Сонлива Вершниця
Пролог 1.
Прокидаюся в невідому місці. Сіра непривітна кімната без дверей, а я лежу на твердому ліжку. Сідаю і оглядаюся, світло йде від вікна і до мене приходить розуміння, що це тюремна камера.
Мене арештували, але за що? Чому я тут, чому навіть не можу зрозуміти ким є і як мене звати.
Спускаю ноги на холодну підлогу здригаюся і сідаю назад.
«Якщо взяти цю постіль, її можна обмотати навколо ніг замість взуття, це не дуже допоможе, але в будь – якому випадку краще ніж нічого.»
Мій одяг це лише тонка літня кофтина, яка зовсім не гріє і джинси. Я знімаю ковдру з ліжка і накинула її на плечі, з того що залишилося від постілі роблю пояс.
Я не можу сидіти тут вічно, мені потрібно знайти відповіді на питання, які мене цікавлять, але як це зробити, якщо тут немає навіть натяку на двері. Ще раз дивлюся на світло з вікна, яке так і манить до себе.
«Все одно нічого не вийде, я ніяк не долізу туди, прийдеться пошукати відсувні стіни, однозначно мусить бути можливість вийти.»
Не знаю скільки пройшло часу, але я так і не знайшла нічого. Жодного натяку на двері не було. Безсило впала на ліжко.
«Та не замурували ж вони мене врешті - решт.»
З силою вдарила об ніжку ліжка.
- Ну точно, - з надією кажу.
Я ж там забула перевірити.
Залізаю під нього і починаю дивитися чи немає на підлозі нічого.
- Є, - радісно крикнула, коли зрозуміла, що плитка рухається.
Єдина проблема полягає в тому, що я не маю сил пересунути ліжко. Хоча я відсунула плитку і побачила люк, який вийшло відкрити і я не встигаю зрозуміти як лечу вниз.
- От і проблема вирішалася, - із саркастичною посмішкою промовляю, падаючи у невідомість.
Пролог 2.
Прокидаюся в невідомому місці. Я не знаю ким є, як моє ім’я. Кожного дня вкотре прокидаюся в цій тюремній камері. І що б я не робив, якби не калічив себе наступного ранку все повертається назад.
Я шукав вихід, але потім зрозумів, що це марно, його просто не існує. Я втратив надію. Мені здається, що насправді давно збожеволів, а це лише моя хвора уява.
Ті хто ув’язнив мене тут, дозвольте просто померти, тому що я не бачу сенсу, чому все ще залишаюся тут. За які гріхи ви мене караєте?
Не знаю скільки часу провів у цій камері, але мабуть вічність. А може я тут народився і насправді не був поза в’язницею.
Сон знову накриває мене. Завтра буде той самий день. Знову.
Але вперше ранок починається інакше.
Пролог 3.
Радісно потираю руки, спостерігаючи за подіями. Капкан зачинився, а це означає, що гра скоро почнеться. Це так весело спостерігати як чарівники шукають тут вихід, бігають як ті мурахи і попри все стараються вийти?
Божевільний сміх наповнює простору залу.
- Ти знову за своє, тобі ще не набридло? - чую цей нестерпний голос. Вільдер вкотре приходить зі своєю мораллю.
- Вони лише пил під нашими ногами і нічого не варті, - відповідаю.
І нічого не значать, вони лише просто ті, кого можна використати.
- Що ж, тоді не чекай на те, що все буде так просто.
- І ти не думай, що легко допоможеш їм вийти. Ставлю на те, що ти знову програєш.
- Я зроблю все, щоб вони вийшли, Іло.
Посміхаюся хижо і обертаюся до чоловіка.
- Ти занадто самовпевнений.
Ми стражі цього місця і у нас вічна боротьба. Вільд не розуміє таких знущань з людей. А я не хочу визнавати свою не правоту. Я знищую, а він хоче врятувати. Що ж побачимо хто цього разу виграє. Нам пора готуватися до ролей, а мені сподіватися, що всі люди однакові. І ці не виняток.
Він. Надія на порятунок.
Новий день починається з того, що зі стелі на мене падає дівчина. Ловлю її і запитую.
- Ти хто? - змірюю її здивованим поглядом.
- Ой вибач, - вона злякано опускається на землю.
Щось у ній видається мені знайомим, я точно десь бачив цей незвичайний відтінок очей, чув цей голос. Вона так само дивилася на мене.
- Ми знайомі?
- Хотілося б, але я зовсім нічого не пам’ятаю.
- Так само, - зітхнула вона і з сумом посміхнулася.
В будь- якому випадку нам потрібно вибратися.
- Це точно, ти навіть не уявляєш як я стомився вкотре прокидатися в одному й тому самому місці.
Вона здригається і злякано підійнявши погляд на мене запитує.
- А якщо я теж не вперше прокинулася?
Підходжу до неї і обіймаю заспокоюючи.
- Не думаю, я ж усвідомлював це і ти б мала.
- Дякую за підтримку, тепер нам потрібно вийти.
Вона починає торкатися кожної стіни і ось на диво перед нами відкривається прохід у коридор.
Я щасливо йду за нею, але коли виходжу розумію, що її більше немає. Де ж ти незнайомко, чи все з тобою добре? І чи не плід ти моєї уяви?
Вона. Моє ім’я Меридіт?
Де я тільки що була? Летіла якимось коридором, а потім.
«Ти опинилася тут, ти нікуди не заходила і відразу потрапила сюди. Ти нікого не бачила і не зустрічала»
Голос в моїй голові говорить ці слова, які заколисують мене.
- Саме так, цей коридор це перше, місце після камери, яке я бачу, - повторюю я, як зачарована.
Дивно, чому я взагалі вирішила інакше?
Йду далі цим коридором, який приводить мене до прекрасного саду. Потрібно сісти і подумати про наступний план дій, до мене знову повертається моя раціональна частина.
«Для початку потрібно, хоча б щось зрозуміти про себе, що насправді являє собою це місце, хто мої вороги і чи можна комусь довіряти. Далі за будь-яку ціну роздобути карту»
- Хоча я наче звідкись знаю, що це місце постійно змінюється. І що я прийшла сюди знайти когось.
Я з болем торкнулася голови.
- Зрозуміло, хтось не хоче, щоб я згадала. Далі буду обережнішою.
Встаю, щоб іти далі, але знову чую цей голос.
«Залишся тут, залишся тут назавжди. Тут так чудово. Чому ж ти йдеш? Вдихни цей прекрасний аромат, вслухайся у спів пташок. Тобі не потрібно йти»
Підіймаю погляд. Це місце і справді прекрасне. А сонце, як яскраво тут світить сонце!
«От бачиш, - радісно сміється разом зі мною, та що говорить мені це.
А ти тільки торкнися цієї м’якої трави, ти ж так втомилася від того жахливого ліжка, ляж поспи дитино, відпочинь, - в кінці її голос переходить на шепіт.»
Так, це справді те що мені потрібно. Трава така, як вона говорила. Дивлюся на хмари, які пропливають в чистому блакитному небі. Мені тут так подобається. Занурившись у свої думки тихо наспівую.
- Meredith in Sanflorte,
Meredith in Sanfreit,
Meredith in Lionte
Meredith in
Meredith in
«Це мова світу звідки я прийшла», - дивуюся своєму відкриттю, але ще більше значенню цих слів.
Мередіт у пошуках виходу, крізь перешкоди шукає свій шлях.
Що ж вибач невідома, але я не можу просто лежати і відпочивати. Не знаю чи допоможе, але коли я покидаю це місце, то думаю.
«Я залишилася тут, сонце світить яскраво, я сплела собі вінок з квітів і слухаю прекрасний спів пташок.»
Це те, що займає мої думки наступну частину блукань цими одноманітними коридорами.
Він. Мене звати Клайд?
Я вдихаю повітря і йду далі. Не важливо чи існувала ти насправді, але дякуючи тобі я вийшов і тепер повинен знайти хоча б якусь інформацію. Коридор вузький і я невимовно довго йду ним.
З одного безвихідного простору потрапив у інший.
«Ну та справді, хто б сумнівався?»
Але ось цей коридор закінчується, проходжу в просторе приміщення, яке виявляється величезною бібліотекою. Я завмираю здивований.
- Не очікував побачити таке місце тут? – чую чоловічий голос.
- Так, - відповідаю захоплений цим місцем.
- Тоді можливо ти б хотів знайти більше відомостей, чи не так?
- Справді, - киваю зачаровано.
У моїх думках я вже давно сиджу з книжкою і поринаю у нові цікаві світи і історії людей звідти.
- Тоді ти можеш залишитися. Але попереджаю, час тут йде по іншому. Не забувай, що як тільки сонце почне заходити за обрій ти маєш в ту ж мить вийти звідси. А тепер я покидаю тебе, Кайле, - тихо шепоче він.
- Почекайте, - стрепенувся.
Як ви мене тільки що назвали? – здивовано перепитую.
Але все що чую це кроки, які віддаляються. Тепер бібліотека у повному моєму розпорядженні. А що може бути краще за це.
Для початку потрібно вирішити, що я маю шукати і де серед безлічі стелажів воно є.
Час пролітає непомітно, але інформацію яку знайшов заставляє мене жахнутися і стрімголов бігти, інакше я можу не встигнути.
Вона. Я витримаю.
Я не знаю куди йти і чи справді можу вийти, але постараюся зробити це. Зараз мені весь час вчуваються чиїсь кроки, але озираючись я не бачу нікого.
Страшно. Хтось слідкує за мною, в цьому місці не можна розслабитися. Спускаюся сходами вниз і розумію, що тіні від стіни відділилися і виявилися
- Аааа, - кричу я з переляку і завмираю від жаху.
Жахливі тварюки оточують мене з усіх сторін, а я притиснувшись до стін тремчу налякана цим видовищем.
Невже я загину так просто, навіть не знайшовши відповідей яких так прагне моя душа? Невже не розгадаю, хто той дивний чоловік якого бачила? Невже це мій кінець.
- Ні.
А потім до мене доходить, що вони не нападають, а просто розглядають мене як мавпу в зоопарку. Вони що вважають мене цікавою тваринкою, чи що? Або їм просто не дали наказ.
- Емм, чи не дозволили ви б мені пройти, - тихо шепочу.
Але вони залишилися сидіти.
Може я можу піти, обережно роблю крок вперед і в цей момент вони й справді нападають на мене.
- Все з вами ясно, не хотіли по-доброму прийдеться по поганому.
Хоча це не точно, бо я не встигнула перевірити чи можу застосовувати чари. У мене виходить, але виявилося, що радію зарано. Вогняний шар їм нічого не робить, так само на них не діє інша магія.
-Чудово, просто прекрасно. То може дасте мені якусь зброю, чи вам цікавіше буде, якщо я просто помру.
«Твоя правда. Лови дорогенька»
Зі стелі опускається легкий меч і я беру його щоб нарешті почати відбиватися.
Було б це ще менш складно.
Іло. Зараз як почнеться. Я вважаю це чудовим рішенням.
Наївне дівчисько вона справді вірить, що може врятуватися від мого гніву. Що може так просто піти. Хоча мушу визнати вона справді обіграла мене, використавши звичайний метод несправжніх думок. Але більше я на таке не попадуся. Пора починати справжні веселощі.
Махнувши рукою для виклику монстрів, тепер можу спостерігати за її стражданнями.
- Іло, ти ж не думаєш, що цього разу все буде так просто, - вкрадливо шепоче Вільд.
- Ти нестерпний як завжди, знову хочеш допомогти цим приреченим, знаєш ця вистава подобається мені навіть більше, - заливисто сміюся.
Він втомлено сідає і поблажливо дивиться на мене.
- Іло, я думав що ти і наївність різні речі, але виявляється це не так.
- Що ти маєш на увазі, Вільд?
- Цього разу ти програєш, - прошепотів він і вийшов.
Проводжаю його задумливим поглядом. Цікаво, що цього разу зробить Вільдер?
Він. Давай далі підемо разом?
Все як я і думав, справді знаходжу незнайомку в оточенні монстрів і моє серце завмирає. Вона так хоробро відбивається від цих створінь. Швидко спускаюся сходами вниз, цим самим відволікаючи їх, щоб дати змогу дівчині втекти, але вона залишається.
- Еларо, чому ти не йдеш, - кажу і з подивом розумію, що назвав це ім’я.
- Кайзер, я не можу залишити тебе тут.
На мить наші погляди стають ясними, а потім ми знову все забуваємо. Здається цього разу кожен назвав справжні імена, тільки не пам’ятаю які.
У мене в руках з’являється меч і я приєднуюся до неї, щоб розчистити шлях до виходу.
- Ти як? - запитую схвильовано, коли ми нарешті проходимо це страшне місце.
- Не знаю, наче все добре.
- Ти ж більше не зникнеш, незнайомко. Я б хотів, щоб далі ми йшли разом.
- Так безпечніше і можеш називати мене Мередіт, - погоджується вона.
Дивлюся на неї і розумію, що їй це ім’я не підходить. Як я назвав її до того?
- Тоді я Кайл.
- Приємно познайомитися. А тепер пора йти далі.
От тільки, скільки б не бродили цим місцем все більше охоплює відчуття, що виходу не існує.
Вільдер. Я допоможу вам.
Спостерігаю за їхніми потугами і це вже починає набридати, прийдеться використати Іло, пора вже перестати просто сидіти і нічого не робити корисного. Тому як провокацію потрібно зробити свій хід, а саме передати справжню карту цього місця.
Тільки давати їм щось просто так, не хочеться, а от скласти цікавий квест, ось це саме те щоб він потірбно.
Встає з крісла і проходить до екрану, щоб побачити куди їх на цей раз занесло.
Їхні метання в’язницею, як окремий вид мазохізму, це ж треба позбирати всіх монстрів, але скоріше всього це лише через Іло.
Але тепер я допоможу їм.
Вони. У пошуках виходу.
Чи має це місце кінець? Чи можливо вони вічність будуть ходити тут? Аж ось він бачить, що один камінь світиться і підходить, щоб подивитися. Там лише записка.
«Мені набридло спостерігати за вами, тому спустіться сходами, підіть праворуч і вбийте 10 монстрів для наступної підказки.»
- Ха, а я вже справді повірила в чиюсь доброту, той хто це написав, так в нас вірить, - саркастично сміється вона.
Але якщо це допоможе нам потрібно йти, Кайл.
- Звичайно, Мередіт.
Він кілька разів хотів би сказати про імена, але голова починає нестерпно боліти і йому залишається лише мовчати.
Вони спускаються в прекрасну долину, де є навіть набір для пікніку. Вона підходить і оглядає тут все, здивовано нахмурившись.
- Але тут немає куди йти далі. Та й взагалі, звідки ми прийшли?
«То вона не бачить сходів», - подумав він.
- Мередіт, я тут, - покликав, але вона все ще продовжує розгублено озиратися навколо.
«Не бачить»
Вона чує його голос, але він лунає з-за стіни і це дивно, що якщо монстри нападуть коли його не буде поруч.
- Я чую тебе, подивися в яку сторону нам йти і спускайся до мене.
Він виконує її прохання, але це виявляється помилкою, тому що теж більше не може її побачити.
- Але ти ж чуєш мене?
- Так.
- Тоді йди на мій голос я проведу тебе.
Він впевненим кроком веде її до наступних сходів.
- Але ж тут лише стіна? – здивовано питає.
- Не бійся, там сходи, ми зараз дійдемо до них і реальність знову повернеться, не хвилюйся.
- Це було жахливо, - вона міцно обіймає його, коли вони виходять.
Було відчуття, наче мені зав’язали очі, дякую що не кинув мене там.
- Хіба я міг зробити це?
- Не знаю, в тому й справа, що мені нічого про тебе невідомо, але відчуття наче ми знайомі.
- Так само.
Але ось з тіні знову починають виходити монстри. Вона важко видихає і готується. Він стає плечем до неї і вони разом готові дати бій.
За цей час вони зустріли монстрів чотирьох видів - ті від яких відбивалася спочатку і більше ніде не зустрілися, змії з трьома головами, які можуть використовувати ілюзії, померлі душі, які діють як демонтори висмоктуючи хороші емоції і роблячи з людини свою маріонетку, та крижані павуки, які атакують павутиною. Кожен з цих створінь є небезпечним для них і навіть одного вбити важко. Для цього, потрібно проштрикнути спеціальні місця, а от душі можна лише магією.
Цього разу шлях перегородили павуки, які зі всіх лякали її найбільше. Навіть стати бездушною було менш жахаюче, ніж стати їхньою їжею.
Вони переглядаються.
- Давай так, я використовую меч, а ти магію. У тебе так краще виходить, - нахиляється він до неї.
- Я можу одночасно, не хвилюйся.
- Добре, як скажеш. Але так буде краще, щоб ми не заважали одне одному і діяли як команда.
- Що ж вмовив, але я прекрасно володію зброєю, - вона неохоче киває, але меч все ще залишився в її руці у будь-якому випадку він їй ще знадобиться. Але вона помилялася.
Як і минулих разів створіння просто чекають, коли вони зроблять рух і тільки тоді нападають, але раніше вони були менші і більш безпечні. Тепер їхній ріст був гігантський.
- Щось мені здається, що ми й одного не вб’ємо.
- Перехрестися і не бійся.
Вони й справді працюють разом як одне ціле, вона пропалює павутину чарами, які склала сама, тому що відомі їй раніше не діяли в цьому місці, а він проштрикує мечем їхній живіт. Вони й не помічають як десять монстрів розчиняються в підлозі і шлях стає вільним.
Але це лише на перший погляд здавається легким, через велику кількість використаної магічної енергії голова Мередіт паморочиться і він ледве встигає підхопити її на руки.
Кайл
В повітрі з’являється текст нової підказки.
«Вітаю! Ви перші хто впоралися з цим завданням. Наступна підказка чекає на вас в Ілаз Віжартс але перед тим ви пройдете. І ще одне, стережіться поран»
На цьому моменті записка надірвана і зрозуміти чи то поранення чи то поранених було не можливо.
Але тут його спогади знову стираються. Що він бачив і чому? Що ж там за слова були. Перед його поглядом з’являється нова записка.
«О, це була не та підказка, зарано вам ще про неї знати. Карта лежить в підсобному приміщенні у лівому крилі, на захід від цього місця. Щоб пройти до нього потрібно зіткнутися з душами, які як ви зрозуміли будуть набагато небезпечніші ніж раніше. Що ж, моя робота зроблена я вас попередив. А і вона просто спить»
Хотів би він знати де той захід, а йти навмання не хотілося. Мередіт спить і посміхається у вісні, він би теж хотів нарешті побачити сон, але для цього ще зарано. Хотілося б покинути це місце, але чи можливо це?
«Повернися до стіни там буде північ» - підказує невідомий.
Тепер він може йти правильно, але ж хіба він не повернеться туди звідки вийшов. Тому він слухає невідомого, але повертає ліворуч. Тепер він просто йде навпростець, сподіваючись, що Мередіт прокинеться до того часу як вони зустрінуть душі.
Чим далі він йде, тим похмурішим стає місце, наче вони спускаються в безодню. А ще скрізь тут валяються людські кістки від чого стає лячно і йому хотілося якнайшвидше пройти це місце, щоб Меридіт не побачила це, але далі стає ще гірше. Він зрозумів що вступив у щось липке і це кров.
- Вищі, куди ж я потрапив, - але інтуїція підказує, що він іде правильно.
Господи, дай мені сили перетерпіти це.
Деякі думки про зовнішній світ підказують, що він був чи то науковцем, чи ще кимось подібним і точно раніше не бачив таких жахів в живу.
- Якщо тут з’являться ще й померлі душі, які будуть виглядати як ходячі трупи, я точно помру.
Ледве стримуючи бажання блювати він нарешті проходить цей коридор, поклавши Мередіт, притулився до холодної стіни, бо перед ним все ще стояло побачене. Ця зала була точно потрібною, але душі не з’явилися і він сам не розуміє як заснув.
Мертві душі найбільш небезпечні зі всіх, тому що спочатку вони, присипляють свою жертву, а потім забирають душу, щоб передати тому, хто керує ними.
Непомітна тінь наближається до Кайла і вже хоче зробити задумане, але бачить, що дівчина прокинулася.
Мередіт
Я спала, і мені снився прекрасний сон, який залишив приємне відчуття, це точно відбувалося в зовнішньому світі, але я не могла згадати, що саме там було.
Відкриваю очі і розгублено оглядаючи залу, поруч зі мною спить Кайл, вже хочу розбудити його, коли мене огортає холодом і я чую наказ.
«Вбий його. Вбий його. Вбий його»
Лунає зі всіх сторін і я з нерозумінням фокусую погляд на ньому. Тепер у мене лише непереборне бажання проштрикнути його мечем, кинути чари ілюзії болю, пропалити його шкіру вогнем. Думок багато і я навіть не знаю, яку обрати першу.
- Але мені не подобається, що він не зможе навіть відбитися, це не цікаво, - ображено говорю, не впізнаючи свій голос.
Він відкриває очі і зі здивуванням дивиться на мене. Я вже хотіла напасти, але мене зупиняють.
«Зачекай»
Він встає і запитує.
- Хто ти, де Мередіт?
Та як він сміє! Я ж і є вона.
«Зачекай»
- Ти виглядаєш так само, але твої очі скляні і нічого не виражають.
Він підходить до мене ближче і я нарешті чую заповітну команду.
«ЗАРАЗ»
Більшого мені й не потрібно, вийнявши меч я атакую його, і Кайлу нічого не залишається як відбиватися. Одразу ж я бачу, що він слабший за мене. Дивно, як він може так легко битися з тими створіннями.
«А десь там в залі Іло задоволено спостерігає за цим. З помахом руки дії Мередіт стають ще більш агресивними»
Я продовжую атакувати його і ось він падає біля стіни не в силах піднятися, все що мені залишається це добити його.
- Еларо, - чую його тихий шепіт.
Не роби цього.
І мій ясний погляд повертається до мене. Я схиляюся над ним і перевіряю його стан. На щастя, я так і не поранила Кайла, просто вимотала.
Він дивиться на мене з якимось дивним розумінням. На мить ми згадуємо все, а потім знову забуваємо.
- Вибач за це, і як ти мене тільки що назвав?
- Твоїм справжнім іменем.
- То це виходить, що ми перемогли душі, чи що? – здивовано запитую.
- Виходить що на цьому все, - полегшено видихає він.
А потім встає з місця і швидко проходить до стіни, яка ледь світиться, знаходить там ключ і відкриває двері.
Це підсобка. Подивившись тут все, ми нарешті знаходимо ту саму карту і я починаю сміятися від полегшення, він підхоплює мій сміх і я нарешті відчуваю спокій.
Вся правда про них
Кайл
Я знову бачу ту записку, але тепер деякі слова змінені.
- Він хоче, щоб ми пройшли якийсь Родирок Відагопс і тоді ми дійдемо до Улаз Віжартс думаю, що це потрібно прочитати навпаки.
- Точно я якраз знайшла Залу Стражів, - вона показує на один кінець карти і саме там ми помічаємо вихід.
- А Коридор Спогадів іде аж тут, - ми здивовано переглядаємося.
Цей коридор найдовший з існуючих тут, але ми можемо вийти на нього з цієї кімнати, а потім нам потрібно пройти коридор зі зміями, щоб добратися до зали.
- Знову, як же набридло, так хочеться додому, швидше вже б дійти до того виходу, - засмучено говорить вона.
- Не думаю, що все буде так просто.
- Я теж, але нам вже пора.
Вони впевнено роблять крок в невідомість і реальність для них перестає існувати. Уривки зі спогадів навалюються на них як справжня лавина і все що їм залишається мовчки спостерігати.
Елара Лейтрі стала сиротою коли її батьки відправилися досліджувати території В’язниці на краю світу, після того їх оголосили зниклими безвісти. Ніхто з експедиції не повернувся. Що більш дивно, всі крім їхніх нащадків почали забувати, наче нікого з тих людей ніколи не існувало.
Все своє життя вона мріяла про те, щоб відправитися в те місце і знайти відповіді.
Так вона знайшла Кайзера (Кайла) і ще інших нащадків тих дослідників. Разом вони вирушили туди.
Мередіт застигає на місці і він розворушив її.
- Не зупиняйся, інакше назавжди залишишся в спогадах.
- Елара, - прошепотіла вона.
То ось як мене звати, - вони продовжують мандрівку разом.
Вона бачила кожний день свого життя. І тепер у неї з’явилося одне питання.
- Кай, а у нас є діти? – схвильовано запитує.
Він здивовано дивиться на неї, не розуміючи питання. До цих спогадів він ще не дійшов, лише до знайомства з нею.
Він назавжди запам’ятав той її погляд повний надії, коли він сказав, що знає як дійти до тої в’язниці. Після того вони почали проводити більше часу разом і через декілька місяців одружилися. Але жодного спогаду про дітей.
- Я не знаю, Ел. Але ми ж не могли відправитися у подорож, якби у нас була маленька дитина. Хоча, а скільки взагалі років пройшло у зовнішньому світі.
- Уявлення не маю.
І ось настав той день, коли вони наблизилися до ще однієї таємниці.
Елара оглядала це місце зі спокійною посмішкою, але так і не могла знайти жодного натяку на вхід.
- Ми теж нічого не знайшли, - сказали інші, хто був з ними.
- Можливо ви помилилися і в’язниця знаходиться в іншому місці, - запитала одна дівчина.
Елара відчувала, що в’язниця десь тут, так само думав Кайзер.
- Ви можете йти поки не пізно, не думаю, що вам насправді потрібно бути тут.
Зробивши декілька фото краєвиду, дівчата спустилися першими.
- Бережіть себе, - наостанок сказав їхній найкращий друг.
Коли нікого не залишилося, перед ними з’явився сяючий портал і вони безстрашно зробили крок у нього.
- Це виглядало як пастка спеціально для нас двох. Чому я одразу не зрозуміла це, - тихо прошепотіла Елара.
- Ел, ти не винна і нам все ще потрібно взнати відповідь на питання, чому зі всіх саме ми?
Елара
Тепер коли спогади нарешті повернулися, перестаю відчувати себе втраченою і розгубленою. Сміюся полегшено.
- Ти справді ще досі не здогадався.
- Звідки я це можу знати?
Кай завжди був таким, далі своїх книг світу білого не бачив. На відмінну від мене його було важко вмовити на якусь авантюру.
- За легендою яка передається з покоління в покоління у нашій родині, ми є тими хто обов’язково потрапить у це місце, тому що тут народився перший Лейтрі. Тож кожний кого дитина нашої сім’ї обере собі в пару, приречений нести цю ношу разом з нами. Ось вся правда і через це я питала чи залишився хтось хто має кров мого роду, мені шкода нашу дитину. Хотілося б, щоб все завершилося на нас.
- Ел, якщо ти вирішила, що я зненавиджу тебе, не бійся це не так.
- Чому? Ти ж міг бути щасливим якби не я, але просто тоді я ще не знала, а потім як остання егоїстка не змогла піти.
- У будь-якому разі через наш магічний світ, ми б все одно були разом, тому давай не будемо витрачати дорогоцінний час на нісенітницю.
- Як скажеш.
Цікаво, а насправді чи вперше ця розмова, чи ми вже раніше говорили про це?
Коридор спогадів завершується нашою мовчанкою і ось ми бачимо як далі весь прохід вкритий зміями, що навіть ступити немає куди.
Скривлююся і переглядаюся з Кайзом.
- Що нам робити?
- Половина з них ілюзії, які я можу знищити, тоді ти берися за справжніх.
- Знаєш, а коли ти встигнув стати непоганим магом? – запитую з посмішкою.
- У тихому болоті, Ел, що тільки не водиться, не потрібно вважати мене лише книжковим черв’яком.
- Вибач, просто не очікувала.
Ми з посмішкою наближаємося до небезпеки і бачимо як навпроти нас з цими страшними монстрами б’ється мініатюрна дівчина.
- Дивно, це ще хто? Хіба тут є інші чарівники?
- Хороше питання, Ел. Потрібно допомогти їй, не думаю…- він не закінчує, подивившись як вправно вона з ними розправляється.
- Неймовірно, - переглядаємося захоплено.
Ми теж не стоїмо склавши руки і вправно наближаємося до неї. Все як і казав Кай, він знищує ілюзії, а я легко вбиваю їх магією. Хоча після цього, знову буду виснажена, тому дістаю меч і проштрикую ним кожну змію, яка хоче щоб я потрапила в її потворну пащу.
Після того що ми пережили, ці змії вже не лякають.
- Рятуйте, - тихо говорить та дівчина, коли змія ледь не вкусила її.
Та замість неї напоролася на мій магічний меч.
- Ти в порядку, як ти тут опинилася? – лагідно звертаюся.
- Я Неллі, і прокинулася серед цих тварюк вже з цією дивною зброєю в руках, поки нічого не робила, створіння мене не чіпали, а зараз…
Вона схлипнула схилившись до мене і я закутую її в ковдру, яку лише дивом не загубила досі.
- Ел, ти довго ще?
- Вже йду.
Але дивне відчуття не покидає мене, цей голос я вже точно десь чула. Ми швидко завершуємо з монстрами, які цього разу якісь зовсім мляві і підходимо до неї.
- То Неллі, не хочеш нічого розповісти? – вкрадливо запитую.
- Про що ти? – з нерозумінням дивиться на мене.
- Дорогенька, я прожила багато років і можу розпізнати голоси, тому нічого не хочеш пояснити?
«Ти зрозуміла, що це я лише за одною фразою. Неймовірно, а ти цікавіша за всіх інших над якими я знущалася»
Вперше посміхаюся почувши той злощасний голос.
- Отже, Неллі. Або ти нам допомагаєш або я знайду спосіб тебе вбити.
«Ти зруйнувала весь мій план. Невже мені справді прийдеться відпустити вас»
- Так.
- Ви говорите телепатично? – запитує Кайзер.
- Так.
- О, то у вас вже й карта є? Дивуєте ви мене. Тільки от зараз, - вона вказує на шлях, який маємо пройти і ми побачили, що коридор змінився і тепер у нас на шляху знову монстри.
- Що ж йдіть за мною я проведу вас до виходу, - встає вона з підлоги.
- Чи можна тобі довіряти.
Її посмішка стає трохи божевільною.
- На свій страх і ризик, дорогенькі.
- То ви стражі, - втрутився в розмову Кайзер.
Ти і той чоловік, який допоміг знайти карту.
- Ах, то це робота Вільда, хто б сумнівався, що мій чоловік знову захоче виграти. Шкода, що у нього це знову не вийде, - хитро посміхається.
- То що ви перші Лейтрі? – здивовано запитує Елара.
- Ні, ти що. Стражі змінюються. Та й його звали Беренг.
Ми справді швидко і без перешкод доходимо до світлих дверей, які зовсім не вписуються у це місце.
- Вітаю! Ви перші хто добралися так далеко. Дякую, що сама їх привела сюди, моя дорога Іло, може відпочинеш трохи.
Кайзер.
Я здригаюся знову почувши той голос, але зараз він лякає мене, відчуття наче головний наш ворог це він, хоча й ця дівчина не менш небезпечна.
Це велика світла зала, яка з одного боку як храм де замість вівтаря був той самий портал, далі йдуть двоє дверей, скоріше всього до їхніх особистих кімнат, а в іншому кінці столи де можна бачити, що відбувається на камерах спостереження.
- Я ще не закінчила розмову, - ображено шипить Ілонелла, як я вже зрозумів її повне ім’я.
- Так я Ілонелла Таймері-Лейтрі, та сама хто створила ці жахливі випробування. То ви хочете почути, що сталося з вашими батьками, - вона розслаблено сіла в крісло і щось натиснула на своєму комп’ютері.
Ми бачили минуле і здивовано розуміємо, що всі мали вийти із в’язниці, але…
- Ніхто не вийшов, Неллі, - холодно кажу.
- Я звичайно знущаюся над всіма як можу, але лише через те що мені нудно, тому всі вони мали піти звідси. Ця в’язниця лише місце, яке допомагає вам перевірити наскільки сильний ваш характер, ті хто не впорався справді померли жахливою смертю, але та експедиція була вдала і кожний з них вийшов назовні.
- Але вони зникли безвісти, - з розпачем каже Елара.
- Тоді я не розумію. Це вихід з цього місця, - Ілонелла вказує рукою на портал.
Зараз вона виглядає цілком адекватно, тоді з нею щось не так крім того, що вона складає такі випробування. Обертаюся до Вільдера і на мить зустрічаюся з його поглядом. Цього вистачає щоб все зрозуміти і стрімголов взяти ключі у здивованої Ілонелли і потягнути Елару на вихід.
- Що ти робиш?
Ми ступаємо крок до порталу, торкаюся його рукою, яка поглинула ключ, але вже запізно, я не встигаю врятувати Ел, лише наостанок зустрічаюся з божевільним поглядом темних очей.
Ми зробили все для того щоб вийти, але зовсім не подумали про своїх ворогів.
Епілог 1. Кайзер
Прокидаюся в тюремній камері і я вже знаю, що не знайду вихід без…
А ні, не можу згадати ким є та незнайомка, яка завжди допомагає мені вийти. Тепер я знаю, що це була не часова петля, а просто мені стирали пам'ять про кожен раз, коли я виходив з цього місця і забирали спогади про те скільки ми пройшли разом.
Ось і зараз.
Прокидаюся в невідомому місці. Я не знаю ким є, як моє ім’я. Кожного дня вкотре прокидаюся в цій тюремній камері. І що б я не робив, як би не калічив себе наступного ранку все повертається назад…
Виходу не має.
Епілог 2. Елара
Прокидаюся в тому самому місці, роблю ті самі дії і зовсім не розумію хто я і чому опинилася тут.
Знову шукаю вихід. Ноги самі ведуть мене в потрібному напрямку, але люка, який мав би бути, більше немає.
То це кінець. Виходу більше не існує? Заплющую очі і засинаю. Я прокидаюся так багато разів і нічого не змінюється крім їжі на столі.
Але одного разу я відчуваю, що в моїй руці щось є. Встаю з ліжка не звертаючи увагу на холод босоніж йду до стола і з надією розгортаю білий листок.
Можливо ще не все втрачено? І нам дали ще один шанс щоб вийти. Сподіваюся, що це так.
Епілог 3. Іло
Вона відчула легке запаморочення перед тим як відкрити очі. Наче перед цим було щось ще, але тепер щось змінилося.
Ілонелла здивовано дивиться в екран і не може стримати невдоволення.
- Чому ти зробив це? – розлючено запитую в свого чоловіка.
- Що саме моя дорога Іло, допоміг їм, дав другий шанс чи підставив тебе? Уточни будь ласка, - хитро посміхається.
Тепер вони помінялися ролями. Більше не вона веде гру, вперше у нього вийшло її обіграти і це приводило її в шаленство.
- Усе. Просто поясни мені. Я довіряла тобі найбільше за всіх, то чому ж ти вирішив піти проти мене.
- Може тому, Іло, що ти занадто загралася і забула, що я теж страж і мене не можна недооцінювати.
Вона схиляє голову і сумно посміхається. Він правий, за все приходить розплата і за те скільки душ вона погубила теж. Вона заслуговує на це, на покарання, вона програла, а отже тепер їй прийдеться переживати все, що і ті нещасні.
Вона не бачить як Вільдер задоволено посміхнувся.
«Як довго він чекав на той момент, щоб прибрати цю набридливу Ілонеллу, але тепер в’язниця у його повному розпорядженні. Більше не буде цього її дурного змагання», - радісно подумав Вільдер.
Тепер в’язниця зміниться. Тепер він буде робити що захоче, а вона не буде заважати йому. От тільки, що станеться зі всіма іншими чи буде це місце кращим чи все зміниться лише в гіршу сторону.
Іло ще раз дивиться на нього тепер зовсім іншим поглядом. Вона переживе все і обов’язково повернеться, щоб відновити справедливість.
Вони востаннє переглядаються і вона з гордо піднятою головою йде, щоб відбути своє покарання.
