, та позбавив будь-яких питань. Свідомість помутніла, німота загорнула в обійми. Міцно стиснуті зап’ястя, Різника поночі потягнули в невідоме.

Кожен камінь і корінь відчував на тілі. Кожен удар, кожна гілка, що дряпала обличчя, повертали до тями. Примружений розгледів дев’ять демониць. Кілька скривавлені, одна, взагалі, без руки. Та в лівиці натомість тримає смертоносну відібрану зброю.

З болота тіло витягли на гравій. Дрібними камінцями знущання пробіглося шкірою. Чув, як Алєжка скрипів зубами в рюкзаку. Лише везіння відділяло його од поїдання пекельною ріднею. Аби обом не здобути цю долю, вичікував шанс на втечу.

Коли ж позаду зачинилися двері маєтку, даремно стрепенувся, бо ж сили потрібної близько не мав. Отримав ляпас і з мукою на пару його потягнули у підземелля. Розчув гамір людей і кислий сморід давнього гною.

Приміщення осяяне свічками, збудоване за нормального життя. Загиджене повсюди, на стінах неймовірні причандалля, що й найбільш збочене порно позаздрить. Знав, що це був маєток депутата, багатства такого навіть од нього не чекав.

 Не встиг оторопіти, як наче ганчірка полетів об стіну. Новий напад болю й метушіння навколо. Відчув, як стягують рюкзак, за ним і плащ. Нарешті лишили в спокої з холодом, стражданням укупі.

Демониці рушили до величезної купи в кутку. Сутужно розгледів верховного демона. Огрядна туша, спотворена жиром, що важко розібрати обриси подібні до людських. За животом не видно ніг, щоки лежали на масивних грудях. Лишень куца борідка розкривала чоловічу стать.

Демониці вклонилися та затягнули мантру. Роззирнувся. Маленький вхід перекритий. Однорука демониця скалила зуби й не зводила з нього дробовика. Навколо сиділо з десяток людей скоцюрблені знемогою та болем. Погляд зачепив знайомий зелений колір. За ним розгледів бажаний блиск серед купи речей.

Крик громом пронісся довкола. Демон волав, облизував жадно потріскані губи. Дві демониці заходились підіймати величезне пузо. Заворожено дивився на дійство та не міг зрозуміти. Насупив лоба й ледь утримав лайку. З-за сотень кілограмів жиру показався маленький пісюн. Яскраво червону голівку покривав білий наліт. Демониць окутало щастя й вони хлинули до нього. Пестили язиками, смоктали завзято, наче льодяник. Демон здригався від насолоди, пальцями сардельками лащив соски.

Одсунувся подалі від огидного акту содомії, аж тут земля під ним затрусилась. Складки жиру вібрували й тремтіли, хвилями зганяючи піт. Із демонічного прутня бризнула сперма. Жовтогаряча, наповнена згустками крові та гною, наче з брандспойту струменів диявольський сік.

Полегшено зітхнув, коли потік зупинився. Відсунувся подалі від смердючої маси. Вона повільно розтікалась увсебіч, доки демон не заволав. Все річище завібрувало. Один за одним з нього виривались білі слимаки й підлогою мчали до людей. Першими крізь роззявлені роти вони проникли в непритомних. Два чоловіка й жінка задрижали. Худі замурзані злилися в поцілунку. Зривали одяг, вгризалися зубами у плоть. Криваві цілунки немитих тіл, оповиті сексуальним сказом. Водоверть розпусти поповнювали інші в’язні хіті, заражені пекельний сім’ям. Омут членів і вульв, стогонів і криків, крутився під вереск заласся демонічного кодла.

Теплий, слизький черв заповз під штани. Огида Різника підкинула з підлоги. Гамселив ногою об стіну, доки химерний сперматозоїд не луснув.

Рознісся постріл і дріб пошматував над головою стіну. Глипнув на одноруку демоницю. Тіло тої тремтіло від насолоди, проте лівиця не пускала зброю.

— Алєжка пали! — криком задіяв останній козир.

Припав до землі, як полум’я пронеслося підземеллям. Пекучі язики підсмалили гору одягу й іншого лахміття. Скочив на ноги, бо ж виграв тільки мить. Цих демонів воно лишень розізлить.

Пролунав ще один постріл, за ним же марне клацання курка. Підхопив нагрітий меч і роззирнувся. Обпечені люди не зупинялись, окутані хтивим потягом до згубної розпусти. Шкіра покрита пухирями, їдкий запах згорілого волосся.

Злющі демониці кинулись на нього. Широкий замах і перша макітра впала на долівку. З розрубаної шиї струменіла кров. Під ногами лопали живчики пекла, що теж рвонули в атаку. Наступний удар Різника пробив пишні груди й дістався до серця. По зойку від утрати, верховний демон, підвівся, породивши трепіт землі.

Глипнув на закривавлений меч у руках і важко зітхнув. Відтяв долоню, що пазурами тягнулась до лиця. Зніс довбешку озвірілій од болю істоті. Поріддя ж пекельної розпусти все наближалось тонами сала.

— А ну нахуй, — лайкою вирвався відчай.

Приціливсь і щосили запустив меч. Тьмяний відблиск свічок грав на гострому лезі, доки те не зустріло плоть. Прямісінько між свинячих очей, воно просікло жирну макітру наскрізь.

Слух зранив вереск демониць. Та істоти не рвонули забрати життя. Заціпенілі не зводили з володаря зір. Тіло того задубіло й тільки слина й залишки сперми стікали жиром додолу. За мить багатотонна туша рухнула на землю. Демониці припали на коліна і з хворими хіттю людьми повзли до мерця.

 Подалі від гріха задкував. Підхопив плаща та закляклого Алєжку. Востаннє зиркнув на власне діяння. Меч, що так і стирчав із макітри, ваганням пронизав думки. Ступив крок забрати, як усе затремтіло.

— Почалося, — сухо промовив Алєжка й зажмурив очі.

Убите лихо невідома сила повільно потягнула під землю. Свита ж не покидала його, в щирих обіймах провалювалась у прірву за ним. Метр за метром ґрунт сипався до пекельного вогню.

Схопив дробовика й кинувся до сходів. На порятунок лишалися секунди. Крізь біль і втому гнався вгору від порожнечі, що зжирала все. Фундамент затріщав, стіни затрусились і дах за спиною рухнув додолу. Прохолодне свіже повітря й наче порятунок, але провалля безупинно росло. Серед дерев на гравійній дорозі розгледів пару червоних вогнів. Острах нагадав про зло, та пам’ять з минулого життя врятувала.

З вікна автівки показалась знайома білява голова. Крик що рознісся від неї прибив сюрпризом.

— Сюди! — гукала нічна злодійка, махаючи рукою. — Ворушись давай!

Знесилений піддався словам і вхопився за єдиний порятунок. Крізь відчинені двері скочив на заднє сидіння й, стукнувши ногою водійське, заволав:

— Гони!

Шини сипонули гравій у вирву та автівка рвонула з місця.

5

Рев двигуна не міг заглушити гуркіт позаду. Ненаситна пустота поглинала землю. Голодом пекла ламала асфальт, поїдала віковічний ліс, що пережив і Кінець.

Глипав лихо в заднє вікно. Місто, що стало рідним, зникало на очах. Передсмертні крики тварин перепліталися з вереском демонів. Серед місячного сяйва в небо здіймалися хмари птахів, серед них «Янголів» величезні тіні.

Автівка промчала повз його село, та прірва не зупинялась. Здавив кулаки, очі зажмурив. Пекучий біль і ненависть їдка закрутили у трансі.

Гальма запищали й автівка зупинилась. Спершу вчув дихання важке, за ним жіночий голос:

— Втекли…

Вона відчинила дверцята й вийшла надвір. Глипнув на зіщулений тендітний стан. Подався за нею.

Застигнув, заціпенів од видовища, яке сам породив. Величезна вирва тягнулася до горизонту. Десь далеко в глибині виднівся вогонь. Все життя, що так довго збирав по крупинках, покоїлось там у порожнечі.

Дістав з кишені ножа й рушив до незнайомки. Міцно вхопив її ззаду та притиснув лезо до глотки.

— Назви хоч одну причину не зарізати тебе, — процідив крізь зуби.

Жодного поруху, лиш трепіт од холоду осінньої ночі. Важко зітхнула й промовила стиха:

— Я тебе врятувала…

Їдкий смішок вирвався з нього. Голос від того м’якшим не став.

— Смішно. Якби не я, тебе вже б трахали до смерті… — замовк од недолугості слів. — Хто розказав тобі про меча?

— Яка різниця? Всі про нього знають, — спокій її потроху лишав, мова давалася важче. — Всі чули про Різника та його чудо зброю.

Легенда, страшилка серед демонів і людей. Вигідно в жорстокому світі після Кінця. Але й тут розплата настала.

Вдихнув на повні груди. Приємний аромат білявого волосся збив усі наміри. Давно не відчував запаху гарного шампуню, тендітного тіла. Відкинув пережитки минулого та приставив лезо до артерій. Щоб не мучилася довго.

— Я можу тебе врятувати, — бовкнула вона.

— Одного разу достатньо… — глипнув скоса на прірву поряд.

— Є одне місце, — наввипередки з смертю тараторила жінка, — де немає жодного демона.

Чув подібне безліч разів. Серед передсмертних благань це далеко не в топі.

— Яке? — підганяв, аби швидше покінчити з останніми словами.

— Село Зарваниця. Там відпустовий центр.

— Церква? Мені для захисту наших достатньо…

— Ти не розумієш, — перебила вона, впевненість буйно проросла у тоні. — То не просто церква, де лише в ній безпечно. Там усе село під захистом, жоден демон не може туди ступити.

— Байка, — він хмикнув. — Занадто гарно, щоб бути правдою.

— Це правда, клянуся. Вони відправляють рятівні загони. Один підібрав мене…

— Дай вгадаю: вбиті або підкорені.

Замовкла, доки, натиснувши ножем, не змусив знову говорити.

— Так. Тому вкрала меч, мотоцикл. Думала з ними сама доберуся… Але подумай, разом у нас точно вийде…

Мовчав, колупався в думках. Погляд блукав химерним пейзажом, де зло поглинуло звичне життя. Спітніла рука не відпускала ніж. Відчував на рукоятці пульсації крові жінки. Чи то його серцебиття шаліло. Розгубився у відчуттях, опустив зброю.

Розвернувся й почовгав до машини. Не повертаючись промовив:

— Сідай за кермо. Я не знаю дорогу.

6

Світанок блищав на запітнілому склі. Випалені до тла місцини по раз змінювались лісами й розлогими зеленими полями. Автівка повільно сунулась розбитим шляхом.

Вдивлявся у горизонт. Чорнота звідти неспішно повзла до молодого сонця.

— Суне сильна злива, — промовив Алєжка, що валявся поряд на задньому сидінні. — Може знову торнадо буде, — грайливо демон додав.

Слова вселили тривогу. Вгледів заржавілий знак попереду та поворот.

— Повертай, Блонді. Зробимо зупинку.

Навіть оком не повела. Дивилась уважно на дорогу та не збавляла швидкість.

— Треба знайти якісь припаси, — байдужість побудила злість: — Блонді, я сказав поворот, блять! Ну все, курва, — гаркнув і дістав пістолет, коли машина пропустила потрібний віраж.

Жінка влупила по гальмах. Ті противно запищали й авто зупинилось посеред дороги.

— Я не Блонді, — тихо, та впевнено промовила вона. — Мене звати Вікторія, можна Віка.

— Ой, блять, — саркастично посміхнувся та промовив: — Тебе так назвали, дай здогадаюся, мертві батьки. Весь світ білявої симпатичної дівчини Вікторії мертвий, — нахилився й говорив їй прямісінько у вухо: — Насрати ким ти була там, ким батьки бачили тебе. Зараз тільки я з тобою. Тому ти Блонді, — вхопив демонську макітру й всадовив на переднє сидіння. — А це Алєжка. Не Аластер, Азаззель чи як там цього підара звали. Він Алєжка. Бо я відтяв макітру йому. Вловлюєш сенс?

Все одно мовчала. Втупила погляд в кермо. Гучно ковтнула слину, відповідь і досаду з нею. Тишу порушив Алєжка:

— Звикай, Блонді. Різник у нас трішки тойво… — зустрів злий позирк господаря та завершив: — Агресивний. І ти могла бути запросто Шльондра. Сучка… Глиста…

Викрутила кермо та рвонула з місця назад до повороту. Машину труснуло на обочині й Алєжка злетів із сидіння. Зойкнув і з підлоги продовжив:

— Гімнючка, Брунгільда, наприклад. Єва ще, то геть херня, як на мене. Попка, Пісічка…

— Алєжка, завали писок, — буркнув Різник, не зводячи погляд з дороги.

Та старим вибитим асфальтом тягнулася міжряддям дерев. За мить показались будинки. Од землетрусів і божевільної погоди ті подекуди втратили цеглу. Оголена глина, що доживала сотню років, розсипа́лась. Труп села безнадійно розкладався.

Виглядав поодинокі сліди землеробства. Бур’яни безжально глушили всі агрокультури, та деякі мали вціліти.

— Ставай, Блонді. Он садок є.

Не зупинялась кілька секунд, демонструючи норов. Ще раз дозволив, вийшов з автівки не вронивши й слова. Помітив кілька червоних яблук, почовгав до них. Зірвав одне, надкусив. Кисле, ще й трохи примерзло, та вибору особливого немає. В глибокі кишені заходився збирати інші.

Шурхіт трави зупинив. Направив пістолет на незнайомця. Той хутко підняв руки догори та промовив:

— Доброго здоров’я! Ви, цего, пукалку ту опустіть… Я ж до вас не зі злом.

— З чим тоді?

— Та побалакать, — знизав плечима огрядний чолов’яга. — В нас тут рідко люди бувають. Я ж один остався.

Звучало щиро та правдоподібно. Зброю ж не опускав. Не раз такі добродушні дядьки діставали з-за спини рушницю.

— Один кажеш? Може є зайві припаси? Нам би згодились, — кивнувши на машину, промовив.

— Та щось найдеться. Якоїсь сушки можу дати. Морква добре вродила, яблука…

— Супер, — перебив його, втомлений підігравати. — Щось чекаємо?

— Нічого, — розважливий тон незнайомця не стухав. — Ходи за мною, я тут недалеко живу. Якраз картопля печеться.

Чоловік махнув, мовляв гайда, та почовгав до ґрунтовки з іншого боку городу. Зброю не опустив, та маякнув напарниці, щоб та приєдналась.

— Що таке? — запитала Блонді.

— Пішли. Алєжку лиши, хай стереже машину.

Спершу насупила брови, та за мить уже підтюпцем бігла за ним. Нахмурений він не вронив і слова, коли жіночі очі замиготіли питанням. Все роззирався навкруги, аби не втрапити в пастку.

Жодної засідки все не було. Гомін пташок і дзюрчання річки, попереду кректання немолодого незнайомця. Ні тобі натяку на небезпеку.

Показалася потрібна хата. Єдина доглянута в селі. Пофарбовані вікна, трактор і поржавілий «Ланос» у подвір’ї. Поміж усього добра бігали кури та десяток качок. Таку ідилію хіба у снах знайти.

Заглянув у вікна — звичайнісінька домівка. Навіть телевізор стояв на столі. Хоч, як і вся електроніка, згорів у перші дні Кінця. Дочекався, доки чоловік зайде всередину. Тримав на мушці, чекаючи підставу.

— Та пішли, — промовила Блонді й зайшла в хату.

Зітхнув і рушив за нею.

— …та ще й який добрий, — розчув залишки вітання незнайомця.

Той завзято порався на кухні. Розставляв тарілки. Потягнувсь у піч і дістав звідти глиняний горщик. Аромат окутав Різника приємним теплом, що він бездумно вмостився за стіл. Мить і в тарілках пашіла картопля з грибами та м’ясом.

Не спішив їсти, похитавши головою, і Блонді зупинив. Чекав, доки господар спробує наїдки. Той же не розгледівши тривоги, взявся за сніданок.

Схвально кивнув і насмілився їсти. Гаряча страва пестила багатством смаків. Ковтав ложку за ложкою, ледь пережовуючи. Думки миготіли від насолоди, тягнули в минуле забуте життя.

— Це просто шикарно, — бовкнув і криво всміхнувся.

— Так, дуже смачно, — підтримала Блонді. — Де ви так навчились готувати?

Господар зашарівся та відклав ложку.

— Та воно якось само, — зніяковіло промовив. — Це ж не складно. Головне в їжі контрасти.

— Це як? — запитав Різник, не зводячи погляд.

— Солодке й кисле, того яблуко поклав, — відповів незнайомець.

—  Точно, яблуко… — промовила Блонді та далі чоловік її перебив.

— Тільки з м’ясом складніше, — голос втратив розважливі ноти. — Над ним довго мізкував… Пойміть, тварині перед смертю страшно, того, як не крути, та м’ясо буде гидке, — слова набирали химерної барви. — Щоб цього не було, треба її порадувати.

Ковтнув залишки картоплі й вирячив на господаря очі. Крива посмішка на рум’яному лиці. Заворожений позір не сходив із Блонді. Різник важко зітхнув, ухопив пістолет і вистрелив у макітру мужику.

Кров зашипіла на гарячій печі, масивне тіло загриміло на підлогу. Кухоньку сповнив жіночий вереск.

— Ти кінчений?! Нащо ти його завалив?

Підвівся, оцінивши тіло — труп. Зустрів нажаханий зір Блонді та промовив:

— Він їбанувся. Шо не видно? Порадувати тварину перед тим, як вбити, — показав руками на тарілки. — Схоже на те?

— Яке ти хворе…

— Доїдай. Піду поки пошукаю припаси.

Рушив до дверей, як стілець прилетів по спині. З’їхав по стіні, в очах темінь. Глипнув скоса на Блонді, без роздуму готовий забити до смерті.

Жінка стояла нерухомо. Роззявлений рот, скляний погляд, прикований до господаря, що звівся на ноги. Він витер кров із чола, де не було й сліду від влучання кулі.

Не встиг підвестися, як незнайомець ухопив стола та з нелюдською силою привалив ним зверху. Чув, як Блонді пручалась, та гучний ляпас обрубав боротьбу. Повз по битих тарілках, розкиданих наїдках. Гуркіт дверей привів до тями.

Дістав дробовик, та удар черевиком наввипередки прийшовся по ребрах. Незнайомець видер зброю та викинув подалі. Схопив скованого болем Різника та потягнув надвір. Дарма впирався, пекельні сили здужати не міг.

— Кріпкий ти чоловік, — крізь зуби процідив господар. — М’ясо буде жорстке, підеш на бастурму.

Краплі дощу освіжили єство. Мокрий плащ ковзнув по руці незнайомця. Вхопився за вільну мить і врізав йому по яйцях. Той поточився зігнутий назад. Різник скочив на ноги, готовий до бійки. На противагу гостре лезо сокири. Ледь устиг ухилитись, перескочив через паркан і кинувся навтьоки.

Гілки дряпали лице, багнюка підкошувала кроки. Озирався, шукаючи щокату пику та сокиру поряд. Зір зустрічав лише зів’яле листя. Вгледівши автівку, стишив хід. Притаївся за деревом. Пильно вдивлявся крізь грозу, нікого навколо не було.

Наважився йти. На краю гущавини застигнув, зітхнув і рвонув до машини. Відчинив водійські дверцята та сахнувся від несамовитого крику.

— Die motherfucker, die motherfucker! — горлав Алєжка. — О, здоров. Ти чо’ сам?

Мовчки скочив за кермо, завів автівку. Сходу розвернувся й, не вронивши слова, рушив геть із села.

— А Блонді? — запитав Алєжка.

— Блонді гайки.

— Шкода, — інтонація говорила протилежне. — В неї гарна срака була.

Знизав плечима та зиркнув скоса.

— Як ти не відчув, шо то демон?

— Жирчик демон? Прикольно, — розважливо той одказав. — Стоп. І ти втік від нього?

Відповіді демон не дочекався й зайшовся сміхом. Різник гарно розумів чому. Лють одразу запалила нутро. Не через насмішку, а злість на себе. Вдарив по гальмах і крутнув у найближчий поворот. Потягнувся за пазуху й намацав ланцюга. Кривий оскал блиснув на лиці.

Роззирався навкруги, обираючи місце. Зупинив машину за густим садком. Вхопив Алєжку та з ланцюгом напереваги рушив у зливу.

— Різник когось прикінчить, — за дощем ледь чулося мугикання демона. — Різник когось прикінчить.

Вгледів потрібну хату. Сховався за стовбуром дубу та підніс Алєжку до рівня голови.

— Бачиш синій трактор? Спали його нахрін.

Пащека струменіла потоком пекельного вогню, що метал закапав на долівку. Застигнув споглядаючи огнище. Серед густого диму господар, на що скомандував: «Пали!».

Полум’я збило чоловіка. Палений дощ парою окутав лице. Занадто проста перемога. Взяв щасливого Алєжку на плече. Приготував ланцюг, ішов покінчити з господарем напевно.

Обвуглене тіло валялось біля хати. Накинув на шию ланцюг, як тут чоловік роззяпив повіки. Пусті очниці зріли пустоту. Встиг лише розіп’яти шкіру, як демон підскочив і зніс Різника додолу. Сліпий та розлючений верещав, безуспішно намагався віднайти сокиру.

Повільно підвівся, застигнув. Злива навколо не вщухала, оповиваючи шумом рухи Різника. Роззирнувся, помітив у траві дробовика. Поставив Алєжку на землю, в жовтих очах знайшов порозуміння.

— Ходи я тебе сучка зажарю!

Під крики демона метнувся до зброї. Обпалений господар рушив до Алєжки. Обпечена плоть тріщала, кров сочилася з неї, та рани гоїлись хай би там що.

— Сука, відпусти! — заволав Алєжка.

— Такий делікатес я ще не…

Влучний постріл розтрощив макітру чоловіка. Той впустив Алєжку, похитнувся, проте не упав. Насупроти кроки ставали твердіші й вели його до Різника.

Зціпив зуби й вистрілив у груди. Кров бризками всіяла долівку й зникла за дощем. Роздроблена пика клацала рештками зубів, мозок стікав по щоках, та все одно демон ішов убивати.

— Курва, — буркнув Різник та відчайдушно палив обойму.

Кілька пострілів в живіт, у залишки макітри, й вивірені в серце. Стріляв до порожнього клацання затвору, доки ворог не впав додолу.

Ковтнув гірку од тривоги слину й перекинув тіло на спину. Сахнувся, звидівши, як з розстріляного пуза виповзають дивні хробаки. Вони стікали зеленою кров’ю, замертво припадали до землі.

Зиркнув на Алєжку, що валявся долі, та промовив:

— Глисти-демони. Прикинь.

Той зайшовся противним сміхом, на противагу тривозі Різника. Під ногами земля задрижала, з кожною миттю сильніше. Готовий тікати, чекаючи провалля, що поглине село. Ґрунт же тримався, лише землетрус наростав і підкошував стомлене тіло. Насилу тримаючись на двох, рушив у хату. На столі зустріла розхристана Блонді. Обкладена ножами, та ціла і жива.

— Слава Богу ти повернувся, — знесилено промовила вона.

Обрізав на швидкоруч мотузки, аби старенька хата могилою не стала. Вже крокуючи надвір, таки відказав:

— Майже. Подякуєш Алєжці…

7

Дістав із пакету шмат сушеного м’яса. Шлунок набитий, але душа все жадала смакоти.

— Блонді, може будеш? — тицьнув у лице надкушений кусок і запитав.

— Як ти можеш це їсти? — відхились вона. — А якщо воно людське?

— Хіба то проблема? — із заднього сидіння крикнув Алєжка. — Правда Різник?

Зирнув скоса, на диво, стримав себе.

— Але ж і смачне. Одержимий демоном, але повар від Бога.

— Ці демони землі завжди щось мутять таке, — промовив Алєжка. — Згадай мурашник, наприклад.

— Я ж їм, гнида, — на гигикання демона додав: — Мені ті їбала снилися місяць.

— Не знаю, було весело. Яйця прикольно горіли, вибухали… А дівку ту згадай слабоумну, яку ти мало не трахнув…

— Замовкніть, — благально перебила Блонді та звернула з дороги. — Ваші балачки так давлять на мозок, що сцяти захотілось.

Алєжка з Різником на пару засміялись. Насмішкою гнана та позивом, Блонді вийшла з машини та подалася в кущі.

— Різник, а нагадай, нахуя нам ця Блонді і її земля обітована?

— Блонді не треба. А от друге згодиться, — глипнув на Алєжку та розвів руками. — В нас немає дому, припасів. Ніхуя немає. А скоро зима й здихати я не збираюсь.

— Натомість будеш жити зі Свідками Ієгови?

— Похуй, я з тобою жив скільки. Будуть нормальні — пересидимо зиму, а як хуйня, то обікрасти, може вбити, десяток два сектантів теж непогано.

— Так і бачу, як вони горять, бігають, суїтяться.

— Все, закрий єбало, Блонді йде.

За мить та заскочила в машину та запитала:

— Які дурні теревені, я пропустили?

— Ніякі, — реготом зайшовся Алєжка.

— Чого ти ржеш?

— Позакривали пиздаки! — крикнув і тицьнув пальцем на шлях. — Шо за хуйня?

На дорогу вийшла дитина. Дівчинка років десяти. Стара подерта одежа й бліде втомлене личко. Втупила зір у машину, не сходила з місця.

Вхопив дробовик і вискочив назовні.

— Ти шо тут робиш? — суворо запитав.

— Дядьку, не стріляйте будь ласка, — голос дрижав од страху, як тіло од холоду. — В мене батьки захворіли… Я от шипшини вийшла назбирати, — розгублено бовкнуло дитя й дістало з кишені плоди.

— Чуєш? Треба помогти, — гукнула Блонді з машини.

Нахилився до вікна та стиха промовив:

— Коли ти бачила востаннє дитину? — на мовчання додав: — От-от. Та її, взагалі, зачали певно після Кінця… Схоже на пастку.

Роззирнувся навколо: поле та густа лісосмуга. Жодних слідів небезпеки чи життя. Нагнувся знову до машини:

— І як помогти?

Не встиг доказати, як рознісся дитячий крик. Дівча сахнулось і побігло до дерев. Сховалося за дубом і, тицьнувши пальцем на поле, сказало:

— Там… Пекельний пес…

Підніс дробовик, заглядав у високу траву. Не вгледів демонічної істоти.

— Давай ми тебе проведемо додому, — промовила Блонді, що показалася з машини.

— Бери й проводь, — буркнув, зиркнувши скоса.

— Послухай, — нахилилася до нього та прошепотіла: — Нам не завадить трохи бензину. За врятовану доньку можна вторгувати десяток літрів.

— Якщо є… — домішав сумніву в розмову.

— У вас є машина чи трактор? — ніжним голосом запитала Блонді.

Дівчинка з подивом насупила лоба, та дитяча безпорадність не дала збрехати:

— Є, «Жигуль».

Розвів руками та зітхнув, мовчки погодив план. Обійшов місцину про всяк випадок. Жодної підстави не знайшов, натомість місце, де приховати машину нагледів. Прикидав ту сосновим гіллям. Дістав Алєжку та рюкзак.

Нажахана дитина завищала та помчала до дороги.

— Будь ласочка заберіть його, — слова ривками пробивалися крізь страх.

Насуплений зиркнув на Блонді. Та лиш стенула плечима. Всадовив Алєжку на водійське сидіння та дав настанову:

— Буде хтось лізти — пали дотла. Будь-що: з мене стопка червоної напівсолоної.

— Щось ця малявка мутна, — незвично суворо Алєжка промовив.

— Є таке.

8

Трава сягала вище коліна. Йшов попереду, не опускаючи зброю. Безлюдні місця найбезпечніші завше. Невідоме ж все одно страхало.

— Далеко ще?

— Тут трошки, — вже усміхнене дівча одказало. — За пагорбам наше село.

— Ви одні там лишились? — перехопила розмову Блонді.

— Ще священник є. Але він старий, рідко з церкви виходить.

— Зайдемо й до нього, Різник?

— Ага, — одказав і витер спітніле чоло. — Жарко якось.

Дитина опустила зір і мовила непевно:

— Далі провалля…

— Заїбісь.

— Яке ще провалля? — порівнявшись Блонді запитала.

— Побачиш.

Десяток хвилин ходу й вони дісталися місця. Здоровенна тріщина в землі палахкотіла вогнем. Кілометр завдовжки й метрів десять завширшки. Скинув плащ і заглянув у порожнечу. Поряд Блонді у самій футболці.

Лава далеко внизу, поміж якої виднілися люди.

— Що воно таке? — запитала жінка.

— Пекло. Якщо приглядітись, може, навіть, когось впізнаєш, — криво усміхнений зиркнув на неї. — Чи думала всіх у рай забрали? Праведники в рай, грішники в пекло.

— А ми?

— Ми нахуй нікому не треба, — тицьнув рукою у яму. — Он у пеклі й так місця мало.

— Може ми те й те просто не заслужили? І після смерті нас кудись таки заберуть…

— Ще в рай скажи, — саркастичний тон не полишав. Поплескав Блонді по плечі, почовгав од провалля. — Надійся.

Вже у спину гукнула йому:

— В тебе так пахви смердять. Фу.

— Ніби в тебе трояндами пахнуть.

— Альпійська свіжість. Принаймні таке на дезодоранті.

Розвернувся, примружив очі від здивування:

— Дезодорант? Нащо? Де ти його взяла?

— Ну, довелося попітніти, — усміхнулась вона. — Попітніти. Зрозумів прикол?

Зітхнув і потер чоло. Глипнув на дитину, що все мовчки стояла й слухала пустопорожні розмови.

— Показуй, де можна перейти.

Та блиснула жовтими зубами та втішена торувала шлях. Окутані пекельним теплом добралися до переправи. Перекинута вишка мобільного зв’язку, попри роки знущань, виглядала більш-менш надійно.

Зиркнув на полум’я та, розібравши вереск грішників у ньому, спересердя харкнув туди. Дістав з кишені рукавиці й знехотя накинув плащ. Пропустив дитину вперед, аби дивитись, як безпечно пройти. На половині перелазу долоні пронизала мука.

— Сука, яке гаряче, — буркнув, аби випустити пару.

— Жах, — застогнала позаду Блонді.

Глипнув униз на обсмалені пики, що заживали й все згорали знову. Додав ходу, підганяючи дитину. Та зиркнула з-під лоба, наче біль її геть не займав.

З полегшенням скочив на землю. Прожогом одійшов подалі й приклав голі долоні до вологої трави.

— В тебе хоч рукавиці, — витерши змокрілі очі, промовила Блонді. — Я он руки попекла.

Всміхнувся на дурість, та жалібно поплескав жінці по спині. Витер рукавом солоний піт із лиця.

Виски підкинули на ноги. Пекельний пес наближався до дитини. Скалив зуби та капав на землю вогнем. Чорний, наче вугілля, полум’яні очиська. Розкидаючи з-під лап траву, створіння рвонуло в атаку.

Одного пострілу хватило, щоб рознести тварині макітру. Дитина кинулась до рятівника й притиснулась щосили, оповита дрижаками переляку. Погладив волосся та відвів убік, аби посмертне полум’я демона не обпекло. Дивне, давно забуте тепло пробралося в нутро. Вдячність давно забута чеснота, непідкупна дитяча і поготів. Так і стояв в обіймах дитяти, доки Блонді не порушила тишу:

— Було близько…

Рушили далі, аби не дочекатися нового зла. Кількасот метрів, ряд дерев і перед ними постало село. Мертве, як і всі попередні, що зустрічали на шляху. Лиш церква на пагорбі трималася купи. Зиркнув скоса на дитину та запитав:

— Де твоя хата?

— Та ось уже, — весело одказало дівча.

Журливо оглянув будинок. Не схоже, навіть, що в ньому живуть. «Навряд шипшина зарадить батькам» — промайнула думка.

Потріскані дерев’яні двері впустили всередину. Осіннє сонце сковане хмарами ледь пробивало фіранки. Навіть не вгледів, як дитина зникла в темені хати. Перезирнувся з Блонді, посунувсь углиб. Прочинив перші двері, на ліжку спали чоловік і жінка. Обоє виглядали паршиво.

— Ну що там? — стиха запитала Блонді.

— Сплять, — прошепотів розводячи руками.

Лицем жінки пробігся подив. Знизала плечима й повз нього поплутала в кімнату зі словами:

— Давай будити.

Зиркнула за двері та сахнулась. Спересердя штурхнула Різника у плече:

— Сплять? Я гребу ти жартівник, — взялася за голову й тицьнула на ліжко рукою: — Вони засохнули вже. Мала сучка, нас надурила.

Зціпив зуби обурений словами.

— Не кажи так на неї.

— Шо? — здивування новим витком охопило жінку.

Зітхнула, потираючи долонею лице. Поглядом прикипіла до кімнати навпроти. Роззявила рота й гикнувши сказала:

— Та тут десяток трупів. Мала демон походу.

З-позаду показалась вона. Зглядів миле личко та злість на жінку розпалила єство.

— Блонді, шо ти пиздиш?

— Та глянь ти, курва! — вона ступила пару кроків назад.

Роззирнувся, та жодних тіл не побачив. Лише батьки, що попри крики, спали у кімнаті.

— Погана жінка, — насуплена дівчинка сказала.

— Погана? Іди нахуй, — буркнула Блонді, її смиканий погляд бігав навколо. — Падло мале, сховай серп.

— Захисти від неї, вона зла, — слізливе дівча пробурмотіло, притиснулась до Різника.

— Не переживай, — витер заплакану щоку й ступив до супутниці впритул. — Блонді вспокійся, бо я тебе вспокою.

Переляк же натомість сильніше оповив жінку. Позір хаотично стрибав між дитиною та Різником.

— Глянь! — тицьнула позад нього та витягла з плаща дробовика.

Відскочила назад, ледь уникнувши хватки. Не встигла піднести зброю, як на неї Різник направив пістолет.

— Стріляй… Будь ласочка.

Плач дівчати змусив натиснути курок. Не влучив, давши Блонді вискочити з хати. Насуплений глянув на руку, яка несамовито тремтіла. Озирнувся на схлипи. Милі оченята не дали зупинитись.

Стиснув зброю і посунувся надвір. Обережно виглянув з-за лутки: жінки ніде не було. Даремно задумала сховатись. Роздивлявся двір, виглядаючи сховок. Зиркнув на дерев’яну комірчину та не втримав оскал. Ступив до неї крок. Знизав плечима, зо п’ять куль випалив рядом. Сахнувсь, учувши скрип металу. З іншого краю подвір’я стояли «Жигулі». Рушив туди, як ліву ногу пронизав біль. Впав на коліно й розлючений швиргнув шмат дровиняки, який по ньому прилетів.

— Вона мусить померти, — заплакане дівча стояло на ґанку.

Насилу підвівся, та хвора нога підвела на першому кроці. Сперся на стіну та закричав:

— Блонді! Пойми, це моя донька!

Підбадьорлива посмішка гнала кульгавого забрати життя. Не встиг ступити за ріг, як звідти прилетів помах гіляки. Руку прибило до стіни, що зброя полетіла додолу. Випадковий постріл у землю його не врятував. Блонді підхопила пістолет, відскочила подалі.

Кинувся за нею та підкошений болем припав на долівку. Дивився в дуло власного дробовика, та страх за себе не відчув. Лише за бідолаху, якій потрібний справжній батько.

— Татусю, будь ласка врятуй…

Бачив, як жінка відводить зброю. Знесилений повз взяти на себе постріл. Не встиг, розбитий горем припав до землі. Наостанок узрів скривавлене личко дитяти…

— Альо! — ляпаси та крик привели до тями. — Ти живий?!

— Блонді? — перше подужав подив. — Шо за хрінь?

Та похитала головою й полегшено зітхнула. Вхопила його попід руки, допомогла підвестись. Зір прикипів до трупу дитини.

— Демон, курва, — тицьнула пальцем на нього Блонді. — Одурманила тебе.

— Йобана в рот, — закрив рукою лице, іронічно хмикнув. — Це моя донька… Ще такої хуйні в мене не було.

9

Продиралися крізь пекельну зливу. Вітер шмагав краплями лиця до пекучого рум’янцю.

— Звідки взявся цей дощ? — випльовуючи воду, запитала Блонді.

— Мала була демон води, — сказав та, угледівши насуплені брови, додав: — Смерть демона лишає слід, залежно од його сили та стихії, — хлющ глушив слова, що доводилося кричати: — Як ти вижила, ні чорта не знаючи?

— Та знаю я… щось. Не часто просто вбивала демонів. Ну як? Ніколи, —закашлялась, поперхнувшись дощем. Крикнула через пориви вітру: — Давай сховаємось у церкві!

Схвально кивнув і зціпив зуби. Жінка перейшла на біг з яким порівнятися шансу не мав. Лише за метрів десять вона помітила це та зупинилась.

— Давай ворушися! — спересердя гукнула.

— Ворушився б, якби ти хвору ногу не переїбала! — у відповідь гаркнув. — Сука, не могла в праву?!

— Та я спеціально ліву, — стенула плечима вона. — Бачила, як ти біля маєтку кульгав, коли біг до машини.

Попри холоднючу зливу, вкопаний пристав до місця.

— Не перестаєш дивувати, Блонді, — добріше промовив і з мукою додав ходу.

Насилу відчинили масивні двері. Церква зустріла напівмороком і затхлим ароматом.

— Агов, отче! — крикнула Блонді.

— Хіба в нас так кажуть?

— Та я гребу, — розвела руками й почовгала углиб церкви.

Сам же примостився на лаву та простягнув охлялу ногу. Секунда й Блонді повернулася з словами:

— Священник мертвий. Але наче не давній, рік-два.

На те промовчав. Кинув мокрого плаща на підлогу та розлігся. «Одержимість виснажлива штука» — подумав, стуливши очі. Хотів би задрімати, та шурхання жінки навколо заважало.

— Та ти, сі курва, вспокоїш чи нє?! — жарт вирвався зі споминів далекого життя.

— Глянь, годиться на зброю, — махаючи невеликим хрестом, промовила вона.

— До сраки, до дверки воно. Пробував не раз, — дістав із кишені ланцюга та промовив. — Ось це чомусь працює. Хоча й не всіх убиває, по Алєжці думаю помітно… Але демони рангом нижче дохнуть за милу душу. Іншим є дробовик.

Сховала все-таки хрест у куртку. Потягнувшись до ланцюга, запитала:

— Можна?

Знизав плечима та віддав їй зброю. Жінка пильно роздивлялась різьблені ручки, водила пальцями по гострих краях.

— Сам зробив, — не втримавсь уперше похвалитись. — До початку Кінця я, взагалі, був слюсар.

— Дай здогадаюся, чарівні патрони й меч також твоїх рук справа?

— Меч, — хмикнув і пильно задивився на неї. — Класна штука була… Але без ніяких чарів. Зробив його у перший рік з хреста нашої церкви. Потім із залишків ланцюг і дріб. Десятки разів намагався повторити, та нічого не вийшло.

Забрав у неї зброю та сховав назад у кишеню плаща. Ліг знову на лаву та порушив дивну тишу:

— Ти краще мокру куртку зніми.

Воно роздягнулась до футболки та заходилась розминати м’язи. Споглядав здивовано діяння, що навіть сон відклав на потім. Жінка взяла у руки хреста та приступила з ним до присідань. Вперше розгледів прекрасну формі Блонді. Міцні ноги й підтягнуті сідниці, давно таких жінок не бачив.

— Шо ти робиш?

— Треба тримати, — на видихах сказала, — себе в формі.

— Краще тримати при собі дробовик, — гигикнув він.

— Лікарів немає, — важко промовляла, не покидаючи затію. — Запустиш тіло — у старості будуть гайки.

Сів на лаві та пильно задивився на неї.

— Ніби ми доживемо.

Дорахувавши пошепки до тридцяти, вона зупинилась і витерла спітніле чоло.

— Все одно. Я раніше займалася спортом і зараз буду.

— Дивна ти.

— Я дивна? — гупнулася на лаву поряд. — Каже чоловік, в якого кращий друг відрубана демонська макітра.

— Ти Алєжку сюди не втягуй, — все зводив балачки на жарт.

— Не боїшся, що він тебе вб’є? — натомість серйозно промовила Блонді.

— Ні, він як кастрований кіт — їбатися вже не хоче, — знизавши плечима, він одказав. — До того ж, будь-що йде не так, Алєжка все може спалити до тла.

Блонді засміялась і штурхнула його у плече.

— Ой, методологія вирішення проблем від Різника.

Посміхнувся навзаєм, та щастя зникло вмить. Крізь тарахкотіння дощу пробивався химерний крик. Помісь скреготання птаха та ревища озвірілого мужчини.

— «Янгол»? — стиха запитала Блонді.

— Так далеко від міста? — не вірив власним вухам. — Дивно.

— І шо роботи?

— Нічого. Пересидим цю хуйню, дощ і підемо до машини, — спокійно одказав.

10

Окутані рокотанням зливи обоє задрімали. Попри небезпеку ночі, рушили в дорогу. Морем багнюки вибрались з села. Розлоге поле накрило молоко густого туману. Тонкою ниткою тягнулось абрикосове варення пекельного вогню.

— Гарно так, — єдине, що пролунали на шляху.

Вилив із черевиків воду та поліз у хащі. Навіть крізь темінь угледів розідраний дах машини. Вихопив дробовика та роззирнувся. Абсолютні тиша та спокій.

Відчинив дверцята.

— Здохни! — крикнув Алєжка та ригнув вогнем.

Ледь устиг ухилитись. Мить усвідомлення й демон стулив пащеку. Хутко збив вологим плащем вогонь із сидіння.

— Шо сталося?

— Їбанутий «Янгол» стався, — сердито одказав Алєжка. — Приземлився на тачку… Ну я і підсмалив його.

Глянув зсередини на покручений метал. Вся обшивка згоріла, дірка метр на метр. Салон мокрий від дощу. З другої спроби таки завів двигун.

— Буде кабріолет, — зітхнувши зиркнув на Алєжку. — Ти знав, шо мала демон?

— Пахнула схоже, — присоромлений скорчив гримасу. — Але хіба, як слабенький. Тобі на раз плюнути.

— Ну ти гімно, — вхопив демона за вухо та кинув на заднє сидіння.

11

Їхав, тримаючи карту на кермі. Вгледів потрібний знак, звернув з головної дороги.

— Ти куди повернув? — стрепенувшись запитала Блонді.

— Тебе життя нічого не вчить.

Закотила очі та за стогоном сказала:

— Ну це ж не чергова секта свідків Кінця.

— Хтозна. День-два почекаєш. Сильно горить?

— Горить, — відрізала вона. На його саркастичний смішок не втримала емоцій: — Я задовбалася чекати… Не знаю, хто там сортував людей, але, знаєш, він обісрався… Бляха… Я все життя ходила в церкву, бомжів годувала там, купляла притулкам корм. Та я, курва, бабцю при смерті мила… І мене не забрали в рай.

— От у чому діло, — буркнув і розреготався.

— Чо’ ржеш? — штурхнула його, що аж кермо в руках похитнулось.

Зиркнув прописати матюків, як рознісся вибух і машину занесло. Вдарив по гальмах і, зціпивши зуби, сказав:

— Молодець, через тебе колесо пробили.

Вискочив надвір, роззирнувся. Типове вимерле село. Оглянув колеса та дістав пістолет. Усі чотири пробиті. Уважно придивився до дороги. Сотні ржавих цвяхів ховалися в багнюці. Заглянув у салон і промовив:

— Йдемо пішки, — на схвильований позирк Блонді додав: — Бери Алєжку, я візьму припаси.

— Тільки ніжно, киця, — промовив демон і грайливо закусив губу.

Насупилась гидливо, та зробила, як Різник звелів. Рухалися швидко, сонячний день підганяв. Роздивився потрібний ліс, знехотя поліз у хащі. Не заходили глибоко, на кілька метрів, аби зайве не попасти на очі.

— Куди ми йдемо, хоч скажи, — втомлена промовила Блонді.

— Он бачиш блистить церква? Поряд кладовище. З мого досвіду найбільш захищене місце.

— І що далі? — сказане ентузіазмом її не наділило.

— Поживемо пару днів, бажано тиждень. Послідкуємо за цим відпустовим центром.

Не перечила, лише закотила очі. Крокували порослою дорогою, доки Блонді не зрушила мовчання:

— Глянь на ту хату, — тицьнула пальцем. — Занадто гарна.

Примружив утомлені очі й кивнув, мовляв ходімо глянем. Зазирнув за хвіртку чи немає пасток. Все чисто, занадто. Навіть кілька троянд у подвір’ї росло. Підніс дробовика та запитав:

— Щось відчуваєш, Алєжка?

— Нічого, — знесилено той одказав: — Мені щось хуйово.

Вперше чув од демона таке. Розгубився навіть, та все одно зайшов до хати. Доглянута оселя, лише вкрита пилюкою та затхле повітря. Повільно зазирав у кімнати. На останній зупинивсь.

— Глянь.

Вказав дробовиком на ліжко. Тримаючись за руки, на ньому лежало два трупа.

— Відносно свіжі.

— Священник? — запитала Блонді.

— А по рясі не видно?

— Блонді, не тряси, — буркнув Алєжка та ригнув вогнем на підлогу.

Затоптав полум’я, зиркнув хмурий на демона.

— Шо тобі робиться?

— Не знаю…

Вдалині рознісся крик. Обережно прочинив вікно та виглянув надвір. Знайомий вереск, за ним тріпання крил.

— «Янгол», — холодно констатував. — Перечекаємо тут.

Приховався за шторою з дробовиком напоготові. Щомиті звук ставав сильніше, створіння наближалось. Крила забились нестерпно, що хата задрижала. Кігті скреготали металевим дахом і стеля в коридорі провалилась. Вискочив туди. Не встиг зробити постріл, як демон масивним крилом прибив до стіни.

Крізь гул у вухах долинав жіночий крик. За спалахом вогню угледів, як Алєжка летить у вікно. «Янгол» підхопив за шкірку Різника. Гострий дзьоб клацнув перед очима. В останній момент замість власної платі запхнув у пащу ланцюга. Із виском болю створіння перекусило метал. Даремно палив із пістолету. Натомість хрест пробив демонську макітру. Розкроєна плоть зашипіла, та «Янгол» встояв. Відмахнувся крилом і Блонді полетіла на обломки стелі.

Припав до землі та вхопив дробовик, масивна хватка стиснула тулуб. Тримаючи ногами Різника, демон подався надвір.

Намагався пристрелити поганця, та той приклав його об дах і здійнявся в повітря. Неприкритий сівер привів до тями і він навідмаш випалив постріл. «Янгол» завищав несамовито, зранене крило покосило створіння наліво. Могутній ясен став на шляху, та демон загубив жертву у гіллі.

Припав на масивну гілляку, змучений подертий, та живий. Серед яскравого проміння розгледів пекельне створіння у небі. Ледь набирає висоту, аби втекти та зализати рани. На швидкоруч наповнив патронами зброю та гатив у далечінь. Розумів, що даремно, бо ж дріб розлітався навсібіч. Та єдиний раз улучив і мука «Янгола» скувала.

Зіщулився, до вибуху готовий, як тіло демона упало вдалині. Натомість тиша та вітер шалений за нею. Він закрутився по смерті створіння та величезним торнадо здійнявся угору.

12

На краю лісу зустріли світанок. Монументальні церковні споруди ніжно облизувало сонце. Грало промінням на куполах, заливало сяйвом білосніжні стіни.

— Алєжка, ти там не здохнув? — штурхнувши рюкзака, Різник запитав.

— Дай поспати.

— Ти спиш? — здивована запитала Блонді.

— Через вас ні. Все — ідіть нахуй. Доїбались.

Глипнув на жінку й знизав плечима. Повернув погляд на головний храм. Потроху там збиралися люди. Хтось відправлявся вдалечінь у село, кілька прибирали подвір’я од листя.

— Виглядає все по-православному, — зазначила Блонді.

— Це греко-католики.

— Ти зрозумів, що маю на увазі, — цмокнувши сказала вона.

Протер заспані очі, важко зітхнув. Пара здійнялася прохолодним повітрям і він промовив:

— Не спіши з висновками.

Останнє слово стишив до шепоту. Неподалік чулося човгання ніг по багнюці. Вгледів стежину й чоловіка у рясі. Посмішка грала на бородатому лиці.

— Добрий ранок! — із криком Блонді рушила до нього.

— Сука, — гаркнув, не встигши зупинити.

Пильно зі сховку спостерігав за священнослужителем. Жодного страху чи злості в ньому не було. Лише розпростерті руки та щирі обійми.

— Давай виходь! — крикнула Блонді.

Обережно сховав дробовик і посунувся мокрою землею донизу.

— Раді бачити нових гостей, — не стримував щастя священник.

— На це ще подивимось.

— Ходімте за мною, — спантеличений од грубих слів, промовив чоловік. — Напоїмо вас гарячим чаєм.

Тягнувся позаду, не відпускаючи зброю в кишені. По дорозі збирав радісні погляди, щирі вітання. Розгублений кивав на те, чекаючи підстави.

Не натрапив на неї, й коли масивні дерев’яні двері впустили у храм. Кроки гучною луною забриніли по стінах. Неподалік біля лав юрбилися люди, гомоніли, розпивали чай та куштували сніданок. З двома горнятами до них рушила жінка.

— Раді бачити гостей! — ще здалеку промовила вона. — На жаль, не часто приходять нові люди.

Надмірна привітність набридала, тому й криву посмішку із себе не тягнув.

— Пригощайтесь, — жінка протягнула чашки. — Трав’яний чай.

— Не п’ю чай, — буркнув Різник і скоса зиркнув на Блонді, що вже сьорбала ароматний напій.

— А чому ж? — незнайомка питально вирячила очі.

— Понос од чаю.

Фраза розчинила позитив. Жінка глипала на нього, доки не повернулась до священника з питанням:

— Розповідали вже про головне правило?

— Яке правило? — перебив Різник.

— Нічого такого, не хвилюйтесь, — запевнив священник. — Ви, напевно, розумієте, що віра тут головне. І щоб Бог вас точно прийняв, треба похрестити вас правильно.

Блонді зітхнула теплою парою та сказала:

— Без проблем. Мене, взагалі, хрестили в московській церкві.

— Дякую за розуміння, — промовив священник і задивився на Різника. — А ви?

— Греко-католик до мозку кісток.

— Славно, — крива посмішка замішання застигла на лиці. Повернувся до Блонді та промовив: — Можливо хочете поспілкуватися з отцем Кирилом? Він у нас відповідає за це.

— Залюбки, — відказала Блонді та рушила коридором за ним.

Глипнув у спину, сам же з місця не зрушив.

— Ви, напевно, втомилися з дороги, — промовила жінка та взялася за шлейку його рюкзака. — Давайте ваші речі занесемо в комірчину.

— Ще раз торкнешся — зламаю руку, — гаркнув та, звидівши ляк, додав добріше: — Ходімо краще до інших.

Ковтнула зі слиною страх та повела до столу.

— Знайомтесь це…

— Різник, — неохоче він промовив.

— Цікаве ім’я, — жінка ледь утримала спокій. — Ви тут снідайте, а я піду.

Зібрав десятки настрашених очей. Ляпнув, взявши булочку зі столу:

— Смачного.

Коли ніхто не бачив, поклав назад, хоч живіт несамовито крутило. Витягнув з кишені сушку та гриз, роззираючись навколо. Десяток хвилин і всі нарешті розійшлись, лишивши його наодинці. Тепло й комфорт потроху тягнули знову до сну, та гуркіт дверей вихопив у дійсність.

Угледів жінку з пластиковим мішком на плечах. Коли та зникла в коридорі, рушив слідом. Виглянув нишком з-за стіни. Якраз відчинила двері й закинула мішок на спину. Лайнулася стиха й заходилась витирати ногою підлогу. Оцінила діяння позитивно та зникла за дверима.

Варіанти замиготіли в голові. Од химерних до банальних, типу погребу чи складу. Дочекався, доки жінка повернеться й вийде надвір. Рушив перевірити, що там. Шарпнув за холодний метал. Зачинено. Присів, розглядаючи розмазану пляму. Поставив на неї рюкзак.

— Чим пахне? — прошепотів.

— Кров, — ледь пробурмотав Алєжка. — Яка не пойму.

Свята земля мучила демона, тому більше не діставав. Витягнув з кишені відмички, зосереджений колупавсь у замку. Старезний іржавий не відразу піддався, та все ж двері відчинились. Зайшов у темінь, закрився на засув. Звільнив Алєжку та промовив:

— Присвіти.

Той знехотя роззявив рота та вогник осяяв приміщення. Вузькі стіни й довгі кам’яні сходи. Насупив лоба та почовгав донизу. Все одно це може бути банальний погріб. Принаймні щось можна буде вкрасти.

Десяток метрів углиб і кроки луною вдарили стіни печери.

— Можна яскравіше?

Алєжка закашлявся, розприскавши вогонь. Ледь утихомиривсь, та полум’я більше втримав. Звичайнісінькі мокрі скелі, з невеликої тріщини дзюрчить джерельце. Розчарування окутало його, та питання «Де дівся мішок і що там було?» не полишало. Розглядаючи стіни, буркнув під ніс:

— Наче дриґаються…

Покліпав, аби зворушити зір, побрів до джерела. Алєжка знову закашляв і полум’я щезло.

— Щось тут не так, — той промовив і здужав повернути вогонь.

За словами все кругом затремтіло. Гострий камінь потроху втрачав свою форму. Розповзався навколо та драглистим пульсуючим тілом тягнувся до них.

— Сука, я так і знав.

Вихопив дробовик і помалу сунувся назад. Глипнув через плече, сходів на місці не розгледів. Натомість звідти тягнулися щупальця. Двійка пострілів зупинила потяг. Стікаючи чорним слизом, вони зникли у всеохоплюючій масі пекельного створіння.

Земля під ногами дрижала. З усіх напрямків хлинули щупальця. Цього разу гострі шипи та присоски всівали блискучу поверхню. Стріляв по найближчих та задкував у наче безпечний куток. Трепіт породи все наростав, од кожного стрілу скавуління котилось луною. Приховався за брилою скелі й глипнув на Алєжку. Той ледве тримався свідомості. Гаркнув од злості й дістав з кишені ножа. Закотив рукава та розтяв лезом передпліччя. Приклав демона до рани, вільною рукою ж пальнув у щупальце поряд. Пекуча рідина бризнула на ногу, та демонська лапа таки потягнулася геть.

— Я надіюсь це не демон землі? — запитав у Алєжки, що приходив до тями.

— Води. Але сильний гнида, — той одказав. — Я і близько йому не рівня.

Дістав з кишені залишки патронів і заходився заряджати дробовик. Відчув слизьку хватку на нозі. Вхопив камінець і, зціпивши зуби, кремсав демонську плоть.

Звільнився й спересердя скочив на ноги. Щосили жбурнув кругляк у найближчу живу стіну. Камінь ляпнувсь об вологу плоть і зникнув у ній. Роззирнувся навкруги та підхопив Алєжку. Прицілився до місця, де раніше були сходи та закричав:

— Пали! На всю!

Закрив од жару лице рукавом. Булькіт і шипіння води наповнили печеру. Відчув пару на лиці, за нею потужний струмінь води збив його з ніг. Крізь темінь потягнувся до Алєжки. Той кашляв, розкидаючи іскри. В мороку розгледів пащеку та залишки струменя води. Жодного натяку на звільнений вихід.

Підхопив демонську макітру та заглянув у жовті очі. В них уперше взрів щирісінький страх.

— Пробач, Алєжка… — замовкнув, учувши хрипкий голос.

Комок підступив до горла та іншого шансу не було.

— Та хуй з ним, Різник, — без пояснень той усе зрозумів.

Зціпив зуби та рвонув до демонської пащі. Щупальця все норовили звідусіль вхопити за ногу.

— Вогонь! — скомандував Алєжці.

Полум’я знову вирвалося з нього, назустріч хлинув потужний струмінь води. З Алєжкою в руках ледь ухилився й припав до землі. Слизькі пекельні ліани ухопились за ноги, та зір свій не зводив із писка.

Тільки звідти перестала сочитися вода, глипнув востаннє на Алєжку й пожбурив його в порожнечу. Маленький вогник заблищав у пастці слизу. Звівся на коліна й вистрілив у нього. Окутаний гнівом палив з дробовика, наче востаннє. Із вереском болю паща замкнулась, але сяйво у ній не стихало. Закрив вуха й припав додолу.

Рознісся вибух. Пекельне полум’я розповзлося по стінах, випалюючи плоть. Голова гуділа, груди пекли від кожного вдиху. Виплутавсь із занімілої хватки та намагався повзти. З кожним метром приходив до тями. Й лише коли темрява привалила важким тягарем, натомість зумів підвестись. Навпомацки йшов до місця, де мали бути сходи. Ноги ковзали, вода безжально застилала шлях. Мить і вже сягала живота. За кілька кроків добралася до шиї. Та коли відчай холодом стиснув нутро, рука сковзнула зі стіни в порожнечу. Ногою намацав сходи й кинувся вгору од смерті.

Захеканий, мокрий, пронизаний болем випав на світло в коридор.

— Різник, що за хуйня!? — вчув знайомий крик.

Блонді підбігла до нього й попід руки звела на ноги.

— Що ти наробив? — запитала вона, вже стоячи по кісточки в воді.

— Демон, — тицьнув рукою на сходи й посунувся до виходу з храму.

— Щось йобнуло, — бовкнула спантеличена Блонді. — Священник впав на коліна й тупо почав ридати.

Не в змозі говорити, хмикнув і припав до масивних дверей. З допомогою ледь відчинив і ступив за поріг.

Темінь скувала небо. Суцільною стіною сунулась злива.

13

В полоні дрижаків сидів біля каміну. В одних трусах, та й ті вологі огидно прилипнули до тіла. Весь одяг мокрий, у багнюці сохнув біля вогню. За стінами церкви лютувала гроза.

— Священник з жінкою походу тут жив, — промовила Блонді, що показалася з іншої кімнати.

Глипнув на неї, усміхнувся. Розтягнута футболка прикриває оголені ноги, мокре волосся спадає на груди.

— Шо там ховаєш? — запитав, угледівши руки за спиною.

— Хтось знайшов вино для причастя, — гордо дістала пляшку вона.

Вмостилася на кріслі поряд і з горловини зробила кілька ковтків.

— Непогано, — скривилась і простягнула випивку йому.

Вперше за довгий час пив алкоголь. Смак не дуже, та сьогодні випити можна і треба.

— От що з лівою ногою, — тицьнула пальцем на величезний шрам.

— Перший вбитий демон вогню, — підніс пляшку й промовив: — За Алєжку. Сподіваюся мого останнього.

Зробив кілька ковтків і передав вино. Блонді сьорбнула трохи й наморщена сказала:

— Шкода його… Напевно, — глипнула розгублено й обернула розмову: — Останній кажеш? Невже Різник хоче повісить ланцюга на стіну?

— Андрій. Можна просто Андрій, — не зводив погляд з вогню. — Щось я втомився вже, Віка, — глянув на неї та усміхнувсь. — Хочеться знову хоч трохи  нормально пожити.