На березі

Анотація:

Помста, для Генрі не було нічого важливішого за неї. Вона мов кисень, мов вода, небо та земля. Але все має свої наслідки.

Самотній острів посеред океану, по суті капкан.

Русалки здатні творити немислиме.

Вони не знають жалю.

Вони не зупиняться?

Вони відплатять?

Він хотів справедливості для себе. Його вчинок змінив все.

Тепер володарі великої води жадають її для себе.

Але...

Не тільки її...

За лічені хвилини сонце торкнеться води, після чого, зануриться у неї повністю. Тоді там настане день, а до нас прийде ніч. Вода в океані потеплішає і посвітлішає.

Так влаштований світ.

Генрі стояв на березі та дивився на свого супротивника, їх розділяли десять кроків. Круглий щит, меч, кольчуга, навіть шолом, в очах злість, віра у власні сили , страху майже немає. Він мабуть дуже дурний, і саме через це - такий хоробрий.

Сам Генрі не носив обладунків, не мав щита, жоден з тих, кого він убив, навіть подряпати його не зміг. Що там вже говорити про хоч скільки небудь серйозні поранення.

Генрі міг би просто піти на нього і через хвилину все б закінчилося, може трохи раніше чи трохи пізніше, але бій був би швидким, як завжди. Та занадто він вже був самовпевненим, не розумів що долю не змінити, що є дороги з яких не звернути. Генрі дуже добре второпав цю істину. А він хай ще поживе, хай повтішається надією. Генрі повернув голову до океану, на його очах сонце почало свій шлях під донизу. Перший доторк завжди найінтимніший, навіть якщо той трапляється  кожного вечора вже бо зна скільки років. Все одно, перший доторк завжди особливий.

- Ми битимося чи ти боїшся підійти?! - ясно що він робить, намагається вивести його з рівноваги, розлютити, змусити помилитися, він просто блазень.

- Твоя злість має певні відтінки.

Я бачу їх, бачу кожен.

Бачу так чітко, як ти бачиш землю, пісок під ногами.

Я вбив твого друга, не родича, а саме друга. Це написано на твоєму обличчі, в твоїх очах. Він був твоїм близьким другом. Ти дружив з ним стільки скільки себе пам'ятаєш. Я вбив його, мабуть кілька років тому, два чи три. Убив, а ти нічого не зробив, абсолютно нічого. І після цього ти маєш зухвалість так говорити зі мною. Ти просто п’ятнадцятирічний недоумок котрий не усвідомлює що його очікує, що очікує його сім'ю, друзів. Скоріш за все я вб'ю їх усіх. Вб'ю усіх, і вони не матимуть могил. Вони не знатимуть спокою...

З криком підліток кинувся уперед, забув про обережність, забув про тактику, яку точно напрацював перед їхнею зустріччю. Він біг тримаючи щит перед собою, але занадто низько, а меч - занадто високо. Генрі з легкістю ухилився від його удару і одним точним помахом розсік йому шию. Він рухнув мов зрубане дерево, кров полилася на пісок, почав сіпатись, останній танок мерця.

Сонце продовжувало занурюватися. Світанок в іншому світі скоро закінчиться. Генрі закинув нову жертву на плече, зайшов у воду по шию і відпустив тіло, вода понесла його геть, воно майже маттєво зникло.

Він повернувся на берег, зібрав мечі, тепер треба чекати. Вони хочуть щоб він залишився до самого кінця, щоб бачив що накоїв.

Ніч змінила вітер, він став значно прохолоднішим. Генрі дивився на небо, там має бути царство в яке він ніколи не потрапить. Царство в якому його ніколи не дочекаються батьки. Воно височіє над землею, над водою, над сонцем, місяцем і зірками - царство небесне. 

Убитий вийшов з води, його хода була легкою та спокійною, він був голим. Вони завжди голі, наче новонароджені. Генрі залишився сидіти. 

Колишній мрець підійшов до нього, на шиї лишень маленький шрам лишився. 

Він посміхнувся і простягнув руку, Генрі вклав в неї меч. 

Він мовчки пішов у глиб острова. 

Генрі заплакав. 

10 років тому

Вночі був шторм, а це означає що ранок Генрі зустрів з сильним похміллям. Його батьки загинули в океані, попливли на велику землю, потрапили у шторм  й хвилі забрали їх.

Хвилі забрали, так говорять кожен раз як комусь не щастить повернутися на сушу, але його батьків не хвилі забрали, він не мав жодних сумнівів з цього приводу. Він знав що правда значно страшніша. Вона майже завжди така, а люди через свою слабкість намагаються переконати себе в тому що ніхто не винен. Просто так сталося, просто не пощастило. Ніхто не винен. Вони померли і за це ніхто не має відповідати. Тому варто просто змиритися. 

Генрі сидів на зеленій траві і потроху попивав з фляги. Голову почало відпускати, свідомість пояснювалася, через кілька метрів від нього починався піщаний пляж. Йому двадцять і останній раз він заходив у води ще тоді коли його мати з батьком були живими, йому було вісім. Він добре запам'ятав той останній раз. Він плавав разом з батьком, пірнав, наковтався води, добряче змерз, багато сміявся. Того ж місяця вони загинули. З тих пір ноги його не було в океані. Він ненавидів його, ненавидів його господарів, але найбільше, він ненавидів себе. Він не помстився.

Хвилі накочували на берег, птахи літали над водою, птахи кричали, грьобані птахи, як же гидко вони звучать, їхніми голосами можна людей катувати, головне перед цим добряче набухати того кого збираєшся мучити і дочекатися його похмілля - він молитиме про смерть.

Генрі зробив великий ковток, струснув флягою, пиво вже закінчувалося, а йому хотілося ще. Треба поповнити запаси. Він позіхнув, протер очі і побачив щось дивне. Як він раніше цього не помічав. Не може бути щоб це було…

Вдалині, лежало щось схоже на тіло.

Ні, не може бути. 

Це просто якась здоровена рибина чи дровеняка. Генрі бачив лише силует, дивний образ, який часом й досі являвся у кошмарах. 

Він підвівся і пішов туди. З кожним кроком його серце калатало все дужче. Образ, з далекого, перетворювався на близький, чіткішав, вабив ще сильніше. 

Генрі підійшов до тіла, йому не здалося, це й справді русалка. Вона лежала на спині. Нижче пояса - риба, вище - жінка. Принаймні вона була схожою на жінку. Шкіра сіра мов попіл, радше акуляча ніж в людська. Очі величезні, закриті, пальці довгі і з перепонками. На голові починався гребінь, можливо він йшов далі за спину, не було видно. Ніс майже не виражений, замість нормальних ніздрів вузенькі прорізі, на ребрах зябра, груди без сосків, вуха малопомітні, рот схожий на людський і риб'ячий одночасно, пупок відсутній. Та це все дрібниці, головне інше - вона дихала. 

Ця тварюка була живою. 

Генрі не вагався, він схопив її за руки та потягнув подалі від води до найближчого трав'яного погорбу за яким вони були б не як на долоні. 

Вона була важкою, шкіра холодною та не приємною на дотик. Дотягнувщи її до наміченого місця Генрі роззирнувся, наче нікого. 

Він мріяв про цей момент впродовж двадцяти років, він бачив його у снах, бачив на яву. Помста, солодка, оп'яняюча, кохана. 

Крива посмішка спочатворила його обличчя. На поясі висів ніж, він дістав його з піхов, встав на коліна перед нею, замахнувся, спинився. 

Вона має відчути свою смерть. Вона не помре ось так, без тями. У цьому немає страждань, це милосердно, а ці потвори не заслуговують навіть натяку на подібне. 

Генрі поплескав її по щокам, крикнув на неї, смикнув за руку. До тями вона так і не прийшла. Він окинув її тіло поглядом і зрозумів що треба зробити. З у усієї сили він вдарив кулаком у зябра. 

Очі розкрилися, вона закричала, тіло здригнулося. Генрі вскочив на ноги та побіг геть, він просто біг вздовж океану, біг не знаючи куди, головне подалі від неї, подалі від тією тварюки яка убила його близьких. Він спинився так різко що не зміг втримати рівноваги і полетів обличчям в пісок. 

Настав момент його помсти, момент справедливості, а він тікає. 

Відхекаючись Генрі піднявся.

Потвора повзла до води. 

Ніж! 

Де ніж?! 

На поясі немає. 

Поруч теж не валяється. 

Певно він вронив його біля неї. 

Добігши до того місця, він знайшов ножа. Тварюка вже майже доповзла, йому пощастило що поки вона була заслабкою. 

Генрі скочив на її поперек мов на коня і встромив ножа у спину на якій дійсно був гребінь. Знову крик, гидкий, не людський, навіть гірший ніж у тих клятих птахів. Вона спробувала скинути його з себе, але марно, він наніс її ще два удари, вона перестала пручатися, але ще не подохла. Він піднявся перевернув її на спину. В її очах він побачив благання. Погляд був на диво людяним, таким ніби насправді вона не була монстром, ніби вони не так вже і відрізнялись один від одного, і це ще сильніше розпалило його лють.

Він почав бити ножем у зябра, вона намагалася відбиватися, але тільки й змогла що трішки подряпати. Коли вона померла, йому здалося що він скоїв щось  жахливе.

Її мертві очі були розплющені. Неначе дорікаючи,

вони дивилися у небо. 

Подивись що зі мною зробили. Поки ти мовчки спостерігало. 

- Ти просто морське чудовисько. - промовив він у голос сам до себе, не одразу, але йому все ж вдалося в це повірити.

9 років тому

Річниця.

Він помстився.

Ця дата стала другою за важливістю у його житті. Він напився, він святкує, він сміється, він танцює. Його хода пружна. Кошмари майже не сняться. Справедливість настала.

Звісно, там під водою ще багато таких, але ж він звичайна людина, він забрав життя однієї з тих потвор і йому цього цілком достатньо. Можливо вона не вбивала його батьків, але це не важливо, всі вони однакові. Вона б точно убила їх, якби випала нагода.

Він спіткнувся і впав. Занадто багато самогонки. 

Він вилаявся. Піднявся. Продовжив свій шлях. Сечовий міхурпереповнений. 

Треба дотерпіти. Нажаль,трохи вийшло при падінні, не втримався, втратив концентрацію. Та нічого, в ньому ще багато лишилося. 

На вологому піску лишалися його сліди. Сонце сяяло високо в небі. Думками він був в минулому, згадував. 

Згадував як тягнув її. 

Згадував як тікав, злякавшись тог,  що вона може кинутися на нього і розірвати. Це був неприємний спогад, але все ж, він зміг перемогти свій страх. Він повернувся і убив її, наче звичайну жалюгідну рибину. Втім, такою вона й була.

Дійшовши до того самого місця, він спинився. Він ніби бачив її мертве тіло прямо перед собою.

- Генрі, ти наш герой. - пробурчав він собі під ніс. Батько сказав йому б саме це.

- Генрі, ти наш герой! - викрикнув він на все горло. Мати сказала б йому саме це.

Колись вони обов'язково йому це скажуть, вони зустрінуться і він почує ці слова. Він герой. Він справді такий. Хто б ще міг зробити теж саме? Хто б ще не побоявся зарізати ту підводну паскуду?

Таких він не знав.

Нікчеми.

Генрі зайшов по коліна у воду. Припустив обісцяні штані. Жовтий струмінь полився в солону морську воду. Рік його не було тут, рік він не підходив до океану ближче ніж на сотню кроків, він називав це обережністю, хоча насправді, він просто боявся і ось насмілився.

- Подаруночок на роковини. - він посміхнувся.

Закінчивши підтягнув штани. Розвернувся, зробив крок до берегу і з-за спини прозвучало.

- Генрі, ти не герой. - він закляк від страху. Голос схожий на морський прибій повторив знову . - Генрі, ти не герой. 

Наступної миті його схопили за ноги та затягнули під воду.

8 років тому

Запечену на вогнищі рибу Генрі запив морською водою. Нічого іншого вживати просто не міг. Він починав блювати від усього земного, що потрапляло в його шлунок, навіть від алкоголю. Довелося в один момент кинути пити. Було важко і йому здалося, що він втратить здоровий глузд, але за кілька тижнів все минулося, і він приступив до виконання своїх обов'язків.

Ранок був похмурим. Небо важкими хмарами нависало над землею. Вітер хилив високу траву до землі, дерева шепотіли один до одного, а їхні тонкі стовбури коливалися і скрипіли. Тепер тут розташовувася будинок  Генрі, хоча «Будинок» - це занадто гучно сказано. Він жив у звичайній хижі яку почав будувати самотужки після перших трьох вбивств і перших двох спроб убити його. Він не мав досвіду будівельника, усе своє життя він жив у батьківській хаті, пиячив та працював на землі, жодних ремесел не знав, тож його нове помешкання вийшло відповідним.

Але байдуже, головне що там можна зимувати, спати, воно захищала від дощу. Все інше не мало значення, комфорт був останньою річчю про яку він турбувався.

Жити серед дерев, а не людей, йому дійсно було легше. Важко щодня чути та бачити тих хто може загинути від твоєї руки попри те, як сильно ти б сам цього не хотів. Він не мав вибору, міг лише підкорятися, тому намагався змиритися з тим, що доводилося робити. 

У місто він ходив лише по «роботі».

Воно ховалося за високим частоколом, за міцними воротами. Одного разу, вони зачинили їх перед ним і сказали що більше не пустять до себе, почали стріляти з луків, кидати списи та каміння. Він пішов. А наступного вечора почався шторм якого на його пам'яті ще не було. Кількох людей, безліч худоби просто віднесло вітром за кілометри. Блискавка влучила в один з будинків та почалося пожежа. Шторм тривав майже тиждень, потім він повернувся до міста, ворота були відчинені. Тоді йому довелося вибивати двері в один з будинків і за це містянам теж довелося заплатити. Більше вони не ховалися. 

Поснідавши він надягнув пояс з мечем і пішов працювати. Вони називали це роботою. Їхній губи не рухалися, голоси просто звучав в його голові коли він дивився їм у очі. 

Генрі зайшов до міста без жодних проблем. Він крокував між будинків і люди розходились перед ним, відводили очі, розмови стихали, навіть звуки кроків змінювалися, так ступає здобич, коли боїться бути почутою хижаком.

Він дійшов до площі і зупинився. Він не обирав, рука сама зробила рух. Наступного нещасного було обрано. Всі хто був поруч в мить відсахнулися від нього. 

- Сьогодні. - промовив Генрі чужим схожим на морський прибій голосом.

7 років тому 

Генрі сидів за грубо сколоченим столом, що трохи хитався, ніжки були різної довжини. Руками він розбирав рибу, відділяв м'ясо від кісток та клав його у рота, запивав морською водою набраною вчора. 

Усі його сніданки, обіди та вечері були ідентичними. Однакова їжа, однакове питво, однакове відчуття суму за можливістю більш різноманітного харчування. Хороші все таки були часи. 

Він поклав останній шматочок білого м'яса до рота, проживав, ковтнув, запив. Всередені щось запекло. Наче проковтнув жаринку що вилитіла з полум'я. Біль розротався, Генрі зробив ще ковток та виблював усе що з'їв і випив. Спазм скрутив його і він завалився на підлогу, прямо у блювотиння, з носа побігли тоненькі струмки крові, перед очами почало темніти. Він відчував що в легенях не вистачає повітря, намагався вдихнути, хапав ротом повітря, але марно, він задихнувся, і перед смертью виглядав мов риба котрій не пощастило опинитися на суші. 

Хижаки йшли за своєю здобиччю, короткі списи, луки зі стрілами, мечі, сокири, щити. Восьмеро чоловіків, бувалими воїнами їх не назвати, але рішучості їм точно не займати. Вони не були упевнені у тому що їхній план спрацював, тому були готові будь-якої миті вступити у бій. Кожен з них втратив когось і кожен з них був готовий померти в ім'я помсти. 

До хижі залишалися лічені кроки, вони ховалися за деревами, придивлялися, очима вишукували Генрі, можливо покидьок ховається, можливо він сидить у засідці. Чекає слушного моменту щоб напасти. 

Але ж не можуть вони просто розвернутися і піти. Вони мають перевірити.

Командир групи дав сигнал. Вони йдуть вперед. Їхні коліна трусилися, долоні спітніли, серцебиття пришвидшилося. 

- Може спочатку зазирнемо у віконце?- прошепотів один з них. 

- Так і зробимо. - відповів вожак. 

Двері відчинилася і Генрі вийшов до них. Вони завмерли на місці. 

- Дарма старалися, випив я вашу отруту, живий живісінький, як бачите. 

Поки мене не було змастили глечик для води і чашки отрутою, так? 

Розвертайтесь і йдіть додому. 

Чи ви думаєте мені дійсно подобається вас вбивати? 

- Стули писок. 

- Ой та перестань, скільки разів ви намагалися мене убити? 

Ваша компанія, до речі, далеко не найбільша. 

Розходьтесь.

Йдіть додому. 

- Пропонуєш чекати смерті вдома? 

- Пропоную не померти сьогодні. 

- Не тобі вирішувати коли ми помремо.

- Послухайте, я справді не бажаю вам зла, йдіть. 

Троє з восьми пішли. 

Командир кричав їм у слід, погрожував повісити коли повернеться. Але вони навіть не обернулися. 

Як виявилось, не всі з них мали достатньо хоробрості і дурості для того щоб піти до кінця. 

- Через твоїх друзів ми навіть острів покинути не можемо, океан всіх забирає. 

- Вони мені не друзі. 

- Ну звісно. 

Але ти робиш що вони хочуть. 

Чому? 

- Йдіть, ще не пізно. 

- Пізно. - відповів командир групи і кинувся вперед. 

За правилами, усіх власноруч убитих Генрі мав віддавати океану. Нажаль їх він убив далеко від нього. Тож йому власноруч довелося тягти трупи через ліс та поле. В той день це було його найбільшою проблемою. Тягнучи останнє тіло по мокрому піску, Генрі спіймав себе на думці, що починає звикати до свого нового життя. І від цього йому захотілося покінчити з собою, та все одно б нічого не вийшло, він пробував. 

6 років тому

Темрява. 

Їхні голі тілі лежали в одному ліжку, але не торкалися один одного.

 - Ти правда не можеш домовитися з ними?

- Правда.

- Я б хотіла відплисти звідси. 

- А хто б не хотів?

- Ти теж?

- Я теж.

Запалити б свічки, розвести вогонь в печі. Вона була справді красивою, йому подобалося дивитися на неї, але він знав, що їй це не подобається. Тому їхня близькість відбувалася тільки в темряві. Він не наполягав на іншому, хоча міг би.

- Так дивно. - промовила вона сама до себе. 

- Що саме? 

- Якщо повернусь, мене повісять. Якщо залишусь, ти можеш обрати мене будь-якої миті.

- Як правило, це стається в першій половині дня.

- Не в тому суть.

Повернусь - помру.

Залишусь - помру, скоріш за все.

Спробую відплисти - помру.

- Сама ти все одно б не впоралася з кораблем.

- Самій мені б і не довелось.

Я вмію переконувати.

"Правда". - подумав Генрі, його вона переконала в того ж дня коли прийшла.

- Ти не шкодуєш що вбила батька?

- Він був жахливою людиною. Шкодую що раніше цього не зробила, тоді б я точно звалила звідси.

- Ясно.

- От і добре.

Я не хочу про це говорити.

- А про що ти б хотіла поговорити?

- Честно?

- Ні, збреши.

- Про тебе.

- Правда? - він навіть зрадів 

- Ні, я збрехала. - байдужість її голосу завдавала болю

Ти сказав щоб я збрехала.

Я збрехала.

- Ти не хочеш говорити. - холодно та розчаровано констатував Генрі. 

- Не хочу.

Давай спати.

- Я не засну.

Ганрі встав з ліжка, запалив побільше свічок. Світло залило кімнату. Джоан вкрилася з головою та повернулася на бік, до краю. 

- Невже я настільки тобі бридкий?

 Тільки не кажи, що це тому, що я вбивця. Я вбиваю не зі своєї волі, у мене немає вибору.

Вона не відповідала. 

- Я міг би прогнати тебе будь-якої миті. 

Але я цього не роблю. 

З під ковдри показалася голова. Її очі були сповнені злості. 

- Тільки тому що тобі дуже хочеться трахатись. 

- А, то справа тільки в цьому. 

Як скажеш. 

Дуже радий що зустрів тебе. 

Ти вмієш трахатись, як ніхто. 

Це єдине, що ти вмієш. 

Доньку хвойду ніхто б не любив. 

Постійно говориш про батька, але тебе й мати прогнала, а зараз взагалі ненавидить. - Генрі розсміявся. Джоан знову сховалася під ковдру. 

Він вийшов на двір. За що вона так з ним? Він прийняв її, пальцем не торкався якщо вона не хотіла. Скоро місяць як вони живуть разом і все стає тільки гірше. Він хотів душевної близькості, впершу чергу її, це була головна причина. Він хотів, щоб хоч одна людина дивилися на нього ненависті та презирства. Щоб хоч хтось не боявся зустрітися з ним поглядами. 

Генрі погасив свічки і ліг поруч з нею. Він хотів би просто обійняти її, але від цього, стало б тільки гірше. 

- Я знаю що ти ще не спиш.

Не так довго мене не було. 

Та й говорю я гучно. 

Він зробив пауза, сподівався що вона відповість. Відповіді не прозвучало. 

- Ми живемо разом. 

І краще б нам порозумітися. 

Обом було б легше. 

І знову тиша. 

Коли ти один - вона в основному непомітна. 

А коли вас двоє - часто вона мов "третій зайвий". 

- Я убив русалку. 

Це причина всього що відбувається зараз. 

Мені продовжувати? 

- Так. - без запинки відповіла Джоан і Генрі продовжив...

5 років тому

Генрі зупинився перепочити. Підстрелена качка лежала в його мішку. Джоан, на відміну від нього, може їсти не тільки дари моря, тож час від часу,він дбав про те, щоб урізноманітнити її раціон. Вони навіть завели кур та півня. Їх поки були не багато, та скоро побільшає. Вона зможе їсти не тільки яйця, а й їх самих. Він посміхнувся. Вони стали схожі на звичайну сім'ю, ще кілька днів чи тижнів, і ця схожість підсилиться присутністю ще одної людини, хлопчика чи дівчинки. Генрі боявся майбутнього, але дитина давала йому сили і віру в те, що він зможе впоратися з будь чим. 

На дворі кудкудакали кури. День видався похмурим, суцільне хмарне простирадло затягнуло небо, але інколи, в ньому з'являлися прогалини і сонце все ж отримувало змогу надсилати трохи свого тепла та яскравості у низ.

- Підійди-но. - Джоан підійшла і Генрі приклав вухо та руки до її великого круглого живота. Він чув, відчував дитина штовхалася, не сильно, легенько. - я люблю тебе. - мовив Генрі і поцілував її живіт, після підняв очі до обличчя Джоан. - і тебе я теж люблю.

- Значить любиш нас обох? - запитала вона з посмішкою.

- Так, обох. - відповів він хоч і не був апевний в тому що любить хоч одного з них. Йому хотілося любити. Хотілося кохати. Хотілося високих почуттів. Хотілося бути не тим ким він є. Ким він став.

Джоан ще жодного разу не відповіда йому тим самим. Звісно, вона була ніжною, доброю, була щирою з ним, вона піклувалася про нього. Але про любов мовчала. Генрі приймав це. За цей рік їхні стосунки виросли, вони стали рідними людьми, він цінував це.

- Як ти себе почуваєш?

- Зранку мене знудило лише раз, тому дуже навіть добре. - чим довше вони були разом ти гарнішою ставала її посмішка. Навіть трохи нерівні зуби почали виглядати ідеальними.

- Як ми прийшли до такого? - серйозно запитав він.

- Просто ми зрозуміли наскільки сильно потрібні один одному.

- Так. - погодився він і закривши очі знову прихилився до її живота. 

- Іноді мені здається що ми померли і потрапили до раю.

- У тебе дуже скромні уявлення про рай. – від її слів він відчув майже фізичну насолоду.

- А життя було ще скромнішим.

Мені добре з тобою, Генрі.

Добре, попри все.

- І тому ти в раю? 

- Ні, тому що в мене з'явилася надія. 

Генрі стояв на березі, за спиною висіли великі шкіряні фляги для води. Простіше йому було б оселитися поруч з океаном, а не посеред лісу, як він зробив. Але тоді його життя було б ще нестерпнішим. 

Наповнивши ємності він поклав їх на пісок і повернувся у воду. Зайшов не надто далеко, трохи вище ніж по пояс, він ненавидів це робити, але так було простіше. Певний час Генрі намагався ловити рибу наче звичайна людина, нічого не виходило, він був переконаний що вони спеціально заважали йому, тому він був вимушений користуватися їхнім методом. 

Генрі заплющив очі і віддався тим відчуттям якими його наповнював океан. Цілісність, гармонія, радість. Його губи скривилися, у такі хвилини він найчіткіше усвідомлював певну приналежність до їхнього племені.

Генрі уявив величезну рибу що пливе йому просто у руки. Так і сталося. Він взяв її як дитину і притис до грудей, вона не відбивалися, лежала спокійно поки він не вийшов на сушу.

Іноді він заздрив їм. Їхній світ був іншим, вони були іншими. Він пам'ятав місто, морське дно осяяне сонцем, воно не сліпило, вони могли підпливати до нього так близько, що ледь не торкалися руками. В їхньому світі вони не прив'язані до дна, вони вільні, наче птахи. А крім того, було ще щось, найголовніше, але він забув. Ті дні під водою Генрі майже не пам'ятав, інколи вони йому снилися,і не завжди у кошмарах. 

Він відчинив двері та переступив поріг дому. Джоан народила поки його не було. Вона сиділа на підлозі обпершись спиною на стіну. Дитини тихесенько лежала біля її ніг, не зрозуміло хлопчик чи дівчинка. Довгий хвіст, чорні очі, малесенький гребінь на голівці, зябра. Джоан не рухалася, просто спокійно дивилася кудись в сторону, в порожнечу.

Єдиного погляду було достатньо щоб Генрі зрозумів - задихається. Мабуть дітям не можна одразу на повітря, вони все ж таки в першу чергу водні істоти. 

Він кинув фляги і рибину. Обережно підняв з підлоги свого сина, а може доньку, притис до грудей та чим душ побіг до океану. Руками він відчував як б'ється маленьке сердечко. Рученята з перепончатими пальцями смиренно лежали вздовж тіла,а час грав проти Генрі. 

Сльози крапали на немовля коли він опускав того у воду. Він сподівався що океан прийме його  і океан прийняв. Він поплив від нього майже одразу як покинув наш світ. Світ повітря, птахів та всіх інших. 

4 роки тому

На березі лежала Джоан, принаймні те, що від неї лишилося - тіло. Душа ж, якщо вона є, мабуть вже відлетіла, хоча хто його знає, що з душами відбувається після смерті.

Генрі стояв над нею й не міг відвести очей від вузького довгого синця що опоясував її шию.

"Треба буде спалити мотузку" - подумав він і у його пам'яті постала картина - Джоан висить на гілці, коліна зігнуті, вона б просто могла встати і продовжити жити, але вона не передумала, вона пройшла весь шлях до самого кінця.

Про дитину вона взагалі говорити не хотіла. Він розказав що сталося в океані, вона нічого не відповіла. Вона ніколи нічого не відповідала коли він говорив про дитину. Часто гуляла вздовж стіни. Генрі почав боятися що вона спробує перелізти через неї, та вона сказала що сенсу у цьому жодного.

"Чому ж ти тоді майже кожного дня ходиш туди?"

Вона змовчала.

Спочатку він хотів поховати її в землі, але потім вирішив що правильнішн буде зробити це там, куди ще при житті пішла частина її серця.

Вона була б жива якби не його жага помсти. Десятки людей були б живі, якби не він. Генрі намагався не звинувачувати себе, адже він не міг вчинити інакше, він мав покарати її. Провина за все що сталося потім, лежить на підводних.

"Я ж був добрим з тобою."

"Любив тебе."

"Я не вбивав тебе."

"Я нікого не вбивав".

"Навіть підводну вбив не я. Її покарало життя. Доля покарала. Вищі сили в той день привели мене до неї. Вона мала б померти. За гріхами слідує покарання, в цьому світі чи в іншому".

Генрі поцілував її у губи. Вони були холодними і синюватими. Він підняв її і заніс в воду. Мерцям пасує океан, такий само холодний як вони.

Він відпустив її. 

Вона зникла в морській чорноті.

Джоан більше немає. 

От і вся їхня історія. 

Кінець. 

Генрі вийшов на берег і почув з-за спини слова ніби морською хвилею промовлені. 

"Чекай, не йди". 

Генрі залишився. 

На хороше не сподівався. 

І виявся правим.

Вона вийшла з води повністю гола, як воно зазвичай і траплялося з ними, її огорнуте місячним світлом тіло ще ніколи не було настільки прекрасним. 

- Джоан? - запитав він з надією яка не зрозуміло звідки прийшла. 

- Ти зовсім дурень? - голос належав їй, а погляд був чужим. 

Вона пройшла повз нього. Генрі скочив на ноги, витяг нож та замахнувся. Його рука заклякла у повітрі. Кулак розкрився. Ніж впав. Істота у тілі Джоан розвернулася та одним легким порухом руки завалила його на землю. Він одразу спробував встати, але вона поставила ногу йому на груди та притисла так сильно, що йому здалося ніби кості не витримають і ось ось затріщать.

- Скільки ще? - ледве промовив він. 

- Стільки скільки нам треба. 

Пам'ятай кому ти належиш і виказуй повагу. 

Дітей ти ще не вбивав. 

Якщо ще хоч раз,ти посмієш спробувати нашкодити нам чи собі - ми  це влаштуємо.

Вона плюнула йому в лице, прибрала ногу і пішла. 

Він залишився лежати, віддихуватися і ненавидіти. 

3 роки тому.

Генрі обрав дівчину схожу на Джоан. Він просто підійшов до неї, взяв за руку та сказав: "Ти йдеш зі мною". Вона нічого не відповіла, ніхто не заважав. Він повів її як худобу на прив'язі, а оточуючі тільки й робили що розступалися перед ними - це було приємно. Він вперше відчув задоволення від влади яку отримав. 

Генрі привів її до своєї хатини. 

- Всі кури подохли, півень теж, але я маю харчі для тебе, не голодуватимеш. 

Він завів її всередину. 

- Житимеш зі мною, готуватимеш, пратимеш мені речі. 

Він майже не дивився на неї. 

- Починай готувати. Качка на столі. 

Він спостерігав за нею. Вона мовчала і боялася підняти на нього очі.

Чужий страх може бути солодким, може бути оп'яняючим. Генрі сам собі дивувався що раніше цього не помічав.

Він володіє ними. 

Володіє кожним з них. 

Вони належать йому. 

Всі вони. 

- Потім закінчиш з їжею, витри руки і роздягайся. 

Навіть не секунду не затримавшись вона витерла руки і почала роздягатися. 

- Роби це повільно. 

І чому в тебе руки трясуться? 

Дівчина мовчала, дивилися у підлогу, руки завмерли на на зав'язках. Посміхнувшись Генрі подумав що ще трохи і вона від страху втратить свідомість. 

- Я поставив питання і хочу почути відповідь. 

Чому у тебе руки тремтять? 

- Мені страшно. 

- Чому? 

Генрі насправді подобалося що вона мовчить, що настільки злякана, але він все ж хотів почути відповідь. 

- Я тебе вдарю якщо не відповіси.

Боляче вдарю. 

І прибери вже руки від цих клятих шнурків.

Говори, негайно. 

- Бо ви служите підводним. 

"Я не служу їм, я в їхньому полоні". - подумав Генрі без жодної образи. 

- Тільки через це? 

Вона мовчала. 

- А ти не дуже говірка. - втомлено мовив Генрі, - роздягайся, повністю. 

Коли вона роздягнулася, Генрі усміхаючись сказав 

- Я можу зробити з тобою все що захочу. 

Все, і ніхто не мене не зупинить. 

І якщо я захочу, ти потім впадеш на коліна і дякуватимеш мені. 

Якщо я захочу, ти благитмеш мене повторити. 

Ти зробиш усе, що я тобі накажу.

І ти про це знаєш. 

Думаєш мене риби попросили забрати тебе? - Тиша, Тиша, Тиша.

- Годі мовчати! 

І в очі дивись! 

Я сам все вирішую! 

Я роблю тільки те що хочу! 

А хочу я вашої крові! 

Пішла геть звідси!

Дівчина схопила речі і почала швидко вдягатися.

- Голяка підеш. 

Геть. - процідив крізь зуби Генрі. 

Вона вибігла з його хати залишивши його на самоті. Він ніколи не був товариським, не мав друзів, лише приятелів. Він думав що самотність не гнітить його. Думав що він любить її. Виявилося, що справжньої самотності він ніколи не знав. 

Генрі обережно підняв одяг, вдихнув запах її тіла і пожалкував що вона пішла. Він би міг її повернути, але від цього йому б стало тільки гірше. 

2 роки тому.

Полум'я охоплювало його хату ззовні та зсередини. Вони прийшли поки він спав, розбили невеличкі віконця і кинули глечики з маслом, а слідом за ними й факели. Вони підпалили стріху, заблокували двері, оточили будинок з усіх сторін, прийшли ледь не усі хто залишився живим. Жінки, чоловіки, старі, молоді, навіть дітей притягли з собою. Вогонь яскравими барвами освітлював ніч, дерево тріскотіло так, наче помираючи хрепів один з тих кому не пощастило зустріти схід сонця в компанії Генрі.

Він задихався від диму, жар вогню обпікав шкіру. Мабуть, це кінець. Вони все таки вб'ють його. Разом з цією думкою прийшло полегшення. Значить так тому і бути. Він помре, на тому й все. Нехай підводні самі з ними розбираються. Він закашлявся ще дужче і впав на коліна. Він відчував себе переповненим, настільки що от от і його розірве. Він просто лусне якщо це не зможе знайти вихід. І воно знайшло вихід. Потік солоної води вирвався з його рота. Кожна пора його тіла почала виділяти вологу. Струмінь що ринув з рота не згасав, ба більше, він посилювався.

Коли обвалився дах, деякі з них відчули полегшення, а інші побачили слабкий проблеск надії. Скоріш за все з ним покінчено. Ніхто б не вижив після такого. 

Двері настільки прогоріли що Генрі вибив їх одним легким ударом ноги, він сам здивувався тому, як просто в нього це вийшло. 

Мокрий наче щойно з океану він пішов їм на зустріч. Кожний його крок супроводжувався хлюпанням. Він сочився водою наче дощова хмара. Очі змінилися, перестала бути людськими. Потік що йшов з рота повільно затихав. 

А коли зупинився повністю - Генрі заговорив голосом схожим на шторм. 

- Жалюгідні боягузи! 

Боїтесь прийти до нас і намагаєтесь вбити цього нікчему!

Стіна ділить острів навпіл! 

Її легко знайти!

Приходьте або закінчуйте зі своїми нападами! 

Інакше ми самі навідаємо вас! 

Коли Генрі прийшов до тями, нікого вже не було поруч, а хата повністю згоріла. Де-не-де палахкотіли вогники, дим підіймався у вранішнє небо. Генрі встав з мокрої холодної трави. Він добре пам'ятав усе що сталося: вогонь, воду, втрату контролю над власним тілом. 

Найгіршим його спогадом був сон, йому наказали покарати їх. "Краще знову нашліть шторм, це буде гірше. " - відповів він. Підводні тільки посміялися. Це й справді була смішна спроба обману. Така недолуга. Така дитяча. 

Сходивши у місто Генрі пішов до океану. Його тягнули туди мов до рідного дому. Дим та полум'я залишили сліди у вигляді запоморочення, головного болю, кашлю, нудоти, важких опіків. 

Він пірнув і плавав доки йому не стало ліпше. Він міг втомитися від бігу, від ходи, але ніколи - від океану. Він встиг полюбити його, хоч і ненавидів себе за це. 

Усі ці роки він стримувався але ось настав той день,коли втома та біль від життя, стали сильнішими за його відразу та ненависть. Генрі віддався стихії, а вона віддалася йому і вперше за життя, він забув про все що його мучало. 

Сидячи на піску і спостерігаючи за заходом сонця Генрі думав про підводних. Він нагався уявити їхнє життя, намагався зрозуміти їх, і чим довше він розмірковував на ці теми, тим більше розумів що живеться їм краще ніж людям. 

Край сонця торкнувся поверхні води і одночасно з цим, двоє дорослих завели на пляж десятьох дітей. П'ятеро хлопчиків та стільки ж дівчаток, віком від чотирьох до дев'яти років.

Генрі дістав з піхов меча і попрямував до них. Дорослі втекли, діти залишились. Вбиваючи їх він нічого не відчував. Ніби рибак що наловив риби і тепер готує її до вечері. 

1 рік тому

В кімнаті смерділо перегаром та потом. Дівчина поруч спала мертвим сном, або радше дрихла. Довге давно не мите волосся розкидане по ліжку, руки і ноги в різі боки, а хропіння було і з вулиці добре чути. Прокинувшись Генрі одразу встав, вдягнувся і пішов звідти. Справа не в тому, що йому було бридко, до подібного він звик, воно встигло стати нормою для більшості тих небагатьох людей що залишилися людьми в повній мірі. 

На дворі дихалося вільніше, та й загалом, було доволі спокійно. Порожні вулиці, порожня площа. Колись тут жило трохи більше двох сотень людей, залишилось тридцять п'ять і це число стрімко зменшувалося. 

"Вони хочуть щоб я убив усіх, тоді я залишуся сам самісінький, але далі що?" 

Генрі часто думав про те як все закінчиться. В жодному варіанті впевнений не був, єдине що абсолютно точно - хорошого йому чекати не варто.

Люди більше не боялися його, всім стало байдуже, майже всім. Залишився ще десяток чоловіків та жінок, котрі досі сподівалися. Генрі було їх навіть шкода. Вони трималися осторонь від усіх, кидали на нього озлоблені погляди і чомусь вірили що його смерть врятує їх. Мовляв, достатньо лише честно перемогти його у дуелі. Він знав що вони тренуються, готуються, йому було байдуже. Він не переможний. А якщо це і не так – ще краще. 

Батьківський дім спалили після першого ж убивства яке він скоїв, тож зараз, йому доводилося жити в одному з пустих будинків. Його це не гнітило. Не його провина. Будь-яка людина могла би опинитися на його місці. Вони ж не тільки його батьків убили. Не тільки він жадав справедливості. 

Вони рвуть кораблі на друски, а потім так само рвуть людей що опиняються у воді. Вони насилають шторми, а покараний в результаті він. 

Генрі поснідав вчорашньою рибою, запив її водою з океану, вмився. Переодягнувся у речі попереднього мешканця, розмір був як раз його. Дивно як життя може повернутися, сьогодні ти сам носиш сорочку, а завтра її надягає твій вбивця.

Генрі підійшов до однієї з хат, судячі зі звуків - всередині пиячили. Він постукав. Йому відкрив один з його знайомих.

- Привіт, завалюйся. - він був найтверезішим, тому його й погнали відчиняти. Генрі здалося це милим, він приєднався до них за столом що переважно був заставлений пляшками з алкоголем.

- Думав ви зранку пити почали, а виявляється з ночі не закінчували.

Всі троє крім Генрі зареготали.

- У нас тут і для тебе закуска завалялась. - сказав один з них вказуючи на тарілку наповнену шматочками смаженої риби.

- От тільки закусувати мені немає чого.

- Морської води не тримаємо, пробачай. - тепер вже настал черга Генрі реготати. Він поставив перед собою тарілку і почав їсти.

Друзями їх не назвати. Можливо приятелі? Знайомі? Неважливо як їх називати, головне що йому з ними краще ніж без них. Вони годинами говорять ні про що. Вештаються островом, палять вогнища, танцюють, співають, згадують минуле, зазвичай без жалю. Вони змирилися.

- Є один вірші.

Чув його на великій землі.

Один старий капітан росказав років тридцять тому. Він на той часа вже остаточно заякорився на суші...

Та не в тому суть. - махнувши ще чарку приятель чи знайомий продовжив. - гарний вірш бляха, гарний.

Хоча не знаю, кому як.

Мені в душу запав. 

Думаю він багатьом в душі позападав. 

Хоча не знаю. 

Кому як. 

- То ти розкажеш? - озвався інший знайомоприятель 

- Ні, почав для того щоб не закінчити. – сказав інший.

- Звучить мудро. - підмітив Генрі. 

- Правда? – здивовано запитав любитель поезії

- Не знаю. 

Розказуй вже. 

- Добре, добре. 

Слухайте уважно. - він пригорнув ще одну чарчину і почав 

На дні океанічному.

Затонулі плачуть кораблі.

Ніхто тих схлипів ніколи не почує. 

Вітер не торкнеться парусів. 

Хвиля не розіб'ється об борт.

Води над ними безліч миль.

Вода у них.

Вона їх пожирає. 

Земля так само поглинає нас.

Колись давно.

В часи лиш сушею ходіння. 

Вода у океанах.

Прісною була.

А потім, сльози затонулих кораблів...

На вулиці Генрі призначив зустріч чоловіку, той відреагував спокійно.

- Добре, прийду на заході сонця. 

- Буде чекати. 

На тому вони і закінчили. 

"Раніше я недоцінював смирення, а виявляється, так легко жити коли прийняв долю такою якою вона є" 

Він прийшов в умовлений час, ледь тримався на ногах, в обох руках було по пляшці, ром і самгонка. В основному такими вони і приходять останні місяці. Розумне рішення, не так страшно і не так боляче помирати.

Він залпом осушив пляшки і впустив їх.

Зробив два кроки, впав лицем в пісок. 

Встати не намагався. Закрив очі і швидко заснув, або просто вигляд зробив. Генрі зі спини проштрикнув його серце мечем. Потім затяг у воду. 

"Все закінчується, колись і це закінчиться". 

Він сів на пісок. 

Сонце занурювалось в океан. 

Він закрив очі і ліг. 

"Все закінчується, колись і це закінчиться". - знову подумки повторив Генрі.

Сьогодні 

Генрі лежав на ліжку, скоро світанок, сон не йшов. Його розривало, він не розумів що відчуває. Примерення з долею було не остаточним. Наче корабель у шторм, його кидал в різні сторони, від однієї крайності, до іншої. Часом він був спокійний наче мертва риба, його нічого не хвилювало, нічого не ятрило душу. В інші моменти він був наче звір у клітці, в якого штрикають списами крізь прогалини в решітках, а він нічого не може зробити. Клітка настільки тісна що він і лапу не здатен собі відгризти, аби померти від крововтрати.

Можливо так люди і втрачають здоровий глузд. Далі він почне говорити сам із собою. Бігатиме голий по острову. Верищатиме усілякі нісенітниці. Їстиме землю.

Можливо так йому буде навіть краще. Він втратить зв'язок з реальністю, створить свій власний світ і переселеться у нього. Головне щоб він не був гіршим за той в якому він живе зараз.  

1 рік по тому

Генрі залишився сам. Він убив всіх. Остання людина на острові. Тепер він може їсти не тільки рибу, а від морської води йому погано, перейшов на прісну. Вже місяць він пиячить. Палить будинки. Всюди ходить голим. Говорить сам з собою. Кричить. Просто кричить.

Здоровий глузд він все ще не втратив, але остаточно з змирився з тим до чого прийшов. Він намагався убити себе. Кожного разу він втрачав свідомість не встугнувши жодним чином собі нашкодити.

Він ходив до стіни, думав спробувати її перелізти, побоявся. Вони контролювали його, вони могли б зробити його життя ще жахливішим. Краще не злити їх. 

Алколь єдина втіха. Він дає можливість забутись. Полегшує біль.

Голод і спрага. Виснаження. Можливо вони його врятують. Просто покінчити з собою не дозволять, але можливо йому вдасться поступово довести себе до смерті. Треба тільки повністю замінити алкоголем воду і їжу. Довго він не протримається. Чи втрутяться вони? Генрі сподівався що такий варіант самогубства вони не врахували. 

У двері постукали. Генрі відчинив. На порозі стояла Джоан, вірніше, істота в її тілі. 

- Можна зайти? – вона грайливо посміхалася

- Від моєї відповіді щось залежить? 

- Ні. 

- То навіщо питати? 

- Який ти наглий став. – жартома дорікнувши сказала вона. - Думаєш гірше не буде?

- Не думаю. - Генрі відійшов в сторону даючи їй можливість пройти. 

- У тебе такий безлад. 

- Так, знаю. 

- То прибрав би. 

- Навіщо прийшла? 

- А ти як думаєш?

- Не знаю.

- Припущення?

- Не знаю.

- Жодних ідей?

- Жодних.

- Нудно з тобою.

Знаєш, я сподівалася на цікаву розмову.

Спеціально чекали поки ти протверезієш.

Прийшла до тебе.

А ти що?

Не знаю.

Не знаю.

Не знаю.

- Знущаєшся?

- А ти в цьому сумніваєшся? - Генрі промовчав.

- Завтра приходь на берег.

Час ти знаєш.

Невже це кінець?

Він дочекався? 

Ні, навряд вони будуть настільки милосердними. Вони мучатимуть його до самої старості. Переселять його на якийсь інший острів і змусять вбивати. Вони не можуть його відпустити. Навіщо це їм?

Мерзенні потвори ще точно з ним не закінчили. Завтра буде точно гіршим ніж сьогодні і він нічого не зможе змінити. 

Генрі знову напився. Заснув на підлозі. Увісні він бачив океан. Всеохоплюючий, безжальний, невідворотній, він поїдав сушу, поглинав її, хвиля за хвилею. Відкушував по шматочку. Острів зменшувався на очах. Ліса, поля, пагорби, яри. Тварини, ті хто були хижаками і ті що були здобиччю, збиралися купи, разом намагалися вижити. Океан зрівняв всіх крім птахів. 

Генрі спостерігав за тим як вони відлітають. Вода мочила його ноги. Він хотів би мати крила, а не руки. Пір'я замість волосся. Його б ніхто ніколи не спіймав. Він був би вільним. Океан ніколи б не дістав його.

Коли він прийшов, вона вже була там. 

Сиділа на піску, спостерігала за заходом сонця. Генрі прийшов без зброї.

Він зупинився в десяти кроках від неї. Вона не звертала на нього жодної уваги. 

- Я прийшов. 

- Так, прийшов. - відповіла вона не повертаючи голови. 

- І що буде далі?

- Далі? - вона підвелася, встала до нього лицем, дістала з-за поясу ніж. 

- Заріжеш мене? 

А чому не мечем?

- Це той самий ніж яким ти убив її. 

Це те саме місце де ти це зробив. 

Генрі дивився на ніж і згадував що сталося в той день. Він помстився, затягнув її у воду і там ж викинув ніж. 

- То ви знайшли його? 

- Так, і зберегли. 

- Не думав що ви такі сентиментальні.

- В нас є почуття.

Вони глибші за ваші. 

- Може ви ще й вірші пишите. 

- Я пишу. 

Відвіши очі від ножа він поглянув на лице яке колись належало Джоан. Вони убили її, вони убили всіх, а тепер розказують про глибину свої почуттів.

- Ти вкрала її тіло. 

- Так, і це твоя провина. 

- Не смій звинувачувати мене. 

- Бо що? 

Нічого, він нічого не може зробити. 

- Ви вбили моїх батьків. 

- Ти йолоп, Генрі. 

- Ви їх убили! 

- Як хочеш так і думай. 

- Ви убили всіх хто тут жив. 

- Ти їх убив. 

- Що з моєю дитиною? 

- Ти ніколи цього не дізнаєшся. 

- Вона ж одна з вас. 

- Ти вбив одну з нас. 

- Я мав право! 

Я не міг вчинити інакше! 

Це була моя доля! 

- Її не існує, можеш повірити. 

Ми перевіряли. 

- Я вчинив гідно. 

- Ти не знаєш що таке гідність. 

- А ви знаєте?

Крадії чужих тіл. 

Ви і у мене потім когось запхаєте?!

- Перестань волати. 

- Нікого ми в тебе пхати не будемо. 

Ти занадто бридкий. 

- Я занадто бридкий для вас? 

- Так, Генрі. 

Скажи, ти ані трохи не шкодуєш? 

- Я б прирізав її ще раз, якби міг. - відповів він усміхаючись. 

- Час помирати, Генрі. 

Він плюнув її в обличчя коли вона підійшла. Вона хотіла покінчити з ним швидко,він їй набрид,але Генрі сам погіршив те що здавалося б вже не могло  стати гіршим. 

Вона катувала його кілька годин. Зрізала трохи шкіри зі спини, виколола око, відрізала вухо, просто помалювала на ньому лезом, каструвала, переламала ребра, ноги та руки. 

А на сам кінець, задушила. 

Його тіло вона залишила на суші, тільки відтягнула подалі від води. 

Хай розкладається просто неба. Він стане їжею для птахів і звірів, його кістки розтягнуть, гризтимуть, закопуватимуть. Правильне завершення його життя.

Вона зняла брудний від крові одяг, поммилася в океані і вийшовши на берег кинула останній погляд на його тіло. Було приємно дивитися на нього.

Наступного тижня вона написала новий вірш

Над головою світили зорі та місяць.

В пам'яті сяяло сонце занурене в воду.

На глибині зосталось русалчине серце.

В грудях б'ється нове.

З виду людське.

Насправді ж

По суті. 

Теж саме. 

Підводне.

Стіну зламали.

У місті святкують.

Острів належить лиш їм.

Тільки їм. 

Танцює полум'я вогнищ. 

Навколо них скачуть щасливі чужинці. 

Що стали своїми тепер угорі. 

Наче власних дітей.

Їх прийняв суходіл. 

На самоті.

Далі залишаться старі кораблі. 

Пробачте, будь ласка. 

Зла не тримайте. 

Для нас нова ера настала. 

Тепер ми інакші. 

Тепер ми земні.