Іронічна Дріада
Плетиво неохайних, зашкарублих від бруду вулиць знову загорнулося у м’яку пелену диму, що сочився так же, як свіжа сукровиця з рани. Десь на сході зайнялися пожежі й вітер сміло та безкарно гнав їх сюди, до нас.
Я відвела погляд від окуляра, підчепила лінійкою горнятко з похололим чаєм, підтягла його до себе й зробила два чималі ковтки, щоби хоч на хвильку вгамувати бентежні струни напнутих нервів.
Мені хотілося вірити у те, що димова завіса розсіється до вечора й видимість стане значно кращою, але десь, насподі свідомості, шкреблися миші. Мабуть, я розуміла що нічогісінько не вигорить цієї ночі. А якщо й «вигорить», то, радше, мова йтиме про кострище з решток мого терпіння, щедро политих залишками здорового глузду.
Відколи суспільство розкололося навпіл, мов перестиглий (солодкаво-гнилий) фрукт — я місця собі не знаходила. Тобто, не можу знайти його й дотепер.
Озирнулася на вбогу кімнатину з пожовклими шпалерами — на домівку, де коротаю дні вже шостий місяць поспіль. Навіть тоді, коли під завивання сирен та розпачливі крики натовпу нас, наче худобу, гнали до цього нового дому та єдиного (на той час) прихистку — я не припускала що може бути настільки складно. Дихати. Прокидатися. Почувати.
Направду, там, унизу, всі ми були безкрилими, але ситими та співочими птахами. А тепер... що ж... тепер ми лишень оберемки пір’я у щільно замкнених клітках і жодна рука не здатна підібрати ключика, який позбавить нас від цієї неволі.
Люди кричали до бога, але що зробить бог? Та навіть з нами, праведниками? Опісля всього що було скоєно...
Я гортала сторінки свого записника — можливо, єдиної вцілілої книги в нашій спільноті. Усі символи та малюнки, виведені шматочками вугілля. Я вигадала їх для своїх таємниць, для потаємних шепотів посеред ночі й для голосів, що промовляють з тіні.
Колись я знала людські літери й могла складати з них слова, але опісля останньої лихоманки — жодної не можу пригадати. Мій пан говорить що це на краще, адже й причин для журби в мене стало значно менше. Як можна страждати за тим, чого ти більше не знаєш?
Замислилася, а потім ще раз усе перевірила. Підрахунки вказують на те, що день «X» припаде на сьогодні, або ж на завтра. Визначити точніше я не зможу, адже часу для спостережень уже не залишилося. Якби ж не постійні зміни курсу, тоді, можливо, я би впоралася краще!
Тривога вкрадливими кроками прошмигнула до грудей. Усе наростала й наростала — конвульсивними спалахами огортала свідомість. Пальці почали німіти, у грудях здавило так, ніби на кістках зімкнулися невидимі лещата. Я сухо схлипнула й зірвалася зі стільця, наче обшпарена. Вдарила носком черевика стілець і той гуркітливо перевернувся.
Шість місяців роботи й все даремно!
Кортіло вити, кортіло рознести все довкола у шмаття й залишити по собі лишень осколки колишнього (погаслого) життя, аби ними впивалися ті, що прийдуть опісля мене, ті, що збіжаться на галас та шум.
Так же, як стерв’ятники злетяться до заґратованої клітки на лебедину пісню.
Але, на жаль, я досі пам’ятала все те, що відбулося минулого разу. Тоді стражників примчало троє — усі, як один, безликі, у сірих мантіях та каптурах (безсмак мого пана й тут дався взнаки). Вони побачили розбиту вазу та потовчені лілії на підлозі й подумали, що я хочу нашкодити дитині. А я хотіла. Я посміла. І тоді...
Було. Дуже. Боляче.
Тому мені доведеться замовкнути й кусати руки до крові, марно дерти зламаними нігтями стіни цієї дерев’яної темниці у котрій мені й судилося зогнити, мов тій затхлій ріпі (нею тут годують усіх, менш округлених привілейованих за мене).
Я зітхнула й дозволила внутрішній тривозі м’яко розповзтися по тілу та принишкнути на якийсь час. Можливо, згодом моє серце стане схожим до годинника з почорнілим циферблатом і різьбленими зубами там, де повинні бути позначки для годин (мій пан такий носить); схожим до чогось настільки огидного — аж земного. Але не тепер.
У моїй кімнаті є лишень одне вікно й воно занадто маленьке для того, щоби в нього пролізти, але достатньо велике, аби дивитися у телескоп. Я підійшла до нього й знову зазирнула в окуляр.
Ми летіли доволі високо, бо проминали місто, де раніше височіли хмарочоси — тепер вони нагадували ампутовані руки, абсолютно безкорисні й покинуті. Спробувала сфокусувати зображення, але дим нещадно ховав поза собою все. Така недосяжна, близька та грішна земля!
Темнолюди прийшли з печер, а з ними — їхні прихвосні. Великі чорні створіння з десятками дрібненьких білих очей поверх слизької шкіри. Їхні кінцівки видовжені й нагадують павучі лапки — усе для того, щоби спростити виловлення та ритуал, який слідує опісля нього.
Спільноти, що змогли врятуватися, з часом набули побожності й вдалися до релігійності, бо те, що відтоді коїлося на землі — невимовно нагадувало судний день чи криваву помсту, яка знаходила всіх віровідступників і грішників.
Моя спільнота піднялася у повітря однією з перших, тому я не бачила й не знаю, що стало з тими, для яких місця на дирижаблях просто-таки не вистачило. Можливо, їх посягла кара, а можливо, вони просто не були праведниками — не такими, як ми.
Колись ми повернемо собі землю та вилікуємо всі рани, завдані їй темнолюдами. І хай коли буде цей день, але ми готуємося до нього: накопичуємо людей для того, щоби сформувати власне військо. Військо, яке вогнем та мечем очистить рідні вулиці від небаченої жорсткості.
Тому в кожній спільноті є свій пан — майбутній верховнокомандувач. І в кожній спільноті жінки слугують знаряддям для створення визвольного війська — виношують юних солдатів.
Іноді, у сновидіннях, я бачу хлопчика в себе на руках, а затим — у мене його виривають і ведуть до дверей. Опісля я зачасту прокидаюся, але не можу пригадати ні цього хлопчика, ні цих дверей. Насправді я не знаю чи це всього лишень сон, чи це минуле, від якого мене позбавила лихоманка.
Якщо наступний приступ станеться сьогодні, то я втрачу все. Забуду про червоне сяєво, забуду про записник і про значення усіх виведених у нім ієрогліфів. Забуду навіть те, як смакував сьогодні чай.
Отож, часу в мене більше немає. Пан чекає на пологи, а сестри речуть, що ті, радше за все, розпочнуться через один земний місяць чи два. Чи буду я кому-небудь потрібна опісля них? Чи від мене позбавляється й кинуть до горла якому-небудь котові?
Темнолюдам?
Не хочу знати. Але все ще хочу жити. І якщо власну загибель не відстрочити, то я мушу принаймні дізнатися що означає те багряне світіння, яке бачу щоночі, коли розглядаю землю так, як раніше астрономи розглядали зоряне небо.
Поміж одинокими ліхтарями, поміж спалахами, поміж вогнищами й пострілами – завжди було воно. Червоне світло, яке пульсувало й вабило до себе так м’яко! Тільки воно й промовляло до мене в холодні, чорні ночі: шепотіло мені слова мовою, якою ніхто й ніколи не говорив; яку ніхто не чув до мене й не почує опісля мене.
Якимось чином я знала, я відчувала, що це світло — мій порятунок, моя доля і мій фатум. Тому понад усе я просто хотіла дістатися до нього й подивитися зблизька на цю земну магію. Відчути її на своїй шкірі до того, як помру, збожеволію чи розіб’ю чергову вазу.
Кволо, боязко я засунула руку попід матрац і дістала звідти невеличку дощечку. Тоді подивилася на свої руки й поволі, мовби вагаючись, запхала пальця до рота. Прокусила. Не так уже й складно, коли від моїх зубів залишилися тільки уламки.
Наче кораблетроща, от тільки не знаю коли й чому вона відбувалася. І чим була спричинена? Співом необережної німфи? Чи корабель натрапив на підводні скали й навік схоронив свою команду?
Кров потекла пальцем донизу і я стала акуратно, проте поспіхом виводити символи на дощечці. Звідкись я точно знала, що багряне сяйво зуміє їх прочитати та знатиме, що все це від мене. Воно знатиме, як мене...
У двері застукотіли і я прискорилася, а тоді взяла дощечку й просунула її до вікна. На мить зажмурила очі, дозволила надії у грудях стрепенутися й відпустила. Нехай вона знайде собі шлях і всупереч диму відшукає саме те місце. Особливе місце.
* * *
Мені принесли вечерю: картоплю й трохи сушеного м’яса. Доки я крадькома їла, забившись у куток кімнати, уже звечоріло й благословенна темінь оповила дирижабль своїми мацаками.
Я відклала посуд і підійшла до віконечка. Зазирнула в окуляр телескопа: єдина розрада, яку мені залишили до пологів і яку відберуть спільно з моїм життям.
На мить моє єство сповнилося піднесенням і я затріумфувала. Багряне сяєво було акурат там, де й повинно бути! Значить розрахунки мене не підвели й все має вдатися.
Я всміхнулася — вперше за довго й висунула руку з вікна, простягла пальці донизу, до грішної землі. Відчула поштовх, а тоді хрускіт — дирижаблем почало хитати.
Дерев’яні дошки вигиналися назовні й тяжкими пелюстками опадали у невідомість попід нами. Моє плече, а згодом і голова вивільнилися з клітки й холодний вітер розцілував мої щоки.
Дирижабль скрипів, стенав і розсипався. За кілька хвилин віконце розрослося настільки, що я змогла протиснутися у нього цілком.
А тоді розпочалося падіння.
Не знаю скільки воно тривало, не знаю коли саме я змогла розправити свої крила, але пам’ятаю сильний жар і холод — мене кидало з одного в інше, знову й знову, аж доки не настала блаженна порожнеча.
* * *
Отямилася я на галявині, десь у серцевині лісу. Не могла пригадати як потрапила сюди, але мені й не хотілося пригадувати: усі думки займало це м’яке червоне світіння.
Я підвелася й поволі покрокувала до нього. Це було величезне дерево з гострими, наче кілки, гілками й червоним, схожим до краплинок крові, листям. На верхівці стриміло око — багряно-чорне, воно вабило мене так, як вабить малюка до матері.
Підійшла й торкнулася кори — вона була тепла й на дотик нагадувала шкіру, щось надзвичайно просте та людське.
З-поза стовбура вийшов темнолюд у супроводі павукоподібної істоти і я вдячно простягнула до них руки.
Спершу вони вирвали дитинча з мого черева, адже їхньому війську також потрібні були воїни. А потім гілки дерева проштрикнули мої груди, ноги, руки й зрештою — серце та очі.
Вони піднесли мене вгору й закинули всередину стовбура, у цілковиту пітьму...
* * *
Не знаю як потрапила сюди та ким була раніше, проте, здається, що вже безліч віків я росту тут, на цій галявині.
Моє гілля — кістки полеглих, моє листя — кров невинних, мої очі — вмістилище для ненависті, моя кора — шкіра багатьох безіменних.
Поволі, щодня, я повзу вперед. Моє коріння розтинає цю грішну землю і підтягує мене все ближче й ближче до поля майбутньої битви.
І нехай вона буде через десятиліття, чи через століття — я знаю, що точно встигну.
У клітках, поблизу своєї серцевини я держу не птахів, а гадюк, що отрутою очистять світ від погані.
