Чорнильне небо

Коридори сповнені криками тих, чия доля визначена і невідворотна, тих, кого вже не врятувати. Той, хто володарює цією будівлею, непохитний у своїх методах і бажаннях, тому навчився не зважати на благання своїх піддослідних. Все ж вони вже не зовсім люди. Він не винний, що з ними таке сталося, але вони допоможуть йому у досягненні його мети: нарешті врятувати цей конаючий світ, закінчити агонію, яка продовжується століттями.

***

Вона дивилася на зоряне небо із подвійним захватом. Посеред серпневої ночі воно було неймовірно казковим. Чумацький шлях ділив космічне полотно на частини і дівчинці здавалося, що вона от от полетить у незвідані світи. Все здавалося нереальним.

“Нереальним? Так. До біса нереальним. Бо це насправді неможливо. Зірок не існує вже багато поколінь. Це міфічні небесні вогники, про які бабусі розповідають онукам, замість казок на ніч.”

Сон.

Леся пишалася своїм вмінням керувати снами. Завдяки цьому вона завжди могла поринути у кращі за реальність світи. Там не було смертей, голоду і постійної битви за життя. Але чому вона спить? Останнє, що вона пам’ятала — це готування забитої качки.

Разом із вмінням керувати снами йшла можливість легко прокидатися, тоді коли забажаєш. Леся поступово почала відкривати очі, але зустріла її суцільна темінь без жодного промінчика світла. Було важко дихати через запах плісняви і сирої землі. Леся не раз бувала у підвалах, тому одразу зрозуміла, де вона знаходиться.

Під спиною була купа ганчір’я і запах стояв такий, що хотілося блювати, але шлунок почувався настільки порожнім, що боляче навіть намагатися.

— Довгенько ж я тут пробула, — сказала вона вголос і десь недалеко зазвучав голосний надривний сміх. Першим же інстинктом було бігти, але суцільна чорна темрява навіть натяку не давала, в яку сторону. Сміх повторився, але вже тихо, більше схожий на плач, ніж на радість.

— Тут хтось є? — почала кричати Леся. — Допоможіть мені.

Голос знову вибухнув реготом і Леся зрозуміла, що комунікації ніякої не буде, треба вибиратися самій. Коли почала обмацувати все навколо, зрозуміла, що вона в дуже маленькій кімнатці, яка трохи довша ніж її зріст і два кроки в ширину. Але лякало те, що одна стіна була загратована. Її викрали і тримають десь в підземеллі як…кого? Вона наче не порушувала закон. Як рабиню? Оце більше схоже на правду.

“Тюрми у нас хоч і не палаци, але точно не схожі на могили”, — думалось Лесі поки вона розбиралась чи можна відкрити решітку.

Її дослідження перервав звук кроків, які доходили до нею луною по коридору. Після першого стукоту сміх невідомої їй особи знову зазвучав, але тепер схожий на крик скаженої собаки. Не треба бути детективом, щоб зрозуміти, що це кроки людини, яка кинула її сюди.

“Або не людини, бляха муха”

Чи можна сподіватися, що той хто тебе кинув у яму за грати, йде тебе звідти визволити? Або може це дійсно іде спаситель, а не поневолювач?

“А ти оптимістка, Леся. Давно ти такою стала?”, — її внутрішній голос був як завжди токсично саркастичний.

Кроки наближалися до її камери. Повільно і розмірено. Ніби хазяїн тих ніг хотів відтягти задоволення зустрічі зі своєю новою здобиччю. Можливо вона б хотіла нервувати чи панікувати, але усі її емоції замінив надривний панічний сміх, який вона не переставала чути весь цей час. Регіт пульсував під ритм кроків. Було одразу ясно, що до неї наближається її смерть. При чому не миттєва і швидка, а довга, сповнена мук і катувань.

В коридор почали потрапляти маленькі промінчики світла.

“Все ж людина, а з людиною можна домовитись. Або відкупитися”, — заспокоювала Лесю її оптимістична частина. А песимістична малювала як постать, яка йшла до неї, ріже її шматочками для власного задоволення або поживи.

Стукіт кроків зупинився, а з ним і неврівноважений сміх.

— Як тут поживає мій реготун? — голос здавався старечим і…сухим. Там не було емоцій, таке враження, що життя покинуло володаря тих слів.

Відповіддю була повна тиша. І світло ліхтаря почало знову рухатися в напрямку грат Лесі. Вона забилася в куток, де прокинулася нещодавно і скрутилася в клубок, інстинктивно намагаючись сховатися від жаху, який міг її очікувати.

Першим показалася рука з ліхтарем. І так це була рука, а не щупальце, як вже намалювала уява Лесі. Різкий потік, хоч і тьмяного, але світла, засліпив дівчину. Вона закрила обличчя руками і бажала ніколи не прибирати її. По дитячому, але саме це, здавалося, може захистити від того, що прийшло до неї.

Гість схоже стояв і чекав поки зір Лесі звикне до ліхтаря, бо у камері стояла повна тиша.

— Не хочу балакати з тобою через гратки, — почула вона вже знайомий неживий голос і водночас залізний звук ключа у замку. — Я залишу ліхтар у коридорі, щоб тобі не так боляче було.

Леся почала потроху прибирати руку від очей і побачила згорблену постать. Не через вік чи хворобу, просто цей чоловік не вміщався у цьому підземеллі через свій зріст. Він мав довге волосся зав’язане у хвіст і одягнений у щось схоже на халат, незрозумілого через освітлення кольору. Гість, чи напевно правильніше сказати господар, сів на землю і сперся на стіну у протилежному від дівчини кутові.

— Мабуть я скажу дивну річ, але не бійся мене. Я тобі не нашкоджу. Ти дуже цінний і унікальний екземпляр для мене.

Після цих слів емоції дівчини почали вирувати з неймовірною силою. Паніка і стрес вивільнилися в одну секунду і, не думаючи, Леся кинула шмаття, на якому вона сиділа в обличчя чоловіка, в надії, що це подарує їй декілька секунд, за які вона зможе проминути свого викрадача і отримати свободу.

Та чоловік тільки виставив руку вперед і вона заклякла. Ніби кожну частинку її тіла помістили у камінь. Вона не могла поворухнути не тільки руками чи ногами, але і повіками.

— Незламна, буйна. Одразу видно, що не звичайна людина. Але слабка, дурна і неосвічена. Ти навіть не знаєш на що здатна. Просто барахтаєшся у своєму жалюгідному існуванні і не хочеш зазирнути за межу. Хоча в тебе є усі карти на руках.

Леся зрозуміла, що вона не може не тільки кліпати, але і дихати.

— Та ти їх не використовуєш, — закінчив свій монолог незнайомець. — Я тебе відпускаю, а ти сидиш смирно.

В наступну мить заціпеніння зникло і вона впала на землю. Розбитий ніс, губа, брова — ось її плата за безглузду спробу врятуватися. Леся не намагалася піднятися. За ці миті її жагу до життя як корова злизала. Ще вчора (чи хто зна коли) вона готувала собі вечерю, а зараз лежить з повним ротом власної крові на підлозі незнайомого підвалу, поруч з могутньою істотою. Скоріше всього Зміненим. Їм неможливо протистояти, ніхто ще не зміг і навряд чи колись зможе. Тепер вона його власність.

“Або обід”

— Я не збираюся тебе їсти, дурепо. Ти зараз тут, бо з помічників я маю тільки Грега, який не дружить з головою. — Леся хотіла почути в його голосі хоча б краплю емоцій, але цього не вдавалося. — Думаю ти чула його сміх. Наказ був принести тебе в палату, як і всіх інших, а приніс сюди.

“Я об’їлася галюциногенних ягід і мене занесло в якусь варіацію красуні і чудовиська?”

— Я тебе не для сексу чи шлюбу сюди притягнув. Я ж сказав, ти — особлива. Я трохи вчений. Щось на кшталт. Намагаюся ним бути.

Леся потроху піднімалася з підлоги і поверталася у сидяче положення. Боротися проти нього не було сенсу, тому вона вирішила трохи поплисти за течією і дізнатися, що буде далі.

“Кажеш я особлива, ну ну, побачимо”

— Тобто я ним колись був. Дуже давно, — продовжував дивак, який досі не представився. — Вже майже не маю спогадів з тих часів. Але мені потрібно продовжувати свої досліди, щоб досягти своєї мети.

— Чим я особлива? — Леся розуміла, що єдиний шанс вийти звідси цілою це співпрацювати. Якщо вона цінна, можна поторгуватися.

— Скоро все дізнаєшся, а тепер пішли зі мною, якщо ти вже прийшла в себе. Думаю не треба робити наголос на тому, що втекти неможливо?

— Так. Таких як ти залишилось дуже мало на Землі, щоб не розуміти цього, — якби не розбите обличчя, яке пульсувало болем, вона б навіть заплакала від безвиході.

— От і добре. Пішли за мною. Я відведу тебе в твою палату, вмиєшся, а потім я тобі все покажу і розкажу за вечерею подробиці.

***

Чорнильно-чорне небо дивилось на нього всією своєю пустою масою. Андрій згадував, що його бабуся розповідала як її бабуся ще бачила зорі. Та навряд чи це правда, бо зникли вони задовго до її народження. Цікаво було б на них поглянути. Отець Сергій кожної неділі розказує, що якщо не ми, то наші правнуки точно дочекаються відновлення і ми заживемо так як наші прапращури. Так заповідає сам Спаситель.

— Людям потрібна надія, — пробурмотів він собі під ніс.

— Що ти сказав? — охоронець, що більший за двері, перед якими він стояв, перервав Андрієві філософські роздуми.

— Кажу, глухих повезли.

— Га? — вираз обличчя і щире нерозуміння показувало, що охоронець то пік його кар'єрної драбини.

— Питаю чи довго мені тут ще стирчати? Губернатор сам же мене запросив, чого затримка? — холод діймав його, бо Андрій не встиг нормально вдягнутися. На цю зустріч його витягнули буквально із ліжка. Губернатор не з тих, хто приймає відмови.

— Коли пустять, тоді впустять. Кури свої сигарети і не задавай тупих питань.

“Якби ж то я встиг взяти запаси свої, курю те що в карманах надибав випадково”, — Андрію все більше не подобалось все це.

Він любив і не любив співпрацювати з Крамом, губернатором цієї богом забутої місцини. Гроші платились непогані, але справи завше були занадто дивними.

Знайти картографа, щоб намалював мапу з новим рельєфом, після нещодавніх змін? Та за такі гроші хоч двох, але виявилося, що вони всі потікали з міста і довелося витратити добрих декілька місяців на пошуки.

Піти із гуртом розвідників і знайденим картографом, щоб розвідати нові-старі території? Та будь ласка. Але вирізати ціле село почвар, які наковталися вивільнених Часточок? Це вище його сил. Вони ще за кілька місяців до цього були людьми.

Поїхати до губернаторки сусідньої області з секретним листом? Легко. Виявити, що повідомлення любовне і у них давно вже роман? Занадто небезпечні знання, для такої малої людини як він.

Накопати компромат на одного із суддів міста? Не вперше. Але у процесі подружитися з ним і зрозуміти, що у місті поширює свій вплив древній секретний орден, який вже давно хоче захопити владу на континенті. Андрій ледве ледве зміг витягнути себе з тої пастки (правда оргії у них були непогані, вигадливі).

“Хороші були часи”

Тобто Андрій знав, що справа, яку йому доручать буде хоч і прибуткова, але дуже непроста. Така, на яку не пошлеш звичайну міську варту чи інших службовців на зарплаті.

Нарешті двері прочинилися, але лиш на пару сантиметрів, бо бугай-охоронець дуже прямо зрозумів наказ нікого не пропускати. Схоже миші також входили у цю заборону.

— Так, ану пропусти, — закричала незнайома йому жінка середнього віку з тої сторони дверей, — Андрію, проходь, пан готовий тебе прийняти.

— Ну нарешті, чого так довго?

— Та ти ж його знаєш, — продовжувала жінка, піднімаючись широкими сходами на другий поверх. — Він любить помаринувати відвідувачів.

— Але ж не посеред ночі, їй бо, навіть цигарок не дали часу десь надибати.

— Розкажеш йому свої претензії, — весело відказала незнайомка, точно знаючи, що ніхто ніколи такого робити не буде. Схоже це була покоївка губернатора. Прислугу він не памʼятав, бо вони тут часто змінювалися.

Зазвичай Андрія зустрічала помічниця, яка працювала тут ще з часів, коли він ніс службу, як особистий поручитель Крама. Наскільки він знав, вона досі була на своїй посаді.

“Щось тут не так”

— Андрій Миколайович, рідненький мій, який я радий, що ти виділив трохи часу, щоб завітати до моєї скромної оселі, — широко розставивши руки, губернатор стояв посеред кабінету, в якому, таке враження, все було із дерева, навіть посуд.

— Пане, вітаю. Чим можу служити? — Андрій не мав наміру проводити тут багато часу і підігрувати цій награній люб’язності.

— Професіонала видно здалеку, одразу до справи, — губернатор жестом показав усім зайвим присутнім покинути приміщення.

— Так от, Андріє, я думаю ти здогадався, що справа, яку я тобі доручу не проста і делікатна. По-перше, про неї не має дізнатися жодна жива душа. Навіть твоя нова коханка.

“От же ш падлюка, встигає дізнатися про все швидше ніж потрібно”

— Можна від тебе очікувати секретності? — пан Крам присів на край стола, уважно дивлячись на свого співрозмовника. Андрій помітив, що він одягнений в офіційний одяг. Губернатор жив у маєтку, в якому вів свої офіційні справи, тому звичайною справою було проводити такі зустрічі у піжамі (або навіть без неї). Але зараз він був при повному параді, навіть з орденом, врученим Намісником. Андрій зрозумів, що він навіть не збирався до сну, а значить його робочий день трохи затягнувся.

— Ви платите, ви ставите умови. Мої правила не змінилися, — спокійно відповів він, поглядом шукаючи цигарки на робочому столі. Він починав нервувати, а це було шкідливо для бізнесу.

— Чудово, я так і думав.

— Що на цей раз? — роздратування посилювалось, бо цигарок поглядом він так і не знайшов, а питати про них посеред ділової бесіди, особливо з губернатором, було не дуже гарною ідеєю.

— Не дратуйтесь раніше часу, Андрію. Діло дійсно надзвичайної важливості. І думаю ви будете особисто зацікавлені у її успішності не тільки матеріально.

Андрій дещо вже знав, навіть без цієї розмови. Чутки Городищем ширяться швидко. Саме тому він пропустив “танці”, де він відмовляється від пропозиції. Тим більше, що інші факти нагромадились одна на одну і викаблучування йому не пройдуть безслідно.

— Потрійна оплата, плюс недоторканість за дрібні порушення у всьому підвладному вам регіоні. Ну і поточні витрати також оплачуються окремо, — зазвичай губернатор сам виставляв ціну і ніхто з цим не сперечався, бо оплата завжди була справедливою. Але Андрій підготувався і вирішив піти у наступ. Найгірше, що могло статися, його викинуть за двері з новим набором синців. Але чомусь чуйка підказувала, що в цей раз все вигорить.

— Хм. Андрію, ви п’яні чи обдовбалися тим новим наркотиком, що завезли у місто без мого відома? З якого переляку я маю задовольнити ваші вимоги? Не говорячи вже про те, звідки ідея виставляти вимоги зародилася у вашій голові?

Пан Крам встав і почав обходити Андрія за спину:

— Хіба щось змінилось з часу нашої минулої співпраці?

Андрій дивився на дерево за вікном, намагаючись всю свою сміливість утримати у собі і довести задумане до кінця.

— Пане, ви ж знаєте, що я хочу зав’язати, і ви знаєте, що я ніколи не приходжу сюди непідготовленим. Тому ми обоє у виграші з цієї справи. Я згоден на все, що ви мені нав’яжете, а ви виконаєте мої умови…

— Або ви поїдете у мандрівку річкою за місто…у мішку, — різко перервав губернатор свого співрозмовника.

— Теж свого роду пенсія, — Андрію не дуже вдавалися жарти, особливо коли хотілося курити ніби востаннє.

Пан Крам встиг зайти за спину Андрію, тому він не бачив, що на обличчі у губернатора. Він закрив очі і був готовий до всього, навіть до ножа між ребер. Ще коли він прийшов на службу до нього, він знав, що просто так “звільнитися” виходить лише у обраних. Але не виграє той, хто не грає.

— Хахахахахахаха, — різкий гучний сміх злякав і вибив із напруженості Андрія. — Все ж таки ти виріс і змужнів. Я думав ти так і залишишся хлопцем всередині. Я згоден на твої умови. Насправді, ти міг просити вдвічі більше і я б погодився, бо справа дійсно варта того. Трясця, вона варта всіх грошей світу.

Губернатор швидким кроком повернувся до свого столу, сів і жестом запропонував зробити те саме Андрію. Закривши обличчя руками, пан Крам глибоко вдихнув і випалив:

— Леся пропала.

На Андрія ніби впала гора і потемніло в очах. Романтичних стосунків між ним і помічницею губернатора так і не сталося, як би він цього не добивався, але вона була чудесною людиною, яку важко забути.

— Я чув про дивні непояснені зникнення людей, не останніх осіб у місті… — голос Андрія дрижав. Він хоч і не бачив давно цю дівчину, але за час проведений на службі, заборгував їй декілька послуг. — Тому і вирішив, що я тут саме через це. Але…Леся?

— Вже дві групи моїх найкращих людей були знищені, шукаючи її.

Андрій не вірив, що колись побачить такі емоції від Крама. Значить чутки були правдиві.

— Чи є щось з чого я можу почати? — хлопцю подобалась Леся, вона завжди була привітна і згладжувала гнів свого роботадавця до нього.

— Їх знайшли поодинці у різних частинах міста і околиць. Тому ніяких фактичних зачіпок я тобі не дам.

— Думаєте викрадення?

— Не думаю, це точно так. Її кімната була вщент розтрощена, але ніхто не бачив як хтось заходив чи виходив.

— Хтось хоче підібратися до вас? Були вимоги якісь? - Андрій вже продумував, що йому потрібно для початку. Куди йти і з кого вибивати інформацію.

— Жодних вимог, жодних записок, жодних слідів крім зруйнованої кімнати…

— То може якийсь пʼяний сусід чи грабіжник? — Андрій пожалкував, що перервав губернатора, він поглянув на нього так ніби хотів розірвати на шмаття.

— Дослухай, бляха, і не перебивай. Викрадені посадовці тут ні до чого, то моїх рук справа. Вони не витримали моїх допитів. Я думав, що то вони захотіли мені насолити, — додав Крам побачивши здивований погляд Андрія — Але вони всі невинні, це я тепер точно знаю.

Холоднокровність губернатора покидала з кожним сказаним реченням. Він більше не міг стримувати емоції.

— Ти моя єдина надія. Ти завжди виконував таке, що іншим було не до снаги. Я знаю ти зможеш. Ти повинен її знайти, — Крам нахилився ближче. — Вона моя дочка і без неї цей світ не має значення для мене.

***

Коридори були сповнені криками, їх біль відчувався навіть через зачинені двері кімнат. Невідомо, що відбувалося всередині, але вона розуміла, що це було поза її розумінням. Все, що сталося з часу пробудження нашаровувалося одне на одне і не давало жодної відповіді. Було ясно лиш одне, вона потрапила у халепу і їй ніхто не зможе допомогти.

Він ішов попереду. Постать зростом більше двох метрів, з довгим сивим волоссям у білому халаті. Те як він спокійно йшов цією будівлею не зважаючи на благання людей, вражало. Цю істоту емоції покинули вже дуже давно. Хотілося тікати якнайшвидше і якнайдалі. Та це було неможливо.

Її палата була звичайною кімнатою з одним ліжком і не великим вікном. Відчутний контраст з її минулою “оселею”. В кутку стояла миска і поруч відро води. Леся кинулася до нього і випила кухля три. Такої смачного напою їй ще не доводилося пити.

Чоловік нікуди не збирався йти, просто стояв у дверях і чекав поки вона закінчить.

— Вмивайся, я відведу тебе поїсти і ми почнемо.

— Вибачте, що почнемо? — схоже її не чекало нічого хорошого. Ті крики, які вона чула навіть тут, не давали жодної надії. Відповіді не послідувало, бо безіменний чоловік розвернувся і пішов, жестом запрошуючи піти за ним.

Леся не могла зрозуміти, що це за будівля. Дівчина в подібних ще не бувала. Стіни були із незрозумілих матеріалів і пофарбовані у білі, жовті чи сині кольори, іноді лише до половини. Меблів чи чогось подібного у коридорах не було, а по бокам знаходилось безліч дверей.

А найголовніше, що не просто вражало, а робило все навколо казковим — світло. Скрізь було дуже багато світла, хоча поки жодного вікна вона не побачила. Світилися частини стелі, рідше стін, а в деяких місцях навіть підлоги. І це були не масляні лампи, чи свічки чи ще щось подібне — це було чисте біле світло. Вона навіть хотіла спитати у таємничого чоловіка, за рахунок чого можна досягнути такого. Але не могла наважитись.

— Це називається електрикою. Я випадково натрапив на цю будівлю і усі важливі елементи, на диво, бути цілі. Потрібно було тільки підключити елементи живлення, а тут допомогли мої експерименти.

Чомусь Леся не дивувалася, що незнайомець відповідає на не задані в голос питання — занадто була захоплена світлом як від Сонця у приміщенні.

Запах їжі Леся відчула заздалегідь, живіт нагадав їй, що він не знає коли їв востаннє. Вони зайшли у велику кімнату, простір якої займали два довгих столи з лавками і найближче до входу місце було сервіроване на одну особу. Страв було забагато як на одну людину та Леся про це не думала. Вона тільки мріяла, щоб те все потрапило їй до рота. Можливо хоч тоді зʼявиться ресурс, щоб обдумати подальші дії.

— Не соромся, сідай, їж. Страв не мало, знайдеш щось собі до смаку, — чоловік став навпроти неї і стояв мовчки поки Леся чавкала і набивала шлунок. “До смаку” прийшлись усі страви і якби було ще, то вона б і їх зʼїла, але добре, що незнайомець не накрив увесь цей величезний стіл, бо тоді б вона померла від переїдання.

На декілька хвилин Леся забула де вона і чому і просто насолоджувалась смачною їжею. Але реальність наздогнала її вже знайомим сухим беземоційним голосом:

— Перейдемо до діла. Ти вже згадувала, що я Змінений і що нас таких залишилося небагато. Це правда лиш частково. Небагато залишилось тільки тих, хто пережив Інцидент і отримав не безумство чи каліцтво, а дар… якщо це можна назвати даром звісно. Часточки безуму і Змін, які прийшли до нас невідомо звідки, нікуди не поділися. Вони тут, на Землі, не можуть зникнути, просто переходять від одного носія до іншого. Саме тому, той кого ви називаєте Спасителем, вирвав цей світ і помістив….кудись, тільки йому відомо куди.

Леся сиділа і гріла руки об чашку гарячого чаю, намагаючись не думати, чому цей чай так довго залишається гарячим, і обмірковуючи що все таки відбувається навколо. На сон це вже давно перестало бути схожим, хоча вона бачила і скаженіші.

— Я шукаю тих істот, які носять у собі ці часточки, — продовжував незнайомець, а Леся чекала коли ж він скаже своє імʼя. — Вся складність у тому, що

мені потрібні стабільні екземпляри, тому одразу відпадають усілякі почвари, які населяють мертві землі або їдять трупи на кладовищах. Також відпадають ті, хто підвладні Спасителю…

Тут він сплюнув і почав лаятися собі під ніс.

“А це щось. Перші емоції за весь час знайомства. ” — Лесі здалося, що її шанси на якесь спасіння тільки що підвищились на якусь мізерну долю відсотка.

— … а отже відпадають усілякі водяники і лісовики, як ви їх почали називати. Хоча вони і близько не мають стосунку до тих міфічних істот, іменами яких ви їх називаєте, — Стариган, як почала його називати про себе Леся, дивився в сторону від неї ніби намагаючись щось згадати, але не вдавалося. — Тому доводиться вишукувати людей. З якими також проблема, бо часточки настільки розпорошилися, що не викликають видимих змін. Але тут приходять на допомогу найголовніші еволюційні здобутки людей — чутки. Хтось десь зійшов з розуму без явних на те причин, або став занадто успішним, або вбиває людей і йому нічого за це не можуть зробити.

На цих слова він сперся обома руками на стіл і подивився їй у очі.

— Я нікого не вбивала, — випалила дівчина, не витримавши його погляду з натяком.

Усмішка торкнулася кутика його губ.

— Ні, не вбивала, саме тому ти найвдаліша моя знахідка за довгі століття. З твоєю допомогою я зможу втілити свій план.

— Як вас звати? — Леся вирішила трошки перетягнути ініціативу у цій розмові.

— Це не важливо для моєї справи.

— Ви сказали “з моєю допомогою”, а отже це наша справа, тому я хочу знати ваше імʼя.

— Ще годину тому ти сиділа зачинена у підвалі, а трохи поївши з мого стола почала називати це “нашою справою”? — Стариган закинув голову догори, ніби збираючись зареготати, але лиш сказав: — Воістину унікальна дурна істота. Дай мені сил, брате.

— Але якось же треба мені вас називати.

— Стариган підходить. Я старіший за всіх живих істот цього загиблого світу, тому нехай буде.

Тут Леся зрозуміла, що він дійсно називав те, що вона не казала вголос і нова хвиля паніки почала накочуватись на її розум.

— Заспокойся, я не вмію читати твої думки повністю. Тому твої секрети залишаться при тобі. Але те, що ти хотіла б сказати, але промовчала, я чую. Але це не моя заслуга, а частина твого таланту.

Паніка змінилася на здивування. Вона не мала ніяких талантів і все життя через це почувалася непотрібною. Тому так старалася прислужувати губернатору, бо його робота впливала на всю громаду. Він хоч і не є святим, але без неї вся область була б під кулаком тирана і деспота, а не справедливого, хоч і жорсткого, правителя. Він чомусь прислухався до неї. Незрозуміла прихильність цього чоловіка до неї рятувала життя і долі багатьох людей.

— Ближче до діла. Я назвав це нашою справою, бо без твоєї співпраці я не буду мати успіху, — Стариган підійшов до вхідних дверей і вказав рукою на коридор. — Від усіх тих людей я отримав, що хотів, без їх згоди. Бо вона не потрібна була. Я просто робив те, що потрібно було. З тобою так не вийде. Я не знаю як працює твій дар, як ти ним керуєш, а найголовніше, як мені його опанувати.

— Або забрати, — вирвалося у Лесі. — Що? Сам сказав, що ти все одно чуєш несказане. — Вона спеціально підкреслила не ввічливе звертання до нього.

Стариган був одночасно здивований і задоволений. Вона не знала своїх сил, але підсвідомо відчувала, що здатна на багато.

***

Андрій тримався єдиної наявної у нього зачіпки — розтрощена квартира Лесі без жодного сліда поза нею. Довелося провести більше доби в архівах Городища, шукаючі схожі зникнення. І це дало свої плоди. Міська варта не дуже любила ділитися нерозкритими справами, але губернатору ніхто не міг відмовити, особливо коли у нього почали зникати останні гальма.

Цілі кімнати з полицями заставленими паперами з нерозкритими справами. Безслідні зникнення трохи зменшували стосик, але Андрій вирішив розширити пошук на всю губернаторську юрисдикцію, тому там були і містечка, і села, і ферми.

Час був витрачений не марно. Він знайшов певну кількість схожих справ, а розмови з родичами і знайомими зниклих тільки підтвердили його здогади. Через свої звʼязки губернатор попросив перевірити архіви сусідніх областей, використовуючи маркери, на які вказав Андрій.

Таким чином вималювалась одна місцина, де за останні 30 років не було жодного такого зникнення, але вона була в центрі усіх інших таких справ.

Саме тому він тут, в цьому селі. Їде на непримітному коні, щоб позбавитись уваги грабіжників і сподівається, що за тиждень зі зникнення, Леся все ще жива. Андрій вже думав, що якщо знайде її мертвою, то не повертатиметься. Але у місті залишилась його кохана, за якою пильно слідкують люди Крама. Якщо не будуть приходити звістки від нього…краще про це не думати.

Він звичайний подорожній, біженець, просто проїжджає повз і заходить у шинок відпочити.

— Вітаю. Налийте мені найкращого вашого дешевого пива, — закричав він одразу з порогу.

— У нас все пиво найкраще і дешеве, бо воно одне, — він заслужив усмішку від господаря, отже вдача поки йде з ним поруч.

— Це чудова новина. Втомився з дороги, просто неможливо їхати на тій шкапі, — Андрій намагався зачепитися за можливість потеревенити з чоловіком за стійкою. Так як в шинку було пусто, він сподівався, що це спрацює.

— Гроші наперед, а то знаю я таких, тільки відвернусь — ні вас, ні пива.

— Та без проблем, — Андрій кинув декілька губернаторських монет на стійку, — І щось пожувати, що влізе в цю суму, будь ласка.

Монети швидким пропрацьованим рухом зникли у фартуху власника шинку, а сам він за дверима кухні. Через хвилину перед ним стояла миска холодного вареного мʼяса з овочами і усміхнений товстенький чоловічок, який був радий клієнту з грошима.

— Ну і якими вітрами вас занесло в наші краї? — почав він вже спокійний, що сьогодні хоча б трохи прибутку отримав. А Андрій був радий, що розмову вдалося почати і тепер є усі шанси дізнатися потрібну йому інформацію.

— Та побачив на дорозі вказівник, що тут є село і от я тут, — вдавав із себе жартівника. Посмішка від вуха до вуха і очікування на сміх від співрозмовника. — А взагалі, я можна сказати біженець, втратив свою домівку при останньому зсуві ландшафту. На місці сусіднього села тепер озера, на місці мого тепер гора до самого неба. А я тут, шукаю де себе притулити, щоб була оселя і заробіток.

— Тааак, давно в наших краях не було таких масштабних змін. Довго мандруєте?

— Та довелося трохи обʼїхати Городище, бо я там у молодості трохи наробив справ і винен багатьом людям гроші. Але хочеться потрапити у більш теплі краї до зими, то тулю у вашу сторону. — Андрій багато разів проговорював цю історію у себе в голові, пропрацював найменшу інтонацію, щоб не здаватися банальним. — Та, розумієте, гроші з часом мають таку властивість закінчуватися. Не підкажете, де тут можна заробити? Тільки я не із тих хто працює в полі чи кізяки за коровами прибирає. Я більш із силового блоку, розумієте?

Шинкарь трохи зніяковів і його бажання поговорити різко почало зникати.

— У нас маленьке село, тільки робота в полі чи на лісопильні. Більш нічим таким тут не займаються.

— Зрозуміло, дядьку. Чи не знайдеться у вас кімнатки для подорожнього?

Андрій перестав бачити сни вже давно. Йому дуже подобалася ця “вада”, бо завдяки цьому він міг прокидатися тоді, коли потрібно було без жодних проблем і затримок. От і зараз він одразу відкрив очі як тільки відчув холод на своєму горлі.

Тричі. Тричі йому приставляли ножа до горла під час сну. Лічильник збільшився до чотирьох. В таких випадках потрібно бути холоднокровним і це він вмів дуже добре. На горищі було одне маленьке віконце, тому світла було небагато, але його вистачило, щоб роздивитися свого нападника.

— Що ти тут робиш, падлюка? — ніж ще трохи вдавився у шию, міліметр і потрібно буде відмивати одежу від крові.

— Це якесь непорозуміння, — Андрію було важко говорити. — Я просто біженець, який шукає роботу і дім.

— Завали їбало, ми знаємо що ти людина Крама. Чи ти думав ніхто не перевірить невідомого бомжа, який шукає роботу головорізом?

“Переборщив з методами, буває”

— Давай вивалюй, що тобі потрібно в наших краях, вплив твого губернатора дуже далеко звідси і він тобі не допоможе, — це був інший голос з кутка за спиною першого. Отже їх як мінімум двоє.

Минулі три рази навчили його, що у незнайомих місцях ніколи не можна лягати не підготувавшись. В цей раз Андрій підійшов до справи із фантазією. Нападники цього не бачили, але він тримав у руці під ковдрою шнур, який він збирався смикнути буквально за мить.

— Зараз я вам все поясню, дайте тільки трохи повітря, — коли бугай, який тримав ніж біля його горла трохи відпустив його, кімната наповнилась їдким і непроглядним димом. Нападники очікували його супротиву, але точно не такого. Ці миті розгубленості були використанні Андрієм з користю і, коли відволікаючий прийом розсіявся, обидва нападники були звʼязані і очікували своєї долі на підлозі.

— Ну що, мої любі друзі, як все повернулося? Я так підозрюю, що шинкарь чи будь-хто, хто може нас почути, поїхали по терміновим справам? І ми тут з вами маємо трохи часу побалакати?

Обидва чоловіки виглядали непримітно, звичайна поширена в цих краях одежа, короткі стрижки, ніяких прикрас чи інших характеристик. Їх не повинні були розрізняти у натовпі чи запамʼятовувати. Якщо не придивлятися можна взагалі подумати, що вони родичі.

— Ви вже знаєте, що я людина Крама, тому думаю знаєте, як він веде свої справи, коли ніхто не бачить? Тому як закінчиться наша розмова, залежить цілком від вас: ви або засинаєте вічним сном і я зникаю, або кілька годинним сном і я їду по своїм справам. Усе ясно?

Відповіддю було два види кивків, від того що тримав ножа біля його горла один і спокійний, від іншого ж багато коротких швидких. Значить розмову варто вести з нашим любителем різати горлянки.

— Щоб знати з чого почати, давайте визначимося хто ви і чому такі впевнені у своїй безкарності?

— Ми звичайні контрабандисти, працюємо на місцевого торговця різною всячиною. Возимо йому те, що не можна возити, або важко дістати. Він подумав, що ти приїхав рознюхувати для губернатора. Боїться, що він може прибрати його справу під себе, — “головний” вбивця був доволі спокійний як для його становища, справжній професіонал.

— Контрабандисти кажеш. Добре. Тоді мені дуже пощастило. Ви повинні знати навколишні ліси як свій дім, так? — за цим послідували два впевненні кивки. — Я приїхав на вашу землі не для того, щоб віджати справу вашого хазяїна. Я декого шукаю. Чи є у ваших краях місцина, де можна тримати викрадених людей? Одночасно приблизно більше пʼяти осіб і бути непоміченим? Можливо туди важко дістатися. Або люди, які намагаються туди пробратися роблять це востаннє?

Обидва увʼязненні поглянули один на одного і по їх погляду було зрозуміло, що він потрапив у яблочко.

— Так, є щось схоже. Багато років тому там постійно кишіло проклятими створіннями, а зараз там повна тиша.

— Ми говоримо про повну тишу, — раптово обізвався другий. — Ні пташок, ні зайців, ні навіть мишей. Там ніхто не зникає, але знаходитись там довго неможливо. Тебе накриває паніка, непояснений страх і, якщо затриматися, навіть галюцинації.

— Мій напарник, хоч і той іще сцикун, але він говорить правду. Туди ніхто не ходить, взагалі ніхто. — доповнив “головний”.

***

Стариган пояснив Лесі, що він звернув на неї увагу після різких змін у поведінці губернатора багато років тому. Крім того, що він краще почав ставитись до підлеглих і жителів міста, його справи пішли угору. Саме тоді, коли він взяв її на роботу.

Хоч дівчина і не зовсім розуміла слова, які вживав Стариган (моніторинг змін у соціальній поведінці, статистика і багато ще інших), але в загальному було ясно, що він слідкував за людьми і досліджував тих, хто виділявся з загальної картини або мав занадто великий вплив. Таким чином його чисельні кімнати поповнювались новими пацієнтами, чи як він їх назвав, екземплярами.

Вони довго балакали намагаючись зрозуміти в чому її особливість. Леся день за днем звикала до Стариганя. За беземоційним голосом ховалася звичайна людина. Якби він жив у неї по сусідству, то не зміг би здивувати більше ніж звичайний чоловік похилого віку. Сумний, потяганий життям, але все ж він мав цікаву рису, яку не має жоден справжній Стариган. Він горить своєю справою, у нього є ціль, яку він не збирається покидати за жодних обставин. Він знає, що на це у нього є більше ніж життя. У його сховку безмежна їх кількість.

Правда він не признавався Лесі, яка ж насправді його мета. Чому він проводить свої досліди? Що може бути настільки важливим?

У цій дивній будівлі не було ясно зараз ранок чи ні. Тому день починався тоді, коли дівчина прокидалася. З того часу як вона сюди потрапила, вона не побачила жодного сну. Але цей факт губився серед загальної картини того, що з нею відбувалося. Її кімната, чи то пак “палата”, була з закладеними вікнами, та все ж світла тут могло бути достатньо. Зараз її ліжко освітлював один слабкий вогник, що був на стіні біля ліжка.

Двері різко розчахнулися і після одного помаху пальця, її оселя заповнилась білим, майже неприємним світлом. Господар цієї будівлі і її становища був роздратований:

— Доброго ранку. Мені набридло з тобою панькатися. Вдягайся, зараз все зробимо так, як потрібно було зробити ще з початку, — як можна балакати настільки беземоційно вивалюючи такий монолог. Леся кожного разу дивувалася його дивному вмінню.

Перевіряти чи зробить він їй щось, якщо не послухається наказу, вона не збирался, тому поспіхом одягнулася і пішла за ним. Через декілька хвилин вони дійшли до найвищого поверху. Скільки тут їх, Леся так і не змогла порахувати, занадто багато переходів і східців. Вони зайшли у велику кімнату, таку ж шикарно освітлену як і інші. Чи звикне вона колись до такого явища? Стіни, підлога і стеля були викладені блискучою гладенькою плиткою зеленого кольору. Все приміщення здавалося дивною пасткою, в яку її заманювали ось вже майже тиждень.

— Сідай у крісло і чекай, — Стариган був різким і зосередженим. Він одразу пішов до стола і почав якісь маніпуляції руками на ньому. Що саме Леся не бачила, бо він закривав все собою.

Дівчина підкорилася і вмостилася. Сидіти потрібно було у напівлежачому положенні. Незвично, але кожен день у цій вʼязниці було важко назвати звичайним.

— Заплющ очі, зараз буде трошки неприємно, — Стариган взяв її за праву руку, підняв рукав і вона відчула біль біля згибу руки.

***

Андрій йшов по стежці серед величних дерев, з якими у висоті могло позмагатися тільки небо. Кущі і травʼяні зарості розминалися перед ним, прокладаючи шлях чоловіку, який не знав куди йде. Він просто насолоджувався моментом, запахом лісу і співом птахів. У цій подорожі його супроводжували зайці, які де-не-де перебігали йому дорогу, благородний олень, який слідкував за ним трохи осторонь, дві руді лисиці бігли по обидві сторони.

Не прогулянка, а казка. Але з наступним кроком це все перемінилося. Різнокольорові квіти стали сірими, з дерев почала сочитися темна густа рідина, яку Андрій не хотів перевіряти, чим воно є. Тварини зникли, а отже і ліс став мертвий. Вітер вчух, ніби його не пропускав невидимий барʼєр. Чоловік обернувся і побачив, що за спиною у нього все як було пару миттєвостей тому — радісно і умиротворено. А попереду була сірість, гниль і смерть, яка точно його чекала далі. Це не могло бути реально, але він знав, що не можна відступати і кроку. Тільки вперед і вперед. Там його чекає те, заради чого він сюди прийшов. Там порятунок.

Кроки давалися не легко, ноги провалювалися ніби в попіл. Трава розсипалася як тільки до неї доторкався, а дерева затягували у себе як трясовиння, якщо на них обпертися. Андрій не знав скільки він так ішов, але перед ним зʼявилися двері, з написом “Прохід заборонено. Вхід тільки для персоналу”. Він не знав цю мову. Вони були схожі на письмо, якому його вчили у дитинстві, але значення слів просто зʼявилися у нього в голові.

Він відкрив двері і одразу опинився у довжелезному коридорі, кінця якого не було помітно. Не можна сюди заходити, але вибору немає, треба спішити. І він побіг. Чим швидше він біг тим довшим ставав коридор. Кольори стін, підлоги і стелі змінювалися кожного кроку. Він цього веселкового рябіння у Андрія почала боліти голова і він переступився. Падіння було довгим, ніби тиждень, і швидким ніби мить. Боляче не було, але він відчував холодну підлогу під собою. Колір кімнати, в якій він опинився вже був незмінним — холодний зелений, який намагався його отруїти і вигнати звідси. Йому не можна було тут знаходитися, він це знав, але не міг піти просто так. На нього дивилася вона — дівчина, яка повинна його врятувати. Ні, не так. Він повинен її врятувати.

— Витягни мене звідси, — закричала вона простягаючи руку до чоловіка. Він намагався вхопитися за неї, але навпаки почав віддалятися, з кожною секундою все швидше і швидше, поки дівчина не стала цяткою світла, схожою на зірку із дитячих казок.

Андрій прокинувся важко дихаючи, мокрий від поту. Одразу схопився на ноги і почав оглядатися по сторонам. Навкруги нікого не було. Ні дівчини, ні зеленої кімнати, нічого. Тільки вранішній ліс, згасле вогнище і його ковдра на землі.

— Що це бляха було? — Андрій ніколи такого не відчував. Схоже це був сон, але сон не може бути таким реалістичним.

“Це вже ті галюцинації, про які казали контрабандисти, чи я просто вже не дружу з головою?” — він ще не так глибоко в ліс зайшов, щоб відчувати те, про що йому розказували. Та і ліс тут ще доволі живий. Он їжак в кущах хрюкає, а по гілкам пташки пурхають.

— То ж Леся, — та дівчина, яку він побачив в кінці, була дівчиною, яку він шукає.

“Треба продовжувати, не можна втрачати ні хвилини”, — тим більше він не мав бажання більше засинати. До того місця, яке йому позначили його невдалі вбивці ще день ходу. До вечірньої темноти мав дібратися, якщо не буде вагатися.

***

Леся прокинулася, а над нею нависав Стариган із посмішкою на обличчі. Якщо він посміхається, значить сталося те, на що він очікував.

— Дурепа, твоя сила лежить на поверхні і настільки велика, що твій дар проявився він найбанальнішого засобу в моєму арсеналі. Як ти могла цього не знати?

— Я не розумію про що ти, — Леся намагалася встати, але голова просто розколювалася. І вона знову плюхнулася на крісло.

— Ти ніби мавпа, яка навчилася махати палкою. Вона не знає як у неї це вийшло, але одноплемінників нею лупцювати дуже смішно.

Стариган дав їй стакан води, щоб вона швидше прийшла до тями.

— Ти вмієш проникати у сни інших. Не дивно, що я не міг засікти без засобів і змусити її застосувати ці всі дні. Це працює лиш тоді, коли ти засинаєш. Як я раніше не здогадався? Я б вже давно налаштував свої прибори у твоїй палаті.

Леся не могла зрозуміти, що він каже. Якась тарабарщина, але все ж він продовжував захопливо їй все розʼяснювати. Так, “захопливо”, у нього зʼявилися емоції. Але це її не вражало, а навпаки лякало.

— Ходіння по снам. Ти випадково опанувала лиш маленьку частку того, на що здатен твій мозок і тіло, і користувалася цим навпомацки. Чому така сила дістається таким примітивним істотам?

Леся хоч і не зовсім розуміла, що він має на увазі, але сама почала згадувати різні моменти свого життя. Часто вона думала, що Спаситель їй покровительствує, бо вона добра і чуйна дівчина. Все що вона хотіла їй вдавалося. Ті люди, які не погоджувалися з нею, з часом ставали на її сторону. Ті люди, які не любили її, з часом бачили її найкращі сторони і потроху відносини ставали краще. Невже це через її сни? Бо вона ними пишалася. Винахідливі, кольорові, дуже детальні і цікаві.

“Ні, ні, ні, ні. Це не може бути правдою. Я не можу бути Зміненою, це неможливо”

— О, дитино моя, ти ще не знаєш, що можливо, а що ні. Ти зовсім не знаєш яким цей світ є насправді. Після інʼєкції мого препарату ти миттєво знайшла найближчу сплячу людину і вторглася у його сон. Бідний подорожній буде все життя думати, що це було. І це тільки підтвердить усі чутки про ліс навколо цих земель, яких і так вдосталь.

Вона знала того чоловіка, знала хто він. Але всіма силами старался не думати про це, щоб Стариган не зміг почути її думки. Він хоч і казав, що може почути лиш те, що хочеться сказати, але вірити цьому було по дитячому. Якщо Стариган не бреше і він у лісах поруч, значить він її шукає. Лесі стало цікаво чия це ініціатива — його чи губернатора?

***

Непролазні хащі не розступалися перед ним, як у тому сні. Доводилося обходити чи прорубати собі шлях. Андрія дратувало це, бо він втрачав багато часу, а значить шанси на ночівлю у проклятому лісі збільшувалися. Якщо вірити його нещодавнім друзям, таке ніхто не переживав у здоровому глузді. Після минулої ночі не було причин не вірити їм.

Все лице було посічене гіллям, злість вирувала у його нутрі. Він не знав, що робити, але все ж продовжував йти вперед не зменшуючи темпу.

Та сон частково справдився. В певний момент кількість кущів і маленьких дерев зменшилася, трава стала не такою густою. Тільки дерева були такі ж високі. Андрій радів, що нарешті вийшов із такого густого підліску, але це було недовго. Через годину він зрозумів, чому так сталося — він зайшов у ту саму частину лісу, яку боявся. Навкруги не було жодної тварини, жодного шурхотіння чи пташиного співу. Навіть потріскування від похитування дерев чулося ніби через закладені вуха. Щоб хоч трохи відчувати реальність навколишнього Андрій співав пісні. Це було не дуже безпечно, привернути чиюсь увагу найменше, що йому хотілося. Але чомусь була впевненість у тому, що навколо нікого нема.

Страх застати темінь у цьому лісі справджувався. Сонце вже майже сіло, а Андрій не дійшов до своєї цілі. І ще страшніше те, що він і не знав скільки до неї йти. Те місце, яке йому вказали, мало приблизну точність, бо тут вже багато десятиліть ніхто не бував. Місцеві описували це як величну камʼяну споруду, яка чудом зосталася цілою з давніх часів. Схоже для людей до Інциденту вона мала велике значення, якщо будували з таким запасом.

Ставало темно так, як може бути темно тільки в лісі. Андрій панікував, але продовжував робити смолоскип за смолоскипом і йти. Його цілеспрямованість не втрачалася лише тому, що навіть у проклятому лісі, усі природні орієнтири залишались на місцях. Тому хоча б приблизно, але йшов у правильному напрямку.

Надія на успіх збільшувалася, коли він почав помічати деякі речі, які не властиві лісу: залізні стовпи, які стояли на однакових відстанях одна від одної, камʼяні брили, які стирчали із землі, різні куски металу, які валялися де-не-де. І от, перелазячі через одну із таких брил, він перечепився і полетів вниз крутим пагорбом. Фіналом цього маневру було жорстке приземлення і удар у камʼяну стіну.

Андрій витратив певну кількість часу, щоб прийти до тями. Ненавидів себе, бо через дурість його мандрівка могла закінчитись прямо тут. Більше часу витрачати він не хотів, тому вирішив оглянути місце свого падіння. Тримаючись за стіну, він потроху почав вставати і обмацувати її, щоб зрозуміти, де він опинився.

Андрій не повірив би у таку історію, якби йому хтось розповів, але він це бачив на свої очі. Хмари, які вкривали небо розійшлися і слабке місячне світло розвіяло суцільну темряву навколо. Поруч з ним, на тій стіні в яку він врізався були двері, які освітив Місяць.

«Прохід заборонено. Вхід тільки для персоналу»

Андрій не розумів, що цей напис означає, але це ті самі двері, які він бачив минулої ночі. Сумнівів не могло бути. Відкривати було їх страшно — ще раз подорож тим коридором він не переживе.

Та все ж іншого вибору не було, треба заходити. Ручка піддалася без жодних зусиль і він потрапив всередину, але коридору там не було. Були східці, які вели униз і закінчувались ще одними дверима, з маленьким джерелом слабкого світла над ними.

Він потрапив туди куди треба. Другого такого дивного місця в цьому лісі бути не могло. Радість перемішувалася з непевністю того, що його чекає. За цими дверима могло бути все що завгодно, від таємної організації, яка задумала захопити владу, до змінених Інцидентом місцевих жителів, які захочуть заживо відгризти йому ноги. Про останнє йому навіть уявляти не потрібно було, колись він потрапив в одну болотяну місцевість, де вільно жило племʼя таких істот і вони майже досягли своєї мети поживитися людським мʼясом.

За другими дверима був довгий коридор, стіни якого вкривали труби різної товщини. На стелю на рівних проміжках висіли подібні джерела слабкого світла. Андрій розбирала цікавість як воно працює. Він не бачив ніяких способів подачі пального до них. Просто мотузки до стелі і все.

Він повільно просувався, стараючись не робити жодного звуку. Чужа незвідана територія, домівка дуже сильного і вмілого викрадача. Логіка і вроджена чуйка підказувала, що це один із перших Змінених. Але він все ще сподівався, що це не так. Бо тоді він йде на вірну смерть.

Андрій переходив із коридору в коридор, усі двері обабіч нього були зачинені. Кожен крок йому давався з великою напругою, страх заповнював усе єство. Таке востаннє з ним було аж у дитинстві, коли вони з сестрою лазили на сусідню ферму по яблука. З того часу він навчився керувати страхом, бо від цього залежало його виживання. Та не зараз. Зараз він розумів, що він потрапив у пастку, в якому сам себе завів. Але назад дороги не могло бути. Тільки вперед. З його думок не зникало обличчя Лесі і її благання “Витягни мене звідси”.

Навкруги була майже тиша. Тільки легке потріскування невідомого походження і рідке відлуння крапаючої води. Несподівано все змінилося і Андрій почав чути інші звуки. Вони йшли з дверей, якими закінчувався той коридор, в якому він зараз знаходився. Спочатку було незрозуміло чим є ці звуки, що видає їх. Але чим ближче до дверей тим було зрозуміліше. Андрій старався знайти якусь шпарину, щоб подивитися, що його чекає, але безуспішно. Тому він почав потроху відкривати двері.

Кімната була найбільшою з тих, які він встиг пройти, з високою стелею, так само мала купу труб, але освітлення було лиш посередині. Яскраві промені виділяли дві постаті, одна сиділа на стільці опустивши голову вниз, інша була підвішена на половині висоти кімнати.

Видовище було не для слабких духом. Розчерепінене тіло у вигляді зірки: голова прикріплена дротами до стелі, ноги і руки до кутів кімнати. Тіло було схоже на людське, але точно сказати неможливо, бо кількість різних дротів і іншої всячини, яке пронизувало його, було не злічити. Зі спини йшов дуже товстий і перекручений жгут і зникав у будці, яка стояла у дальній стороні кімнати з дивним жовтим знаком у вигляді поламаного сонячного променя. Андрій не підозрював, що тут могло відбуватися, але дивним звуком, який він чув раніше був сміх і схлипування від людини, яка сиділа на стільці.

Андрій залишався непоміченим, тому почав рух у сторону ще одних дверей. Вони знаходились за спиною сидячого, тому був шанс проскочити непоміченим. Схоже ця людина була безумна, а з такими він не хотів мати справу. Тому маленькими кроками, стараючись не створювати шуму, просувався вперед.

Майже дійшовши до своєї цілі, він подивився на висяче посеред кімнати тіло. З неабияким подивом він помітив, що воно живе. Груди здимаються, очі кліпають і дивляться на нього. Помітивши Андрія, ця людина, якщо вона нею була, почала дихати частіше, але всі інші дії для неї були заблоковані, на радість Андрію. Рот був закритий, якоюсь залізною маскою, а рухатись було неможливо через велику кількість дротів, які сковували його.

Але воно помітило його, воно було живе, очі ніколи не брехали. І воно благало про порятунок, періодично переводячи погляд на безумного чоловʼягу на стільці. Андрію залишалось лиш зціпити зуби і зникнути за дверима. Він нічим не міг допомогти, навіть якби знав як.

Зачинивши обережно двері за собою Андрій задумався, що робитиме, коли знайде Лесю? Як визволятиме її, якщо навіть не може допомогти людині у сусідній кімнаті? Навіщо це все, якщо він помре від того, що навіть не може осягнути?

Та чи хотів він повернути назад? Занадто пізно про це думати. Андрій вирішив вирішувати проблеми по мірі їх появи. Тому зараз треба спочатку знайти дівчину, а потім вже думати про її порятунок.

***

Стариган вже кілька годин ставив навколо неї різні коробочки з яких стирчали різні дроти, на яких було написані дивні цифри, крутив ручки, натискав на них пальцями. Ліжко до зеленої кімнати він приніс сам.

— Лягай, дитино, і пробуй заснути. Поки ти заснеш я все налаштую.

— Нічого не вийде… — тихо сказала Леся.

— Що?

— Я кажу, що нічого не вийде у вас.

— Ти будеш мене вчити як проводити експерименти?

— Ні, я не про це. Я не бачила снів з того часу як потрапила сюди.

— Що ти верзеш? — коли Стариган був беземоційний Лесі більше подобалося. — Ти залізла в голову, якомусь бідолашному чоловʼязі у лісі.

— То не я залізла в його сон, а він в мій. І все через ваш “препарат” чи як там ви то називаєте.

— Ти його засмоктала до себе…Ясно ясно. Дай подумати, — він сів на крісло і став стукати пальцем по підборіддю. — Враховуючи це і те, що я чую частину твоїх думок, ходіння по снам це лиш маленька частка твоїх вмінь.

Він встав, почав ходити із сторони в сторону і щось активно бурмотати собі під ніс.

— Так. Схоже ти вмієш впливати на людей якимось чином, можливо навіть керувати ними. Це було б чудово звісно. Але ти одразу опанувала найвитонченіший варіант — вплив через сни. Коли люди думають, що вони самі до цього додумались, а не їм навʼязав хтось.

Захопленість на його обличчі виглядала чужою — він вже забув, що це таке, робити відкриття.

— Нашо вам це? — Леся вирішила не чекати від нього свого вироку і вплинути хоча б на щось.

— Що ти маєш на увазі?

— Нащо вам моя сила? Як ви її збираєтеся використовувати?

Стариган знову підняв голову догори і голосно зітхнув:

— Щоб маніпулювати людьми, дурненька. Ти не розумієш, яка це сила? Це прямий шлях для досягнення моєї цілі. Ніякий Спаситель не зможе мені в цьому завадити.

— Але яка ваша ціль?

— Врятувати цей світ. Для чого ж іще потрібна така влада?

— Але від чого потрібно його рятувати?

Стариган підійшов до неї на відстань витягнутої руки і подивився прямо в очі. Лесі було не зовсім зручно, бо він був дуже високий, але вона не могла відвести погляд.

— Ти хіба не бачиш? Цей світ конає. Земля вже не та, що була за моєї молодості. Тут немає майбутнього і з цим потрібно щось робити.

— Ви хоч і Змінений, але що ви можете зробити?

— Ваш всіма улюблений Спаситель тримає цей світ купи, щоб він не розвалився і ви, всі оці ниці людиська, могли жити своє життя. Але він не дає вам ніякого майбутнього. Він просто тримає вас у цій пастці без можливості вирватися, — схоже йому подобалася його промова. Його єство наповнювалося енергією, він дійсно вірив у те, що говорить, і бажав цього. — Ваш Спаситель керує носіями часточок, може їх підкорити чи перенести їх комусь іншому при бажанні. Та він не може їх знищити, саме тому ми застрягли тут, у світі без зірок і шансу на втечу. Але з твоє силою…

Стариган почав гладити її по щоці, запускати руку у волосся. Леся покірливо терпіла ці неприпустимі доторки.

— Але з твоєю силою я зможу керувати людьми. Ти розумієш? У нього не буде доступу до моїх дій, мені не потрібно буде вже проводити свої досліди у таємниці, я зможу підкорити будь-яку країну і буду мати все, щоб дізнатися спосіб досягнення своїх цілей.

— Ні, — при цих словах його рука зупиналася на горлі дівчини.

— Що ні?

— Я не дозволяю вам це зробити і не буду з вами співпрацювати.

— Думаєш ти можеш мене зупинити?

— Ви казали, що потрібна моя співпраця, щоб ви могли опанувати цей дар. Я не бажаю приймати в цьому часть. — голос Лесі тремтів, але вийшло навіть впевненіше ніж вона очікувала.

— Ти не хочеш врятувати людство? Ти хочеш, щоб люди і далі потерпали від безумного впливу Частинок? Ставалися непередбачувані катаклізми? Ти цього бажаєш? — Стариган силою змушував її дивитися собі у очі.

— Ні, але я бачу у що ви перетворили це місце і я не хочу, щоб ви це зробили з цілою країною. Спасіння не має відбуватися ціною людських життів і страждань.

— Дурна, — він взяв її за горло сильніше. — Ти не в силах мене зупинити. Не хочеш співпрацювати? Я силою з тебе витягну цю силу. Не зможу витягти? Є багато способів використати тебе по-іншому. Прикро, що я вже не можу отримувати сексуального задоволення, але чи задумувалася ти чому місцеві не ходять в цей ліс і я залишаюсь тут сам? Як той реготун, якого ти чула, має ті сили, за допомогою яких викрадає мені піддослідних? Кожен крик, який лунає із закритих кімнат є відповіддю на ці питання. Але ти настільки сильна, що можеш нарешті замінити іншу, ту чийого крику ти не чуєш, бо я її заткнув через її надокучливість. Пішли я тобі покажу.

***

Андрій не встиг ще відійти від дверей як почув голосні кроки і сердитий чоловічий голос, який щось дуже активно розповідав. Він почав шукати куди сховатись і не знайшов нічого кращого ніж залізти у заглибину в стіні, яка колись була маленькою кімнатою, але зараз стояла без дверей.

Тільки він заховався у тінях як повз пронісся чоловік високої статури і потягнув за собою дівчину.

“Невже це Леся?” — промайнуло у нього в голові і він обережно виглянув у коридор.

Чоловік із довгим сивим волоссям завʼязаним у хвіст, легким помахом плеча пройшов крізь двері, розбивши їх на друзки. Людина, яка сиділа і сміялася схлипуючи, впала зі стільця і почала задкувати на спині подалі від сердитого велетня.

— Ось, дивись, на що ти себе прирікаєш, — Стариган підняв за горло дівчину і підніс на рівень з висячим розіпнутим тілом.

— Мені все одно, що ти зі мною зробиш, — Андрій почув захрипший голос дівчини тільки через луну, яка йшла пустими приміщеннями. Леся висіла тримаючись за руку, яка охопила її шию і намагалася хоч трохи помʼякшити собі муки.

— Хаха, так. Тобі все одно, що я зроблю з тобою, — Стариган зробив наголос на останнє слово. — Тому ми зробимо отак. Поки ти не почнеш співпрацювати зі мною, я буду приносити по одній дитині із твого міста. Городище здається, так? — Стариган подивився на реготуна, який забився у куток і видавав звуки, які неможливо було ідентифікувати, сміх то чи плач.

— Нііі, — Леся майже втратила можливість говорити чітко.

— Тааак. І я буду їх патрати як гусей у тебе на очах. А як закінчаться діти, то я просто прийду туди і знищу місто до останнього камінчика. І так місто за містом. У нас будуть просто феєричні гастролі країною. Ти знаєш, що мене ніхто не зможе зупинити. А Спасителю вашому похуй на мене, він зайнятий тим, щоб все не скотилося під три чорти.

Андрій помітив, що після останніх слів високого чоловіка, Леся перестала дригатися та відпустила руку, яка тримала її за шию. Та вона не померла, її тіло напружилося і було видно, що йому стало важко її тримати.

Андрій не знав, що відбувається, але це був його шанс. Він дістав із своєї походної сумки мішечок — річ, якою з ним поділився один винахідник за послугу, яку він йому надав. Вибухівка, яку не треба було підпалювати, потрібно тільки змішати з іншим порошком і кинути.

Це він і зробив — змішав і кинув чоловіку під ноги. Вибух був хоч і невеликий, але змусив його відпустити Лесю, а сам він втратив рівновагу і відійшов до стіни. Та Леся залишилася на тому рівні, на якому її тримали. Андрій бачив вираз на її обличчі. Це був не гнів, це було щось інше. Таке можна помітити лиш у матерів, чиїх дітей хочуть вбити чи покалічити.

Леся висіла у повітрі, а Стариган дивився на неї зціпивши зуби і не міг поворухнутися. Андрій же ж не знав, що робити. В його плані він мав після вибухівки кинути пару димових і вхопивши Лесю бігти звідси якнайдалі. Замість цього він дивився на те, що відбувалося у кімнаті без жодного розуміння.

Обличчя Лесі було незмінним, а обличчя Стариганя корчилося у гримасах злості і страждань. Повітря у кімнаті почало приймати дивного рожевого відтінку і все навколо почало дрижати, ніби під час землетрусу. Андрій помітив, що розіпʼяте тіло почало смикатися. Схоже, що дрижання послабило його пута і через мить воно висіло лиш на одній мотузці, яка раніше тримала нерухомою його голову.

Рожеве повітря вмить стало більш насиченим і розіпʼяте тіло бахнулось об підлогу і одразу смикнуло себе за дроти, які були прикріплені ззаду до спини.

Світло, яке так зачаровувало ще мить тому, зникло. Але видимість залишилась через цю дивну рожеву димку, яка поширювалася від Лесі.

— Ти зробив фатальну помилку звернувши увагу саме на мене, — це були останні слова Лесі і одразу все потемніло.

Андрій надибав у сумці портативний масляний ліхтарик, який дістався йому від того ж винахідника і забіг у кімнату. Слабким світлом він одразу знайшов Лесю.

— Лесю, немає часу пояснювати, потрібно бігти звідси, не думаю, що він помер, щоб ти з ним не зробила. — Андрій намагався її розтурхати і підняти на ноги.

— Ні, ні, Андрію почекай, нам треба знищити це місце. Воно не має існувати.

— Біжіть, все буде зроблено, — ніхто з них двох не очікував почути голос із темряви. Андрій підійшов ближче до джерела звуку і побачив істоту, яка скоріше всього колись була людиною, але зараз через всі ті дроти мала понівечене до невпізнаваності тіло. А поруч сидів хлопець, той що не міг позбавитись сміху у своєму голосі і обіймав, ще пару хвилин того розп'ятого, покруча. Це був його голос. Захриплий, слабкий, але вже без скаженого сміху і схлипування.

— Ідіть з нами, — Леся намагалася встати і не полишала намагань врятувати всіх.

— Ні, ми мертві вже давно. Просто він не давав нам піти. Моя Мара спалить це все місце вщент. Ми тепер разом, все добре. Ми вам вдячні.

Андрій подивився на ту, кого назвали Мара. Маска була не зовсім маскою, вона заміняла нижню щелепу і була прикручена до верхньої. Очі тепер були не благальні, а спокійні і навіть вдячні.

— У вас є хвилина, — і хлопець, що говорив, обійняв свою Мару так, ніби не обіймав століття, схоже так воно і було.

Андрій вів Лесю через вранішній ліс, підтримував як міг, а позаду них горів другий світанок на заході.

— Все закінчилось, Леся, ти його подолала.

Дівчина почала сміятися і випала з його підтримуючих обіймів. Впала на коліна і продовжила заливатися сміхом. Андрій почав думати чи не зійшла вона з розуму через те, що там сталося. Але дівчина зупинилася і подивилася на нього зовсім іншим поглядом, таким якого він ще не бачив на її обличчі:

— Його неможливо подолати, Андрію, я його просто усипила. Чи надовго? Невідомо. Можливо він вже прокинувся. Але те, що я побачила у його голові…це…це…це…неможливо, цього не можна допустити.