Кволий Мерлін
— лікар, єретик, монашка та трунар заходять до корчми... — високий голосок цієї бісової білявки грає на моїх нервах, немов смичок на скрипці. Ох, боги, як мене дратує її манірність, ці вічно награні емоції, несмішні жарти один за одним. І все з такою пихою наче кожна дрібничка в ній настільки тонка і вишукана, що лише аристократи оцінять, — єретик бере пінту абсенту і з криком "жертвую себе богам" випиває одним залпом. Лікар каже монашці "ти його вже не врятуєш". Єретик починає кашляти кров'ю і падає на підлогу. Лікар кидається до нього, однак “пацієнт” вже мертвий. "Ти теж йому більше не поможеш" глузує монахиня. Трунар тихенько допиває молоко, підходить до мерця та шепче йому турботливим тоном: "Не переживай через цих бездарів. Про тебе є кому подбати". Аха-ха... — Стерва знову корчить свою дурнувату усмішку, від якої аж віє акторською бездарністю. Її погляд бігає по наших обличчях, шукаючи схвалення, але ніхто не сміється окрім неї самої, — Це називається гумором повішеного. Допомагає трохи розрядити атмосферу.
Всі хочуть, щоб вона замовкла, однак бояться повторити долю Фаґіто. Ніколи не забуду, як той бідолаха дивився на шматочки мізків, що випадали з його пробитого черепу. Чортів клоун, “Я хочу побачити її справжні емоції... блазнева мудрість — маленький укол і з рота людини потіче те, чим вона наповнена”. Спершу було трохи весело, доки він співав глузливі пісеньки та мавпував її, але щойно вона вхопила свого цвяходера, веселощі швидко скінчилися. Тупий роздвоєнний гак застряг всередині його макітри. Аж тіпає, коли уявляю рештки його розбитих думок. Останню хвилину він міг вже не пам’ятати ким є і хто навколо, але досі був живим, відчував біль, а можливо й щось, що здорове тіло ніколи не мало би пізнати. Від таких думок у мене завжди поколюють губи і на язиці немов солоне залізо. Напевно, так смакує поцілунк смерті.
Зголодніли? — запитав найманець, що сидів навпроти мене, по той бік багаття. Все, що я знав про нього — коротке чорне волосся, зріст трохи нижче середнього і називає себе розбійником. Ніс та рот вічно закриті шарфом, завжди одне й те саме шкіряне пальто з капішоном, яке наглухо вкриває все тіло. І чому цей вилупок не хоче розповідати навіть свого імені? Невже, від когось з нас ховається? Цікаво, я його знаю? Думаю, Щурівна знає. Вона всіх знає, щури та біднота їй багато розповідають. Доречі, де ж вона затримується? Вже давно мала вернутися.
— А ти маєш що запропонувати? — знову окликнулося біле стерво, прихилившись до розбійника та грайливо переклавши ногу на ногу.
— Чим багатий... — розстібнув гудзик на плащі та дістав паперовий згорток з внутрішньої кишені. На якусь мить я побачив під пальто руків'я, схоже на ті, що мають батоги флягелянтів, але не встиг його добре розгледіти.
— Йой, не дуже багатий, — У згортку була сушена риба, хліб та клаптик ковбаси. — Але інша річ, якщо ти маєш трохи червоного напівсухого ви...
І тут я не втримався:
— Марошо! — білявка аж підстрибнула, почувши, як я гаркнув її ім’я. — Ми працювати прийшли, а не бухати. Зараз не до твоєї показової галантності. Голодна — їж, не голодна — сиди мовчки.
На якусь мить я ледь стримався, щоб не поглянути з острахом на її цвяходер. Губи закололо, як ніколи раніше. Вислуховуючи мої дорікання, білявка помітно захвилювалася. Її погляд заметушився, а руки сіпаючись заплели довге волосся в маленьку гульку, яку вона сховала під широкий капелюх, що нагадував відьомські.
— Перепрошую Песику, хотіла трохи розрядити атмосферу, але ти правий, налаштовуємося на роботу.
Пес — так прозвали мене в ордені. Я потрапив туди малим байстрюком, однак швидко став для усіх другом. Багатьом було важко забути свої старі імена, та я ніколи не мав іншого. Мене одразу назвали на честь найвірнішого друга людини. Хто ж знав, що з часом вони призирливо кликатимуть мене псярою. А все через одну помилку. Одну маленьку грьобану помилку! Одну нікчемну йобану хрінь, яка пересрала все моє трикляте, виїбане чортами... — м’язи напружилися, венами потекла зелена кров, але я встиг її помітити завчасно. — Треба заспокоїтися, ще не час. Безглуздо зараз витрачати сили зараз, вони ще знадобляться.
Я поглянув на темну чащу, в якій ми розвели багаття, на чорне небо, без жодного світила і слідом на маленьку кам’яну фортецю з розбитими воротами із прогнившого дерева. Тутешні поколіннями бояться наближатись до цього місця. І не лише люди, навіть найкровожерливіші звірі влаштовують свої лігвища якмога далі. Незвичне місце, є у ньому щось окрім байок про прокляття цієї нікому не потрібної руїни. Так далеко від торговельних шляхів, напевне тут хотіли сховатися від когось, або й сховати цього когось від решти. Розумію, чому ворожка вказала саме на це місце.
Між гнилої переламаної деревини, яка колись була воротами, я побачив, як без жодного звуку вийшло низеньке створіння, яке силуетом нагадувало чахлу трирічну дитину. Воно було в брудному блідно—рожевому платті з купою бантиків та маленьким прорізом, звідки звисав тоненький облізлий хвіст. Все тіло вкривала коротка шерсть, обличчя зморшкувате, очі маленькі, ніс гострий, наче в щура, а на ногах, замість стоп були ще одні долоні. На голові воно мало тіару із тмяної позеленівшої бронзи.
— Нарешті. Чом так довго, Щурівно? — почувши мої слова, Мороша та розбійник повернулися в бік розбитих воріт.
— Ходи глибокі, Песику. Я з щурами так і не дісталися їхнього кінця.
— То нащо вернулася?
— Двері. Важкі й дуже старі. Такий камінь я бачила лише у затоплених нетрях Тангелу. Мишам не стане й десяти поколінь, щоб хоч трохи прокопати їх.
— Маєш ідеї як їх відчинити?
— На дверях та стінах є барильєфи. Частину з них вже стер час, однак на деяких ще вціліло зображення людей, які відкривають двері обертаючи в них якийсь диск. Щури знайшли цей диск в одній з кімнат, проте він надто великий і важкий для нас. Потрібна твоя сила, Пес.
Мароша підвелася, нахабно втрутившись в розмову.
— Ну, що я можу сказати, піднімаємось шановне панство, піднімаємось.
Знову ця усмішка. І чому вона завжди починає з "Що я можу сказати...", наче хтось просить її відкривати рота?
Розбійник з Щурівною поглянули на мене, очікуючи рішення. Я підвівся, кайдани на правиці задзвеніли один об одного.
— Ходімте за мною, покажу де ті двері, — вирушаючи почала Щурівна, — однак мушу сказати, що з тунелів вернулися не всі щури. Може частина знайшли ще проходи і заблукали, а може їх щось вполювало. Сподіваймося, то були звичайні змії.
***
Внутрішній двір, як і сама фортеця були маленькими. Сумніваюся, що в найкращі часи там жило більше п'яти десятків захисників, однак підземні тунелі й справді виявилися неймовірно глибокими та розгалуженими. Темрява така, що жоден факел не в силах розвіяти. Здавалось наче чорнота виїдає все світло, яке лишень зустріне у собі. Не знаю, скільки тижнів, або й навіть місяців ми блукали би тут, якби не Щурівна. Вона всього за годину вивела нас лабіринтами до кімнати, освітленої помаранчевими кристалами. В її центрі був постамент із металевим диском, висотою з людину. Диск виглядав, як коло, що тримається на чотирьох палицях, об'єднаних в його центрі.
— Це той ключ?
— Так, Песику. Зможеш підняти?
— Зараз перевіримо.
Я підійшов до диску, обхопив його і потягнув. Метал не зрушив з місця. Я взявся міцніше й потягнув сильніше. Все сильніше та сильніше. У голові почало паморочитися, серце билось все швидше, відлунюючи у вухах. М'язи почервоніли, вени позеленіли, шкіра засвербіла, пальці почали видовжуватися, нігті рости і навіть член наливався кров'ю так, наче ось—ось сягне землі, як третя нога. На щастя, ключ зрушив перш ніж я повністю перетворився. Не люблю витрачати забагато сил, без зайвої потреби. Вони завжди можуть знадобитися пізніше, якщо з'явиться загроза життю.
— Зможеш донести? — озвався розбійник, діставши склянку, наповнену зіллям.
— Так, прибережи на потім.
***
Доки Пес ніс диск до воріт, Розбійнику не давало спокою побачене. Перш ніж діяти, він хотів дізнатися чи правдиві його здогадки, тож скористався нагодою і підійшов до Мороші.
— Я бачив, як ти дивилася.
— Куди дивилася?
— На Песика нашого, коли той диск підіймав. А точніше на одну його кінцівку.
— А що, не можна?
— Мені здалося, що ти кинешся на нього і доведеться силоміць відтягувати.
— Не перебільшуй, суто жіноча цікавіть.
— Чи не через цю ж цікавість ти не розбила його голову коли він підвищив на тебе голос? Фаґіто таке з рук не зійшло б.
— Фаґіто був дурнем. Та й взагалі, чому тебе це хвилює?
— Я люблю знати, що очікувати від тих, з ким працюю. Думаю, ти тут лише через Пса.
— Що за нісенітниці?
— Тільки подумай, наскільки легшим все може бути, якщо зізнатися йому тут і зараз. Через пару хвилин він би вже міг порати тебе на підлозі своїм великим, звірячим...
Мороша вдарила цвяходером в бік розбійника, однак той встиг ухилитися і зубці влучили у стіну. Білявка роздратовано зціпила зуби і ледь вичавила крізь них шепіт.
— Замовкни, тобі поблажок не буде.
— Добре, не хочеш, то не хочеш.
“Отже правда, він їй не байдужий, — Подумав розбійник. — У разі чого вона буде за Пса. Сподіваюся, до протистояння за винагороду діло не дійде”.
Щурівна підбігла до Розбійника, застрибнула на рукав, по якому здійнялася на плече, щоб усміхаючись прошепотіти на вухо: “Граф розвівся з нею, коли знайшов голою у стайні. Її всю вкривало сім’я його породистих жеребців”. Розбійник розреготався а вслід за ним хихотіти почала й сама Щурівна. Це був єдиний щирий сміх того вечора. Мороша вдала наче не чула його, адже знала, що вбивства Щурівни Пес їй ніколи не пробачить. Мала була йому немов донька.
Діставшись зачинених дверей, Пес повісив принесений диск квадратним отвором у центрі на квадратну палицю, що стерчала з дверей, після чого зкомандував іншим: “Перепочинемо трохи”. Намагаючись перевести подих, почав розглядати залишки барильєфів на стінах. Зображення нагадували сцени якихось ритуальних бенкетів, боїв та оргій. Мороша підійшла до нього і не втрималася від коментаря.
— Класна релігія! Цікаво, ми ще встигаємо на свято?
— Релігія це не тільки їжа, бійки та секс.
— Згодна, але й ти погодься, що так цікавіше.
— Суть не в тому, потрібен сакральний сенс, інакше всі ці практики дарма. Обрядовість не має бути лише заради обрядовості, інакше це не релігія, а інструмент розваги еліт чи зомбування тупих мас.
— Всім час від часу треба побути тупенькими і порозвжатись, випустити внутрішнього звіра погуляти.
Пес роздратовано поглянув на Морошу.
— Ти іноді як ляпнеш... — і пішов відчиняти ворота.
— А що такого?
Пес повернув обруч. З верхівки посипалася пилюка. Стіни обабіч дверей повільно піднялися, сховавшись в стелі та виявившись істинним проходом.
— Оманливі двері? — Перепитав Розбійник. — Невже тутешні робили щось, що аж так слід було ховати?
— Божих людей не люблять у всі часи, — відповів Пес, — особливо якщо їхні практики дещо нетрадиційні.
У наступній кімнаті підлогу вкривав прах давно загиблих культистів. На протилежному боці група узріла стовп світла, який світив на жертвенний стіл. Саме там вони мали знайти ціль їхнього походу...
***
Колись, у сиву давнину, у одному з найвіддаленіших світил на небі, до стін величного Ґеларду прийшла армія непереможного чаклуна Ашхасама. Чаклун той підкорив собі майже весь світ і був готовий зробити останній крок на шляху до сили Бога — взяти останнє нескорене місто. Проте, облога що мала тривати лічені години, продовжувалася днями, тижнями, місяцями, роками, поколіннями. Все нові й нові хвилі загарбників розбивалися об мури Ґеларду, аж поки в одній з сутичок спис невідомого захисника не пробив серце Ашхасама. У бруді та крові битви, маленька рана загноїлася та наповнилася хворобами. Коли до чаклуна прибули найближчі знахарі, було вже пізно. Смерть міцно обхопила його життя ланцюгами долі й ніщо не могло їх розірвати. Розгніваний поразкою, Ашхасам зібрав усю свою злість, лють та силу в одне єдине прокляття: "Все, що є моє чи не дісталося мені, най потоне, щоб отямитись в законі новім. І житимуть усі нездатнії померти, у царстві бруду, крові, темряви і гнилі. І дохнутимуть діти світу сього, випікаючи хліб насущний із нащадків. Кров солона труїтеме землю їхню, що плодитиме лиш хижих тварей та рослин. Армії воскресатимуть із попелу, праху й лайна від м'яса людського, безсмертного, яким харчуватимуться всі тутешні, на нього в безпам’ятстві перетворюючись. І не буде нікому ні спокою, ні спасіння. І не буде закону іншого ні людського ні природнього, окрім задухи, болю та безвиході. Аж поки не постане в цьому світі Бога іншого за мене, що взявши силу мою із ножа візьме й місто неприступне, позбавивши мук мене і вбивцю мого, забере списа його і об’єднає в єдине лезо з ножем моїм, чого не станеться ніколи й ні при кому. Живіть Ґелард і ненависний світе зі мною у поразці, що ви ж і дарували".
Вимовивши останній прокльон, Ашхасам віддався до встромив свій ніж у гнилу рану. Кров чаклуна полилася на землю. Трава й дерева почали гнити, земля затремтіла й затріщала. З небес почався нескінченний дощ, котрий перетворив світ на гнюче болото з бруду та решток трупів. Армія Ашхасама продовжила атакувати, воскресаючи із разу в раз і харчуючись полеглими. Теж саме робили й захисники Ґеларду...
— Херня! — Пес вдарив по столу так, що кришталева куля ворожки ледь не вистрибнула з затискачів, — нащо нам ця казочка з далекого світу?
Ворожка відхилилася від столу й пробігла білими від катарактної сліпоти очима по обличчям решти групи, вслід за чим її губи засяяли хитрою посмішкою.
— Всі мають свою ціль і я знаю, що потрібно кожному з Вас чотирьох. Хто візьме Ашхасамів ніж, той зможе потрапити у світ Ґеларду і об’єднавши ніж зі списом вбивці в єдине лезо стане Богом всього світу. Самі час та матерія стануть вам підвладні. Робіть зі світом та собою все, що хочете. Ціла пісочниця із матерії та душ, у якій ви дитина, здатна вічно втілювати всі свої бажання та фантазії.
Розбійник стомлено потер очі.
— Непогано, чому ніхто цього ще не зробив?
— Ніж Ашхасама то аномалія, що мандрує між світами, випадково матеріалізуючись то тут, то там. Не кожен ясновидець знатиме де й коли шукати, але я вирахувала місце, куди його можна заманити.
— Заманити? У нього розум є?
— А залізу потрібен розум, щоб до магніта тяжіти? Біля Тангелу є місце. Його історія сповнена крові, бруду та розчарування, як і сам Ґелард. Маленька провокація і спис притягне туди, немов магнітом. А далі вам треба буде лишень зарізати ним вбивцю Ашхасама і робіть з своїми тілами, душами та цілим світом все, що забажаєте.
У наметі ворожки знову запанувала тиша. Всім було важко повірити, що можливість, яку вони так довго шукали, нарешті під їхнім носом.
— А яка ваша мрія, пані ворожко? - Поцікавилась Мороша.
— Колись я мріяла про онуків, але доля вирішила інакше, приховавши свої плани навіть від мене.
— А я думала, ворожки всевидячі.
— Ми бачимо лишень те, що нам дозволяють бачити.
— Хто дозволяє?
— Доля, Бог, інші ворожбити. Чи справді це важливо?
— Ні, підтримую розмову. Не люблю довгих мовчань.
— Тоді не витрачайте час на пусті роздуми чи балачки. Коли можете схопити мрію, треба діяти. Успішно вам дістатися Ґеларду.
Розбійник, Мороша, Пес та Щурівна покинули намет і не затримуючись в межах карнавалу вирушили до місця, яке вказала їм ворожка.
***
Група підійшла до столу для жертвоприношень. На ньому не було жодних ножів, а отже необхідна була провокація — емоційно матеріальний зв’язок, що притягне вмістилище прокльону. Пес поглянув на Щурівну.
— Знаю, це важко, ти дуже їх любиш, але сама розумієш, що на кону. Це може бути єдиний шанс.
— Так, знаю Песику. Вони все розуміють і готові. Ми маємо це зробити.
Щурівна відкрила пащу і запищала голосом, який решта групи не могла чути. На клич збіглися тисячі мишей, більше ніж могла вмістити зала. Вони заповнили собою всю підлогу, немов вода і помчали до жертовника, вгризаючись одне в одного на смерть. Щуряча кров заливала постамент, який століттями заливала кров людських бійців у ритуальних поєдинках на смерть. Ріки крові почали сягати ніг Щурівни і вона застрибнула на рукав пса, щоб не торкатися її.
— Зараз йдуть старики, потім дорослі. Молодих і дітей я залишила на останок. Сподіваюся, до них не дійде.
— Сподіваймося.
Щури бігли, немов вода до водоспаду, аж раптом червона блискавка вдарила у постамент з нікуди. Кров почала закипати, а на столі з’явився кривий мисливський ніж із рогу якогось звіра. Щури зупинили бійню. Розбійник, Мороша та Пес зі Щурівною підійшли до ножа.
— Беремо разом, — зкомандував Пес.
— Готові, шановне панство? — Втрутилася Мороша. — На рахунок три. Один, два, три!
Всі четверо вхопилися за руків’я і одразу почули грім. Все навколо почервоніло, а слідом запанувала темрява. Повітря сповнив смак солоного заліза. Аромат був таким насиченим, що відчувався язиком і заважав дихати, немов метал осідає у легенях. Тіла почало поколювати, наче безліччю дрібненьких голок. Щойно очі звикли, у далині стали помітними самотні червоні вогні, котрі нагадували маленький табір чи село.
Щурівна затрусилася і застрибнувши на плече Пса жалібно поглянувши йому у вічі. Він ніколи не бачив її такою переляканою.
— Тут нема щурів. Я немов сліпа без них, не бачу що за рогом, але щось відчуваю нутром. Цей світ зовсім неправильний, нас тут не повинно бути. Щось не так у самій його природі.
— Так, мій звір теж це відчув. Тут сама природа мертва. Ми вже в світі, де панує лише закон магії. Кривавої магії бруду та гнилі.
Спробувавши ступити крок, Пес заледви підняв ногу. Багно охопило його чобіт, що дивом не вислизнув з нього. Кожен крок до вогнів був важким, немов ніхто у цьому світі не повинен був хотиди взагалі.
— Щось я майже передумала ставати Богом цього болота, — озвалася Мороша.
— Замовкни і йди! — Гаркнув Пес. — Дорога ще далека.
Пес відчув різкий біль у правій стопі. Поглянувши в її бік він помітив гнилу, напіврозкладену руку, що пробила його ногу старим іржавим лезом, по якому його тепла кров почала витікати на землю. Пес дістав лезо з ноги, відкинув руку якнайдалі й за мить все навколо затремтіло. Із землі вирвалося семеро хробаків з десятками чорних очей та тисячами зубів. З їхніх ротів стікала стара чорна кров і вони аж трусилися, передчуваючи свіжий харч у новоприбулих.
“Схоже, настав час” — Пес зняв з плеча Щурівну, віддавши їй витягнуте з ноги лезо, зняв кайдани з правиці та зав’язав їх на власній шиї. Венами потекла зелена кров, рана на нозі почала стрімко загоюватися на очах. Шкіра почервоніла, всі м’язи почали рости, роблячи Пса в півтора рази більшим. Із голови виросли два міцних прямих роги. Рот видовжився немов собача паща. Нігті стали довшими та гострішими за кинджали.
Пес стрибнув у бік одного з хробаків, перегризши його навпіл, а ще за мить одним ударом лапи роздер морду наступного на шість частин. Рухи Пса були швидкими, що й встежити важко. Четверо зоставшихся хробаків зосуредилися на ньому, а один кинувся в бік Розбійника. Той встиг ухилитися і Мороша вдарила своїм цвяходером по шиї хробака. Її зброя змогла пробити лише маленьку рану, однак Розбійник дістав свого батога й зкував ним кровогриза, даючи Мороші удар за ударом відрубати тому голову. Хробак вижджав, що аж вуха різало проте ні Мороша ні Розбійник не зупинялися, доки чорна кров не потекла фонтаном з рани вбитого і той не перестав пручатися.
Закінчивши, вони поглянули в бік Пса. Той стояв, знову перетворившись на людину, однак став чахлим, немов втратив половину підшкірного жиру. Навколо нього валялися пошматовані рештки шести хробаків. Розбійник дістав зілля з кишені та передав його Псу.
— Дякую, — Випив одним залпом і відчув, як тіло знову наповнюється вагою.
Щурівна підбігла до Пса і застрибнула на плече.
— Ходімо, швидше. Цих тварюк може бути більше. Треба дістатися вогнів.
Група продовжила шлях. Багно невпинно намагалося їх поглинути, забираючи щораз більше сил. Крок за кроком вони йшли, побоюючись, що ось-ось впадуть і будуть поглинуті трясовиною, однак вогні ставали все ближчими. Діставшись цілі, вони побачили купки розбитої цегли, що колись були найвищою вежою цитаделі. Війна за Ґелард давно закінчилася, остаточно потонувши в бруді. Ашхасам та його вбивця більше недосяжні для будь-кого, окрім хробаків.
— Скотина, вона зрадила нас! Це сліпе стерво заманило нас в пастку! — Щойно Розбійник почав галасувати і роздратовано жбурляти цеглинки, він влучив у один з трьох вогників, що літали над залишками Ґеларду. Вогник захитався, немов дерево від вітру. Земля затремтіла, з її надр вирвалися сотні червоних вогників на тоненьких волосинках та хробаків. Вогники світили на чужинців, засліплюючи їх, а хробаки розпочали свою трапезу.
Ворожка спостерігала крізь свою кулю за тим, як шматують Розбійника, Морошу, Пса та Щурівну. Темрява заважала розгледіти окремі деталі, однак цього і непотребувалося.
“Все зроблено”. — прошепотіла ворожка і взявши папірець з пером, написала записку, яку прикріпила до чотирьох троянд, що стояли у вазі. Взявши квіти, вона вийшла з намету, покинула карнавал та попрямувала на кладовище. Зупинившись біля однієї з могил, поклала на неї квіти. Напис на листівці мовив: “Моєму любому синочку. Тепер про твоїх кривдників не подбає навіть трунар”.
