Чи можна втратити душу двічі?

У Східному Мортґеррзоні — звідки я родом — усі знають, що побачити кульгавого чоловічка в оксамитовому бордовому циліндрі — до великої біди. Гірше лишень зустрітися з ним поглядами. А вже заговорити… Хай та сила, в яку ви вірите, убереже вас від такої дурості.

Коли я ще була геть мала, моя матінка доклала багато зусиль, щоб я добре це затямила. Це і те, що не слід одчиняти дверей після опівночі, чий бо то голос не вчувався тобі з іншого боку. Що ж, останнього припису я дотримуюся й досі. А щодо балачок зі згаданим кульгою — не просить мене називати його ім’я — зізнаюся: було діло.

Ви, мабуть, вважаєте мене дуже дурною або дуже сміливою (що, як говорити прямо — одне й те саме).

Ні, справа тут складніша… Бачте, я гадала, що для мене він не шкідливий. Я міркувала так: той чоловічок відомий тим, що полює на людські душі, хитрістю виманюючи їх у господарів. А хіба можна віддати комусь те, чого вже не маєш? А свою душу я втратила ще понад три століття тому, коли перетворилася на кровожерливого монстра.

Але, мабуть, мені варто почати спочатку…

⁎ ⁎ ⁎

Народилася я в маленькому селищі, чия назва нічого б вам не сказала. Воно було не гірше й не краще за сусідні — принаймні як брати за орієнтир кількість померлих від болотяної лихоманки та спалених на вогнищі за звинуваченням у чаклунстві. Такі собі критерії оцінки добробуту та рівня освіченості — як казати у сучасній манері.

Знаю, зараз це звучить дико. Відьом не спалюють вже років як вісімдесят: з подорожчанням деревини було вирішено перейти на більш економічно доцільний спосіб страти — четвертування. Часи змінюються, нічого не поробиш.

А в мене ж була подруга-однолітка, що її спалили на вогнищі. Проте відьмою вона не була — я це знаю достеменно — але здавалася нашим односельцям вже занадто розумною. Помилка, якої я у свої десять років, споглядаючи, як товаришка моїх дитячих ігор перетворюється на попіл, заприсяглася ніколи не повторювати. Але не будемо відволікатися.

По моєму народженні мати — жінка не обтяжена зайвою уявою, проте обтяжена півтора десятком дітлахів, з яких далеко не усі потужили дожити хоча б до п’яти років — нарекла мене Саллі. На честь однієї з моїх старших сестер. Тієї, що померла у віці двох місяців від укусу кривавої гадюки — лісової змії, чия отрута здатна викликати миттєву зупинку серця в дорослого перевертня. Тож сестра моя не страждала. Мабуть, тому мати і вирішила, що це ім’я принесе мені щастя.

Саллі — ім’я простецьке. Проте навіть приєднавшись до спільноти так званих «дітей ночі», я не потурбувалася змінити його на щось вишуканіше. Ніколи не розуміла цих фанаберій. Врешті-решт, я перетворилася на вампіру, а не на повію. Хіба комусь стане краще від того, що я почну іменувати себе Карміллою чи Ержбеттою, або іншим — не менш бундючним — псевдонімом? Вже звісно не тим, з кого я по краплині буду висмоктувати життя.

Так я й пройшла крізь віки з іменем Саллі, лишень додаючи до нього різні прізвища. Прізвище… Ще один предмет розкоші, що був недосяжним для мене за життя.

Хоча не сказати, що моє людське життя було таким вже поганим. Принаймні, не перші шістнадцять років. То був досить спокійний період для нашого селища — двадцятилітня перерва у кровопролитних війнах між Східним Мортґеррзоном та Баґнетією вдало співпала з цілковитою відсутністю у власному маєтку нашого місцевого феодала. Барон фон дер Шаульвіц був запеклим адептом некромантії, проте не насмілювався займатися нею у безпосередній близькості до фамільного кладовища. Лише знаходячись на іншому кінці країни, у своїй столичній резиденції він міг бути певен того, що випадково не пробудить до життя когось зі своїх спочилих родичів. Зважаючи, яких зусиль йому свого часу коштувало відправити до місця вічного заспокоєння досить значну частку згаданих родичів, пересторога не була зайвою.

Звичайно, про все це я дізналася набагато пізніше. Тоді ж, будучи простою сільською дівчиною, я навіть не замислювалась над тим, чому обставини мого життя саме такі, якими вони є. Я взагалі не багато про що думала самотужки, а чемно і ревно слідувала усім настановам моїх батьків та проповідника нашої громади. Проте це не вберегло мене від лиха. Нікого з нас не вберегло.

Мені минав сімнадцятий рік, коли до нас прийшов Великий Голод. Ніхто так і не дізнався, що його спричинило. Просто одного дня усі рослини — навіть бур’яни — почали гнити. Варто було ростку піднятися над землею хоча б на вершечок, як він чорнів і починав розповсюджувати нестерпний сморід. Плоди на деревах та ягоди на кущах наливалися не соком, а гноєм.

Можливо, все це було наслідком чийогось злостивого прокляття. Чи виявом невдоволення місцевих сил природи. Хоча останнє й було б дуже дивним, враховуючи, що того самого року — навесні, як це зазвичай робиться — ми принесли їм в жертву златокосу Ліліан — першу красуню нашого села. До речі, мою подругу.

Ліліан була справді гарною, тож з боку сил природи було невдячно карати нас саме цього року. Інше діло, якщо би вони зробили це позаторік, коли серед кандидаток відповідного віку одна була горбатою, а інша — одноокою. Старійшини громади тоді довго радилися, яку з них обрати. Зупинилися на одноокій — її недолік був помітне з меншого числа ракурсів. Тоді все нібито минулося добре. Але, може, сили природи зачаїли на наше селище образу?

Отже, ніхто не знав причини нашого нещастя, проте всі розуміли його наслідки. Рослини загнивали, тварини вмирали, запаси їжі, що ніколи не були великими, таїли на очах. Не минуло й трьох місяців від початку пошесті, як ми опинилися на межі голодної смерті.

Ті дні в моїй пам’яті злилися в одне запаморочливе марення — від виснаження темніло перед очима і калатало у вухах. Я ніколи не їла досхочу, але лише тоді зрозуміла, що таке бути справді голодною. Не  було краще і від того, що на той момент в мене було четверо молодших сестер та брат, якому ще не виповнилося й двох років. І майже усю мізерну їжу, що вдавалося наскребти, мати згодовувала їм.

Але я добре пам’ятаю день, який все змінив. Я тоді вирушила на прогулянку, бо не могла вже чути, як скиглить той малий дармоїд — мій брат — вернучи носа від кислої капусти, за найменший додатковий шматок якої я була ладна на все. Я блукала селом, наче незнаючий спокою привид, не усвідомлюючи себе та ледь переставляючи ноги, коли почула якесь виття. Спочатку я гадала, що воно примарилося мені, але звук повторився. І знов повторився. І знов — жалібний та тривожний. Я пішла в напрямку його джерела, сподіваючись знайти якусь тварину, що годилась б у їжу.

Виявилося, що звук лунає з якоїсь хатини. Я увійшла всередину.

На перший погляд домівка здавалась покинутою. Пошарпані стіни, старі меблі, пусті полиці. Але опустивши очі, я побачила на підлозі старого чоловіка, що бився у судомах. Він і видавав те нелюдське скавчання. Він помирав від голоду і я нічого вже не могла для нього зробити. Але зрозуміла, що можу зробити дещо для себе.

Я озирнулася у пошуках чогось достатньо гострого — ножа, мотики чи лопати. Але нічого такого поруч не було. Старигань видавав все тихші та тихші звуки. Судоми, які сколихували його тіло, майже припинилися. Я відчула, що часу в мене лишається обмаль. Зрештою, падаллю можна й отруїтися.

Не знаю, звідки в моєму ослаблому від недоїдання тілі знайшлося достатньо для цього сил, але я схопила голову старого і чимдуж вдарила її об земляну підлогу. І ще, і ще… Аж поки його череп не розколовся, заливаючи кров’ю усе навколо та оголюючи його мізки.

Знаєте, людські мізки не так вже й відрізняються від овечих. Не на вигляд. Так я казала собі, тремтячою рукою зачерпуючи повну жменю цього місива та запихаючи її собі до рота.

Мене вивернуло майже миттєво. Прямо на тіло того старого. Я просто не могла цього з’їсти, незважаючи на лютий голод, що терзав мої нутрощі. Будь в мене на це сили, я би заплакала. Вихід зі скрути здавався таким близьким. Хто б міг подумати, що в сільської дівчини навіть може бути такий слабкий шлунок.

Хтозна, що тоді коїлося в моїй голові, як перекручено я сприймала дійсність. Можливо, мені варто було мислити раціонально. Можливо, справа була лише в тому, що я їла сиру плоть, чого ніколи не робила до цього. Можливо, проста відповідь полягала у тому, щоб зготувати здобуте на вогні — благо селище вже було напівпусте, отже навряд чи запах смаженини привернув би багато уваги. Скоріш за все він був би сприйнятий будь-ким за власне голодне марення.

Але мої думки плуталися, а десь з глибини моєї свідомості виринали дитячі спогади про страшні казки, які нам з сестрами розповідала бабуся. Історії, про тих, хто відкинув убік свою людяність зі всіма супутніми слабостями та став кимось іншим, сильнішим. Байки про тих, хто знав, як задовольнити свій Голод. Про вампірів.

Один зі способів накликати на себе це прокляття — так це тоді, в щасливішу й легшу пору називала бабуся, а я воліла б назвати це благословенням — рівно опівночі іспити до останньої краплі усю кров безгрішної людини. Чи то мала бути рідна, а не невинна кров? Бабуся ніколи не здавалася певною щодо цієї частини. Отже, я вирішила не ризикувати: в мене був на прикметі кандидат, що відповідав обом цим вимогам.    

Найважчим було дочекатися відповідної години. Завдання тим складніше, що хоч якесь уявлення про час мені могли надати лише зорі. Одне щастя — ніч була безхмарна.

А ні, брешу. Пощастило мені ще й в тому, що крові треба було випити порівняно небагато — насилу, але мій шлунок таки зміг її втримати.

Коли все було зроблено, я повернулося до тієї хатини, з якої все почалось. Мені пригадалося, що там був невеличкий льох — саме те, щоб заховатися від денного світла.

Я пробудилася від сну наступної ночі. Голод, що мучив мене стільки днів, змінився іншою Жагою. Тією Жагою, яку я в змозі була задовольнити. Але у ті перші ночі мого нового існування я була такою нестриманою та жадібною, що вже скоро, надто скоро, змушена була залишити рідне село.

Проте це було неважливо — весь підмісячний світ наразі був відкритий для мене.

⁎ ⁎ ⁎

Шли роки, десятиріччя, віки. Світ змінювався і ставав яскравішим та голоснішим. Був навіть такий період, коли я думала, що у цьому новому, кращому, світі таким як я вже не буде місця. Зазначу, мені тоді було не більше як сто двадцять років — у цьому віці деяка наївність є цілком природньою. Але я досить швидко зрозуміла, що чим потужніше світло, тим глибші тіні воно відкидає; а веселий гамір надзвичайно добре маскує крики болю та жаху.

Чи випадало мені зустрічатися з іншими вампірами? Цікаве питання. Чесно — не знаю. Мабуть, що й так. Але це було ненавмисно. Наразі у містах всі живуть так скупчено: за день повз тебе проходить такий величезний натовп, що було б справді дивно, якби він не містив у собі вампірів, перевертнів, відьом, некромантів та ще хтозна кого. Їдучи у набитому трамваї, хіба можна бути впевненим у тому, що ті руки, які міцно тримаються за поручень неподалік від твоїх власних, напередодні так само міцно не стискалися на чиїйсь горлянці? Краще взагалі не замислюватися про такі речі.

За свої триста з лишком років я добре усвідомила, що допитливість — найгірша з вад. Вона веде наділеного нею до могили швидше та певніше, ніж пиятика, паління чи майстерно накладене прокляття вуду. Що казати, я сама неодноразово використовувала допитливість випадкових перехожих проти них. Диву даєшся, як легко буває заманити когось у темний провулок, коли правильно розіграєш свою роль та сколихнеш уяву свого майбутнього обіду.

Звичайно, завжди є люди, з якими не потрібно вдаватися до таких тонкощів. Злидарі, що тиняються найбільш сумнівними районами міст. Каліки та покидьки, за якими ніхто не буде плакати. Але хай все це збіговисько лишається на вечерю м’ясоїдним сутінковим псам (неприємному наслідкові навколосвітніх подорожей) чи йде на досліди напівбожевільних студентів-медиків (ще більш неприємного наслідку введення загальнодоступної вищої освіти).

Я ж надаю перевагу крові тих, хто ще остаточно не втратив людської подоби. Ми — це те, що ми їмо.

Тієї ночі я якраз була на полюванні. Місцем я обрала один із цих новомодних торгівельних центрів — ілюзорних осередків дня посеред ночі. Освітлення там таке, що й люди, й вампіри виглядають однаково по-потойбічному блідими. Отже, можна не витрачати час, накладаючи рум’яна на обличчя у кілька шарів. Ідеально.

Але я вже почала забувати, що на кожного хижака є інший, ще більш небезпечний, хижак. Що ж, та ніч мені про це нагадала.

Я сиділа на лавці, роблячи вигляд, що гортаю якийсь дурнуватий журнальчик. Насправді ж я слідкувала за виходами з крамниць, вишукуючи відповідну здобич — краще за все когось доверху навантаженого пакунками. Смішно, але навіть усвідомлюючи пряму загрозу своєму життю, люди не можуть кинути напризволяще коробки з акційними чоботами з драконячої шкіри, якби вони не заважали втечі.

Раптом я усвідомила, що на лавці я вже не одна. Повернувши голову вбік, я побачила його — чоловічка в оксамитовому бордовому циліндрі. Звичайно, будь-хто може нап’яти такого циліндра. Проте я одразу зрозуміла — це він. Герой страхітливих легенд та оповідок сидів на відстані простягнутої руки від мене.

— Добрий вечір, Саллі.

Його голос був тихим, на межі шепоту, і нагадував шелест пожовклого листя.

Мабуть, розумним вчинком було б вскочити з тієї лавки та чимдуж бігти геть з торгівельного центру. Але, як я вже казала, я не боялась, що цей чоловічок забере мою душу. Я не вірила, що це можливо. Тож вирішила підтримати розмову.

— Добрий вечір, пане…

— О, звіть мене Клеммеретом.

Його обличчя — водночас таке молоде і таке старе — розтяглося в посмішці. Мабуть, вона задумувалася як привітна, але мене охопила дивна бентега.

До того ж, я давно вже не чула цього імені. Імені надзвичайно популярного в місцині, де я народилася. Це було ім’я мого батька, ім’я… мого брата.

— Чи ліпше просто — Клеммі. Так мене називала мати.

— Вона у вас була? — я не змогла втриматися від цього нахабного запитання.

Тієї ночі уся моя багатовікова розсудливість разом покинула мене. Я робила такі помилки, які можна було б пробачити хіба що шістнадцятирічному дівчиську.

Але цей чоловічок — Клеммі — лише посміхнувся.

— Ні, але якби була, то могла би мене так називати. Уявляю, як ніжно би звучало це ім’я з її вуст. Ви згодні, Саллі?

— Не знаю. Чого вам треба від мене?

— О, лише одну дрібничку, люба Саллі. Вашу душу.

— Боюся, ви запізнилися… Клеммі.

— Дозвольте мені судити про це, — прошелестів мій дивний співрозмовник. — До того ж, якщо ви таки праві, то у нашій маленькій грі ви нічим не ризикуєте, проте можете щось здобути.

— Грі?

Чоловічок задоволено всміхнувся і потер долоні одна об одну.

— Зацікавилися. Оце справа!

Він розімкнув долоні — на одній з них лежала невеличка срібна монета, прикрашена зображенням драконячої морди. Один драйліннг. Такі гроші не чеканили вже років як сто п’ятдесят. Клеммерет перевернув монету, демонструючи мені її реверс зі схематичною фігурою лицаря. У монеті було щось дивно знайоме.

— Гра називається «Дракон або лицар». Правила прості: ми тричі підкинемо цю монету, якщо випаде дракон — очко мені, якщо лицар — Вам. Хто набере більше очок, той і переможе.

— Але що я отримаю за перемогу?

— Ось це.

З цими словами чоловічок завів вільну руку собі за спину, а потім широким плавним жестом простяг її уперед.

В його руці я побачила… булочку з корицею.

— Це жарт?

— О, ні, люба Саллі. Придивіться уважніше, прошу. Пригадайте.

Зізнаюся, на мить я подумала, що він звичайний божевільний. Що він, як і я, колись чув легенду про мисливця на душі в досить прикметному капелюсі і вирішив наслідувати його. На щасливу коротку мить… А потім я зрозуміла, де і коли в останнє ласувала такою булочкою.

Це було рівно триста п’ятдесят сім років тому, в Ельцигу — першому великому місті, яке я відвідала. Я тоді ще намагалася жити як людина. Звичайно, як людина дещо ексцентрична — така, що не полишає своєї квартири до заходу сонця та частенько буває змушена виводити плями крові зі свого одягу. Але, навіть враховуючи ці милі звички, в тодішньому Ельцигу я була не найбільшою дивачкою.

Дивовижне місто, тоді ще ніхто не знав, що за лічені місяці його захопить імперія хижих змієлюдів. Вкрай прикра подія. Пам’ятаю, я тоді цілком щиро горювала за долею цієї єдиної оази похмурої Баґнетії. Особливо шкода було пекарні пані Гауттен. Тільки там вміли готувати справді смачні — пухкі та духмяні — булочки з корицею. Те, що вампірам не потрібна людська їжа, зовсім не означає, що вона не приносить нам насолоди.

Триста п’ятдесят сім років я не їла цих булок, але досі могла відтворити у пам’яті їхній смак. Єдиний смак, що коли-небудь міг перебороти постійний душок міді, який єдиновладно панував у моєму роті.

І ось переді мною була саме така булочка. І, мушу додати, не найкращий екземпляр — з одного боку тісто трохи підгоріло. Але це безумовно був витвір покійної пані Гауттен. Мимоволі я облизнула губи.

Цей жест не лишився непоміченим.

— То граємо, Саллі? — спокусник у циліндрі підморгнув мені, наче справа була вже вирішена, а це питання було простою формальністю з його боку.

Так воно й було. Я без зайвих роздумів поставила свою душу на кін у грі, де ставкою мого противника був шматок здоби.

— Так, але кидати буду я. Всі три рази.

Клеммерет без суперечок передав мені монету.

Лише взявши срібний драйліннг до рук, я зрозуміла, де раніше бачила цю монету — у розсипі їй подібних на брудній бруківці. На аверсі була майже непомітна бордова плямка, а на ребрі — невеличка подряпинка. Я згадала одну дуже давню ніч: я була сита, але той молодик був напідпитку і так бездумно світив гаманцем. А я вже починала усвідомлювати цінність грошей.

Монета була холодною на доторк. Недивно, ніч тоді була морозна.

Я підкинула драйліннг вгору. Мить — і він приземлився на моїй руці. Лицарем догори.

«Невже я можу виграти?» — промайнула в мене думка.

Клеммерет же був незворушний. Легким нахилом голови він визнав побачене.

Я підкинула монету вдруге. На мене дивилася драконяча морда.

Клеммерет лишився так само незворушним. Між нами згустилася тиша.

Механічно, без роздумів, я втретє підкинула срібне коло. Цього разу мить, коли монета зависла в повітрі, здалася мені надзвичайно довгою.

Вперше, з тієї хвилини, як чоловічок в оксамитовому бордовому циліндрі заговорив до мене, я відчула щось подібне до страху. Але почуття не встигло закріпитися у моїй свідомості — драйліннг вже лежав на тильному боці моєї долоні. Вишкіряючись драконячою пикою. Щось недоброзичливе з’явилося у виразі морди викарбуваної на сріблі крилатої зміюки. І не дарма — я програла.

А на що я розраховувала? Ця монета не принесла щастя тому молодому та заможному мортґеррзонцю тієї давньої безмісячної ночі в задрипаному міському провулку. Чому ж вона мала принести щось добре мені?

Я підняла очі. Чоловічок напроти мене нічим не видав свого вдоволення. Йому ніби байдуже було, хто переміг. Можливо, він зрозумів, що моя душа вже давно втрачена, а отже ми залишаємось кожен при своєму.

Монета та булочка зникли. А мій противник підвівся, спираючись на ціпок, якого ще секунду тому у нього не було. Легкий уклін у мій бік — і чоловічок в циліндрі почимчикував геть, постукуючи ціпком по дзеркальній підлозі.

«А мій заклад, моя душа — ви взяли її, пане?» — хотілося закричати мені. Але було б недоречно вигукувати таке просто посеред торгівельного центру. На мене вже й так з підозрою косився продавець з невеличкого кіоску навпроти, нервово смикаючи високий воріт своєї водолазки.

Він, мабуть, був одним з тих людей, які вважають: варто прикрити свою шию і жоден вампір не здогадається, що у вас є шия. Мушу розчарувати — оголити кровоносні судини справа однієї секунди і ми добре знаємо, що всі люди під одягом влаштовані однаково.

Я вже думала про те, аби перекусити цим бовдуром, який продовжував витріщатися на мене, коли з крамниці поряд вийшла огрядна жінка з не менш як дюжиною пакетів. Першокласна здобич.

Я рушила за нею, до часу тримаючись на десять-п’ятнадцять кроків позаду. Я не хвилювалася, що той нервовий продавець втрутиться у моє полювання чи повідомить кому треба, що бачив вампіра. Я пішла — і в ту саму мить він з радістю забув про мене. Люди прекрасно знають, що вампіри існують, але напади вампірів — це те, що трапляється з іншими. Отже, я навряд чи ризикувала втратити свою мисливську ділянку.

Від тієї дивної зустрічі минали ночі, а я не знаходила у собі ніяких змін. До часу. Десь за місяць я зрозуміла, що одна зміна таки відбулася. Я перестала бачити сни.

О, не смійтеся. Протягом багатьох десятиліть сни були моєю єдиною розрадою . За життя я ніколи їх не бачила: коли засинаєш на колькій соломі, після занадто легкої вечері — тут не до снів. Тим більше я цінувала цей неочікуваний дар мого нового, більш комфортного, існування. Мої ночі були сірими, натомість кожен день я бачила фантастично-яскраві картини — і ось це припинилося.

Я була в розпачі. Станься це на століття раніше, я би звернулася до ворожки, благаючи відвести цю порчу. Проте у наш час ворожки вже не ті — деруть багато, мають ошатні офіси, але тих сил, що колись мали їхні прабабусі, позбавлені. Ні чуму на місто напустити, ні красунчика-герцога приворожити. Перебиваються різними дрібничками — замовляннями проти облисіння та виготовленням легких отрут.

Тож, я обрала інший шлях, сучасніший. Вирішила відвідати психотерапевта. Знаєте, я спробувала багатьох різних…

⁎ ⁎ ⁎

Промовивши останню фразу, жінка у кріслі напроти облизнулася.

Лікар Фергюсон покривив би душею, якби наважився стверджувати, що цей її жест його не збентежив. Як і наступні її слова.

— Знаєте, на смак усі вони виявилися цілком однаковими. І жоден мене не зцілив. Цікаво, чи допоможете ви?

Вперше від початку сеансу вампіра відвела погляд від вікна, і Томас Фергюсон здригнувся, усвідомивши, наскільки холодними були її очі.

Томас ще встиг подумати, що його мати таки мала рацію, коли казала, що відкриття спеціальної психотерапевтичної практики для вампірів, перевертнів, зомбі та інших створінь, що ховаються у тіні — до добра не доведе. А після був лише короткий спалах болю у шиї, в яку встромилися ікла його першої пацієнтки.