Герой

1

Корені дерев на ледь вологому ґрунті нагадували дівчині венозні тіла старих людей – викривлені під усіма можливими кутами, вони не просто додавали моторошності і без цього не надто привітному лісу, але й робили геть складним приховане просування у глиб його територій. Звісно, вони давно відірвалися від будь-яких переслідувачів (якщо такі взагалі існували), але привертати зайву увагу було б дуже необачно – вони не мали жодного уявлення про те, наскільки сильно ворог просунувся після такого колосального успіху, а отже єдиним варіантом залишалося дійти до якомога глибокого тилу, і там вже приймати подальші рішення.

-       Геть голови втратили, - пробуркотів ледь чутно сиплий голос позаду двічини, - Йти через прокляті ліси! Краще було б померти в бою, тоді б…

-       Тоді б уже не довелося слухати твоє дурне скигління, Уласе! – грубо обірвав його з самого кінця колони Війт.

Цей чоловік не мав титулів, проте здобув славу людини, фанатично відданої порядку і дисципліні. Від того вічно нахмуреного дядька навряд хтось з їхнього куреню чув бодай одне порожнє слово, тож зайві балачки чи галас він не допускав й іншим.

-       Мовчи, Війте, - норовито огризнувся Улас, - Я не для того втратив стільки братів, щоб безславно полягти від рук якоїсь нечисті у Богом забутому лісі!

-       То може б прикупив собі якогось талісману, як брудниш штанці від старих казок? – з неприкритою іронією спитав Війт.

Улас набрав було повітря аби продовжити, проте повітря розрізав різки, роздратований шепіт Сотника:

-       Писки!

Обидвоє миттю стулилися, бо ж знали – Сотник пригадає, як не на часі, то згодом – а із цим погані жарти, бо славився він не тільки мудрістю, але й до дідька важкою рукою. На правду, вони всі також розуміли просту істину – дожити до кінця шляху йому не судилося, і як би він не намагався, а не зважати на шмат заліза у боку ставало дедалі важче.

-       Здається мені, що Війт і сам тому йолопу дістане якесь барахло бабське, як тільки опинимося у місті, - весело шепнув Гнат на вухо дівчині.

Вона посміхнулася, наскільки це було можливо, бо здогадка скоріш за все виявиться правдивою, якщо, звісно, вони до того міста доберуться. Втім, подумалося їй, талісман у них таки був…

Він йшов попереду, і за останні три дні не дозволив собі жодної похибки, жодного невірного руху або зайвого слова – лише впевнено та невтомно вів групу через коріння й хащі, оминаючи дороги, та час від часу зупиняючись, аби дати Сотнику перепочити та обробити його рани.

Розповіді про таких, як він, були улюбленими байками як серед дітлахів, так і у дорослих – мандрівники, на кшталт нього, були улюбленцями по всьому Степу, і кожен курінь був радий прийняти такого чолов’ягу з усіма почестями.

Він мав міцну не по роках статуру, був достатньо високим (хоч і поступався Сотнику, якого вважали велетом), зберіг волосся майже на всій голові, хоча й обрізав його геть коротко. Мужнє видовжене обличчя прикрашала також коротка, обережно прибрана руда борода – дівки шепотілися, що цього він навчився у пана якоїсь з земель на самому Північному морі! Чоловіки ж, хоч і поважали його здібності, та поза очі буркотіли, що не личить доброму хлопаку так поринати у чужинські обряди.

Втім, його навряд цікавила думка бодай когось. За час їхнього славного походу, вона зрозуміла, що його завжди цікавило щось своє, навіть під час галасних святкувань думки того дядька мандрували десь геть далеко від загального гамору. Це було цікаво, хоч і не зрозуміло для неї…

-       Стій! – раптом розірвало здавалося безкінечну тишу гучне слово. – Стій! СТІЙ!

Всі завмерли як укопані, а Влас навіть у розпачі відступив назад. На вершині пагорбу, на який вони дерлися, прямо з коріння виросла фігура чоловіка у чорному плащі, та широко розставила руки. Навіть Сотник виглядав спантеличеним, хоча єдине, що зробив, то це схопився за руків’я шаблі.

Натомість, їхній головуючий після секундного коливання, викликаного скоріше носподіванкою, ніж страхом, продовжив свій рух, і вже за хвилину опинився впритул до створіння у чорному, яке тепер лиш мовчало. Нахилившись ще ближче, він прошепотів наче на вухо лісній істоті щось невловиме, проте цієї ж миті лісом пронеслася хвиля теплого сухого повітря, що змусила дівчину заплющити очі і на мить схилити голову. А коли вона знову подивилася вгору, все було скінчено – на пагорбі стояв лише самотній характерник, та жестом запрошував решту групи піднятися.

-       Час облаштовуватися на ніч, - мовив він в пів голосу, коли решта підійшла, - Тут є добра кам’яна печера, десь шагів за п’ятсот на Захід. Впораємось?

Питання було адресовано більшою мірою до Сотника, і той кивнув, хоч і на силу. Будь-кого іншого одразу ж спитали б, як він так добре знає місця у цій глушині, проте не у нього – сам Бог лиш знає, де там вештаються ці чаклуни і що в них на розумі. Зате всім іншим було достеменно відомо – чаклуни не помиляються.

Печери вони дісталися менш як за чверть години, і вона дійсно виглядала як надійне місце для ночівлі – ледве помітна з боку пагорба, вона мала невеликий прохід між стовбуром смереки та дебелою каменюкою, що виглядала, наче стопа древнього велета.

-       Ти впевнений, що там безпечно? – спитав Гнат. Він не був боягузом, та й забобонів не страшився, проте обачливість була притаманна йому більше за будь-кого з їхнього загону.

-       Та хай би вам грець! – обурився Війт. – Якби той чортигань зараз гнавсь по п’ятах, ви б і в дупу ведмедя полізли!

Він обійшов Сотника, що схилився на смереку, і легко протиснувся у прохід. Якийсь час було чутно, як він обережно спускався, шарпаючи ногами та обриваючи коріння, по стінах, та згодом всі почули звук шаблі, що вийняли з піхв різким рухом. Улас сіпнувся, та сам було схопився за зброю, проте Війт, як виявили звуки металу, просто водив шаблею по стінах, перевіряючи простір.

-       Заходьте, дівчатка! – почулося з печери, - Тут на вашу цноту ніхто не зазіхатиме… Принаймні якщо будете пильними…

Всі потроху стали просуватися в печеру, передаючи скромний скарб по ланцюжку до самого низу. Дівчина в цей час звернула увагу на характерника, що роздивлявся кругом, і немов принюхувався.

-       Щось відчуваєш? – спитала вона, наблизившись.

Він повільно похитав головою:

-       Нічого крім вологи, землі і якогось незнайомого смороду. Я давно не був у цій частині світу, мені важко сказати…

-       В горах часто трапляються стоячі озера, - вона знизала плечима, - І сморід там буває неабиякий. Але ти ж не тому такий напружений?

Він посміхнувся і глянув на неї:

-       Тобі варто менше думати про чужих демонів, Власто. А ще не завадило б допомогти своєму командиру.

Він кивнув у бік Сотника, який, здавалося, так і заснув, схилившись на смереку. Вигляд він мав геть поганий, хоч і намагався не видати себе.

-       Ти можеш його врятувати? – спитала дівчина.

-       Я можу домовитися з вогнем, вітром і землею, але не маю влади над життям. Лише Бог вирішує, кому і скільки відведено.

-       Але ж я бачила, як ти рятував десятки людей!

-       Я лише полегшував їхній біль, - в його усмішці промайнула ледь помітна туга, - Якби комусь із тих десятків судилося померти, я б не затримав його в цьому світі й на мить.

За цими словами він підійшов до Сотника, підхопив його під руку, повернувши до тями, та обережно повів у печеру…

Коли хлопці назбирали невеличке багаття, чаклун підпалив його прямо посередині печери своїм особливим вогнем – вони й раніше бачили, як він утворював декілька ледь помітних жестів руками, після чого з його долонь, немов випущений на волю метелик, вилітав вогонь, що вмів дарувати стільки тепла кожному, скільки той бажав, а натомість не утворював жодного диму, та навіть не давав дровам тріщати. Тільки сьогодні Власта усвідомила, що це чаклунство було не просто черговим трюком для допитливих дівок – за інших обставин, вона б змерзла до смерті у цій проклятій печері!

Поки всі поглинали нехитрі харчі, що ще лишилися в їхніх похідках, характерник доглядав рану Сотника. Вони намагалися не дивитися у його бік, по звукам було зрозуміло, що рани зовсім не загоюються – навіть такий кремезний чолов’яга, як їхній командир, не міг стримати важкого зітхання, що часом переходило на тупий рик, поки знахар орудував своїми примочками та сумішами з трав.

Зрештою, страшні рвані рани вдалося заліпити новим шаром перетертого листя, сушених польових квітів та ще якихось чудернацьких засобів, що були відомі лиш найобізнанішим у Чорному Мистецтві адептам. Перед тим, як замотати тіло Сотника, чаклун тихо заспівав кілька строк на сумний спокійний лад. Сенс деяких слів можна було розібрати, проте загальну суть не зрозумів ніхто – старі бабки казали, що знахарі та відуни співають свої закляття мовою, що почала зникати коли Київ ще був немовлям. Подейкували, що тієї мови міг навчити лиш сам чугайстер, коли стрінеш його опівночі у доброму гуморі та розповіси три смішні історії – і судячи з того, що вже встигла побачити Власта, вона б охоче повірила, що саме так їхній характерник і набрався своїх хитромудрих заклять.

Коли все скінчилося, Сотник знайшов у собі сили піднятися і відвечеряти, і навіть мав рум’янець на щоках, проте, швидко доївши, поспішив лягти – завтра він знову мусив пройти сотні й сотні кроків, аби довести свою паству до мирних полів.

-       Чергуємо по одному? – спитав Війт у загалу.

-       Думаю, краще по двоє, - поспішив заперечити Улас. – Сам бачив, що тут за нечисть мешкає! Хтозна, що їй у голову гецне посеред ночі…

-       Ніяка то не нечисть, - зітхнув характерник і розім’яв втомлені плечі, - То був лише гриб.

-       ГРИБ?! – хором перепитали абсолютно всі.

Він здійняв руки та посміхнувся.

-       Можу лише припустити, що десь геть поруч є ключ із живої води, от місцеві дідугани і привчилися набувати подоби людської, аби такі, як ви, – він обвів своїх супутників пальцем, – не докучали старим у їхніх одвічних роздумах.

-       Дива… - протягнув Гнат, який, схоже, єдиний спокійно прийняв цю інформацію. – Лягайте, пане, спіть, як спить Сотник. Ви вели нас цілий день, тепер перепочиньте. Ми впораємось із чергуванням.

Характерник вдячно кивнув і вже за чверть години вклався обличчям до стіни, мирно заснувши поруч із командиром. Інші ж за традицією розіграли перше чергування у камені, і цього разу вдача відвернулася від геть утомлених Власти і Гната – їм судилося провести Першу Сторожу у повній тиші, намагаючись не дати собі волю задрімати хоча б на мить.

Зрештою, дівчина раділа, що їй у напарники не випав Улас – він безумовно був вправним воїном, і пережив уже не один десяток битв до своїх неповних двадцяти років, проте язиком він володів разів у п’ять краще за шаблю – витримати таке протягом декількох годин було зовсім непросто!

Коли всі вклалися, вартові зайняли місця з двох боків від входу у печеру – благо, вона була не надто велика, тому молодики й не почували себе надто самотньо. Вже за декілька хвилин вони пошепки теревенили, обговорюючи всяке, оминаючи лише питання того, як там зараз у рідних землях – здогадки у всіх були різні, і, зазвичай, не відзначалися райдужністю, тому краще було геть не зачіпати цю тему.

Гнат знав багато цікавинок про світ – його батько навіть колись намагався здати малого в семінарію, поки у їхню домівку не завітав пристав і не забрав старого на якусь чергову війну. Син із матір’ю вирішили покинути ті землі, і перебралися до Дніпра, назавжди забувши про повернення.

-       Там, на Сході, - розповідав він, - Люди стають інакшими. Ми теж грубішали, я пам’ятаю, у перший час полтавські навіть побоювались нас із мамкою. Та згодом стало легше, призвичаїлися…

Власта не дуже добре уявляла собі, як-то на Сході можуть бути гірші люди – для неї вони всі були такі ж самі, бодай розмовляли трохи інакше, але Свята Віра і пам’ять про Русь, на її думку, мала єднати їх. Проте зараз їй було байдуже до тих питань – Гната було приємно слухати, а вогонь грів і грів, не стомлюючись, витискаючи все з дров, що йому підкидали в пащу…

Пора мінятися настала досить швидко – принаймні дівчина майже не помітила тих годин, що промайнули у розповідях про все далеке і чудернацьке. Війт встав сам, а Уласа довелося буквально підіймати і приводити до тями – його можна було зрозуміти, адже настрашена людина завжди втомлювалася у рази більше за інших. Проте й він досить швидко приступив до варти, дозволивши побратимам нарешті відпочити.

Дівчина не знала, скільки їй вдалося поспати, проте прокинулася вона в одну мить – рефлекси, виточені роками підготовки, спрацювали у ту саму мить, як вона почула глухе й приречене:

-       Святий Боже… - яке вирвалося одночасно з горлянок Війта і Уласа.

Вона повернулася, виймаючи стилет, одночасно з Гнатом і Сотником, який, щоправда, встиг лише припіднятися. Всі погляди були спрямовані до видовища, яке жоден з них не волів би побачити й за все життя.

На вході у печеру, згорблена й понівечена, стояла на чотирьох довгих, наче весла, лапах істота блідо-зеленого кольору. Вона мала витягнуту морду, що дуже віддалено нагадувала людське обличчя, проте з окам’янілостями на місцях верхньої і нижньої губ. Голову ледь прикривало рідке довге чорне волосся, сплутане й сальне, проте насиченого кольору.

Пальців було по п’ять на кожній «лапі», і кожен з них вінчав чорного кольору кіготь, що правильно мав би належати якійсь рисі, а на ліктях істота мала тверді нарості білого кольору. Вона, вочевидь, була сліпою, бо обидва ока застилало більмо, проте широкий ніс натякав, що дезорієнтованим це чудовисько точно не було.

Воно тримало рота весь час трохи відкритим, на ведмедячий манір, і наразі спрямовувало всю свою увагу в центр печери.

-       Що воно, чорт забирай, таке?! – з ноткою істерики в голосі спитав Улас, міцно стискаючи руків’я свого улюбленого трофейного меча.

-       Щось таке, що вочевидь вартувало нашого сну, - донеслося збоку від Власти.

Усі швидко зиркнули туди, щоб зрозуміти, що чаклун зовсім не був настільки ж стурбований появою монстра, як інші – він сидів, потираючи очі, і роздивлявся картину, що йому предстала, явно милуючись.

-       То он, який сморід гуляв лісом! – він плавно встав і зробив крок до виходу, правда, без зброї. – Десь тут-таки дійсно має бути старе озеро, як ти й казала, Власто!

-       Ти можеш сказати, що ЦЕ таке? – повторив Улас.

-       Так, звісно, - характерник здійняв брови, - Твоя бабця мала б тобі розповідати про них. То гуль, і, вочевидь, геть старий і миролюбний.

-       Миролюбний? – здивовано перепитав Війт. – Якщо не зраджує старому пам’ять, то ті тварюки харчуються мертв’ячиною. Людською мертв’ячиною!

-       Ага, як і круки, якщо подумати, - характерник зробив ще два кроки у напрямку істоти, яка не виявляла жодної уваги до оточуючих, - Вони шукають тепла, бо Господь покарав їх за гріхи вічною темрявою і ознобом.

-       Що ж, мабуть не просто так він те зробив! – зауважив Улас. – Не будемо йти проти божого веління – час упокоїти цю тварюку! Як мамця розповідала, бити треба лиш раз…

Чаклун проігнорував надокучливого молодика, наблизившись впритул до багаття. На іншому боці від нього стояв гуль, який очевидно прагнув набрати якомога більше тепла, ловлячи його усіма клітинками свого тіла.

Характерник зробив повільний рух пальцями, і тепла хвиля, майже відчутна на дотик, огорнула тіло істоти, яка в ту ж мить опустилася на «коліна», по-тваринницькі показуючи, як їй подобалося те дійство.

-       Гей, не грайся з ним! – тривожно мовив Улас. – Дай-но мені тільки підійти.

-       Він тобі чимось завадив? – різко спитав чаклун.

Власта озирнулася на товаришів. Війт виглядав розгубленим, явно не готовий до такої зустрічі. Сотник уважно дивився на характерника, проте не підіймався і не заважав. Гнат був спантеличений цим дійством, проте так само не виказував бажання робити різких рухів.

-       Ти ніколи не замислювався, що Бог не просто так подарував цим проклятим істотам таке життя? – продовжував чаклун, – Адже вони уже померли! То чому ж він лишив їх жити, бодай і у такій подобі?

-       То промисел Божий, - Улас перехрестився, - І не наше діло то того. Наше діло – рубати усіляку нечистоту!

-       Не дури, малий! – обізвався Сотник, – Йому краще знати…

Рука характерника поволі тягнулася до полисілої блідої голови, наче він збирався погладити сусідського цуцика.

-       Може ми не вірно розуміємо Його замисел, - протягнув він, наче в трансі, – Стільки всякого створив, стільки придумав, а ми знай тільки й нищимо… Може нам варто прийняти творіння рук Його, як належне, і не пручатися…

-       Я КАЖУ, ВБИЙ ЙОГО!

Улас зробив рух вперед, точно хотів завадити чаклуну дотягнутися до макітри гуля, проте істота виявилася не менш жвавою. На секунду всім здалося, що зараз довгі ручища з кігтями проштрикнуть молоде тіло, наче шмат сала, проте цьому завадила яскрава блискавка – відполірована і завжди заточена, наче лезо цирюльніка, шабля Війта описала видовищний пірует, і пройшла, наче й зовсім без супротиву, крізь шию чудиська.

Голова гуля гепнулась прямо у чарівне багаття, миттю розчинившись у полум’ї, наче папірець. За мить вогняні «лапи» сягнули і тіла, що перекорчене впало на землю, випаливши його до тла, залишивши ледь помітні риси по контуру.

-       Малий правий, пане, - збуджено промовив Війт, - Нечисте Нечистому, й не наша то справа, для чого воно потрібно у тому світі!

Чаклун дивився на місце, де щойно зникло тіло чарівної істоти, і Власті здалося, що вона прочитала пекельний розпач у очах зазвичай такого спокійного бородача. Але зрештою це не тривало й хвилини.

-       Лягайте спати, панове, - зітхнув він і розвернувся до свого місця, - Завтра довга дорога.

І, клацнувши пальцями, він прибрав чарівне полум’я.

2

Наступний день пройшов у мовчазній подорожі повз все більш густий ліс, із короткими привалами на перепочинок, здебільшого, потрібний Сотнику. Йому, здавалося, стало дещо краще, але до повного одужання було ще далеко. Втім, він почав час від часу посміхатися, чим неабияк порадував Власту.

Характерник був ще більш мовчазний, ніж зазвичай, і Улас з Війтом відчували свою провину в тому. Хоча вони й не розділяли поглядів чаклуна, але мали зрештою визнати – істота, що волею долі перервала їхній відпочинок, зовсім не виявляла агресії, а от бездумне вбивство чарівних створінь могло призвести до сумних наслідків. Принаймні так констатував Гнат, коли дівчина вирішила обговорити з ним відстороненість чаклуна.

Під вечір вони знову забралися на пагорб, з якого вдалося розгледіти залишок шляху, який ще судилося витримати. За словами Сотника, ця відстань за кращих умов мала б зайняти не менше п’яти днів, але маючи пораненого вона могла затягнутися і на вдвічі більший строк.

-       Та це найменша наша біда, якщо ми будемо обачливі, - підкреслив він, виразно зиркнувши на Уласа.

Хлопець потупив очі і не став сперечатися – сьогодні він намагався триматися тихіше води, хоч час від часу і бурмотів якісь забобони собі під носа.

Табір довелося розбити на кам’янистому плато, що трохи виступало з пагорба, прикрите валуном і густими хащами – це місце знову запримітив характерник, мовчки вказавши рукою у напрямку до стоянки. Місцина продувалася всіма вітрами, тому вже скоро Війт підняв вагоме питання:

-       А чи не піддасте ви, пане, того чарівного вогнику, що так вдало роздмухали напередодні?

Вкрита рудим волоссям голова коротко похиталося з боку в бік.

-       Чари притягують всяку всячину, а вогонь притягує все, що тільки живе в тому світі. І, як правило, частіше він вабить людей. Тому не будемо ризикувати.

-       То може огорнете нас тими чарівними простирадлами як того… ту істоту, - ніяково спитав Улас.

-       Ви вмієте утворити тепло з холодного повітря? – холодно спитав чарівник – Принаймні мені такі чари не відомі.

Всі розуміли, що він міг запропонувати інше вирішення, проте спокушений у всіляких загадках цього світу, він був вкрай ображений вчорашнім невіглаством, тому продовжувати цю дискусію не стали.

Чаклун знову обробив рани Сотника і дав йому якесь чарівне пійло, щоб того не мучив нічний озноб. Після цього він наказав добродіям спати всім загалом і готуватися до подолання озера наступного дня.

-       Мене в цей час мучить безсоння, - зупинив він заперечення чемного Гната, - Тож можете вважати, що вам пощастило. Відпочивайте, друзі.

Сказано це було досить сухо, проте всі були надто втомлені, щоб напрошуватися до непотрібної праці. Тож, після короткої підготовки, сховалися по мішках, і скоро довкола не було чутно нічого, окрім легкого посвистування Війта.

Власта ж, як не намагалася, не могла ані знайти вдалу позицію для сну, ані впорядкувати свої думки – її діймав страх і занепокоєння за дім. Але, зрештою, більш за все її діймав холод.

Проблема вирішилася неочікувано, проте доволі прийнятно. Гнат, вочевидь, втомився від цокотання її щелеп, бо ж спав найближче і точно не міг не відчувати її занепокоєння, тому просто переніс свій мішок ближче до неї, накрив її додатковим шаром матерії, а потім притиснув, закривши від холодних поривів вітру.

Вона очікувала, що колись він нарешті наважиться на таке, хоча його надмірна чемність подекуди змушувала сумніватися. Але вона була геть не проти – і не лише тому, що було до біса холодно. На щастя, у їхніх краях ніхто не засуджував за виказування своїх почуттів, тому вона й не переймалася, що характерник, мабуть, зараз пильно дивиться на них і розмірковує собі всякі непристойності…

Опівдні наступного дня вони дійсно дібралися двох великих озер, які розділяла широка смуга каменистої землі – по першому враженню, по ній спокійно могла б проїхатися четвірка гусаріїв. Але щось підсвідомо насторожувало у густих заростах, що повністю вкривали береги.

-       Виглядає як пастка, - спокійно зауважив Сотник.

-       Авжеж, - кивнув їхній провідник, - Проте судячи зі слідів, що я бачив раніше, йти в обхід ще більше небезпечно. Ліс тут найбільш густий, і я бачив сліди тих, з ким нам не впоратися, - він обвів поглядом стривожені обличчя супутників, - Але на озера вони зайти не наважаться.

-       Тож тут є хтось добряче сильніший, еге ж, пане? – перепитав Війт.

Чаклун кивнув:

-       Щоправда, їм до нас немає справи. Принаймні, якщо ми не потурбуємо їхній спокій, - він нагородив Уласа суворим поглядом, - Навіть якщо вони будуть прямо у нас під носами.

Хлопець важко зітхнув і покивав:

-       Так, я розумію.

-       Добре. Сотник рушає першим, я за ним, дали ти, - він вказав на дівчину, - за тобою Війт, Улас, замикає Гнат. Всім зрозуміло?

-       Чому командир йде першим? – спантеличено запитав Улас.

-       Бо якщо стане потреба бігти, навряд ти матимеш час і бажання повертатися, - сухо пояснив характерник.

Більше питань не виникало.

Колона рушила за декілька хвилин, і тільки-но Гнат зайшов на територію міжозір’я, ліс довкола сповнився тупим завиванням, вперемішку з гаркотом – вочевидь, місцева живність не надто зраділа втраті такої легкої здобичі. Власті стало трохи моторошно, проте вона посміхнулася при думці, що їхній чарівник знову виявився правий.

Перша сотня кроків далася легко, і на мить здалося, що їм нарешті вдалося піймати Бога за бороду, і тепер вони спокійно завершать свою подорож. Але тільки на мить…Щойно вони пройшли перший з чагарників, що вибирався з берега на «дорогу», почувся звук води, булькання і незвичний свист.

З глибини озер потроху визирали, і дещо боязко виходили на сушу зеленувато-білі істоти, на пару голів вищі за Сотника і Війта, проте худі і довголиці. Вони не були схожі на гуля – той походив на тварину і поводився, як тварина. Ці істоти, хоч і дуже віддалено, нагадували людей, хіба якщо б людину малювало дитя років трьох. Вони не мали чітких ліній і силуєтів, роти їхні були тонкими смужками, а очі – цятками на білому фоні. Рухались вони наче уві сні – повільно, але впевнено, і скоро оточили групу, слідуючи за ними нога в ногу.

Характерник пошепки, передав вздовж колони, щоб ніхто не робив різких рухів, і що б не сталося – всі мали продовжувати рух. Легше було сказати, ніж зробити, але шанс вижити поруч із цими потойбічними велетами був лише один.

Коли вони минули пів шляху, істоти почали торкатися їх, брати людські руки у свої, оглядати волосся і шкіру. На щастя, чаклун вчасно подав приклад, і коли одна з істот потягнула його руку, не став пручатися, продовживши шлях із піднятою правицею. Згодом така доля чекала кожного.

Шкіра цих істот нагадувала річний камінь, хіба що не була покрита водоростями. Але волога і холод відчувалися геть як у літній річці. А ще Власта відчула запах – це не був запах гнилого м’яса, як можна було подумати з вигляду створінь, та його взагалі не можна було порівняти ні з яким запахом. Вона подумала, що так пахне… Ніщо. Ці річні велети – це й було ніщо, персоналізоване у світі живих!

Все сталося різко і тихо – єдиним звуком стало хлюпання води, куди вони потягнули свою здобич. Дві білі фігури, що тримали руки Сотника зробили різкий синхронний рух, і розірвали командира на дві частини з такою швидкістю, що він не вспів видати бодай писку.

Вся колона встала на місці, і білі супутники зупинилися разом з ними. Власта навіть не зрозуміла, що трапилось, поки не подивилась на криваву пляму біля ніг характерника.

Жах був настільки опікаючим, наскільки й безмовним – жоден не сказав ні слова, і навіть не схопився за зброю. Ніщо поглинало їх, не роблячи більше жодного руху, білі істоти затягували їх у свої води, робили з них здобич… Ні! Робили з них нових білих істот!

Раптова хвиля тепла повернула ясність думок і контроль над тілом, коли повітря наче батіг розсікло голосом характерника:

-       Лягай!

Двічі просити не довелось – група припала до землі із такою швидкістю, якої не показували ніколи до того. Притискаючись до каміння і закриваючи голову руками, дівчина почула звук, схожий на грім, рокот полум’я, що знищувало тверді тіла, а також глухий вий десятка голосів – вони лунали наче десь далеко з-за горизонту, сповіщаючи про свою останню агонію. Спину пік жар, а земля гуділа, підкидаючи камінці, проте дівчина що було сил затисла руками вуха, і згорнулася, прикриваючи обличчя від вогню…

А потім все скінчилося. Вона підняла голову достатньо швидко, щоб побачити обличчя чаклуна, і оторопіти. В ту єдину мить, яку вона зловила, його очі були виряченими і червоними, судини на обличчі набрякли, утворивши мереживо, схоже на павутиння, а обличчя спотворила гримаса такої дикої і непідконтрольної люті, що дівчина готова була посперечатися на що завгодно – це лице не могло належати нікому, крім слуги Нечистого.

Проте за секунду майнула нова блискавка, і видіння розсіялося, як і все, що було довкола – столітні чагарники зникли, а озера випарувалися, утворивши густий туман, який, здавалося, можна було торкатися руками.

Дівчина озирнулася на супутників – всі були цілі, і вже здійнялися на ноги. Гнат поспішив до неї і допоміг піднятися. Вони роздивлялися довкола, а потім звернули свій погляд на чаклуна.

Він подивився на них поглядом, сповненим смутку і пекучого розчарування, а потім приречено мовив:

-       Біжимо… Хутко!

3

-       Що це… було? – важко дихаючи, переривчасто спитав Гнат.

Вони зупинилися після кількох годин майже безперервного проривання по густому лісу до невідомої мети, поки тваринний страх пришпорював їх під час кожного короткого перепочинку.

Так само захеканий чаклун ледве вичавив із себе коротку відповідь:

-       Вкрай невдале рішення…

Власта важко сіла біля найближчого дерева, думаючи, що готова прийняти смерть прямо тут, аби більше не бігти.

-       Що це ви, пане, маєте на увазі? – схвильовано спитав Війт.

Характерник в розпачі похитав головою. Було видно, наскільки розгубленим він став тепер – очі виказували внутрішню боротьбу і нездатність прийняти вірне рішення, а руки перебирали всі дрібниці, що траплялися.

-       Тепер ми здобич, - нарешті зітхнув він, і так само важко повалився на землю, - Не знаю, за скільки часу вони зрозуміють, що дорога відкрита, я думаю, що вже зрозуміли. І ми навряд відірвалися надто сильно. Нас уже шукають.

-       Себто ті рикаючі тварюки, еге ж?

Рудий бородань кивнув, а з вуст Війта вирвався важкий стогін. Улас мовчав – схоже, всі його забобони справдилися в одну мить, і тепер він просто не знав, що робити, тому просто мовчки сів і сховав голову поміж схрещених на колінах рук.

Гнат не виглядав ані налякано, ані розгублено, і був єдиним, хто стояв на ногах.

-       Тоді маємо рухатися швидше, - мовив він спокійно, - Сотник… він був би радий, що тепер не стримує нас.

Власта подивилася на нього з подивом – це були жорсткі слова, хоча обдумавши їх, не важко було зрозуміти їхню правдивість.

-       Так, але вже не сьогодні… - вичавила дівчина. - Я просто не зможу, Гнате…

Він кивнув і почав розкладати місце для ночівлі.

-       Навіщо? - відстороненим голосом спитав Улас.

-       Ну, для того, щоб ми могли перепо… - почав було Гнат.

-       Навіщо ти це зробив? – хлопець відкрив скривлене від люті обличчя і вирячився на чаклуна, - Я не повірю, що це було випадковістю, ні за які гроші! Ти привів нас на ті кляті озера, щоб принести в жертву тим демонам! А потім… Не знаю! Пояснюй, чорнокнижнику!

Улас лише встиг дістати свій гарний, трофейний меч, а Гнат і Війт вже стримували хлопця від необдуманого рішення. Вочевидь, у будь-який інший час така спроба нападу на темного адепта скінчилася б фатально для хоч і сильного, проте звичайного молодика з південних степів. Проте чаклун лише подивився на нього і спокійно, наскільки міг, відмовив:

-       Я просто розлютився. Просто не зміг прийняти, що вони зробили, що вони прийняли нас за… за інших. Вони не мають нападати на людей! Не мають права вбивати того, хто живе під законом Божим! Я просто не зміг себе стримати… Я думав, що я не…

І він запнувся, а потім гірко заплакав, наче скидаючи з себе всю важкість останніх тижнів. Ніхто не був готовий до такого розвитку подій, тому навіть Уласу довелося схаменутися і потуплено сховати свою зброю, відступивши і зайнявшись облаштуванням місця для сну. Слова вже були зайві – всі усвідомлювали, що характерник був настільки ж не готовий і наляканий, як вони самі.

Гнат підсів до Власти і дав їй трохи їжі – те невелике багатство, що лишилося в них тепер. І хоча вона пручалася як могла, він змусив її дати тілу хоч трохи енергії. І дівчина була вдячна йому, як ніколи.

-       Ті.. хто нас переслідує, - спитав Гнат надвечір у характерника, - вони чують нас? Чи відчувають наш запах?

Бородань повільно похитав головою:

-       Їх веде не інстинкт і не тваринні почуття. Ці вовкуни вже давно не перетворюються назад до людської подоби, проте частину свого розуму вони зберегли. Їхня охота – вистежувати людей, як люди. Так їх покарав Господь, змусивши розуміти, що вони роблять, раз по раз розколюючи свою душу вбивством своїх первородних братів.

-       То значить, ми маємо шанс.

Чаклун кивнув:

-       Наша проблема лише в тому, що їх багато. Надто багато. Вони жили у страху перед Провідниками багато років. Але тепер вони пройдуться цими лісами наче сніговий вал, і порятунок наш лише у тому, аби вийти за межі, якими їх огородив Всевишній.

-       А як із ними битися? – перервав свою мовчанку Улас. – Вони ж не безсмертні, якщо боялися тих… істот.

-       Провідники можуть зробити речі, набагато гірше за смерть, - протягнув характерник, - Але ти правий, вони смертні. Правда, тільки якщо вийдуть за межі своїх володінь. Тут їм неможливо зашкодити, такий Закон.

Всі переглянулися і в розпачі відвели очі хто куди – одна справа триматися разом і протистояти відомому ворогу. Проте тікати від безсмертних, нехай навіть частково, тварюк – це те, на що не розраховував жоден. Більше ніхто не проронив ані слова, а за годину всі повкладалися на свої місця – виставляти варту було зайвим, адже якщо їх найдуть, то доля їхня вже вирішена.

Гнат вклався біля Власти без зайвих розмов – він просто знав, що його місце саме тут. Дівчина теж знала це, і хотіла провести цю ніч, відчуваючи його тепло. Ліс шумів скрипами дерев і шелестом вітру, і заколисував Власту, як колись ненька. Вона довго боролася із думкою, про вовкулак, проте Гнат міцно притиснув її до себе, і зрештою вона дозволила собі звалитися у глибокий сон, без сновидінь…

4

-       Я вам точно кажу, пане, тут щось не чисто! Він геть поганючий характер має, та такого не зробив би ніколи!

-       Хочеться вірити, Війте. Однак, я довіряю своїм очам, а вони бачать інше.

-       І все рівно…

-       Тихше, - перервав незвично роздратований шепіт, - Збудите Власту!

Дівчину переповнило настільки гнітуче передчуття, що на мить виникло бажання просто не прокидатися – ніколи більше, просто віддати себе Всесвіту, закрити очі і не бачити того, що її очікувало. В такі моменти вона навіть могла пошкодувати про обраний шлях, проте дуже швидко відкинула ці думки – настільки далеко, наскільки їй дозволяли залишки сили духу. Вона встала і розвернулася до чоловіків.

Вони стояли довкола місця, де вклався Улас – на перший погляд нічого підозрілого там не було, все як і завжди, всі речі були на місці, розставлені на свій лад. Не вистачало лише одного – самого молодика, який наразі мав би буркотіти собі під носа всякі бабині закляття та молитися Всевишньому.

Натомість, прямо посеред його речей, наче стара занедбана іграшка, був кинутий дорогоцінний трофейний меч – власна «реліквія» хлопця, якою він бажав приманювати легковажних дівок удома. Він був відстебнутий власними руками, бо пряжка і кріплення піхв лишилися неушкодженими.

-       Що сталося? – спитала вона, намагаючись тримати голос рівно.

Гнат повернув голову до неї, явно засмучений, що вони розбудили її в таку ранню годину. Відповів характерник:

-       Як бачиш, наш загін все меншає…

Він байдуже зітхнув і пнув ногою Уласові речі.

-       Він зник, ще до того, як я продрав очі – а я то роблю, знай, геть раненько… - почав було Війт.

-       Це я бачу, - роздратувалася дівчина. Гнітуче відчуття все більше наповнювало її нутро.

Гнат набрав повітря.

-       Ми бачимо не більше за тебе, Власто. Годі й гадати – на часі ми нічого не з’ясуємо.

-       Нічого тут з’ясовувати! – різко втрутився чаклун. – Наш добрий товариш пішов на згоду з лісом, точніше – з тими, хто нині тут править. Зброя йому тепер ні до чого – він сам нині зброя, яка направлена проти нас!

-       Є й така думка, - терпляче зітхнув Гнат, - В будь якому разі, шукати його нема сенсу – пішов він за власним бажанням, які б помисли його не спонукали. А нам час висуватися…

Ледве він закінчив речення, як лісову гармонію порушив страшенний, пронизливий вий, що переривався на гучне гарчання. Хижак шукав свою здобич, і, схоже, нарешті натрапив на слід.

Зайвих слів витрачати не довелось – за кілька хвилин вся група висунулась у новий перехід, молячи Бога про вдачу і уповаючи на хист і наснагу їхнього провідника – єдиного, хто нині міг урятувати їхні бідолашні душі.

-       Маємо дістатися старого кургану, - коротко мовив чаклун, - Нині їхня сила вичерпалася, та вони все ще позначають кордони Старого Закону.

Сперечатися чи розпитувати ніхто бажання не мав – ясно було, що їхнє спасіння виключно у словах і мудрості характерника. А навіть маючи сумніви у його діях – ніхто з них все одно не запропонував би кращого.

Черговий день у паркому і такому непривітному лісі, чергова біганина поміж стовбурів і коріння, оминаючи ями і намагаючись вихопити за кожним пагорбом бодай якийсь силует, що натякав на скоріше завершення цього кошмару.

Власта не відставала від чаклуна ні на крок, хоча чим далі вони пробиралися лісом, тим більше їй здавалося, що їхня подорож марна. За два дні вони не встріли ані птиці, ані звіра, ані бодай якоїсь нової істоти – все поховалося, зачаїлося у глибині своїх нор і схованок, не бажаючи трапитися на шляху «мисливців», що переслідували здобич, наче граючи з нею.

Дівчина все більше думала, що пораділа би зустрічі з якимось упирем чи хижим звіром – вона б воліла померти у чесному двобої, можливо, забравши з собою на той світ також душу свого опонента. Але бути роздертою до кісток, безсило і безнадійно відбиваючись від нападу потойбічної тварюки… Вона відчувала, що її життя на волосинці, і воно – змарноване. Власне, десь вглибині душі вона вже прийняла, що закінчить свій шлях у глибинах цього лісу, і раділа лише тому, що принаймні помре не на чужині…

Коли впали сутінки, вони майже дібралися до невеличкої річки, яка що була незвично тихою – вода у ній була майже стояча, і споглядаючи поверхню з висоти можна було легко подумати, що нині річка повністю змерзла. Власта воліла б перетнути її прямо зараз, проте Гнат категорично заперечив – в темряві це було надто небезпечно, до того ж ніхто не знав, що очікує їх на тому березі.

-       За це можеш не переживати, - підмітив чаклун, - Ця вода – кордон, і всі створіння, що не входили у первинний Божий замисел, не мають права перетинати накреслені їм межі.

-       Значить, ті вовкуни теж нас облишать? – здійняв брови Війт.

Характерник похитав головою:

-       Ні, пане, на жаль ні. Вони були і є первородними людьми, і можуть пересуватися світом на власний розсуд. Перетнувши курган, вони стануть смертними, але не перетворяться на попіл.

-       До речі, де той ваш курган? – спитала Власта.

Бородань махнув рукою у бік річки:

-       Як переживем цю ніч, завтра по обіді відчуєте велич давніх чар. І тоді, скоріш за все, повернетесь додому.

-       Скоріш за все? – перепитав Гнат.

Чаклун зам’явся, і зараз він, мало не вперше, більш за все походив на звичайну людину, яка по якійсь, відомій лише їй, причині не могла зібрати думки до купи і просто знітилася від безсилля.

-       Скоріш за все, нас там не очікує ніяка небезпека.

-       А може й очікувати, еге ж? – занепокоївся Війт.

Проте темний адепт, вочевидь, не хотів продовжувати цю розмову. На допомогу прийшов Гнат:

-       Що ж, більшої небезпеки вже так чи інакше не буде. Лягатимемо зараз, і рушимо по світанку, Війте.

Жоден з групи не мав сил, аби сперечатися, проте Власта не позбавилася наполегливого відчуття небезпеки, що тільки підвищувалося з наближенням до їхньої мети.

В цю ніч вона сама притулилася до Гната, поцілувавши його у груди. Чомусь тепер їй це здалося дуже правильним, що вони спали отак разом – зрештою, дівчина вирішила, що не проти померти у обіймах цього хлопчини. І як вона раніше не помітила, який він чудовий?...

Її сон перервав холодний подих вітру, незвичний для цієї пори. Вона розплющила очі із тривогою у грудях і схопилася з місця. Довкола них впав легкий туман, зовсім неочікуваний по погоді, проте, схоже, ніхто крім дівчини не був стривожений – чоловіки спали мирно, і навіть Гнат не поворухнувся, наче й досі міцно обіймав її.

Першим бажанням було розбудити коханого, проте Власті чомусь спало на думку, що краще б дати йому виспатися. Більше того – вперше за тривалий час її тривога не просто не зростала, а вщухала, наче море після тижневого шторму.

Вона зробила кілька кроків, обережно заглядаючи за дерева, і за декілька миттєвостей вихопила у місячному світлі винуватця цих неочікуваних явищ.

То була дівчина, не старша за неї на перший погляд, одягнена у білу довгу сорочку, що гарно огортала осину талію та високі груди. Ноги її були не прикриті й босі, короткі і трохи викривлені, проте досить гарні, щоб звабити будь-якого хлопака у літній день. Волосся було вороне, довге, трохи сплутане, проте все ж не відлякувало від гарненького обличчя, що зберегло трохи дитячі риси. Власта, що мала досить грубе лице, як на дівчину, навіть встигла трохи позаздрити, і дівчинка у білому, наче прочитавши її думки, весело посміхнулася на всі рівнесенькі білосніжні зуби.

Все було так, як і описувала дівчині бабуся ще у самому ранньому дитинстві – сумнівів не було, перед нею стояла мара, одна з найулюбленіших персонажів лякливих бабиних казок. «Ніколи не довіряй марам! – наставляла стара – Лихі вони, лихі і хитрі, не мають правди у словах. Сама сил не має, та ж забирає хлопаків, хай їй грець! Того у ополонку заманить по зимі, іншого у болота затягне, а найбільше любить заплутати у лісі когось, та й спостерігати, сміятися собі…»

Що ж, у лісі вона уже заблукала, а втопитись мала завтра, знаючи свою вдачу, тож Власта не надто звернула увагу на згадані забобони. До того ж, чим ближче вона ступала до мари, тим спокійніше їй ставало на серці. Зрештою, опинившись перед дівчинкою (яка виявилась зростом лиш по груди воїтельки), вона сховала гинджала і подивилася просто в очі нічній істоті.

-       Ворожа ти, - промовила мара, не ворушачи губами, - А я давно бачила, щоб дівчата носили залізо.

Власта чула голос у своїй голові, і вирішала, що відповідати, мабуть, теж треба було подумки.

-       Не ворожа, - відповіла дівчина, - Просто налякана…

Вона схаменулася, не розуміючи, чому відповіла саме так. Зрештою, це була правда, проте це знання було таємним.

Мара засміялася, так само безшумно для оточуючих, лише ширше розтягнувши посмішку:

-       Туман любить брехунів, - весело пояснила вона, - А я от ні! Так, і знати тобі не треба…

Вона повела рукою, і туман довкола зник, наче й не було того сірого марева поміж дерев.

-       Що тобі треба? – спитала Власта.

-       Ти! – випалила істота – Та й мені одній! Всі заплуталі мої, добром ніхто не приходить.

Вона зробилася серйознішою, і навіть трохи засмученою у обличчі, хоч голос у голові Власти все ще був сповнений радощів.

-       Я тебе не розумію…

-       Тобі й не треба мене розуміти, - мара постукала пальцем по лобі дівчини, - Й слухати не треба. Ти ж шукаєш втраченого друга, і думаєш про нього! Та з ним ви б точно не вибралися.

Власта нічого не могла розібрати у мариних словах, проте раптом згадала, що втраченого товариша таки має – щоправда, вона не згадувала про нього із самого моменту зникнення, лишень десь вглибині душі шкодувала про нього.

-       Де Улас тепер? – наважилась вона.

-       Точно не в мене! – мара засміялася так дзвінко, що прикрила руками рота, і декілька секунд тремтіла від гоготу.

Це було дивно, адже з її вуст не вистрибнуло ані звуку, проте мара загалом виявилась дивною, тому Власті лишалося просто не зважати. Зрештою, коли приступ веселощів скінчився, дівчина наважилася на пряме запитання:

-       Мені щось погрожує?

Мара кивнула, і посміхнулася.

-       І що ж це?

-       Я знаю, ой, знаю… - протягнула мара, грайливо дивлячись на обличчя співрозмовниці, - Я знаю багато чого, багато речей, багато відповідей…

Багато відповідей… Ці слова насторожили дівчину. Вона мала питання, проте, судячи з усього, відповіді чарівної істоти ніколи не були достатньо зрозумілими. Треба було правильно спитати…

-       Він… - Власта вказала на сплячого Гната. – Він мене…

-       Ворог, - мара посміхнулася, - Ворог страшної люті, забажає твого життя.

Вона прикрила рота, здригнувшись від нового напливу сміху, а Власта мимоволі важко і розчаровано зітхнула. Цей звук, вочевидь, був гучнішим, ніж вона очікувала, і дещо потривожив сон чаклуна – він видав незрозуміле мугикання і поворушився на землі.

Обидві жінки подивилися на нього:

-       Ооо… - протягнула мара і стала геть серйозною, - З тобою йде Герой! Веде тебе до твого життя. Вірити йому – твоя справа.

За цими словами вона обережно відступила і, не говорячи більше ані слова, потроху розчинилася у темряві.

Власта лишилася одна посеред нічної темряви. Їй не хотілося вірити, що все так, що її єдині почуття зрадить той, хто весь час видавався другом. Зрештою, як знати, що мара не збрехала? Може й права була її бабця… Хоча бабця тепер була зовсім ні до чого…

Дівчина ще раз зітхнула, тепер вже зовсім тихенько, трохи послухала нічних комах, розвернулася, і попрямувала до свого місця. Можливо, він і був ворогом. Та як все рівно помирати – то хоча б жити без зайвих сумнівів. Принаймні, останню ніч у світі живих вона проведе у чоловічих обіймах…

5

-       Геть ти старий став, Війте! – весело вигукнув Гнат, споглядаючи, як старигань, чортихаючись, вилазить з води на берег.

-       Чорт би побрав цю кляту річку! Краще б згинув у лісі, та й не знав клопоту!

Власта і характерник вже стояли на траві, поки Гнат допомагав товаришу, і спостерігали околиці. На цьому боці річки ліс був не такий густий, як до того, та й взагалі це важко було назвати повноцінним лісом – під сонцем, вдень можна було розгледіти крізь дерева на кількасот кроків вперед, і дівчина вже бачила омріяний курган – до нього дійсно лишалося не більше кількох годин шляху. А опісля можна було нарешті зробити довгий привал…

-       От старий! – сміявся Гнат, нарешті дотягнувши Війта до твердої землі. – Так би й втопилися, як течія була б… Фух!

Він глянув на дівчину, посміхаючись, і вона спробувала відповісти йому тим самим. Вийшло, мабуть, не дуже впевнено, проте він не зауважив цього. Власта так і не визначилась, чи була її нічна пригода дійсною, чи то було лиш видіння, навіяне тривогою. Тому вона просто намагалася триматися своєї мети і не згадувати мариних слів.

-       Що ж, панове, - виструмився Війт, - Не гаймо часу! Я, схоже, бачу той пагорб, себто, курган, про який…

Його перервав рух руки характерника, якою він вказав на протилежний бік води. З того самого пагорбу, де вони провели цю ніч, до берега спускалася істота, не схожа на жодне із бісовських зображень, якими обмальовували деякі хати.

То точно колись була людина, можливо, й зовсім нещодавно, як здалося Власті – принаймні, він ще не втратив людських обрисів. Обличчя його було витягнуто на собачу подобу, нижня щелепа була опущена, виваливши довжелезного язика помаранчевого кольору. Руки були наче виламані, а на ліктях виднілися якісь нарости, загострені наче списи.

Він ступив на вологий берег широчезними стопами, і враз стрімко відскочив назад – схоже, прохолодна вода якимось чином злякала його, і вовкун почав щось уважно винюхувати.

Проте найбільшого жаху наганяли його очі – істота ще жоден раз не відвела погляду від своєї здобичі, і здавалося, що тіло існує геть окремо від песячої голови з виряченими очима.

-       Схоже, він відчуває, що наблизився впритул до краю володінь свого роду. І вагається, чи йти далі, - протягнув чаклун.

-       То що робимо? – перепитала Власта.

-       Ходу, - прошепотів він, також не відводячи погляду від тварюки, - Хутко, хутко!

Вовкунів вий, здавалося, пронизав аж до кісточок, втім він гарчав уже в спини здобичі, яка мерщій вшивалася до рятівного, забутого людьми й самим Всевишнім, кордону цих проклятих земель.

Вони бігли, майже не тримаючи стрій, гонимі страшним завиванням, яке, здавалося, тільки посилювалося. Гнат тримався поруч дівчини, проте час від часу йому все ж доводилося віддалятися, оминаючи перешкоди. Вона не думала про це. І не думала ні про що, крім одного – зараз до неї, як ніколи раніше, прийшло усвідомлення, наскільки вона хоче жити…

Курган ставав все ближче, і вони помітили, що на його верхівці височилась якась споруда – не повноцінний монумент, але якісь розвалини там точно були. Дівчині навіть здалося, що вона побачила якийсь колокіл, проте це, скоріше, було марево – навряд хтось став би встановлювати у такій глушині дзвін на подобу церковного, дивно, що тут взагалі віднайшлася якась, хай і розвалена, робота рук людських!

Вони дібралися скоріше, ніж очікували – сонце ще не було в зеніті, коли захекані і червоні від перевтоми, вони важко впали біля перших каменів на верхівці кургану. Власта не вірила своєму щастю, вона навіть готова була б розридатися прямо на місці, якби поруч не було сторонніх. Дівчина з подивом виявила, що її зір не зрадив у цей день – колокіл тут дійсно був, правда, він лежав наполовину під землею, і вже рясно вкрився мохом.

-       З вогню… - раптом важко зітхнув Війт.

-       Та в полум’я, - розчаровано та протяжно вигукнув Гнат.

Вовкун поспів акурат прямо до своїх жертв – він поволі підіймався на чотирьох кінцівках до групи прямо по схилу кургану. Бігти не мало сенсу, та й сил на новий ривок не мав жоден з них. Вовкун був спокійний, не поспішав, повільно переставляючи могутні «лапи» і граючи м’язами – Власті здавалося, що за бажання, він розірвав би їх усіх, як стару ганчірку.

-       Пане, - у відчаї заголосив Війт, - Тепер-то ця тварюка смертна?

-       Не знаю, - стомлено похитав головою характерник, - я не можу знати напевно.

-       Тоді перевіримо, - Гнат зусиллям волі здійнявся, виймаючи той самий улюблений Уласів меч, який тягав за собою у пам’ять про зниклого товариша.

Вовкун, судячи з усього, і сам не до кінця усвідомлював межі своїх володінь, тому на зустріч широкому лезу намагався встати «на дибки», проте це явно було зайве – широке лезо прошило його плоть, як прошило б будь-яку звичайну тварину. Він встиг заскавчати, а потім стих на віки – Гнат грубо відштовхнув тушу ногою, витягуючи міцно засівшу сталь. Труп могутнього звіра покотився донизу, б’ючись о камені, поки нарешті не врізався у стовбур одинокого дерева, лишившись там на поживу дрібним звірям.

Гнат зітхнув, розмахнувся, і увіткнув зброю свого побратима у землю по саму рукоятку – як символ того, що він колись був, і що він, зрештою, допоміг своїм людям у останній битві проти бісів, що ще лишилися у Божому світі.

Не говорячи ані слова, він попрямував на саме верхів’я кургану, дорогою схопивши Власту за руку, тягнучи за собою. Війт та характерник послідкували за ними, розуміючи, що не хочуть більше лишатися на цьому боці – на боці страху, темряви і небезпек, на боці, що нагадував їм про страшні смерті близьких та невгамовне жахіття, що довелося пережити за ці дні, що розтяглися, наче цілі століття.

Колись тут точно була капличка, проте кому тут співалися молитви сказати було важко. У самому центрі галявини було встановлено вівтар – мабуть, свого часу він підкреслював велич цього місця, проте тепер, напівзруйнований, виглядав моторошно і навіював страх. Та значно більше Власту налякала фігура, що раптом з’явилася перед ними.

Із-за вівтарю плавно і безшумно вийшов сліпець – старий дід у сірих одежах, босоногий, зі скрюченими руками та гострим худим лицем, випаленим сонячним світлом. Він здавався дівчині примарно знайомим, проте навряд вона могла б десь зустріти такого моторошного діда і не запам’ятати на все життя. Вони зупинилися перед ним, як укопані, і навіть чаклун, що зазвичай сміливо ступав на зустріч потойбічному, не поспішав наближатися до неочікуваного мандрівника.

Старий зупинився, зосередивши «погляд» порожніх зіниць на кожному з залишків їхнього загону по черзі. Тоді він важко зітхнув і промовив:

-       Ще ніхто не виходив з того лісу з незаплямованою душею та цілим серцем. І ви не станете виключенням.

Гнат повільно перевів погляд на характерника, очікуючи від того якоїсь реакції. Втім, чаклун поки просто спостерігав за хранителем каплички, удаючи спокій.

-       Я думаю нам просто треба рушати, - припустила Власта.

-       Ні! – раптом хрипнув старець. – Ти підеш, дівчино, тільки з друзями. Або не підеш взагалі.

Останні слова рознесло громом по окрузі, так, що всі усвідомили – суперечити словам цього на вигляд немічного старця було марно. Останній і наймогутніший з тутешніх мешканців зустрівся на їхньому шляху, проте цей хоча б не мав наміру їх вбивати. Принаймні, поки вони дотримуються його вказівок.

-       Тож… - протягнув нарешті характерник, - Я хочу пройти, і взяти з собою своїх друзів. Пусти мене!

Сива голова повернула до нього гостре старе обличчя, на якому на мить майнула сувора гримаса. Тоді старець трохи підняв підборіддя і мовив до загалу:

-       Ворог серед вас! – ці слова пробрали кожного до кісточок – Ворог є творінням Нечистого, а його синам заборонено пересікати кордони цих земель!

Чаклун зам’явся. На допомогу йому прийшов Війт:

-       І як знати, хто цей ворог є?

-       Ви пройшли шлях, а шлях дається, щоб знайти відповіді. Ви вже знаєте, хто зрадив Божії Закони!

Всі перезирнулися. Шукати зрадника з-посеред тих, з ким пережив всі жахіття того проклятого лісу, було настільки ж ніяково, наскільки марно – будь-яка підозра розбивалася о просте відчуття – якби хтось і бажав смерті іншим, досягти мети йому було б геть просто.

-       Треба вирішувати, - нарешті промовив Гнат.

-       Можливо, хтось просто має залишитися, - припустив Війт, - Тоді я готовий. Я пожив своє, і тепер готовий зустріти кінець.

Характерник похитав головою:

-       Він відчує. Я знаю природу стражів, що їх розставлено охороняти Закон на місцях – вони не стерплять омани.

-       А ти не можеш його… - Власта не доказала, проте всі зрозуміли, що вона мала на увазі.

Чаклун декілька миттєвостей вагався, після чого знову мотнув головою:

-       Ні, дівчино. Я не впорався б з ним навіть… Ні, мені не перемогти.

Власта раптом усвідомила, що із самої події на озерах не бачила від нього бодай крихти тої могутності, що він демонстрував раніше. Та й взагалі жодного чаклунства він не виказував уже давно. Це пояснювало і його невпевненість останніми днями, і тугу, що поселилася в очах.

-       Що ж, тоді я знаю вихід, - важко вимовила Власта.

Вона завагалася, не впевнена у своєму виборі, проте тепер часу на сумніви не було. Дівчина різким рухом вийняла кинджала з піхв і полоснула ним горлянку Гната, що стояв праворуч. Він вспів лише видати булькання, а потім впав додолу, здригаючись всім тілом, та за кілька митей спустив дух.

Війт застогнав у відчаї та спробував зловити падаюче тіло товариша, проте Власта зупинила його.

-       Він був ворогом, Війте, - сказала вона якомога спокійніше, - Ліс назвав його ворогом. Вона… він говорив зі мною минулої ночі.

-       Вибір зроблено, - мовив старець важко.

-       Тож, ми можемо йти? – з надією в голосі спитав Війт.

Характерник підійшов до нього, схиленого на одне коліно, за похлопав по плечу.

-       Ніколи не довіряй марам, - з усмішкою мовив він.

Лезо шаблі розсікло повітря, утворивши вишукану дугу, після чого опустилося трохи вище лопаток Війта, відділивши голову.

Власта викрикнула від жаху.

Сліпий старець засичав пугачем.

Ліс сколихнувся титанічним поривом вітру…

7

Переламані ноги вже не залишили їй шансів на порятунок, проте вона зуміла перекласти голову Гната собі на стегна. Вони мали побути разом хоча б тепер, у цей останній жахливий час.

Чаклун тепер не поцурався своєї істиної подоби – він стояв на чотирьох, об’їдаючи те, що ще лишилося від Війта. Насправді, лишалося не так багато, тож не доводилось сумніватися, що скоро настане судний час і для неї.

Істота скинула всі людські одежі, нарешті прийнявши вигляд, що належав їй за помислом Божим. Шкіра злазила лоскутами щоразу, як він терся о каміння і землю, волосся з голови і обличчя випало майже повністю, а тіло набувало темного оксамитового кольору. Очі набрякли, утворивши два повністю червоних шари без зіниць, а пальці на руках зробилися довжелезними та загостреними. Втім, він не втратив людських рис, і здалеку його цілком можна було прийняти за простого чоловіка, який чомусь вирішив поводитися наче дворовий пес.

Побачила Власта і причину того, що сталося –  випале волосся відкрило чорний отвір від кулі, і тепер не важко було здогадатися, чому прославлений рудий чаклун нині перетворився на звичайнісінького упира – мерця, покараного за відмову від головного Божого подарунку. Цей покидьок просто злякався і пробував застрелитися, та вкоротити собі віку йому не дало прокляття, що спіткало сотні нерадивих до нього!

Власта докладала зусиль, аби не зустріти свої останні хвилини у сльозах, тому вона просто пестила волосся свого коханого, свого захисника, якого тепер їй не судилося побачити довіку. Вона не сумнівалася, що на тому боці її чекає справедлива відплата за скоєне.

Старець стояв прямо над упирем і виглядав спустошеним та сумним, проте говорив рівно і упевнено – дівчина не сумнівалася, що проговорював він це не вперше, і, мабуть, вже звик до таких мерзенних істот:

-       Відкрестившись від Бога, від Спасителя нашого, спаплюживши дар Його, Закони його та відмовившись від породи людської, навіки втратив ти дорогу до Нього! Зватися тепер тобі ніяк, бути тепер тобі нічим! Я позбавляю тебе слова, - удар палицею по землі, - позбавляю думки, - ще удар, - позбавляю духу, - грім над лісом.

Власта повернула голову у бік дерев і побачила там зрадницю-мару – вона стояла, опершись на стовбур дерева, і посміхалася на повні зуби, проте з червоних очей стікали безперервні сльози. Поруч із нею стояв Улас, її давній друг – він не пустив води з очей, проте виглядав спустошеним і дуже сумним.

Нарешті дівчина зрозуміла все. Та було запізно.

-       Прийми себе! – вигукнув старець, за цими словами розчинившись у повітрі, як і не було.

Власта повернулася, щоб побачити два величезних вирячених червоних ока, що наближалися до неї. Проте вона не дала страху забрати себе у останні миті. Дівчина дивилася просто в очі тварюці, яка поволі підбиралася до неї. Вона не збиралася кричати, вона не збиралася відбиватися. Лише перебирала густе каштанове волосся на голові коханого та пестила його обличчя.

Вона не визнала його при житті, не побачила його таким, яким він був. Вона програла, проте приймала це.

«Спи спокійно, мій герой…» - встигла подумати вона, поки оксамитова лапа поволі тягнулася до її тіла.