Блукаючий ліс

Крізь шпарини в шкірі сльозилася кров, надірвані нігті поволі відходили від м’яса, але покручені пальці впивалися у тверді стебла, вперто відкидали набік шматки закладеної довгі сезони тому ритуальної могили. Навколо п’яно хиталися люди. Єдина ніч, коли плем’я збиралося разом – нищівно мало і невиправдано багато.

Звільна волокна м’якли. Суміш тяглася довгими бурими пасмами, все менше подібна до очерету, все більше смердюча. Сопух лоскотав піднебіння, пролазив кишками, хапав залишки напівперетравленої риби й витягував назовні. Під руки ляпотіло блювотиння, але ті згрібали його з чорною суспензією впереміш і жменями жбурляли наверх. Коли рідке проступало між пальцями, черпали пригорщами. Аж доки серед зогнилого майже під нуль очерету проступив силует.

Обраного підняли нагору, зішкребли бруд, омили. Дурман диму з останнього дерева, збереженого з часів, коли ще існували дерева, а предки жили не на воді, пестив сіре, мов туман, тіло. Бездонна горлянка смиренно вітала каламутну рідину. Ритуали, які змусили завмерти, зараз повертали обраного до життя.

На третій кварті білі очі розкрилися. Пусто дивилися в небо, а тоді перевели розмазані зіниці на хоронителя.

– Час, – проказав старий.

Пам’ять до Юнта поверталася поволі. Найперше згадалося, як так само сидів біля ями – тоді ще мілкої, ледь на дві долоні. З вікового чана горбатий немічний Дорун діставав вимочені стебла, які зробилися слизькими й драглистими. Особисто огортав ними ноги, а потім і решту тіла. Коли черга дійшла до голови, то з відчуттів лишився тільки крижаний холод.

Блідий місяць ліниво підсвічував мовчазні безкровні обличчя. Чоловік підвівся над немічними рештками народу. В ногах поки гуляла непевність, але руками розливалося туге відчуття сили.

– Скільки лишилося?

– Сто двадцять вісім, – прохрипів беззубим ротом Дорун, який сам мав би давно пройти крізь острів і впасти кістками на дно озера. Взяв Юнта за лівицю, потягнув до себе, щоб поцілуватися поглядами, – тепер ми закопуємо раніше.

Юнт знову зосередився на викривлених обличчях. Тіні поміж мороку й обрядового диму маскували справжній вік. Запалі зморені очі, осунуті плечі, каскад ребер, напнуті круглі животи – голод маркував однаково, урівнював усіх, робив старими, майже мертвими. Тільки найменші виділялися зростом.

Знову захотілося соку. Змити дійсність з-перед очей. Відмежуватися як раніше. Потягнувся до кварти.

– Ще.

Дорун засовався, примружився в примарній спробі роздивитися думки обраного.

– Наші запаси обмежені, – застеріг. – Ти пам’ятаєш свою місію?

Недобре передчуття калатало серцем. Неусвідомлена згадка про обов’язок шурхотіла на задвірках свідомості. На дві голови вищий за будь-кого з племені, з товстими руками, на яких випирали вени, і шиєю як у деяких жінок стан – Юнт ступив до служителя впритул, мовчки вирвав зроблену з черепа кварту, пішов до чана з розчином.

– Ти збожеволієш, Юнте, ти погубиш себе й весь народ, – застеріг у спину, але ніхто не підтримав, не виступив уперед.

Юнт наблизився до чана. Склав пальці в характерному жесті й приклав до лоба. Подяка за пожертвувану на його виготовлення шкіру зринула в голові неприємним відлунням минулого. Той, хто ліг у яму голим, не мав права на упокій, навіть коли кістки випадуть на дно з іншого боку. Аж поки шкіра не відслужить племені, її не зариють, і острів не отримає данину від кожного в повному обсязі. Згадка, яку Юнт волів не пам’ятати, і яких ставатиме все більше. Кварта пропорола дном, наповнившись менш як на третину. Юнт осушив посудинку одним ковтком.

– Де решта? – промацував блідими беньками кожного, але відповіді чекав від хоронителя.

Дорун же мовчав, провокуючи застосувати силу. Юнт зробив крок, але старий несподівано поплив. Блискуча лиса головешка зі скрученою ковтунами бородою вигнулася гидким покручем, затяглася вузлом риб’ячих нутрощів, змішалася з хирлявим тілом. Ось вона пірнула під руку, ось – сховалася за спиною, плече гостряком випнулося вгору, інша рука видовжилася, заклавши коловорот. Одноплемінники наслідували хоронителя, перемелювалися в чорну суміш, яка буває тільки в мертвому нутрі острова при самій воді. Суміш, якою вони колись стануть. Вже стають. Але на поверхні.

Світ перед очима остаточно розлізся, Юнт звалився додолу.

– Спокійно, Юнте, – заспокоював голос десь з-за бурхливого варива. Долоня лягла на плече. – Не ти перший, не ти останній. Добре тримаєшся, але краще не рухайся, все минеться. А заким мусиш затямити – не оббирати братів і сестер ти обраний. Не для того тебе все життя годували найситніше, не для того замотували в сукно, не для того твоє тіло напувалося розсолом. Ти мусиш піти в примарний ліс, і лише тоді… Тоді, як повернешся, Юнте, ти отримаєш все сповна. Зможеш обпитися, хоч до смерті, але лише опісля. Чуєш мене, Юнте? Така твоя доля.

Чоловік сопів.

– Ти чуєш, я знаю, – продовжував Дорун. – Надто довго життя тримає мене на цьому боці, щоб не знати, як тебе змусити, надто багатьох я відправив через багнище. Ступ, перед ним Кор, а ще перед ним Сан, Юль, і найперший – Ван. А до них були інші, яких відправляли мої попередники. Тяглість, Юнте, це зветься тяглістю. Кожен з них рушив, хоч теж пручався, – Юнт почув хриплий сміх. – У всіх та ж помилка – ви не слухаєте. Заказано чіпати розчин понад міру. Навіть вам. Але ще недовго, Юнте, ще недовго. Берег близько, молитви за твоє повернення не змовкатимуть. І ти повернешся. Обов’язково. А знаєш чому, Юнте? Попри розчарування, злість, образу? – Дорун похитав головою. – Штука в тому, що ти в полоні власної могутності. Без розчину або схибнешся, або просто зламаєшся. Та не думай, що втечеш із соком світ за очі. О, ні. Чистий сік тебе вб’є. Навіть найменша крапля розплавить мозок на кавалок пташиного посліду. Тільки розчин дозволить тобі жити. А приготувати його правильно можу тільки я. Просто зроби це, Юнте. Тільки тобі це під силу. Лише обраному відкриється шлях. Принеси сік і ти станеш найвеличнішою людиною племені. Рятівником.

***

Вовтузіння поряд пробилося крізь сон і Юнт підняв повіки. Вгорі висів туман, навкруги аж надто шелестів очерет. Пальці недовірливо помацали долівку, піднесли до очей маслянисте багно. Навіть коли на зап'ясток бризнуло кров’ю, Юнт не відірвав погляду від темно-коричневої субстанції в жмені. Не вірив, що Дорун стримав обіцянку, що час дійсно настав.

Тільки коли чоловік впав упритул, а на правий бік з вирваного шматка живота випали слизькі гарячі кишки, обраний, попри залишкову слабкість, повернувся до реальності й підхопився на ноги.

Прорубана у великому полі очерету довга вузька доріжка єднала рідну воду і прокляту багато віків тому землю. На краю межі лежало розполовинене тіло. Ноги, чіпляючись кривавим дрантям попереку за цурпалки, повільно йшли під воду. У просвіті між двома стінами жовто-зелених стебел у водоймі майнув звивистий кістяний гребінь.

Юнт відскочив до худого, зарослого одноплемінника. Той стояв трохи віддаль закляклий, ніж в його правиці помітно трусився. Юнт миттю дістав власного – зробленого зі стегнової кістки, вдвічі більшого за знаряддя чоловіка, – виставив вперед. Навколо решток небіжчика прудко плелася лоза. Ніби відчуваючи примарне тепло, розгалуженими кінцями лапала місце, де щойно лежав сам Юнт. Стисла синю шию, від чого на губах мерця, ніби останній подих, надулася велика червона булька. Вона глухо луснула, залишивши по собі густу темну піну.

Тіло тягли до непримітної нори неподалік, де б воно швидко зникло у невідомій глибині. Та на позір спокійна вода захвилювалася, і велетенська озерна змія, не задовольнившись лише ногами, шугнула на берег. Криві щелепи зімкнулися, майже повністю поглинувши верхню половину тіла. Назовні крізь дірку відсутнього зуба стирчала тільки ліва рука, і маківка, яку виперло, коли тиск укусу розчавив череп. Чорна, мов глупа ніч, тварюка шарпала головою й один за одним обривала міцні відростки, що вхопили острів’янина собі. Водночас покрита жовтуватим слизом морда жувала здобич, дрібнила гострими зубами плоть і трощила кістки. Кров, сині пасма кишок, обривки шкіри й білесі зламки скелета – все, що мить тому являло собою людину, на очах перетворювалося в багряну брудну масу.

Озерна змія так захопилася поживою, що не спостерегла дебелий десяток нових пагонів, що за гамором трапези безшумно підкрадалися від нори. Тепер значно товщі, вони спритно обвили супротивника в кількох місцях і стисли з такою силою, що аж в’їлися в шкіру. Плазун заревів, шарпнувся до рятівної води, закрутився щільними клубками, силуючись позбутися путів. Озеро збурилося піною, бризки летіли навсібіч, очерет падав під нищівними ударами поки вільного хвоста. Та як би не намагалася потвора, тільки більше заплутувалася й вибивалася з сил. А тоді й взагалі стишилась. Кільця довгого тіла знехотя втратили пружність, ліниво опали. Пручання припинилися, і лоза потягла скорену здобич до діри.

Юнт хаотично зиркав у пошуках інших нір, видивлявся пагони, щоб попередити напад. Щойно хвіст тварюки зник під землею, вхід до нори швидко заклався зсередини багном. Тепер те місце не впадало в очі, виглядало як і все довкола. Помітити такий сховок було неможливо. Якщо підземна істота захоче схопити, він навіть не встигне зрозуміти, що прирекло на смерть. Від безпорадності становища в Юнтові кипіла злість. На очі знову потрапив чоловік.

Обраний схопив його за барки.

– Як це розуміти? – пирснув слиною в обличчя, добряче трусонув. Та відповіддю стала мовчанка й лупаючі очі. Струсонув ще сильніше. – Що тут відбувається, питаю? Хто посмів? Де острів?

Чоловік не реагував, тому Юнт відштовхнув його і, тримаючись якомога далі від смертоносної нори, заходився кроком міряти берег. Скільки б не дивився поверх очерету, не бачив жодного рятівного клаптя. Знав, що вони там – десь у тумані, десь зовсім близько і водночас неймовірно далеко. Хотілося кинутися у воду, повернутися додому, в безпеку. Навіть підступив ближче, прикидав, чи подужає пливти. Але за лікоть хтось вхопив.

– Ти не допливеш, – нарешті подав голос чоловік. – Ти ж знаєш повір’я. Нікому не дано протриматися живим у воді довше, ніж треба котрійсь із тварюк, щоб наблизитися достатньо близько і стиснути щелепи. Ти ж сам щойно переконався. Не роби цього. Тобі не доплисти навіть до відкритої води.

Пересторога несла істину і здоровий глузд переміг. Юнт висмикнув руку, неохоче кивнув і відступив.

– Вже й забув, як воно буває, – промимрив.

Плескіт хвиль підкреслював тишу й порожнечу світу на березі.

– Останні сезони напади тільки посилилися, – додав чоловік після паузи. – Змії атакують не лише плоти. Навіть острів не завжди гарантія безпеки. Бідний Прот, мав жінку й дітей, – Лот скрутив пальці в традиційному поминальному жесті, приклав до лоба, щоб закарбувати пам’ять про померлого. Погляд нехотя повернувся до скривавленого місця.

– Нічого вже не вдієш. Легше від наших страждань йому не стане.

– Як і нам від його смерті.

– Отож, – верескнув Юнт, – як я потраплю назад?

– Дорун обіцяв, що через п’ять днів острів підпливе достатньо близько, щоб побачити сік у твоїх руках. Тоді до берега відправлять пліт і заберуть нас.

Юнт загарчав.

– А якщо мене до того часу зжере якась гидота, га? Про це він не подумав? Соку йому закортіло. А що ж буде, якщо він його не побачить?

Лот відвів погляд, опустив вниз.

– Якщо соку не буде, ніхто по нас не прийде.

Юнт стиснув кулаки, готовий влупити чоловіка

– Лайно! Та як він сміє, та він знає, хто я такий? – я скручу йому шию оцими руками, присягаюся, оцими-го руками!

Лот довго мовчав, спостерігав, як Юнт гамселив очерет.

– Але… – осмілився нарешті, коли той трохи вгамувався, – але щоб втілити бажане тобі спочатку все одно потрібно добути сік.

– Це все підлаштовано, він навмисно мене змушує.

Лот кивнув.

– Так, так воно і є.

Обраний важко видихнув і повернувся до багновища. На темно-руду масу тиснув туман, поволі скрапував невидимими краплями, з неосяжного обширу віяло гнилистим запахом. Напозір тверда долівка просіла під вагою, щойно обраний на неї став.

– Тут має бути стежка. Де вона? Де стежка, питаю?

– Нам не відано знати, – відповів Лот. – Ми з Протом лише сторожа, щоб Юнта нічого не зжерло на березі, поки він спав. Своє призначення ми виконали.

Юнт знову вишкірив зуби. Рушив вздовж тонкої лінії розділу очерету, що уособлював дім, і багновища, розповідями про яке дітей лякали перед сном. Видивлявся утоптану місцину, але де б не торкався злегка підсохлої кірки, крізь тріщини одразу проступало рідке. Скрізь однаково, як би далеко він не ходив. Якщо стежка колись й існувала, її сліди давно зникли.

Затиснуті між смертоносними світами на вузькому клапті, чоловіки тупцяли на місці.

– Дорун точно більше нічого не казав? – вкотре перепитав Юнт і вчергове відповідь не змінилася.

– Ми просто женці, – додав Лот, коли перестав заперечно хитати головою, – що ми можемо знати?

В голові обраного зайнялася думка. Він провів уявну лінію від просіки в очереті крізь місце, де вони стояли, і далі – вглиб болота. Пряма.

– Трясця, ось воно. Це ж очевидно. Старе падло, не дарма висадило нас саме тут.

Чоловіки взялися за нехитре й знайоме з ранніх років ремесло. Життя острів’ян залежало від трьох речей: соку, риби та очерету. Щойно діти зводилися на ноги і могли тримати ножі, їх ставили на край плота і вчили різати багаторічні рослини. Стебла переплітали в снопи й розподіляли периметром, поступово відновлюючи шари, що перегнивали в підвалинах безперервного будівництва. Підтримували на плаву світ, що слугував усьому племені домівкою.

Лот підносив матеріал, Юнт же намітив товщину шару, за якого доріжка не провалювалася, і складав очерет перед себе. Багно хоч і рідке, все ж густіше за воду. Розкладені хрест навхрест снопи стелилися міцним полотном, що витримувало вагу чоловіка. Крок за кроком стежка вела вглиб багновища, наближала до примарного лісу. Тут і там обабіч з’являлися поодинокі скельні релікти. І чим далі, тим ближче один від одного вони розташовувалися. Достатньо, щоб ними можна було перестрибувати.

***

– Я вже нічого не бачу, – констатував Юнт, – продовжимо зранку, все ж туман краще за темряву. – Та Лот зустрів заяву без ентузіазму, на обличчі відбився неспокій, чоловік м’явся. – Що таке? – перепитав Юнт, – не хочеш йти зі мною і збираєшся ночувати на березі? – іронічно посміхнувся.

– Я не зобов’язаний тебе супроводжувати. Свою місію я виконав, коли вберіг обраного від нападу. Тільки він має продовжувати, я не мушу.

– Не пригадую, щоб ти надто напружувався. Мене врятувало диво, не інакше. Може, Прот трохи доклався. Але твоє право – залишайся там, якщо вистачить сміливості.

Але, як і очікував Юнт, Лот не ризикнув.

Вклалися на кінці очеретяної стежки під самим камінням. Юнт, розпашілий від незвичної роботи, дістав бурдюк з розчином, відкинув голову назад і направив потік просто в горло, тоді зробив ще пару великих ковтків, і аж опісля стримався. Не хотів повторення того, що сталося на острові. Та й обмежений запас вимагав залишатися розсудливим.

– Ех, шкода, що твого друга з’їли разом з бурдюком. Могли би підживитися знатніше. А так навіть у цьому не пощастило.

– Ти б навіть не відчув його пайки. У простих людей далеко не такий густий розчин як в обраного чи хоронителя. Сама вода з краплею сцяків Доруна – ото й весь розчин.

Юнт відмахнувся.

– Якби це було правдою, ти би давно лежав скелетом он там на дні.

Лот хмикнув і простягнув свій бурдюк обраному.

– Спробуй, мені не шкода.

Юнт недовірливо примружився, але пригубив.

– Лайно, та це ж просто вода. Воно ж навіть не пахне.

– Отож, – сплюнув Лот і забрав ємність назад.

– Ви що, завжди таке п’єте? Як ви досі живі? Це ж неможливо.

Чоловік стенув плечима, повернувся до озера, де десь дрейфували плетені з очерету острови.

– Певно більше налягаємо на рибу.

– Це ж скільки риби повинно бути, щоб всіх прогодувати? Вона ж сезонне явище, чи поки я лежав у ямі, популяції збільшилися? Не дивно, що ви всі страшні як смерть. Ви ж як оті трухлі осердя. Тебе можна переламати об коліно.

– Ні, – захитав головою Лот, ігноруючи останнє, – не збільшилися, тут радше варто казати, що наша популяція зменшилася. Вона зменшується постійно. Ти ж сам чув. Дорун наказав закопувати не пізніше сорокового сезону. То край.

– Так, це рано. Аж надто, я б сказав. Але цей крок, ймовірно, виправданий. – Юнт задумався перед продовженням. – Він…

– Якщо ти хочеш сказати, – перебив Лот, – що соку стає більше і вистачає надовше, то ні – не стає і не вистачає. Не ображайся, але ти обраний, все твоє життя – підготовка до єдиного вчинку, ти від пуза їси, п’єш, ти повинен бути сильним. Ти не усвідомлюєш, що поки всотуєш поживність соку всіма можливими способами, решта людей просто жевріють. Так було завжди.

– Але…, – спробував заперечити Юнт, та чоловік не звертав уваги.

– Хочеш розповім маленьку байку? Хоронитель розбовкав, коли трохи перепив. Половина всього соку йде на підготовку обраного. Такого як ти. Твої м’язи і сила не беруться нізвідки. Це виправдано, хоч і не дуже справедливо. Але інша половина не потрапляє до людей. Ще третину з того забирає собі хоронитель і всі його ритуали. І тільки частка, що лишається, не дає вмерти народу. Це не життя, Юнте, це виживання. Жменя розчину в день – все, на що може розраховувати дитина, дорослим ще раз стільки ж. Ось це, – він побовтав бурдюком перед носом, – наша тижнева норма. Ми отримали трохи зверху, зважаючи на відповідальність завдання.

– Не може такого бути, щоб я, тобто, такі як я, споживали половину всього запасу. Та навіть якщо так, в такому разі…, – Юнт зміряв співрозмовника з чола до п’ят. – Чекай, сік можна добути раз на п’ять сезонів. Я провів у ямі десять, вірно? Що станеться, якщо мені не вдасться повернутися?

Чоловік навпроти сьорбнув, все так же вдивляючись у далечінь.

– Тобі видніше, ти ж увібрав усі знання про світ разом з соком. Чи як це працює?

– Не знаю, як це працює, – огризнувся Юнт. – Я ліг спати в теплі й добрі, ні про що не думав й не переживав, а прокинувся – повний обов’язків. Я зараз ризикую життям. Не кожен обраний повертався, навіть якщо добував сік. Он Ступа переді мною зжерли вже на самому березі. Чому я повинен? 

– Пфф, але ж так і має бути. В цьому і суть. Ніхто крім тебе цього не зробить. Ти ж готувався.

Юнт і собі приклався до розчину, втерся рукавом.

– Слухай, Лоте, скажу відверто, я знаю не більше за тебе. Так, я сильніший і здоровіший, але поки спав, мені не показували сни, де я бачив, що і як маю робити. Тим паче про те, що буде, якщо я цього не зроблю.

– Насправді, Юнте, й так все очевидно. Якщо ти не справишся, то їжі стане так мало, що населення скоротиться до мізеру. І комусь з того мізеру через п’ять сезонів доведеться йти по сік. Чи здатен хтось подібний до мене дістатися до блукаючого лісу? – питання дуже суперечливе.

– Чому ж Дорун не розбудив раніше?

– Та звідки я знаю? Може боявся, що ти знайдеш розчин, все вип’єш і збожеволієш, а може ти ще не був готовий, чи предки нашептали, що треба один соконосний період пропустити, може не було знамення. Я простий жнець, Юнте, мені такі речі невідомі.

– Не сказав би, що ти такий вже простий. Занадто мудро говориш. Між нами жодної різниці. Не розумію, чому ти сам не міг би націдити соку.

Лот знову звів плечі.

– Це дурна розмова, Юнте. Нумо вкладатися. Завтра важливий день.

***

До ранку Юнт не доспав. Його збудив крик.

Як на ніч, Лота було дуже добре видно. Прозорі зеленаві пасма, що здіймалися від болота й висіли в повітрі, ніби підмінили собою туман. Скільки сягало око скрізь панувало світіння, що ядучим відтінком виїдало очі. Кілька хмарин щільно оповили чоловіка навпроти. Він несамовито гамселив по собі руками, намагався збити пухнасте повітря, позбутися болю, що в’їдався зусібіч. Але імла плавила шкіру, надувала пухирями, які гучно лускали, знімала її живцем. Оголені м’язові тканини стрімко чорніли, обвуглювалися й водночас кипіли. Утворене місиво скрапувало, збиралося в ногах масними калюжами, що пропалювали стежину. Смерділо горілою плоттю, м'ясо відвалювалася все більшими шматками, подоба Лота дедалі менше нагадувала людину. Якийсь час вона зберігала рівновагу, але зрештою впала. Коли стали проявлятися кістки, рештки чоловіка повністю продірявили долівку й потонули в багні.

Юнт кинувся тікати. Перестрибував з каменя на камінь, дряпався помереженою породою, акуратно балансував на малих виступах, верещав, коли розумів, що стрибнув на підвищення, з якого неможливо просунутися далі й потрібно повертатися. Та скільки б не біг, зелене сяйво залишалося вірним супутником. Торкалося, огортало.

Знесилений і приречений він нарешті перервав безглузду втечу й зупинився. Знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, що нічого не сталося. З ним взагалі нічого не відбувалося, а якщо й мало, то вже давно б відбулося. Чоловік придивився до руки. Поряд клубочилася димка, як жива ковзала шкірю згори вниз, шукала контакту, але не знаходила. Юнт легенько торкнувся тонкого, ледь помітного білесого шару, що щільно вкривав шкіру і теж ледь світився. Не інакше, як ропа, якою його просочували, проступила захисним осадом. Отруйні, агресивні випари багновища не брали обраного.

– Трясця, а я дійсно не простий, – пробурмотів під ніс.

Далі Юнт прямував спокійніше. З появою на небі заграви хиже марево, ніби зірки під ранок, зникло в невидимих норах. Та полегшення тривало недовго. Попереду відкрився зворотній край багновища. Болото впиралося у майже прямовисні скелі, що здіймалися високими мурами навколо велетенського озера. Жодного натяку на бодай якийсь ліс. Ні у підніжжя, ні на будь-якому бескиді, ніде, куди тільки було видно. Жодного лісу, жодного дерева, жодного кореня.

– Як же там? – колупався в пам'яті. – “Слухай очі свої, бо то предків провідники, що покажуть шлях до джерела, звідки йде початок, слухай вуха свої, бо гуркоту удари – то передвісники часу благословенного, прислухайся до нюху свого, бо він сам тебе веде. Через ліс блукащий до кореня цілющого, що в печері зі склепіння соком крапотить”. Де це все? Доруне, де воно?

До полудня багновище цілком перейшло у вузьке кам’янисте передгір’я, а розуміння, куди рухатися далі, так і не з’явилося. Виснажливий перехід і палюче сонце висушили губи й зросили чоло. Здавалося, з потом виходили й сили, що довгі сезони накопичувалися під прискіпливим наглядом духів. Юнт перехилив бурдюк і тримав вертикально, поки остання крапля не потрапила до рота. Не думав про повернення, перестороги, про потім. Важливо тут і зараз.

– Ні, я не простий жнець, я не Прот, я не Лот. Обраний. Обраний. Обраний, будь воно все прокляте.

В животі потепліло, простір навколо став виразний і чіткий. Недосяжні голі кряжі проступили глибокими тріщинами, попри туман далеко-далеко на озері вгадувалися крапки островів, високо в небі, балансуючи за допомогою довгих пір’їн, ширяли птахи. Єдине чого не було – лісу. Зіниці стискалися до болю, щоб розгледіти підказку, побачити напис на породі, розрізнити слід. Бодай щось.

І щось таки дало про себе знати. Як і над болотом повітря стало підсвічуватися. Цього разу ледь помітним синім, і зовсім трішки. Наледве вловима цівка, яка наче й не хотіла, щоб її бачили, розчинялася в задушливому паркому повітрі. Але списати все на мару не давав запах, що лоскотав носа. Знайомий запах, такий рідний, багатий, ситий, домашній. Юнт втягнув на повні груди і йому розвиднілося ще більше. Синє тяглося вздовж узгір’я, і він пішов за ним.

Попри щойно допиту рідину спрага не покидала, хотілося ще, присмоктатися до горловини й наповнювати живіт, поки через горло не поллється назад.

– Старе лайно! Де мій розчин? Де мій розчин, ти чуєш? Я обраний. Обраний! Я маю право!

Між брилами гуляла луна. Юнт провів тильною стороною долоні по губах, марно облизав сухим язиком. Піт заливав очі, розмивав дійсність у нечітку пляму. Але не запах, ні. Той навпаки густішав, набирав сили, виразнішав. Тепер це не просто згадка про дім. Це злежаний очерет, перетрухла серцевина острова, напнуті проти сонця шкіри, сік під вечірньою зорею. Найбільше виділявся сік.

У вухах загуркотіло. Юнт хутко притиснувся до стрімчака, але нічого не впало. Рівний спустошений пейзаж без натяку на рух. Але ось знову ніби хтось зіткнув два валуни й ті під вагою удару покришилися на дрібні уламки. Та картинка ніяк не змінилася. Мертві бескиди залишалися мертвими. Тільки світло вкрилося рябим, ніби вода в озері, коли в неї жбурнути шматок стебла. Юнт зосередився і наступного разу переконався, що саме звук породжує світіння. А чи може передає? Як в тій приказці – вуха, очі, ніс. Синє вказувало дорогу.

Юнт тиснувся між валунами, оминав тріщини, довірливо йшов вперед, аж поки світіння звузилося й пірнуло в розлом між скелями. Довелося повернутися боком, щоб продовжити переслідування. Гостре каміння чіпляло одяг, дерло шкіру, і від такого штибу подразника захисний шар не беріг. Що далі, тим вужчим ставав лаз. Чоловік кряхтів і сопів, лягав, дерся вгору, мов слимак, прослизав тонкими переплетеннями ходів, минав хибні відгалуження, на інших кінцях яких не було нічого, крім самотніх глухих кутів.

– Пусти, сволото! – гарчав, коли застрягав, ніби бездушне каміння його розуміло.

Гамселив по виступу, що перекрив хід. Кулак пульсував, стогонів онімілий, але обраний не зупинявся, збільшував криваву пляму на холодній поверхні, що в примарному синьому світлі видавалася чорною, а тоді шарпав, аж поки шматок породи не відвалився. Ліз далі, підкопував, вигрібав з-під себе уламки, виштовхував ногами назад, забивав порожнини навколо. Інколи цілком видихав повітря з легень, щоб поміститися в чергову щілину. Втрачав свідомість від знесилення, а коли повертався до тями, продовжував рух. Бо синє манило, буквально тягло вперед.

У нескінченному тісному лабіринті не важило, як повертатиметься з повним бурдюком потім, не замислювався, – якщо на звороті примарний поводир не підсвітить, як знайде дорогу в повній темряві. Колишнє бажання залишатися в ситій домівці й користатися привілеями обраного здавалося нереальним далеким, чужим, з іншого життя. Зараз Юнт прагнув єдиного – добратися до кореня, ніби це найважливіша річ на світі. Але не тому, що від нього залежало виживання племені, не тому, що без соку сам втратить привілей здорового глузду. Щось важливіше стояло на кону. Його туди тягло інше. Потреба бути поруч. Невидимий поклик, якому несила пручатися. Поклик нового дому.

– Мушу пролізти, – бурмотів у глухе нутро гори. – Мушу.

Синє линуло і за ним повз чоловік.

***

Нарешті пошарпаний і знесилений Юнт ввалився у велику камеру. Майже ідеально кругла, з рівними довгастими слідами по всьому об’єму вона здавалася рукотворною. Ніби прадавній майстер видовбав її чудернацьким інструментом у самому серці скелі. Можливо, котрийсь із його попередників, а чи й кожен докладався до спільної справи.

Стіни оздоблювали малюнки. Зображення дерева з коренем у печері виділялося розміром. Приблизно в людський зріст воно розташувалося на протилежній від лазу стіні. Були й інші. Очерет, риба, озерні почвари, люди з великими білими очима й бурдюками – весь його світ. Страшні й прекрасні, зрозумілі й спотворені. Та якою б величною не здавалася печера, вона блякла перед сяйвом і тим, звідки воно линуло.

Склепіння не мало слідів обробки, вся стеля була всипана довгастими утвореннями. Десь більшими, десь меншими, грубими й тонкими, закрученими чи рівними. Коріння. Коріння дерева з блукаючого лісу. Широке, могутнє, величне. Зовсім не таке, як малювала уява. Зовсім не таке, як в очерету. Куди очерету братися до коріння справжнього дерева? До коріння, що несе священний живильний сік – нектар, що досі дозволяє племені жевріти.

Найтовщий і найрівніший звисав найнижче. Юнт підстрибнув, щоб вхопитися, але до кінчика не дістав. Пробував знову і знову, знизу і відштовхуючись від стіни – все марно. Але дивне, непритаманне до цього відчуття наповнило душу – спокій. Попри відсутність соку, попри примарність сподівань дотягнутися до коріння, Юнт ніби виконав справу. Справжнє відчуття завершеності. Відчуття виконаного обов’язку. Перед очима стояли приречені люди, Прот, Лот, Дорун – вони сподівалися на нього, чекали повернення, полягли задля успіху його мети. Але він не відчував до них абсолютно нічого, як рівно нічого не відчував і до себе. Лише виконане призначення, до якого його готували все життя. Абсурдне твердження, зважаючи, що мета – не дійти, а повернутися. Але чи мав він тепер відношення до них? До колишнього існування? У чому сенс дурних згадок?

– Я обраний, я вище них. Моє місце тут.

Чарівний аромат пестив носа, барви мінилися від блідо-рожевої до темно-пурпурової, заворожували чарівністю сильніше за найзорянішу ніч над островами, нутрощі скелі тихо шепотіли між собою, мов наспівували колискову. Юнт розчинявся у своїх сприйняттях, розтікався в блаженстві. Намагався осягнути, що з ним відбувалося, але не міг знайти пояснення, не міг підібрати слів, просто дозволив собі бути щасливим. Усмішка на вустах ставала все ширшою, повіки все важчими, зморений довгим переходом і ейфорією знайдення, Юнт заснув.

Уві сні він був рибою. Намагався пливти, але сильний потік води постійно зносив назад, туди, де розросталася темрява, де чекало щось невідоме й страшне. Уява не могла намалювати щось конкретне, але навіть образу було досить, щоб гнати вперед. Тільки попереду був рятунок і Юнт несамовито прагнув до нього, маневрував між підводного бескеття, що перекривало течію, ухилявся від довгих потвор, що зжерли Прота, тримався подалі від нір, ковтав лише крихти, що потрапляли до рота. Та каламутна вода таки підловила. Одна з химер несподівано кинулася з мулу, вхопила за хвіст, піднесла над водою. Цього разу не шарпала, не намагалася заковтнути, просто чекала, коли Юнт сконає без води у тому самому зеленому світінні, що дерло легені й виїдало очі. А рідина, мов передвісник близької смерті, так і падала на валуни – крап, крап, крап, відраховуючи миті до близького кінця. Юнт пручався, крутився, заглядав уперед, до мети, звідки його кликали, де його чекали. Десь там росло дерево, яке дарувало життя. Він вчергове шарпнувся, вирвався з пащеки й полетів донизу. Махав хвостом, плавцями, прагнув до цілі. Вода стрімко наближалася і в момент удару Юнт розплющив очі.

У печері крапало. Нерухомі донедавна корінці зараз ніби ожили, їхні кінчики набухали, все виразніше проступали білим, сочилися, наливалися вагою, раз по раз зривалися кульками додолу. Обраний засміявся, здійняв руки до стелі, ніби побачив найграндіознішу феєрію в житті. Видовище дійсно заворожувало. Хотілося долучитися. Стати під імпровізований неквапливий дощ, вмитися цілющим бальзамом. А ще краще – лягти на підлогу, розкрити рота, ловити краплі й лежати так вічність. Цілком злитися з видінням, що бачив і чув, втілити обраність в абсолют.

Юнт облизав губи. На противагу спокусі проковтнути бодай краплю, на задвірках пам’яті шкребли застережні слова хоронителя, що навіть вона залюбки вб’є. Ніби навмисно, щоб посіяти щебільший сумнів, попід стінами чітко проявилися непримітні раніше рештки розпорошених людських скелетів – попередників, яким не судилося повернутися.

– Але ж ти вже раз збрехав, Доруне, – заперечив пошепки. – Чи не чергова це брехня?

Юнт підставив долоню. Від удару крапля розлетілася, залишивши по собі крихітний мокрий слід.

– Менше за краплю, – пробурмотів, ніби у виправдання.

Виставив язика, приклав до долоні, повільно повів по чорній від бруду й крові шкірі, закрив повіки в очікуванні насолоди. Перед очима розліталися іскри, спалахи перетворювалися у покручені фіолетові фігури, що безперервно перетікали одна в одну. Він летів між них, крізь них, разом з ними. Все швидше й швидше. Пірнав у непроглядну пітьму водовертей, злітав у вись до незвіданих формувань, падав на дно найглибших чорних дір, від швидкості в очах зливалося, двоїлося й троїлося. Хотілося прикритися, пригальмувати, стишитися, але політ тільки набирав гонитви. Від карколомних віражів підступила нудота, шлях настільки розмазало, що від нього залишилася тільки густа тьмяна пляма, що миготіла іскрами. А тоді й спалахи зникли, лишивши тільки морок.

***

Юнт зомлів, а коли повернувся до тями, почув шум каміння. Воно товклося, стукотіло, котилося, ковзало, кришилося. Звуки лунали звідусіль. Ніби сама гора зрушила з місця й падала на голову. Світ перед очима все ще закладав кола, блювота, яка вкривала добру частину долівки й тіла, смерділа кислим. Щоб втримати рівновагу, Юнт звівся навкарачки, обома руками вперся в землю, сфокусував погляд на великому бурдюку, що спертий на стіну під корінням до цього часу наповнився майже повністю. Сік брижами трусився в самій горловині. Десь згори, куди ніяк не вдавалося звести очі, де склепіння химерно грало тінями від коріння, кілька кругляків впало біля стіни з намальованим деревом.

Юнт напружився, придивився – приблизно на рівні зросту темнів отвір. Марилося, що новоутворення видовжувалося й злегка пульсувало. Юнт спробував наблизитися, роздивитися. Та допіру прорачкував кілька кроків, з діри стрімким потоком хлинув сель, сильним ударом збив з ніг. Грудки лопотіли по тілу, смердюча рідка трина накрила з головою. Липка суспензія норовила обволокти, потрапити до рота й носа. Коли напір нарешті перервався, Юнт відплювався, втер очі. Та повністю заволока не зійшла. Навпаки, перед очі постала нова примара.

У печеру крізь отвір тислася істота. Схожий на вгодованого хробака покруч звивався, переднім кінцем, ніби зачув запах соку, тягнувся до кореня. Товщиною з Юнтові плечі й довжиною на кілька ліктів більшою за його зріст потвора всією масою гепнулася на долівку. Виразно чвакнуло і, змішуючись з брудом, дном склепу полилася руда грудкувата потерть. Перед хробака помітно опав, репнута шкіра, як на такі габарити, здавалася надзвичайно тонкою і ніжною. Тварюка в передсмертній агонії борсалася, ялозила по підлозі, розмазуючи слиз.

Спираючись на стіну, Юнт звівся на ноги, налапав ножа. Навіть при смерті тварюка не притуплювала панічний страх. Чоловік закляк, не ризикуючи наближатися. Оболонка черва звивалася все виразніше, ніби той і не думав конати. Рух всередині настирливо рвався назовні. Нарешті плівка у верхній частині сильно напнулася й луснула. З кокона повільно здійнялася двонога постать з довгими, сегментованими лапами, вкритими зазубреними шпичаками, спина поросла рівними рядами горбів, голова сплюснута, мов у рибини, тільки в горизонтальній площині. Нетвердою ходою воно попрямувало в центр схованки.

Юнт натомість відступив, боявся видатись навіть найменшим звуком. Але істота й не зважала на довколишній розгардіяш – цілком зосередилася на корінні.

Монстр не просто діставав руками, він тягнувся кривим зубатим ротом. Юнт не вірив власним очам. Страховисько посміло лізти до його кореня. До найсвітлішого, що трапилося з ним у житті, до самого сенсу існування. Юнт не дав завершити почате, налетів і увігнав потвору у стіну. Під вагою хруснуло, мов тонкий риб’ячий хребет у чіпких пальцях. Безліч лап і ніг водночас лупцювали чоловіка, але удари, на диво, не завдавали клопоту. Тільки відчайдушний крик, який резонував печерою, буравив голову й зводив з розуму. Здавалося, сам склеп гуркотів.

Масивний скривавлений кулак вперіщив по морді. Від голови відлетіла тонка пластинка, вдарившись об кам’яницю, вона в кількох місцях трісла. Та писк не припинився, зі стелі сипався пил, дріботіли камінці. Юнт замахнувся ще раз, але застиг зі здійнятою правицею. Обличчя виявилося безносе, з випнутою нижньою щелепою, з якої стирчали гострі, втім, на позір ніби зогнилі зуби сірого кольору, форма кутаста, з різкими прямими лініями, мов витесана з породи, і очі – білі-білі, з розмитими зіницями, точно як у самого Юнта. Ніби його теж все життя готували до походу, напуваючи соком.

Обраний спантеличено закляк, з нори поряд випав ще один хробак, а за ним з’явився ще один. Скориставшись послабленням, химера вперлася нижніми кінцівками чоловіку в груди й штовхнула. Той відступив на кілька кроків, не здатен цілком усвідомити, що бачить – огидну почвару, яка посміла порушити гармонію єднання, чи виплід породженої соком уяви.

– Я обраний! Ніхто більше. Я, тільки я! Усі геть!

Вихопив ножа, вклався в замах всією силою. Удар припав у груди. Та кістка, з якої колись давно зробили його зброю, трісла й обламалася, на панцирі залишилася ледь помітна борозна. Створіння вчергове відмахнулося і цього разу розпороло шпичаком плече. Поряд звелося ще одне страховисько. Третє рвало кокон. З дір продовжували лізти інші. Ціла зграя. Цілий виводок.

Кулаки збивали їх з ніг, але зайди стрімко зводилися й продовжували напирати. Намагалися дотягнутися до кореня. Ніби не помічали перешкод, не зважали на біль. Ніби щось їх манило – непереборна сила, яка за покликом привела в печеру і Юнта. Кількість росла й обраний не встигав. Кілька прорвалося, решта не відставала, не помічаючи стукотіння по порожнистих тілах. Наввипередки мостилися під корінням, хапалися ротами й починали ссати.

– Ні, – захрипів Юнт. – Моє, все моє! – долоня стисла зламок ножа, чоловік тінню метнуся до найближчої потвори. Не став бити одразу. Розрізнив тонку, як кисть дитини, шию. З усього маху черкнув по ній.

Беньки округлилися, всі три пари рук схопилися за рану. Та замість падіння чудовисько різко завдали удару у відповідь. Око Юнта луснуло, як кривава булька, що надулася на губах Прота на березі озера, щоку розідрало. Чоловік повалився на залиту рідким смердючим місивом підлогу. Верещав від болю, але ніхто його не чув. Десятки ніг, не зважаючи, товклися по людині. Потвори глитали поживний сік великими ковтками й ніби одразу важчали й росли. Пластини на тілах розходилися, плоть під ними розпирало. Бризки багнюки заливали єдине око, але Юнт був певен, що горби на спинах теж тріщали. З них вилазили непримітні поки відростки, які Юнт вже бачив. Прямо там, в печері, на одній зі стін, на тій, що проти входу. 

– Ні, – стогнав він, – ні, це я обраний.

Юнт повернув голову до підлоги, на якій лежав, сподівався відшукати ще бодай кілька чистих крапель. Приєднатися до трапези. Доєднатися, до чого встиг лише доторкнутися. Все безнадійно змішалося, але чоловік все одно сьорбав руду юшку.

Уламки продовжувало сипатися, але розум Юнта вже затьмарювався. Він бачив, як корінці віддалялися, підносилися разом зі створіннями, які вперто намагалися триматися ротами, але все ж відпадали назад. Деякі просто на нього, ламаючи й без того почавлені кістки й ребра. Склепіння цілком здійнялося вгору. Воно розчинялося в пітьмі й одночасно єдналося з чимось більшим, ставало частиною величезного фону, що химерно рухався і стукотів камінням.

Ніби примара з-за гори виступив місяць, а потім за мить знову за нею заховався. Юнт важко усвідомлював бачене, бо здавалося, що насправді рухалося не світило, а сама гора. А тоді під величезний гуркіт всипаний купою дерев схил розвернувся і зник з поля зору. Натомість до ями наблизилася голова, як дві краплі води схожа на голови виродків, що вперто чавили його лапами. Лише в сотні разів більша. Навіть очі були достоту такими ж.

Між брил-зубів висунувся довгий розгалужений язик, ковзнув виводком. У горлянці заскреготало жорнами. В унісон заклекотіло у відповідь. Ніби мати пестила дітей, а ті тішилися й відказували взаємністю. Так воно й було. Розмиті очі, паростки майбутніх дерев на спинах, ссання соку, який насправді не сік, а молоко. І навіть вторгнення в печеру не вторгнення, а народження. Юнт похолов, бо в логічному ланцюжку була одна хибна ланка – він сам. Ким же він був в такому разі? Обраним, який мав здобути життєво важливу реліквію для власного народу? Особливим, який мав злитися з чимось вищим в екстазі насолоди? Чи дурним Юнтом, який глитав молоко гігантської потвори разом з її вилупками?

Один за одним всі, хто тупцяв у гнізді, вискакували у пітьму, аж поки не лишився сам Юнт. Громаддя наблизилося ближче. Висунуло язика й облизало вже його. Холодним, мов граніт, і мокрим, мов озеро. У глибинах скелі заспівало і Юнт зрозумів. Його кликали з собою, його признали за свого, обрали, бо ж він і так обраний. Тепер по-справжньому обраний. І це невимовно тішило.

Велетень здійнявся і, хитаючи блукаючим лісом на спині, рушив у темряву. Вдалині від гір відривалися й інші, всі вони двигтіли землею і небом, торуючи собі шлях деінде, щоб через п’ять сезонів, прикликані невидимою силою і природним обов’язком, знову повернутися сюди.

Юнт і собі лаштувався в дорогу. Сьорбнув трохи соку, щоб відновити сили, прикрив очі, щоб закарбувати момент. Але під повіками стояв тільки старий горбатий Дорун з бурдюком цілющого соку і складеними пальцями піднесеними до лоба.