Хвора Валькірія
Видіння
Миготіння картинок і відчуттів. Серед потоку барв вихопив блакитні оченята. Бліде личко окутане страхом. Кучері липнуть до спітнілого лиця.
Здригнувшись вирвався зі сну. Серце калатає, жадібні подихи хапають повітря. Сів на ліжку, намагався прийти до тями. Глипав у темінь, прокручував свіже видіння.
— Хто вона така? — задума вилилась у шепіт.
Намацав сірники й запалив керосинову лампу. Їдкий, та приємний запах окутав кімнату. Стишив нерви, та дискомфорт перейшов на тіло. Глипнув на вигин ковдри, збудження нікуди не зникло, просто змінило форму.
Накинув халат і з лампою вийшов у коридор. Підлога холодна до дрижаків, осінь набиралася сили. Не постукавши, зайшов у сусідню кімнату. Жінка на ліжку сіпнулася, та, вгледівши його, натягнула посмішку на заспане лице.
Скинув одежину і з ерегованим членом підійшов до неї. Вона протерла очі й потягнулася рукою дарувати насолоду. Кілька плавних рухів і він утішений зітхнув. Взявся за пишні груди.
— Пане Микола, — несміливо промовила жінка. — Я сьогодні не можу, в мене ці дні ж…
Слова вирвали з водоверті заласся.
— Я можу ротом…
Налякана вона потягнулась до пеніса вустами. Відштовхнув долонею личко, підхопив халат і лампу, мовчки рушив з кімнати. Розчарування та злість розігнали залишки хіті. Почовгав сходами донизу залите все алкоголем.
Дворецький дрімав у кріслі біля каміну. Без роздумів крикнув до нього:
— Віскі!
Той скочив на ноги. Ще й свідомість не осідлав, та рушив на кухню. За мить повернувся, в руках склянка та почата пляшка.
Микола вмостивсь у нагріте крісло, сьорбнув улюблений напій. Глипав на вогонь і запитав:
— Дівчина, молода, десь метр шістдесят, тендітна фігура й кучеряве волосся, — задумався, розбираючи видіння. — Яскраві блакитні очі. Бачив у нас таку?
Немолодий дворецький боровся зі сном, тепер ще й з пам’яттю вступив у двобій. Пом’явся та видушив слова:
— Можливо й бачив, пане. Хіба ж усіх запам’ятаєш. А чому цікавитесь, якщо не секрет?
— Наснилася. Хочу тепер її.
— А як же Світлана? — дворецький бовкнув, щоб оправдати нахабність, додав: — Хороша ж. Красива, слухняна й готує гарно.
— Світлана прекрасна, — закусив губу й важко зітхнув. — Тіло витвір мистецтва. Але скільки вона тут? Майже рік, але й навіть не вагітна. Навряд чи й буде…
Дворецький схвально кивнув, опустив голову й почовгав до каміну. Поправив дровиняки, докинув кілька нових.
— Острозький питав, чи можна буде забрати Світлану. Якщо з нею не вийде, — промовив дворецький, вмостившись на маленький стільчик.
— Острозький? Він не заслужив таку, — алкоголь потягнув у задуму та вивудив звідти химерні думки. — Взагалі ніхто, окрім мене… Візьмеш на світанку пару мужиків і повісите Світлану.
Дворецький вирячив очиська. Роззявив рота, та здужати слова ніяк не міг. Микола насупив брови. Відчував непокору й обурення. Пильно зиркнув і вибив із дворецького згоду:
— Слухаюсь, пане. Але може не спішити? Кілька днів почекати.
— Завтра їй буде заміна.
Самовпевненість буяла в Миколі, напоєна алкоголем і недавнім видінням, тендітним дівочим тілом і поглядом блакиті. Смакував майбутнє, хотів у нього зазирнути. Огорнутий зеленим змієм помалу тягнувся до сну, та стукіт у двері завадив.
Дворецький схопився на ноги. Махнув йому та сам посунувся до входу.
— Третя ночі, — буркнув, узрівши вартового. — Цікаво, як ти вбережеш себе від завтрашньої різки.
Вгледів острах в очах та посміхнувся. Вартовий заходився себе вигороджувати:
— З поселення втекла дівчина.
— Смішний, — блиснув оскалом і глипнув на дворецького, мовляв оціни. — Збери підлеглих, знайди і покарай. Все просто.
— На жаль ні, пане Міхновський. Вона знешкодила одного з вартових. Я таке вперше бачу, думаю, вам варто глянути, — промовив і стривожений задивився на Миколу.
Нічним сп’янілим мозком намагався розібрати занепокоєння гостя. Нутро ж потягнуло бажане в дійсність.
— Дівчина ця. Опиши її.
— Катерина Гриневич, вісімнадцять років, — бубнів вартовий. — Проста робоча на кухні…
— Зовні яка? — перебив Микола.
— Середнього зросту, кучерява, блакитні очі — звичайна дівчина, — розвів руками.
Зустрів погляд дворецького. Емоції того закрутились водовертю, але посмішку чоловік подужав. Микола ж не втримав вищир. Поплескав вартового по щоці й промовив:
— Помиляєшся, хлопче, геть не проста. Вважай тобі пощастило.
Кістки
Обережно обходив багнюку. Сморід худоби викручував утрунок. Гидливо розглядав домівки людей. Винищив би всіх, та без рабської породи його життя обірветься на цьому поколінні.
— Де той знешкоджений? — повторив докірливо недавно почуте.
— Тут за рогом…
Вулиця вильнула пагорбом донизу. Угледів юрбу вартових і тіло посеред дороги. Тьмяний світанок приховав деталі. Біль, яким зранений сіяв, наситив страхом. Підійшов і знехотя нахилився до нього. Насупивсь, утробу сповнила огида. Лице та груди обпалені до білих кісток. Заглянув у стривожені очі свого маленького війська.
— Ви у цьому житті, певно, й не бачили таке…
Хитали заперечно макітрами, понурі погляди прикипіли до страждальця.
— Перед вами результат дії полину.
— Його ж давно винищили весь, — перебив Миколу голова вартових.
— Контролюй тон, хлопче, — грубо відказав. — Я тут єдиний, хто пам’ятає минулі життя… І це точно полин.
— Пробачте, пане, — опустив голову й стиха запитав: — І що робити з ним?
— Добийте, — без дещиці суму відповів. — Але так, щоб ніхто не бачив. Хоч безуспішно, та люди будуть намагатися то повторити.
— Але в нього немає сина…
— Тоді в нас мінус один вартовий, — процідив крізь зуби їдку правду та, потерши чоло, додав: — Але такого нездару, що з ним впоралось навіть дівчисько, не шкода… Давайте, ворушіться. А я поки навідаюся до батька цієї Катерини.
Кара
Стара глиняна хатина. Гнилий очерет на даху заплітає подвір’я солодкавим ароматом. Ногою відчинив перекошені двері.
— Гриневич! — крикнув у темінь хати.
— Пане Міхновський, зачекайте, — гукнув вартовий, що перевіряв подвір’я.
Втиснувся поперед нього в будинок і вже сам закричав:
— Хватить спати! Підйом!
З кімнати показався чолов’яга. Одежа суцільне лахміття, бородата пика та роззяплені очиська.
— Пане Міхновський, доброго здоров’я, — вклонився й кинувся цілувати руки.
Виставив ногу поперед мужика, від смороду ж немитого тіла це не врятувало.
— В тебе проблеми, Гриневич, — промовив вартовий.
— Які, пане? Я ж нічого…
— Не влаштовуй виставу, — вартовий перебив. — Твоя донька втекла. Без батьківської помочі, гадаю, тут не обійшлось.
— Помиляєшся, Іван, — промовив Микола, що відчув сум’яття господаря. — Він гадки не має, що сталося вночі… Твоя донька, Гриневич, втекла. Завдяки полину…
Чоловік узявся за голову та бухнувся на скриню.
— Катря, курва малолітня, шо ж ти наробила? — вражений він пробурмотів.
Подив ухопився за Миколу, та інші чуття розірвали непевну хватку.
— Є думки, куди вона втекла?
— Ні, пане Міхновський, — захитав головою Гриневич, — уявити не можу. Вона дурнувата, як мати її була. Постійно товкмачив, що веди себе гарно й слідкуй за собою, то може пан тебе за жінку візьме. Чесно кажу, ось хрест на пузі.
— Погано товкмачив, — буркнув з-позаду вартовий.
— Як міг, пане Виговський. Не слухалась, то тижнями синя від різки ходила.
— Бив її? — вихопив Микола з потоку балачки. — Дівчину, що, між іншим, належить мені?
Вчув страх, на лиці його також розгледів. Чоловік, наче короп, якого дістали з води, плямкав губами. Слів ніяк здужати не міг, але попередніх Миколі було вдосталь. Вихопив у вартового револьвера й пальнув обійму куль у селюка.
На дещицю вбивство погасило гнів. Коли ж гул у вухах відступив, Микола розчув слова вартового:
— … він би нам згодився.
— Корисного мужик нічого не знав. Шкідливого з запасом, — заглянув у стривожене лице Івана та промовив: — Дівчину привести цілою та неушкодженою.
Тіло
Карета зупинилась, нарешті вийшов на свіже повітря. Хвойний ліс біля власного маєтку височів стіною. Розгледів серед дерев тіло. Закусив губу, впіймавши задуму. Знизав плечима й почовгав туди.
Світлана висіла в самій сорочці. Нижче живота проступила кров од змарнованого шансу на життя. Зморщив носа од запаху, та не відходив. Торкнувся посинілого личка, пишних грудей. Зупинив долоню на пласкому животі. Десь там у глибині мав бути його син. Людська оболонка, яку він по старості наповнить собою.
Зрів у почервонілі очі та посміхнувся.
— Не переймайся, Світлано, — промовив Микола. — Тобі буде гарна заміна.
Рушив до будинку віднайти там загублений сон. На порозі зачув шмигання носом. Хмикнув од подиву та розібрав поряд сум і зневіру. Заглянув за будинок і вгледів дворецького на кріслі качалці. Той смикнувся вставати, та звичний помах рукою стишив порив.
— Чому ллєш старечі сльози? — запитав Микола.
— Світлану шкода…
— Даремно. Знаєш, як працює наший світ, — сперся на стіну й промовив. — Колишнього без мого виду ти й не бачив.
Дворецький зиркнув скоса й витер залишки сліз на бороді. Повернув позір на ліс і мовчав.
— Ніби тобі погано живеться, — одразу погасив зародки гніву чоловіка. — Скажи краще: знаєш щось про Катерину Гриневич?
— Чув таку, — груба інтонація вправила мізки. — Робить у селі на кухні. Мила дівчина, та дуже норовлива.
— Зі мною норов хіба в ліжку можна, — Микола не втримав усміх. — Швидко манер навчимо.
— Дівчина з видіння? — дворецький мусив запитати.
— Так. Втекла сьогодні. Вартового обпалила полином, — втратив залишки позитиву в словах. — Правильно почув — полином, — повторив, угледівши питально роззяплений рот. — Якщо про це щось звідаєш і змовчиш, будеш висіти біля дорогої Світлани. Зрозумів?
— Так, пане. Ви ж знаєте, я ніколи…
— Знаю. Але й відчуваю все, не забувай, — пригадав злість, що зачув раніше. — Йди ладнай поїсти, я поки подрімаю.
Позирком зігнав чоловіка із крісла та сам вмостився на нагріте місце. В затінку сосон, окутаний теплим вітерцем, полинув до сну.
Розвага
Холодна мжичка розбудила Миколу. Жадібно вхопив повітря, серце калатало від денної дрімоти. Так і сидів у кріслі надворі. Осіннє сонце змінили хмари, сутінки ставали на п’яти.
Підвівся йти до хати, та застигнув. У пам’яті намацав свіжий сон. Величезний світлий палац, розписані стіни та стеля. Заковані б’ються жіночі голоси.
Зайшов у будинок і крикнув дворецькому:
— Сергій! Готуй мені коня в дорогу.
— Біжу, пане, — спантеличений голос долинув із глибини маєтку.
Сам же почовгав у погріб. Вибрав пляшку доброго вина та кругляк сиру. Жадібність шкребла зубами, та вхідний квиток до палацу необхідний. Заглушив негатив шматком бастурми та кислим огірком. Запив те вином і рушив надвір.
Там на нього чекав білосніжний скакун. Схвально кивнув дворецькому, мовляв хороший вибір. Помпезно явитись не завадить. Не вронивши й слова, заскочив на коня та з сумкою гостинців відправився в дорогу.
Година їзди завела в глибокий ліс на вимощений шлях. Поза темінню вгледів ліхтарі та стишив хід.
— Пане Міхновський, ми й не чекали вас сьогодні, — промовив один з вартових.
— Як же я міг не навідатись до старого друга? — правдоподібно видав повну брехню та підніс сумку. — Не з пустими руками, звичайно.
Вартові переглянулись. Розгубленість зчиталася навіть без надприродного вміння.
— Проходьте, пане, — наважився порушити мовчанку інший вартовий. — Про коня ми подбаємо.
Усміхнувся й зіскочив на землю. Зібравши примружені позіри на спину, рушив до палацу. Величезна готична будівля давила статусом її господаря. Плюнув на руку та витер з одягу краплі багнюки. Аби сумніви не з’їли, хутко постукав у двері.
— Пане Міхновський, — відразу поклоном привітав дворецький. — Ви якраз вчасно.
Куди вчасно він гадки не мав, але вигляду не подавав. Мовчки рушив за чоловіком, шукав навколо сліди видіння.
Дворецький відкрив заплетені золотом дерев’яні двері. Ступив два кроки до зали й гучно проголосив:
— Пане Грушевський, прибув пан Міхновський!
Шістка чоловіків звели погляди на нього. Шквал подиву посипався градом емоцій. Сріблястоволосий найстарший пан ступив назустріч і промовив:
— Не чекав тебе побачити, Миколо. Важка дорога, як не крути.
Фамільярність гостро вколола норов. Зціпив зуби та зітхнув, аби не впороти дурні.
— Як я міг таке пропустити, — посміхнувся фальшиво навзаєм.
— Ти, як ніхто інший мене розумієш. Тобі вже скільки? За сорок, а сина немає, — в голосі й думках почувся докір. — Але встигаєш. Он мені шістдесят, та тільки минулого тижня первісток з’явився на світ. Не всім же бути швидкими й вправними, як ті пани, — махнувши рукою на молодих гостей, він промовив.
Нарешті пазл зліпився докупи. Пильно глянув на інших, розпалив думами злість. Не потрапити до братії Грушевського ще той ляпас.
— Я ж не з пустими руками, — відігнав лють, що тільки нашкодить. Дістав із сумки сир та вино. — Знаючи який ви гурман, прихопив із власної колекції найкраще.
— А й молодець, — тицьнув схвально пальцем Грушевський і повернув на дворецького зір: — Вікторе, подай но до столу нам ще й ці прекрасні гостинці… Ходімо, Миколо, поласуємо спершу моїм.
Величезний дубовий стіл устелений різноманіттям страв. Вмостився за нього якнайдалі від голови. Відчував його неприязнь, ближче вона б геть зіпсувала апетит.
— За мого сина Михайла, — підняв келих Грушевський та загигикав. — Тобто за мене. Не дочекаюся вже, коли той підросте, аби позбутись цього підстаркуватого тіла.
— За вас! — сказав Микола, голос звучав непевно та загадково, через хаотичні думки.
Всі осушили келехи й приступили до трапези. Багатство вибору збивало з пантелику. Тут тобі риба, м’ясо та ікра, овочі та фрукти. Все різних видів і смаків. Микола обрав собі ягня та й чорної ікри насипав щедро. Голодний з дороги забув цілі свого візиту.
— А он і мій синочок! — скочив на ноги Грушевський. — Ірино, ходи сюди!
Глипнув скоса на неї — рудоволоса статна жінка, розкішне волосся спадає на молоком налиті груди. На руках таке ж руде рум’яне немовля. Пані вклонилась, наскільки могла, та підійшла до чоловіка. Той ухопив дитину, що й звуку не подала, та показав гостям.
— Рудим я ще не був, — вискалив ріденькі зуби і простягнув сина назад. — Все завдяки прекрасній Ірині. Моя тринадцята обраниця. Щасливе число.
Всі натужно розділили сміх. Опустили голови назад до тарілок, та господар ніяк не втихав.
— Гляди, Ірино, синочка, як зіницю ока, — посмішка згасла зі старого лиця та покручену долоню охопив синій вогонь. — Бо ж знаєш — відплата не забариться.
Підніс полум’я до милого личка, що аж щоки запашіли червоним. Жінка вкопана глипала на нього, не могла зрушити з місця. Лише оскал чоловіка розчепив обійми страху й вона швиденько зникла з очей.
Ще довго її переляк не відпускав Миколине серце. Все множився та наростав. Відставив вино, сумніваючись у тверезості чуттів. Як тут Грушевський підвівся та промовив:
— Ну що? Перейдемо до розваг?
Гості схопилися на ноги, єхидство прорізалось на кожному лиці. Грушевський махнув рукою на двері та повів їх у гральну залу. Тут тобі шахи та інші настільні ігри, десяток шабель для фехтування на стіні. Та все нісенітниця напроти головної забави. Перед розгубленим зором постало чотири клітки. З кожної блистіли перелякані очі дівчат. Микола прикипів до небесно блакитних. Загубивши всю реальність поза ними, він притулився до ґратів. Дівча сахнулось, упізнавши пана. За звіриним страхом виступив і гнів. Посміхнувся на це, голос Грушевського ж відтягнув увагу:
— Сподобалась, Миколо?
— Це моя. Лише сьогодні втекла, — у відповідь буркнув.
— Співчуваю. Та хто впіймав, той і володар, — розвів руками та повернувся до інших: — Панове, прошу зайняти місця.
Зціпив зуби від злості, та все-таки рушив до диванів, як господар звелів.
— Наший сьогоднішній лот, — проголосив Грушевський, ставши біля однієї з кліток: — З моєї особистої колекції. Ростив буквально з пелюшок.
Микола задивився на високу білявку. Довгі ноги, худорлява, та від того не менш жіночна. Вона єдина від кого не перло страхом. Холодний гострий погляд, по раз звабливо облизує губи. Ще вчора б погнався за нею до небосхилу.
— Дев’ятнадцять років, — завершував представлення пан. — З чоловіком ні разу не була. Здорова, всі зуби на місці, — повернувся до неї та сказав: — Посміхнися, золотко.
Та неоковирно вишкірила зуби, посмішкою дійство ніяк не назвати.
— Що ж ти? — осміх Грушевського погаснув умить, натомість долоня загорілася вогнем. Провів нею по гратах, перенісши полум’я на них. — Нормально посміхнись.
А от і страх, і ненависть у ній забурлили. Та попри все прекрасно усміхнулась.
— Ваші ставки, панове? — промовив задоволений Грушевський.
— П’ять тисяч, — вигукнув пан, якого Микола й не знав.
— Смішно, — одказав Симоненко. — За таку дівчину двадцять даю.
Інші глипнули на нього скоса та перший оскалившись промовив:
— Такі гроші обіцяти, нехай покаже все, що має, — загигикав і додав: — Та де там? Все, що вміє.
— А ти, Грінченко, бачу ласий на чужі ковбаси, — покоривши пальцем, промовив Грушевський. — І так зайве видно. Як далі, то лише знеціню товар… Ну що, панове? Малувато даєте.
— П’ятдесят тисяч, — вигукнув Микола та з холодом, щоб ціна вразила більше.
— Мені подобається, — на лиці господаря заблистів вищир.
— Тільки за кучеряву, — граційно вказавши на неї, додав. — Біляву красуню залишу іншим.
Грушевський помалу втрачав задоволену мармизу. Розгублено глипав на панів і таки порушив глуху тишу:
— Вибачай, Миколо, але плани на неї інші. Три таких норовливих дівчиська — ой який рідкісний улов.
— Веселий ти, Міхновський, — промовив Симоненко. — Явився тут зненацька. А ми, взагалі то, добрі гроші віддали за полювання. Тому, вибачай, кучерява поїде додому не з тобою.
Самозакоханість, огида та злість — коктейль пана готовий. Зціпив зуби, аби не розбавити все переляком, розбивши тому пику. Натомість Микола подужав іронічний усміх і капітулював, піднявши руки догори.
Аукціон же не затихав, на що було начхати. Не зводив погляд із Катрі. Ловив почасти її стривожений зір. На фоні ж все лунали різні суми, та вони лише збивали думки.
Полювання
Холодна ніч закутала природу. Віковічні дуби набрали осінньої барви, ялинки ж зневажали зміну погоди. Микола вдивлявсь у темінь лісу та міркував. Навколо всі ж метушились: роботяги виводили скованих дівчат, пани готувались до розваги. Знехотя вони повіддавали дворецькому зброю. Той підійшов до Миколи й питально лупав очима.
— Не беру участь, — він відповів. — Та й зброї не маю.
Сказав щиру правду, за яку совість картала. Задуму ж поборов Грушевський, що показався з-за маєтку на чорному, як вугілля, коні. Зробив навколо люду коло, помпезно проголосив:
— Відпускайте дівчат! Нехай почнеться полювання!
Пута впали додолу, інтрига загустила повітря. Вчувши волю, двійка дівчат кинулась у ліс. Катря ж повільно задкувала, сяючі очиська не зводила з панів. На останок пильно зиркнула Миколі в вічі та зникла в гущі.
Грушевський зіскочив з коня, торкнувся вогненною рукою землі. Високе полум’я хлинуло з долоні, стіною потягнулося лісом. Миттєвість і величезне коло замкнулось, закувавши дівчат у лабіринті дерев. Осяяний вогнем і щастям, Грушевський виліз на коня та промовив:
— Дамо дівчаткам шість хвилинок. Щоб забаву розтягнути.
Час збігав, гарячка мучила панів. Десь і Миколу вона під’їдали. Та шанс спіймати жар-птицю йому хіба хитрість могла піднести.
— Прошу, панове! — вже в спини Грушевський кричав: — Переможе найкращий!
Вогонь розступився перед панами. Коли ж ті в гущавині зникли, знову замкнувся.
— Миколо, я за тебе й забув, — щирість геть чужа його словам. — Може візьми коня та зі мною видовище оціниш?
— Мушу відмовитись, пане, — розвів руками. — Шлях додому далекий, я ж верхи. Буду відправлятись…
— Звичайно. Нехай щастить! — поспіхом буркнув Грушевський і, ляснувши коня, погнався дорогою в ліс.
Стиснув кулики й рушив геть од палацу. Позбувся зайвих очей і перейшов на біг. Нав’язливий страх усе підганяв. Вгледів сяйво ліхтаря, аби не зруйнувати план, стишив хід.
— Пане Міхновський, невже покидаєте нас?
— Втомився, хлопці, — п’яним голосом промовив, хоч хміль давно розгубив. — Їхати ж стільки…
Вартовий втримав смішок, даремно Микола відчув би його і всліпу. Охрестив хлопчину дебілом, але продовжував грати.
— Підсадиш? — буркнув, задивившись на коня.
— Звичайно, пане…
Микола неоковирно подався на скакуна, та злетів як мішок картоплі, прибивши вартового до землі. Кректав од того щиро, боляче забивши ребра. Інший підскочив і допоміг звестися на ноги. Вдвох їм таки вдалося всадовити на коня обтяжене фантазійним алкоголем панське тіло.
Сотню метрів скакав, не полишаючи гру. За вигином дороги ж вирівняв спину, роззирнувся навкруги. Вогонь сяяв у лісі неподалік. Зіскочив на землю, сховав у гущавині коня. Заблистів оскалом, діставши за пазухи вкрадений у вартового пістолет.
Невпевнено підійшов до полум’яної стіни. Потягнувся спершу рукою. Не зразу, та вогонь розступився, впустив його на поле хтивих ловів.
Глибоко вдихнув, заплющив очі. Щупальця чуттів тягнулися лісом. Намацали біль, страх, гнів і ненависть. Вчепився за любу серцю душу та рушив у хащі за нею. Не ховав пістолет, бо ж хіть чужа блукала навколо. Не міг дозволити собі попастись в злобні панські вирла.
Нарешті вловив солодкавий присмак знайомої люті. Серце забилося швидше, нутро щемило від передчуття. Рухався повільно, зазираючи в темінь. Очі зустрічали суцільну порожнечу, та шосте чуття тягнуло до Катрі.
Розчулося ляпання кроків, хрускіт гілок. Зір ухопився за бліду шкіру дівчати. Кинувся до неї. На другому кроці ж приховався за стовбуром могутнього дубу. Самовпевненість приправлена відразою й жагою. Висока фігура сновигала серед дерев. Упізнав Симоненка без допомоги зору. Стиснув міцніше пістолет і крадькома слідував за ним.
В боротьбі з розлогим гіллям хвої, що стала на шляху, розчув дівочий вереск. Ховаючись у темені, угледів Симоненка та долоні на дівочій шиї. Катря, озброєна гнівом, одбивалася щосили, та нелюдська природа Симоненка миттю здужала її. Тіло підкошене рухнуло долі. Пан украв свідомість дівчати, навіть не стискаючи хватку. Закинув дівчину на плечі, найпрекраснішу здобич підкореного людства.
Рознісся постріл. Вивірений злістю та потягом до діви з видіння. Куля пробила чоло Симоненка, забризкавши кров’ю дівча та дерева навколо. Пан нічого не встиг зрозуміти, раптово заснув, даремно не навік.
Роззирнувся й гарячково погнався до них. Вищир спотворив вуста, щастя рвалося з Миколи химерними думками. Припав до Катрі, оглянув чи куля не зачепила її. Цілісінька, лише сліди од кайданків. Глипнув на Симоненка — мертвий, хіба до світанку. Земна зброя панам тимчасова неприємність. Лише самотність може принести повноцінну смерть.
Витер пістолета від своїх відбитків і викинув подалі. Підхопив дівчи́ну та подався до вогню вдалині. Сьогодні доля всміхнулася йому, обдарувала теплою мрією в руках.
Хіть
Поклав непритомне тіло на підлогу. Витер криваві долоні. Закусивши губу, роззирався навколо. Відчинив шафу та розглядав одежу, яку замовляв Світлані. Десяток прекрасних суконь і сорочок, але всі не пасуватимуть фігурі Катерини. Надто тендітна обраниця, давно такої не мав. Потягнув з пам’яті образи жінок, шукав там подібну. За кольором знайшов.
Нахилився до величезної скрині, де складали одежу невдатних дружин. Вивудив звідки блакитну сукню. Трухнув щосили та закашлявся від пилу. Потираючи ніс, кинув на ліжко. Уважно оглянув, чи брудними руками не замастив. Хоч одежина й стара, та зроблена на славу. Дочекалась істинну хазяйку.
Окутаний радістю заскочив у ванну та прихопив пару рушників. Повернувсь і присів до Катрі на підлогу. Погладив ногу перевірити чи спить. Навіть поруху на те не зробила. Долоню ж Микола не прибирав. Шовковиста поголена шкіра тішила єство. Хоч не любив Грушевського, та тягу пана до прекрасного сповна оцінив. Дівчат до полювання підготовив славно, дарма одів у шмаття.
Витер згустки крові рушником. Взяв Катрю попід руки та всадовив, притуливши до себе. Обережно стягнув через голову подерту рубатку.
Оголена плоть перехопила подих. Підняв покрите мурашками тіло та поклав на ліжко. Повернувся йти, та поваба потягнула назад. Несміливо глипнув скоса на витончений стан. Рука потягнулася сама, та сумління б гризло, якби цього не сталось.
Торкнувся ключиці й дух застрягнув у горлі. Повів пальці до шиї, натрапив на симфонію крові, що стукотіла по венах. Жадібно ковтнув повітря та потягнувся нижче. Зупинився поміж маленьких грудей. Рожеві соски манили впасти навколішки та розцілувати кожен. Ласкаво стиснув м’якеньку плоть у долоні та здригнувшись відпустив. Одяг болісно здержував пристрасть Миколи. Досада штовхала скинути кляті штани. Стримував себе, бо ж знав, що так зірветься та висмалить непритомне дівча.
Він же хотів зробити все інакше. Але руки при собі втримати не міг. Правиця спускалася нижче, по смужках ребер до плаского живота. Серцебиття наростало, тиснуло на скроні. Кущик лобкового волосся змінив напругу на втішений усміх. Відвів погляд і довірився чуттям. Маленький горбик насолоди, складки шкіри. Приємно волога дівочої квітки затуманила розум ущент.
Скрип дверей і Микола стрепенувся. Ковтнув слину й зиркнув у темний коридор. Звідти показався дворецький і несміливо промовив:
— Пробачте, пане. Вода нагрілася — можете набрати ванну.
— Дякую, — за соромом не зорудував гнів.
Дворецький же миттю зник за дверима. Під метушливі кроки чоловіка, ступивши в ванну, відкрив крани. Повернувся до Катрі, що так і лежала: беззахисна, спокуслива, тендітна. Потягнувся продовжити непрохані ласки, та порух дівчати злякав.
Підхопив на руки та хутко поніс у лазничку. Перевірим чи не гаряча надто вода, зупинив аби дівча ненароком не втопилось у зайвій глибині. Окутану парою занурив у ванну та всміхнувся наостанок. Намилуватися не міг, але рушив до виходу. Час і тепло от-от зборють чари Симоненка та Катря прийде до тями.
Вибір
Одягнув найкращий костюм, білу сорочку. Сидів за столом, окутаний приємним передчуттям. Хвилювався, наче хлопчисько, хоч фактично ніколи ним не був. Прокинувся в тілі чоловіка, позбавлений знання про рід свій та єство. Лише вмістище людина указало шлях.
Відігнав душиці блукання. Налив два келихи вина та смиренно чекав.
Нарешті кроки сходами донизу. Серед звуків вібрації тривоги. Підвівся та глянув на неї. Спіралі волосся спадають на плечі, шкіра бліда, наче пергамент. Блакитна сукня так пасує небесним очам.
Не втримав посмішку й полегшено зітхнув.
— Прошу, сідай, — вказав рукою на стілець навпроти.
Переляк наповнив юне тіло попід вінця. Та попри все вона слухняно сіла.
— Тобі дуже пасує сукня, — промовивши Микола також сів.
Вона оглянула себе та несміливо здужала слова:
— Я проснулась оголена у ванній. Вибір був невеликий, що одягнути.
— Пробач. Шмаття на тобі, було скривавлене до нитки, — усмішка не сходила з вуст. — Не переймайся, я з тобою нічого не робив.
— Лише роздягнув догола, — все тихо, та вже з докором Катря сказала.
Дозволив долю непокори та заходився розкладати страви. Вмостився назад на стілець і мовчки почав трапезу. Хвилину, дві жував завзято, та гупнув приборами об стіл.
— Їж, — буркнув не зводячи погляд.
Дівочий страх ковзнув разючою стрілою по нутру. Зморщився від нього й спокійніше додав:
— Сергій старався, готував найкраще.
Проковтнула гірку тривогу, несміливо відрізала шматок ягняти й поклала до рота. Хоч лице лишилось кам’яне, та насолодою сяяла тендітна душа. Микола задоволений продовжив частування. Катря ж все губила сум’яття та завзятіше закидала в себе наїдки. До подібних делікатесів дівча добралося вперше.
Та в мить настрій тої обернувся й вона поклала виделку на стіл.
— Чому ти мене врятував? — Катря запитала.
Звів здивований позір. Зустрів блакитні оченята й відповів, як є:
— Ти належиш мені, — залагодив різкі слова наступним: — Будеш моєю дружиною, народиш сина.
— А як ні? Висітиму знадвору, як Світлана? — докір і злість у ній розростались.
— Гадаю, що ні. Думаю ти особлива, — Микола запевнив, та різкість її тону не простив: — Але, якщо помиляюсь, доля твоя нещаслива.
Нахмурила брови, щічки надула. Показово відсунула тарілку. Споглядав незадоволену мармизу. Прекрасне створіння, та в голові ще юне дитя.
— А що ти хотіла? — він запитав. — Куштувати смакоту, жити в маєтку? Бути рівною серед створінь, яким ви, люди, годитеся хіба у раби? І нічого не дати взамін?
— Я цього не просила, — зціпивши зуби, відказала вона.
— Ніби в тебе є розум робити вибір. Ти просто дурне дівчисько, що зі мною може стати чимось гідним, — зітхнув, намагаючись загнуздати свій норов. — Думаєш я чудовисько якесь? Знаєш, що сталося з жінкою, яка подарувала мені теперішнє тіло?
Похитала на те головою. Відчув замішання, що породила його фраза. Продовжив історію спокійно:
— Так от, їй шістдесят чотири роки. Не дуже часто люди доживають до такого віку. Вона ж прекрасно себе почуває на березі Чорного моря, — нахилився через стіл ближче до Катрі. — Знаєш чому? Бо заслужила, бо була такою дружиною, як я хотів.
— А як я не хочу? — дужий характер не давав їй змиритись.
— В тебе вибору немає. Та й хіба це щось погане? Я врятував тебе, одягнув, нагодував, — оскал блиснув на лиці й потягнув за собою гострі слова: — Вбив твого батька тирана, за всі побої, що тобі причинив, — на вирячені очі додав: — Ніхто не має права торкнутися тебе і пальцем. Окрім мене.
Гуркіт надворі перетягнув увагу. Насупив лоба, розлючений, що хтось утрутився в жаданий вечір. Встав з-за столу та крикнув:
— Сергій! Неси мій револьвер, — гукнув дворецькому Микола. — І сам рушницю заряди.
Глибоко вдихнув, таки відчув непроханого гостя. Невідоме різнобарв’я єства — незнайомець, або ж нікчема, на яку він зглядь не мав. Глипнув скоса на Катрю. Нутро тієї крутилося вихором, що розібратися навіть не старався. Перейняв же з рук дворецького зброю та рушив надвір, наостанок наказавши йому:
— Стережи дівчину будь-якою ціною.
Той стривожений провів господаря у темінь, зачинив за ним двері.
— Не хочеш померти — виходь! — закричав у порожнечу.
На глупу тишу мовчання пустив кулю навмання. Добився нею переляку. Той блукав серед прохолодної ночі, ледь вловимий, наче немовляти. Ступив на доріжку і злостиво штурхнув гравій ногою. Шосте чуття підводило рідко, та зараз не могло віднайти незнайомця.
Очі потроху звикали до темряви й Микола нагледів Світлану. Лежить попід деревом, на якому повісили зранку. Міг усім заректися, що бачив її годину тому у петлі.
Рушив до неї, присів до посинілого тіла. До сих пір воно трималось за красу, хоч зараз і на диво химерну. Підхопив мотузку, що валялася поряд. Чужинцю вона пасуватиме краще.
Скрип мертвої хвої долинав із лісу. Підніс револьвера. Тягу пустити кулю в невідоме стримав, аби не тринькати набої. Обережно рушив на звук. Картав себе, що не покликав вартових на допомогу. Та гординя й прагнення забрати життя здолали страх.
Пройшов сотню метрів звивистим шляхом серед дерев. Уже готовий був прийняти невдачу, як повітря навколо окутала лють. Роззирнувся з пістолетом напереваги, та зброю умить гіллякою вибив незнайомець. Лівицею навзаєм підправив щелепу поганцю. Наздогнав непевне тіло ударом ногою у груди. За тьмяним світлом осінньої ночі розгледів блискіт скла в руці хлопчини навпроти. З розбігу важким черевиком вибив отруту. Впізнав садівника зі свого села та крізь зуби процідив:
— Полин…
Роззирнувся, угледів і підхопив револьвер. Підвів зір та зброю, жертви обоє не знайшли. Натомість гущавиною вистукував біг. Окрилений злістю кинувся за хлопцем. Пустив одразу слідом кілька куль, та ті допе́рва попсували ліс.
Все біг за потягом духовного магніту, доки гуща не зірвалась у провалля. На краю хиткої мокрої землі стояв захеканий хлопчина. Палець на курку, готовий забрати життя.
— Стріляй! — відчайдушно парубок крикнув. — Тільки її відпусти.
Засміявся, та не дуже щиро. Подив і ненависть закували сміх.
— А ти жартівник, — промовив Микола. — Де полин узяв, краще розкажи.
— Хто шукає, завжди знаходить, — розвів руками, вміло ховаючи страх.
— Влучно! — вищир не сходив з обличчя. — Я знайшов Катрю, ти — кончину.
Хлопчина зціпив зуби та кинувся в атаку. Цілив у серце, та мозок постріл відвернув. Навідмаш пістолетом вліпив йому у скроню, що дуже тіло рохнуло безпомічно додолу. Накинув на шию петлю та потягнув до найближчого дубу на схилі. Закований у німоту хлопак пручався, хапався за груддя багнюки.
Прив’язав мотузку до голого кореня й готовий був скинути хлопчину до смерті. Викрик же Миколу зупинив. Далекий, нерозбірливий та сповнений тривоги. Блакитною плямою крізь ліс гналася Катря. Волосся застелило личко, прилипнуло до спітнілого чола. Вона звільнила роз’ятрений погляд і захекана здужала слова:
— Відпусти його, благаю.
Глипнув на зігнуте тіло попід ногами, гидливо хмикнувши промовив:
— Не бачу жодної причини чому.
— Я буду з тобою, — лукавила, та це Миколу не чіпало. — Робитиму, що скажеш. Буду такою, як тільки захочеш.
— Катря, ні, — хлопчина сіпнувсь, але удар у живіт його зупинив.
— Тихо, Лесь, — сказала вона та сльозами заблищали блакитні оченята.
Втомлений од юнацької драми, наступив на торс і затягнув сильніше зашморг. Довів тривогу Катрі до межі та промовив:
— Добре. Тільки підкріпи слова.
Зрозуміло без зайвих пояснень. Нахмурила брови, мішаючи босими ногами багнюку, рушила до нього. Микола ж не зводив із дівчини погляд. Наче змій, хтивим позирком заманював дівча. Тягнув до пащі зречення себе та забуття.
Підійшла до нього впритул. Бачив, як бореться з нав’язливим бажанням вчепитись зором у повержену любов. Вільною рукою підвів дівоче личко, щоб бачила тільки його. Вона закрила повіки, пустивши щічками сльози. Важко зітхнула, аби загнуздати почуття. Микола споглядав красу, що тепер належала тільки йому. Нарешті потягнулась до поцілунку. Заплющив очі, нутро пульсувало від передсмаку.
Пекучий біль гострими пазурами вчепився в лице. Розкрив очиська, одне морок і на дещицю не збороло. Розгледів Катрю та баночку в тремтливій руці. Їдкий запах полину нарешті добрався до єства. Торкнувся лівицею щоки. Поруйнована шкіра лишилась на пальцях бурою слиззю. В перемішку з кров’ю на костюм крапало око.
Найбільше ж пекло дівоче щастю, що проривалося з-за страху. Ступив крок уперед та рухнув додолу. Свідомість втрачала реальність і ніч повністю закуталась у темінь.
Мука
Марення, яскраві та болючі, водили всіма прожитими життями. Десятки жінок, одна стала кісткою поперек горла. Та жага оволодіти нею не згасала.
Жадібно вхопив повітря та повернувсь у реальність. Скочив на ноги, запаморочення привітало наяву. За ним послідував біль, невід’ємний супутник надовго. В далині минулих віків, Микола торкався їдкої своєму роду рослини. Дарма наївний думав, що це лишиться спогадом навік.
Страждальцем сунувся до хати. Ноги не слухались, та лють вела змучене тіло до помсти. Не заглядав у ліс, не шукав там винуватців скрутного стану. Бо ж чуття ловило тільки порожнечу.
Відкрив двері й по стіні заповз у маєток. Свічки перегоріли, лише керосинова лампа втримувала світло.
— Сергій! — власний голос налякав слабкістю Миколу.
Відповіді ж не дочекався. Не здужав повторити крик. Але тиша підказала відповідь на будь-які думки. Заглянув на кухню та побачив його. Скривавлений дворецький лежав на підлозі. Поряд валялася рушниця. Один постріл дівчині не вдався, лише стіни всіяв дірками. Другий же пронизав груди Сергія, залив кров’ю білосніжну сорочку, забрав чоловікове життя.
Поточився знову надвір. З мукою на пару спускався з пагорба в долину у село. Темінь окутала глиняні хати, та одна добротніша сяяла щоночі. Подвір’я стріло гамором і гавкотом собак. Загупав у двері, шарпнув ручку й та піддалася. Завалився всередину, лише стіна вберегла від падіння.
Гомоніння вартових умить вимила повінь здивування. Микола мовчки глипав на них, збираючи докупи думки. Схлипування поряд збивало з пантелику. Зиркнув скоса єдиним оком — зв’язана жінка, симпатична в міру нажитих років.
— Що з вами сталося? — запитав Іван, голова вартових.
— Катерина Гриневич. І Лесь… — не відразу пригадав прізвище того. — Танюк…
— Вам треба до лікаря, — не розгледів мовця, бо ж персона припала на випалене око.
— Ні! — озлоблений крик привів до тями. — Він не допоможе. Знайдіть дівчину та приведіть до мене… Хлопця можете вбити на місці.
Іван кивнув і підійшов до нього, поклав руку на плече. Вартовий смердів хвилюванням, погляд прикований до зраненого боку.
— Спершу відведемо вас до лікаря, — наче до дитини, вартовий промовив. — Завтра ж спокійно все розплануємо.
Гидливо споглядав його нерішучість. Вихопив в Івана з-за пазухи ножа й устромив у скроню жінки поряд. Та навіть сіпнутися не встигла — замертво впала на підлогу. Хто з вартових сидів ще, скочив на ноги, розкинувши карти по столі.
— У вас є час до наступної ночі! — гаркнув Микола. — Якщо я не з Катрею її проведу, це місце згорить до тла.
— Це божевілля, — бовкнув один із молодших вартових. Поглянути на пана сили не знайшов, насуплений зрів труп напівголої жінки. — Ми ж навіть гадки не маємо, де їх шукати.
Оминаючи калюжу крові, рушив до нього. Хоч біль і не згасав, лють тримала міцно на ногах. Підійшов упритул до хлопчини. В дзеркалі за спиною того, вперше розгледів своє обпалене лице. Замість жалю подужав іронічний вищир. Згадав, як одна із жінок полюбляла позаочі називати дволиким. Закінчила на дубові знадвору, та слова таки наздогнали його.
Смердючий од горілки подих вартового зі споминів вирвав Миколу. Насуплена, відвернута пика вернула ненависть за мить. Крупний, як усі його породи, та урок потрібно дати. Врізав коліном хлопцеві в пах і зігнутого навпіл швиргнув у камін. Ногою став на спину, аби непутящий підсмажився ладно. Наситившись криком агонії, витягнув небораку з вогню та промовив:
— Ще хтось буде перечити? — на мовчання додав: — Отож бо… Дванадцята ночі ваш крайній термін.
Плоть
Сидів на кухні за столом, на пару із пляшкою віскі. Алкоголь на дещицю втамував фізичний біль, духовний же буяв барвисто. Глипнув на труп дворецького, що валявся на підлозі. Підвівся й підійшов до нього. Вмостився біля калюжі засохлої крові.
— Ти сам винен, — гигикнувши промовив Микола. — Дав дівчиську застрелити себе.
Хлепнув віскі з горловини та поплескав Сергія по нозі.
— Не сумуй. На ось сьорбни.
Нахилився до закляклого лиця, насилу розтулив зціпленого смертю рота. Линув випивки туди та, криво всміхнувшись, сказав:
— Смачно? Тільки не обманюй, що вперше скуштував. Я знаю, що ти мій бар завзято спустошував, — біль зводив з розуму, давав словами волю божевіллю. — Я не ображаюсь. Давним давно з твоєю матір’ю такі справи витворяв. Шкода тільки не завагітніла від мене — довелося вигнати в село.
Хтось загупав у двері, врятував Миколу від самого себе. Силувався встати та вимучене тіло підводило. Гість же не стишував спроби та лупив завзято кулаком деревину.
— Вишкребок ти клятий, іду! — Микола закричав і стукіт погаснув.
Звівся на ноги й хитко почовгав до дверей. Одчинив їх і протер єдине око. Осяяний факелом перед ним стояв голова вартових. Радість блиснула в душі Миколи та вмить змінилася на гнів. Поряд Івана дівча: кучерява, тендітна, та не його Катерина.
— Пане, нам не вдалося знайти дівчину, — наввипередки злості Миколи, вартовий заговорив. — Дайте нам тиждень хоча б, — ковтнув слину й упевнено продовжив: — Взамін ось дивіться — дуже схожа до опису зниклої.
— Та ця гарна, як срака навиворіт, — хміль потягнув із нього жарт.
Оціночним зором пройшовся по дівчи́ні. І справді подібна до Катрі. Тільки погляд якийсь дурний. Хоч і спокусливі форми потяг тішили дужче. Взявся за апетитні сідниці та посміхнувся.
— У вас є час, доки ця мені не надоїсть, — голос Миколи втратив будь-які крихти розваги.
Вхопив дівчину за руку й рвучко затягнув у маєток. Зиркнув через плече на вартового та промовив:
— Чекай надворі. Надійся, щоб я не передумав.
Серце дівчати гупало, як навіжене. Добре відчував биття на зап’ястку. Од міцної хватки на ньому виступили вени, та жалю він не мав. Підіймався сходами, наче й не тягнув людину за собою. Підкошена страхом та ледь переставляла ноги. Блідою шкірою несуться мурашки, всіяні осінню й скромним одягом селянки. Заволік в кімнату та хмурний наказав:
— Роздягайся.
Стояла на порозі сліз, але не підкоритися права не мала. Тремтячими руками насилу розв’язала фартух. За ним додолу впала й дерга. Зосталася в самій сорочці, грубій і тьмяній. Лише вигини юного тіла відганяли в Миколі огиду.
— Знімай, — буркнув він і залив у себе залишки віскі.
Кинув пляшку попів ноги дівчати, що тою пробігся трепіт переляку. Шморгнула носом і скинула сорочку. Розпатлана, сірі оченята блищать з-за волосся. Піт гнаний страхом торує річище по тімениці. Зігнутий стан прикривають одні панталони.
— Довго чекати? — гнів прокрадався у його слова.
Зціпила зуби й скинула останній клапоть одежі, що сором дівочий скривав. Микола криво всміхнувся. Здорова половина лиця сяяла хіттю, та щось противне в помислах відганяло її. Погляд же вперто блукав оголеною плоттю. Рожеві милі щічки палахкотіли нервуванням. Кругленькі груди манили стиснути їх у долонях. Від холоду неопаленого дому, зморщені пипки неволили нагріти тіло палким поцілунком.
Він зітхнув і спокійніше промовив:
— Ходи до мене.
Кілька невпевнених кроків і Микола відчув тепло тендітної діви. Долонею ніжно торкнувся живота. До пекучого болю, полином розтерзаної пики, нагородив цілунками шию та груди дівчати. Зціпив зуби від муки та споминів, буркнув бездушно:
— Ставай на коліна.
Глипала з-під лоба, неоковирно припала до підлоги. Розстібнув пасок, опустив додолу штани. Серед лісу лобкового волосся висів безпомічно морхлий пісюн. Насупив брови від такої картини, стиснув сідниці аби якось його розворушити. Нахилився та влупив дівчину по дупі, випроставсь і проказав:
— Смокчи, маленька.
Тендітні та холодні ручки вхопились за геніталії. Неоковирно поклала кволого прутня до рота. Намагалася привести того до тями. Член безтолково йорзав по зубах та язику, наче шматок курячої шкірки із хрящем. Зітханням з дівчати вирвалась огида.
— Він не… — здалася та зиркнула вгору несміливо. — Не встає…
Прибрав розпатлане волосся дівчати за вухо, витер слину з підборіддя. Подужав посмішку криву та сказав:
— Ти в цьому винна, дитинко.
Коліном ударив дівчи́ну попід око. Недолуго впала на спину, перекошена мармиза та скривлене оголене тіло. Підтягнув штани та нахилився до неї.
— Пробачте, — крізь переляк і сльози пробелькотіла вона. — Я буду краще старатись…
Ляпас перервав благання. Розчарування та відраза розпалили в ньому лють. Стиснув кулак і бив щосили, руйнуючи красу. Рани розтинали ніжну шкіру, кров заливала личко, що невпинно розпухало. Борсалась, пручалась — крихке створіння вабило знов. Але запізно, зламана ним подоба людини годилась лише для биття.
Зупинився, коли голова намертво припала до підлоги та руки не здіймалися прикрити лице. Сахнувся від скаліченого тіла. Закричав од люті, вхопив стілець, що стояв неподалік, пожбурив у вікно. Холодна ніч хлинула вітром у кімнату. Трепіт фіранок зачарував мислі Миколи. Взявся за металеву раму ліжка та рвучко підсунув те до вікна. Зірвав штору і рушив до нерухового дівчати.
Скрипучий подих, що ледь здіймає груди — єдине в ній лишилось від життя. Зробив петлю на лебединій шиї і потягнув дівча за собою. Прив’язав тканину до ліжка, підхопив дівчину на руки. Та розтулила запухлі оченята. Скривавлена, в обіймах, нагадала мить щастя, яку мав учора. Зціпив зуби, зранене лице запалало. Важко випустив дух хмарою пари та викинув дівча у вікно.
Знесилений припав до підлоги. Сперся спиною на стіну. З вулиці линуло шкрябання нігтів об камінь, даремні подихи, що не могли вхопити й дещицю повітря. Нарешті боротьба за життя стихла, він закрив очі та полегшено зітхнув.
Відплата
Розчув дзюрчання води серед тиші. Розплющив очі, та звичного світу не розгледів. Водоверть картинок і кольорів змінили його тьмяну холодну кімнату. Видіння розмите, непевне — алкоголь і біль затьмарювали розум. Вхопився щодуху за минаючий образ. Фіалковий знайомий аромат, такий приємний і рідний. Розібрав запах мила з власного дому. Намагався розгледіти хоч щось. Зміг, коли місяць показався з-за хмар.
Кучеряве волосся, бліда шкіра. Поверх сукні, яку подарував, подертий кожух. Руки розгорнуті, тягнеться в обійми. Гнів збиває Миколу та все зникає на мить. Продирається крізь забуття, натрапляє на пекуче щастя. Вона закриває блакитні оченята, губиться у поцілунку.
Виривається з огидного видіння, та наостанок бачить водоспад. Розтуляє ціле око й повертається в реальність. Серце калатає, біль на дрібку змінила німота. Витягує з минулих життів пам’ять про чудесне місце.
Насилу встає, роззирається навколо. Спогади наздоганяють Миколу. Не картає себе за скоєне, проте сум у гості завітав. Миттю дотла все виганяє жага. Видіння пульсує кров’ю у скронях, сповнює сил. Одягає пальто, капелюха, напереваги з усміхом крокує надвір.
Ніч зустріла знайомим місяцем на небі.
— Іван! — вклав ненависть і щастя в крик Микола. — Збирай усіх, відправляємось в дорогу!
Чиркнувши сірниками, із темені показався вартовий. Химери вогню на лиці видавали сердитий танок.
— Ми нікуди не їдемо, — наблизившись він промовив.
— Мені почулося чи це непокора? — норовом Микола відповів.
— Непокора, — спокоєм дивував вартовий. — Ви втратили розум, пане. — вказав на труп дівчати, що висів на стіні. — Погляньте, що ви наробили. Спочатку Світлана, потім Олег, тепер ця бідолаха.
Микола звів єдину брову та ступив до підлеглого ближче.
— Звідколи ти в нас відповідаєш за мораль? — саркастично запитав. — Чи не ти минулої ночі грав у карти на жінку?
— Ви про ту, яку власноруч вбили? Добре, що нагадали.
— Досить! — гаркнув Микола й потягнувся за пазуху по револьвер, дарма його там не було. — Збирай вартових, треба привести Катрю додому, — на незворушне лице суворо промовив: — Інакше вам світять великі проблеми.
Вартовий і не здригнувся на погрози. Все глипав на Миколу незворушно, наче рівня поважному пану.
— Помиляєшся, Міхновський! — з-за рогу хати долинув крик.
Сліпе око темінню прикрило гостя, та чуття одразу того впізнало.
— Ого, але ти й красунчик, — промовив Симоненко, що нарешті попав Миколі у зір. — Чесно не повірив, коли жменю годин тому, один із твоїх вартових явився в мене на порозі з цим розказом.
— Шрами прикрашають, — поглум подужав Микола: — А ти як? Голова не болить? Чув на полюванні тебе спіткала прикра невдача.
Гнів Симоненка потішив самолюбство. Насуплений непроханий гість надсадно прошипів:
— Грушевський був дуже нещасливий. Підозрює тебе…
— Це добре все, але якого дідька ти приперся? — нетерпіння змусило перебити Василя.
Той закусив нижню губу та хмикнув. Вдоволена пика мозолила очі, при свідку не наважився підправити її. Симоненко махнув рукою на маєток і промовив:
— Гарні в тебе скульптури, наче живі, — гигикнув і зиркнув на вартового. — Були живі. А так трішки підправити фасад і буде в мене славна літня садиба.
— Що ти верзеш? — втратив залишки манер Микола. — Лайдаку, як ти, мій маєток не світить.
Умить обличчя Симоненка скам’яніло та він серйозно заговорив:
— Після всього, що ти натворив, визнати тебе душевнохворим і забрати статус, все майно, буде не важко. Особливо з поміччю впливового друга, — вискалив зуби та глипнув на Івана. — Враховуючи, що, навіть, твої вартові відхрестилися від тебе.
Микола наче бик випустив повітря носом і зиркнув на зрадника, що мовчки так і стояв. Повернув позір на Симоненка. Юне ідеальне лице дратувало, та нагадало гостре бажання.
— В мене немає на ці нісенітниці часу.
Рушив повз гостя, штурхнувши того в плече. Направився в конюшню та вигук у спину зупинив.
— Все полюєш за дівчиськом. Молодець! Вона ж все одно буде моя, — на байдужість Симоненко розгублено гигикнув, але не стихав: — Та мої хлопці в неї на хвості. Навряд чи встигнеш.
Зупинився та зиркнув назад. Читав хвилювання в бутті противного пана, та чи брехав той розпізнати не міг.
— Блефуєш, — буркнув Микола в надії виманити зайві деталі.
— А ось тут ні, — поводивши пальцем, відповів. — Інакше в обід не відправив би в гори загін. Ти подумай, може їм своїми фокусами допоможеш, — глипнув на вартового та вкотре ляпнув насмішку: — Ну й пан у вас. Сили, до речі, геть сміхотворні.
Микола зітхнув і подався геть од набридлої вистави. Крик же Симоненка знову затримав:
— Стій но! Хочеш за це слугою тебе лишу? Може навіть жінку якусь дозволю мати. Не Катрю, звичайно. То рибонька моя і тільки я буду забавляться з нею… — зиркнув на повішену неподалік і додав: — Поки не набридне.
Харкнув на долівку, окрім матюччя слів не підібрав, мовчки почовгав у конюшню. У спину йому послідував подив. За тишею ночі гуділа розмова, на яку Микола не зважав. Запряг коня, рушницю прихопив, мотузку. Збудження та хвилювання продувом хлиснули його. Нахмурив лоба та зойкнув од болю. Кроки надворі бентежили нутро. Учувши зло, приховався за купою сіна.
Першим у дверях показався вартовий з револьвером напереваги. Той роззирнувся та не встиг розгледіти розставлені тенета, як нізвідки прилетів постріл у макітру.
Микола, зціпивши зуби, витер рану, на яку налипнуло сіно. Під злякане іржання скакунів подався з конюшні. Вискочив у крихітні двері, кудою зазвичай заходив дворецький, аби не сполошити коней. Відчув переляк і рушив по сліду Симоненка. Той ховався серед дерев, нестеменно тримаючи зброю напоготові.
Йшов повільно за душею вороженька. Вбити одного з панів, то смертний гріх, та й справа нелегка, непідвласна звичайній людині. Проте лють застелила байдужістю будь-які правила й закони.
Рухався ледь чутно, навіть подих застрягнув у горлі. Тіло походило на образ хижака, що готовий роздерти жертву. Одне вціліле око, мов перебрало зір роз’їденого полином. Микола вгледів шмат яскравої одежі серед гілля. Жага Симоненка до краси вкотре згубить його. Тішив себе тріумфальними думками, та стріляти не спішив. Лише коли вгледів блиск очей натиснув на курок.
Дріб шматував дерева на шляху, частина ж смертоносного металу таки добралася торсу злостивого пана. Симоненко скрикнув і рухнув додолу. Микола заходився перезаряджати рушницю, аби недруга добити. Обережно підійшов до нерухомого тіла, штурхнув ногою. Прекрасний постріл, але до вбивства занадто далеко. Приклав дуло до серця, щоб довше лишити Симоненка непритомним. Він крутнувся в’юном, вхопив Миколу за ногу й пустив по венах того власні чари. Вирвався із хватки й здужав постріл. Кров бризнула червоним з живота Василя.
Кинув спроби добити, крізь знемогу рушив до конюшні. Отрута все розповзалася вище. Якби людиною був, давно б вже валявсь у хвої запашній. Микола ж незборимий ішов. Розум втрачав потроху різкість, м’язами смикали судоми. Кожен рух давався важче, до неможливого припікаючи болем кістки.
Розчув гуркіт пострілів позаду. Жахливо невлучних, проте небезпечних. Запхав до рота пару пальців і щодуху засвистів. За тупотом копит надворі показався білосніжний жеребець. Насилу забрався на нього та під надсадний крик Симоненка поскакав геть од власного дому.
Цілунок
Світанок грів спину серед холоду осені. Гнав змученого скакуна дорогою, що повсякчас тягнулася вгору. Нарешті показались могутні ялини та вершини, що задиралися в небо. Обожнював їздити в Карпати, та безкраїй ліс таїв небезпеку. Щодня хтось тікав із якогось села, аби знайти собі прихисток у вічнозеленому сховку.
Скочив із коня, бо ж стежина далі буде завузька. Зарядив рушницю й, тримаючи ту напоготові, рушив знайомим шляхом. Не раз возив жінок до чарівного місця, де водоспад грає музику природи.
Година шляху й, стомлений від ковзання багном, він добрався до місця з видіння. Слід, що коханці по собі лишили, міцно тримався за навколишні скелі. Глибоко вдихнув вологе повітря, закрив очі. Чужа огидна ніжність солодкавою важкою пеленою окутала душу. Він тягнувся слідом свіжих емоцій, що хаотично розповзлися лісом. Згадав Катрю, її тендітне оголене тіло, та намацав звивистий путь. Озброєний рушницею та хтивою кров’ю рушив за нею.
Ранок потроху набирався сили, сонцем зогрівав зранене тіло. На допомогу шостому чуттю став несподівано нюх. Легкий запах диму, наче ніж, розрізав цнотливий аромат природи. Микола йшов, оминаючи гілки, намагався бути тихішим за подуви вітру.
Крок за кроком чуття набиралося сили та Микола розібрав пару людей. Протер знесилене годинами безсоння око. За безліччю стовбурів ялин угледів візерунок не авторства природи. Біля невеликого виступу скелі, виднівся на швидкоруч складений із гілля притулок. Поряд нього з ями виглядали язики вогню. І жодного поруху живої істоти.
Тримав напоготові зброю та тихо крокував до скритки. Боявся сполошити й втратити бажану нагоду. Але метри тривоги згасали. Набрався хоробрості, підніс оружину і заглянув у сховок.
Розчарування роздерло до болю втіху на мармизі. Скручений на купі хвої лежав самотній Лесь. Противний хлопець відчувався, наче його Катря. Настільки розчинився він у дівчаті.
— Де вона!? — фиркнув люттю Микола.
Хлопчина стрепенувся. Позирк вихопив образ пана та рука потягнулася за кожух. Постріл над головою його зупинив. Роздроблена скеля посипалась зверху дрібними камінцями. Гул пронісся разюче, що парубок закляк.
— Ворухнешся — спіймаєш дріб у груди, — перекошеним од болю ротом зліпив погрозу.
— Катря тікай! Він тут! — Лесь заволав і очі зажмурив.
Микола ледь не пристрелив недруга на місці. Дрібка холоду в думках зупинила. Чмихнув злостиво та з розмаху приклав рушницею хлопця. Той розвалився на землі, тіло обм’якло від влучного удару у скроню. Вхопив за ноги та потягнув зі сховку. На світлі влупив ногою по ребрах і заходився зв’язувати руки. Лесь насилу пручався, за що відразу отримував ляпас або й копняк.
Задоволений вузлами, Микола вхопив парубка за шию та рвучко поставив на ноги. Врізав кулаком по животі, зігнутий стан за шкірку вліпив об ялину. Краями мотузки до неї ж прив’язав.
Зітхнув од нелегкої справи, витер спітніле чоло та буркнув до Леся:
— Ну ти й слабак. За що тебе Катря полюбила?
Той мить мовчав, лиш виплюнувши добрий згусток крові, хрипко одказав:
— За гарний писок, — скривавлений усміх засяяв на лиці. — Ти, бачу, таким похвалитися не можеш.
— От вишкребок, — нагородив Микола хлопчину лящем. — Дивись, бо й твій поправити можу…
— Спробуй, — зухвалість пробиралася з-за страху. — Вона все одно любитиме мене…
Микола гигикнув, презирливого погляду ж не зводив. Усе боровсь із жагою прикінчити хлопчака. Але вона навряд таке пробачить. Хоча на думку дівчати, наче й повинно бути начхати. Не розірвавши ланцюг двоїстих думок, озлоблено харкнув Лесю на груди. Вмостився на зігріту підстилку у скритці та вирішив чекати.
У водоверті думок хвилини збігали, доки хлопчина не порушив тишу.
— Нащо ми тобі здалися?
Звів на нього око та з оскалом одказав:
— Ти мені до сраки. А от Катерина — особливий скарб, що твоя дурна макітра й осмислити не зможе.
— Може й твоя правда, пане, — попри біль і ляк, що так і сочилися з нього, хлопчина норовив уколоти. — Я парубок не вчений, але знаю, що Катря любить мене. І з тобою ніколи не буде, хай би там що.
— І що ж тут хорошого, що ти щасливий такий? — Микола промовив і звівся на ноги. — Толку Катерині з вашої любові? Жити в криївці? — кивнув на сховок за спиною. — В холоді, в голоді. Доки хто з панів не спіймає, або тварина дика не зжре… Чи померти від знемоги, недуги якої. На противагу, життя зі мною в маєтку, то кара Господня.
— Хіба в маєтку щастя…?
Микола перебив реготом слова. Зайшовся так, що схопився за живіт. Витер око залите сльозами та відказав:
— Смішний ти. Ви молоді нафантазуєте вічну любов. Та все то розсипається, коли ти кохану й прогодувати не можеш.
— Хоч не ґвалтую, як ваше поріддя, — підкошений сказаним Лесь все ж одбивався. — Аби не ваша сила, так і померли б на самоті…
Перервав замахом слова, що хлопчина сахнувся. Не вдарив, пирснув зневажливо смішком і підійшов до вогню. Дістав звідти помаранчеву від жару дровиняку.
— Щось Катерина не спішить на порятунок, — крива посмішка виникла на зраненій пиці. — Треба її підштовхнути.
— Вона не така дурна, щоб прийти прямісінько у пастку.
— Гадаю помиляєшся, хлопче. Не надто розумна, тебе ж покохала.
На останньому, їдкому для єства Миколи слові, він приклав палаючі жарини до грудей юнака. Той несамовито заволав, що аж вуха пана заболіли. Горами ж заблукала надсадна луна.
Пустив дровиняку, коли гнів у перемішку з переляком окутав кожен клапоть лісу. Відчув дівчину та роззирнувся. Не розгледів омріяний образ, але щастя свого втримати не міг.
— Катерино! — закричав Микола. — Виходь! Виходь і я помилую хлоп’я.
Вглядався крізь ряди дерев у далечінь. Мріяв узріти тендітну постать. Перше вихопив шмат блакитної сукні. Вона мелькала серед стовбурів ялин. За мить, же виник позирк небесних очей. Зустрів погляд Катрі та застигнув. Вона не зводила із нього зір. Брудне розгублене дівча. Поточилася назад і зникла в гущавині знову.
За подивом Миколи постали зневіра та злість. Він скоса глипнув на Леся та роззирнувся. За непорушною тягою до Катрі розгубив увагу. Тепер же один за одним чуття ловило спалахи людей. Вчувся скрип і Микола повернув погляд на хлопця. Заглянув тому за спину та видер із хватки ножа. Злобою гаркнув і приставив лезо до глотки юнака.
— З тебе користі, як з козла молока, — буркнув готовий забрати життя.
Смерті рух зупинила стріла, що вп’ялася в плече. Лівицею підвів рушницю й пальнув у порожнечу. Болю в повітрі не відчув, лише ненависть, що облітала виднокіл. За нею з низини долинули крики.
Витягнув стрілу та запах зачепив єство. Він поволік у тіло німоту, та думку, що пульсувала висновком «полин». За отрутою повітря наповнили кулі. Свистіли над головою, що Микола мусив припасти до землі. Перекотився за камінь і розчув крик:
— Міхновський, виродок! Виходь! — ненавистю лунали слова вартового Симоненка.
Перезарядив рушницю, виглядав серед лісу ворогів. Зір натрапив на Леся, гнів погодив хлопчину, як ціль. Навести зброю не встиг, як під ребра прилетіла ще одна стріла. Пальнув услід стрільця, нарешті влучив. Невідомий припав на коліна, виски розтяли дух.
Поряд камінь лизнула невлучна стріла та Микола подався до втечі. Перекошений од болю, одуріння руйнувало думки. Випадковий позір врятував од страждання. Наповнив божевільне серце жагою та сенсом боротись. Блакитна сукня мелькала серед дерев. Зціпив зуби та вирвав із черева стрілу. Зойк загубився серед гамору і стрілів. Знесилений Микола перейшов на біг. Черевики сковзали в багнюці, та нутро гнало вперед. Залишки розуму розрахували шлях, на льоту вдалося збити Катрю з ніг.
Нестяма та хіть єдине, що в ньому лишилось. Микола роздер корсета на дівчаті, оголивши невеличкі груди. Вона крутнулась попід ним і вирвалася з хватки. Фицнула влучно у спалене лице. Очманів на мить, за темінню розгледів пучок полину в дівочій руці. Підхопив гнилу дровиняку та прибив Катрю до землі. За ногу відтягнув подалі від отрути. Перекинув на спину та всівся зверху на крихітне тільце. Пристрасно припав до грудей, придушив і вкрав у дівчати поцілунок.
Пекуча мука окутала рота й полізла горлянкою в утробу. Рухнув на бік, харкаючи кров. Глипнув скоса на Катрю. Та підхопилась, прикриваючи розхристані груди. Скалила зуби на яких виднілися листочки полину. Гнів уперше подужав пристрасть у Миколі. Та все зім’яло забуття.
Самотність
Яскраве світло прогризалось крізь повіки. Біль не давав розплющити око, лишити нестяму. Лякав мукою, що чекала наяву. Холод пронизував спину, давив звідусюди. Зі стогоном вдихнув повітря та все-таки узрів реальність.
Блакитне небо серед кола гілля дерев. Сіпнувся підвестися, та кінцівки міцно тримало мотуззя. Роззирнувся — бура земля, порубані огризки коріння. Зверху на торс раз-по-раз падала земля.
— Прикинувся, — знайомий голос звучав поміссю щастя та страху.
З-за краю глибокої ями показалася Катря. Та ж порвана Миколою сукня, світло окутує тендітний стан, довершуючи образ янголяти. Мовчки дивилася на нього в глибині. Земля потроху ховала Миколу від позирку небесних оченят.
— Ти міг… — голос Катрі непевний, лише кашель привів його до ладу. — Втекти, як інші, лишитися цілим.
— Жити-поживати в маєтку, який так цінуєш, — з лопатою в руках Лесь заглянув у яму.
Тепер серце юнака пульсувало самовдоволенням. Микола ж не зводив помутнілий зір із дівчати. Роззявив скалічену пельку, крім жебоніння не здужав нічого. Огризок язика безпомічно тріпався у роті, гладив вискалені зуби та не знаходив губ. Кожен подих у спробі сліпити хоч слово груди розтерзував вогнем.
— Нащо я тобі здалася? — Катерина говорила без злості, відразу ж приховати не старалась. — Хіба немає інших дівчат? Когось, хто б тебе щиро полюбив.
Навіть без німоти не зміг би відповісти. Вилупив око на неї, попри все не розгубив бажання юної плоті. Необґрунтоване та руйнівне, безглузде, але щире до найглибшої частки живоття.
Земля потроху затуляла Миколу від світу. Коли ж впала на лице, Катерина зітхнула та зникла. Стогнав, намагався звільнитись, але крім муки нічого тим не добився.
Непосильна вага скувала понівечене тіло. Душа, що тріпалась у ньому, печально подібна. Відчував, як знесилений хлопець вергає землю, та тут унизу все страшно незмінне. Лише чуття людей, там угорі, єднали зі світом. Та й вони серед мороку щезали. Заплетені тенетами щастя, коханці помалу віддалялись. Микола ж лишився в темені один, в обіймах самотності до самого скону.
