Багряна Матір

Розділ 1

Юна Арета відклала тоненького пензля з більчиного хвоста просто на стіл із свіжотесаного дерева. Відчула на собі важкий погляд старої няньки.

— Сухий зовсім, — відказала на той погляд. Виправдовувалася. — Пурпура закінчилася. У тебе, може, ще є?

— Теж ні, — нянька зітхнула. Так само відклала свого пензлика, дещо показово. Він також не забруднив поверхні нового стола, загармидженого приладдям до письма і живопису. Усміхнулася до дівчини самими своїми вибляклими очима. Та зітхнула з полегшенням. Обидві залишили пергаменти, які розписували візерунками, сидячи пліч-о-пліч, та відхилилися на спинку лавки. Вона заскрипіла.

— Не встигнемо, ще три дюжини сторінок, — дівчина заплющила очі та потерла їх брудними від фарб долонями. — Ти не чула, чи скоро приїдуть?

— Чула. За двадцять сім днів від нині.

— Може, розпишемо без пурпури?

— Ні, дитино. Вони там страшно вірять у Багряну Матір. Тому треба вгодити. Це ж подарунок гетьманський, не аби-який.

— Пурпура — то не багрянець.

— То в неї таке ім’я, але пурпура мусить бути в орнаментах. Така традиція. Всі відтінки червіні мають бути, — стара злегка закотила очі.

— А що за Багряна Матір, Уляніє?

— Та це та сама шалена богиня, якій поклонялася і твоя прабабка. Ота, яку звар’йованою кликали.

— Куничівна?

— Агам. Тільки бач, у них там просвіта так і не настала. Вони досі цей… — нянька задумалася, яке б означення вжити.

— Дикі, — підказала Арета.

— Старо-традиційні най будуть.

Арета сховала усмішку в долоні:

— Ото сестрі Йолі весело буде знайтися серед таких диваків.

Улянія теж сховала усмішку:

— Нас це не дуже стосується, дитино. Ми он, книгу зробимо, і по всьому. Я запитаю в головного конюшого, його жінка ніби досі водиться з однією відункою з лісу. Але то треба залагодити субтельно, щоб ніхто нічого. Може, дістанемо ще пурпури. Не зовсім законної, але задля важливої справи ж.

— Що за відунка з лісу? Хіба в нас досі є такі? — дівчина зацікавилася.

— Є, — відмахнулася стара.

— Розкажи! Обіцяю поводитися файненько. Обіцяю впорядкувати північне крило бібліотеки! Ти давно просила.

— Арето, — нянька вже не усміхалася, втямила, що збовкнула зайве, і повернулася до наставницього тону, — не будемо говорити про жодну відунку з лісу. Все. Я спробую дістати барвника, але ти мовчи, як камінь в озері. Затямила, юна гетьманівно з Чарниці?

Дівчина схилила голову і зробила вигляд, ніби здалася. Поволі підвелася з-за столу, пошурхотіла черевичками по підлозі так сумно, що нянька мала би змилостивитися і піддатися на її балагурство. Але не піддалася. Стара мовчки підвелася так само втомлено і почовгала за гетьманівною, масуючи зболілі кряжі. Відповіла суворим поглядом на її вкрадливий. Витерла їй пальці від фарби наолієною шматою, полила схололої води зі срібного глечика дівчині на долоні та відправила вечеряти. А сама пішла в конюшні.

Запали сталево-сірі морозні сутінки, коли юна Арета закінчила трапезу та змогла залишити мисливську залу. Вона ніжно любила всі шкури, копита, луски, роги та ріжки, які вінчали побілені кам’яні стіни, бо трофеї належали чоловікам з її роду. Навіть за цією вечерею батько згадав був про те, як його рідний брат, покійний Радимир здобув ікла смугастого шакало-віслюка. Потвори вкрай рідко могли приблудити сюди з-за Букових гір, навіть не мали своєї назви в Чарниці, а загірну місцеві не любили, бо не могли вимовити. Коли ж шакало-віслюки приходили, то клали трупом кілька сіл, поки гетьман не скликав споряджену армію на лови. От, вісім років тому дядько Арети очолив таку виправу і повернувся у звитязі та славі. А загинув від отрутої стріли у Балковому побоїщі рік по тому. Нянька розповідала Ареті, що він би не загинув од того легкого поранення, якби їхні вороги, Північні Сукарти, не знали сили Землі, якою затрули вістря стріли. Бо та сила — єдина, проти якої тоді придворні капелани її краю не справлялися.

Ці Сукарти були найбільшою загрозою для гетьманату на рівнинному передгір’ї, тому гетьман вирішив поріднитися з правителем загірного краю, аби разом стати до бою, який, за його словами, невідворотньо назрівав на півночі. Улянія ще розповіла, що ці загірні, які досі поклонялися Багряній Матері, знають стару силу Білого Вогню, яку можна протиставити магії Північних Сукартів. Арета обожнювала слухати няньчині історії.

Арета зупинилася, щойно минула вартових при мисливській залі й опинилась у глибшій кобальтовій тіні, куди не діставав вогонь теплих смолоскипів. Далі зробила кілька котячих кроків углиб бічного коридору, пройшла під низькою аркадою через непримітні двері, окуті залізом. Вийшла на лиш трохи світліше безлюдне подвір’я, оточене високими стінами, з колодязем посередині. Стала і прислухалась. Заледве бачила, як клубиться її подих у холодному грудневому повітрі.

Почула тихе пугукання сови. Склала долоні й сама пугукнула один раз. Тоді, ніби нізвідки, з’явилася темна плечиста постать. За мить Арета була в обіймах та поцілунках.

Обоє завмерли і притихли, коли почули чиїсь лункі кроки по кам’яній підлозі коридору. Кроки віддалилися.

— Гетьманівно, — прошепотів їй на вухо. — Моя бабця померла два дні тому.

— Ох. Нехай Святий Вихор поверне її у світ живих.

— На вічність, — відповів. — Тепер я маю всі ключі від маєтку на Лисячому бору. Підем туди?

— Коли, зараз? Може, я б надягнула хутро, бо змерзну.

— Руто, — він взяв її обличчя в долні. — Я кажу, назавжди. Я тепер маю титул. Я ж старший серед братів. Я хочу, щоб ти стала моєю.

— І будем жити в Лисячому бору?

— Будем. Я буду справжнім отаманом. Замок там великий, майже такий, як у твого батька. Ми його відремонтуємо. Бойко погодився стати моїм кватермістром і заразом столярчиком, а Ошанчик перевезе свою родину. І ватагу. Буде безпечно. Корів Бойко має, Ошанчик — коней і хотів. Я сам тримав маєток в золотих монетах, але старий Ліш допоможе все придбати. Він приберіг рецептури й олембіки з усим знаряддям. Дамо ради, кохання моє, душо моя.

Арета сховала обличчя на плечі юнака. А то був юнак, із низьким прихриплим голосом, який щойно будувався і ще не зовсім слухався господаря.

— Я не знаю, чи можу, — прогуділа Арета, схована під хуртовиною свого русявого волосся.

— Можеш. Гетьман Драгомир має ще дві доньки на виданні. Віддасть же Йолю або Мардусю.

— Мардуся ще мала.

— А ти — заручена.

— Але не перед батьком… — проскиглила дівчина. — Бажáне, треба зробити все гарно і швидко.

Юнак рішуче видихнув, відсторонив дівчину від себе та легенько присвиснув. Вона почула обережний цокіт підкованих копит по бруківці. У темряві пізнього вечора, в цьому дворику-колодязі не одразу розгледіла, хто до них наблизився. Лиш почула пирхання коня, як навколо світ затанцював. Темна постать Бажана злетіла вгору, наче чорнокрилий крук. Він опинився в сідлі та підхопив її до себе. Обоє пригнулися у низькій арці проїзду. Далі цвал, стрімкий галоп. Арета не чула тепер гуркоту копит, нічого не чула. І знала, що ніхто не чує, бо Бажан по крові володів забороненою старою силою Вітру. І кінь у нього був не простий. Арета знала це, бо вже з ним отак літала понад землею.

Лисячий бір впізнала. Порожнє темне дворище. Цегляні стіни з облущеним тиньком, чорні порожнини вікон, засклені вітражами тільки на верхніх поверхах. Кінь тихо заіржав, бо тут був вільний від сили Бажана, міг дати собі трохи волі. А вона не була вільна. Вона кохала юнака. Дерлася сумнівами, не знала, як розповісти батькові, що хоче заміж за шляхтича з зубожілого роду старих магів. Нехай би був собі зубожілий, але практики, зілля, алембіки, знання, їхні родинні книги, занадто приручений кінь, безшумне переміщення на потоках вітру — цього гетьман нового ладу не дарує власній доньці.

В каміні палали великі рубані поліна-кругляки. Її серце палало та захлиналося від свободи в обіймах Бажана. Вона танцювала посеред затишної кімнати у відблисках вогнища. Він танцював. Вони впали на ложе, були оголені та вільні.

З першим благим світлом Бажан відвіз Арету додому. Прощалися під самими дверима її покоїв у тиші світанку. Як багато разів до того, але трохи інакше. Бажан не хотів її відпускати, та мусив. Все мусить бути за традицією. Він ще має двадцять сім днів і гору роботи.

— Я щось вигадаю, душо моя, — шепотів їй у вухо. — Знайду для гетьмана дужий дар за тебе. Переконаю.

— Мусиш, серце моє, — відповідала. — Тільки…

— Знаю. Все має бути за традицією. Я все зроблю. Сьогодні ж їду до Ошанчика.

Розділ 2

Замок гетьмана Драгомира вирував. Люди метушилися всіма переходами, дворами та двориками. Перші ріжки гостей вже проспівали здалека, а штивні привітальні хоругви над ворітьми гойдалися та іскрилися інеєм під вранішнім сонцем.

Простий люд тлумився у вуличках від самих валів, на мостах та на всьому шляху, яким мали увійти в місто гості з-за Букових гір. Служки гарячково мели бруківку великими мітлами, носили наїдки та напої до Зали Щитів, розкладали ткану доріжку по сходах. На них уже зібралася родина гетьмана: три доньки, два сини з жонами, дружина, семеро дрібних онуків та один зять. Квіт воїнства в повному обмундируванні на чолі з воєводою та десяток радників чекали під сходами до замчиська.

Кортеж загірного правителя збурив хвилю подиву в люду Чарниці. Десять важких возів, кутих з металу, оббитих гострими шипами, були пофарбовані білою фарбою, а запряжені в четвірки невиданих тварин, схожих на лускатих буйволів. На лусці деяких видніли подряпини, а вози також були пошарпані. Люд Чарниці перемовлявся з мало не набожною повагою — бо ці гості пройшли через болота і камінну пустелю, заселену шакало-віслюками, щоб потрапити сюди.

Вози зупинилися біля самих сходів. Служки гетьмана наспіх простелили килими перед кожним, гості повиходили з возів, кидаючи навкруги насторожені погляди. Були закутані з ніг до голови в білі та золоті шати. Гетьман сам спустився сходами, привітав Чавіша Борзу VIII, правителя Саманської землі, Абай-Сарая і об’єднаних провінцій Савських. Той один мав на собі багряні шати настільки яскраві, що сяяв червінню на всю площу перед замком, на весь стольний град Чарницю. Не бачили тут досі такого кольору, ані таких розкішних прикрас із блискучих синіх та бузкових каменів, якими була прикрашена хутряна шапка великого гостя.

Арета не хотіла дивитися на правителя далеких земель. Очі її були червоні та розпухлі. Щоб сховати обличчя, вона надягнула пухнастий комір зі срібних лисиць та відверталась, як могла.

Раз кинула погляд на ненависний караван. Їй по очам різонув кривавий багрянець шат Чавіша. “Де то чоловік може так виряджатися?!” — обурилася подумки. Розсердилася ще більше. Але тепер не могла відірвати погляду. Великий правитель Чавіш ступив перший крок, пурпурові тканини визирнули з-під верхніх багряних. Вигляд цього шляхетного кольору защемив у серці дівчини. Вона пригадала, що Улянія мала порушити закон, аби дістати манюнє пуделко рідкісного барвника для книги. А тут ціла широка кеца у складки з насиченої пурпури! Рикнула невдоволено і відвела була погляд, та він вперся в лискучу мантію з бобра, в якій на церемонію привітання прийшов цей... Вона навіть подумки не могла вимовити його ім’я — проклятий чоловік проклятої Йолі, якого ніхто до цього дня не бачив. Чоловік, а відтак Йоля не їде за Букові гори. А їде Арета. Бо Бажан не прибув на крилах кохання навіть так, як цей… у сам день приїзду великих гостей. Не прибув.

Кортеж Чавіша запросили до розігрітої вогнем десяти камінів Зали Щитів. Гетьман Драгомир вислухав довге слово першого секретаря Самантії, сам говорив про закладини нового міцного партнерства між сусідами, яких розділяють непривітні землі, але які віднині почнуть разом господарювати пустелю і сушити болота.

Юна Арета в той час стогнала у своїх покоях. Вісім служок наспіх одягали її, вбирали волосся стрічками, а груди — коралями, щоб їхня червінь пасувала до шат високого гостя. Вшивали просто на ній сукню, бо була завелика, пошита на старшу сестру, на її повні перса. Арета плакала і плакала. Перестала пручатися лише під пильним наглядом няньки Улянії. Лише після того, як та заприсяглася, що поїде з нею. І що при першій нагоді забере її звідти. Що знайде і придумає таку нагоду.

— Головне зараз — втішити твого батька, — монотонно бубоніла нянька біля самого вуха Арети, міцно тримаючи її плече, затягнуте в вибілений гаптований льон. — Головне зараз — врятувати наш край. Нашу Чарниченьку. Батьківщину твоїх прадідів. Тільки ти можеш це зробити, дорогенька. Тільки ти.

— Триклята Йоля! — голос Арети зробився відразливо хрипкий. — Хай її Васик весни не доживе. Хай їхні ненароджені діти зогниють в утробі! Проклята відьма! Оженилась і вилізла перед гості з чоловіком під пахвою, в заміжній хустині. Батько мав би її за патли протягнути по обійстю.

— Не кажи так, доню.

— Тільки ти мені добра, — Арета схопила зморшуквату долоню няньки і стиснула міцно, ніби думала ніколи в житті її не відпустити. — Тільки ти, Улю. Благаю, біжи на східну башту. Визирни ще раз. Ну…

Арета голосно застогнала, її схлип застряг у горлі.

Одна зі служок підсунула няньці мідяного кухлика, у котрому крадькома була замішувала Улянієне зілля. Та схопила і простягнула кухлик Ареті.

— Випий, дівчинко.

— Ні-і. Біжи поглянь. Раптом він встигне!

Але нянька вже піднесла кухлика до її вуст. Арета впиралась, але хтось підтримав її голову ззаду, і мусила ковтнути. Млосно-солодкава рідина полилася її горлом, а тепло від неї розповзлося зміями по всьому тілу.

За кілька митей Арета вже не стогнала, опустила руки, а погляд її став байдужим.

— Так треба, моя пташечко. Так на краще, моя дорога, — нянька пестила її волосся. — Бажан не приїхав. Він тобі не треба. Нехай буде, як є.

Арета стояла, як камінна статуя. Сльози на її щоках поволі стигли, а служки їх втирали та пудрували, тримали схрещені пальці за спиною, щоб нові струмочки не витекли з очей дівчини.

Арету привели перед чорні очі Чавіша. Той був молодий, сидів у розкішних багряних шатах на спеціальному сидінні, яке для цієї аудієнції вирізав майстер з Вербиці Чарницевої. На його грудях блиснула золота підвіска у вигляді мініатюрної сопілки. Ареті вона здалася запростою як для такого пишного пана. Його чорні очі свердлили Арету, загорнуту в безкінечний вихор шат із вибіленого льону, розшитого сріблястими нитками, приготованого для її старшої сестри Йолі, а не для неї. Десь під тими шатами ховалося її зовсім юне тіло, яке дрижало під тим поглядом. Вона воліла б, аби вельон, що приховував її обличчя, мав ще дрібніші дірочки, або не мав зовсім — аби вона не бачила свого смаглявого нареченого.

Далі були обряди. Дворні гетьмана водили танок та співали співанок. На книгу, що її розписала Арета з нянькою, Чавіш навіть не глянув. Це єдине, чого Арета очікувала від нього того дня — що він оцінить її працю. Подумала, що батько помилився з вибором дарунку. Далі був пишний бенкет, на який з льохів гетьмана виколити три десятки бочок різних вин, місцевих та купованих у чумаків.

Ближче опівночі Арета втомилась і причманіла від бенкетних випарів, винного одуру, ґвару та штивного сидіння на одному місці. Бо нині вона була нареченою, котру нескінченною вервечкою приходили вітати мешканці Чарниці. Аж певний бородатий чоловік у капелюсі з соколиним пером разом із дарунками непомітно вклав у руку нареченої малого завиваного листа на тонкому пергаменті. Чоловік не надто ризикував, бо тоді наречена під вельоном сиділа одна, її рідні та почет Чавіша залишили свої місця за столом та подалися танцювати.

— Це від панича з Лисячого бору, — тихо промовив чоловік у капелюсі.

Дівчина під вельоном здригнулася. Не міг він побачити, як відреагувало її обличчя, тож затримався на зайву мить і почекав, якби гетьманівна щось відказала йому.

— Бажан, — вирвався шепіт з її вуст. Чоловік не почув, бо надто було гучно довкола. Підвівся з коліна та пішов.

Арета стиснула в руці листа. Гукнула служку. Сама ж не мала права підвестися, а тим паче покинути залу Щитів. Коли у супроводі дівчинки до подавання вин опинилася під смолоскипом, далеко від очей батькових слуг та почту владики з-за гір, їй видалося, що минула вічність.

Її служка, мала Крися, знала, що треба відвернути погляд, коли господиня має свої справи. Закоцюбленими від вуличного холоду руками Арета розгорнула лист, ледве здобулася на сили, щоб переломати печатку. Прочитала нерівне письмо, виведене гарячково та в поспіху:

“Кохання моє, зоре моя, вічність та щастя моє!

Молю тебе о пробачення. Молю тебе о милість! Будь сильною! Я приїду за тобою! Мене зрадили. Я передаю тобі листа, хоч ризикую життям не лише своїм, а й листоноші. Передаю тобі також кліть із голубами. Шестеро білих птахів із єдиним срібним пером у хвості принесуть мені кожну звістку від тебе. Навіть з-за гір та пустелі.

Кохаю. Караюся та мучуся од безсилля. Твій навіки.

Панич на бору”

Жодних імен, жодних деталей не прочитала юна Арета, та від того листа серце її сповнилося жаром надії. Рухи її досі були повільними від дурману, яким напоїла її нянька, а тіло важке і неслухняне. Зате сереце билося, як волелюбний птах.

Розділ 3

Їхали дні і ночі.

Арета так рідко виходила з білого возу, що в подібні хвилі тіло її довго не хотіло випростатися та перестати боліти.

Чавіш Борзу VIII їхав власним возом, з якого Арета часто чула пісні, сміх, крики, дзенькіт начиння. Його самого бачила хіба раз, на пристанку першого дня подорожі, потім ні. Їхала з Улянією та шістьма власними служками. Також погодилися перевезтися на чужину разом із гетьманівною дві молоді жінки високих родів, її далекі знайомки, котрі тепер мали стати для неї єдиними подругами з домашніх країв.

— Що це виє? — прошепотіла Арета до своєї няньки в одну глупу та вітряну ніч, коли вози сунули на останній перевал перед рівниною. Усі у возі гетьманівни спали, палахкотів лише маленький каганець, плями світла від якого плавали по стінам та даху возу в ритмі повільних кроків лускатих буйволів. Тепер Арета знала, що ці тяглові тварини називаються акабі. А шакало-віслюки — чікацоджі-чі, коротко їх називали “джі-чі”. Її дратувало шиплячо-гостре звучання незрозумілої мови нареченого. Дратувало сидіння в душному возі. А найбільше розривало серце те, що краєвиди у віконичку ставали дедалі більш чужими. Що вище в гори підіймалися вози, то менше виднілося дерев, а більше каміння, яке тонуло в сивих туманах та ховалося під сніжними шапками чи колючим інеєм.

— Це ці, як вони кажуть, джі-чі.

— Звідки ти знаєш?

— Сама чула. Спи, дитино, — відказала стара Улянія.

— Як то — чула? — сон геть покинув очі Арети.

— Йой, — стара припіднялася на ліктях та ковтнула води з бурдюка, бо сон також покинув її повіки. — Як твій дядько Радимир ходив на них, я була якраз у своєму селі з візитом. Ти не пам’ятаєш, я була їздила на цілий грудень. Воно прикордонне. Раз був набіг цих сволот. А потім ми всі виїхали. Тобто, я їх забрала до Чарниці від гріха подалі. То доки джі-чі не повили та не пошкреблися в хати одної ночі, то люд не хотів рятуватися.

— Ох. Розкажи ще, — голос Арети нарав давнього котячого мурчання.

— Спати треба, дитино, — відповіла та і вляглася на своїй лавці, насунула ведмежу шкуру на голову та відвернулася від Арети. Але стара не спала, а шепотіла молитви. Арета чула той шепіт і бачила, як сіпається під шкурою плече няньки, бо вона перебирала намистини своєї вервички.

Дівчина не могла заснути. Стискала в руці стилетик у кістяній похві, що його подарував старший брат перед виїздом. Вона мала своє велике та затишне ложе у самому кінці возу, з бильцями та тримачами, з периною та цілою горою ковдр, але і в тому затишку відчувала, наскільки тонкі стіни насправді ділять її від світу жахних чікацоджі-чів. У цьому возі Арета мала з собою лише двох служок, які спали в гамаках, підвішених до стелі, няньку та двох дам до товариства. Вони всі наче не чули жодного виття — спали, як бгалословенні Вічністю. Арета згадала про голубів від Лисячого панича, що їхали в іншому возі зі служками Арети та її посагом. Захотіла мати їх ближче і вирішила на наступному пристанку забрати клітку до свого возу.

Під ранок джі-чі напали на караван.

Її віз перекинувся. Арета обудилася з неглибокої дрімоти під скрегіт металу та крики її супутниць. Одна зі стін дала тріщину, крізь яку увірвалася хуртовина, свист вітру та оглушливе виття диких створінь. А ще холодний страх.

Арета бухнулася об стіну возу лише раз. Далі, хоч той котився, вона наче пливла у повітрі. Відчула, як мурашить її кінцівки, як стихає ґвар. Побачила, як сяє блідо-синя поволока довкола неї. Оніміла з подиву. Вижила.

Висіла в повітрі, окутана сяючою хмаркою, яка не давала впасти на землю, стискала стилет в руках — вхопилася за нього, коли віз підскочив, і так не пускала.

Чула вий та скрегіт, дзенькіт металу, крики, горлове гурчання акабів, тупіт та вітер. Але чула приглушено, ніби здаля. Бачила все притуманено, ніби хтось — ця синювата поволока — прикрив їй вуха та очі. Так довго була нерухома, аж відпливла у сон.

— Гетьманівно, — почула приглушений чоловічий голос. І чіткіше: — Арето.

Відчула, що лежить на твердій поверхні. Сяюча поволока розпливалася, а перед нею натомість сяяли дві долоні. Чоловічі, з гарними довгими пальцями. Вони спалахнули наостанок та згасли. Натомість Ареті повренулися її відчуття: довкола було розсіяне денне світло, холодний вітер лоскотав обличчя, в ньому чулася волога та приморозок, запах переритої землі, деревини, опаленого металу. Крові…

Розгледіла обличчя господаря долонь. То був сам Чавіш Борзу VIII. Здивувалася. Побачила, що він простоволосий, замурзаний та скуйовджений.

— Чуєш? — запитав і потрусив її за плече.

— Та-ак, — слабко відказала. — Що сталося?

Чавіш Борзу з полегшенням видихнув клуби пари. Говорив без жодного церемоніалу, як до якоїсь служки:

— Добре, жива. Підводься, треба встати.

Потягнув її за лікоть. Дівчина важко підвелася. І тоді роззирнулася довкола. Побачила каміння, затоптаний сніг, на ньому плями темної крові, випалені діри, рештки розбитих скринь, розкидані речі та тіла. Побачила цих смугастих потвор. Вони лежали тут і там серед снігу, з темними та лискучими боками, кістлявими копитними ногами, закоцюбленими ощериними пащами, нерухомі. Мертві. Падав легкий сніг, його зносило протягом, бо тут на самій вершині хребта вітер закручувався і тягнув добряче.

Побачила свою порожню пташину клітку, розбиту на дві частини. Кілька голубів — троє? Важко було розгледіти зімя’ті тіла із закривавленим настовбурченим пір'ям — загинули просто в ній, ще двох вона побачила мертвих на витоптаній галявині, чорній, яку припорошував свіжий сніг.

Далі побачила зеленкувате сукно, яке вибивалося з-під перевернутого воза. І нерухому ногу в чоботі із коричневої шкіри, що виднілася під тим сукном. Скрикнула і зайшлася беззвучним плачем. Опустилася на коліна перед тілом Улянії. Побачила, як в імлі, що Чавіш пішов собі, залишив її. Арета схопилася за чобіт змерзлими пальцями і плакала. Темна постать Чавіша зупинилася недалеко, говорила з кимось ще менше видним.

Ніхто не підійшов підняти Арету з холодної землі чи втішити. Вона втомилася плакати. Її тіло задубіло. Якось зібрала сили та підвелася, побачила теплий полиск від вогнища і пішла до нього. Там двоє вояків дали їй ковдру та міцне гаряче вариво, від якого в голові Арети запаморочилося. Дали та пішли. Вона присіла і грілася біля вогнища, бачила, як вояки та слуги Чавіша плентаються довкола, збирають розкидані речі, носять там і тут тіла на суконних ношах, тягають трупи джі-чів.

Біля неї присів молодший воїн і з перев’язаною шматами рукою. Арета смикнула його за край шкіряного плаща, підбитого сірим хутром. Той глянув на наречену правителя, несподівано для себе впізнав її та заходився кланятися. Заговорив її мовою:

— Пані, то ви! Нехай буде з вами слава і милість багряної Матері.

— І Вічність.

— Що?

— У нас так кажуть. Вічність хай буде милостива.

— Я не знав. Дякую за вашу ласку, — промамротав і геть знітився. Але схаменувся й заговорив чіткіше: — Як я можу вам прислужитися, пані?

— Скажи… — вона зайшлася хрипким кашлем.

— О, та ви застуджені, ясна пані! Зараз пошукаю цілителя, він десь тут був щойно, — зіп’вся на ноги.

— Скажи, — Арета встигла схопити його за рукав, і цим зупинила: — Скажи, прошу, хто живе із моїх? Де вони є? Хочу до них.

Юнак переступив з ноги на ногу, відвів погляд.

— Ніхто, ясна пані. Пробачте. Проявіть милість, не гнівайтеся. Прошу дуже!

— Не буду, — вона відпустила рукав його плаща.

Молодий воїн побіг шукати цілителя. Арета втупила невидячий погляд у вогнище. В її думках бриніло одне слово, яке вона сама не одразу зрозуміла: “Врятував. Врятував”. Чавіш Борзу VIII, володар та правитель Саманської землі, Абай-Сарая і об’єднаних провінцій Савських врятував її, Арету, від неминучої загибелі.

Розділ 4

Все було не так. Сукня занадто відкрита, груди Арети під нею дрібненькі, олійки та мазі, якими натерли Арету — млосні, бабки, що прислужували їй — мовчазні та сердиті. Знали по кілька слів її мовою, і ті вимовляли неохоче. Повітря у незатишній кам’яній залі було спліснявіле, збите та чуже. Щурі — завеликі й нахальні, комахи, що бігали по стінам — бридкі, та їх взагалі не мало б бути в палаці великого правителя східної держави, яка милостиво погодилася стати союзницею невеличкої, хоч і просвітленої Чарниці. Дверей у цих покоях наче не існувало, ніби наречену вбирали у прохідному завулку — хмара служок носилася всюди та гуділа, наче рій бджіл. Арета стояла із заплючщеними очима, біля неї крутилися старші пані, вдиралися зі стогоном на скрині та ослінчики щоб дістати до її волосся, бо самі були низькі та грубі, всі, як одна, принаймні на голову нижчі від білошкірої нареченої та темні з обличчя. Смикали та щипали наречену, кололи гострими шпильками ніби ненароком, але їй видавалося, що зумисне і з радістю.

Церемонія також була дикою для гетьманівни з-за гір. Коли просто посеред зали під вигуки та улюлюкання четверо капланів забили живого бика, Арета знепритомніла. Її підхопили, відлили водою та змусили танцювати у тлумі вельмож, які на той час шаліли, розхристані та простоволосі. Аретине волосся, так мозольно укладене та прикрашене, розплели молоді дворки під дикі монотонні заспіви, нещадно смикаючи та безцеремонно торкаючись її шкіри. А на обличчях дворок і дворян Арета помітила темно-червоні смуги. Вся підлога була вимазана, всі скупі шати на людях, їхнє волосся, дорогі прикраси на півголих тілах. Це була бичача кров. Арету нудило, аж поки хтось не змусив її напитися такого міцного напою, від якого хвиля дрижів пробігла її тілом. Врешті Ареті стало майже байдуже до всього, що відбувалося довкола.

Силует Чавіша часом пропливав перед очима Арети та розчинявся в натовпі. Він насолоджувався бенкетом, ходив кроком великого пана, ніхто його не зачіпав, то він штурхав кожного, хто трапився на шляху. Ходив із легкою усмішкою на засмаглому обличчі.

На бенкеті заграли сопілки, і їхній спів посеред глупої ночі у величезній залі наче обудив розбещений натовп. Танці припинилися, а люди затягнули ритмічний переспів. Арета не могла розібрати слів, чула лише, що вони повторюються, як колисанка. До неї підійшли молоді дворки та повели кудись. За її спиною один за одним гаснули каганці, а люди затихали, ніби розчиняючись у мороку. Арета опинилася в приміщенні з низьким кам’яним склепінням та великим басейном посередині, оточеним колонадою. Підлога поблискувала, заставлена олійними лампами, в їхньому світлі було видно, як парує темна поверхня. Арету завели у воду, а з другого кінця басейну занурився її новонабутий чоловік. Їх обох помили та умастили мазями, одягнули у свіжі шати, тонкі та прозорі.

Арета думала, що у шлюбну ніч вперше залишиться наодинці з чоловіком. Крутила в голові думку про те, що він її врятував від смерті. Врятував. Значить, все буде добре, а його відстороненість та зверхність — лише ознака сили правителя, якому не личить прилюдно упадати за жінкою. Вони ж постійно були серед людей. Мабуть, наодинці він буде уважніший. Боялася і збирла волю та сміливість у жменю, щоб пройти це випробування. Але все сталось інакше.

У кімнату з величезним ложем набігло стільки людей, скільки могло вміститися. Непрошені гості розсілися на підлозі та стали попід стінами. З коридору доносився гомін тих, кому не вдалося втиснутися у кімнату. Усі щось наспівували, тримали тліюче зілля в невеликих металевих мисочках, яке швидко задиміло кімнату. Арета розуміла, що ці заспіви їхні — ритуальні. Стара Улянія розповідала, що вони просто так не співають. Згадала няньку. Ареті згіркло в горлі, вона заледве подолала схлип, котрий зараз тут був геть недоречний.

Прийшов каплан у чудернацькій короні з бичачих рогів на голові, низьким трубним голосом проспівав особливу співанку, схожу на ту, яку Арета чула в бенкетній залі, сповнену шиплячих звуків та твердого скрипу. А потім двоє служок піднесли йому кошика та великого ножа із блискучого чорного металу. Каплан дістав з кошика живого зайця та повільно надітнув йому шию. Бідна тварина смикалася в його руках, сіпала ніжками. Каплан збризкав теплою кров’ю ложе. Арета мало знову не зомліла. Їй миттєво піднеси під самий ніс фляшечку, з якої вдарив різкий неприємний запах і обудив її.

Каплан став біля ложа, склав руки на грудях, ніби очікував на подію, яку має осудити та винести вирок. З півдесятка служниць у білих шатах підвели самого Чавіша, підтримали за руки, коли той забрався на застелене білим шовком ложе. Арета відчула, як кілька долоней взяли її попід руки та попхали туди ж. Сміливість покинула дівчину, її ноги обімліли, а в очах вона відчула солоні сльози.

— О, на вічність… — прошепотіла. — Хай я помру просто зараз.

Та Арета не померла, серце її не зупинилося від сорому. Навіть свідомість її не залишила. Солодкаво-гіркий дим з трав не дав би їй позбутися свідомості, але п’янив та морочив. Вона ступила на ложе під тиском чужих рук, із думкою, що виходу немає, з тремтінням у тілі, з розпачем у серці та з сердитим поглядом батькових очей, який сплив у пам’яті. Це все для нього. Бо так треба.

***

Прокинулася з оболілим тілом, занурена в пухові ковдри та швокові простирадла, які неприємно липнули до її незвично нагого тіла. Досі ніколи Арета не спала оголена. Купалася у свитині, ночувала в сорочині. Опинялася без одягу лише двічі, лише на коротко в обіймах панича з Лисячого бору: у найкоротшу ніч Коловороту і в останню, коли бачила Бажана. Жодного разу так не засинала. Тепер лежала нерухомо і прислухалася до кроків та гомону, який долинав з-за дверей. Була сама. Її чоловік та всі гості пішли собі після того, як… як Арета, міцно заплющивши очі, виконала свій обов’язок перед батьком і краєм, і перед своїм чоловіком. Досі ні разу не розімкнула повік. Лише крізь них бачила, що кімната освітилася. Інше майже нерухоме повітря, інші звуки і оце світло крізь замкнені повіки казали Ареті, що наступний день таки настав. І вона таки жива.

 За якийсь час Арета почула, як рипнули та прочинилися двері. Подумала, що навіть не пам’ятає, як вони виглядають, зроблені зі дерева, чи з металу, високі, чи низькі, мають одне крило, чи два. Почула кроки кількох людей. Ті пройшлися кімнатою і подзеленчали посудом. Скрипунло дерево віконниці, кімнатою пронісся свіжий вітер. Дали все затихло на хвильку, а потім хтось посмикав за ковдру.

— Пані. Пані. Частунок, — почула Арета хрипкий стерчий голос. Але поворухнутися не змогла. Кроки віддалилися. Рипнули двері та писнув засув.

Насилу пані повернулася на інший бік, забрала ковдру з голови, вловила інтенсивний запах терпкого напою, яким частвуано вчора, який Арета ніколи раніше не куштувала, та свіжого хліба.

Двері рипнули знову. Увійшли бабки, ті самі, які перед шлюбом вбирали Арету. Поцмокали язиками і заходилися стягувати з неї ковдри, а потім її саму з ложа, вмивати в золотій балії та одягати. Врешті посадили за стіл під вікном, самі розсілися довкола і взялися за шиття, яке принесли з собою. Час від часу змушували Арету підвестися і приміряли до неї то недошитий рукав, то обмацували її талію. Шили і мовчали, ніби посварилися між собою і з Аретою, і не хотіли відзиватися з образи. Вона також не хотіла. І їсти не хотіла, випила того гіркого напою і поїла трохи солодкої випічки, бо при тих дамах відчувала, ніби мусить.

Старі жінки сиділи в кімнаті з Аретою аж до сутінок. Чотири сивих пані, одягнених досить вільно і відкрито, під їхніми тонкими туніками виднілися старі зморшкуваті тіла. Кожна була навіть старіша за Аретину добру няньку, загиблу Улянію. На згадку про неї Арета потягнула носом і одвернулася до вікна, щоб старі не бачити, як в кутиках її очей забриніли сльози. Покліпала, подихала, псиділа, втуляючи погляд у шибу, аж розгледіла вітраж із кольорових шкелець, запаяний в олово, а серед них — вставки настільки прозорого скла, що крізь нього було видно кам’яне подвір’я і одиноке дерево із негрубим покрученим стовбуром. Листя на ньому росло дрібне і сірувато-зелене, ніби припорошене пилом. Серед листя чорніли ягідки. Подвір’ям снували люди, разюче говіркі у порівнняні до старих, які крехтіли і шили, не мовлячи ані слова. Аретине вікно знайшлося так високо, що слів перехожих вона не могла б розібрати, якби навіть знала їхню мову. Другий бік подвір’я тонув у кольорових наметах, дашках та торгових страганах, а закінчувався високим муром з парапетами і віконницями, яким проходжувалися вояки, озброєні у довгі піки та алебарди. Понад муром на краю неба збиралися темні хмари.

Дощ упав під вечір, пришвидшив і без того швидкі зимові сутінки. Зима тут не виглядала схожою на зиму. Була тепла і волога. Затріскотіли блискавиці та загуркотів грім. Арета не пригадувала такої грози в зимі. Зимою має бути сніг і мороз. У цій країні все було не так.

Чавіш прийшов разом зі служками, які принесли Ареті пишну вечерю. Застав її біля вікна. Сіпнулася, повернулася до нього. Вбрана була у все нове, тонке і блискуче. Тієї миті Арета усвідомила, що має на собі сукню з такого тендітного матеріалу, який вдома, у Чарниці, не бачила навіть на старших сестрах і на матері, а навіть на тих матронах, які приїздили до гетьмана у справах. І сукня та рожева із пурпуровим гаптуванням. Груди її маленькі майже не прикриті. Застидалася.

Чавіш розперся у кріслі з різьбленими підлокітниками. Порухом руки запросив Арету сісти поруч за стіл. Вона послухалася, а прислуга, що крутилася навколо них, притихла, очікуючи наказу. Чавіш злегка махнув долонею, і всі дрібними кроками почимчикували геть.

 Зачинилися двері. Тепер Арета знала, що вони низькі, важкі, зроблені з дерева, яке вже мало свої роки та сипалося, якщо сильнише гупнути, та мають кілька засувів з зовнішнього боку, а зсередини — жодного. Коли ці двері зачинилися, в кімнаті стало по-особливому тихо. Це була їхня тиша, їх двох.

Чавіш відломив хліба і поклав у її тарілку з білої глини. Таких Арета також досі не бачила. Мала б побачити вчора і у всі дні приготувань до шлюбу, або хоч на бенкеті, але не помітила. Волосся її чоловіка розсипалося по плечах. Він мав на собі не пишні багряні шати, а простішу шкіряну камізельку поверх сорочки кольору меду, темні штани та високі чоботи майстерної роботи, які блищали під залишками скупого сутінкового світла, що сочилося з вітражного вікна.

— Чому не запалиш свічок? — запитав і сьорбнув вина зі срібного кухля.

Арета зіп’ялася на ноги, вже була хотіла кинутися до канделябрів, але Чавіш впіймав її за зап’ясток. Стала.

— Я не просив. Я запитав, — його голос був майже турботливим.

Арета опустилася на своє крісло і витиснула слова:

— Дивилася на бурю.

Він не відреагував, тільки придивлявся до неї з-під приспущених чорних вій.

— Подобається тобі твоя сукня?

— Дуже гарна. Я вдячна, володарю.

Її рука дрібно затряслася, вона хотіла її забрати зі столу, та Чавіш притиснув її своєю долонею.

— Ти тепер перша леді двору Абай-Сарая і всієї землі Савської. Ти не маєш труситися, як оливкова гілочка. На Повню я мушу показати тебе перед двором. Це за чотири дні. Ти знаєш Астра Кітабулу?

— Т-так, — Арета не очікувала такого питання.

— Звідки? — Чавіш навіть нахилився в її бік, так притиснув запитання.

— Няня.. В бібліотеці… — не виходило їй говорити рівно. Під пильним поглядом чорних очей чоловіка Арета спинилася, набрала повні легені повітря і відповіла більш складно: — У мого батька в бібліотеці були різни писання. Я багато читала. Особливо в зимі.

Чавіш відпустив поглядом її очі, сьорбнув вина.

— Так, зими там понурі. Вечеряй, дружино. Завтра до тебе прийдуть молодші дворки і будуть вчити тебе манер. Подивимось, на що ти здатна.

Підвівся та пішов, голосно гупаючи підбитими каблуками чобіт по кольоровій керамічній мозаїці, якою була викладена підлога. Став перед дверима, обернувся, кинув ще один проникливий погляд на Арету і мовив тихо:

— Двір знає про ваші дикунські звичаї. Знає, звідки ти приїхала. І я за це плачу велику ціну. Ти не була чиста, а тепер маєш довести, що вартуєш свого місця.

Пішов. Гупнув дверима.

Няня про це не розповідала, та Арета чула від кухенних служок. За горами дівчата мали зберігати цноту до самого шлюбу. Вперше Арета вловила запитання серед отари думок: “Навіщо йому така дружина?”.

Розділ 5

Арета носила сина під серцем. Так сказала одна з її старих доглядальниць, Мара. Тоді ж Арета вперше почула її ім’я, і це було знаком певної пошани і прийняття до свого грона з боку старої. Арета відчула, ніби з заповітом появи цієї нової душі вона дійсно загніздилася в країні, в якій під теплими дощами в зимі зеленіють олив’яні дерева.

Дні протікали одноманітно. Арета майже не виходила з тієї кімнати. Щодня приходили молодиці та вчили її, як робити правильні поклони, правильно їсти та поводитися при дворі, але не відповідали на жодні питання. Лише кілька разів Чавіш приходив за нею у повному строю до прогулянок, брав під руку. Вони йшли довгими коридорами з низькими стелями, потім дворами, садами та часом вуличками міста. Тоді Арета вдивлялася в обличчя людей, у незвичну забудову, квітучі кущі та зелені дерева, дихала на повні груди. За ними йшли дворки і дворяни, служки та простий люд приєднувався до процесії. Під кінець кожної прогулянки Чавіш власноруч розсипáв золоті монети на бруківку, а люди кидалися збирати, кричали подяки, славили правителя та плакали від щастя. Ареті подобалися ці прогулянки, вона поволі звикала до захламиджених вуличок, брудних городян та пишних дворян, до крикливих птахів, стрімких чаків — тваринок, схожих на змалілих котів, які заполонили місто, гавкітливих зграй вовкуватих тойків — які ганялися за тими чаками, та дрібних стрибунців манані. До дощів, які зимою майже не припинялися, та пронизливих вітрів, які перемішували пил та сміття, часто кидали жмені того й іншого в обличчя. Дуже поволі призвичаїлася, що не слід очікувати від чоловіка пояснень та відповідей, а і звичайної бесіди. Від наступного ранку після пошлюбин Чавіш більше не сказав до Арети нічого цікавого окрім етикетних звертань.

Минула найтемніша ніч року, минуло ще дві повні по ній. А тоді врешті щось відбулося.

Арета готувалася до сну. Її служки пішли, залишилася тільки Мара, яка ніколи не покидала кімнати Арети. Стара ладнала одяг, який щойно зняла з Арети. А дівчина сиділа на краю ліжка і готувалася вже лягти. Коли двері рипнули, а в їх проймі показався правитель. Він підійшов до дружини без слова, став навпроти, злегка всміхнувся, як до дитини, яку хотів заспокоїти. Тоді простягнув руку до її живота, який ще не був помітний під складками тоненької сорочки. Рука Чавіша засяяла блідим світлом, а від неї полилося тепло. Арета відчула, як воно торкнулося її живота та зайшло всередину. Чавіш примружив очі, ніби прислуховувався. За мить задоволено мугикнув, зімкнув долоню в кулак та пішов. Арета бачила, як його рука поволі перестає сяяти.

— Мій ясний пане! — насмілилася окрикнути його.

Чавіш не відповів, не відреагував і зник за дверима. Арета зітхнула, її погляд ковзнув по темній кімнаті і натикнувся на сяюче обличчя старої Мари. Та зірвалася з місця, підбігла вперевлаку і впала до ніг Арети. Притиснулася лобом до її колін. Арета сіпнулася від несподіванки і почала вмовляти її підвестися, на що Мара прошепотіла:

— Ми благословенні. Ти — правильна. Ти — хороша. Все добре.

Мара сперлася на край ліжка, встала із крехкотом і пошкандибала далі складати одяг своєї пані. Арета заговорила до неї:

— Мила Маро. Благаю на все світло! Скажи, що це було? Що він побачив? Ти щось знаєш! Скажи мені!

Та лише всміхалася собі та хитала головою, ніби не могла повірити у власне щастя. Арета спустилася з ложа та підійшла до неї. Присіла на ослінчику з гнутими ніжками, тоді смикнула стару за край її сукні з темно-синього атласу. Та обернулася. Арета заговорила обережно і вкрадливо:

— Мила Маро. Мені б дуже хотілося знати те, що знаєш ти. Якщо ти падаєш до моїх ніг, якщо я правильна, то будь така ласкава, стань мені подругою. Я завжди попіклуюся про тебе, буду пам’ятати твоє добро.

У погляді вибляклих очей старої щось змінилося. Вона взяла свою пані за руку та повела до столу, всілася на те місце, де часом сиджував правитель. Мара вирекла:

— Питай, пані!

Аретині руки затремтіли.

— Що побачив милостивий пан, коли торкнувся світлом?

— Що ти — та, хто треба, — стара зробила паузу і посміхалася, спостерігаючи, як хвилі нетерплячки котяться Аретиним тілом та розумом. — Я бачу, що ти дурна. Але нехай. Ви там, за горами, нічого не знаєте. Ви відреклися від Богів. І от маєте. Думаєш, чого вас тут дикунами називають? Хе-хе, — стара знову сміялася, щиро, наче не могла увірувати, що Арета така дурна. За мить зробилася серйозна і заговорила іншим твердішим тоном: — У твій рід приходила сама Багряна Матір. А ви її прогнали. Може вбили, а може Вона сама загинула — цього ніхто точно не знає, а легенди кажуть різне. Може, вона просто пішла. Її багряна кров вже сто разів розбавилася, але досі тече в жилах твоєї родини. Світлий пан їхав саме за тобою. Бо наш каплан Ареф Джахан все знає. Ти його бачила у шлюбну ніч, він носить бичачі роги.

Мара вирішила, що дала вичерпну відповідь та із задоволеним обличчям відкинулася на спинку крісла. Арета виглядала трохи приголомшеною тим, що почула, і тим, що Мара так добре говорила її мовою.

— Прабабця Куничівна? — прошепотіла.

— Ні-і, — стара махнула рукою, — ця лише була останньою, яка відала. Матінка приходила чотири століття тому. А ви її прогнали, дурні, — тицьнула пальцем в Арету.

Після того вечора дні потекли дещо інші. Правитель так само часом виводив свою дружину на прогулянку містом у супроводі численного почту. Вона не насмілювалася задавати йому питань — так навчила чинити стара Мара. Тільки тепер Арета почала помічати зневагу у поглядах мешканців Абай-Сарая, яка в них була і раніше. Тепер вона знала, що тут вважалася дикункою. Мара приносила їй книги та вчила мови. Арета почала розрізняти окремі слова в скреготливому гомоні натовпу. Почала розуміти, що цей шлюб дворянами та дворками сприймався радше як забаганка світлого правителя. Просила Мару вчити її та допомогти стати достойною правителя. Тому днями і ночами Арета вчилася обрядових пісень та звичаїв, розрізняти герби та символіку кольору і візерунків, запам’ятовувала нескінченні титули та імена дворян. Також Мара запрошувала спеціальну жінку, яка показувала Ареті, як бути красивою та здоровою. Багато чого дивувало Арету. І тепер, з-над книжок та у присутності наставниць люди країни Саманської вже не видавалися такими дикунами.

***

Арета народила сина в упальний день середини літа, як сонце стало у найвищій точці. День народних гулянь. Коли дитя почало проситися на світ, Мара трохи стурбувалася, сказала, що зарано. Але той святковий, пекельно гарячий день виснажив Арету своїм шумом, кольорами, запахами кадил, піснями, які співались у всьому Абай-Сараї та навіть у палаці. Син Чавіша Борзу VIII прийшов на світ опівночі, отримав ім’я Чадіка Борзу II — по своєму дідові. І від того моменту святкування злетіло на новий щабель. Звістка рознеслася по цілому місту, сурмачі трубили безкінечні радісні мелодії, а під палацом зібрався тлум.

Арета заснула. Коли прокинулася, був світанок. Та тиші не було. Біля неї клопоталися служки, а палацовими коридорами линули перемовини та кроки. Якась незнайома молода служка щасливо усміхнулася до Арети, показала пальцями біля своїх уст, що може погодувати жінку, матір спадкоємця престолу. Арета відповіла мовою Самантії:

— Так, дякую. Я б поїла.

Брови дівчини скочили на лоба від здивування, вона випалила:

— Буде зроблено, ясна пані!

Арета подумала, що її досі тут мають за невігласку. Роззирнулася. Не побачила знайомих облич серед тих, хто був у кімнаті. Не побачила також свого сина. Запитала про нього, їй так само здивовано відповіли, що батько забрав. Заснула.

Прокинулася, поїла, намагалася встати, потім знову дивувала служниць тим, що здатна запитати про найпростіші речі. Відповідей не отримувала, тільки опіку, їжу, свіжий одяг, провітрювання кімнати та хлопчика-служку з опахалом. Заснула.

Минуло два дні, а до Арети ніхто знайомий не прийшов. На її вимоги принести сина служки не реагували. Заходили тепер рідше, і одразу йшли геть. А на дверях Арета помітила озброєну варту. Ще вона помітила, що зникли її особисті речі, привезені з Чарниці. А залишилися тільки ті, що вона надбала тут, в палаці Чавіша.

Вночі плакала.

Арета більше не бачила Мари. Єдине, що їй вдалося випитати у нових служниць, що син живий і здоровий, а ціла країна тепер святкує його уродини.

За кілька днів Арета почала бити кулаками в двері та кричати. Плакати вже не могла. До неї перестали приходити служки, а їжу ставили просто на землю озброєні вартові, при цьому двоє направляли на неї гострі алабарди, а двоє ставили підноси і зникали. Їжі було щораз менше. Води давали кухлик на день. Двері тримали замкнуті на всі засуви.

В одну пекельно жарку та душну ніч Арета мучилася від спраги, не спала, не могла молитися до Світла. Не могла навіть думати. Лежала горілиць на прохолодній мозаїчній підлозі під розкритим вікном, дивилася на зорі в чорному небі. Згадала іншу гарячу літню ніч, коли замість зірок над нею сяяли очі Бажана. Арета спробувала згадати риси його обличчя, і їй не вдавалося. Розмитий лик давнього коханка мерехтів на тлі зірок, переливався, але не збирався в ціле. Арета зітхнула. Спробувала згадати очі батька. Лик матері. Добре пригадала собі тільки сердито зведені брови Йолі та її міцно затиснуті губи. Проклята Йоля.

Тоді Арета згадала, як Мара розповідала їй, що Чавіш їхав по неї, по Арету, що той каплан проводив кропітке дослідження і виявив, що підійти мусить тільки кров Арети. Вона досі не знала, що такого було в її крові. Вона не хотіла бути особливою. Хотіла вийти з цієї обридлої кімнати, покинути цю жарку країну, ніколи більше не чути імені великого правителя Чавіша Борзу VIII. Хотіла побачити власного сина. Одного дня вона ходила з великим животом та чула, як той ворушися, а наступного вже була одинока і забута всіма. Знову одинока. Зірки попливли разом зі слізьми. І тоді серед них Ареті мигнув пурпуровий орнамент з книги, яку вона розписувала. На якусь мить.

Розділ 6

Одного осіннього ранку, коли в вітражні шиби тарабанив дощ, Арета збудилася від незвичайного галасу на подвір’ї. У палаці здійнялася біготня. Вперше за довгі місяці до неї прийшли служки із новим одягом та прикрасами. Почали її нашвидко мити та вбирати. Ареті перехопило подих, а в серці поселилася надія. Вона страшно схудла і змарніла, тому служки підтримували її під руки. Навіть принесли цілу тацю різного питва та їжі, яку Арета не могла в себе запхати, бо відвикла їсти. Відкусила сиру і довго його жувала перше, ніж змогла ковтнути.

Її привели до тронної зали. Там було людно і тривожно. Правитель сидів на своєму позолоченому сидінні, знесилену Арету, закутану в пишну пелерину, посадовили поруч. Вона бачила його сердитий профіль. Хотіла накинутися з питаннями, вимагати побачити сина. Але її стримувало загальне напруження. І легке свічіння його долонь, міцно затиснених на різьблених підлокітниках.

Увійшла делегація. Серце Арети впало, а з очей полилися тихі сльози. То був її старший брат Арост у супроводі воїнів. Боже, вона всіх пам’ятала! Пан хорунжий Вольтек, пан стаєнний Степас, пан Мартен, пан Судзіл-Вод, пани з війська батька, навіть Васик, чоловік проклятої коханої Йолі, нехай забере її звідси! Нехай відбере її сина! Впізнала також Ошанчика, котрий мав допомогти Бажану відновити маєток.

— Вітаю в Абай-Сараї пишних гостей з Чарниці! — прогремів голос Чавіша.

Всі затихли. Назва рідного краю різонула Арету по серцю. Гості твердим кроком підійшли під сам золочений трон, стали в кілька рівних рядів. З самого краю наперед вийшов Бажан. Запустив бороду і рідкі вуса, та Арета впізнала його і мало не зомліла під його поглядом. Її брат промовив так само голосно, як перед тим правитель земель Савських:

— Я, престолонаслідник Чарниці, Арост, вимагаю пояснень. Чому мої листи без відповіді, а жоден із моїх посланців не повернувся. Також дай відповідь, чому твої люди тримали в полоні Бажана?

Серце Арети штрикнуло болем. Чавіш відкинувся на спинку трону.

— Бачу, юний престолонаслідник ще самого престолу не отримав, як і довіри батька. Правда ж? Ти ж, юначе, не читав нашого договору з паном гетьманом?

— Читав! — твердо відказав брат Арати. — Я вимагаю пояснень.

— Читав і бачив пункт про мій цілковитий необов’язок звітувати?

— Ти, чорний лисе, понищив вісьмох моїх гарних слуг. То я сам прийшов. Розкажи мені. Я чув, Арета дала тобі здорового сина. Я хочу побачити племінника і хочу поговорити з сестрою.

В руці Чавіша щось блиснуло, він напнув легені та просвистів. А потім срібний свисток впав назад на його груди. Це була його дивна підвіска, яку Арета бачила на шиї чоловіка. Він проказав тихо і протяжно:

— Чікацоджі-чі. Чікацоджі-чі.

Придворні Чавіша якось скулилися. Дехто позадкував до одного із виходів з зали, Арету кинуло в холодний піт. І тут почалося.

З боку прочинених головних дверей донеслося виття та цокіт дрібних копит, а за мить перший шакало-віслюк вскочив у них та кинувся на воїнів, які стояли розгублені посеред зали. Блиснули мечі, клацнули зуби. Почувся вібруючий гуркіт надбігаючої зграї джі-чів.

Арета зібрала всі свої сили, зіп’ялася з сидіння, притиснулася за ним до голої стіни. Встигла побачити, як Чавіш вищирив зуби в посмішці. Він не боявся потворів, навіть не підвівся з позолоченого трону. Мозаїчна підлога великої зали темнішала від пролитої крові. Вояки з Чарниці клали одного за одним розпалених джі-чів, які вибивали копитами плитки мозаїки, зносили канделябри, хоругви та меблі, гризли пащеками людей. Дворяни товклися біля всіх чотирьох виходів, а джі-чі вихоплювали їх по одному і шматували. Надбігло більше охоронців з піками і алебардами, вони почали відтісняти потворів до самої середини приміщення, де кипіла найзапекліша битва. От Арета побачила, як завмер розпластаний на переритій копитьми джі-чів підлозі старий пан Судзіл-Вод, розкинувши покусані руки. Під самим троном впав мертвий Васик. Арета голосно завила від страху і розпачу:

— Боги світла! Що це таке? Захистіть нас! Молю! — слова застрягали в горлі, сльози застилали від Арети той страшний світ пливкою пеленою. Вона вже не могла розібрати, що достаменно твориться у тронній залі. Лише знала, що винний у великому кровопролиттю її чоловік, безсердечний Чавіш. Зараз він не врятує нікого, окрім себе. Бо він не підіймав рук, не огортав у сяючу хмаринку ані її, ані кого з людей, які шматувалися з дикими джі-чі. А чи ті потвори були дикі? Вони ж прибігли на його поклик.

Від наступної думки ноги Арети підігнулися, і вона сповзла по стіні на підлогу: Чавіш покликав джі-чів, коли вони їхали в білих возах. Це він наслав потворів на людей з Чарниці, а з усіх врятував лише її. Дворки, служки та стара мудра нянька з чужої країни не були потрібні Чавішу. Він їх убив. І голубів Бажана також убив.

Ареті захотілося роздерти свого чоловіка на шмаття.

— Ти нелюд! — вигукнула вона.

Чавіш почув її зойк серед гарчання і криків, серед лязготу мечів та булав. Обернувся і мовив через плече:

— Зате сильний.

— Припини це вбивство!

Чавіш усміхнувся і стер з обличчя чиюсь кров, яка була бриснула, примусивши його замружитися. Відвернувся від неї, але Арета розчула ще слова:

— Хто ти така, шмато, щоб мені наказувати? Ти мала вмерти у пологах. Я ж тебе пожалів.

Арета була його законною дружиною! Навіть від Мари чула, що інші дружини інших правителів цього дикого краю жили нормальним життям і мали повагу при дворі. Мали вдосталь їжі та питва. І що Арета також матиме гарне становище, коли дасть сина. Вона дала сина! Вона його віддала, втратила. Навіть не була певна, що той живий! В серці Арети вибухала пожежа, сильніше і сильніше. Вона — матір! Вона — законна дружина!

— О, Багряна Матір! — вирвалося з її уст. — О, матінко! Захисти!

Вихор зірвався у тронній залі. До виття, криків і лязготу зброї додався дикий свист вітру. Свічки та смолоскипи згасли.

Богиня увійшла у прочинені двері. Висока, темна, нага. Пригнулася на порозі й випросталася. Її волосся шарпалося вітром, а в очах горів вогонь. Десять її рук тримали зброю, яка блищала в темряві, що запала довкола. Матір сяяла багряним світлом. Смугасті Джі-чі завили, наче зранені тим сяйвом. Вони в страху металися залою. Вояки впали на коліна, їм несила було встояти перед червонавим світлом і страшним ликом Багряної богині.

Матір ішла, з кожним кроком з її грудей виривався дедалі голосніший стогін. Вона окинула вогненним поглядом трупи людей і потвор, що кулилися попід стінами, і того, що звалився із золотого трону та впав навколішки. І ту замучену кістляву жінку, яка не трималася на ногах.

— Ти хто? — шепотів Чавіш. Його довге чорне волосся шматував вітер, шовкова сорочка на його грудях розшарпалася.

— Що ти накоїв? — полинув шепіт від Матері, хоч її вуста не рухалися, широко розкриті в гримасі гнівного подиву.

Тоді Чавіш скреготнув зубами, з великим зусиллям рвонув поза власний трон і дістав там Арету. Схопив її за горло, а сяйво з його руки поповзло та огорнуло її голову.

— Йди геть! Або я її задушу! — загарчав правитель.

— Ла-ла-ла! — заверещала Багряна Матір.

Вона підняла всі свої озброєні руки, перестрибнула з однієї ноги на іншу та пустилася в танок. З кожним рухом Матір стинала голову одному з джі-чів. Мечі, серпи, піки та булави свистіли у повітрі, блищали нагостреними лезами. За кілька митей жоден шакало-віслюк не вив і не щирив пащеки, а Багряна Матір опинилася біля Чавіша. Обійняла його, дихнула по щоці гарячим подихом. Він скринкув від несподіванки, натужив сяйво, але багряне світло Матері огорнуло його блакину силу і поглинуло. Матір повільно протягнула лезом по його шиї. Тіло Чавіша впало до ніг Матері. До ніг Арети. Обидві дивилися одна на одну понад його трупом. Арета — із зішклілим в очах жахом, Багряна Матір — з гірким співчуттям. Богиня тихенько мовила:

— Дитино. Я прийшла.

Довкола запала гробова тиша. Тільки вітер злегка свистів, та вже затихав. Арета почула власне важке дихання. Зігрілася у багряному світлі, яке лилося від богині. Та взяла її в обійми, присіла, притулила до своїх нагих темних грудей і заколисала. Ареті зробилося затишно. Вона хотіла заснути, та не могла відірвати погляду від темних рук богині з червоними сяючими нігтями, від її лискучої оксамитової шкіри. Не хотіла перестали чути її тихий спів.

— Багряна Матінко, — прошепотіла Арета.

— Так, доню, — проспівала богиня.

— Мій син.

Враз побачила темну постать неподалік. Вона колисала на руках немовля і мінилася червонавим світлом. Багряна Матір. Підійшла беззвучно і віддала сина Ареті, той усміхнувся, квакнув беззубим ротиком. Арета притулила його до себе. Відчула, що сидить на підлозі перед троном, а не на руках богині.

— Арето, — проспівала богиня. — Арето. Так не має бути, — і простогнала так голосно, що вітер знову шарпнувся по залі, поворушив мертвих: — Ти будеш сильна!

Богиня випросталася, підняла серп і протягнула ним по своїй шиї. Її голова відхилилася набік, притримувана однією з рук, а з місця розрізу бризнула сяюча кров богині. Арета відчула її на власних устах, розімкнула їх та почала пити. Той животворний потік напував і давав сили. Міць і багряне світло розливалося тілом Арети. Її руки зробилися сильними, тримали сина впевнено. Її шия зробилася сильною, і голова перестала схилятися. Спина випросталася, а ноги пружно вирівнялися. Арета підвелася. Вона ніби переродилася. Вона дивилася на темне тіло богині, яке розпливалося в багряному світлі. Аж розтануло у густій тьмі тронної зали.

Тиша запала.

Арета почула сопіння сина. Почула власне збите дихання. Захотіла побачити личко малюка, що спав на її руках. Захотіла, і стало світло. Усі затушені вітром каганці, свічки та смолоскипи запалилися в одну мить, а через двері та вікна полилося світло сірого дощового дня, яких багато пережила Арета — звичайне світло звичайного дня. Люди почали підійматися з підлоги, яка не виглядала звичайно. Збита мозаїка, затраскана кров’ю, лежала всюди, перемішана зі шматками одягу, розтрощеними лавками і комодами, частинами тіл та зброї. Тільки калюжі темної крові лисніли. Затихле повітря насякалося металевим присмаком та солодкавою гіркотою.

— Треба все прибрати, — почула Арета власний олос.

— Так, пані королево! — вигукнув хтось із гурту дворян, котрий збився в кутку зали.

— Пані королево! — повторив голос з іншої сторони.

— Багряна королево! — зазвучали вигуки звідусіль. Дворяни і дворки, скуйовджені, в прим’ятому і пошматованому одягу, заляпані кров’ю, виходили на середину зали і припадали на одне коліно, схиляли голови перед Аретою.

Лиш мужі з Чарниці ще стояли розгублені. Їх залишилася жменька, не всі стояли на ногах. З них вийшов Бажан. Підтримував одну руку іншою, затискав рану, з якої юшило. Ступив два кроки в бік Арети і став. Вона побачила його втомлене брудне обличчя. Його любе обличчя. Підвелася і підійшла до нього зі сплячим сином на руках. Бажан трохи сахнувся від неї. Арета зупинилася і простягнула до нього руку. Торкнулася до рани, і юнак зітхнув із полегшенням, його обличчя вирівнялося, біль відпустив, а рана перестала кровити.

— Люди Чавіша не тримали ж тебе весь рік? — мовила до нього. Бажан не впізнав голос.

— Лиш поки ви не від’їхали.

— Скажи мені. Чому не приїхав за мною?

Опустив очі. Вона пригладила його заліплене кров’ю русяве волосся, яке втратило колір. Далі запитала:

— Війна була?

Бажан підвів на неї очі:

— Яка війна?

— З північними сукартами, — зітхнула Арета. Вона вже зрозуміла, вже не хотіла відповідей. Пояснила для нього: — Мені няня казала, що шикується війна. Батько казав. Щоб я поїхала.

Бажан застогнав. На його обличчі з’явилася недовіра.

— Я думав…

— Що я хотіла сюди.

— Так.

— Тому не шукав.

Він зітхнув.

— До мене прилетів один голуб зі срібним пером і поламаною лапкою. Але без листа. Розповів про напад і про те, що тобі там добре. Що цей… — він кивнув на мертве тіло Чавіша, — врятував тебе від шакало-віслюків.

— Розповів? — врешті щось здивувало Арету. — Це твоя магія Вітру, певне?

— Так.

Стояли. Аж підійшов Арост, шкутильгаючи та спираючись на свою булаву. Мовчки обійняв Арету і її сина.

— Їдемо додому? — запитав із надією в голосі.

Арета відсторонила його.

— Ні, брате. Там мені нема чого робити.

Далі слова не йшли, затнулися. Арета прикликала дворян і дворок, попросила їх попіклуватися про поранених гостей та про тіла загиблих. Залишила залу, завалену трухлом бестій.

Першим ділом Арета попросила про купіль для себе і ванну для сина. Звернулася із проханням зібрати знать та гостей у малій залі та накрити столи до вечері. Просила, бо не мала ні сил, ані гордости, щоб наказувати. Всі дворяни і дворки, не кажучи про слуг, низько хилили перед нею голови та розступалися, коли вона йшла.

До вечері вона спустилася свіжа, вбрана в сукню молочного кольору з відкритими плечима, гаптовану пурпуровою ниткою. Люди впізнали її за розбурханим світлим волоссям, за зростом, за ходою. Але це все, що залишилося від колишньої Арети з Чарниці. Тепер її обличчя набрало зрілості, очі вогню, а шкіра стала темною. Вона сама в купелі не могла збагнути, чому не може відмитися навіть у мильній піні, навіть шорсткими віхтями. Вона стала темною.

Обійняла брата. Розпитала про поранених і обіцяла дати білого воза для мертвих.

— Їдемо додому, — без надії попрохав Арост.

— Залишайся зі мною, — запропонувала натомість Арета.

Більше він не питав.

Вона сама знайшла серед людей Бажана і мовила:

— Залишайся зі мною.

Той взяв її темну долоню у свою і відказав:

— Ми вже не ті.

Мужі з Чарниці поїхали за кілька днів. Арета проводжала їх на порозі палацу із сином на руках. Не плакала. Але руки її затрусилися.

— Пані, — почула вона поруч чоловічий голос. — Давайте краще я потримаю.

Вона обернулася і побачила перед собою молодого охоронця, котрий несміливо усміхався. Сама здивувалася, що впізнала його. Запитала:

— Твоя рука загоїлася?

— Давно вже, пані. То була тільки подряпина. Ви мене впізнали?

— Біля вогнища в дорозі. Ти мені допоміг. Як ти називаєшся?

— Асаф, — відказав і простягнув руки по сина Арети. Вона віддала і усміхнулася. Вперше за багато-багато місяців.