Неймовірна Калавінка
1.
Уже стемніло, коли вершник виїхав з туманного лісу на галявину перед своїм домом. Позаду сідла лежав звʼязаний бранець, з мішком на голові, та стогнав від кожного поштовху.
На порозі стайні його зустрів слуга, кремезний та сильний. Вони мовчки стягнули полоненого на землю і той видав кілька невдоволених звуків.
— Панна знову втекли до лісу. Піти пошукати? — низьким хрипким голосом сказав слуга.
— Не треба. І так повернеться. Ти, Ігорю, подбай про коня.
Костянтин поволік бранця до підвалу. Після того в передпокої покинув зброю та обладунки й зайшов до зали.
Родина ще не вечеряла. Стара нянька подавала страви. Двоє дітей прибігли та сіли до столу. Вони раділи його поверненню.
— Батьку, а скількох ти цього разу вбив? — з захватом запитав хлопчик.
— Пʼять перевертнів, ось нове ікло тобі привіз. — його тішила цікавість сина, який мав, як і всі його предки, продовжити родову справу. Він лагідно скуйовдив сину волосся на чолі.
Донька зацікавлено заглядала на подарунок брата. Костянтин кинув погляд на неї й вона зашарівшись опустила очі. Спустилась дружина Марфа, її срібні намиста, ланцюжки та безліч браслетів дзенькотіли при кожному кроці. Вона поцілувала чоловіка та сіла до столу.
Після вечері стара нянька пішла вкладати дітей спати. Костянтин залишився удвох з дружиною.
— Ти ж розумієш… мене все це сильно непокоїть. Діана постійно втікає. Сьогодні теж.
— Я знаю. Ігор сказав.
— І що у лісі на днях знайшли мертвого чоловіка? Так не може тривати.
— Відтепер триматимемо її під замком. — після короткої задуми вирішив Костянтин.
— І те святкування. Вона переконана, що цього року може піти.
— Я поговорю з нею. Вона зрозуміє.
Тим часом на верху стара Горпина задрімала в кріслі, поки розповідала одну зі своїх казок дітям. Хлопчик тихенько вислизнув з ліжка і пробрався до виходу.
— Ти куди? — прошепотіла його сестра.
— Памʼятаєш пастку на щурів, я вчора ставив? Там піймався здоровенний пацючисько. Я пущу в кімнату Діані, от сміху буде. Може він навіть вкусить її.
— Вкусить? Тобі не жаль її?
— Потвора вона, тільки проблеми з нею у батька.
*****
Діана ще ніколи не відходила від дому так далеко. Зіскочила з коня та припнула – далі піде пішки. Вона ступала легко, зовсім тихо, неначе нічний звір. Усе навколо оповив туман, але ось там з-за дерев виглядав місяць: ліс закінчувався. Діана заворожено дивилась в тому напрямку.
На межі лісу на хвилю завмерла і їй навіть здалось, що серце часто забилось, але це лише здалось. Досі вона обмежувалась лісом, але сьогодні особлива ніч – її шістнадцятий день народження. Звісно крім Горпини про це ніхто не згадав. Але нянька зробила чудесний подарунок – золоту підвіску з чорною агатовою лисицею, що колись належала ще Діаниній матері.
Діана побачила хатину на околиці села під лісом і скрадаючись наблизилась до неї. У вікні було видно слабке світло. Вона підійшла ближче, пес у дворі занервував і завив. З дверей зʼявилась жінка і люто закричала на собаку, а тоді ступила крок у двір.
— Я тобі казала прогнати його? — обернувшись до хатини прокричала селянка, собака тим часом почав гавкати. — Ну я тобі зараз дам — уже зверталась до нещасної тварини.
— Мені не мішає. Хочеш – то сама проганяй — почулось десь з глибини будинку.
Жінка взяла палку і посунула на собаку. Той підібгав хвоста і загарчав.
— То я маю жити й боятись бісової тварюки? Та воно мене покусає. Диви, яке скажене. — жінка захлиналась злістю і не переставала наближатись до пса. Той затремтів і позадкував.
— Було хоч раз дати помиїв, воно ж голодне.
— Що тоді будеш їсти сам? — уже трохи тихіше, але карбуючи кожне слово відказала жінка.
Тоді вона замахнулась палицею, та вгатила просто перед собою, але собака встиг відскочити та втекти на дорогу. Жінка втратила рівновагу та впала вперед себе. Її губи перетворились в тонку лінію, а брови зустрілись. І вона погналась дорогою за бідним псом злісно сопучи.
Діана нечутно пішла за ними. Собака забіг до лісу. Жінка зупинилась. Хоч як їй і хотілось наздогнати бідолашну тварину, ступати посеред ночі до лісу вона не збиралась. Було надто безрозсудно так віддалятись від дому уночі. Навколо тихо шелестів опалим листям вітер, у небі світив висхідний місяць; десь у лісі кричав пугач. Вона затремтіла й обернулась. Завтра приманить собаку і поквитається, а зараз треба поспішити додому, щоб не пійматись ніякій марі.
Дівчина зʼявилась наче з повітря просто перед жінкою, та скрикнула і на мить завмерла. Миті було достатньо. Діана наскочила на неї, рукою зімкнула жінці вуста і впилась в її горло. Жінка почала пручатись, але було запізно. Все сталось швидко. Діана відтягнула обмʼякле тіло і продовжила трапезу під захистом лісу. Її очі набули жовтого кольору і світились. Було чути як якийсь чоловік кликав свою дружину. А коли випила останню краплю, потягла мертву далі в хащу, стиха гукаючи собаку. Собака заглядав з-поміж дерев, але підходити боявся. Тоді Діана дістала ножа, відтяла шматок від жінки та кинула тварині. Той недовірливо понюхав, а тоді радо зʼїв. Ще кілька шматків і вони вернулись до місця, де чекав її кінь. Дівчина дістала мотузку і привʼязала тіло до сідла, а тоді потягнула його в глиб лісу. Пес розмахував хвостом і радо біг за ними. Серед лісу Діана покинула обох.
*****
Костянтин прокинувся і підкинув дров до вогню. За вікном ще було зовсім темно, але скоро мало світати. Він згадував день минулої осені, коли привів вампіра у свій дім. За обіцянку свободи нічне створіння перетворило його доньку. І Костянтин його відпустив, в його роду завжди дотримували слова. З того часу Діана залишилась трохи блідою, але хвороби більше не було. Вона стала сильною. А ще у неї зʼявився новий голод. Уже тринадцять самотніх подорожніх були випиті до краплі в підвалі його дому. Він сам привозив їх доньці. Але схоже на те, що віднедавна вона й сама почала дбати про свої потреби. Це треба було припинити, якщо хтось дізнається про їхній секрет – нікому не знати милості.
Діанина мати померла від хвороби, ще коли та була зовсім дитиною, і передала недуг доньці. З кожним роком з дівчинки наче щось висмоктувало сили, а минулого року вона вже й зовсім не могла підвестись. Усі ці роки він шукав лікарів та цілителів: ніхто не допоміг. Його рішення було вимушеним. Якби не те закляття, а так він не міг дозволити їй померти.
Костянтин почув як скриплять мостини, а тоді як прочинились двері. Він саме підходив до кімнати дочки, коли двері відчинились і дівчина виставила за двері величезного пацюка. Той шмигнув по коридору і вниз сходами. Десь в глибині будинку почулось злісне нявчання та вовтуження.
— Ти повернувся. Привіз мені якогось гостинця?
— Де ти була? — спокійно, але строго запитав Костянтин.
— Та просто гуляла лісом.
— Ти наражаєш усіх на велику небезпеку.
— Перестань... Мене ніхто не бачив. — дівчина закотила очі.
— Ти цілу ніч блукала лісом?
— А що мені залишається? Сидіти тут, як у труні?
— Мертвий чоловік у лісі твоїх рук справа?
— О, Марфа встигла пожалітись. — від згадки про мачуху Діана скривилась.
— Більше поваги до матері.
— Мачухи! Мама б ніколи не дозволила зі мною так зробити. — прокричала дівчина.
— Усе що відбувається – все через твою матір. Ти не памʼятаєш її. — зі злістю відповів Костянтин.
— Ти так кажеш, бо вона мертва… мертва, і не може тобі відповісти.
— То це ти вбила його?
— Та звісно ж що ні! Я знаю, що вбивати можна тільки в підвалі, і тільки тих, кого вибрав ти. — дівчина повернулась спиною до батька.
— Тобі більше не можна гуляти у лісі. Це для твого ж добра.
Костянтин вийшов з кімнати та закрив її на ключ. Діана кинулась до дверей і гупала у них руками.
— Що ти робиш? Батьку. Ти не можеш так зі мною.
— Я дію в інтересах усіх. Ти зрозумієш.
— Хіба що тільки у своїх! — дівчина заридала.
2.
Хлопчик постукав. Ніхто не відповів.
— Агов. Ти там?
— Чого тобі? — долинуло з-за дверей.
— Гостинця мого знайшла? — малий радісно підсміювався.
— Ага, мушу подякувати. Був смачнюююючий, я аж пальці облизала.
— Ну ти й потвора. — скривився хлопчик. Він не любив пацюків, але чомусь стало шкода тварину. — Тому тебе батько нікуди більше і не випустить.
— А мені нікуди й не треба.
— Ага, ага. Ми от зараз до міста їдемо. Мама забере красиве плаття для свята. Ти ж не забула? Завтра Мисливська повня. Вони до князя поїдуть і батька там шануватимуть. Він найкращий і вбив більше всіх перевертнів… і аж трьох упирів.
— А ти чого радієш? Таких малявок не беруть.
— Я підросту і стану мисливцем. А ти от ніколи не підеш, ні завтра, ні ніколи.
— Багато ти знаєш. Мені батько з міста плаття привезе красиве.
— Ха-ха-ха, брехуха. Я ж знаю, що тебе закрили. Будеш тут сидіти, поки не зсохнешся.
Хлопчик побіг геть. А Діана впала на ліжко і дивилась в стелю. В кімнаті було зовсім темно: вікна були надійно заколочені дошками. Але завдяки своїй особливості вона могла трохи бачити в темноті. По її очах потекли сльози. Брат мав рацію, ніякого плаття батько їй не привезе. Навіть якщо до завтра вона знайде спосіб як вибратись з кімнати, то їй просто нічого надіти. Вона сумно крутила в руках мамину підвіску та уявила, яким би було її життя, якби та не померла. Зараз вони б приміряли нову сукню для завтрашнього свята. На святі вона б зустріла молодого принца, і вони б покохали один одного з першого погляду. Зовсім як у казках, що їх розказувала Горпина. Діана заплакала.
— Дитя, ти тут?
— Няне. Він мене закрив. Тепер ніяк не вибратись. Я тут умру на самоті.
— Зачекай трохи, ще не вмирай. — засміялась стара нянька.
Вона дістала вʼязку ключів із кишені та почала підбирати потрібний. Один підійшов.
— Сховайся в кутку, я заходжу. — Горпина прочинила двері щонайменше скільки могла, щоб пройти. А тоді опинилась в темряві. Діана тим часом запалювала свічки.
— Звідки в тебе ключ? Невже батько довірив?
— О дитинко, я тут так давно, маю ключі від усюди.
— Він покарає тебе, коли дізнається. — прошепотіла дівчина.
— Не бійся, всі поїхали до міста. Ти не голодна? Батько вчора кинув до темниці одного.
— Ні, ні, все добре. Як він може так піклуватися про мене і разом з тим хотіти мені смерті?
— Хотіти тобі смерті? Ти звідки таке взяла? О ні, він ніколи не допустить, щоб тобі що трапилось.
— Нене, ти така добра. — Діана обійняла Горпину.
— Я точно знаю, твоя мама про все потурбувалась.
— Мама? — обличчя дівчини посвітліло.
— Ага. Коли помирала. Я підслухала. Вона знала, що в тобі теж є та недуга, що її згубила. І от перед смертю, моя дівчинка змусила поклястись твого батька своїм родом, що щоб там не було, а він порятує тебе. Вона трохи мала якісь сили. Думаю він підозрював, і боїться тепер за малого. Так що він тобі нічого не зробить, будь певна.
— Чому ти раніше мені не розказувала? Це багато пояснює.
— Та якось було не на часі. А ти чого заплакана? Через ті святкування?
— Ага.
— То в чому справа? Ключ я маю. Завтра як стемніє виїдеш, і до півночі будеш в замку. Батько і знати не буде. Тільки обіцяй, що не затанцюєшся з молодиками й до світанку повернешся.
— У мене плаття нема.
— Піду пошукаю старі речі твоєї мами, там знайду щось. До завтра якраз встигну підігнати.
— Ой нене. — Діана сіяла.
*****
Марфа вдоволено поглядала на себе у дзеркало. Кравець шанобливо крутився навколо неї. То був найкращий майстер у місті і його крамниця розташувалась на головній площі. Діти знудились розглядати крам і випросивши кілька монет вибігли на площу. Там якраз спорудили кілька вогнищ: купи хмизу і деревʼяні стовпи посередині. Звідусіль збирався натовп, здебільшого бідняки, але було і трохи заможніших містян. Хоча вони й демонстрували всім своїм виглядом погорду до того, що відбувалось, однак з площі нікуди не йшли. Люди збирались у групки, перешіптувались, перегукувались і з запалом щось обговорювали. Діти пройнялись урочистою атмосферою і побігли до ятки з солодощами. Вибравши смаколики, запитали, що діється.
— О, вам неймовірно пощастило. Сьогодні палитимуть відьом.
— Відьом? Справжнісіньких?
Діти зачудовано дивились на дійство. На площу прийшов священник та ще кілька урочисто одягнених осіб. Священник закликав усіх до спільної молитви, а тоді покропив три купи хмизу водою, а всі три стовпи чимось помастив. Один з чоловіків виголошував промову, а в натовпі почався шепіт:
— Ведуть.
— От бісові створіння.
Марфа вийшла на площу з пакунком і почала шукати своїх дітей. Вона гукала їх і просувалась між групами зачарованих дійством людей. Трьох відьом привели на площу і привʼязували до стовпів. У них завбачливо були завʼязані роти. Важливий чиновник, мабуть, суддя, почав зачитувати вирок, та всі страшні злодіяння, у яких були звинувачені жінки.
Марфа наткнулась на дівчину: високі вилиці, світлі очі, темне волосся – просто Діанина близнючка. Якби не злиденний одяг та сонячні промені, що осявали, але зовсім не шкодили, то Марфа б подумала, що то її пасербиця знову втекла. Дівчина захоплено вдивлялась у дійство, і навіть не помітила, як жінка її розглядала. Марфа посміхнулась про себе і продовжила шукати дітей.
— Гнат! Іларія! Я ж казала вам далеко не відходити. Йдемо звідси.
— Ну мамо, подивись. Їх зараз палитимуть. Будь лаааасочка. — син благально вчепився в руку матері. Тій важко було відмовляти сину.
— Іларії таке не до вподоби.
— Нічого, я теж подивлюсь — дівчинка була нажаханою, але дуже не хотіла псувати братові розвагу.
Марфа здалась, але відтягла дітей трохи далі, туди де знехотя за всім спостерігали більш заможні городяни. Урочистості доходили до кінця. В натовпі підіймався збуджений гул. Священник закликав приречених покаятись. Він тулив їм в обличчя хреста. І хоча в жінок були завʼязані роти, їх мовчання сприйняли як відмову в покаянні.
— От бісові відьми. — вигукувала якась селянка і пригортала до себе сина.
— Суки — обурювався місцевий пияк.
— Диявольські шльондри — кричала дуже скромно, але вишукано одягнена жінка в літах.
Марфа затамувавши подих спостерігала за усім. Діти забули про свої солодощі та дивились на вогнище з відкритими ротами. Кати запалили факели й урочисто підпалили хмиз. В повітрі запахло горілим деревом. Вогонь підіймався вище, приречені жінки опустили голови та втупились в вогонь, їхні обличчя перекривились від жаху. Одна з них завила. Вогонь добирався до тіла.
З провулка зʼявився Костянтин, він люто шарпнув дружину:
— Ти геть здуріла.
Без будь-яких заперечень усі четверо пішли з площі. Хлопчику було дуже шкода, що він так і не побачив як горять відьми, але суперечити батьку він не наважувався.
3.
Минулої ночі Діана не намагалась втекти й тихо сиділа в кімнаті. З самого ранку не знаходила собі місця. Вона чула метушню в домі – Марфа і Костянтин збирались на святкування. Діти бігали будинком в радісному збудженні, хоча їх і не брали з собою. А коли батьки відбули, то вибігли гратись до саду: дівчинка була придворною дамою, що вшановувала головного мисливця, а брат гордо крокував туди сюди й заледве тягав за собою батькового меча.
Коли почало сутеніти, нянька прийшла до Діани й принесла з собою сукню. Дівчина була в захваті. Вона шкодувала, що не могла роздивитись себе у дзеркалі, але її влаштували описи старої жінки. Горпина не могла натішитись Діаною. А тоді дала кілька настанов, та не замикаючи двері на ключ, пішла розважати молодших дітей.
Коли стемніло, Діана взяла дорожнього плаща та пробралась на конюшню. Її гнідий кінь радісно загарцював. До княжого замку було не надто далеко, до півночі вона була на місці. Вона скинула з голови відлогу та занервувала – чи пропустить її сторожа. Але вартові лиш хитро пересміхнулись поглянувши на юну дівчину і без слів пропустили.
— Хто там був? — підійшов один з охоронців з іншої сторони.
— Та ще одна до князевича.
Діана привʼязала коня на краю невеликого саду, покинула плаща на нього і пішла шукати головну залу. Довкола ходили люди: ошатно вбрані гості та слуги, що розносили їжу і питво. З середини линула музика і дівчина пішла на звук. Вона пропустила усі урочистості, а зараз уже всі танцювали. Зала була величезна, стеля підіймалась так високо вгору, що годі було роздивитись її оздоблення. Діана протиснулась до центру, вона хотіла подивитись на танці.
— Ваша чарівність дозволить мені запросити Вас на танець? — до Діани підійшов молодий хлопець. Діана перелякалась, про це вона зовсім не подумала. Вона ніколи раніше ні з ким не танцювала.
— Я б з радістю, але … — дівчина напружено думала — ми ж не знайомі.
— Якщо це обовʼязкова умова — засміявся кавалер. Він розкрутився в реверансі — Влад, син князя Олександра. А як Вас величати?
— Діана — тихо, ледь не шепотом промовила дівчина. Якби могла, вона б розчервонілась.
— Ну ж бо. На нас усі дивляться. Сьогодні ще ніхто не відмовляв князевичу.
Діана подала йому руку і пішла за ним. Він обійняв її за талію, а вона в розпачі прошепотіла:
— Я не вмію танцювати.
— Довіртесь мені. — хлопець впевнено заглянув їй у вічі. Діана віддалась на волю долі.
В іншому кінці залу Марфа приглядалась до дівчини, з якою танцював син князя. А тоді поспішила знайти чоловіка.
Кружляючи у танку з князевичем, Діана забула про усе на світі.
— Мені потрібно випити вина, Вам узяти?
— Ні, дякую, зачекаю Вас тут. — Діана дивилась йому вслід, а тоді спрямувала увагу на пару, що шалено кружляла в середині залу.
— Уже третя, ти не встигнеш до світанку. — просто над дівчиною нізвідки зʼявився Костянтин і так же швидко зник.
Діана злякалась, вона геть забула і про нього, і про Марфу, і про необхідність сховатись до перших променів. Вона вибігла з залу і помчала до свого коня. А тоді галопом додому.
Десь у залі князевич роздивлявся довкруги в пошуках дівчини, а його друзі жартували з нього. А Марфа і Костянтин чи не в соте за вечір багатозначно переглядались.
4.
Відколи Марфа та Костянтин повернулись в домі висіла така густа напруга, що можна було різати ножем. Нянька Горпина сиділа в підвалі поряд з бранцем. Діана була закрита у себе.
— Знаєш, це твоя вина. Зі старої, що візьмеш, в неї вже мало клепок. Але ти, ти стільки часу закривав очі на її прогулянки. Ось і маєш. Нас усіх спалять.
— Заспокойся, ніхто не знає, хто вона. Ніхто не міг її впізнати. Сидітиме в себе і більше не вийде.
— Цього замало. Ми завжди будемо в небезпеці.
— Чого ти хочеш від мене? Ти ж знаєш, я не можу її нікуди подіти.
— Кинь в темницю – до її любої нянечки.
— Люди памʼятають, що в мене була старша донька. Куди не йшло – тримати слабку дитину в кімнаті, але як ти поясниш темницю?
— Треба, щоб люди забули, що в тебе була старша донька. — Марфа хитро подивилась на чоловіка.
— І що ти вже надумала?
— Памʼятаєш тоді на площі, коли відьом палили. Я в натовпі бачила дівчину, як дві краплі схожу на Діану.
— І до чого це?
— Треба її викрасти. Дівчина помре після довгої боротьби з хворобою і ми влаштуємо сумне, але гідне твоєї старшої доньки, прощання.
Костянтин спохмурнів і важко сів на крісло. Він уже надто далеко зайшов, щоб відступати.
— Поклич мені Ігоря, нехай знайде її.
Дружина радо пішла передати слузі, що його чекають.
5.
З часу повернення додому Діана не могла знайти собі місця. Вона знала, що батько лютує, але її думки першочергово були звернені до молодого князевича. Дівчина дуже хотіла поділитись з нянькою своїм щастям. Але що більше вона думала, то сумнішими думки її ставали:
— Я навіть не попрощалась. А що коли він подумає, що його почуття невзаємні? Що ж він думає собі, я так раптово зникла. От дурепа. Треба було йому все пояснити. Він ненавидітиме мене. Ні, він не зможе так. Мені треба його побачити, ще не все втрачено. Я все йому поясню і він пробачить мені. Ох якби ж він тільки знав.
Діана звела догори руки й впала на ліжко. Нянька їй зараз допомогти не могла. Вона поглянула на вікно, чи зможе вона повідривати дошки. А може якось вилізти через димар?
Допомога зʼявилась несподівано. Іларія просила розповісти про святкування і Діана їй все розповіла, і про хлопця, і який він красивий, і як вони танцювали, і що тепер він гадає, куди вона поділась. Іларія вагалась, але на кону стояло все життя сестри, і вона тихенько поцупила ключ від кімнати.
*****
Було вже за північ, коли Діана наблизилась до замку. Цього разу сторожа була не така привітна і не збиралась впускати її.
— Ви не розумієте. Я мушу його побачити. — благала Діана. Тоді один з них пожалкував нещасну і повідомив, що князевича в замку немає, він у заїзді, що далі дорогою. Вона помчала в ту сторону.
Дівчина зіскочила з коня і зайшла в середину. Там було гамірно та надзвичайно людно. Діана роздивлялась князевича в натовпі, але того не було видно. Якийсь чоловік присвиснув до неї. Інший схопив за руку і потяг до себе, зі словами, чи не хоче вона посидіти з ним. Вона вирвалась і закричала, що шукає князевича. Чоловік засміявся, але більше не намагався її зачепити. Пʼяниця поруч повідомив, що той пішов на гору. Діана почала шукати сходи.
На горі було кілька кімнат, дівчина не знала іншого способу і почала заглядати в кожну. Перша була зачинена. В наступній було двоє у ліжку, і вона промимривши вибачення, стрімко зачинила двері. Тоді в наступній вона побачила його. Спершу Діана не зрозуміла, що відбувається.
— Одна з твоїх коханок? Що ти їй наобіцяв? — засміялась оголена дівчина — Дивись мені, бо почну ревнувати. Заходь, не соромся — звернулась дівчина до Діани.
Князевич здивовано дивився на Діану; він сидів на ліжку і намагався згадати, звідки він її знає. А тоді засміявся:
— Це ж ти вчора раптово зникла? А тепер так само зʼявилась. Справжня дівчина-загадка.
У Діани потекли сльози. Дівчина пішла їй на зустріч і Діану охопила шалена лють. Вона пригнула до дівчини та спробувала вкусити, але в тієї було срібне намисто на шиї. Діана засичала і відштовхнула її, дівчина упала і вдарилась головою до столика. Князевич підхопився і кинувся спершу до дівчини, а коли побачив, що Діана тікає, спробував схопити її. Проте Діана вирвалась, а в князевича залишилась в рухах лиш її підвіска.
6.
Князевич особисто очолив групу, що включала двох міських вартових та двох солдат з княжої гвардії. Його подруга померла від удару і він мав намір знайти винуватицю. Князевич намагався згадати, як же назвалась незнайомка на святі. Пошукова група опитала усіх у замку, але ніхто не пригадував нічого суттєвого. У планах було відвідати всіх, хто був запрошений на свято. Почали зі знатних містян, які не змогли повідомити нічого корисного, а їхні доньки не були схожі на потрібну дівчину. Князевич показував підвіску, але ніхто не бачив її раніше. Вони уже збирались відправитись по списку гостей, коли один з міських вартових запропонував показати підвіску міському торговцю старожитностями. Старий чоловік торгував різними цінностями, в тому ж числі прикрасами, і якщо підвіска була цінною, то міг впізнати її.
— Чорна лисиця, хм… я бачив таку. Хлопче, ану дістань мені геральдичну книгу — звернувся антиквар до помічника — Зараз перевіримо. То річ цінна. А ви продаєте?
— Ні, шукаємо власників.
— О ну, якщо я не помиляюсь, звісно, то їх уже немає. Старий рід Лисів, їх згубило прокляття. Погляньмо. — він взяв книгу і почав шукати потрібну сторінку. — Ось дивіться, як я і казав.
— І де нам їх шукати, молода дівчина носила цю підвіску. — князевич був нетерплячим.
— Ну як я вже казав, рід Лисів колись процвітав, але зійшов на ніт. Відьма прокляла. В наших краях, мисливець взяв за дружину останню з них, але та давно померла.
— У Костянтина перша дружина померла від хвороби, у них була донька, вона теж хворіла. — сказав один з вартових.
— Поїхали.
Князевич забрав підвіску і група відправилась до Костянтинового дому.
— А що там за прокляття? — запитав помічник, він любив такі деталі.
— О ну це було дуже давно, залишились плітки, але один з Лисів прирік одну жінку і її доньку на спалення, за відьомство. Кажуть, що в останні свої хвилини відьма і прокляла хворобою всіх жінок з його роду. З того часу ті помирали, з кожним поколінням в більш ранньому віці. Люди говорили, що то була його коханка, і дівчинка була їхня спільна донька, а коли законна дружина дізналась, то він сказав, що та його приворожила. А виявилось і справді була відьма. Отак буває.
7.
Ігор легко знайшов потрібну дівчину і привіз її Марфі. Вона забилась в куточок Діаниної кімнати. Слуга стояв на сторожі. Марфа присіла на край ліжка і якомога лагідніше заспокоювала дівчину.
— Не треба боятися. Я знаю, ми поступили не ввічливо, і налякали тебе. Просто ми у відчаї. Трапилось велике горе. Мій чоловік, він так сумує. Його люба донька померла. А ти так на неї схожа. Ти лише допоможи згорьованому батьку пережити втрату. Добре? Зможеш піти нам на зустріч?
Дівчина обійняла коліна руками й мовчала. Марфа розклала Діанин одяг на постелі та продовжила:
— Зможеш допомогти нам? Ось одінь чистий одяг, а я принесу тобі поїсти. Ти нас дуже виручиш. Домовились?
Ігор з Марфою залишили дівчину на самоті. Діана в той час сиділа закрита в підвалі.
— Як ми це зробимо? — запитав Костянтин у Марфи.
— Нам підходить лише один спосіб.
Коли Марфа принесла тацю з їжею та напоями для своєї бранки, Ігор слідував за нею. Вона не сподівалась, але дівчина таки змінила одяг.
— Я рада, що ти освоюєшся. Давай ти поїси, а тоді ми знову поговоримо. Я вислухаю тебе. Упевнена – ми зможемо порозумітись. Пробач, що все так вийшло. Мені слід було самій поїхати за тобою. Але стільки всього навалилось. Ти їж, не соромся. Ми залишимо тебе на самоті.
*****
До будинку галопом мчало пʼятеро. Костянтин вийшов до них на зустріч. Марфа спостерігала з ґанку, та не вірила своїм очам, невже так швидко спохватились за тією злидаркою. З самим князевичем на чолі, ні тут щось не те. Це щось набагато гірше.
— Владе? Чим заслужили таку честь?
— Я хочу побачити твою доньку — без зайвих слів князевич зіскочив з коня та простягнув підвіску Костянтину.
— Моя старша донька, вона давно хворіє і не думаю, що вона може бути корисна …
— Негайно, я хочу її бачити. — супутники князевича зайняли погрозливу позицію.
— Не потрібно цього, я впевнений, що ми зможемо все владнати. Я проведу тебе.
Князевич дав знак своїм людям чекати на вулиці. Він рушив за Костянтином, а за ними пішла Марфа.
— Вона не при собі останні дні, їй стало гірше і ми змушені були її замкнути. — пояснила жінка, поки відмикала двері до кімнати Діани. Її руки ледь помітно тремтіли.
Дівчина сиділа на підлозі, вона прихилилась до ліжка і марила, бурмотіла щось нерозбірливе, уся була вкрита потом, та сильно зблідла. Неподалік лежала перекинута таця та посуд. Кімнату освітлювало кілька свічок, тіні мерехтіли довкола. Молодий князевич узяв одну зі свічок, підійшов та повернув її обличчя до себе, підсвічуючи собі він переконався, що це та, кого він шукав.
— Чому заколочені вікна?
— Вона сильно хворіє, від яскравого світла у неї почались приступи. Ми хотіли полегшити її стан. — Марфа кляла себе, що вони не повідривали дошки відразу.
Князевич стояв над дівчиною і задумався, ситуація була вкрай дивною. Дівчині й справді було дуже погано.
— Її звинувачують у вбивстві.
— Діану? Я переконаний усе це прикре непорозуміння. Ти ж бачиш, вона справді хвора. Останніми днями їй було трохи краще…
— Ми навіть повірили в диво — перебила Марфа — але зараз, як бачиш, їй гірше. Владе, що б там не було, їй уже недовго залишилось.
Князевич мав сумніви та підозрював якусь хитрість.
— Ми заберемо її до вʼязниці, щоб у всьому розібратись.
— Дозволь нашому слузі завезти її. Ти ж бачиш, вона не здатна.
— Гаразд.
Ігор допоміг посадити дівчину до екіпажу. Туди ж сів один із гвардійців.
*****
Марфа та діти в чорних одежах сідали в екіпаж. Костянтин вже був всередині. Дівчина померла у вʼязниці три дні тому, так і не змігши сказати ні слова, а міський лікар підтвердив важкий недуг. Слуга зайняв місце візника і вони рушили до церкви.
Діана з нянькою сиділи в підвалі уже тиждень. Стільки ж часу пройшло відтоді, як дівчина випила кров бранця, якого привіз для неї батько. Її мучив той дивний голод, до якого вона не могла звикнути. Її очі засвітились жовтим. Горпина не встигла навіть скрикнути, все відбулось швидко.
