Павук

Велетенська чорна тінь зійшла над її ліжком, насуваючись, подібно до туману.

Вона все ближче і ближче. Чорні потоки стають схожими на мастило, розливаючись підлогою і ліжком, проте вона лиш невдоволено гмикає і продовжує спати, поки із тіні формується видовжена морда, повна огидних зубів.

Вона просувається невпинно, проте дуже повільно, аби не розбудити завчасно.

Стає просто над нею, відкриваючи велетенську пащу.

Крап-крап. Шматок тіні розбивається об подушку коло дівчини.

Обидва ока дивляться на сплячу дівчину, а липкий і довгий язик повільно виходить із пащі, торкаючись її щоки.

Врешті, Дівчина розплющує втомлені очі і довгу мить дивиться просто в очі тіні, не розуміючи, чи вона досі спить, чи це вже реальність.

— Та якого хріна, шматок ти тупого лайна?! — вигукує, хапаючи тінь за морду.

Підводячись на ноги, вона так і потягнула його за собою.

— Я казала не пускати в мою кімнату цю шваль доки я сплю?

Дочка перелякано переводить погляд то на матір, то на Вовка, не знаючи, куди їй подітися.

— Це випадково вийшло, — осоромлено опускає погляд.

— Сьогодні сама підеш у місто на полювання.

— Але ж…

— Ти вже доросла, Ельзо. Хто по твоєму має займатися цим? Я? Твій ритуал вже не за горами.

— Ні, ні… Я ж не…

— Прекрасно, — розвернулась мати, відпускаючи Вовка, який одразу сховався всередину тіні дівчинки.

Ельзі важко було стримати сльози. Їй завжди це давалось важко…

Але вона змогла. На цей раз.

…

Виходити завжди потрібно вночі. В такий час повно всіляких бандитів і просто дурників, які не бояться виходити в місто серед темряви.

Вона і Вовк це одне ціле.

Повтор.

Вона і Вовк це одне ціле.

Вона тінь. І вона смерть.

Ельза навіть не відчула, як тіло маленької дівчинки разом із матір’ю розітнуло на дві половини.

Вона вистежувала їх довгу годину, а в момент істини не думала жодної зайвої миті.

Вовк отримав дві нові душі. Тепер він сильніший. Він може розтинати здобич ще швидше.

Радісна, вона швидко втекла з того місця, аби розповісти матері про свою удачу. Продираючись темними закапелками, вона зливалась із тінями, виринаючи із них лише за крайньої необхідності.

Краще зайвий раз не ризикувати й повертатися, але мати була б задоволена ще більше ,якби вона вполювала більше душ.

Десь здалеку чуються гидотні голоси якихось п’яних чоловіків.

Таких вона любила вбивати найбільше.

Сховавшись серед купи сміття, Ельза стала вичікувати їх приходу.

Їх кроки все ближче і ближче і…

Всього троє. Нехай. Вовк вже готовий.

Ельза випускає його вперед.

Кишки першого одразу вивалюються назовні, другий навіть не встиг пискнути, лишившись без голови а третій…

Миттєво дістав кинджал і розітнув пащу Вовка.

Ельза перелякалась і видала себе зойком.

В наступну мить він вже був поруч, а ще через секунду його лезо пройшло крізь плече, віддаючи несамовитим болем у всьому тілі.

— Привіт, люба, — його огидні вуста опинилися просто біля її вуха. Вона подумки кличе Вовка на допомогу, але той досі не може зібратися до купи.

— Чудова приманка, так? Я помітив, що чоловіків ти вбиваєш значно частіше.

Насправді, їх зазвичай вбивала мама, але Ельза поділяла її думку щодо них, проте ось він, чоловік просто перед нею, крутить лезом із намальованим білим павуком в її рані та насміхається, але вона нічого не може з ним зробити.

Вовк! Вона кличе його з усіх сил. Він вже зібрався. Він зможе.

Поки цей мерзотник насолоджується собою, він непомітно вдарить зі спини.

Чоловік, навіть не дивлячись, метнув ще один зачарований кинджал, цілком знищивши її Вовка.

Від цієї втрати у неї всередині все обірвалось. Вона наче втратила частину себе.

— Тобі потрібно буде багато мені розповісти, люба, — він посміхнувся хижо, облизуючи губи. — Але нам немає куди поспішати. Спочатку ми з тобою пограємось.

Від удару в живіт Ельза просто поринула у туман.

— Ма… Мо…— Вичавила із себе слова. На що чоловік просто засміявся їй у лице.

— З тобою буде дуже весело, дівчинко, я відчуваю, — радісно зайшовся чоловік, готуючись до ще одного удару.

Його вона вже не змогла витримати.

…

Ельза сплюнула кров.

Кілька голок у нігтях все ще боліли, проте вона не могла дозволити собі слабкість.

Не зараз.

Не перед його лицем.

— Люблю сильних людей. Вона так довго тримаються, — чоловік облизав кров зі свого кинджала, вставляючи все нові і голки.

Все глибше і глибше.

 Аби вона кричала сильніше.

Ще сильніше.

Не втримавшись, він відрізав їй палець, від чого вона не змогла стримати сліз.

— Давай так. Я буду відрізати ще по одному, допоки ти не скажеш скільки вас і де ви знаходитесь. Якщо пальчиків на руках не вистачить, ми перейдемо до ніг, а якщо й тоді…

— Я нічого тобі не скажу! — Ельза зціпила зуби, дивлячись просто в його очі.

— Обожнюю таке, — сплеснув у долоні чоловік, — заганяючи ще одну голку під її нігті.

— Ти все одно… Все одно вб’єш мене… То яка різниця?

— В якості твоїх останніх годин, — усміхнувся він, відрізавши ще одного пальця із божевільним сміхом.

Десь в далині. Поза цим болем і жахом, вона відчула тінь.

Тінь страшна і велика. Її власна.

Це Вовк.

В стінах цієї камери. В мерехтливому світлі свічок, наповнений її ненавистю він готовий розірвати, розітнути це чудовисько перед нею.

Аби він тільки не звернув увагу… Аби тільки не помітив. Він ще не достатньо сильний, але він зможе. Він розірве його, він…

Ельза скрикнула, коли чоловік відрубав їй ще одного пальця.

— Запитання залишились тими ж самими, люба. Просто скажи і все закінчиться. Ти сама обираєш свою долю.

Вовк.

Я вірю в тебе.

 Я знаю, ти зможеш.

 Зараз ти все, що в мене є.

Я повернусь до мами. Я…

Я зможу.

— Ти щось у хмарах витаєш, дитинко. Таке мені не подобається.

Його тінь вже достатньо сильна.

Зараз! — закричала на все горло Ельза.

Страшний рик Вовка заполонив усю камеру.

Все відбулося так швидко, що Ельза навіть не встигла завбачити.

— Які гарні у тебе здібності. Ти так швидко відновила його, — посміхнувся чоловік, тримаючи її вовчка за шию.

— Прошу… не кривдь його. Тільки не знову, — декілька сльозинок скрапнули на підлогу. Чоловік лише дістав свого кинджала та приставив до черева Вовчка, незворушно спостерігаючи за її реакцією.

— Ти знаєш, що потрібно зробити.

— Я скажу… Я все скажу, — здалася Ельза, опускаючи очі.

…

Рена поверталась додому зовсім рано. Зробила багато кіл, аби збити зі сліду будь-кого, хто міг слідкувати за нею в лісі. Врешті-решт, навіть сюди, в самі хащі інколи заходили люди. Так, вони ставали прекрасною здобиччю, але кожен такий потенційно міг повернутися і розказати про це місце.

Однак, сьогодні вона робила радше із звичайної звички. Всі її думки були далеко. Ельза так і не повернулась, а значить, щось точно сталося.

Рена вже кілька разів прокляла себе за те, наскільки довго вони лишились на одному місці цього разу. Треба було…

Рена спинилась, відчувши холод і мурашки на спині. Тоді рушила так швидко ,як тільки могла, продираючись крізь кущі, й листя, аж поки не вийшла до старого, високого дерева.

Ельза була прив’язана до нього за вже давно зламані й викручені руки й ноги, а тіло її було вкрите десятками порізів і ссаден.

Не в змозі поворухнутись, Рема лише мовчки дивилась на скалічену фігуру дочки, аж поки та не підвела опущеної голови.

— Ма…

Рена вже було кинулась до неї.

— Паст… Ка. — видихнула слова Ельза.

Оглянула землю. Там, серед опалого листя лежала добре замаскована мотузка.

Свиснуло повітря. Червоний тентакль встиг вхопити стрілу, націлену на її голову, проте інша спокійно прошила череп Ельзи, закінчивши її страждання.

Рена випустила щупальця в сторону пострілів. Десятки їх.

Руйнуючи все на своєму, шляху, вони лишили лише вкриту слизом землю і голі дерева, із зірваною листвою.

Вона сама не помітила, наскільки несамовито кричала.

Щупальця все йдуть, Рена не зупинилась на одній хвилі, руйнуючи все навколо себе, раз за разом викликаючи все нові й нові хвилі, важ поки її дихання н зірвалось остаточно.

Давно не використовувала стільки сил одночасно.

Віддихавшись, вона рушила вперед, понищеною галявиною. Їй потрібно на власні очі побачити труп. Тільки так вона зможе заспокоїтись.

Дивлячись під ноги, обійшла ще кілька пасток, що досі лишались на землі. Неймовірно, скільки ж їх взагалі тут було, якщо після такого вони ще лишились.

— Гарна спроба, — чоловік звівся на ноги, обтрушуючи пил із штанів.

— В нашому лісі завелися пси, — розлючено просичала Рена.

Навколо нього просто на землі намальовано захисне коло. Це навчена, не спадкова магія, якою добре володіють різні мисливці. І що найгірше, вона також залежить від сили душі.

— Твоя вистава була жалюгідною, — немов прочитав її думки чоловік.

— Це ж ти зробив з нею таке?

— Особисто я, — самовдоволено усміхнувся чоловік, — я насолоджувався кожним порізом… Ми так добре провели разом час! Я обожнюю таких маленьких відьмочок! Її мініатюрні пальчики, її солодка кров, її піддатливі суглоби й кісточки! Я був просто у захваті! — бризкаючи слиною, чоловік реготав сам до себе, поки Рена повільно тліла від шаленого гніву.

— Як же я ненавиджу таких божевільних, як ти. Я випотрошу тебе і всіх хто тобі дорогий, чого б це мені не коштувало! Навіть не сподівайся на повільну смерть, чуєш?

— Люблю ці моменти. Люблю відьом, котрі уникають пасток. Інколи я спеціально роблю їх помітними, аби мати можливість особисто розітнути вам горлянки.

Він повільно дістав свої кинджали, смакуючи цим, немов ложкою цукру.

Рена приготувала свої щупальця. Йому немає куди бігти. Насправді, він вже давно програв, а все це лиш дурний блеф. Що може зробити жалюгідна людна проти справжньої відьми? Лише стати однією із сотень поглинутих душ.

Вдихнувши, вона заспокоїла розум.

Він всього лиш один. Інакше на допомогу давно б вже прийшли його товариші.

Черговий самовпевнений ідіот, який поплатиться за все.

Рена зімкнула кільце зі щупалець навколо його бар’єру. Рано чи пізно вона просто витисне з нього дух.

Засвистіло повітря. В останній момент вона улихилась від кинджалу, що лише черкнув їй по щоці.

Він розітнув щупальця і йде вперед.

Рена відповіла шквалом щупалець, а сама відбігла ще далі, аби збільшити дистанцію.

— Промазав, — стенув плечима чоловік, не приховуючи посмішки.

— Здохни! — Щупальця Рени пішли з декількох боків, поки вона опустилася ближче до землі, направляючи їх на маневр.

Він вивертається і рубає їх, діставши ще один кинджал. Звичайна людина зі незачаклованою зброєю навіть не змогла б їх торкнутися.

— Це дуже нудно, — проказав він, вивертаючись від чергового удару.

Рена всміхнулась. Велетенське щупальце вдарило з під-землі саме в той момент, коли він найменше цього очікував.

Бризнула кров. Його нога була поранена але не настільки серйозно, як того б хотілося.

Рена самовдоволено всміхнулась, — набираючись сил для нового удару. Зараз він вже мав би зрозуміти свої шанси. Декілька її щупалець все ще намагались пошкодити цього недобитка, поки вона готує нову хвилю.

— Чудово! — прокричав чоловік, рубаючи їх на шматки. — Тепер він рухався не так швидко, тож вона могла зреагувати на зближення. Всього лиш людина і… В останній момент, коли вже очевидна була вся марність випаду, він кинув кинджал просто в неї, вирізавши глибоку рану на животі.

— У мене є ще! — блискавично дістав нові кинджали. Рена відправила на нього все, що в неї ще було, а сама кинулась бігти з усіх сил. До будинку. Поки ще є якісь сили.

Перелякана, тримаючись за рану, вона постійно озиралась назад, намагаючись вичавити із себе ще хоч якесь щупальце.

Рятівний будинок. Той виродок явно десь далеко ,але по сліду крові він легко знайде її. Рена відчувала. Що всі її щупальця понищили. Їй потрібно більше сил.

Все вже було готово для заключного ритуалу.

Увірвавшись у підвал, вона перелякала всіх дітей, що сиділи там у своїх маленьких клітках.

— Чисті душі, на день ритуалу, або якщо не буде іншого виходу.

Схопивши заготовленого ножа, Рена швидко відчинила першу камеру, не відволікаючись на крик маленької дівчинки.

Розрізала груди, з полегшенням відчула нові сили.

Тепер її рана вже не кровила.

Ще!

Під акомпанемент шаленого крику дітей, Рена відкривала все нові і нові камери, живлячись душами.

Тепер вона вже просто не могла зупинитись. Кров лилася рікою, заповнюючи собою усе.

ЇЇ руки, лезо ножа, підлога, клітки. Все в вологій крові та їх крику.

Все перемішане. Рена закричала від жаги. Вона ще ніколи не була настільки жадібною. Стільки душ… Стільки сили.

Тепер він їй не рівня.

Розірвати, знищити, помститися.

Жінка повільна зійшла сходами нагору, все ще перебуваючи у солодкому тумані. З цього трансу її вивів тільки шум полум’я, яке розгоралось все сильніше.

Верхи на щупальцях, вона миттєво перемістилась до дверей, вибила їх силою і тут же вдарилась у бар’єр, не в змозі пробитись.

Його самовдоволена посмішка так і не зникла з обличчя…

— Ти так і не можеш його пробити. Слабачка.

Рена вибухнула. Всією своєю силою вона втиснулась у невидиму стіну, від чого та нарешті затріщала.

— А знаєш, я розважався з твоєю дочкою не тільки лезами й голками, — усміхнувся чоловік.

Від шоку, її тиск зменшився. А вогонь все росте і росте. Наповнюючи собою кімнати. Він дихає їй в спину, гарячий і смертельний.

— Виродок! — Закричала Рена, від злості й огиди.

Кинджал прилетів в її обличчя саме в цей момент.

Чоловік реготнув, тоді знову. А тоді засміявся на всі груди, поки полум’я пожирало будинок і саму відьму, перетворюючись у попіл.

Чоловік нарешті підвів руку, хапаючи її душу  ніжками свого білого павука.

«Не так і багато лишилось для ритуалу», — подумав задоволено, зникаючи в хащі лісу.