Мерко зі Змієвого яру

Мерко окинув рідний хутір прощальним поглядом. Шість хат, розкиданих по схилах яру сіруватими мазанками, дороги поміж них — мішанина грязюки й дрібного каміння, старезні яблуні, вишні та сливи з лишками примерзлого за ніч листя навкруг кожної з хат. Ще вчора воно майоріло рудим і жовтим, і хоч та яскрава краса була лиш ознакою осіннього відмирання, все ж хутір здавався гарнішим, ніж зараз. Живішим. Та з цим вранішнім, холодним, посірівшим прощатися було куди легше. Мерко крутнувся на п’ятках, вкотре радіючи своїм першим в житті шкіряним чоботам аж до колін, і пішов геть від рідного Змієвого яру назустріч своєму стрілецькому життю.

Поки не вийшов на панську трасу, мощену добрим гранітом, тримався подалі від дорожного місива, хоч по мокрій траві теж було йти не надто чисто. Коричневі стеблини рвалися від його кроків і налипали на дорогоцінні чоботи, такі нові, такі бездоганно чорні, без жодних потертостей. Та від трави їх очистити легко, а от від глинистої землі — намучишся.

Траса пана Стефана Ржавецького в контарст його хутірській дорозі, здавалася лискуче чистою. Хоч лягай полеж — і порошинки на одязі не лишиться. Омите вчорашнім дощем каміння, на якому волога підмерзла за ніч і вже встигла розтанути зранку, робила граніт сяючим навіть у слабкому ранковому промінні.

Йшов Мерко і думав про різне:

“Граніт цей прадід викладав на замовлення тодішнього пана. Хто його зна, як їх обох звали. І чого імена наших предків, людей таких важливих свого часу ні наша хутірська, ні панова вчена родини не зберегли”.

Мерко знав свого прадіда лиш як “благословенного єдинорогом”. А пан Стефан свого діда згадував як “славного змієборця”. Правда чи ні, а кажуть, що в ті часи, коли король Першан дав цей шматок степу діду Стефана за добру військову службу, водились тут величезні чорні змії. Не ті дрібні зміючки, яких влітку досі повно у прогрітих сонцем травах, а такі завбільшки, як чотири дорослих коні в ряд. А до них, кажуть, і ще більші водилися. Такі, що як по мокрій землі повзли та ще хвостом коли вдарили, так там і яр утворювався. Деякі вже позаростали терном та ясенками, стали балками, а один з нікому незрозумілих причин облюбував собі прадід Мерка, попросив у пана для своєї родини. З того часу й жили вони там, всі теперішні шість хат були заселені родичами Мерка. В одній, найбільшій і найдавнішій, залишив він своїх батьків. Найближче до них жила старша батькова сестра, яка давно вже стала вдовою. Син її, Кестан служив у королівській гвардії. Він і мав зустріти завтра Мерка у столиці. Зустріти й провести до самого короля Першана ІІІ. Той, як і Мерко, був умілим лучником, тож любив подивитись на новоприбулих, які вдатні добре стріляти.

Від сім’ї троюрідного брата, яка жила в найновішій хатині Змієвого Хвоста, знав Мерко багато про світ навколишній. От тільки сам світу того досі не бачив далі свого хутору та маєтку пана Стефана, куди з родичами часом приходив щось садити чи лагодити. Троюрідний брат Лашек замолоду був мандрівним торговцем. В тих мандрах і дружину свою зустрів, Троянду. Поторгували вони разом кілька років та й прийшли у Зміїв яр, щоб нарешті десь осісти. З дитинства Мерка окриляли їхні оповідки. Він вірив, що там, поза яром і похмурим маєтком панів Ржавецьких, є міста заможні й сліпуче-гарні. Ще до обіду сьогодні мав дійти до одного з таких — Рочена.

“Миловидні молодиці випікають там найсмачніші в усьому королівстві пшеничні крутелики, — говорив Лашек, коли Троянди не було поряд, — з яблуками чи навіть з ягодами, як пощастить такі застати. Це в нас тут всього вдосталь, лиш руку влітку простягни. В містах же фрукти рідко бачать”.

“В прегарних сукнях там ходять жінки по білих тротуарах, — згадувала Троянда й так сумно посміхалась при цьому”.

В неї сукні були лише сіра та коричнева, та ще зелена з червоною вишивкою — на свята.

— Ой піду, піду у військо, грошей зароблю,

Ворогів мойого краю вогнем попалю!, — завів пісню Мерко.

— Грошей? — почувся десь зблизька молодий чоловічий голос.

— Грошей закортіло? — ще один, старший і грубіший.

Мерко крутнувся на місці — нікого не видно. А голоси наче зовсім поряд.

— Ти хлоп, чи пан, спади з очей туман, — напівпошепки проказав він, як мати вчила, щоб омана з очей спадала, коли хто наведе.

Враз перед собою побачив чітко двох чоловіків. В старшого, з брудним сивим волоссям по плечі, в руках був кістяний ніж. У молодшого, з такими ж засмальцьованими пацьорками, але ще чорними, без сивини, — просто камінь.

— Хіба зараз у твоїх кишенях грошей нема? — прищурився старий.

Мерко не мав при собі зброї. Лук, арбалет, стріли — все це видавав йому пан Стефан потренуватись і щоразу забирав назад. Щодо грошей — так, Мерко мав трохи. Та віддавати їх нікчемним дорожнім грабіжникам не збирався.

— А що, дядьку, до мене в кишені залізти хочеш? — всміхнувся Мерко.

Молодший грабіжник миттю закипів, аж робагрянів увесь, і жбурнув каменем, цілячись хлопцеві в голову. Та той легко ухилився, присів, виставивши ногу вперед, як у веснянім танці, збив цим несподіваним рухом сивого чоловіка з ніг. Падаючи, той своїм нехитрим ножем різонув сина по литці. Так і звалились обоє Меркові під ноги.

— Як же там ще мати навчала… Ага, ось що послухайте. Хто на ближнього камінь підіймає, хай до захід сонця ні рук, ні ніг не має.

— А щоб тобі…— хотів викрикнути прокляття старий, та проказати далі цих слів не міг.

— Щоб тобі… — не повертався язик і в молодшого.

Не в силах поворушити кінцівками, звивалися грабіжники на бруківці, як вужі. Звивались, лаялись, та вже ні словом, ні каменем чи ножем вдарити не могли.

— Дякую тобі мамо, за науку, — поклонився Мерко в напрямку покинутого ним Змієвого яру. — І чого то пани проти таких дрібних чарів? Вбити ними не вб’єш. А врятуватись допомагають.

Сонце піднімалося все вище, від ранкового туману лишились тільки крапельки на травах. Дорога ж просохла, тож можна було пришвидшити крок без остраху послизнутися. Вдалині вже біліли стіни Рочена. Мерко вкотре перевірив чи на місці залишався мішечок з грішми — на місці, прикріплений до широкого шкіряного пояса. Пояс той зробив небожеві дядько Варин — ще один родич і ще один сусід по Змієвому яру. Мерко вже уявляв, як купить собі пиріг з м’ясом і ягідний крутелик, ще, може, спробує дивовижний чорний узвар, який всім втомленим надає сил і навіть легку застуду здатен підлікувати. Хлопець встиг добряче зголодніти. Він не взяв наготовані матір’ю горіхи й медові коржі, щоб йти було легше та швидше. Не взяв навіть зовсім легкої сушеної риби. Й уже майже шкодував про це.

— З дороги! — почувся здалеку високий голос.

До нього додалося іржання коней, стук підков і підбитих залізом коліс. Мерко заледве встиг відскочити на траву, як його наздогнала підвода зі строкатим наметом сміхарів.

“Цих нероб по королівству багацько їздить, — казав про них Лашек. — Та вони хоча б чесно свій хліб заробляють. Як зустрінеш — не бійся з них нікого. То все чесні люди. Можуть здатися страшними, бо галасливі та без віри в серцях. Але чесні, кажу тобі, що і святенникам до них далеко”.

— Чого йдеш там, де їхати треба? — спитала власниця високого голосу, яка правила двома гнідими кіньми. Наразі їх вона зупинила, з підводи почулися невдоволені звуки, та ніхто не вийшов.

— Бо коня не маю, — розвів руками Мерко. — Зате маю ноги.

— А йдеш куди? — жінка зістрибнула зі свого місця, потягнулася, розминаючи руки та спину. Була вона вища за хлопця, і справніша. Обличчя здавалося молодим, хоча важко було сказати точно, бо на ньому кожен сантиметр вкривала якась фарба. Повні губи підмальовані рожевим, брови та вії — золотавим, навколо очей сріблясті блискітки. Шкіра виглядала молочно-білою. Навіть на шиї, та відкритих по лікті руках. Темно-сіра сукня здавалася геть недоречною до такого яскравого макіяжу та ще й золотавого волосся, заплетеного в довгу косу-джут з рожевими стрічками.

— До короля на службу, — з чесними людьми Мерко теж прагнув бути чесним і не боявся відкривати свої плани.

— В Рочен заходиш?

— Та хіба ж його минеш дорогою в столицю? — досі Мерко й не думав змінювати накреслений Лашеком маршрут, та якби його підвезли — міг би й погодитися змінити.

— Як не хочеш продиратися крізь мертвий ліс — не минеш, — жінка вказала поглядом на чорну смугу вдалині. — Хоча ним навіть пішки дійшов би до столиці ще до першої вечірньої зорі.

Мерко обернувся й теж окинув поглядом чорну смугу дерев. Мертвий ліс давно зробили таким посланці Всевелиці — тієї самої королеви сусіднього колись квітучого та заможного королівства Лавідії, яка почала невгасиму війну проти короля Першана ІІІ. Хтось казав, вона просто хотіла об’єднати королівства й правити разом зі своїм пасинком. Та він винуватив її в передчасній смерті батька й навіть говорити з мачухою не бажав, не те що сидіти на одному престолі. Хтось — що Всевелиця й сама ненавиділа Першана ІІІ ще з його дитинства. Ставши вдовою вийшла заміж за сусіднього владику лиш для того, щоб отримати в своє розпорядження його армію та здійснити давно замислену помсту пасинкові.

— Не хочу, — мимоволі скривив губи Мерко. — Та й Рочен цікаво побачити.

— Раз побачиш, то більше не схочеш, — засміялася візниця. — Та ми теж туди їдемо. Як всидиш біля мене, — вказала вона на вузьку грубу дошку, з якої не так давно встала, — можеш сідати.

Сидіти довелося впритул до яскравої красуні. То було незвично і хвилююче для хлопця, який майже й не спілкувався з жінками, які б не доводилися йому родичками.

— Ми й досі не познайомилися, — згадала про це візниця, вже правлячи кіньми. — Моє ім’я — Лірена. Сама собі його вигадала, а як покійні батьки назвали — того ніхто не встиг запам’ятати.

Вона встигала й на дорогу дивитися, і до Мерка повертати обличчя. Від її погляду, від того як оголена рука жінки часом торкалася його руки, коли вона активно змахували віжками, відчував, що обличчя його ставало буряковим. Та нічого з тим не міг вдіяти.

— А я Мерко, — відповів він, намагаючись тримат погляд на кінських гривах, які вітер роздував рудими вихорами, іноді приносив звідкись здалеку коричневого листя та вплітав тимчасово у кінські коси. — Так батьки назвали. З ними й жив ось до цього самого дня.

— Мерко, — Лірена наче пробувала це ім’я на смак. — Звучить, як скорочення. Чи применшення.

— Повне ім’я Мерк’ян, — зізнався хлопець. — Та пан Стефан з дитинства кликав мене Мерком. Казав, Мерк’ян — то батьки щось таке складне вигадали, поки вимовиш — язик зламаєш.

— Стефан — Мерк’ян — чуєш, як подібно звучать. Рівно, — зауважила Лірена. — Ясно, чого пан тобі ім’я скоротив — не хотів, щоб вас рівними хтось зауважив. Я тебе Мерк’яном зватиму, — широко посміхнулась вона. — І язик мені не зламається.

Сонце, вибиваючись часом між дрібних вовняних хмар, показувало обідню пору. Підвода сміхарів наближалась до білих стін Рочена. Щойно стало можливим їх чітко роздивитися, Мерко обмацував поглядом ледь не кожен глладко затесаний камінь тих стін, очі його бігти вгору, до гостряків кронверків, спускався до центральної брами, такої величезної, що в неї одночасно могли заїхати з десяток таких великих коней, як ці, що тягли підводу сміхарів.

— Нам до польової брами, — Лірена скерувала тварин на грунтову дорогу, яка вималювалася ліворуч.

— А тут що, не пропустять? — трохи стривожився Мерко.

— Нас пропустять. Та з нами буде ще дехто. Зараз побачиш.

Поля стояли зовсім голі, чорно-сірі. Цього року війна не завадила виростити й прибрати урожай в цій частині королівства.

Лірена гучно свиснула, Мерко ледь не звалився від такого несподіваного й сильного звуку. Рука жінки притримала його за коліно. Крізь свої полотняні штани він відчув її тепло, й від нього йому стало аж гаряче. Хлопець не хотів, щоб вона бачила його ще сильніше розчервоніле обличчя, та Лірена повернулася до нього й навіщось підморгнула. Після чого приклала палець до губ і одними очима вказала на поле, ліворуч себе.

Спершу Мерко подумав, що то йому в голові запаморочилося, бо смуга землі наче ворушилася, навіть, звиваючись, рухалася до них. Та ось від неї чітко відділилась луската голова з дрібними жовтими очима, піднялася на рівень візниці й вітально висунула роздвоєного язика. Хлопець стис руку в кулак і затис ним собі рота, щоб не скрикнути. Перед ним був справдешній змій, не такий величезний, як у легенді про його рідний яр, але довжезний, що важко зміряти поглядом й широкий в спині, хай не як кінь, та десь як піврічне лоша.

— Це моя люба гадина, — Лірена торкнулася рукою змієвої голови.

Роздвоєний язик танцював зовсім близько від її шкіри, але не торкався. Гострі зуби загрозливо блискали, а очі наче прискіпливо роздивлялися хлопця. — Зву її Шехшеня. З нею можемо заїхати лише на бічну браму. О, а ти чого зблід? Щойно рум’яненький такий сидів…

Мерко не відповів. На те ця жінка зі сміхарів, щоб все на світі вміти перевести в жарт. Та кров його від обличчя справді відчутно хлинула прямісінько в п’яти.

“Славний же ти будеш вояка! — дорікнув сам собі. — Ще нічого справді страшного в очі не бачив, а вже готовий розвернутись й бігти без зупинок аж до рідного хутора”.

Бічна брама не вражала ані величиною, ані надійністю охорони. Двоє нудьгуючих худорлявих чоловіків привітали Лірену, з якою вже явно були знайомі, спитали в Мерка документ від пана, без особливої уваги один з них пробіг по ній поглядом. Ще в намет зазирнули, звідти почулися сонні дівчачі вітання. Шехшеню один погладив по блискучій лусці з такою ніжністю, наче то був його домашній пес, другий же тримався від неї на такій відстані, щоб навіть випадково не торкнутися.

— Рочен тебе розчарує, звісно, — почала непрошену екскурсію містом Лірена, щойно вони заїхали в першу від рами вуличку. — Тим сильніше, чим більше ти про нього чув хорошого. Та зі мною побачиш в ньому і щось справді добре.

— Не знаю, як і дякувати, — гмикнув Мерко.

— То ніяк і не дякуй, — вона зупинила коней біля низьких дерев’яних дверей, які стриміли просто в білому мурі. Навпроти тулилися дрібні будиночки, та, певно, їхні вікна й двері виходили на якусь іншу сторону, а на цю вулицю повернуті самі лиш невисокі, всі одного розміру, квадратні глухі стіни з рудої цегли.

— Ой, в обідню пору моя гаряча зоре не пали мене, не спали, — гучно заспівала Лірена.

Вона зістрибнула зі свого місця, погладила одного з коней, який стрепенувся від її несподіваного співу. З підводи потягуючись вилізли четверо невисоких тоненьких дівчат. Мерко не встиг їх роздивитись, як всю його увагу забрав на себе височенний дужий в руках чоловік, який відчинив двері.

— Зоре моя! — його голос виявився до смішного високим як для такого здорованя.

Та навіть він не був вищим за Лірену. Мерко подумав, що вони якщо й не брат і сестра, то точно якісь родичі.

— І зірочки! — вслід зі візницею він переобіймав всіх дівчат. А потім простяг широку долоню Мерку:

— Разек Тожнір!

— Мерко.

— Мерк’ян, — одразу виправила Лірена. — З безкраїх земель Стефана Ржавецького.

— Дякую, що склав компанію моїй небозі, — він поплескав хлопця по плечу.

“Таки родичі, — чомусь зрадів Мерко. — І руки в нього не такі важкі, як я вже було подумав”.

— Любий дядечку, дівчат нагодуй і розсели по кімнатах, а нам з Мерк’яном дай два плащі і щось на ходу переїсти. Бо вже пора на площу.

— На площу? — перепитав Мерко.

— Туди, — попри весь яскравий грим обличчя Лірени стало сумним.

“Та що ж там таке, на площі?”

— Покажу тобі, чим живе це місто, — вона взяла з рук Разека Тожніра брунатний плащ і накинула поверх своєї сірої сукні. Косу-джут скрутила об’ємним пучком на потилиці й заколола двома довгими гострими шпильками, які хтозна де були в неї до того. Накрила голову широким капюшоном так, що з обличчя одні лиш губи лишились на виду.

Мерко мовчки теж вдягнув плащ. Питань вирішив поки не задавати. Був певен, що жінка сама ось-ось все пояснить.

— Шехшеню, люба моя, тримайся поряд, — прошепотіла жінка чорній гадині.

Та безшумно шаснула вперед, знайшовши достатньо широкий для неї просвіт між будинків.

Лірена сама накинула капюшон Меркові на голову й трохи стягла шнуром, щоб не надто розвівався.

— Ось вам по крутелику, — Разек Тожнір вручив їм ароматну здобу. — Фруктів не знайшлося, та, власне, нічого, крім голубиного м’яса не знайшлося. Та воно так і ситніше.

— Ввечері заробимо трохи грошенят, то буде й на фрукти, — підморгнула дядькові Лірена. — Дякую, любий!

Вільною рукою вона взяла долоню Мерка й повела його за собою.

— Бачила край дороги двох зв’язаних прокльоном злодюжок, — Лірена говорила тихо, та достатньо чутно для того, хто йшов з нею крок у крок. — Потім тебе зустріла і зрозуміла, що ти зможеш допомогти мені сьогодні.

— З чим же? — таки не втримався підігнати її питанням Мерко.

— Врятувати одну нещасну красуню.

Вони швидко минали вуличку за вуличкою. Мерко не міг роззирнутися по сторонах, але бачив де починалися й закінчувалися стіни будинків, бачив бруківку під ногами, і не оминув помітити, що кожна наступна вуличка ставала ширшою за попередню. Мішанина запахів від приготованої в будинках їжі та відхожих місць, до яких в кожній оселі були окремі вузькі двері з вулиці, не могли перебити хлопцеві апетит. Тісто виявилося м’яким і пухким, а голубине м’ясо, якого досі йому не доводилося їсти, жорсткуватим, та, все ж, смачним.

— Скажи, що ти знаєш про єдинорогів? — Лірена повернула голову щоб супутник краще її почув, бо це питання задала майже пошепки.

— Що побачити їх зараз можна лише близ сніжних вершин Гатогір, — трохи голосніше, але теж пошепки, відповів Мерко. — У нашій сім’ї є історія, що прадід мій допоміг якось врятуватись єдинорогу від мисливців. З того часу й маємо ми всі по батьковій лінії благословення — столітнє життя. Що б з ким не ставалося, до ста років живемо.

— Те іще благословення, — не оцінила Лірена. — Я живу лиш тридцять років, та часом таку вже втому відчуваю, що якби й сьогодні зустріла смерть лицем до лиця — не засмутилася б.

— А чому ж тоді мчиш рятувати когось? Може вона й не хоче твого порятунку…

— Сам зараз побачиш. І сам вирішиш, допомагати чи ні.

Мовчки перетнули ще дві широкі вулиці й зупинилися за рогом білокаменного будинку, в рази ширшого й вищого, ніж ті глинянки, що були ближче до муру. Лише тепер, побачивши пишний червонолистий кущик в дерев’яному ящику, Мерко зрозумів, що це перша рослина, яка трапилась йому в Рочені. Й була вона в дуже слушному місці — навприсідки Лірена з Мерком заховалися за ящиком, шурхотіння листочків глушило їхні перешіптування, а між гілля добре проглядався центр не надто великої п’ятикутної площі.

Там зібралися чоловіки в білих мантіях. Всі вони виглядали, як всохлі дерева, які в будь-який момент могли повалитися від вітру.

— Орден Чистих, — пояснила Лірена. — Вони ж — мисливці на єдинорогів. Дивись і слухай.

Один із Чистих розгорнув короткий пергамент і голосно та геть зовсім безбарвно зачитав:

— Вирок номер сімнадцять дев’ять дев’ять: Каталіна Перлен засуджена до смертної кари за введення в оману святенників Ордену Чистих. За попереднє сумлінне служіння ордену має право сама обрати …

— Ці діди з давно всохлими тілами, і, особливо, головами, вірять, що єдинорога можна виманити, привівши йому цнотливу дівчину, — тримаючи Мерка за руку, палко заговорила Лірена. — Та якби ти був конем, хай навіть з дивовижною кісткою посеред лоба, біг би ти з безпечних висот кудись вниз гір до будь-якої дівчини? Взагалі до будь-якої людини…

— То вона цнотлива, але їй не вірять, бо єдиноріг не прибіг, — зрозумів Мерко.

— Все так, — Лірена мізинцем підчепила сльозу, щоб та не встигла зіпсувати їй макіяж. — То що, допоможеш?

— Але як? — Мерко щиро не розумів, як їм вихопити дівчину, яку він ледь розгледів посеред усіх тих високих постатей у мантіях.

— Наведи на них оману, — очі Лірени блищали. — Вони сидять тут, в цих стінах, забувши про природну людську магію. І міщани забули. І цю Каталіну, яка змалку лиш мила цим старим горщики та відбілювала одяг, ніхто їй не навчив. Як і мене. Бо я була на її місці. Мене врятували. От і я, коли маю змогу, рятую котрусь із дівчат.

— Отрута, — тим часом голосно обрала Каталіна.

— Зараз! — Лірена приготувалася вибігти з укриття.

— Всі, хто в мантіях стоять, хай їм ноги заболять, хай мутиться всім в очах, той, який трима дівча, хай розв’яже руки їй, і зав’яже враз свої.

Вже на перших його словах люди в мантіях почали хто виставляти руки вперед, наче хотіли щось намацати в повітрі, хто очі терти. Чоловік, який притримував Каталіну за плечі, розв’язав їй зап’ястя й тою мотузкою зав’язав свої. На одного лиш не подіяли вроки Мерка — того, який вирок зачитував. Він почав було щось бурмотіти, покачуючись взад-вперед, та тут перед ним піднялася голова Шехшені. Порівнявшись з обличчям старця, вона наче пританцьовувала, і, як зрозумів хлопець, паралізувала його одним лиш поглядом, наче зайця в полі. Лірена метнулась блискавкою між незрячих постатей, схопила за руку Каталіну й потягла до червонолистого куща.

— Назад тією ж дорогою, — шепнула вона Мерку.

Вони помчали, за два будинки ліворуч паралельно до них неслася Шехшеня на такій швидкості, що від її руху відчутен був вітер.

— А тепер праворуч, — скерувала Лірена, коли до муру вже було зовсім недалеко.

Вони побігли вузькою вуличкою між низьких жовтуватих будинків.

— Скидай плаща, — жінка на бігу зірвала свого і кинула в димлячу залізну бочку, де, судячи зі смороду, палили сміття.

Мерко так і зробив. Лише після цього вони вивернули під мур.

— Стій! Замри! — знову керівний голос Лірени.

Притиснувши до білокаменної стіни Мерка й Каталіну, вона обома руками вихопила зі своєї зачіски шпильки й наставила перед собою. Загроза, якої досі не помічав хлопець, з’явилася одразу з кількох просвітів між будинків. То були пси, худорляві, на високих лапах з гострими мордами. Вони глухо гарчали, наче давно позривали голоси, скалили зуби й підбиралися все ближче.

— Проти собак щось знаєш? — не обертаючись, спитала Лірена.

— Зараз…, — Мерко й знав та не на жарт злякався, аж йому всі слова в голові перемішалися.

— В нас немає “зараз”, — жінка метнула одну шпильку в горло найближчій собаці. Другу увігнала в живіт нападаючої.

— Шехшеня! — скрикнула відчайдушним шепотом.

Чорна гадина розкидала решту псів. Когось хвостом забила, когось вкусила. Лірена доколювала напівмертих переслідувачів.

— Оце насмітили, — поряд з’явився Разек Тожнір з купою темного ганчір’я в руках.

Мерко з Каталіною тільки тепер відліпилися від стіни.

— Гате, друже, допомога знов треба! — гукнула вгору Лірена.

— Вже йду, маленька моя, — з вікна десь високо в стіні розкрутилася мотузяна драбина. Нею спустився жилавий чоловік з довгими сивими вусами. Голову, певно, мав безволосу, бо була вона гладко обтягнута грубо зв’язаною сірою шапкою. Біля нього навіть Лірена справді здавалася маленькою.

Разек Тожнір прикрив мертвих переслідувачів ганчір’ям. Гат посипав те все білим порошком з таким їдким запахом, аж очі в Мерка засльозилися.

— Шеня, вогнику нам якби, — ласкаво промовила до гадини Лірена.

Спершу Мерко подумав, що то якийсь зеленуватий слиз ляпнув на ганчірки. Та виявився він вогнем, про який ніколи йому не доводилося чути, без диму й запаху розповзся зелений вогник по тканинах, яскравіше розгорався там, де натикався на білий смердючий порошок. І навіть сморід той нейтралізував.

— От і все, — очистивши у вогні і свої шпильки, Лірена встромила їх собі в пояс. — Тепер пора готуватися до вечірнього шоу.

Коли зорі осяяли рано потемнівше осіннє небо, по зовнішню сторону міського муру сміхарі спорудили невисоку округлу сцену. Четверо дівчат, з якими Мерко досі не був знайомий, жонглювали запаленими факелами, Лірена в блискучому рожевому комбінезоні виробляла різні трюки з Шехшенею. Разек Тожнір зі своєю красунею дружиною носили великі дерев’яні тарелі з крутеликами й продавали їх всім охочим по мідянику за шутку. Гат сидів на килимку, схрестивши ноги, і тримав обома руками невелику дерев’яну бочечку, куди кидали гроші за виступ сміхарів. Люду з міста вийшло чимало. Всі яскраво вбрані, як хуторяни лиш до світа вдягалися. У відблисках факелів Мерко зауважував то жовту сукню, то ясно-зелений плащ. В білих мантіях не було нікого.

— Ніколи не розуміла, чому сміхарі, якщо вони й слова не кажуть, не те що не жартують, — чи то спитала, чи просто сказала Каталіна, кутаючись з головою в сіру ковдру — плаща для неї ще треба було пошити.

— Але ж ти посміхаєшся, коли дивишся на них, — Мерко саме милувався її ніжною посмішкою, яка оживляла бліде виснажене обличчя.

— Це найкраще, що я бачила за життя, — зізналася вона. — І найсмачніше, що їла, — відкусила черговий шматок крутелика. — Хотіла б іще зі сливами. Кажуть, вони десь такі на колір, як цей одяг Лірени.

— Темніші трохи, — Мерко досі чудувався, як то люди з Рочена могли прожити життя й не бачити, не те що не пробувати, чогось такого простого, як сливи.

— Ти завтра вже йдеш з міста? — Каталіна чи не вперше подивилася йому в очі.

— Йду, — відказав він. — Маю вчасно прибути до короля Першана ІІІ на службу. Навчання спершу. А тоді, певно, вартовим лучником у столиці поставлять. А як треба — одразу на поле бою відправлять. Зараз, кажуть, затишшя тимчасове.

— Я теж чула, королева Всевелиця своїх воїнів відізвала. щоб замінити новими, бо ці вже від весни беззмінно воювали.

— То, певно, в столиці не затримаюсь, наших же також комусь змінювати треба.

— Мерк’яне, — вона теж називала його повним ім’ям. — Візьми мене з собою. Наш король і дівчат у лучниці бере, навіть вік не питає, аби показала. що справді стріляти вміє.

— А ти вмієш? — недовірливо підняв брову Мерко.

— Вмію, я сама вчилась. Таємно до вартових бігала. Все хотіла втекти з монастиря, де дівчат для ловів єдинорога вирощують. І от втекла ж таки. Завдяки вам всім.

— Тоді підемо, звісно, — Мерко потис її холодні пальці. Шкіра на них справді місцями була огрубівша, як в нього самого. — Якщо пергаменту роздобуду, можу написати документ як той, що мені пан виписав.

— Писати вмієш? — Каталіна здивувалась не менше, ніж він її вмінню стріляти.

— Пан Стефан не любив писанини, то мене сам і навчив, — гордо відповів Мерко. — Тож буде тобі документ, наче його рукою писаний.

— Який же довгий і дивний був цей день, — Каталіна вивільнила пальчики з руки хлопця, поправила ті самі шпильки Лірени, які недавно рятували її від собак, а тепер сколювали ковдру, щоб була наче плащ.

— Як і до ста років доживу, увесь від ранку до цього самого вечора пам’ятатиму, — Мерко підняв очі в небо. Зірки прямо над ним склалися в картинку, схожу на єдинорога.