Єтереґеме

 Люди без долі блукають і маяться...

MamaRika, KOLA

Натовп довкола шаленів. Одні голосно вигукували чи то прокльони, чи слова похвали, рясно бризкаючи при тому слиною. Інші жестикулювали, показуючи сусідам щось на папірцях, які тримали в руках. Мабуть, витратили немалі гроші й тепер раділи з перемоги того, на кого зробили ставку. Саме «ґенізебі» раз по разу чути було з трибун. Дивлячись на вдоволені пики декого, ґенізебі вони заробили достатньо, аби вистачило на життя, розваги й наступну ставку.

Для декого з присутніх приходити на Ємоті відірі стало майже традицією, і причиною тому були зовсім не ґенізебі. Їм просто подобалось дивитись на двох телаті, котрі боролись один з одним, намагаючись вижити. Їх збуджували краплі крові на піску арени, крики й стогони гладіаторів, особливо тоді, коли наставав Ємоті к’єні – особливий день, що випадав раз на чотири місяці, коли доля переможеного залежала виключно від ніґуші чи ніґішиті, а ставки зростали вдесятеро.

Ешенафі стояв на колінах майже по центру арени. Голову схилив; світле з чорними кінчиками волосся вибилось зі спершу щільно зв’язаного хвоста й тепер частина його безладно теліпалась у ритм вітру. З рани на щоці та шиї тонкими жаристими цівками спливала кров. Криваві розводи виднілись також на руках, ногах і повсюду, де вдалось дотягнутися супернику й поранити, виконуючи тим самим головне призначення Ємоті відірі: видовищ, насилля та крові. А в час Ємоті к’єні ще й обов’язково смерті.

Пальці склались у кулаки ще під час бійки й досі залишались міцно стиснутими. Здавалось, Ешенафі тільки відпочиває, готовий вступити у бійку з новою силою. Уся його постать випромінювала міць і силу: м’язи на руках і спині напнулись під закривавленим сьогодні одягом, що стандартно видавався усім телаті перед початком бою, й навіть на відстані вчувалось наскільки вони напружені. Якби не сторожі-тебакі, що стояли на відстані метра один від одного по всьому периметру арени, він накинувся б на першого ліпшого верескливого глядача цих смертельних змагань, вмастив тому по морді й бив би, бив його, не зупиняючись, аж до того часу, коли той не випустить дух й лежатиме без руху так само, як зараз лежав перед ним його суперник…

Важкі двері з гуркотом відчинились, і два тебакі приволокли йому нового сусіда. Тягли чоловіка, взявши попід руки, зовсім при тому не зважали на його стан: кам’яна долівка, там, де мить тому тягли ув’язненого, рясніла багряними краплями. Либонь, він знепритомнів через поранення під час недавньої бійки, й тепер навіть іти сам не міг. Сторожі недбало кинули в’язня на таке-сяке ліжко й поспішно вийшли, по-звірячому вишкірившись. З-під тонких губ видно було, як активно працювали довгі тонкі трубки-хоботки, схожі на дві перехрещені шаблі. Так, їм завжди смішно, коли ще один з телаті втрачає сили, а тоді зі ставного й дужого перетворюється на те, що пару хвилин тому мелькнуло перед очима Ешенафі – криваве місиво, майже труп.

Камера утримання новоприбулого розташувалась якраз навпроти, однак чітко побачити свого сусіда Ешенафі не міг: занадто темно. Він знав, що їх тримають десь у підвальних приміщеннях по периметру арени – медірекі. Кожного разу, коли відбувались бої, відлуння цих смертельних ігрищ долинало до вух тих, хто тільки-но чекав своєї черги. Та й звикнути до хоч якогось «власного» ліжка їм не дозволяли: телаті переміщували з однієї камери в іншу через кожні два-три бої, себто мінімум раз на місяць. Незмінним залишалось одне: кам’яна долівка, темінь і сирість. Так, у коридорчику поміж камерами було вмонтовано невеликий факел, проте горів він настільки мляво, що посвіт від нього не дозволяв розгледіти ані камери навпроти, ані її «мешканців».

Новий сусід закашлявся й сплюнув.

Ешенафі сидів на своєму імпровізованому ліжку, застеленим давно, а може й ніколи, не праною білизною, що місцями покрилась цвіллю й відгонила сечею. Юнак дивився поперед себе, втупивши погляд в одну незмінну точку на стіні навпроти. Там витанцьовували химерний танок довгі тіні – хоч якась розвага…

Сусід знову кашлянув і замовк.

За весь час перебування тут Ешенафі навчився не зважати на них. Отих «сусідів». Не здружуватись. Не цікавитись. Не думати про них. Не вважати їх за живих істот узагалі. Безіменні. Безтілесні. Безжиттєві. Вони – лиш вороги. Для чого йому зайві знання? Адже завтра ти можеш вийти з отим сусідом на піщанисту медірекі й, коли той міцніший за тебе, за мить стати його жертвою. Чи допоможе в бою ім’я противника? Його історія? Причини, що змусили того стати телаті?

Ні. Йому це ні до чого.

Жодному з них не потрібні такі знання.

Ешенафі почув, як сусід навпроти сплюнув й одразу по тому застогнав. Він чудово розумів його: самого не раз били до стану, коли, здавалось, уже не вижити. У такі миті йому хотілось лиш одного – вмерти.

– Я – Райю, – враз почув він низький хриплий голос з-за ґрат.

Ешенафі мовчав.

– Не хочеш назватися? – знов почулося з-навпроти. І Райю вкотре закашлявся. – Не хочеш, як хочеш. А мені ото дуже кортить, аби ти знав, що мене звати Райю…

Заплющив очі: тіні навпроти нараз перестали танцювати й, здавалось, намагались вирватися зі стіни та проникнути до його камери. «Навіщо він сказав це? – думка не давала спокою. – Ну от нащо воно мені?!»

Королівські тебакі поспішили в його напрямку. Ніж, що лежав поруч, квапливо забрав один з охоронців. Дарма. Ешенафі знав, що тепер буде. І ніж, як і будь-яка інша зброя, не допоможе. Він і досі спостерігав за тілом навпроти, наче сподівався, що суперник раптом воскресне й накинеться на нього, вимагаючи додаткового часу для реваншу. Звуки натовпу навколо не стихали й луною котились по закутках мозку.

Тебакі взяли його попід лікті й підвели. Вся їхня постать вказувала на бажання позбутись цього телаті: занадто вже він виділявся своєю завзятістю, манерою ведення бою, впертістю й швидкістю реакції. Незрозуміла відраза й настороженість з’явилась майже відразу по тому, як Ешенафі переміг у декількох Ємоті к’єні поспіль. За три роки спостережень приватні королівські охоронці вперше неабияк занепокоїлись. Позаяк сьогодні був особливий день – Ємоті к’єні ґідія. Кожного разу, коли наставав Ємоті к’єні, вони з цікавістю спостерігали за телаті, та лиш раз на рік випадав день, коли спостереження затьмарювало відчуття загрози. Адже тільки в такий час телаті міг стати одним з них – королівських тебакі.

Мимохіть вони згадали самих себе в той час. Пригадались вагання, нерішучість і та мить, за яку вони встигли зробити те, що зробили – вбити суперника. Та все ж вона у них була – та мить сумніву. На хвильку вони задумались у значенні всього цього дійства, засумнівались у реальності свого майбутнього й готові були відмовитись від остаточного смертельного удару… Перед кожним з них стояв суперник, але в глибині своєї сутності кожен знав: бореться він з самим собою.

Сьогодні ненависний телаті вчинив те, на що колись зважились вони самі. І зробив це й оком не моргнувши, без докорів сумління, без жодної емоції, на які лиш здатна ця їхня форма – людське тіло. Їхню увагу привернув холодний черствий погляд Ешенафі, коли той проштрикнув супернику груди й – мабуть, для певності – розвернув ножа на всі сто вісімдесят градусів праворуч.

– Припини, – після довгої мовчанки сказав, мов виплюнув, Ешенафі.

Райю й справді замовк. Досі він встиг розповісти сусіду про те, як його майже до смерті забив недавній суперник, і як тепер йому важко дихати, а все тіло пече, мов вогнем. Ешенафі здогадувався про нестерпний біль, бо й сам не раз отримував важкі поранення. Особливо коли бої проходили в той винятковий день – Ємоті к’єні. Й тим більше йому було незрозуміло, чому поранений і знесилений, сусід майже безперестанку щось бубонів.

– Ти коли-небудь задумувався, як було б жити в Акрині, де нема шерериті чи мебірері? У світі, де можна жити у своїй івінетенья кітсі – істинній формі – й не перейматись, що тебе схоплять королівські тебакі, бо його величності ніґуші чи її всесвітлості ніґішиті пора харчуватись чи розмножуватись, – Райю відхаркав слиз, що зібрався у трахеї, та знов голосно сплюнув. – У світі, де, зрештою, можна просто поплакати…

Ешенафі не знав, що відповісти. Новий сусід задавав занадто незручні питання. Те, що казав Райю, давно ховалось і в його власному мозку. От тільки він примусив себе забути ті питання ще три роки тому й вирішив ніколи більше не роздумувати про такі геть неправдоподібні речі. Тож і тепер він просто мовчав, сподіваючись, що тиша примусить замовкнути і Райю. Юнак ліг на своєму зовсім незручному ліжку й повернувся обличчям до стіни.

– То що ти про це думаєш? – не здавався сусід.

– Дай мені спокій, – буркнув спересердя молодик. – Треба відпочити перед завтрашнім боєм. Раджу і тобі не перенапружуватись, зважаючи на всі твої рани…

– Еш… – ліжко під замученим тілом Райю скрипнуло, й той повільно сів.

Оте «Еш» вивело Ешенафі зі стану байдужості до незнайомця-сусіда – й він рвучко зірвався з місця, міцно притиснувшись до ґрат, ніби хотів пройти крізь них і добратись до того, хто так просто й звично назвав його ім’я. Так його називали тільки рідні й друзі. Тобто ті, кого давно вже не було на цьому світі. Ті, кого давно вбили шерериті й мебірері. «Звідки ти знаєш моє ім’я?! – гукнув на всю камеру. – Хто ти в біса такий?!»

Ешенафі ще кілька разів викрикував ті самі питання, нервувався, міцно стискав ґрати, намагаючись зірвати чи розігнути їх, але цього разу мовчав Райю. Зрештою, останній повільно підвівся, притримуючись правою рукою за лівий бік, і підійшов до ґрат. Тепер вони стояли майже навпроти один одного. Кремезний світловолосий білошкірий Ешенафі й абсолютна його протилежність: воронясто-чорне волосся Райю практично не видно було в напівтемряві льоху й таке саме абсолютно чорне тіло зовсім нічим не виділялось у цьому напівпідвалі.

Райю посунувся ближче до джерела світла, й Ешенафі врешті вдалось розгледіти сусіда. Здавалось, перед ним стоїть сама темрява, втілена в цьому навдивовижу делікатному хлопцеві. Це й справді був зовсім юний парубок, значно молодший за самого Ешенафі. Одяг, просякнутий кров’ю, де-не-де теліпався нерівними шматками. Ран на тілі не видно було, однак тонкі кров’яні цівки на долівці вказували, що хирляве тіло Райю добряче кровило. Єдине, що добре виднілось, і що вразило Ешенафі – очі сусіда. Вони були абсолютно чорні й тільки лиш зіниці біліли здаля. Ліве око зайшло кров’ю, й загалом здавалось, що ліва частина обличчя належала іншій людині – добре відгодованому молодику.

На якусь мить Ешенафі згадалось щось про таких людей, з абсолютно молочними зіницями, та думка згубилась через бажання заткнути рота цьому чахлику.

– Еш… – повторив Райю. – Я просто хочу поговорити. Мені треба передати тобі певну інформацію…

– Якщо ти думаєш, що я підставлюсь у завтрашньому бою і програю…

Заливистий регіт перебив палку промову Еша, й він помітив такі ж, як і зіниці, білі зуби Райю. Декількох, правда, бракувало, а на декотрих запеклася кров. Сусід щиро сміявся, що ще більше розлютило Ешенафі. Сміх, мабуть, забрав багато сил, тож хлопець на мить замовк, притулив чоло до ґрат перед собою й гучно зітхнув, а тоді глибоко вдихнув затхле підвальне повітря.

– Я дуже слабкий, тож не перебивай, – почав Райю. – Все, що я говорив досі… Знаю точно, ти теж хочеш повернути той світ, про який ми хіба лиш чули від старших. Світ до війни, до прокляття, до цієї напасті з іменами Араней і Мусідея…

– Єдине, що я хочу, це вибратися звідси! – не витримав Ешенафі.

Райю зігнувся, застогнавши від болю, й присів навпочіпки. Зціпивши зуби, великими зусиллями, хлопець знову став на повен ріст.

– А я хочу знову стати собою… – хлопець заплющив очі. Світло від факела трохи пом’якшило побої на його обличчі. Та все ж ліва сторона виглядала потворною: старі шрами, нові рани, біля вуха шкіра здерта практично до м’яса й тепер висіла тонким клаптем. – Хочу набути своєї івінетенья кітсі, відчути, як це – бути тим, ким народився, а не прикидаєшся, вдягнувши цю огидну форму. І я знаю, як цього досягти…

Очі Райю загорілись яскравим вогником.

– Поглянь на мене, – вогник згас, наче й не було. – Сьогодні мені добряче дісталось. Мене все болить, важко дихати, важко говорити, важко стояти і лежати теж. Я втомився, Еше… Постійні бої. Ці рани. Я більше не можу…

– Як тобі так погано, відпочивай, чого вчепився мене?!

– Коли завтра битимешся, уяви, що перед тобою найлютіший ворог. Ті, хто вбили твою сестричку й дідуся. Ті, хто ніколи не відповіли за зламане життя й смерть найкращого друга… Коли завтра вирішальної миті засумніваєшся хоч на секунду, пам’ятай мої слова, гаразд?

Ешенафі не тямився від злості. Райю молов дурниці й не відповів на ключове питання: звідки йому відома вся ця інформація?

– Чого я маю слухати тебе? Ти не відповів на моє питання!

– Еш! Я лиш хочу, щоб завтра ти переміг, – погляд Райю, здавалось, просвердлює наскрізь. – Маленька Тініші, мудрий Ароґе та вірний Неві теж цього хочуть, повір… Присягнись нефісі своїх убитих рідних, що переможеш всупереч усьому!

Ешенафі мовчав.

– Присягнись, Ешенафі. Благаю, Еш…

– Я переможу, – юнак відійшов від залізяччя спереду. – Але я зроблю це не заради тебе.

– Присягнись, інакше я не замовкну, – Райю помітно слабшав. Повіки готові були склепитись тут і зараз, але їх власник насильно тримався, аби не заснути. Здається, навіть смолиста шкіра зблідла.

– Присягаюсь я, щоб тобі добре було! Присягаюсь, що завтра переможу, хай там що! Відчепися вже…

Ешенафі кинув оком на дивака навпроти. Райю полегшено всміхнувся. Погляд пом’якшав. Здається, він направду вірив у все те, що казав, хоча звучало все це скоріше, як марення безумця. Та й чому було дивуватись? Хлопець ще зовсім юний, серйозно поранений, видно, він тут недавно, а дісталось йому добряче, тож не дивно, якщо розум малого потьмарився. Враз на його обличчі промайнула яскрава біла лінія, розділяючи його по горизонталі, а тоді так само раптово зникла. Райю скривився від болю й різко відступив від ґрат, сховавшись у напівморок камери.

– Що з тобою? – Ешенафі здогадувався, що це: хлопець близький до смерті. – Райю! Тобі погано?

Утім, тепер гра в мовчанку почалася з іншої сторони. Райю не відповідав.

***

Першим суперником був кремезний чолов’яга, старший за нього майже вдвічі. Чоловік весь час шкірився, вихваляючись своїми мускулистими руками, розмахуючи ними, вдаючи, що б’ється з невидимим противником. Натовп шаленів: мабуть, поставили на нього немалі кошти. Захоплені вигуки, однак, змінились обуренням, коли вже за пару ударів чванько лежав на піску в калюжі крові в час, коли Ешенафі відбувся розбитою губою: навіть холодна зброя не пішла в рух… Тебакі підійшли до Еша, супернику ж не дозволили піднятись.

– Менорі веїмі мемоті? – почулось десь з-під спеціального накриття, де завжди в час Ємоті к’єні сиділи вони – ніґуші Араней і ніґішиті Мусідея.

– Мемоті! Мемоті! – розлючений натовп прагнув крові.

Однак, під час Ємоті к’єні вирішував не народ. Ведучий ще раз задав те саме питання й повернувся до королівської ложі. Араней виглядав невдоволеним, набурився й сидів так, наче його сюди приволокли й посадовили силою. Мусідея натомість хитро всміхалась, великі червоні очі її палали, а руки повсякчас зайняті були ніжною тканиною королівських шат.

– Менорі, – сказала королева й мило всміхнулась Аранею. Мабуть, здоровило внизу був одним з фаворитів короля, тож в Аранея трохи покращився настрій, і він відповів Мусідеї такою ж милою усмішкою.

Тебакі забрали переможеного з медірекі й знову стали на свої позиції по периметру арени. Наступний телаті виявився набагато витривалішим, вправнішим і з непоганою технікою ведення бою. Ешенафі довелось добряче потрудитися, аби позбутися цього суперника й залишитися живим. Неушкодженим залишитися не вдалось: лезо телаті навпроти торкнулось його руки, ноги й щоки. Ну, що ж, не біда – не вперше. Шрами за три роки життя тут встигли добре загоїтись попри часті бої та нові поранення. Зрештою, суперник опинився на піску, й Ешенафі з нетерпінням чекав, коли його нарешті виведуть звідси геть.

– Менорі веїмі мемоті? – знову почулося з уст ведучого.

– Менорі! – заволав з трибун народ, та цього разу Араней не зволікав, встав зі свого насидженого місця й опустив свій довгий палець з темними нігтями вниз. Мемоті.

Ешенафі чудово знав, як слід вчинити. Він заново накинувся на противника, з усієї сили вдарив того по обличчю, тоді – в живіт, далі знову по обличчю. Чоловік не противився, лежав безсило й ніби чекав невідворотного. Кров струменіла з його носа, вух, ран на тілі… Та він ще не вмирав. Так, ніби чекав тої миті, коли станеться те, про що казав вчора його новий сусід.

«Я знову хочу стати собою… – пригадались слова Райю. – Хочу набути своєї івінетенья кітсі…» Ще пара ударів – і це сталось: чоловік на піску почав перетворюватись. Його справжня мінінеті набувала своєї первісної форми. Тепер перед ним лежало не людське тіло, а смертельно поранений, проте й досі величний, вовк.

– Меґіделі! – Аранею кортіло продовжити змагання, тож Ешенафі без вагань вийняв з-за спини ножа й одним різким рухом увігнав лезо кудись поміж сріблясту шерсть колишнього суперника.

Король нарешті всміхнувся чи, скоріше, вискалився, тоді облизав губи й прицмокнув. Відтак спустився в супроводі своїх королівських тебакі вниз, підійшов упритул до Ешенафі, подивився на хлопця з викликом. Так, одного дня (може навіть ще нині?) цей соковитий телаті стане чудовим обідом чи вечерею. Еш усвідомлював це. Саме тому хотів якнайшвидше вибратися з цієї ненависної медірекі, вічно темних і сирих підвальних камер і вічно пильних поглядів тебакі. Але наразі він не знав, як втілити свою мрію в життя, тож єдине, що залишалось – вдосконалювати техніку бою, не дозволяти ранити себе супернику, і найголовніше – не померти.

Араней змінив форму на свою істинну: тепер перед Ешенафі стояв величезний волохатий павук, вправно тримався на своїх довгих товстих ногах-лапах, швидко просуваючись до свіжої жертви. Король відразу взявся за свій обід: спершу обвив тонкою павутиною, тоді впорснув у вже мертве тіло концентрат травних соків, а коли ще пару хвилин тому пружна вовча туша перетворилась на рідкий поживний розчин, ніґуші Араней зі смаком висмоктав його.

Тебакі нижчого рангу забрали рештки колись суперника Ешенафі в коконі. Араней натомість, тепер ситий, знов набув звичної людської форми, повернувся обличчям до Еша, втер залишки свого обіду, що тримались на губах густою жовтувато-блювотного кольору жижею, й мовив, хижо посміхаючись: «Це ще не кінець, хлопче… Я досі голодний. Чекаю, коли тут лежатимеш ти. Повір, краще, щоб це був я, а не вона». При останніх словах він кивнув у бік Мусідеї.

Араней поволі рушив у напрямку своєї ложі. Ешенафі ж уперше засумнівався у своїх силах. Ємоті к’єні затягнувся: зазвичай на одного телакі припадав один бій, сьогодні ж планується ще бодай один. А ніґуші чекатиме на його смерть. І так, його слова про Мусідею мали в собі частку правди: кажуть, ніґішиті любить споживати їжу заживо…

***

Коли на медірекі вивели наступного телаті, Ешенафі не міг повірити власним очам. Загалом, у боях під час Ємоті к’єні відбирали найсильніших телаті, здатних забавити публіку; тих, що якнайдовше протримаються, тих, котрі проллють достатньо крові задля видовищ і розваг шерериті й мебірері. Тож коли навпроти нього, накульгуючи, вийшов Райю, Ешенафі спершу пхикнув від розчарування: дати набагато слабшого противника здавалось якоюсь дивною підставою і внутрішніми домовленостями тих, хто керує ставками й великими сумами ґенізебі.

При денному світлі всі рани вчорашнього сусіда здались втричі огиднішими й небезпечнішими для життя цього хирлявого хлопчини, проте він непогано тримався і, здається, радий був бути тут. Шкіри біля вуха вже не було, рана покрилася тонкою кіркою, м'ясо, однак, грізно багряніло з-під неї. Набряк трохи зійшов, тож тепер обличчя Райю мало більш-менш однакові пропорції.

Світлий одяг, який видавався телаті перед боєм, слугував передусім для того, аби на ньому гарно видно було кров, що збільшувалась з кожною хвилиною тривалості смертельних ігрищ. На Райю він виглядав по-особливому: темне тіло чудово контрастувало з білизною тканини. Довге, аж до пояса, чорне волосся противника, що зазвичай збирали в тугий хвіст, сьогодні безвільно звисало за спиною й робило й без того худе обличчя хлопця ще більш тендітним і мізерним.

Одяг Ешенафі вже покрився пилюкою і кров’ю, однак сил було ще вдосталь. Він прекрасно розумів: Райю не гідний йому противник. «Ну, що ж, – всміхнувся Еш супернику, коли той наблизився після пронизливого звуку дзвоника – сповіщення про початок бою, – ось ми й зустрілися, сусіде…»

Яким же було його здивування, коли після короткого «Пам’ятай про свою вчорашню присягу», Райю накинувся на Ешенафі, й уже за мить той відчув глибокий поріз на руці. Ще хвиля – і малий зарядив йому рукояткою ножа по обличчю, а тоді – добряче гепнув ногою в груди від чого Еш похитнувся й упав. Рана на руці пекла, в голові паморочилось, щока палала. Ще пару хвилин тому, переможець, впевнений у своїй непохитності й силах, Ешенафі лежав на піску, не в змозі усвідомити, що недооцінив супротивника. Смолянистий малий насправді верткий, меткий і швидкий. Мабуть, саме завдяки швидкості вчора він відбувся хіба лиш пораненням, а не смертю. Юнак усвідомив, що перед ним насправді не нещасна жертва вчорашнього поєдинку з сильнішим супротивником, а переможець Ємоті к’єні. Так само сильний і вмілий борець, як і він сам.

Часточка секунди відділяла Ешенафі від можливості стати джерелом поживи для ніґішиті Мусідеї, та він встиг помітити лезо, що квапливо наближалось до його ока. Якби не швидка реакція, те око вже повільно витікало би з очної ямки. Еш вчасно зреагував і тепер тримав пошрамовану руку Райю у своїй, намагаючись відвести ножа вбік.

Зовнішній вигляд суперника настільки бентежив і змилював, що Ешенафі не вірив, начебто ще вчора на якусь мить пожалів малого і готовий був покликати на допомогу, коли той врешті замовк. Юнаку вдалось вибити ножа з руки Райю, і тепер останній лежав на спині, віддихуючись, а Ешенафі натомість, розлючений на сусіда та його пусті вчорашні балачки, насипав чорнявому все нових і потужніших ударів.

Райю вже не реагував, не боронився, не рухався.

Та сама яскрава біла смужка пробіглась його обличчям, розділяючи навпіл. Очі Райю відкрились, молочні зіниці засяяли яскравим сяйвом, здається, випромінюючи якесь особливе тепло. «Пам’ятай, про клятву, Еш, – промовив хлопчина ротом, повним крові. – Ібарікалегу…»

Ібарікалегу…

Їхні предки вірили в те, що останнє слово, сказане в хвилю відходу з цього світу, має особливу силу. Воно може стати прокляттям. Або ж благословенням…

Ешенафі дивився на тіло на піску. Воно стало перетворюватись. Набирати своєї справжньої форми. Тої, за якою так сумував Райю. Тим, ким він був з народження. Його мінінеті – внутрішня суть – набрала тої форми, що була знищена прокляттям шерериті й мебірері. «Менорі веїмі мемоті?» – чулося десь здаля, в тлі, поза ним, поза часом, поза цим місцем, поза цією медірекі, поза цим проклятим бозна-ким і бозна-коли світом, у якому їм доводилось жити й виживати…

Мабуть, уже знаючи наперед, яким буде вирок, Еш глянув тепер на Райю зовсім по-новому. Всередині назбиралось стільки злості, що навіть убити його, здається, буде недостатньо, аби заспокоїтись. Натовп галасував, викрикував своє «Мемоті!», кидав на арену шматки паперу, огризки фруктів, хтось плювався, хтось сидів, хтось стояв і, здається, готовий був сам зістрибнути вниз, на піщану медірекі, й прикінчити переможеного. «Мемоті! – наказ Мусідеї донісся до його слухового апарату, мовби крізь сон. – Мемоті! Меґіделі!»

Ешенафі дивився на тіло на піску. Воно перетворилось остаточно. Набрало справжньої форми. Тої, за якою так сумував… він сам.

Смолянисте волосся плавно перейшло в таке ж темне оперення. Чорна шкіра покрилась блискучим довгим, а подекуди не дуже, пір’ям. Ноги стали довгими й забарвились у брунатно-чорний, характерний молодняку. Коричнувато-бурий дзьоб раз по раз відкривався, вказуючи на те, що шимала й досі живий. Крила свої він розкинув на весь можливий розмах, ніби збираючись злетіти. Тільки злетіти йому не судилось…

І лиш очі. Очі досі дивились на нього тими самими яскраво-молочними зіницями. Зіницями, що знали, здавалось, більше, ніж могли фізично бачити. Зіницями, що бачили далеко вперед…

Й Ешенафі згадав.

Згадав, як дідусь Ароґе розповідав про них – міреті – обраних самою Фенітою для того, аби застерегти, допомогти, вказати шлях. Усі міреті, незважаючи на расу, всі вони були такі смолянисто чорні з білими зіницями, що бачили більше, ніж здавалось на перший погляд. Усі міреті знали наперед, що станеться в цьому світі. Усі вони знають наперед!

Згадав, як дідусь наголошував: зобидити міреті – те ж, що зневажити саму Феніту.

– Мемоті! – почувся невдоволений голос королеви.

Усі нетерпеливо чекали завершення цих ігрищ. Хтось зголоднів, хтось натомість нетерпляче хотів забрати виграш.

«Він знав! – думки верткими зміями клубочились у голові. – Знав, що прирікає мене на вічне вигнання й зневагу… Знав, що не відступлю… Знав, що дотримаю обіцянки, даної нефісі своїх рідних… Знав і все ж змусив мене присягнути!»

Ешенафі сів верхи на змучене тіло. «Ти знав…» – прошепотів і глянув Райю просто у білі зіниці. Той кивнув, не в силі щось сказати. «Просто зроби це, – почув десь всередині себе. – Вбий мене нарешті…» Еш не тямився від злості. Тепер він злився на все і на всіх довкола. На короля й королеву – організаторів цих змагань. На глядачів з їхнім вічним прагненням розваг, крові й ґенізебі. На тебакі, що вишикувались рядочком і лиш спостерігали. На телаті, що дозволяли так поводитися з собою і замість того, щоб всадити лезо в груди одному з тебакі чи самому Аранію, вони кожного разу вбивали таких самих, як і вони самі – простих жертв війни й прокляття. На міреті з їхнім даром і мовчанкою щодо тих же передбачень. На саму Феніту, зрештою.

Але найбільше він злився на себе.

Найбільше ж хотів вибратися за межі медірекі. Втекти від вічних побоїв, ран, вигляду, запаху й смаку крові. Забути про техніку бою і жити в спокої десь на відлюдді. Тепер Ешенафі усвідомив, що мрія здійсниться. Так. Сьогодні він покине медірекі…

Дзьоб відкрився, ніби Райю намагався ще щось сказати, натомість зсередини його виділилась тонка цівка чогось на перший погляд схожого на пару, от тільки це щось відсвічувало жовтим і прямувало якраз у ніздрі Еша.

«Ібарікалегу», – почув знову, коли світлячок залетів йому в носа, а тоді взяв ножа й увігнав лезо в досі теплі лелечі груди…

***

Королівські тебакі поспішили в його напрямку. Ніж, що лежав поруч, квапливо забрав один з охоронців. Дарма. Ешенафі знав, що тепер буде. І ніж, як і будь-яка інша зброя, не допоможе. Він і досі спостерігав за тілом навпроти, наче сподівався, що суперник раптом воскресне й накинеться на нього, вимагаючи додаткового часу для реваншу. Звуки натовпу навколо не стихали й луною котились по закутках мозку.

Натовп довкола шаленів. Одні голосно вигукували чи то прокльони, чи слова похвали, рясно бризкаючи при тому слиною. Інші жестикулювали, показуючи сусідам щось на папірцях, які тримали в руках. Мабуть, витратили немалі гроші й тепер раділи з перемоги того, на кого зробили ставку. Саме «ґенізебі» раз по разу чути було з трибун…

Тебакі взяли його попід лікті й підвели.

Сьогодні був особливий день – Ємоті к’єні ґідія. Кожного разу, коли наставав Ємоті к’єні, вони з цікавістю спостерігали за телаті, та лиш раз на рік випадав день, коли спостереження затьмарювало відчуття загрози. Адже тільки в такий час телаті міг стати одним з них – королівських тебакі.

Переможець покірно йшов нога в ногу з двома королівськими тебакі поруч. Сьогодні він не відчував до них тої відрази, що відчував кожного разу, коли бачив їх досі. Сьогодні він взнав особисто, як це – бути ними.

Він ішов, втупивши погляд униз, на пісок, подекуди забарвлений у червоне. Не хотів нікого бачити, не хотів чути галасу навколо. Не бажав того, що неодмінно мало статись.

Ібарікалегу…

Саме це слово засіло в голові. Ешенафі знав, що тепер на нього чекає вибір. І його схвалять – хочуть того чи ні – самі ніґуші й ніґішиті.

Ібарікалегу…

Він убив його. Убив шимала – лелеку. Собі подібного. Убив свого. Якби в цьому новому світі вони могли плакати, Ешенафі не стримувався б, ридав би, мов дитина, й оком не моргнувши на всіх доокола. Але плакати вони не могли. Тож єдине, що залишалось, заглибитись у свої думки й іти вперед, до своєї невідворотної долі.

Їхні предки вірили в те, що останнє слово, сказане в хвилю відходу з цього світу, має особливу силу. Воно може стати прокляттям. Або ж благословенням…

Райю благословив його…

Еш уперше не знав, що це означає. Вбити свого – стати єтереґеме. І в ту ж хвилю отримати благословення від міреті… Про таке ніхто досі не розповідав.

Донині не було випадків, щоб за мить стати проклятим і благословенним. Або ж він про такі не чув.

Урешті вони зупинились. Юнака привели до королівської ложі. Араней і Мусідея похітливо дивились на молодого соковитого телаті, проте навіть вони остерігались споживати в їжу єтереґеме.

– Ну що ж, телаті, – Мусідея піднялась з місця й підійшла ближче, – думаю, ти сам знаєш, що на тебе чекає. Та все ж запитую офіційно: остаточно єтереґеме чи таки королівський тебакі?

Ешенафі не відводив погляду з долівки. Тут вона була вимощена гранітними плитами. Після запитання, однак, зважився підняти погляд на тих, хто винен у всіх бідах, що спіткали їхній світ, і його рідну расу шимала зокрема. Глянути на тих, хто стільки часу примушував його жити в цих стінах, битись на цій медірекі, дихати одним повітрям з цими вічно голодними чудовиськами. Тих, хто закрив їх усіх і його зокрема в цьому тілі.

Погляд ковзнув по насичено зеленій упереміш з криваво-червоним тканині королівського плаття. Перед ним стояла Мусідея. Довге темне волосся м’якими хвилями спускалось нижче талії. Дорогоцінне каміння в короні виблискувало. Червоні очі палали. Вона зголодніла. Він це відчував. Мабуть, прагнула поживитися ним, та – от халепа! – він убив свого й цим самим перекреслив плани королеви щодо підвечірку.

– Єтереґеме чи тебакі? – перепитала Мусідея.

Здійнявся вітер, розвіюючи пасма темного королівського волосся і світлі його самого. Нараз натовп майже одночасно видав з себе чи то вигук захоплення, чи страху. Ешенафі оглянувся. Навколо тіла Райю потужний вихор утворив довгу лійку з повітря. Вона була така ж, як та остання цівка пари, що вийшла була з дзьоба Райю. Жовтий колір висвічував усе яскравіше. Пісок з медірекі піднявся вгору, обволікаючи закатованого. Якась мить – і тіла не стало.

Ібарікалегу…

Останнє благословення впало звідкись згори, може з самого неба, й по тому вчулося лиш тужливе журавлине курликання.

У носі закрутило й, здалось, він зараз пчихне. Але ні, обійшлось.

Ешенафі знову глянув на Мусідею.

Повірити не міг! На місці колишньої довговолосої дівчини стояла огидна муха! З великими прозорими крилами за спиною, блискучо синьо-зеленим покриттям тулуба й вибалушеними очиськами. Трохи позаду сидів Араней тільки у своїй правдивій формі – все той же волохатий павук.

Два тебакі біля нього виявились метеликом і оленем. На трибунах сиділа сила силенна жуків, комарів, мух, павуків… Зустрічались там і леви, ведмеді, орли… Поряд з королівською ложею навіть сидів один дракон! Ешу не вірилось, що шерериті й мебірекі змогли поневолити самих драконів. Він заплющив очі, протер їх, тоді розплющив. Нічого не змінилось. Він бачив їхню мінінеті.

Невже це й було його благословенням?

– Єтереґеме чи тебакі? – втретє спитала огидна муха попереду.

Світ навколо, здається, щойно став ще страшніший. Залишатись поміж них і бачити їхню сутність в час, коли своя залишатиметься замкнутою в цьому тілі? Ні. Це було понад його сили. Благословення? Ні, оте Райїне «ібарікалегу» стало для Ешенафі справжнім прокляттям!

– Єтереґеме, – сухо мовив юнак і підставив праве плече.

М’язи вигравали на молодому тілі. Здається, Мусідея вчувала всю їхню пружність і соковитість на відстані. Однак, правила є правила: споживати єтереґеме – ознака дурного смаку.

Кругла печатка на довгій ручці увійшла в молоде тіло, як ніж у масло, й щойно підсмажена плоть зашкварчала під металом. Ешенафі скрикнув і вмить замовк. Нишком глянув на слід, що залишило розпечене залізо: дві закрутки у формі вісімки, що находили одна на одну, а нижче – напис мовою кахіні Храму Світла, який вкотре підтверджував його новий статус: Проклятий.

Ніґішиті втягнула ароматне повітря й відклала печатку на місце – купу розпеченого вугілля.

– Ну що ж, це твій вибір, телаті, – мовив Араней і показав рукою (волохатою ногою-лапою) на великі дерев’яні ворота, що вели на волю.