Міжгалактична Іка-Роа
Немолодий чоловік із суворими, грубими рисами обличчя, схожий на висічену з каменю статую, сидів за масивним дубовим столом, читаючи якийсь лист. Біла мантія верховного інквізитора, здавалося, виблискувала різноколірними сонячними зайчиками, коли на неї потрапляло проміння через вітражне віконце. Раптом у двері постукали — тихо, проте сміливо, наполегливо. За довгі роки служіння інквізитор навчився лише за стукотом безпомилково визначати, чи боїться його невідомий відвідувач, вагається чи впевнений у тому, чого хоче просити.
— Заходьте!
До кабінету увійшли двоє юнаків, у яких інквізитор одразу визначив військових — характерну поставу та рухи не маскували навіть залишки аристократичних манер, яких, схоже, відвідувачі вже давно не дотримувалися. Дуже схожі між собою — мабуть, брати чи близькі родичі.
— Вітаю, ваше преосвященство! — один з юнаків, трохи вищий, вклонився. — Я Абель, а це мій брат Ролан, і ми…
— Так, так, я прочитав ваше прошення, — інквізитор підняв долоню, перериваючи Абеля. — Сідайте. Розказуйте, з чим прийшли до Інквізиції. Пам’ятайте, що до нас не звертаються просто так. Отже, ваша біда і справді велика, викликана злом у чистому вигляді?
— Саме так, — кивнув Ролан. — Ми маємо справу з результатами використання темної магії. Необдуманого використання, мушу зазначити.
— Уся наша родина страждає, — продовжив Абель. — Тож надія лише на вас, вашу силу віри, що здолає зло.
Кутики губ інквізитора легенько підстрибнули, проте камінь його обличчя так і лишився непорушним.
— Зло… Всі сюди приходять і розказують про зло. А що є злом, молоді люди? Все у світі відносно. Мій багатий досвід свідчить, що абсолютного зла не буває, а те, що таким вважають, часто і не зло зовсім, а просто маленькі неприємності. В той час як справжнє, небезпечне зло не помічають…
— Ні, ваше преосвященство, наше зло — справжнє, — зітхнув Абель. — Прошу, вислухайте нашу історію…
***
Двері різко відчинилися. Абель та Ролан, що саме принишкли, притуливши вуха до старого потемнілого дерева, ледь встигли відскочити, щоб не отримати по головах. На порозі стала матінка, вперши руки в боки, та розгнівано зиркала на синів.
— Ага, значить, підслуховуєте, нечестивці! — вона вилаялася та сплюнула на підлогу. — Сором би мали! Батько ваш при смерті! Сини — називається!
— Та як же нам дізнатися, що з батьком, якщо ви самі наказали не заходити до його покоїв? — обурено запитав у матері Абель.
— От ми й стоїмо, чекаємо на вісточку, — кивнув Ролан.
— Угу, стоять вони та чекають! Та знаю я вас! Тільки того чекаєте, коли батько нашого сімейства, благочестивий граф Генріх, володар земель…
— Матінко, ну досить перелічувати його титули, ми їх напам’ять…
— Замовкни, Ролане! Отже, ви удвох тільки й чекаєте, коли ваш батько помре, щоб отримати його спадок! І я це чудово бачу! Досить ліпити з себе турботливих синів! Як батько був здоровий, то взагалі ним не цікавилися, майже не відвідували, ніколи й не питали, як себе почуває. А тепер раптом примчалися, дізнавшись, що він при смерті! Я вже маю сорок п’ять років, тож прожила немало, щоб уміти відрізняти фальш від справжніх почуттів. Так ось: ви хочете отримати спадок! — її кістлявий палець з масивним перснем указав на синів, задрижавши. — Але я теж не дурепа! І я, на відміну від вас, виродків та сорому нашого роду, справді кохаю свого Генріха! І зроблю все, щоб він видужав і прожив ще багато років. На зло вам обом!
Матінка загарчала та люто стисла кулаки. Її обличчя налилося кров’ю, а від важкого дихання аж мереживо на чепчику тріпотіло. Сини перезирнулися. Абель кивнув братові та промовив:
— Матінко, ви не праві. І не слід вам гніватися на нас, рідних синів! Ми справді любимо батька і постійно згадуємо про нього добрим словом, але не можемо частіше відвідувати через службу. Навіть цього разу ледь відпросилися в командира, і то лише тому, що батько тяжко захворів. Тому прошу пробачити нам нечасті відвідини. А щодо спадщини, то запевняю, що нас вона аніскільки не турбує. Ми отримуємо непогану платню, тож самі зможемо придбати собі землю та збудувати маєтки, хоч і невеличкі.
— Так, Абель все вірно каже, — додав Ролан. — Ми ледве вирвалися, щоб побачитися з батьком, але ви нас до нього не пускаєте. Чому така несправедливість? Він не хоче нас бачити?
— Батькові зараз зле, тож лікар не радив йому ні з ким бачитися, крім мене та вірних слуг. Та й не хочеться йому багато відвідувачів приймати, бо болить усе в бідолашного. А якщо, дай Небо, завтра нашому любому Генріху стане краще, то так і бути, пущу вас до нього.
З цими словами матінка знову зникла за дверима. Загримів ключ у замку, прошурхотіли та затихли кроки, віддаляючись.
— Ти ба, зачиняється від нас, не довіряє, — тихо промовив Ролан, скривившись. — Сім’я — називається! Та в житті не повірю, що батько не хоче з нами бачитися. Бреше вона!
— Угу, помітив, як у неї очі бігають? І аж спітніла вся, хоча тут протяги гуляють, я сам аж дрижу. І чого одразу про спадок заговорила?
— Ну, наша матінка, хоч і бурчлива баба на вигляд, проте насправді не промах, думки читати вміє.
— Та не сміши!
— Угу, а ти пригадай, як вона зразу здогадалася, що то ти ту служницю…
— Та припини! — шикнув Абель на брата, озираючись. — Там і дурень здогадався б, теж мені “думки читає!” І спадок теж будь-хто мріє отримати, не важливо, любить батьків чи ні.
— Ну а ти батька не дуже любиш, еге ж?
— Не менше за тебе, братчику! Головне не те, люблю чи ні, а чи поважаю та боюся. Батько в нас не дарунок, але й не чудовисько, визнай це. Є й гірші. А спадок? А чому б його не хотіти? Ми — єдині спадкоємці, то кому він має дістатися? Чи треба комусь чужому той спадок подарувати, га?
— Звісно, що ні. Але ж матінка думає, що ми хочемо смерті батька, щоб отримати спадок швидше.
— Хочемо ми його смерті чи ні, але це не нам вирішувати, а Небу. Та й хворіє батько давно, навряд чи довго протягне. Тому в чомусь матінка права, ми справді приїхали, щоб отримати спадок, адже існує висока ймовірність, що батько…
Абелеві слова перервали чиїсь кроки, що відлунням гомоніли в коридорі, стрімко наближаючись. Брати принишкли та повернули голови на звук. До них наближався слуга в супроводі старого чоловіка з довгою білою бородою, загорнутого в плащ, вишитий вигадливими візерунками та рунами. Без сумніву, це маг завітав до вмирущого графа, і далеко не останній за рангом, судячи з багатого оздоблення на плащі та довгого посоха, що він ніс напереваги.
“Цікаво, у скільки золотих це обійшлося матінці?” — подумали разом брати, не зговорюючись. Слуга та маг зупинилися біля дверей. З-під каптура пролунав тихий м’який голос:
— Вітаю, о юнаки. Ви сини благочестивого графа Генріха, чи не так?
Абель та Ролан привіталися з магом та закивали. Той нічого більше не сказав, лиш постукав у двері. За мить матінка впустила мага до графських покоїв та знову закрила двері на ключ. Слуга так і залишився стояти в коридорі.
— Гей, поясни, що тут відбувається? — окликнув Ролан слугу, що саме збирався йти. — Чому якогось мага пускають до батька, а нам — зась?
— Та багато чого цікавого відбулося, поки ви були на службі, — тихо відповів слуга. — Нумо відійдемо трохи далі від дверей, щоб нас ненароком не почули. Граф захворів, і йому ставало гірше з кожним днем. Я сам точно не знаю, але ходять чутки, що він скоро віддасть Небу душу, бо жоден з лікарів не зміг йому допомогти. Але ваша матінка, благочестива графиня Ідалія, хоче врятувати чоловіка від смерті за будь-яку ціну. Вже двох магів запрошувала, але все дарма. Їхні чари та зілля не спрацювали, вашому батькові ставало все гірше. А цього мага… Як його там звати? Тео… Не можу згадати, та й хрін з ним. Так от, його господиня знайшла десь у сусідньому графстві, і ходять чутки, що дуже дорого заплатила.
— І це гарантує, що він врятує батька? — скептично запитав Абель.
— А хрін його знає, — слуга сплюнув. — Але кажуть люди, що цей маг дуже могутній, тому й бере дорого. Іще кажуть, що він варить зілля, яке повертає молодість. Хоча, як на мене, все це дурня. А тепер вибачте, панове, мені треба бігти до конюшень, а то отримаю прочухана за затримку…
Раптом двері до покоїв знову відчинилася, і до коридору визирнула матінка. Її обличчя аж потом обливалося, а очі гнівно зиркали то на синів, то на слугу, що не встиг зникнути.
— Ага, все стоїте тут, чекаєте, — пробурчала вона. — Ану мерщій заходьте всі сюди! Я казала — всі, і ти теж, Влодку! Допомога треба! — окликнула вона слугу, що вже припустив до виходу.
Брати зі слугою увійшли до графських покоїв, матінка миттю закрила за ними двері та двічі повернула ключ. У кімнаті було темно й прохолодно, проте задушливо — всі вікна міцно закрили та зашторили, щоб, бува, хворого ще не продуло. Під стіною стояло масивне ліжко з високими перинами, ретельно закрите від протягів та небажаних поглядів гаптованим оксамитовим балдахіном. Між складок балдахіна висунулася батькова рука, бліда, кістлява й зморшкувата, як у старця, хоча років було графові лише п’ятдесят три.
На ослінчику коло ліжка сидів маг. Він водив посохом над хворим, шепочучи якісь заклинання. На кінчику посоха мерехтів блакитний вогник — єдине джерело світла в покоях. Маг не відвернувся на новоприбулих, настільки був зайнятий роботою, тож усі разом з матінкою тихо стали під протилежною стіною, щоб йому не заважати, і уважно стежили за тим, як маг намагається вилікувати графа. Він робив паси руками, крутив посохом, промовляв заклинання то пошепки, то викрикував окремі слова. Вогник на посоху то спалахував, то мерехтів, то затухав, його колір мінявся від білого до блакитно-бузкового, як блискавка в літню грозу. Нарешті маг викрикнув останнє чарівне слово та важко видихнув. Вогник на посоху згас. Маг притулив інструмент до стіни та втомлено витер піт із лоба рукавом плаща. Він повільно розвернувся до рідних графа та похитав головою:
— На жаль, не можу нічого вдіяти. Спробував увесь арсенал заклинань, але… Хвороба прогресує. От якби, графине, ви викликали мене бодай на три дні раніше…
Матінка відказала:
— Та викликала б вас, Теофасте, раніше, але ж не знала до того про вашу силу. Пізно мені вас порекомендували, ой пізно! Лише гроші змарнувала на тих пройдисвітів, поки мій коханий Генріх…
Вона схлипнула та витерла сльози мереживною хусточкою. Теофаст встав з ослінчика, підійшов до матінки та обережно поклав долоню їй на плече:
— Графине, не впадайте у відчай завчасно. Є ще один метод. Він ризикований, складний і не завжди спрацьовує, але спробувати варто.
— Ой, правда? — графиня одразу припинила схлипувати й посміхнулася. — То надія є? О, Небо! Невже?
— Так, надія є, але результат гарантувати не можу, бо є також ризики…
— Та кажіть вже швидше, не тягніть! У моєму стані треба хапатися за будь-яку соломинку! Я вірно здогадалася, ви про те зілля…
— Так, саме про нього, про зілля молодості, — закінчив за неї Теофаст. — Воно може омолодити людину щонайменше на п’ятнадцять, а то й на двадцять років — усе індивідуально. А ще миттю зцілює від усіх тяжких хвороб.
— То робіть це зілля швидше, не можна гаяти ані хвилинки! — затараторила графиня. — Кажіть, що вам треба! Усе дістану, будь-які гроші заплачу!
— Почекайте! — Теофаст застережливо підняв вказівний палець. — Справа не в грошах, а в інгредієнтах.
— То кажіть, де їх дістати.
— Заждіть! — маг звернувся до братів: — Ви сини хворого, вірно?
— Так! — відповіли вони в один голос.
— Чи готові ви пожертвувати дечим заради зцілення батька, о юнаки?
Абель і Ролан перезирнулися. Брати змалечку навчилися жестами, підморгуванням, мімікою та виразом обличчя спілкуватися між собою, та ще й так, що інші й гадки не мали, що вони спілкуються, а не просто дивляться один на одного. Зараз же на їхніх обличчях читався страх уперемішку з цікавістю. Жоден з братів не бажав жертвувати бодай чимось вартісним, але водночас обом було цікаво, що ж слід віддати, щоб врятувати батька.
— Чим саме треба пожертвувати? — запитав Ролан.
Теофаст шумно видихнув і заходив кімнатою, заклавши руки за спину. Усі принишкли, чекаючи на його відповідь.
— Зілля молодості — дуже складний для приготування відвар, що потребує понад двадцяти інгредієнтів, багато з них рідкісні. На щастя, більшість зі складників є в моїх запасах. А от дечого немає, та й не може бути. Щоб зілля спрацювало, треба додати в нього кров юнака або дівчини, яким не більше двадцяти п’яти років. Саме юна кров є ключовим інгредієнтом, що омолоджує хворого.
— Нам по двадцять три, — відповів Абель, — ми двійнята. Якщо треба додати по кілька крапель крові, — він обмінявся з братом підморгуваннями, — то, звичайно, ми готові на таку жертву заради рідного батька.
Теофаст похитав головою, і грива його сивого волосся розтріпалася, наче кульбаба на вітрі.
— Е ні, по кілька крапель не вийде. Потрібно щонайменше дві кварти крові, а краще три, щоб зілля точно подіяло.
— Скільки?! — Абель відсахнувся від мага, як від прокаженого. — Та ви збожеволіли! Ми помремо, якщо з нас зцідити стільки крові!
— Інакше зілля не подіє, — Теофаст розвів руками.
— Почекайте, а потрібна саме наша кров? — запитав Ролан. — Чи не можна націдити крові, скажімо, з кількох юнаків чи дівчат? Он скільки в нас молодих слуг!
— Ні, потрібна кров лише рідна кров, і обов’язково близького родича хворого.
— У батька є багато юних родичів. Лише племінників п’ять чи шість, наскільки я пам’ятаю. Правда, живуть усі далеко, щонайменше дні три їхати, — Абель задумливо почухав голову. — Але думаю, можна їх вмовити, батька вони завжди поважали й побоювалися…
— Ні, це не вихід! — запротестувала матінка, заламуючи руки. — За три дні наш велемудрий батько сімейства віддасть Небу душу! Ні, ніхто не поїде до його родичів! Так лише згаємо дорогоцінний час!
— То що ви пропонуєте, матінко? — запитав Ролан.
— Що я пропоную? А ти не здогадався, нікчемний сину свого великого батька? Я вимагаю націдити вашої крові, й негайно! Кожна хвилина на вагу золота! Якщо мій Генріх помре, я… я не прощу вам цього! Це ви, негідні сини мого великого чоловіка, будете винні в його передчасній смерті!
Графиня гнівно стисла кулаки та зиркала то на одного сина, то на другого. Її гнилі зуби скреготіли, по обличчю текли ручайки поту. Абель та Ролан притислися до стіни. Їхні очі бігали туди-сюди, час від часу зустрічаючись поглядами, вони гризли губи та стискали руків’я кинджалів на поясах. Без сумніву, брати обмінювалися думками, і були вони точно не на користь волі рідної матері, що вже мало не збожеволіла від бажання за будь-яку ціну врятувати хворого чоловіка. Зрештою Ролан відказав:
— Матінко, ми, звичайно, поважаємо вашу волю та бажання зцілити нашого вельмишановного батька, але ж не слід робити це ціною нашого здоров’я, та що там — життя! Ви не розумієте, що ніяка людина не виживе, якщо з неї вицідити так багато крові?
Графиня не відповіла, лиш зиркнула на Теофаста. Той закивав.
— Матінко, ви хочете врятувати батька, віддавши в жертву нас? — обурено запитав Абель. — Ви хоч розумієте, на що йдете? Ми — ваші єдині нащадки, що вижили після епідемії. Всіх наших братів та сестер вона звела в могилу! А тепер ви зведете в могилу нас, тільки не хворобою, а власною недалекоглядністю та сліпою любов’ю до батька!
— Та як ти смієш?! — засичала графиня на сина. — Як ти смієш, нікчемо? Ще й згадуєш про братів та сестер! Та вони всі померли, бо на це була воля Неба! Вас же, двох бузувірів, Небо врятувало, на вас була надія, а ви… Ви не гідні роду Генріха! Ви завжди були нікчемами, лінтюхами та пройдисвітами! Наче не рідні ви своєму батькові! Не хотіли вчитися, не хотіли переймати в батька науку управління. У вас тільки розваги та бійки були в головах! Пішли на військову службу — це ж ганьба нашого роду! Ви мали розвивати свої мізки, а не м’язи! Хіба зможете ви стати гідними спадкоємцями велемудрого Генріха? Та всі землі, маєтки й селища занепадуть від вашого управління вже за тиждень! Прийшли за спадком — та не отримаєте нічого! Нічого! Знайду достойніших спадкоємців на все майно!
Графиня заскреготала зубами та показала синам дулю. Вони стояли спокійно й мовчали, лиш переглядалися. Теофаст заспокійливо взяв матінку за плечі:
— Заждіть, графине, заспокойтеся, благаю. Ризикувати життям рідних синів і справді недалекоглядно. Подумайте, може, є ще якісь молоді родичі графа, які живуть ближче? Якщо набрати крові в кількох, то це не зашкодить…
— Ні, більше таких родичів немає, — вона похитала головою. — Хоча… Почекайте…
Графиня розвернулася до Влодка, про якого вже всі забули, переймаючись долею вмирущого. Той стояв під стінкою трохи далі, від нудьги перебираючи пальцями круглі камінці, що витяг із кишені. Відчувши на собі гнівний погляд господині, він миттю заховав їх та винувато зиркнув на графиню.
— Як же я зразу не подумала? Ох, забудькувата голова стала! Влодко! Ти ж синок нашого Генріха!
Запала мовчанка. Абель з Роланом перезирнулася й здивовано вирячили очі. Теофаст задумливо потирав бороду, поглядаючи то на слугу, то на графиню. Влодко від подиву роззявив рота і теж дивився на графиню, не кліпаючи.
— Матінко, як це? — нарешті осмілився запитати Абель. — Як Влодко може…
— А отак, нешановний синку! Ваш батько встигав скрізь, не побоюся так сказати! А ти хіба не бачиш, як вони схожі? Гострі носи, роздвоєні підборіддя! Яблуко від яблуні!
Влодко щось забелькотів та замотав головою, відчуваючи, що запахло смаженим. Графиня підійшла до нього впритул та тицьнула в груди гострим нігтем:
— Ну що, графський байстрюк, зараз перевіримо, чи справді ти син Генріха, як казали злі язики!
— Пані! Помилуйте! Не треба цідити з мене кров! Мамка казала, що мій батько — якийсь волоцюга, який її зґвалтував, коли вона сама йшла через ліс у темряві! Казала, що я, виродок, навіть схожий на нього!
— Та твоя матінка була ще тою шльондрою, і вірити їй — себе не поважати! І хіба я не бачу, що риси в тебе зовсім не простолюдина — витончені, шляхетні? Який там волоцюга! Ти синок Генріха!
— Не беріть мою кров! — Влодко зарюмсав. — Я хворий, ще графа заражу, і тоді він точно помре!
— Ох, ну тоді… — графиня відсахнулася від Влодка.
— Під час приготування зілля магія вбиває всі хвороби в крові, — пояснив Теофаст.
— О, чудово! — матінка сплеснула. — Ось і випробуємо кров нашого Влодка. Ти, звичайно, слуга хороший, слухняний, працьовитий, але хіба не готовий хороший слуга пожертвувати собою заради пана?
— Ну… Я… Не зовсім…
— Мовчати! — заверещала на слугу графиня. — Теофасте, скажіть, звідки брати кров?
— Та все одно звідки, — розвів руками маг. — Головне, щоб вона була свіжа.
— То підставляйте посудину!
— Почекайте, а…
Теофаст запнувся, бо графиня саме дістала з-за пазухи довгий кинджал у піхвах і спритним рухом оголила його. Тьмяно зблиснуло лезо та її вишкірені від передчуття зуби. Влодко так і закляк на місці, затрусився, як заєць, якого загнав мисливець. Теофаст підніс графині великий мідний кухоль. Обличчя його не видавало здивування чи страх, навпаки, він виглядав на диво спокійним, навіть задоволеним. Брати перезирнулися. Обидва збагнули, що маг, хоч і здавався, на перший погляд, добрим стареньким, насправді побачив за своє життя стільки болю та крові, що вони, вояки, позаздрили б. Цікаво, скількох невинних байстрюків уже прикінчили за його довгу кар’єру заради зілля молодості та інших магічних штучок?
— Ну, дай Небо!
Матінка швидко кинулася до бідолашного слуги, відточеним рухом змахнула ножем — і з шиї фонтаном бризнула кров, заюшивши стіни та підлогу. Теофаст ледь встиг підбігти й підставити кухоль, збираючи гарячу життєдайну рідину, намагаючись не зронити ані краплини. Влодко повільно опустився на підлогу і забився в конвульсіях. Абель і Ролан лиш перезирнулися, зберігаючи мовчанку. Їм було шкода хлопця, ще й, цілком можливо, рідного брата, проте опинитися самим на його місці не хотілося.
— Ну, цього вистачить? — запитала в Теофаста графиня, діловито оглядаючи наповнений кров’ю кухоль.
— Думаю, так, — кивнув маг. — Отже, я починаю приготування зілля. Це складний процес, тож прошу мене не відривати та залишити наодинці з хворим. А труп приберіть, отруйні пари й без того слабкому графу ні до чого…
***
Верховний інквізитор уважно слухав розповідь братів. Коли Абель дійшов до моменту варіння зілля, він спохмурнів і підняв руку, звелівши потерпілому замовкнути.
— Отже, — інквізитор окинув братів суворим поглядом, — ми й справді маємо справу зі злом. Цей Теофаст застосував заборонену магію, засновану на крові, та ще й убив людину, щоб дістати кров. І байдуже, що вбивав він не своїми руками, і то був простий слуга, перед Небом усі ми рівні, — він багатозначно підняв догори вказівний палець. — Згідно з “Кодексом Інквізиції”, за таке діяння Теофаст має отримати найвищу міру покарання — спалення на вогнищі. Та й вашу матінку, боюся, цілком можна визнати співучасницею.
— Ваше преосвященство, — промовив Ролан. — Прошу вас, дослухайте до кінця. Вбивство безневинного слуги та варіння зілля — це далеко не найгірше зло, з яким ми стикнулися. Набагато страшніші речі трапилися пізніше. І зло надходило не лише від Теофаста, точніше, не від нього, а від плодів його магії…
***
Зілля Теофаста подіяло — недарма матінка заплатила йому величезні гроші. Буквально за два дні граф видужав, почав уставати з ліжка. Він і справді помітно помолодшав: розгладилися зморшки, шкіра налилася рум’янцем, а тіло — м’язами. На жаль, Абель та Ролан мусили повертатися на службу, тож розпрощалися з ощасливленою матінкою та батьком, що наче заново народився.
Минуло три місяці. Брати саме тренувалися на плаці, відточуючи майстерність володіння мечами разом з іншими солдатами. Аж тут лязкіт заліза перебив стукіт копит — до плацу під’їхав вершник у плащі гінця.
— Абель та Ролан тут? Вам послання. Термінове! — він кинув Абелеві в руку лист, запечатаний сургучем.
У листі повідомлялося, що вдома сталися прикрі події. Матінка просила братів терміново приїздити. Подробиці не повідомила. Що робити — довелося ще раз слізно випрошувати в командира відгул. Той побурчав, але все ж виписав його — брати проявили неабияку доблесть на полі битви й заслужили поблажливе ставлення.
Абель та Ролан щодуху помчали додому, ледь не загнавши коней. Вже на під’їзді до володінь дорогу їм перекрив віз. Під’їхавши ближче, брати виявили, що то віз з їхнього двору, і впізнали кучера. На возі сиділа матінка, змарніла виснажена, чомусь одягнена в черничий одяг, і голосно ридала.
— Мамо, що сталося? — запитав Абель, злазячи з коня. — Розказуйте швидше!
— Та що… Та що там розказувати… — вона заревіла іще дужче. — Вигнав мене Генріх! Більше я не його дружина, ооой…
— Матінко, що ж таке? — запитав Ролан. — Як це ви — не батькова дружина?
— А отак, синочки! Помолодів ваш батько, тож каже мені: “Або йдеш у монастир, або я сам тебе туди відправлю! А я одружуся з новою жінкою, молодою! І вона народить мені нащадків. А Абель з Роланом — покидьки, нічого їм не залишу!”
Матінка знову заревіла. Брати здивовано перезирнулися. Тут подав голос кучер:
— Благочестива графиня сказала правду. Граф дійсно зіслав її в монастир, а сам одружився з дочкою графа Валеріана.
— Так їй вже всього шістнадцять! — здивовано вигукнув Ролан. — А нашому батькові…
— Все було саме так, — кучер насупився. — Ви думаєте, я буду брехати своїм господарям? Ваш батько тепер знову молодий та здоровий, от і захотів юної жінки, прости мене Небо. Ну… Ну а я єдиний серед слуг, хто відмовився покорився новій господині, залишившись вірним вашій матері. І вам теж служитиму. Ну а що я зроблю? Ваш батько, наче кам’яна стіна. Графиня вже в монастирі. Ледь вмовила настоятельку, щоб випустила її вас зустріти.
— Ой, горе, горе! — зарепетувала матінка. — Що тепер вам робити, синочки? Не отримаєте нічого, ще й вижене вас, бо народить йому та молодуха нових дітей!
— А хіба це ви не самі хотіли омолодити батька, мамо? Хіба не ви витягли його з тяжкої хвороби завдяки тому кривавому зіллю? — дорікнув їй Абель. — Якби не той маг…
— Замовкни! — графиня гаркнула на сина звичним тоном. — Хіба ж я знала, що все так обернеться? А тепер… Тепер уже нічого не вдієш…
— Почекайте, мамо, — спробував заспокоїти її Ролан. — Почекайте, може, не все ще втрачено. Зараз з’їздимо до маєтку та поговоримо з батьком і його новою жінкою, — він твердо стиснув руків’я кинджала, що висів на поясі.
— Тільки прошу, синочки, нічого там йому… — та її слова заглушив тупіт їхніх коней.
***
Інквізитор уважно слухав братів, не перебиваючи. Вираз його обличчя так і лишився кам’яним, лише очі блимали на схудлому, блідому лиці.
— Ну що, то ви поговорили з батьком? — зрештою запитав інквізитор, коли Ролан замовк, щоб перевести дух.
— Та поговорили, — Абель насупився. — Якщо можна так сказати. Прогнав він нас, неначе ми якісь волоцюги, а не рідні сини. Сказав, що нова дружина вже вагітна, і все майно він заповість її дитині. А ми…
— А ми — невдячні, нероби, тупі та ще багато всього, — закінчив за нього Ролан. — Словом, казав те ж саме, що й мати. Словом, повернулися ми до казарми ні з чим. І байдуже, що це зусиллями матінки батька врятували від смерті, омолодили. Начхати йому на неї! Наче забув про дружину, з якою прожив багато років. Не інакше як вплив темної магії. Прошу, зробіть бодай щось! Інквізиція ж могутня…
— Так, могутня, безперечно, — інквізитор підняв палець, перериваючи обуреного графського сина, — але ж не всемогутня. Зовсім не всемогутня. Я розглянув усі деталі вашого прошення, вислухав вашу історію. Ну що я можу сказати. Надія є, проте… Дуже, дуже примарна. Річ у тому, вельмишановні Абель та Ролан, що мага Теофаста, що використовував заборонену магію, ми зараз розшукуємо, проте поки що безрезультатно. Можливо, він переховується в іншій країні, під чужим іменем. Щодо вашої матінки… Вона цілком винна як співучасниця злочину, бо сама замовила послуги з темної магії та вбила для цього слугу. Але оскільки вона добровільно — офіційно добровільно! — пішла в монахині, то цим спокутувала частину своєї вини. Так, вона винна, безперечно, проте не підпаде під справедливий суд Інквізиції, а буде спокутувати гріх у монастирі й надалі.
— А батько? Як його покарати? — Абель почервонів від люті й стиснув кулаки. — Він вигнав її! Вона зовсім не добровільно пішла в монастир! І він позбавив нас усієї спадщини!
— Із цим Інквізиція не в праві нічого робити, — служитель справедливості розвів руками. — Усі дії вашого батька, графа Генріха, цілком відповідають цивільним законам королівства. Чоловік має право одружитися вдруге, якщо попередня дружина постриглася в монахині. Щодо майна, то його теж може заповісти лише дітям другої дружини. І все згідно з законами. Але лекцію з права я вам тут проводити не буду, в Інквізиції геть інші закони та сфери діяльності.
— Почекайте, але ж батько перебував під впливом зілля! — обурено вигукнув Абель. — Хіба це…
— Ні, ми не маємо права його судити, — відрізав інквізитор. — Коли його поїли зіллям, він був тяжкохворий, не розумів, що робить, що то за зілля. Якби граф сам замовив таке зілля, була б інша справа, але не у вашому випадку. Щодо розлучення, нового шлюбу та спадщини — це не наша компетенція, як я уже сказав, бо тут не замішана темна магія.
— І що ж нам робити? — розчаровано запитав Ролан. — Виходить…
— Ще не все втрачено, — інквізитор ледь помітно посміхнувся. — Ми шукаємо цього негідника Теофаста. І коли знайдемо — сподіваюся, що скоро, — повідомимо. Думаю, вам обом буде приємно споглядати, як його спалять на вогнищі.
— Ну, так… Приємно, — Абель розчаровано почухав голову. — Але ж це не нам поверне втрачену спадщину.
— Ви молоді, зухвалі хлопці. Ще заробите собі майно, — інквізитор з посмішкою поглянув на них. — А може й титули. На все воля Неба. А ви моліться за душу вашої матінки, і щоб вашому татусеві просвітлення настало. Може, прийме ще вас до себе на службу… Тож бувайте здорові, молодики…
***
Плац припорошило першим снігом. Абель та Ролан билися у спарингах з іншими солдатами, продовжуючи відточувати майстерність. Хай там як, кому війна, а кому — хліб з маслом. Доведеться самим заробляти собі на життя, бо батько… Примарна надія все ж є, проте…
Раптом пролунав тупіт коней та крики. Всі солдати повернули голови на шум. До плацу під’їхали стражники правосуддя. Цікаво, що вони тут забули? Невже хтось із вояк під час відгулу щось вкрав у сусідньому містечку чи, чого гірше, якусь дівку спаскудив?
Усі з цікавістю дивилися, як стражники крокували по плацу. Абель єхидно посміхнувся. Мабуть, приїхали по Кульбо — він постійно то вкраде щось, то поб’ється в шинку. Хай нарешті заберуть цього шибеника та лінтюха, що лише псує весь загін. Проте ні — стражники навіть не глянули на Кульбо, а проминули його і крокували далі. Просто до братів…
— Абель! Ролан! — прохрипів командир. — Вас заарештовано! Ви звинувачені у вбивстві власного батька, Генріха…
— Вбивстві? Батька? Що…
Ролан не договорив — його грубо копнули під ребра, заломили руки та потягли з плацу, Абеля — за ним. Ніші солдати з цікавістю та страхом спостерігали за дійством, проте мовчали. Брати були вправними воїнами, побратими любили та поважали їх, але ніхто не хотів сам потрапити в руки правосуддя…
***
Абель повільно розплющив очі, але довкола все ще стояла розмита напівтемрява. Боліло все тіло, наче ним грали замість м’яча. Він лежав на твердій долівці, ледь притрушеній гнилою соломою. Абель повільно роззирнувся. В’язниця… Сірі кам’яні стіни, решітки на малесенькому віконечку, стогони та регіт за дверима. У повітрі сморід пацюків, сирості, прокислої їжі… а ще крові, страждань та смерті…
— Абель! Гей, ти мене чуєш? — пролунав поряд голос Ролана.
— Чую… братику… — ледь видавив із себе слова. — Ох, і за що це нам… Сподіваюся, виправдають. Ми ж його не… А він справді помер?
— Помер, — Ролан зітхнув, потім допоміг братові піднятися та лягти на лаву. — Загинув. Застрелили на полюванні. Він же тепер знову молодим став, на полювання почав їздити, як колись. А тут — стріла чиясь схибила. І все!
— Оце так. Від долі не втечеш, як то кажуть… А так радів, що знову помолодів. Але ми тут до чого? Ми вже місяць вдома не були!
Ролан зітхнув. Абель із зусиллям повернув голову і глянув на брата. Той мовчав, проте Абель все зрозумів з його очей. Ролан хотів щось сказати, щось дуже важливе, проте вагався.
— Кажи, від мене все одно не приховаєш. Ти ж знаєш, наша таємна мова…
— Абель… Ну… Словом, ми тут трохи замішані. Вірніше, я замішаний. Я таємно зустрічався з кучером. Він же єдиний, хто залишився вірним матері. Я його вмовив… та він сам не був проти…
— То це він пустив стрілу?
— Так. Заховався в лісі, вислідив батька з мисливцями. Але його спіймали. Ну… І він усе видав. Пробач, братику. Але я все розкажу, як було. Хай мене стратять, а тебе відпустять. То я винен. Лише я. І лише я понесу покарання…
— Ні, Ролане, ні! Так не можна, — Абель через біль похитав головою. — Ми завжди… Ми завжди були разом. Народилися разом, росли разом, грали, вчилися, служили. Навіть говорили разом нашою таємною мовою. І вижили разом, єдині з усіх дітей! Та як же так — тебе стратять, а я один лишуся? Ні, так не можна… Вижили разом — і разом помремо. Тим паче, що я сам уже хотів батькової смерті, після всього… А без тебе… А без тебе світ мені немилий буде…
Раптом загримів ключ у замку, і важкі дубові двері відчинилися. На порозі стояв стражник, а поряд з ним… Теофаст! Маг на диво спокійно дивився на юнаків і навіть ледь помітно посміхався. Дивно для того, кого збиралися спалити…
— Вітаю, о юнаки, — привітався він мерзенним, солоденьким голоском. — От уже не сподівався зустріти вас тут. І, сподіваюся, це наша остання зустріч…
Брати не встигли нічого відповісти, як їх потягнули довгими коридорами в’язниці, а потім сходами нагору. Абель ледь переставляв ноги, тіло нило нестерпно, і Ролан підтримував брата, попри бурчання стражника.
І от нарешті двері. Важкі, міцні, старовинні. І до болю знайомі…
— Вітаю, юнаки, — інквізитор привітався незворушно, а очі його роздивлялися бранців швидше з цікавістю, аніж із гнівом. — І от ми знову зустрілися. І за таких дивних обставин, мушу зазначити. Сідайте. Можете не виправдовуватися. Наші вірні служителі правосуддя вибили з кучера все, і навіть більше. Всі докази проти вас.
— Ви ж казали, що не займаєтеся цивільними справами, — зауважив Абель. — Хіба у вбивстві нашого батька була замішана магія?
— О, на щастя, ні, — інквізитор посміхнувся кутиками губ, обличчя ж його лишилося білим каменем. — Просто оскільки особисто я веду вашу справу, то вже так і бути, вирішив зайнятися вами попри суто цивільний злочин. Знаєте, хоча я й маю бути неупередженим, проте минулого разу мені стало вас трохи шкода. По-людському. Отак втратити все через дурість матінки, її сліпу любов до чоловіка. Словом, я доб’юся, щоб вас не страчували. Будете спокутувати гріх батьковбивства по-іншому. Ви ж обидва славні солдати — я розмовляв з вашим командиром. А тут саме збирається новий похід у Святу Землю. Приєднаєтеся до наших славних воїнів — уникнете смертної кари. Як вам моя пропозиція?
— У Святу Землю? — Ролан перелякано відсахнувся від інквізитора. — Але ж там ніхто не виживає. Ну, майже ніхто. Я зустрічав лише одного, що повернувся — і то став калікою. Розповідав страшне. Там не битви, а м’ясорубка. Нас там усе одно уб’ють. Навіщо такий вибір? Чи не простіше…
— Ні, не простіше, юначе. Не простіше. Так ви просто одразу помрете. А мій варіант дає вам шанс на життя. Хоча й мізерний, але шанс. Ви ж самі зустрічали воїна, що вижив і повернувся. Повірте, він був такий не один, далеко не один. Так ви просто помрете, причому ганебно — під свист і радісні вигуки натовпу черні, на головній площі. Вони плюватимуть на ваші трупи. Вони забудуть ваші військові подвиги. А от похід у Святу Землю зробить із вас воїнів честі, майже святих. Бо лише найсміливіші повертаються звідти. Вибір між ганьбою та шансом — хоч і примарним — отримати шану до кінця життя. Думаю, він очевидний. Ох, як я забув вам сказати — у Святій Землі безліч скарбів, реліквій. Привезете бодай дрібничку, продасте тут — і заробите собі до кінця днів. Ви ж не отримали спадок, тож буде вам втіха.
Брати перезирнулися.
— Пропозиція цікава. Дайте трохи подумати, — Абель кивнув. — А як щодо… Як щодо Теофаста? Його спалять, як ви обіцяли?
Інквізитор подивився на братів. Довго не відповідав. Зрештою посміхнувся та сказав:
— А ви таки наполегливий, юначе. Ну що ж, так і бути, скажу. Ні, ми його не спалимо. І навіть не засудимо до смерті іншим способом. Ми дамо Теофасту шанс. Так само як і вам.
— Але ж він застосовував заборонену магію, яка вимагає вбивства людей! — обурився Абель. — І думаю, що до нашого батька він її застосував не вперше.
— Так, юначе, саме так. Але ж не вся темна магія однаково лиха. У деяких випадках її можна застосувати на благо. Теофаст володіє унікальними знаннями, бо більше ніхто не вміє варити зілля молодості. Усі інші, хто вмів, або померли, або їм допомогли померти, — інквізитор ледь помітно посміхнувся, радше очима, ніж губами. — Якщо стратити Теофаста, то зникнуть унікальні знання, адже рецепт зілля ніде не записаний, він тримає його в голові й нікому не скаже, навіть під страхом смерті. Та й нащо вбивати, якщо можна змусити спокутувати гріх інакше? Верховний інквізитор вже дуже старий, хворий, йому недовго лишилося на цьому світі. Боюся, що ніхто не гідний замінити його на посаді, настільки це досвідчена та мудра людина. Тож Теофаст послужить Інквізиції, і послужить гідно. Якщо вийшло з графом Генріхом, то має вийти і з…
— Але ж це заборонено! — Ролан не витримав такого зухвальства і скочив з-за столу. — Це ж заборонена магія! За неї мають спалювати, а не…
— Скрізь є виключення, юначе, — перебив його інквізитор. — Що дозволено Інквізиції, не дозволено мирянам. Чули такий вислів? Генріх не був незамінним. Ви б спокійно успадкували все, якби він помер. Тепер розумієте, що було б на краще, якби ваш батько помер ще тоді, немічним і хворим, а не зараз, переродженим самодуром? Так от. Батько ваш не був незамінним, а от Верховний інквізитор — особистість унікальна. Для нього можна зробити виключення, в тому числі й застосувати… деякі не цілком легальні методи. І юних родичів у нього багато…
