Молитва

Пам'ять про те, як вилітали шибки та тремтіли стіни будинку після прильоту в сусідній завод, назавжди залишаться у пам'яті Інґи. Той відчай, який охопив дівчинку, коли вона зрозуміла, що батьки та брат, що були там, навряд чи вижили, залишив глибокий слід в її душі. Дев'ятирічна дівчинка-емігрантка опинилася сама у невідомій країні, у Лондоні, під час його бомбардувань, і це було її першим випробуванням, яке вона повинна була пройти самотужки.

Незважаючи на свій вік, вона вже пережила багато, але ймовірно спогади з її дитинства виявилися втраченими в результаті цих жорстоких подій. Після п’ятидесяти двох днів бомбардувань, вона, здавалося, майже забула про усе, крім певної кількості правил безпеки і розповідей, що чула від батьків про рідну землю.

Єдине, що вона точно знала, це те, що сьогодні, тридцять першого жовтня, вона буде звертатися до богів своїх предків та святкувати Халуг’яптан, або, як його називали тут — Самайн. Цей святковий день обіцяв багато – вона збиралася прикликати всіх богів і благати їх позбавити її страху, бо знала, що саме Страх обирає жертв для гонців під час Дикого полювання.

Колись, ще на початку цих бомбардувань, дівчинка зробила висновок, що великі залізні пташки зі знаком Люфтваффе, це не що інше, як жахаючі вершники, а їхня мета – забрати якомога більше душ. Час від часу, здавалося, що спроби викорінити язичництво тільки сильніше розбурхали гнів Дикого полювання, яке стало постійним супутником людства та забирало тисячі життів щорічно. Страх, який оселився в людських серцях, давно вже переміг, але, незважаючи на це, дівчинка вирішила спробувати врятуватись.

Тому зараз маленька Інґа шукала по вже-тільки-її занедбаній квартирі різні елементи для вівтаря. Їй не треба було багато, її рідні скандинавські боги шанували не стільки підношення, скільки угоди і клятви. І все ж на таке свято вона хотіла прикрасити вівтар та зробити достойний дар, аби її прохання точно почули і виконали. Підготовка до цього дня почалася ще два тижні тому.

Крок за кроком вона згадувала, що мати їй розповідала про облаштування вівтаря. Першою на всипану скельцями підлогу лягла тендітна мереживна скатертина. В ідеалі — відповідних сезонних кольорів. В ідеалі — з відповідним орнаментом. Але то вже деталі. Вона користувалася тим, що має. Кожен символ на її скатертині щось означав, а переплетення ниток утворювали таємничі знаки, які нагадували їй алфавіт.

Наступними лягли масивна мідна статуетка якогось божества та така ж чаша для підношень. Щодо свічок багатого вибору у дівчинки не було, тож вона поставила єдину, що лишилася вдома, зелену свічку. Останньою була глибока чаша. Вівтар був готовий. Інґа не знала віс для прикликання конкретних божеств, тож вона просто запалила свічку та на ходу складала прикликання для них.

Боги предків, що жили на морозній землі

Кличу я вас допомогти мені

В цей прекрасний день завітати усім

До вівтаря, який на склі стоїть.

Кров моя пов'язує мене з вами

Тож не дайте мисливцям її забрати

Приберіть страх і викореніть потуги

Піти за братом, батьком й матір'ю до Гель у пологи.

Пригостіться дарами та напоями

Й посидіть біля вогню

В це свято темрява настане

Але світло своє я збережу.

Після завершення прочитання в кімнаті наче стало тепліше, або дівчинці просто здалося. Хоча ні — вогник свічки і справді перестав тріпотіти, а отже вітер з розбитого вікна більше не задував у кімнату. Це означало, що хтось на її поклик прийшов, але Інґа не знала, хто саме. Так чи інакше, з цим вже можна було працювати. Підношення вона обирала не прискіпливо, просто знала що всі божества люблять м’ясо. На щастя, недалоко від її дому була м’ясна лавка, тож незадовго до свята вона пішла та купила серце невідомої їй тварини і саме його вона вклала у чашу.

— Вітаю тебе, невідоме божество. Я — Інґа, донька Йохана прошу тебе подарувати мені спокій та в обмін на це пропоную це серце. Сподіваюсь, що тобі сподобається і я отримаю якийсь знак чи щось подібне…

Деякий час нічого не відбувалося, тож знервована дівчинка встала та зібралася піти в іншу кімнати. Та їй не дозволили. Вогонь свічки підвівся до рівня її зросту та опустився униз, чітко вказуючи послідувати його прикладу, а поміж всіх звуків тепер можна було почути шепіт. Звучав він від тієї статуетки, яку Інґа знайшла в кімнаті матері.

“Кинь у вогонь” звучало досить чітко і вимогливо, аби бути виконаним одразу і підношення у чаші було запалене вже через пару секунд. Згодом прозвучала ще одна вказівка: "Спи". Ніч була вже глибока, тож дитина не стала противитись і лягла біля алтару, досить швидко заснувши.

Опинилася Інґа у неймовірної краси місці — нічному осінньому лісі, де земля була вкрита криваво-червоним листям, а голі гілки дерев виглядали наче руки з довгими кігтями. І з глибин лісу, що найважливіше, доносився той самий шепіт, він кликав її всередину.

Ставши на лісову доріжку, дівчинка почула більше голосів, вони наче звучали звідусіль і одночасно. Але вони не заважали, а лише казали куди йти. Бо заплутатися було б елементарно, оскільки доріжка одразу розходилася на купу тонких троп, які освітлював лише величезний місяць.

Під гул тихих голосів Інґа почала свою подорож. Шлях простим не був — темрява, купа дрібних корінців з-під землі та нерівна дорога — все це неймовірно ускладнювало просування лісом. Та голоси з кожним кроком стверджували, що лишилося ще трохи і Він чекає. І за черговим поворотом перед дівчиною з'явилася пізня осіння галявина з чорною та вже промерзлою землею та рідкісними кущиками трави.

Посеред неї розкинувся стіл повний найрізноманітніших страв та ласощів. У голові столу сиділа фігура в плащі та, помітивши гостю, у запрошувальному жесті махнув рукою на місце поруч з собою. Запрошення було прийняте та Інґа зайняла своє місце. Одразу ж вона відмітила, що хоча під час прогулянки лісом їй було доволі таки холодно, поруч з цим чоловіком одразу теплішало.

Після кількох хвилин тиші він простягнув руку, аби зняти капюшон. Тоді дівчинка побачила таке ж обличча як на статуетці, тільки тепер живе та кольорове. Окрім цього вона відмітила довге та неймовірно насичене руде волосся, яке під місячним світлом виблискувало наче кров її подруги з сусіднього двору, де прилетіло в майданчик (саме після того дня Інґа остаточно вирішила звернутися до своїх богів). Останніми вона помітила його темні очі, що весь цей час безперервно стежили за нею.

— Вітаю, дитя Йохона. Враховуючи як ти формулювала своє звернення вважаю за необхідне представитись — мене звати Локі. Зазвичай до мене не звертаються діти, та й часто навіть дорослі не можуть до мене дійти. Тобі ж це вдалось. Тож я точно візьмусь на твоє прохання. Але поки ми можемо просто посидіти, пригощайся. Все це було приготоване лише для тебе.

Дівчинка подивилася на стіл та взяла собі найближчій смаколик, яким виявився полуничний сорбет. Бог в свою чергу також почав їсти серце з чаші, в якій Інґа робила підношення. Трапеза була спокійною до її кінця. Дівчинка хоч і побачила в житті більше середньостатистичної людини, але все ж була дитиною, яка зараз потрапила в Солодке королівство і намагалася спробувати все потроху. Через деякий час проте це все закінчилося і коли вона наситилась, всі смаколики зникли і стіл перетворився на теплий плед, що оберігав сидячих від промерзлої землі. Тишу першим перервало божество.

— Твоє прохання, дитя, було доволі цікавим і, я б навіть сказав, неочікуваним від дитини. Чи дарує тобі це місце спокій? Чи хочеш ти в подібному місця лишитися жити? І чи готова ти віддати за це більше ніж серце незнайомої тварини?

— Шановний Локі, я відчуваю себе тут спокійно і комфортно, проте не знаю чи це через місце чи через вашу присутність тут. Але якщо тут так красиво вночі, то, думаю, вдень ще прекраніше тож я б з радістю жила в такому місці. І я справді готова віддати все, що скажете, аби це стало можливим.

— Ціною за це буде серце. Твоє серце. Воно буде присвячене мені і залишене в цьому лісі, у будиночку, який належатиме тільки тобі, але ти матимеш можливість запрошувати своїх батьків і їм намівь буде дозволено іноді покидати пологи Гель для відвідування тебе.

— Я готова! Це навіть більше, ніж я могла попросити. Це все лише за серце. Лише ця частинка мене, яка буде присвячена вам навіки, та навіть можете забрати і душу, і тіло за це! — Вперше за довгий час в очах дівчинки засвітилася надія на краще. І дитячий максималізм разом з щирим бажанням породив навколо дівчинки помаранчеве світло з червоними проблисками та огорнуло її з ніг до голови.

Локі після слів Інґи приблизився до неї і обійняв дитину, закутуючи у свій плащ. Коли він відсунувся, серце дівчинки було у нього в руках, а сама вона почувала себе легше, ніж будь коли. Дівчинка вперше за довгий час щиро засміялася та підійняла голову до неба аби побачити, як зорі кружляють над ними і як проноситься по небу ватага галасливих людей на конях.

Коли вона повернула свій погляд до божества, то серце все ще було в його руках, але їхнє довкілля змінилося. Галявина була іншою, вкритою вже не опалим листям, а різноманітними травами. За спиною у Локі знаходився будиночок, що наче зійшов зі сторінок казок братів Грімм, настільки незвичним і від того чарівним він здавався.

Посеред дому звивалося дерево, яке в народі прийнято називати зміїним, і саме там бог заховав її серце, роблячи те місце ключем до її знаходження тут та вказівником для її батьків, щоб вони могли до неї швидше дістатись.

Всі ці знання приходили до неї у голову самі собою та відкладалися там для майбутнього користування. Бо цей будинок стане не просто її домом, а і місцем роботи, місцем, де вона возноситиме хвалу своєму божеству і творитиме магію аж до Раґнарьоку. Але все це буде потім, а поки що вона буде облаштовуватися тут.

Самайн закінчувався зі сходом сонця. В одному районі Лондона люди розбирали завали в одному будинку, у який поцілила бомба та знищила частину будівлі. Старий священник з черницями читав молитву аби знайшли якомога більше живих, а також для заспокоєння душ померлих. Під одним шматком стіни сусіди знайшли дівчинку на білій скатертині заплямованій кров'ю. Серце її було наскрізь проткнуте частиною металевої конструкції, а тіло згоріло до невпізнаваності, хоча всі і так знали хто це була. Побачивщі це жінки перехрестилися, проте Інзі вже було всеодно. Їй було неймовірно спокійно на душі без молитов. В руках же вона мертвою хваткою стискала потемнілу від кіптяви мідну статуетку невідомого чоловіка.