Ганебний Смоґ
- Благословенна будь праця наша. І нею ми славимо тебе Господи. Пошли янгола свого, аби вберіг він оселю нашу в час темряви...
Жак дослухався до голосу дружини, що читала молитву разом з дітьми. Уважна, турботлива, працьовита. Просто скарб. Благословіння господнє.
Чоловіка пересмикнуло від огиди до самого себе. Як він міг так вчинити? Як він мін так вчинити з власною родиною? Але що він мав сказати графині? Та і тугий гаманець зі сріблом, що лежав за пазухою, добре притискав язика совісті. Врешті решт він зобов'язаний забезпечувати родину. Минулого місяця він купив пару вгодованих на зиму свиней та досок для ремонту хліву. А з цими грошима на весні можна буде купити корову і залишиться дітям на одежу. Жак плеснув в обличчя крижаної води з діжки. Та продовжував переконувати свою совість, що не мав іншого вибору і насправді керувався турботою, а не страхом. Та виходило не дуже..
Крижаний порив вітру торкнувся потилиці та прокотився жаром до кінчиків пальців.
- добре... - видихнув хтось поруч.
Жак озирнувся. Але поруч нікого не було. Жак похитав голову та знову опустив погляд до діжки. Побачив віддзеркалення. І здригнувся. З темної крижаної води, у непевному світлі масляної лампи, на нього дивився чоловік з просивілою рудою бородою, рот якого викривляла дебільна посмішка.
- Привіт. - промовило віддзеркалення. - Зазвичай мене намагаються намахати, але не цього разу… Я задоволений товаром.
- Що? - здивувався Жак. - Гос...
- Ні, ні — заперечило віддзеркалення. Майже лагідно, якби не ця крива пародія на посмішку. - Давай не будемо турбувати великого Б по дрібничках. У мене є пару справ. І ти мені допоможеш.
- Жак, милий, ти скоро? - Долетів голос Камілли. - вечеря вже на столі.
- Дружина? - Запитало віддзеркалення. - Думаю мої справи можуть почекати. Вечеря дуже добра пропозиція.
Жак здригнувся. В його свідомості спливли образи чи то спогади. Огидні. Криваві. Образи від яких його б знудило, та тіло більше не слухалось. Мерзенні образи бажань почвари, що дивилась на нього з дзеркала крижаної води. Почвари що зі насолодою облизала його губи його язиком. Відчуваючи як від страхів Жака рот наповнився слиною. Воно смакувало його відразу та відчай. Жак хотів перехреститись та руку не слухались. Він хотів бігти та ноги приросли до землі. Безсилий жах душив та пригнічував. Облаштовуючись потроху почвара розім’яла його руки. Та похитала головою, його головою, зі боку в бік.
- Ну, - сказало Віддзеркалення, - от побачиш нам буде добре разом.
І білки очей жака налилися кров’ю.
- Ка…Кам... дітей... і тіка… - намагався вичавити з себе Жак, та зібравши решту сил заволав що сили. - Тікай!
Хотів заволати. Бо вийшов тільки здавлений сип. Жак перетворився на в’язня власного тіла і більше нінащо впливати не міг. Демон вже нахилився його тілом аби підняти сокиру. І голосно та огидно розреготався. З розтягнутим в дурній посмішці обличчям Жак пішов вбивати власну родину.
***
Брат Рафаель, монах домініканець, зробив глибокий вдих. Очі двох десятків священників були спрямовані на нього. Вони очікували. І було чого. Опонент виступив вправно. На додачу брат Франциск був натхненним оратором з гарно поставленим сильним голосом колишнього хориста. Його емоційна промова, та заклики нещадно очищати світ від скверни нечестивої, нікого не залишили байдужим. Навіть Рафаеля.
Проте. Рафаель сам обрав цю роль. І теж мав що сказати.
Нарочито спокійно, витримуючи паузу і підкреслюючи впевненість в аргументах монах виступив на середину зали.
- Шановна колегія, - Рафаель набрав більше повітря в груди та підвищив голос., - Пане голово. Свят отці. Ми почули сильні огидні звинувачення. Дияволопоклонство. Чаклунство. Чорна магія. Огидні роду людському та Волі Божої явища. - Рафаель зробив паузу і підвівши погляд на розп’яття, що нависало над президією, перехрестився. Всі присутні повторили жест. - І ми як ніхто добре знаємо, що сьогоднішній спокій Златої Праги, Вроцлава, Варшави та Києва забезпечений тим що там на Сході за Дніпром надійно тримається Рубіж. Але люди забувають про зло. Тим більше у Мадриді та Лондоні, що так далекі від лиха Гнилих Земель. І підступні сили користуються з цього. Дияволопоклонство, шабаші та огидні культи ширяться користуючись людськими страхами та слабкостями. Але ми є і ми нищимо зло. Не даємо йому закріпитись в осяяних благодаттю божою містах. Зруйнувати надію. Ми той меч що захищає чисті душі.
- І саме тому наша задача карати, - випалив Франциск, - Без вагань! Без зволікань!
- Саме так. - Погодився Рафаель, — але карати ми маємо винних.
- Що ви хочете цим сказати брате? — спокійно та владно промовив кардинал Гранадос, людина що звикла віддавати накази яким підкоряються.
Поверх червоної кардинальської сутани він носив домініканський плащ. Ховаючи обличчя в тінях під каптуром.
- Я якраз хотів до цього перейти. - промовив призначений колегією захисник.
- Прошу. - зробив запрошуючий жест правою рукою кардинал, та поправив ліву полу плаща.
- Вся справа почалася з наклепу. - прибічники Франциска обурливо загомоніли. І Рафаель поквапився продовжити. - Так. Першим документом у справі є анонімна записка яку церковний писар, брат Гранфло, склав на прохання пана Олафа. Де сповіщав що пан Торвальд займається чорною магією, завдяки якій його корови пережили важку зиму. Також Олаф звинувачував Торвальда у тому, що він, - Рафаель взяв перший аркуш зі свого столу, та зачитав. - Чаклунством підступним зіпсував характер моєї дружини, перетворивши її на нестерпну мегеру. - Рафаель посміхнувся, - Цікаво скільки подружніх пар ладні написати таке про тих з ким заприсяглися бути в скорботі та радості?
Питання було риторичне та влучне. Бо всі присутні добре знали яку купу подібних записок продукують подружні пари. З іншого боку завше було чим розтоплювати каміни та печі. Тож багато хто в залі посміхнувся. Це добре. Тепер треба повернутись до аргументів закону.
- І саме тому, - брат Рафаель трошки підвищив голос - Конгрегація Священої Канцелярії наполягає у своїх едиктах від 1567 та 1609 років, оновлених 1762 року, що заява людини в якої є конфлікт з обвинувачуваним не може розглядатися як підстава для початку слідства. Бо це очевидний наклеп. А при частих зверненнях увагу треба звернути вже на самого донощика, що марнує час та сили Інквізиції.
- Заперечую, - підхопився брат Франциск, - між панами не було конфлікту. Матінка Церква отримала звістку від пильного християнина.
- Настільки пильного, - швидко вставив брат Рафаель, - що згідно з допитами пані Сігні, його дружини, - захисник підняв зі столу наступний аркуш, - він не спромігся заготовити вдосталь сіна для власної скотини і в середині зими їм довелося обирати котру з корів забити аби решта могла протягти до весни. Про що пана Сігні увесь рік попереджала свого чоловіка. А також просила свого брата допомогти з ремонтом хліву. А як мені відомо від голоду чи холоду корови дохнуть значно частіше ніж від чаклунства. Навіть в наш час.
- Заперечення відхилене, - кивнув кардинал Гранадос, та повернувся до захисника - продовжуйте.
- Дякую ваша превелебність, - Рафаель кивнув, та продовжив. - У всіх протоколах слідства пан Торвальд позначається як чаклун. Що також є грубим порушення процесуальної норми. Бо, нагадую згідно, були схваленої та благословенної Папою Сикстом IV, ніхто не може бути названий чаклуном чи відьмою доки провина його не доведена судом.
Це дійсно була серйозна недбалість з боку слідства і Франциск мав швидко відкинути це зауваження не дати сфокусувати на ньому увагу.
- Під час обшуків в домі були вилучені відьомські символи та чаклунські трави! - наполіг обвинувачувач.
- Чаклунські трави були опізнані як Tília cordáta та Matricaria recutita, - спокійно заперечив Рафаель, - а як всім відомо відвар цих зборів з медом дуже допомагають при кашлі. Кожен монастир старається заготовити їх на зиму. Пропонуєте звинуватити ченців в чаклунстві?
Більшість присутніх вже посміхались не приховуючись. Навіть в президії хтось закашлявся намагаючись приховати посміх від суворого погляду падре Гранадоса.
- А чаклунські символи!? - в’їдливо промовив Франциск.
Рафаель кивнув. Тут нещасний селянин дійсно дав маху. Монах замислився. Далі слова треба добирати дуже ретельно. Бо кожне з них брат Франциск не промине використати проти Рафаеля та нещасного Торвальда.
- Гальдрастави. - Кивну брат Рафаель, - на жаль, поширений забобон в Скандинавії. Та боротися з ним варто освітою. Бо інакше ми пів Скандинавії мусимо стратити за чаклунство. А ту половину що покоїться у гріхах спалити.
- Він поширював ці мерзенні символи між селянами. - віддушив слабину в аргументах брата Рафаеля натиснув брат Франциск. - Та вішав пергаменти з ними у хлівах аби вберегти корів.
- Так, - кивнув брат Рафаель, - це правда. І промовляв при цьому молитву до святого Юри, що шанується також як покровитель домашньої худоби.
Це була помилка.
- Святотатство! - вигукнув брат Франциск, - Дияволопоклоництво. Через приниження імені святого, чаклунським ритуалом!
Монахи схвальними вигуками підтримуючи Франциска. Але насправді брат Рафаель навмисно припустився цієї помилки. Йому треба було витягти Франциска на гнів аби перехопити ініціативу в наступних аргументах. Показати президії свого опонента як засліпленого гнівом фанатика. Зрештою добрий християнин Торвальд не скоїв багато помилок. І це була як не найбільша. Тепер треба перейти до сильніших аргументів по справі аби переконати суддів, що чоловік хуч і був не безгрішний та все ж жертва заздрісного сусіда та жадібного церковного писаря.
- Прошу зачекати. - раптом наказав кардинал Гранадос.
Та поманив жестом геть юного ченця посильного, що перелякано застиг біля президії. Побачивши дозвіл, хлопчина незграбно підбіг та поцілувавши перстень кардинала поклав перед ним маленький аркуш. Гранадос прочитав. Кивнув та жестом відіслав хлопчину. І той з полегшенням вибіг з зали. Що сказати Присвята Інквізиція, захисниця благочестивих та Матінки Церкви, лякала не тільки світську владу та мирян, але і ченців та священник. І хоч наразі Рафаель знаходив цю сцену кумедною, в цілому тенденція його і справді жахала. Бо надлишок влади ніколи не доводив ні до чого доброго.
- Комісія проголошує перерву в екзамені на годину. - Гучно пророкотав кардинал Гранадос. - Раджу всім хто ще не виступав повторити свої справи та доповіді. Після братів Рафаеля та Франциска вам буде важко.
Ченці що прагнули отримати звання інквізиторів поволі попрямували до виходу, в пів голосу обговорюючи аргументи захисту та обвинувачення. Брат Рафаель теж збирався піти та його наздогнав голос кардинала Гранадоса.
- Брате Рафаель, прошу, пройдімося.
На обличчях кількох братів що стояли поруч з Франциском на мить проскочили зловтішні посмішки. Та щезли тої ж миті коли хтось поглянув на президію. Гнів і Погорда гріхи який суворо і показово каралися серед інквізиторів. Проте схоже покарання наразі чекає тільки брата Рафаеля. І він попрямував до дверей за якими вже зникла кремезна фігура кардинала.
Осінній вітер ніс холод та сирість до кам’яних коридорів Страговського монастиря. Кардинал та монах мовчки крокували поки не дістались сходів. По них кардинал почав підніматись. Це добрий знак. Отже поки розмова не передбачає докладання додаткового інструментарію, що можна знайти у підвальних приміщеннях.
- Я чув дуже неприємні чутки про вас брате. - не пошепки, проте дуже тихо промовив кардинал.
- Чутки ваша превелебність? - брат Рафаель намагався удати здивування, і був певен що виходило в нього не дуже.
- Ніби ви виступали проти політики Матінки Церкви, - без осуду та роздратування декламував падре Гранадос. - Ви обурювалися тим що Інквізиція сіє страх та змушує людей боятися власної тіні. Ніби ми відступили від первинних засад, що стали причиною відновлення Конгрегації та наданню нашій інституції нових повноважень.
Рафаель звертав увагу як поодинокі монахи та каноніки повертають голови в їх бік та прислуховуються. Але раз кардинал почав говорити при свідках значить хотів аби вони його почули. Така владна особа як падре Гранадос добре розуміє, що у стін багато вух і всі вони служать різним панам.
- Мене лише непокоїть, - старанно розгубленим тоном відповів брат Рафаель, - як часто брати та святі отці, що діють від імені Великого Легата Канцисторії впадають у гнів. Ми сіємо не страх божий, а страх перед людьми що діють від його імені. - брат Рафаель осікся, та подумав над наступною фразою, бо дуже добре розумів кому і що каже. І цілком імовірно зараз вирішувалась його доля. - А це не вірно. Бо люди починають вбачати в нас джерело терору, а не світоч надії. Сліпий страх знесилює. А несправедливі та надміру жорстокі вироки можуть навпаки, відвернути людей від церкви, спантеличити добропорядних християн.
Вони наблизились до дверей перед якими стояв кремезний велет в домініканській рясі. А це вже поганий знак. Велет поштиво вклонився кардиналу та відкрив перед ним двері до келії. Кардинал запросив юнака увійти. Намагаючись не виказувати страху, Рафаель зайшов у середину.
Келія виявилась невеличкою добре обставленою кімнатою. під одним вікном міцне ліжко з розп'яттям на стіні. Навпроти дві книжкові шафи. Біля вузького високого вікна - простий стіл по центрі якого графин богемського скла та три високі фужери. Але головне - келія кутова і мала що найменше дві зовнішні стіни. Отже менше шансів, що їх будуть підслуховувати.
- Юначе. - нарешті промовив кардинал Гранадос важко опустившись в крісло та відкинувши капюшон відкриваючи обличчя спотворене страшним опіком. що тягнувся від вилиці аж до лоба через все обличчя. Та на понівеченій полум’ям шкірі можна було розрізнити сліди довгих пазурів. Давши брату Рафаелю призвичаїтись до вигляду свого обличчя падре Гранадос продовжив. Зараз це був голос безмежно втомленої людини. - Ви праві у ваших звинуваченнях. Але ви юні і не розумієте всю крихкість нашого становища. Воно жахливе. І ми про це знаємо.
- Але...
Почав було брат Рафаель, та кардинал зупинив його жестом правої руки. І тільки тут монах помітив, що порожній лівий рукав намертво пришитий до кардинальської ряси.
- Чули про експедицію Грабаренка?
- Чесно ні. - Похитав головою брат Рафаель.
- Почитаєте на дозвіллі. Ви матимете доступ до повних звітів. - ця фраза здивувала Рафаеля, але схоже сьогодні його таки сану не позбавлять. - Та якщо коротко вони зайшли в Гнилі Землі. Та спровокували Хвилю. - від цього слова холодний та липкий страх обценьками стиснув серце Рафаеля. Він чув про хвилі від батьків у рідному селі. Але той непідробний жах старших що бачили на власні очі цілі поля посталих мерців дуже добре відклався у пам’яті. Та офіційно їх не було вже дуже давно. Кілька десятиліть. Кордон надійно тримається. Лишилось зачистити поодиноких блукачів і ось-ось почнеться їх рекультивація. Кардинал добре прочитав всі ці питання в очах юного монаха і повторив. - Справжню Хвилю. Кордон ледь вдалося втримати вчасно підтягнувши резерви. В Гнилих Землях все дуже погано. Значно гірше ніж ми кажемо. Значно гірше ніж людям варто знати.
Рафаель не знав що сказати. Він багато чув про жахіття Навали до того як її зупинили. І вже майже тридцять років не було жодної Хвилі. Він сам, чесно вже вірив що найгірше позаду. Апокаліптичне минуле де мертві повстали з могил, відступило і кінець світу не настав. Не в останню чергу завдяки арміям під прапором Христа. Тепер лише землі вкриті прокляттям відмежовані надійною лінією фортів Кордону.
- Ви ж з України? - точно знаючи відповідь запитав кардинал - Скажіть яке ім’я дали вам батьки?
- Ґнат. - відповів брат Рафаель борючись з неприємним передчуттям. Воно потроху відступало, але все ще лишалось. Здається все ж ним не невдоволені, але що означає вся ця розмова він збагнути не міг.
Падре Гранадос кивнув.
- Я бився у битві під Києвом. - промовив він дивлячись у вікно, - І потім супроводжував війська кошового Прокопенка та Посполите Рушення князя Боровецького в ривку на Січ. Ваш народ волелюбний. Це у вас в крові...
Кардинал говорив все повільніше і повільніше. Поки не замовк.
- Це там ви втратили руку? - несподівано навіть для себе запитав брат Рафаель.
- Так, - кивнув Гранадос, продовжуючи дивитись у вікно - не могли розібрати вкусили мене чи ні. Тому я сам її відсік. Наказав припалити рану аби я міг вести терцію далі. Люди були виснажені тому їм був потрібен зразок незламного духу. - кардинал перевів погляд на Рафаеля та глянув йому прямо у вічі. - Як зараз. Ми вдивляємось в безодню. Страх. Страх та відчай точить серця людей. І ось це наш перший ворог. Насправді. Ви занадто молоді і не бачили того, що сталося з Православною церквою, та її вірянами після падіння Константинополя. А ми стараємось приховати всі кінці, бо то було пекло. Але значно жахливіші речі відбуваються в Новому Світі. Хай як він далекий та вільний від Загрози без скеровуючої руки Матінки Церкви люди ладні перетворитись на огидну зграю. Що боїться власної тіні і ладна забити саму себе до смерті.
- Але тримати людей у темному страху - це погане рішення. - Відвертість кардинала розслабила і додала сил та впевненості у собі. - Короткострокове з поганими наслідками.
- Ви здібний юнак, - кивнув падре Гранадос, - і сподіваюся колись біретта прикрасить вашу голову. І тоді ви зможете просувати кращі рішення.
- А поки?
- А поки брат Рафаель, - падре Гарнадос зітхнув, - в Колегії є для вас завдання. Більшість ваших братів, Франциск зокрема, приєднають до тої частини Святої Інквізиції що у всіх на видноті. І будуть сіяти страх божий та давати контрольовані випуски гніву. Ми беремо на себе цей гріх аби душі пастви нашої могли урятуватись. Але ваші здібності значно вищі за тримання у страху черні та шляхти. Вас було обрано як людину що може стати проти справжнього зла. І захистити від нього підданих Святого Престолу. Ви будете серед тих хто веде цей бій залишаючись в тіні. І тих хто колись прийматиме рішення, що робити з такими як Франциск. Ви смілива Людина і ця сміливість вам дуже знадобиться.
- Господь зі мною і він вказує мені шлях. - переконано промовив брат Рафаель.
- Всім нам. Amen. - погодився кардинал та узяв зі столу невеличкий дзвоник.
Пролунав ледь чутний дзенькіт чистого срібла і одна з шаф провернулась. І до кімнати зайшов монах францисканець. Невеличкий, сивий дідусик, що чимось невловимим нагадав Ґнату діда Микиту, що тримав пасіку край села та любив пригощати всіх дітей медом. Прямо з сотами. Віск прилипав до зубів і потім його доводилось відшкрібати пальцями. А дід Микита сміявся та казав, що то корисно. Від теплих спогадів брат Рафаель посміхнувся.
- Знайомтесь це падре Молінаро. - промовив Кардинал, - До речі саме він виступав захисником у справі яку ви розбирали проти брата Франциска.
- Я вражений юначе! - вигукнув той і голос у інквізитора виявився таким же теплим та лагідним як у діда Микити. - І одразу Джузеппе. Нам з вами зайві оті формальності. Тим більше у тісному колі друзів. - при цих словах падре Джузеппе Молінаро покосився на Гранадоса.
Добре кругле обличчя, легка манера розмовляти, щира посмішка - все це більше пасувало якомусь сільському священнику, що трохи перебрав оковитої на ярмарку. А аж ніяк не могутньому та грізному борцю з демонами.
- Ви, - продовжував він, наповнюючи келію теплотою і вже навіть Гранадос не здавався такою гнітючою брилою сірого мармуру, - майже слово в слово повторили мою стратегію. Та що ви планували сказати після того, як вас спіймали на, тому що наш нещасний Торвальд поширював чаклунські символи?
Питання було складне, але прозвучало так ніби він питав чи не хоче хтось яблуко. Брат Рафаель замислився, та все ж вирішив казати як планував:
- Проігнорувати. - Джузеппе та Гранадос підняли брови майже синхронно. Та брат Рафаель проігнорував і це. - Це правда. Тож не варто її заперечувати. Потрібно якомога швидше змістити акцент. Брат Гранфло, церковний писар, та Олаф домовились розподілити майно підсудного. І на момент прибуття слідчого вже перегнали корів Торвальда та ділили його поле. Що свідчить про корисну майнову зацікавленість. Бо подібні речі можливі виключно по рішенню суду Інквізиції, яка окремою ухвалою має передати майно або церкві або громаді.
- Процесуальна дрібниця, - зневажливо відбив падре Джузеппе.
- Але майно перейшло не на користь церкви. - спокійно продовжив брат Рафаель, - Нечистий на руку священник забрав його собі. І він же міг підкинути символи Торвальду. Бо подальше розслідування показало, що сам Гранфло також малював гальдрастави та продавав їх як обереги…
- Але звинувачуваний зізнався. - перебив падре Джузеппе.
- Під тортурами, які значно перевищували припустимі при тих звинуваченнях, - з тиском відбив брат Рафаель. - та загрозою смерті для його дочок…
Брат Рафаель готовий був продовжувати та Джузеппе ляснув по столу долонею.
- Ха-ха, - розвіявся він і ткнувши пальцем в суворого кардинала Гранадоса та промовив — я ж казав хлопчина кмітливий. Я тоді саме так і зробив.
Падре Гранадос зробив жест який можна було б назвати розвів руками. Та в нього була лише одна рука.
- Налий вина, - запросив він падре Джузеппе.
І старий священник з готовністю відкоркував графин.
- Отже, - протягнув келих Рафаелю Джузеппе. - Юначе, радий вітати вас у Святій Інквізиції.
- В найсвятішій її частині, - з кривою усмішкою продекламував Гранадос. - яка лазить в найтемніші глибини.
- Саме так, - зі щирою посмішкою посміхнувся падре Джузеппе. - І власно зараз саме час відмовитись. Бо в мої кампанії ти зіштовхнешся з найогиднішим злом та найпотворнішими вчинками людей. Відступиш?
В останньому слові не було вже звичної теплоти та несерйозності голосу сільського священника. В ньому дзвеніло залізо кайданів та сталь катівських інструментів. Питання прозвучало жорстко та чітко. Рука падре Джузеппе, неочікувано сильна, затримала бокал не даючи брату Рафаелю забрати його.
- Я прагнув саме цього. - спокійно вимовив Рафаель.
Інквізитор відпустив бокал і промовив вже зі звичайною веселістю:
- Va bene!
- Sic esto. - кивнув Гранадос.
Пригубивши вина Джузеппе відставив бокал та швидко заговорив.
- Власно юначе скільки часу вам треба на збори? - і побачивши німе питання продовжив майже змовницьким тоном. - у нас є справа. Випадок одержимості демоном який треба терміново розібрати. А їхати там не близько.
- Годину падре. - подумавши кивнув брат Рафаель.
- Ну так швидко нам треба, - посміхнувся падре Джузеппе. - у вас є час до ранку. І ви ж знайомі з обрядом екзорцизму?
- Звісно падре, - кивнув брат Рафаель. - Та все ж як справа термінова я готовий рушати негайно.
- Я ціную ваш запал юначе, - трошки сумно відповів Джузеппе, - там їхати нам за Рейн. Якщо відправляють мене, то скоріш за все інші не впорались. Чи не впораються. Тож ми маємо час в запасі аби не їхати проти ночі. Плюс нашому супроводу треба відпочити.
- Супроводу? - чомусь це здивувало брата Рафаеля.
- Звісно, - кивнув Джузеппе, - благочестивим лицарям що дали обітницю супроводжувати мене та захищати від усього зла. Цього світу та потойбічного. Але їм теж треба відпочивати. Тож завтра з ранку ми заїдемо за ними.
- Вони не тут?
- Вони, - чомусь падре Джузеппе замислився. - в іншому місці.
- У Храмі Діви Марії Переможної і Святого Антонія Падуанського? - припустив Рафаель розмірковуючи де могли б очищати молитвами свої душі славетні паладини.
Джузеппе посміхнувся. Гранадос важко зітхнув.
- Так їм варто було б туди завітати. - промовив інквізитор. - Але наразі вони по інший бік Влтави. Серед дів, скажімо, геть не святенних. - побачивши німе питання в очах брата Рафаеля, падре Джузеппе нарешті змилостивився - У борделі. Здається заклад зветься У маман Клариси.
***
Верхи Рафаель їздив та все ж був сильно здивований коли виявилось, що їхати йому доведеться на коні. Звісно не на лицарському дестрієрі, але на дебелій коняці, що виявились спокійною кремезною кобилою. Яка здавалось могла вічно трусити по дорогах. Та все ж під кінець першого дня брат Рафаель був радий пораді Джузеппе знайти собі штани. І бажано не одні.
Власно супроводжував інквізиторів почот з трьох лицарів.
Перший Вільгельм лицар госпітальєр, та старший серед воїнів. Він очолював колону. Суворий, жорсткий лицар з вовчим поглядом і манерою говорити різко та відривчасто. За короткий час знайомства Рафаель зрозумів що то людина дії для якої справи завше найпромовистіші.
Замикали колонну, з прив’язаними до сідел в’ючними кіньми ще двоє.
Балакучий тевтонець Зіґфрід який здавалось як і падре Джузеппе міг говорити без перерви буквально про все. Погоду, подорожніх, свіжі та не дуже новини та навіть колір неба З іншого боку це розбавляло нудний пейзаж пізньої осені.
І останній лицар в білому плащі з червоним єрусалимським хрестом стражів Гробу Господня. До нього погляд брат Рафаеля повертався постійно. Молодого інквізитора жерла цікавить та все ж він не наважився розпитати про лицаря що постійно читав молитви перебираючи чотки. Навіть коли їхав.
- Падре Рафаель, - під час чергової зупинки підступив до нього падре Джузеппе — мені здається, вас щось непокоїть.
Вони зупинились в невеличкій дорожній таверні де на майданчику перед таверною стояв лише один парокар місцевого торговця. Страж Гроба Господня звісно викликав здивовані майже налякані погляди і шинкаря і його дружини. Та червоні печатки Джузеппе в купі зі знаком Господня Полум’я на рясах двох ченців швидко заспокоїли мирян та як ножем відрізали всі зайві питання.
- Та ні отче... - хотів було викрутитись Рафаель, ставлячи на стіл тарілки.
- Питати дозволено, допитливість не гріх — похитав головою падре Джузеппе, та перш ніж Рафаель встиг щось промовити додав. - Джавар Ефіоп.
- Але ж...
- Він, християнин. Здійснив паломництво до Гробу Господня. Де вступив до війська святого. І отримав почесний титул лицаря ордену Святого Гробу Господня. Цього досить?
- Цілком. - кивнув падре Рафаель що все ж вже призвичаївся до чорноти шкіри Джавара, що різко контрастувала з білизною його зубів.
- Нас оточує по справжньому дивовижний світ. - посміхнувся падре Джузепе, - мене і досі захоплює вигадливість Творця.
Тим часом лицарі закінчили з кіньми та приєдналися до священників за столом очікуючи на затрапезну молитву від Джузеппе
Поступово Рафаель почав потроху знаходити спільну мову з лицарями. І виявилось, що найбільш відкритим є саме Джавар. І певно найрелігійнішим. Він дуже добре знав писання і багато в чому поділяв побоювання та прагнення падре Рафаеля. А ще любив розповідати дивовижні історії про власні краї і неймовірних створінь що там живуть. Та слухати такі ж розповіді Рафаеля. По всьому відчувалось що він дуже сумує за домом який дуже давно полишив. Але він сумирно крокує тою дорогою що веде його Господь і радий цьому. І в цьому вони теж зійшлися з Рафаелем.
Вільгельм говорив по суті, в подробиці не вдавався. Та і взагалі не любив порожніх балачок. На привалах він старанно перевіряв обладунки, зброю, упряж. І лагодив все за найменшої ознаки зношеності. Не дивно що саме він був старшим над лицарями. Та Джавар якось дуже влучно звернув увагу Рафаеля на те, що Вільгельм дуже любить зірки. І кожний вечір при чистому небі просто сидіти під безмежним небом вдивляючись в неосяжну глибину.
З Зіґфрідом виявилось все теж не так, як задавалось, на перший погляд. Бо за веселістю та показною відкритістю він щось ховав. М’яко та впевнено відмежовуючи порожніми балачками історію свого минулого. І тут теж Джавар підказав дослухатись до того, про що просить в молитвах Зіґфрід і як багато імен він згадує. Дуже багато.
Але більшість часу Рафаель звісно проводив з падре Джузеппе. Який дуже суворо та в'їдливо розпитував про все. Від ознак чаклунства та міток диявола до імен князів пекла та хто кому підпорядкований. Що відомо про Повсталих та Хвилі. І як глибоко забрідали блукачі. Де та які культи поширені і що спонукає людей вступати до них. А ще які культи принесли з собою біженці та ті хто повернувся з Нового Світу. І зажди Рафаель був впевнений у своїх знаннях. Відповідав чітко, те що уважно читав та конспектував. І кожного разу падре Джузеппе на друзки розносив його відповідь. Виправляючи та доповнюючи все те що можна було почути на лекціях чи прочитати в гримуарах. Попре добродушну манеру спілкування падре Молінаро був суворим вчителем.
Селища на сході Франції, що було метою подорожі, вони дісталися пізнього вечора. Та ще до того як сонце зайшло небо закрили важкі темні хмари, що пролилися холодним дощем.
- До замку графині поїдемо завтра. — перекрикуючи завивання вітру вигукнув падре Джузеппе, - сьогодні глянемо на одержиму.
- Це дуже дивний шторм. - відповів падре Рафаель.
- Та ні!, - відмахнувся падре Джузепе, - Просто осінь. Поїхали швидше я хочу під дах та теплого чаю.
І всі рушили кутаючись в плащі від холодного вітру з дощем. Село зустріло їх мовчазною брудною вуличкою та гавкотом собак. Місцеві повною мірою поділяли прагнення падре Джузеппе і від хат вже тягнувся затишний запах диму. Лише поодинокі селяни заганяли худобу по хлівах. Проїхавши село вершники піднялися на пагорб, до невеличкої церкви.
Та несподівано з’ясувалося що двері церкви зачинені. Вільгельм рушив до дому священника і за кілька хвилин повернувся та ледь не за комір притяг переляканого падре Адріана. Маленький сільський диякон бурмотів щось собі під носа з чого насилу вдалося розібрати що одержима замкнена у церкві і тепер це місце прокляте.
- Іменем престолу святого Петра, - раптом повним сили та влади голосом, від якого здавалося б навіть вітер вщух, промовив падре Джузеппе, - я Інквізитор, я прибув сюди покласти край цьому неподобству!
Падре Джузеппе вліпив звучного ляпаса Адріану що привело священника до тями. Погляд його сфокусувався. Здалося він тільки побачив людей що стояли перед ним. Але отямився падре Адріан ненадовго. Наступної миті священник впав прямо в дорожню грязюку дякуючи Богу, що прибули посланці Вогняної Палати. З нового потоку його белькотіння стало зрозуміло, що сьогодні він зібрав селян аби спалити відьму, та раптом налетів дощ і вони не змогли підпалити хмиз. Падре Рафаеля перемикнуло від такого невігластва. Зіґфрід так стиснув кулак що шкіра перчатки заскрипіла. Вільгельм сплюнув. А Джавар похитав головою
- То був промисел Божий, а не відьомське чаклунство. - Констатував падре Джузепе. - бо ми прибули сюди врятувати душу невинну. І це зробимо. Відчиняй!
Почувши наказ та урочисту преамбулу падре Адріан швидко закивав і плутаючись у раси та мотузки що підтримувала об’ємний живіт, став гриміти зв’язкою ключів.
- Падре, — тихо промовив Вільгельм, підійшовши до Джузеппе. - ми відведемо коней до хліва. Беріть зараз що треба.
- Падре Рафаель, - молодий інквізитор все ще не звик що до нього звертаються падре і пропустив перше звернення. - падре Рафаель! Зніміть наші сумки. Схоже ви мали слушність, буря не проста. Панове, - Джузеппе звернувся до лицарів, - беріть свою броню та зброю.
Вільгельм кивнув та наказав лицарям.
- Броню та зброю в церкву.
Рафаель швидко зняв дві мокрі шкіряні сумки в яких лежали інструменти святої інквізиції: реліквії, святі масла та церемоніальні знаряддя. Тим часом падре Адріан зумів здолати замок на дверях церкви. В середині панував такий же холод як і ззовні. Добре хоч дощ на голову не капав.
- Вона тут , - прошепотів падре Адріан. намагаючись сховати голову від дощу, але поріг церкви не переступати - ми знайшли її вдома. Серед трупів дітей. Чоловіка так і не знайшли. Це було жахливо вона... вона... робила...
- Це не важливо. - Відмахнувся падре Джузеппе. - Кажете в нещасної були діти?
- Так-так, - закивав священик, - троє прекрасних діточок. До чого добра була родина. Набожна. Чемна….
- Така добра що аж нудить! - пролунав високий голос від вівтаря.
Адріан та Рафаель здригнулись, перший від страху інший від несподіванки. Але Джузеппе спокійно перехрестив той напрямок та промовив:
- Благослови тебе Господи за це уточнення.
Почвара в тілі людини зашипіла та засмикалась. Від чого стовпи, до яких її прив’язали, заскрипіли хитаючись від нелюдської сили.
- Падре Рафаелль, - повернувся до помічника Джузеппе, - Розпаліть, будь ласка, свічки нам треба світло. А ви падре, поклав він руку на плече диякона, - розтопіть піч. Бо холодно ж тут страшенно.
- Так-так. - кинув Адріан, та поквапився забратись з церкви.
- Там куди ти попрямуєш буде дуже спекотно! Священик. - проричало створіння. - О! Ти не місцевий. З далеку їхав?
- Бували подорожі і довше. - спокійно промови Джузеппе розкурюючи ладан.
Нарешті Рафаель зумів розпалити свічку та почав потроху запалювати інші висвітлюючи безлад та гармидер що панували у церкві. Лавки були перекинуті. Пара зламані. Розп’яття, що стояла перед вівтарем розкололося. Обламана його частина, з головою Спасителя, лежала у ніг жінки, що на двох мотузках була розтягнута між опорними стовпами будівлі. Нещасна була закуйовджена та брудна. З під брудного волосся, що закривало обличчя, з Рафаеля не зводили погляд два налиті кров’ю ока. Тіло нещасної було ледь прикрите роздертої сорочкою. А шкіра жінки була вкрита синцями та подряпинами. І не виключено що в такий спосіб добрі християни намагалися самотужки вигнати демона.
- Що? Подобаюсь? — розтягнуло людський рот в кривій усмішці створіння. Повернувши її до Рафаеля.
- Як і всі створіння божі. - сумирно відповів молодий інквізитор.
Нагородою йому стало шипіння.
Двері прочинились і до церкви зайшло троє лицарів. Демонічна почвара в раз оживилась.
- Ооооо. - з насолодою протягнув демон. - Який запах. Такий добре знайомий. Прям як у мене де треба! Хто хоче перевірити? Агов смаглявий. Хочеш бути першим? - демонице провернулась так аби сісти і широко розкинути ноги. - Чи можете всі одразу. Я придумаю що з вами зробити.
Промовивши це створіння облизнулось.
- Вона була матір’ю. - промовив до лицарів Джузеппе.
- Благословенна Діва Марія, - промовив Зиґфрід, та перехрестився. - Благословенна Ти в жонах‚ і благословен плід утроби Твоєї.
Троє лицарів повторили хресне знамення. Вперед виступив Джавар і затягнув несподівано чистим та високим голосом:
- Gaudete, gaudete! Christus est natus — він розкинув руки та зробив голос ще вище. - Ex Maria virgine, gaudete! Tempus adest gratiæ Hoc quod optabamus,...
- Різдвяний Славень Діви Марії? - Вигнув, від подиву, брову падре Рафаель коли до нього підійшов Джузеппе.
- Гарний вибір — знизав плечима інквізитор, - вона найславетніша з матерів, її прихильність та милість нам будуть в краї доречні. In nomine patris et filii et spiritus sancti. Amen.
Він перехрестив Рафаеля та накинув йому не плечі столу. Потім повторив благословення та перехрестившись теж перекинув через шию смугу пурпурної тканини. Обоє священників підперезалися цингулумами. І рушили до демона.
- Gaudete, gaudete! Christus est natus — разом грянули під склепіннями голоси трьох лицарів. Грубі, хриплі не зовсім ладні вони були далекими від янгольської чистоти церковного хору. Проте були сповнені непідробної чистої віри.
Демон корчився та звивався на підлозі церкви. Сиплючи прокльони та образи. Та як не силкувався та не надривав зв’язки не міг перекрити три спокійні урочисті голоси. Та раптом монотонний барабанний дріб дощу стих. Миттю. Ніби двері десь перекрили заслінку. Люди перезирнулись. А з нічної тиші долетіло віддалене вовче виття. Та надто хрипле. І кожна спроба завити закінчувалась для тварини хрипким кашляючим гавканням.
Джузеппе та Вільгельм перезирнулись. Вони миттю зрозуміли одне одного. Госпітальєр кивнув та скомандував:
- В броню. Вони атакуватимуть селище.
Нічого не уточнюючи лицарі розгорнули мішки з яких з дзенькотом на підлогу висипали частини лат. І стали методично та спокійно вдягати броню готуючись до своєї битви. А священникам час було розпочинати свою.
- Ви тут всі здохнете! - огидним високим голосом вигукнула почвара — Здохнете! Мене звільнять! Вони вже їдуть!
- Так ми звільнимо цю нещасну від тебе. - кивнув Джузеппе. Та промовив до Рафаеля. - починайте молитись.
Рафаель кивнув та зімкнув руки замком з затиснутим в них ланцюгами від кадила, почав читати чисто та рівно:
- Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum. dveniat regnum tuum....
Рафаель встигнув повторити слова двічі коли через понівечену церкву прокрокував Вільгельм. Важкі кроки лицаря та лязкіт металу броні стали химерним та чомусь дуже доречним акомпанементом словам молитви. Тримаючи шолом на згині ліктя., лицар підійшов до священників та промовив:
- Ми готові.
- Добре, - кивнув падре Джузеппе та повернувшись до Рафаеля хотів попередити аби той читав молитву не перериваючись. Та побачивши що це нагадування зайве. Кивнув сам собі та пішов слідом за лицарем. Рафаель же продовжив декламувати:
- ... , et dimitte nobis debita nostra sicut et nos dimittimus debitoribus...
Падре Джузеппе підійшов до лицарів, що вже розкрили окрему, дуже добре зшиту, сумку з якої дістали три табарди. Два білосніжних. Один з чорним хрестом інший з золотим. І один чорний з білосніжним хрестом. Та закривши сталь броні освяченою тканиною, вишитою руками чорниць, та допомогли одне одному надягти наплічники. Нарешті воїни опустились на одне коліно і падре Джузеппе урочисто прочитав:
- Sed et si ambulavero in valle mortis, non timebo malum; - Інквізитор по черзі перехрестив лицарів — quoniam tu mecum es, virga tua et baculus tuus, ipsa consolabuntur me.
- Amen. - промовили троє лицарів.
Вони одягли шоломи та узяли до рук зброю.
- Ми зачинимось в середині і будемо чекати до ранку. - промовив Джузеппе, Вільгельм мовчки кивнув затягуючи ремінь шита.
- Там-там... - забіг озираючись через плече в нічну пітьму отець Адріан, - я бачив... я … - він з маху налетів на Джавара. Та ефект був такий же як би він зустрів стіну. Священник впав на сідниці і шумно видихнув - ооохх.
Він проводив поглядом трьох лицарів що мовчки пішли в ніч.
- Це добре, що підійшли отче Адріан — промовив Джузеппе, допомагаючи диякону підвестись - заходьте. В нас з вами буде сьогодні своя битва.
- Аа — протягнув сільський священник та шморгнув носом. - а як же моя паства?
- Мої люди подбають.
На цих словах Джузеппе штовхнув священник в середину церкви та закрив двері.
- Ідемо від хати до хати. - промовив Вільгельм. - Проходимо все село і повертаємось до церкви. Вони точно хочуть витягти нас подалі. Відганяємо почвар від домів селян та даємо з'юрбитися перед дверима храму. І тоді добиваємо.
Вільгельм захлопнув забороло шолома не очікуючи від своїх людей відповіді.
- Добре що осінь. - кивнув Зіґфрід.
- Не розумію, — похитав головою Джавар — як в цьому холоді люди живуть?
На саму межу кола світла, перед церквою, виступила почвара. Колись ця істота була вовком Але слабенький демон, що заволодів нею, перетворив нещасну тварину на огидну почвару. Її мармиза витягнулась, ікла видовжились, шкіра в багатьох місцях тріснула, і кровоточила численими ранами. Пащака пінилася слиною. Що під ногами почвари натікала в біло-червону калюжу. Кінцівки видовжилися, а пазурі потовстішали. Одержимий вовк дивився на лицарів залитими кров’ю сліпими очима. Тіло понівечене та спотворене демонічним вторгенням поширювало довкола запахи крові та сірки. Поволі з темряви вийшла ще пара таких самих створінь. А селом вже ширилось виття, гавкіт та скавучання собак, ревіння переляканої худоби та сповнені жаху крики людей.
Вільгельм різко рушив уперед.
Хрест, вишитий срібними нитками, освяченими в каплиці Монте Гаргано, осліпив демона. А наступної миті окований сталлю щит, з тріском роздробив череп одержимої тварини, розбризкавши просякнуті сіркою мізки. Двоє інших демонів кинулися навипередки атакуючи лицаря. Першого госпітальєр прийняв щитом. Рубанувши другого на відсіч. Довге пряме лезо розсікло роззявлену пащеку, разом з шиєю та частиною грудини. Земля запарила гарячою кров’ю. Відкинутий щитом демон розвернувся для нового стрибку. Та Вільгельм одним точним рухом опустив вістря меча на спину тварини. Почувся тріск кісток що ламалися під напором сталі. Тварина сіпнулась на лезі. Та лицар провернув клинок розсікаючи хребет і позбавив нещасного звіра пекельних мук.
Ніч обіцяла стати спекотною.
Вільгельм махнув мечем вказуючи напрямок Зіґфріду. Потім дав команду рушити Джавару. І зрештою сам пішов у сповнену криками та виттям нічну пітьму. Яку вже освітлювали спалахи факелів та ламп.
- Ви тут здохнете... - ніби наспівуючи мелодію солодко протягнув демон. - здо-хни-тее. Мене не полишать. Мої слуги прийдуть по мене.
Спотворений голос жінки дрижав, наче сталева струна, при кожному слові. Здавалось цей огидний різкий голос взагалі не міг належати людині.
- А чого ти не говориш латиною? - запитав Рафаель, - чи може, грецькою?
- Я можу, та не хочу, - огризнувся демон та рот жінки майже не ворушився. - І, ти, мене не змусиш.
Молодий інквізитор відчув слабину демона та згадавши все що радили в таких випадках робити книги, та коментарі падре Джузеппе, Рафаель продовжив:
- А я кажу не можеш. Ти занадто слабкий для демона зі слугами. - Рафаель уникав зустріти поглядами з демоном, дивлячись кудись поз голову почвари. Чим додатково дратував істоту. - Тебе тримають лише дві мотузки. Які надалі робитимуть це ім’ям Господа-Бога нашого. - інквізитор по черзі підійшов до кожної з мотузок та охрестив її помахами кадила. Демон зашипів та засмикався. - Але дивно, що демон який може зламати Хрест Господній не може порвати прості мотузки. Тобі дали сили і їх більше нема. Хто це зробив?
От тепер Рафаель поглянув демону у вічі. І побачив там страх.
- Він іде! - залементував демон. - Він іде!
- Хто іде? - запитав Рафаель. - твій пан?
- Я сам собі пан!
Рафаель глибоко вдихнув наповнене ароматом ладану повітря. І продовжив розпитувати.
Розмокла жижа огидно хлюпала під важкими кроками Джавара. Та він вже давно звик до цієї липкою та гливкої субстанції, що на півночі звали землею. Хоча вона була більше схожа на багно. Та хай що під ногами на нього чекала кривава робота. Добра робота для добрих рук. Рук що очистять мир від Зла. Зла що забрало в нього радість життя. І тепер він, за будь-яку ціну, не дасть цього заподіяти іншими.
Перший демон стрибнув на нього ззаду. Та спотворена тварина втратила можливість рухатись тихо, і в пів оберту Лицар Гробу Господня прохромив груди бідолашному вовку блискучим лезом довгого меча. Друга почвара також обійшла ззаду. Ще крок. Півоберт. Довге лезо описало сяючу дугу з низу в гору розсікши череп почвари. Підступили інші. П’ять. Вісім. Десять. В нічній пітьмі ще можна було розрізнити рухи кількох тіней.
Джавар виставив меч перед собою та підхопив за баланс другою рукою. Лицар повільно окреслив півколо. Спокійно очікуючи котрий з гадів зголоситься бути першим.
- Sauvez-nous! — пролунало з напівпрочинених дверей. - S'il te plaît!
- Не боїтесь. - чітко промовив Джавар. - Закрийте двері та підіпріть їх з середини.
Лицар не знав зрозуміли його чи ні. Але з задоволенням почув як щось важке впало на двері. Джавар подивився на ворогів вздож леза меча, намацуючи ногами надійну опору. Та раптом одержимі вовки чкурнули в нічну пітьму. А на їх місце вийшов боров. Велетенський звір, був страшний ще за життя. Одержимий же перетворився на огидний кривавий мішок, з якого у всі боки стирчали кістки. Його ребра проросли через спину перетворившись на два ряди гострих кістяних лез. Пащаку вивернули шість велетенських іклів. А очі перетворились на два криваво червоних провалля. Меч погано підходив для бою з таким звіром.
Кабан двічі вдарив в землю копитом і кинув своє тіло уперед. Джвавар відштовхнувся та рушив йому навперейми. Непевний відблиск лампи відбився впав на хрест, що три дні намолювали у Храмі Гробу Господня. І золоте шиття спалахнуло променем сонця в нічній пітьмі.
- Розкажи мені про цю родину. - Промовив падре Джузеппе — падре Адіран.
Та священик його не слухав. Він дослухався до виття знадвору яке вже оточувало церкву. Та пазурів, що вже скреблися у двері.
- Падре Адріан! — Інквізитор різко смикнув священника.
- Та нічого розповідати. - промимрив диякон. - їх родина була чемна… благочестива. Підтримували одне одного… Регулярно відвідували церкву.
- Але щось мало бути. - промовив Джузеппе. - Коханці? Заздрісники?
- Ні вони були вірним одне одному. - похитав головою Адріан. - Добрі християни. На сповіді їм і сказати було нічого. Правда...
- Кажіть отче, - голос Джузеппе знову став м’яким, - кожна дрібниця зараз важлива. Ми тут б’ємося за душу нещасної. Чисту душу і тому демони так жадають її отримати.
- Жак, чоловік.. . він ну...
- Продовжуйте.
- Останнім часом, - диякон замислився добираючи слова. - Останнім часом наша графиня кілька разів запрошувала його до себе в замок. І він повертався як у воду опущений. Ніби якась провина гнітила його. А місяць тому вони купили кілька вгодованих на зиму свиней. І дощок на ремонт сараю. А родина хуч і працьовита та все ж бідна.
- Графиня значить ... - очі падре Джузеппе звузились.
Рик. Важкий удар. Крики та зойки. Пауза. Знову рик. Знов удар. Знов зойки. Кожний крок наближав до них. Ричало щось більше за вовка. Значно більше.
- Ніхто не має терпіти присутність нечестивих.
Зіґфрід зручніше перехопив полукс вдивляючись в нічну пітьму. Очі вже призвичаїлись до темряви та добре ловили рух. Та всеодно хотілося скинути триклятий шолом. Але з часів Повстання не просто так повні лати стали актуальними на полі бою. Вороги роду людського не мали гармат. Проте мали ікла та пазурі і добре вміли дряпати, шарпати та кусати. І нападати зі спини. Тож кожна сталева пластина, що захищала від іклів, пазурів та зубів, була доречна. І краще бачити погано ніж дати можливість якісь одержимій тварині вчепитися тобі в шию.
- Scheisse... - процідив крізь зуби Зіґфрід побачивши свого ворога.
Дійсно нащо вселятися у вовка коли можна захопити ведмедя? Велетенська товстошкура почвара з товстезними пазурями. Які стали ще більше та важче. Чудовисько, що поширювала довкола себе задушливий сморід сірки, майже виламала ворота садиби на межі села.
- Озирнись душа грішна, бо я кара твоя. - вигукнув Зіґфрід стаючи прямо навпроти одержимого ведмедя.
Звісно ведмідь не міг зрозуміти людську мову. Зіґфрід це знав. Але демон, навіть такий дрібний, що міг вселитись лише у тварину, його прекрасно розумів.
Раптом у нічній пітьмі щось ворухнулось. Надто швидке та темне для гілки під поривом вітру.
Зіґфрід зробив підкрок назад і крутонувся на місці з грацією матадора виходячи з під удару. Але важкоброньований лицар не матадор, та і ведмідь не бик. Щось важке зачепило плече ледь не відірвавши наплічник. Та Зіґфрід вже набрав потрібну інерцію даючи полуксу проковзнути в лещатах рук. Сліпучим світлом спалахнув білий табард коли лицар розвернувся і вклавши усю силу опустив лезо сокири на хребет почвари.
Ніч розірвало болісне ричання демонічного голосу. А освячений кришталевою водою у Марієнкірхе, міста Любеку, табард вкрився червоними плямами киплячою сіркою корові, та чорними плямами липкого бруду. Але тевтонець промахнувся. Поранений ведмідь опустився на передні лапи. Ліва задня нога трималась лише на шматку м’язів. Та все ж демон розвернув свою тушу для нового стрибку. Перший ведмідь став біля нього. А Зіґфрід вже підтягнув полукс розвертаючи його півметровим шпичаком у бік почвар.
- Ідіть до мене, - урочисто промовив хрестоносець, - бо я є ваше прощення Господнє. Милість його і вирок ваш.
- Ви здохнете. - вкотре повторив демон. - ваші блудливі лицарі вже повзають благаючи не перетворювати їх на пекельних хвойд… А хочеш я поповзаю перед тобою на колінах? Покажу тобі твоє справжнє чоловіче єство. Подивись що я можу. - Демон вигнув тіло жінки, та розкривши рота виваливши нижче підборіддя подовжений язик, - ти навіть не здогадуєшся що можна робити таким язичком. Чого дістати. А тіло твоє знає. Я чую це. Цей жар. Цю твердість. Це тремтіння в руках...
- Переконувати людей, що вони не володіють своїм тілом, - падре Рафаель доклав зусиль аби голос був твердим та рівним, - і мають коритися його покликам - ось з чого має починати свою роботу демон. Бо жодна душа не здатна довго опиратись покликам смертної оболонки.
- Ти читав!? - здивувався демон.
- Я вивчаю свого ворога та його зброю. - кивнув Рафаель.
- Він іде! - заволав раптом демон. - Мій пан іде! Земля вже дрижить під його кроками! Відпусти мене. І я замовлю перед ним за вас слово. І може ви помрете безболісно. Скористайся останнім шансом.
- То хто твій пан? Вельзевул? - незважаючи на слова демона продовжив допитувавсь Рафаель, ідучи по колу та окурюючи одержимого.
- Сраний гімноїд! - ображено заволав демон. - Не рівня моєму пану!
- Я знаю що ти тут не зі своєї волі. - вступив в розмову Джузеппе. - тому такий знесилений. Бо опинився у безгрішному тілі і всі твої сили ідуть аби триматися за нього.
- Я могутній князь пекла! Мені коряться армії!
- Армії, - посміхнувся Джузеппе, - кілька тварин одержимих дрібними бісами то не армія. А жалюгідна зграя. Прислухайся і ти почуєш за скавучанням методичну роботу освяченої сталі.
Вільгельм мірними кроками наближався до церкви тримаючи меч на плечі. Він економив сили та рахував скільки ще вовків лишилось перед церквою.
Ліворуч з нічної пітьми виступив Зіґфрід. Тевтонець десь загубив свій шолом та правий наплічник. Його світле волосся потемніло та злиплося від поту. Полукса теж не було, натомість права рука тевтонця затискала скривавлений фальшион. Ліва латиниця теж потемнішала від крові.
- Ще є добра робота для добрих рук.
Важко промовив Джавар. Він помітно кульгав, а лати на правому стегні потемніли від крові.
- І принесуть вони спокій невинним та кару нечистим. - підтримав його Зіґфрід.
Вільгельм мочки зробив крок на зустріч зграї.
- Ти знесилений. - продовжив Джузеппе, - ти не можеш тримати це тіло. Ти хотів би, та навіть не можеш втекти з цієї пастки.
- Я розчавлю тебе! Розмажу об стіну! - лементував демон.
- Ну то давай. - кивнув інквізитор. - Кинь мене об стіну. Розтрощи мій череп. Не можеш. Слабак!
- Я просто чекаю.
- Чого, другого пришестя Господа нашого? - запитав Джузеппе, підвищуючи голос - Чого чекати? Ось я! Прояви свою силу! Не можеш…Тобі навіть не стане сили осквернити вуста створіння божого своїм поганим ім’ям!
- Моє ім’я Алмарта! - вигнув демон перш ніж збагнув що попався.
Та було вже пізно. Джузеппе різко підступив та накресливши хрест на лобі нещасної гучно та владно промовив:
- Ім’я господа Бога нашого Іісуса Христа. Сина Марії. Що помер за гріхи людські та воскрес на тертій день. Наказую тобі демоне Алмарта — полиш це тіло і забирайся в пекло! Ім’я Отця, Сина та Святого духа я позбавляю тебе всіх твоїх сил! І скидаю в гієну вогняну!
Склепіння церкви здригнулись від крику нелюдського болю який поволі перейшов в наривний плач. Безумство полишило очі жінки. Вона припинала натягувати мотузки та безвільно повила на них.
- Яяя..... яяя .... - задихаючись шепотіла нещасна — як же так? Він рвав їх зубами... де... - побачила відірвану голову Христа та запитала — де ти був?! Як?!
Рафаель хотів було кинутись розв’язувати нещасну. Та Інквізитор зупинив його жестом і м'яко продекламував:
- Благослови тебе господи. - та окропив жінку свяченою водою
Та не звернула уваги, продовжуючи задихатись слізьми.
- Чому я? В чому я винна?
Джузеппе взяв свій шерстяний плащ та накинув на плечі жінки. Тепер Рафаель міг зняти мотузки.
Вони виграли?
- Що тепер? - запитав Рафаель вовтузячись з вузлом.
- Та переріж їх потім розв’яжемо. - зітхнув Джузеппе. Та продовжив. - чекаємо світанку. Коли хтось з лицарів заспіває славень сонцю, що відганяє темряву.
- Але ж..
- Це все ще може бути облудою.
Рафаель кивнув і хотів було іти за лікарською сумкою та раптом Джузеппе міцно вхопив його за руку. І Рафаель в котре здивувався звідки стільки сили у цій маленькій долоні схожій на руку пекаря.
- Я теж тебе почув.
- Я дуже обережний, - серйозно відповів Рафаель. - я ніколи не використовував тих книг. І того що прочитав.
- Ніколи не можна бути надто обережним з тим знанням. - з непідробним і дуже глибоким смутком в очах промовив Джузеппе, - бо саме читання тих текстів вже є їх використання. Їх не просто так спалюють одразу як знаходять. Мають спалювати.
***
Коли промені сонця пробилися крізь вітражі знадвору долетів високий та чистий голос Джавара, що славив Господа за новий день і радість сонячних променів. У весь цей час Джузепе та Рафаель обережно обробляли рани Камілли. Говорили з нею. Та все ж намагалися торкатися якомога менше. А жінка лише дивилась перед собою та схлипувала.
- Падре Рафаель. - промовив Джузеппе — підіть, будь ласка, огляньте наших лицарів. Їм певно теж потрібна допомога.
- Так звісно. - Кивнув Рафаель беручи медичну сумку.
Та на дворі панувала майже святкова атмосфера. Все село обступило роздягнених по пояс лицарів, які раділи крижаному ранку. Діти бігали довкола. Штрикали палками у трупи демонів. Пара хлопців, невимовно горді собою, тягли шолом Зіґфріда. Жінки розвішували провітритись сорочки та гамбезони. Одна хотіла забрати табарди та Вільгельм суворо заборони їх торкатись. Інша жінка принесла парного молока і Джавар з насолодою прийнявся пити витягнувши поранену ногу. Чоловіки ж збирали тіла демонів на підводи аби поскоріш вивезти їх за межі села.
- У вас все добере? - Рафаель у Вільгельма.
- Переважно. - кивнув той. - Оглянь Дважара його нозі добряче дісталось.
Тільки зараз Рафаель звернув увагу на один зім’яти та скривавлений сегмент броні, що лежав окремо він решти обладунків.
- Джавале, - гукнув той лицаря Гробу.
- Так падре Рафаель. - усміхнувся він своєю яскраво білою посмішкою.
- Я тебе огляну.
- Як скажете. - кивнув той, та додав. - дякую падре.
Допомігши стягнути армшоси Рафаель став промацувати стегно. Попре побоювання рани виявились не глибокими і схоже були від металу обладунку.
- Вас щось непокоїть падре? - запитав Вільгельм.
- Крові забагато схоже м'яз пошкоджено.... - майже собі під ніс промовив чернець. - трошки не звично, бо синці погано видно… шкіра вся темна…
- Вас непокоїть щось інше.
Рафаель хотів відмахнутись та все ж сказав:
- Демон....
- Якого ви вигнали?
- Так.... - промовив Рафаель.
- Був надто сильним? - запитав Джавар, - бо я б не сказав...
- Навпаки надто слабким. - похитав головою Рафаель, - Знесиленим. Він насилу тримався в тілі. Але...
Рафаель замовк не знаючи як сказати.
- Ви кажіть падре, - промовив Джавал. - ми може не такі обізнані у всіх писаннях та все ж падре Джузеппе часто нам переповідає деталі справи. Каже йому легше так помітити що пропустив.
- Добре . - продовжив обробляти рану лицаря Рафаель, - демон казав що прийде його пан. Могутній демон. Що земля вже трясеться під його ногами.
- Гадаєте нас відволікали від чогось? - запитав Вільгельм.
- Можливо... - кивнув Рафаель накладаючи пов’язку. - перш ніж проводити великий ритуал його треба підготувати. А таку підготовку Інквізиція помітить. Тож нам згодували якусь одержимість і затримали на ніч поки щось відбулося у в іншому місті. І мені це не дає спокою.
- Отже, сьогодні треба буде завітати до графині. - кивнув Вільгельм. - Джавал?
- Все в порядку. - посміхнувся той. - Тільки знайдемо коваля аби вигнув порване залізо й для візиту ввічливості буду повністю готовий.
- Зіґфрід! - жорстко промовив падре Джузеппе від дверей церкви.
Від його тону обличчя лицарів скам'яніли. А в тевтонця воно аж посіріло. Та він підвівся і щось бормочучи собі під ніс пішов до церкви.
- Падре! - підхопився Рафаель, він поділитись своїм здогадом, та жорстка наче сталева рука Вільгельма зупинила його.
- Не зараз. - холодно промовив госпітальєр дивлячись перед собою.
- Падре Рафаель, - тихо промовив Джавал перебираючи чотки, - підемо зі мною. Я гадаю може якісь підказки знайдемо в тілах демонів. Перш ніж їх спалять. Може якісь ознаки хто їх пана?
- Але.. - почав було Рафаель. Дивлячись як важко поглянув Зіґфрід почувши що йому сказав Джузеппе. І як тевтонець повільно кивнув рушаючи в церкву.
- Ідіть. - жорстко наказав Вільгельм.
***
Графиня підступилась до фігури в чорному.
- Отже. - промовила не молода вже жінка, що намагалась приховати вік за шаром макіяжу. - ми все виконали вірно?
- Саме так, - кинув чоловік у капюшоні, - як і вимагав мій повелитель.
- Тож я, - вагаючись запитала жінка, - можу отримати свою винагороду?
- Финагороду? - загрозливо прошипів демон.
Жінка здригнулась. Їй рука мимоволі потягнулась до шматку незайманого пергаменту з виведеним на ньому криваво червоним пентаклем. Відчувши палючу енергію знаків в долоні графиня зуміла опанувати себе.
- Договір! - кинула це слово жінка, що звикла наказувати, - По якому я вам допомагаю. Добираю тіло та облаштовую...
- Самовкни — просичав супутник. Різко повернувши голову в капюшоні. Демон продовжив говорити та губи людського тіла не ворушились. - який моше бути догофір міш фофком та ягням? Худобо.
Графиня підняла пентакль та почала декламувати, стримуючи тремтіння в голосі.
- Ім’ям геніїв світла. Я наказую силам темряви…
- Кинь се. - Різкий удар вибив шматок пергаменту з рук жінки. - мій пан сраку драв тим геніям світла, коли Світлоносний наш володар підпалив Небеса. І я не корюся їх іменам.
Графиня озирнула шукаючи допомоги. Але двоє її слуг лише застигли дурнувато посміхаючись. Ніби їх забавляло те що буде далі. Вона хотіла гаркнути на них. Та тільки зараз помітивши дебільні посмішки і голодні червоні очі прошепотіла:
- Ти надурив мене…
- Так. - зловтішно відповів демон. - Договір се вигадка для ідіотів.
В останній, марній, надії графиня кинулась навтьоки. Та жорстка рука схопила її і з маху притисла до дерева. Небо над голою потьмянішало, а в ніс вдарив запах сірки. Всі її плани, помста кривдникам, надії на нове життя багатої красуні провалилися як земля навкруги. Хотілось кричати, але дим душив не даючи вирватись ані звуку. Хотілось плакати, але пекучий вітер висушував сльози прямо в очах. Вона що сили смикнулась. Та гаряча і тверда наче ковальські кліщі рука не дала ворухнутись.
- Твоя агонія триватиме вічно. - насолоджуючись кожним звуком просичав демон у вухо жінці.
І одним рухом розсік живіт графині, лишаючи її тримати власні кишки в палючому повітрі Пекла. Ще одна душа доєдналась до сонму душ, що належали демону та наповнювали його силою.
Пекло щезло. А разом з ним і графиня. Демон відкинув капюшон та підставив під краплі вранішнього дощу обличчя з сивіючою рудою бородою.
Раптом за спиною в одержимого ніби встало сонце. І він впав на землю несила терпіти сліпуче світло. Навіть те джерело якого було в нього за спиною.
- Пане… еее - страх демона був такий сильний, що він ледь не втратив контроль над смертною оболонкою. - це невелике ускладнення. Моя приманка…
Почав виправдовуватись одержимий, та чистий спокійний голос, від якого в демона заболіли вуха, перебив його.
- Я передбачав таку можливість. Вона була дуже вірогідна. І ти добре впорався.
- Дякую пане. - з полегшенням зітхнув демон.
- Майже. - В цьому одному слові було стільки глибокої ненависті та злоби, що все єство демона зажадало провалитися назад в пекло.
- Нащо було влаштовувати цю виставу з ватагою дрібноти? - промовив володар опускаючи важку ногу, у латному сабатоні, на спину демона.
- я… - почав було рудобородий
- Ти не зміг втримати свій голод, коли мав просто піти. Був змушений замітати сліди. Та привернув підозру Вогняної Палати.
- Вони вигнали демона - промимрив одержимий, - і будуть вважати себе переможцями.
- Вони не ідіоти. - зло гаркнув чистий голос. Та зітхнувши господар додав м’якіше, - але я передбачав і це. Прибери тут все. І позбудься цього тіла. Далі діємо за планом.
- Буде зроблено ваша… - почав відповідати демон, та світло за спиною вже щезло.
Одержимий підвівся та знову підставив обличчя крижаному ранковому дощу. Він знову був найбільшою рибою у ставку.
- Відчуваєш? - запитав він дивлячись в небо. - Ти ж все відчуваєш. І пам’ятаєш. Я знаю. Це почуття відчаю та безсильної злоби мене тішить. Та шкода нам час прощатись. Мені сподобалось гратись з твоєю родиною. О ні і не сподівайся. В мене пара дрібних бешкетників тут, вони складуть тобі кампанію, доки наші нові друзі не знайдуть тебе та не спробують… - демон пошукав слово - звільнити. Ти ж уявляєш який біль буде під час екзорцизму? О я знаю. Буде дуже боляче.
Очі чоловіка потьмяніли він обм’як. А за мить спробував підвестись. Та ноги не слухались. Він спробував відповзти від дороги. Втекти. Але змучене тіло відмовлялось слухати. Він плакав намагаючись змусити себе зробити хоч ще крок. Намагався згадати молитву. Та літери уперто не хотіли складатись в слова. Аж поки він не відчув холодний дотик. Крижаний подих в потилицю. А потім хвиля жару прокотилась до кінчиків пальців.
Тишу ранкового лісу розірвав крик відчаю та болю в який перетворився в божевільний регіт. А десь далеко на пагорбі полум’я почало охоплювати занедбаний фамільний замок.
