Театр Кракена

Вже третій місяць, замість сподіваних двох, “Свята Тофана” йшла до Великого Золотого Берега. Ішла? Якби ж то! Довгі тижні штилю змінювалися короткими та лютими штормами, які вже забрали у вічне плавання частину команди. А чого й чекати, шепотіли на борту: від самого початку ясно було — добра не жди. Ще як виходили у відкрите море, один із матросів зірвався з щогли і миттю пішов на дно. Останньому корабельному щуру відомо: як плавання почнеться, так і йтиме. Марно помічник капітана, рутен Мико, вмовляв команду: мовляв, п'яний матрос, ще й невиспаний після прощальної ночі в припортовому борделі, — це закономірність, а не знамення. Он погляньте на чайок! Як вони кружляють над нами, мов поживи чекають! Пом'яніть моє слово: корабель повернеться, набитий товарами і грошвою. “Мов круки...” — пробурчав хтось, і на людей мов холодом війнуло, навіть Мико стурбовано смикнув довгого вуса. І дійсно: вже скількох з них забрали хвилі, все, що на них було, розтягла морська нелюдь, а плоть пожерли акули й морські гарпії — Золотого Берега ж не видко й близько.

До всього, “Святу Тофану” з усім і усіма на борту віддали до рук новачку: капітану Леву Антонію не було й двадцяти п'яти літ. Команда знала, що він — незаконнонароджений син доброповажного Брабанто, власника “Тофани”. Про матір новоспеченого капітана достеменно не знали, та й навіщо було знати? Здається, її рабинею привезли з якихось островів, якось одержала вона волю, і вже служницею в доброповажного Брабанто принесла йому в подолі сина. Достойник не став тримати у своєму домі плід власного гріха і його призвідницю, а проте й не дав жінці померти з голоду, а після її смерті навіть взявся допомогти осиротілому юнаку стати на ноги. Якийсь час той навчався морській справі, а тепер уперше мав вирушити в плавання капітаном.

- Мудрий Брабанто! - іронізував штурман Леонідос з Мармурових островів. - Впорається це чайченя — старий може спати спокійно, бо тоді уже малий впорається з усім. Не впорається — що ж, батько зробив, що міг. А загине десь у дорозі — то така воля Отця, забрав грішну душу... Морські духи швиденько принесуть її Йому просто під престол.

Інші члени команди, і насамперед стерновий Доардій, не були певні, що на Брабантієвого байстрюка так уже чекають у Вишнього. Лев Антоній був тихий, та потайний, а від таких завжди жди біди. Зміг, правда, належно себе поставити: команда не любила його, та проти волі поважала, відчуваючи сильний і впертий дух. Капітан вмів, майже не підвищуючи голосу, віддавати накази так, що чути їх було на всій палубі, а обговорювати їх і думки не виникало в найзатятіших корабельних крикунів. Щоранку він збирав команду, проводив коротке богослужіння, за морським звичаєм замінюючи суднового священнослужителя. Ревності до Небесного письма в нього явно не було, читав він холодно і чи не поспіхом — а втім, хіба то рідкість серед людей вищого рангу, які читають більше за простий люд і думають чомусь, що знають світ земний і потойбічний краще за інших?

Словом, капітана терпіли, та й він не робив поки помилок, попри все, ведучи “Святу Тофану” вперед. Успішно провів її вузькою протокою між Скелями-Щелепами, що “проковтнули” чимало кораблів, пославши їх з усім на борту на дно, до колонії тритонів. Відбилася команда і від морських драконів, котрі облаштували собі гнізда тут же, на Скелях. Порівняно з давніми часами, ті літуни сильно виродились: здрібніли, так що ладні хіба що з альбатросами битися за рибу... а втім, у зграях досі небезпечні для людей та нелюдей. Неушкодженою проминула “Свята Тофана” і Пояс рифів; у коралах там живе народець маринів, не те щоб лихий, проте пакосний: марини люблять розважатися, б'ючи дно корабля камінням чи знайденою на дні зброєю; а якщо вже судно опиниться на рифі — тоді край: розтягнуть все по шматочкам. Останнім пунктом подорожі, що вимагав особливої уваги, був Острів сирен. Кораблю пощастило підійти до нього опівдні, коли його зловісні мешканки зазвичай сплять. Про всяк випадок Лев Антоній звелів підготувати жертву: траплялося, що сирени пропускали корабель, де для них зарізали ягня, віддаючи перевагу чистому жертовному м'ясу перед нечистими моряцькими обіймами. Цього разу все обійшлося: острів не подавав ознак життя, і капітан, полегшено зітхнувши, наказав загнати ягня назад у клітку. Тепер перед “Святою Тофаною” виблискувало безмежне чисте морське плесо; кораблю не грозило нічого... звісно, крім тієї тисячі великих і малих небезпек, що чигають на подорожнього у найспокійнішому з морів. А Море Надії таким аж ніяк не було.

Якийсь час попутний вітер бадьоро гнав “Святу Тофану” вперед, і обличчя людей посвітлішали: нарешті вони могли насолодитись усмішками сонця і лагідною блакиттю неба й моря, що ніби відображались одна в одній. Високо в небі летів морський дракон, і сонячні промені танцювали на його синьо-зеленій лусці так, що та іскрилася, мов морська поверхня...

Здригнувшись, “Свята Тофана” стала, мов спинений на всьому скаку кінь. Стогін розчаруванння і безсилої люті прокотився кораблем: “Клятий риф!” Лише Мико стояв у напруженій задумі, однією рукою смикаючи вуса, а іншу обережно поклавши на борт судна, мов прислухаючись до його зляканого тремтіння.

- Се не риф. — нарешті коротко сказав він. І тут же зі спостережного пункту нагорі мов у відповідь прозвучало розпачливе:

- Кра-а-акен!

Усі видихнули, як один чоловік. У всіх в обличчях читалося одне: “Це кінець”. Відомо, що кракени розправляються зі своїми “обранцями” швидко: гнучкими мацаками обнишпорюють кожен закуток, дістаючи все живе, аж до корабельних щурів. А якісь, мов хочуть похвалитися своєю безмежною силою, затягують корабель на дно. Так чи так, прощатися з життям тепер мали всі. Якщо, звісно, не помилився чатовий... Опанувавши себе, Лев Антоній підняв голову і гукнув у височінь:

- Певне кракен?

- Певне. Кракен.

“Тофана” стояла непорушно, беззахисна і мовби принишкла. Вона здалася Леву Антонію схожою на те саме ягня, яким покірно очікувало своєї долі ще кілька годин тому. Тепер вся команда корабля була таким ягням.

- Капітане!

Не дочекавшись відповіді, Мико смикнув його за рукав і показав очима кудись убік, за борт: “Чуєте?”

Так. Чує. Шурхотіння, мовби щось сповиває корабель. Мов немовля, готуючи його до вічного сну. Лев Антоній перегнувся за борт, намагаючись побачити... Точно. Ось вони, помітні під водою величезні щупальця, кільцями обхопили корабель, тримаючи його на місці. А ще... око. Величезне чорне око, котре дивиться в нікуди і всюди. Як око бога.

- Що тепер?

- Смерть.

Але смерть все не приходила. Як хвиля за хвилею, день ішов за днем. А кракен, незнамо чому, продовжував стискати “Тофану” в своїх обіймах, мов коханку, замість пустити її на дно та спожити команду. Чого він чекає? Грається, як сита кішка мишею? Команда почала божеволіти. Постійна напруга ставала нестерпною, і люди намагались забути про неї за пиятикою й картами. Розваги такі й раніше часто закінчувались сварками й бійками — тепер же, природно, справи лише погіршились. Коли під час сутички насмерть забили одного з матросів, капітан задумав було заборонити спиртне не борту. Та помічник Мико і штурман Леонідос відговорили його:

- Ми всі і так на порозі смерті, капітане. Не доводьте людей до краю. Повірте: хай краще вони ріжуть один одного, ніж нас...

А Мико додав:

- Знаєте, Леве Антонію...

Це вперше він звернувся до свого капітана по імені — і той не заперечив. Близька смерть водночас робила всіх ворогами і зближувала. Так от:

- Знаєте, Леве Антонію... Дивно, але, бува, тілько затьмаривши розум, збережеш залишок здорового глузду.

- Мику, іноді мені здається, що ми потрапили до страшного сну. Сну, що сниться кракенові на морському дні... Кажуть іноді, що саме життя — це сон. Може, ми всі насправді комусь наснилися? Божевільний сон божевільного кракена...

Помовчавши трохи, капітан додав:

- Або ми — це театр. Театр кракена. Чому він не чіпає нас? Тому що йому цікаво. Цікаво дивитися виставу, що розігрується зараз на сцені “Святої Тофани”. Це його око... Воно переслідує мене всюди. Воно під водою — але, здається, дивиться на нас із неба.

Мико мовчав, посмикуючи себе за вуса. Його очі кольору пасмурного неба гляділи мудро й безнадійно. “Скоро фінал нашої вистави, капітане...”

Як і передбачали помічник капітана й штурман, поки було вино — матроси топили там свій страх і безсилу лють. За запасами корабельного рому в моряцькі шлунки потекло дорогоцінне істрійське вино з трюмів; капітан байдуже дивився на це, Леонідас же бідкався, що вина так мало: основну частину товарів “Тофани” становили тонке лляне полотно і вишукана кераміка для багатіїв Золотого Берега.

- Кубками п'ють, та кубки не п'ють, капітане! - він істерично реготнув власному жарту. - Я знаю нашу кралю “Тофану” та її команду краще за власну кишеню. Пом'яніть слово бувалого корабельного щура, капітане: закінчиться вино — буде біда.

- А зараз що?

- А зараз — то так... нудьга. Моліться, щоб кракен зжер нас раніше, ніж закінчиться випивка в команди.

Старий Леонідас казав правду: коли закінчилось вино — люди запрагли крові. Одного ранку старший матрос, нордієць Вольфум, незвичним уже для самого себе твердим кроком підійшов до капітанської каюти, рішуче постукав і рішуче ж запросив Лева Антонія вийти “до людей”.

На палубі уже чекали всі. Мико з Леонідасом стояли в стороні, під пильним наглядом, і в очах їх ясно читалось: “Ну все, кінець...”

- Що сталося? - капітан постарався вкласти в ці слова всю силу свого голосу, що досі так безвідмовно гіпнотизуюче діяв на команду. Але очікування смерті похитнуло страх матроса перед корабельною владою, а спиртне вимило з моряцьких голів залишки розважливості.

- Ну що, капітане? - взявшися в боки, нарочито зухвало став перед ним боцман Фрагітул. - Що ви собі думаєте?

- Думаю про що? - намагаючись стримати себе, поцікавився Лев Антоній. Це був неправильний хід. Юрба зашуміла, мов розтривожений вулик, і в різноголосому й різномовному гулі можна було розібрати одну думку: “Та він сміється з нас!”

- Добре, капітане, - саркастично протягнув Вольфум, - що вам багато про що є подумати. А нас, людей простих, цікавить одне: як нам звідси вибратися?

- Я не знаю цього так само, як і ви.

- Але ж ви... е-е-е... капітан. Кому як знати, як не вам? Ви нас сюди завели, ви й витягайте...

Тут уже Лев Антоній не стримався і справді розсміявся, відчайдушно і зло. Помічник та штурман схопилися за голови. Команда на мить затихла, розгубившись від такого зухвальства, а тоді загула з подвійною силою й люттю. За криками не чутно було, як за бортом знову роздався шурхіт.

Матрос Горпіон стрибонув наперед і загорлав, розмахуючи ножем перед самим капітановим обличчям:

- За борт його! Хай перший іде до кракена!

- Ви ж розумієте, що на вас чекає шибениця? Наша прекрасна міська шибениця? - вже спокійно спитав Лев Антоній.

Шибениця прикрашала собою міську площу, була її осердям та найбільшою після церкви і ринку втіхою й розвагою добропорядних містян. Вона була справжнім витвором мистецтва: збудована на совість, з різних порід дерева, майстерно і з любов’ю оздоблена тонким різьбленням. Ешафот найкращі міські майстри прикрасили барельєфами зі сценами страт блаженних мучеників. Якщо виявлялося, що скарано неповинного, — а таке бувало досить часто — на дошці поруч вивішували портрет немирно спочилого зі слізним описом його мученицької долі та обіцянкою неодмінної зустрічі з Отцем небесним (це мало примирити родичів і друзів небіжчика зі швидким і не завжди праведним міським правосуддям). Так, шибениця була прекрасною — настільки, що ельфики місячними ночами залюбки танцювали на ешафоті та трупах повішених. Вони все частіше з’являлися в місті — порпатися в покидьках, бо полюбили прикрашати себе витворами людських рук. Дрібні монетки, іржаві виделки, уламки з дерева й кістки зі слідами різьби, клапті тканини, шматочки старої збруї — все це у варварській дисгармонії тулилося на зіткану з павутиння, вишиту духмяними травами й квітами одіж. Невинний лісовий народець не гребував і трупами: вбитого вночі недругом чи випадковим грабіжником перехожого вранці могли знайти голим-голісіньким, а вже наступної ночі ельфики радісно витанцьовували на міській шибениці чи десь у себе на галявинці в плащиках з клаптів його закривавленого одягу. Пробували вони було й самі красти та грабувати, проте законослухняні містяни швидко навчили їх порядку: досить стало одного рейду до лісу, де улюблену Народцем галявинку було випалено, а всі знайдені нірки розкопано й сплюндровано.

Крильця одного ельфика, заскоченого зненацька в такій нірці, Горпіон з тих пір завжди носив при собі як оберіг. Він сягнув рукою до кишені, помацав крильце, уявив собі шибеницю та ельфійські танці на своїх мертвих плечах — і нерішуче опустив ножа. Мико виступив уперед:

- Пропоную не чекати шибениці, а зразу одправити бунтівників на суд до Вітця. Корабельна рея міцна досить для тего...

- Клятий рутен! - Горпіон коротко змахнув рукою, пославши ножа в груди капітанового помічника. У цю ж мить корабель сильно хитнуло. Ніж замість Мико влучив у горло одного з матросів, а Горпіон втратив рівновагу, полетів за борт і зник під водою, наче його й не було. Ельфівські крильця, вилетівши з матросової кишені, востаннє веселково спалахнули на сонці. Повільно кружляючи, вони опустилися на воду, де їх вмить схопила й проковтнула ненажерлива морська гарпія...

Тепер корабель дав відчутний крен. Один з мацаків ухопив край борту, потягнувши його до себе, і вже виразно видко було, як з зеленкуватої морської блакиті на “Святу Тофану” невідривно дивилося вирячене чорне око.

Не встигла команда видихнути, як Мико метнувся до комірчини корабельного теслі й вилетів звідти з сокирою в руках.

- Не смій! - гукнув капітан, та було вже пізно. Сокира з розмаху опустилася на щупальце, проте навіть Микової сили не стачило на те, щоб розрубати його. Поранена істота струснула кораблем так, що дошки жалібно заспівали, а команду розкидало в усі боки. Уражений мацак звивався над палубою, бризкаючи на людей ясно-блакитною кров'ю. Нарешті він опустився на Мико, міцно обхопив його і підніс високо вгору. Чоловік не намагався опиратися. Він, як міг, виструнчився в своїх живих лещатах і, дивлячись кудись донизу, люто лаявся рідною мовою. Потім його затягнуло під воду, повз чорне око, навколо якого тепер з'явився червоний обідок, кудись туди, де, як знали всі, чекав розкритий велетенський гострий чорний дзьоб...

На мить стало тихо. А потім “Святою Тофаною” пронеслося істеричне:

- Посланець Отця! Посланець Отця!

Стерновий Доардій стояв посеред палуби, піднісши правицю, рясно покроплену лазуровою кракеновою кров'ю:

- Бачите? Колір святих небес! Кажу вам: то є посланець, посланець Отця Небесного, що прийшов очистити нас!

- І як же ми маємо очиститись? - холодно поцікавився капітан. Стерновий перевів на нього божевільний погляд — і раптом різко мазнув рукою йому по лобі, лишивши широкий блакитний слід:

- Свята жертва! Свята жертва! Свята жертва очистить нас від гріха. І не невинне ягня, що нагадує нам про муки чистих праведників наших, а вмістилище гріха, котре накликало гнів Вищий на наш корабель! Кого приносити в жертву, як не цього виродка, цього байстрю...

Постріл заглушив останні звуки останнього Доардієвого слова. Куля в голову завадила стерновому закінчити єдину в його неправедному, скажімо відверто, житті проповідь — проте натовп, втомлений напруженим і марним чеканням, вже прагнув дії, будь-якої, хоч би й нерозумної, бо про зроблене людина сильна шкодувати менше, ніж про зроблене — словом, натовп сунув уперед, а найзаповзятливіші вже витягали ножі та діставали мотузки.

Кинувши в найближчого матроса непотрібну більш пістолю, Лев Антоній витягнув другу — і з несподіваною вправністю став дертися вгору вантами. В нього лишався ще один, останній шанс на порятунок, і нарешті він наважився ним скористатись. Матроси стояли внизу з задертими головами, завмерши поки в чеканні. Зараз вони дуже нагадували йому морських гарпій, що збираються навколо тонучого корабля, в жадібному очікуванні простягаючи довгі руки з пазуристими, перетинчастими пальцями. Він глянув вниз, за борт, у чорне з червоним обідком око, і повільним та виразним жестом провів рукою по обличчю, розмазуючи по ньому блакитну кров.

- Господарю моря! - щосили гукнув він. - Я, син жінки з Щасливих островів, говорю до тебе так, як вчила мене мати, а її вчила її матір — жриця священного культу Великого Кракена. Ти прийшов сюди, ти чекаєш на жертву, і я пропоную її тобі!..

...

Великий Кракен своїми мацаками оплітає землю, тримаючи її докупи, — говорить стара морська легенда. Своїми кораблями люди тривожать його сон — і він відповідає їм, трясучи землю, пробуджуючи вулкани, посилаючи велетенські хвилі на берег. Всі вітри морські й прибережні підвладні Великому Кракену! Він топить кораблі, змиває цілі поселення в море. Всі кракени, великі й малі, служать Йому. І горе морякам, що зустріли в мандрах когось із цього безбожного племені, бо плакати їхнім дружинам над порожніми могилами.

...

За три місяці “Свята Тофана” увійшла до рідної гавані. Повернення її назвали дивом, бо з борту зійшов лише один член екіпажу — капітан Лев Антоній. Що сталося з командою, і як чоловік сам-один управляв кораблем? Капітан відповідав коротко й неохоче: людей забрало море, але молитви врятували його й привели додому. Він поставив величезну свічку святому Некколо — покровителю моряків і мандрівників морем, праведному заступнику перед Отцем небесним за всіх жителів морських — і на тому морські пригоди капітана “Святої Тофани” скінчилися. Рейс, попри втрату команди, закінчився несподівано вдало: товари було вигідно розпродано, вигідно ж куповано нові. Чималий прибуток доброповажний Брабанціо віддав багатостраждальному бастардові, остаточно заспокоївши тим своє батьківське сумління. Розбагатілий Лев Антоній більше ніколи не виходив у море. На придбані статки купив маєток, і до нього роздобув собі шляхетну панянку зі збіднілого роду. Незаконнонароджений, він не міг посісти належне своїй крові та багатству становище серед міської верхівки, двері магістрату лишалися для нього зачиненими — проте вже сини стали повноправними й шанованими громадянами, а онук був обраний бургомістром. Рід Лева Антонія ріс і розквітав, а з ним росло й розквітало місто. Щороку, щоправда, зникав один із кораблів, котрі покинули міський порт — у ту десь пору, коли сталася пригода зі “Святою Тофаною”... Але що ж, море повне небезпек. Тільки у соборі біля вівтаря святому Некколо тепер день і ніч горіли свічки. Родина Лева Антонія оплатила нове його оздоблення; відомий на весь світ майстер П'єро Луїджі Антонеско написав образ святого. Міщани щиро захоплювались роботою, годинами обговорюючи композицію, колорит, незвичну перспективу, майстерно виписаний морський пейзаж зі впізнаваними стінами рідного міста. Лише одного чомусь не помічав ніхто: як складки одягу святого Некколо химерно звивалися над водною гладдю, нагадуючи гнучкі мацаки...