Безрука Лутієн
Далі стежки не було. Рубі спинилась і завмерла, напружено вдивляючись в лісові хащі. Що робити? Куди йти? Вперед? Чи краще повернутись?
«Спробуй знайти трохи ягід живоглоду, — оживав в пам’яті голос тітки Ядвиги, — хоча б пів кошика назбирай. Я не можу витратити всі мої запаси на одну лише твою матір. Надто довго вже вона нездужає, а у селі ж іще повно людей, і зима попереду…» На цих словах тітка знічено відводила погляд, та Рубі все розуміла: цілителька, на яку сподівається ціле село, і справді не могла дозволити собі витратити всі запаси цілющих ягід на одну-єдину людину. Навіть якщо та людина доводиться їй рідною сестрою.
Рубі опустила погляд на свій майже пустий кошик і стиха зітхнула. Хоч і ходила лісом ледь не півдня, хоч і обійшла всі дозволені території, та весь її здобуток з легкістю вмістився б у жмені — п’ять крихітних червоних ягідок (мабуть, жителі навколишніх сіл і птахи постарались). Цього і на день не вистачить.
Ні, повернутись вона не могла.
Але й зробити крок вперед не наважувалась. Чомусь саме зараз в пам’яті з такою легкістю спливали всі ті жаскі оповідки, які так часто переповідали один одному односельці, і до яких Рубі, здавалось, ніколи особливо і не прислухалась. Про страшне чудовисько, що полювало на самотніх подорожніх, які мали нещастя зайти надто далеко в ліс. Правда то була чи ні, ніхто не знав, але люди дійсно зникали. Нечасто, раз чи два на рік, але зникали. І ніхто ніколи більше не знаходив жодного їхнього сліду.
Щоправда і жодного сліду чудовиська ніхто ніколи не знаходив. Були лиш слова місцевого дивакуватого чолов’яги на ім’я Барк, які він повторював щоразу після чергового зникнення: «Це павук. Гігантський павук. Чорнючий як ніч, великий, як теля — це він коїть. Я колись, років вже, мабуть, п’ятнадцять тому, бачив як він напав у лісі на Талку. Схопив і швидко-швидко поволік десь туди, в бік Лихої гори. Добре, що хоч мене не помітив, я за лозою ховався».
Ніхто не знав, чого Барк ховався за тою лозою, і справді бачив він павука чи привиділось йому, але Талка таки безслідно зникла. Як і багато інших людей. Тож зрештою старости навколишніх сіл впровадили неписане правило, що забороняло мешканцям ходити вглиб лісу. Відтоді — вже нібито другий рік пішов — загадкові зникнення припинились.
Звісно, Рубі розуміла, що мала б іти додому. Але не могла. Справді не могла. Бо перед очима стояв образ змученої хворобою неньки, що лежала на благенькому ліжку, знемагаючи від лихоманки. Рубі мусила знайти хоча б ще кілька пригорщ тих клятих ягід!
І, глибоко вдихнувши, ніби перед зануренням у воду, дівчина щільніше закуталась в подарований минулоріч матусею червонястий шерстяний шалик і зробила крок вперед. Зрештою, вона не заходитиме надто далеко. І буде вкрай обережною. Прислухатиметься до кожного шелесту і якщо що — швиденько дремене геть.
Так підбадьорюючи саму себе Рубі крокувала вглиб лісу. Обережно ступала поміж поламаних гілок, обминала кущі, і уважно роззиралась — чи бува не покажуться десь знайомі червоні ягідки. А вже, мабуть, кроків за сто і справді відчула себе спокійніше: вона вже тут, в забороненій частині лісу, а нічого не змінилось. Так само щебечуть пташки в верхів’ях дерев, так само пробиваються поміж гілля бліді осінні промені сонця, так само м’яко шелестить листям легенький вітерець. Все гаразд. Все добре.
І відчуття безпеки знов повернулось. «Немає ніякого чудовиська, — прошепотіла беззвучно сама собі Рубі. — Дурний Барк говорить аби говорити, а люди вірять… Якби було чудовисько, то жертв було б більше. І не лише в лісі, селам би теж дісталось. То вовки! Всього лиш вовки. А мені вовки не страшні».
Рубі навіть всміхнулась, втішена осяянням, і покрокувала впевненіше. Звісно, звичайні вовки творили ті всі біди! А Рубі їх не боялась, адже в кишені її плаща лежала, як і завжди, дрібка вимоченого в вовчій крові і заговореного тіткою сушеного чортополоху, що мав надійно відлякувати звірів. Все з нею буде гаразд. І з матінкою також, тому що повертатись додому, не назбиравши повний кошик цілющих ягід, Рубі вже не збиралась.
І ніби нагорода за її заповзятість, незабаром перед очима постала галявина, на краю якої ріс величезний кущ живоглоду. Зверху віти теж були голі, та знизу ягоди лишились. Небагато, з десяток, але вони були — видно, не помітили птахи.
Рубі кинулась до куща, вже й не згадуючи про свій недавній намір рухатись беззвучно. Щасливо всміхаючись, присіла, поставила кошик поруч і взялась акуратно, щоб не розчавити, рвати ягідки. Та коли за кілька хвилин, перемістивши дорогоцінний здобуток в кошик, Рубі підвелась, усмішка миттю зникла з її обличчя: галявина, на якій вона стояла, була тепер обгороджена. Справді, обгороджена, наче невеличкий загін для овець, от тільки як могло це статись всього за кілька хвилин? А головне, хто б і для чого став огороджувати галявину? Та ще й таким дивним… чимось. Рубі на знала, як назвати те, на що дивилась. Огорожа була ніби з пряжі. Ніби з товстої, шерстяної пряжі, якою хтось взяв і обмотав дерева навколо галявини. І навколо Рубі.
Яка ж нісенітниця, промайнуло в голові Рубі, а груди стис холодний обруч ірраціонального страху. Дівчина повільно обернулась і… скрикнула. Спершу коротко, здавлено, а потім голосно, пронизливо і крик той був сповнений невимовного жаху.
То була не пряжа. То була велетенська павутина. І вона повністю оплітала галявину, не лишаючи шансів на втечу. А на павутині, ледь похитуючись від вітру, сидів чорний гігантський павук. І всі його шість очей незмигно дивились на Рубі...
*
Рубі не знала, скільки часу минуло. Вона просто стояла і дивилась в очі чудовиську. Вона навіть закричати не могла. Страх паралізовував, розповзався тілом, позбавляв волі і навіть голосу. Хотілось лише одного — щоб все це виявилось дурним сном. Але секунди минали одна за одною, а Рубі так і стояла на оплетеній павутинням галявині навпроти величезного павучища, що продовжував витріщатись на неї.
Та раптом дівчину осяяло: він не нападає! Він досі не кинувся на неї, він просто сидить і наче чекає на щось. Але на що? Невже він, наче ті крихітні павучки, що ховались зазвичай по закутках у хліві, чекає, поки вона потрапить у павутиння?..
Тоді, може, не все ще втрачено?
Рубі повільно відвела погляд від чудовиська, роззирнулась, а потім так само повільно і обережно ступила крок назад. Знов поглянула на павука — він не зреагував. Ще крок. Потім ще і ще.
От тільки що це дасть? Що робитиме вона, коли дійде до протилежного кінця галявини? Гігантське павутиння виглядало достатньо міцним, щоб втримати таку худеньку дівчину, якою була Рубі. Перестрибнути не вийде — висотою воно їй майже по шию. І наче у відповідь на думки дівчини, під ногою щось раптом хруснуло. Рубі глянула вниз — гілка. В грудях ворухнулась надія.
Далі Рубі діяла швидко: миттю схопила гілку і прожогом кинулась до павутиння. Вона просто розірве його гілкою. А потім побіжить. Полетить. Так швидко, як тільки зможе.
Лиш би спрацювало, повторювала вона собі подумки, лиш би врятуватись.
— Стій!
Від несподіванки Рубі і справді зупинилась. До павутиння лишалось не більше двох кроків, а вона завмерла на місці з войовничо піднятою гілкою, намагаючись зрозуміти, кому належав той голос. Довго гадати не довелось: прямо навпроти неї, тільки з іншої сторони виплетених чудовиськом тенет, стояв незнайомий юнак. Статний, дорого вбраний — точно не з простолюдинів.
— Не роби цього, — продовжував юнак, кивнувши на гілляку, яку Рубі все ще міцно стискала побілілими пальцями. — Все одно не вдасться — павутиння занадто міцне. Тільки розлютиш павука. І тоді… не впевнений, що встигну допомогти.
В голові Рубі встигло промайнути багато думок з моменту його появи. Наприклад, як він тут опинився? Чому його анітрохи не лякає моторошне чудовисько за її спиною? Чому воно навіть не дивує його? Та варто було прозвучати останній фразі, як всі ті запитання поступились місцем одному-єдиному іншому запитанню.
— Ти… можеш допомогти?..
Юнак злегка всміхнувся і кивнув. У нього була приємна усмішка.
Далі його обличчя стало серйозним і зосередженим, правицю він підніс догори, затримав там на мить, а потім повільно провів нею вбік і вниз, ніби креслячи в повітрі якийсь символ. Потім прошепотів щось, змахнув рукою в бік павука, і до вух Рубі донісся тихий жалібний писк, а потім глухий стук. Дівчина обернулась і не повірила очам: павук, задерши догори огидні волохаті лапи, нерухомо лежав на прив’ялій траві.
Чари… І неабиякі! Не порівняти з усіма тими замовляннями, які використовувала тітка Ядвига для підсилення цілющих властивостей трав і ягід. Щоправда тітка і не прагнула ніколи оволодіти Великою Магією. Більше того, вона відгукувалась про неї і про тих, хто нею володів, з неприхованою неприязню. «Знай: чим більша магічна сила, — говорила вона небозі, — тим вища за неї плата. Кривавіша і страшніша. Тож тримайся, дитино, від справжніх чаклунів подалі. Недобрі вони люди». Та перший справжній чаклун, який зустрівся Рубі, врятував їй життя. То як було їй не забути тітчині настанови?
Тим часом рятівник вималював у повітрі ще якийсь символ, прошепотів закляття і… павутиння, що оплітало галявину зникло, наче його і не було. Зник і павук. Рубі тихенько охнула і захоплено поглянула на чаклуна.
— Дякую, пане, — прошепотіла вона і зніяковіло всміхнулась. Тепер, коли павутиння не розділяло їх, коли небезпека була позаду, вона не змогла не відмітити, який він був вродливий.
— Називай мене Якобом, — мовив чаклун. — А тебе як звати?
— Рубі.
— Рубі… — замислено повторив він, ніби пробуючи звучання на смак, а потім поцікавився: — Що ж ти робила на самоті у самому серці лісу, Рубі?
І лиш тепер дівчина раптом усвідомила, що в руках у неї немає кошика з дорогоцінними ягодами. Рвучко обернулась — так і є, лишився під кущем.
— Ягоди живоглоду шукала? — здогадався Якоб, прослідкувавши, мабуть, за її рухом.
Рубі кивнула і поспішила до кошика. Десь на два дні її здобутку мало вистачити, а потім… вона не знала, що потім.
— Мабуть, хворіє хтось дуже дорогий для тебе, — сказав співчутливо Якоб, і Рубі знов кивнула. Потім він зробив кілька кроків назустріч і, заглянувши в кошик, скрушно хитнув головою:
— Надовго не вистачить.
— Не вистачить… — зітхнула дівчина.
Вона мусила щось вигадати, мусила дістати ще ягід. От тільки як? Де? І раптом, ніби прочитавши її думки, Якоб запропонував:
— Якщо хочеш — ходи зі мною. У мене вдома є багато сушених ягід живоглоду. Візьмеш скільки забажаєш.
Рубі підвела на нього здивований погляд: вродливе обличчя світилось доброзичливістю. Невже їй аж настільки щастить? Хіба так буває?
Вона, звісно ж, збиралась погодитись. Вона б і погодилась, якби раптом в пам’яті знов не ожив тітчин голос: «Тримайся подалі від чарівників. Недобрі вони люди». В грудях ворухнулось якесь неприємне, тривожне відчуття: може, все ж варто прислухатись? Зазвичай тітчині поради виявлялись правильними і доречними. Тільки Рубі не завжди розуміла це вчасно. Що, як і це той випадок?
І слово «так» завмерло на її губах.
— Дякую, але… ні, — витиснула вона з себе, все ще не знаючи, чи правильно вчиняє. — Мені… треба додому.
— Чому? — тепер прийшла черга Якоба дивуватись. Та за мить його погляд зблиснув здогадкою: — Невже ти… боїшся мене?
— Я не боюсь.
— Ні? — він прискіпливо свердлив її поглядом. — То тобі не потрібні ягоди?
Потрібні, звісно! Дуже потрібні. Може, варто все ж передумати? Вона ж пошкодує, що відмовилась, щойно переступить поріг дому і побачить хвору матір. Вона, мабуть, вже починала шкодувати.
— Ти можеш довіритись мені,— тихо заговорив знов Якоб, підступивши ще на півкроку ближче. — Я справді хочу допомогти. Ти можеш піти зі мною, Рубі, не треба боятись. Подумай: якби я хотів заподіяти тобі щось лихе, що б завадило мені зробити це тут і зараз? Але ж я тебе і пальцем не торкнувся. І не торкнусь, обіцяю.
І вона здалась. Тому що це й справді було так: якби хотів нашкодити — ніхто не завадив би йому зробити це тут, в глибині лісу, де ніхто не побачить їх і не почує, окрім, хіба що, вовків. А ще тому що коли він стояв ось так близько у неї якось дивно, але так приємно тріпотіло серце.
— Гаразд, — кивнула зрештою Рубі. — Я піду з тобою. І… дякую тобі все, Якобе.
Чаклун всміхнувся своєю чарівливою усмішкою і вони рушили: він попереду, Рубі — слідом за ним. На душі у неї було тепло — вона відчувала, що прийняла правильне рішення.
Якийсь час йшли мовчки. Рубі була зачудована неймовірною здатністю Якоба рухатись швидко і водночас практично беззвучно — найкращі мисливці позаздрили б. Але, думала вона собі, можливо, для чаклунів це дрібниця. Як для тітки замовити скалку, щоб вискочила з-під нігтя. Згадка про тітку відізвалась неприємним лоскотом в грудях — вона лютувала б, якби дізналась, що Рубі зараз робить. Та, на щастя, коли вона дізнається, сенсу лютувати вже не буде — Рубі буде вдома, та ще й з повним кошиком таких потрібних зараз цілющих ягід. Рубі тихесенько засміялась своїм гарним думкам. Але, схоже, все ж не достатньо тихо — Якоб почув. Він обернувся на мить, потім відступив трохи вбік, зупинився і, коли Рубі порівнялась з ним, покрокував поруч.
— Сподіваюсь, не з мене смієшся? — запитав він, жартівливо насупившись. Він був милий. І гарний. Він подобався Рубі все більше.
— Ні, — запевнила вона, — просто уявила, які раді всі будуть вдома, коли я принесу повний кошик ягід. І матінка, і тітка. Тільки тітці краще не знати, де я їх взяла.
— Чому ж?
— Вона завжди мені каже: тримайся подалі від чаклунів, особливо могутніх, бо вони лихі…
— Он як? — Якоб натягнуто всміхнувся, схоже, така характеристика не надто його порадувала. — У неї був неприємний досвід спілкування з чаклунами?
— Ні. Зовсім ні. Це все через кривавий обряд поповнення магічної сили. — Від зустрічі з чудовиськом Рубі вже встигла оговтатись і тепер, як завжди, була рада поговорити. Лиш би хто слухав. А Якоб явно слухав, і уважно, тож вона продовжила: — Моя тітка теж знається на чарах. Не так як ти, звичайно. Зовсім трохи — трави замовляє, зілля готує… Але обряд мусить проводити. Двічі на рік.
Згадавши той кривавий обряд, Рубі бридливо зморщила носа. Колись вона випадково стала його свідком і досі не могла забути: тітка підвішувала живу курку головою вниз, обскубувала, робила невеликий надріз і пила її кров. Пила аж допоки курка не переставала тріпатись… Це було жахливо і жорстоко, але в тому весь сенс: кров жертви має наповнитись болем, жахом — тільки така кров дасть достатньо магічної сили тому, хто її вип’є…
— І тому тітка каже, що добра людина чаклуном не стане, — підсумувала Рубі, а потім додала: — Але я так не вважаю.
— Радий чути, — відповів Якоб.
На тому розмова стихла, а Рубі знов заглибилась в думки. Вона навіть уявити не могла, як не намагалась, що Якоб проводить такий жорстокий обряд. Хоча вона б і тітку, яка мордує курку не змогла уявити, якби не бачила то на власні очі… «Я плачу жахливу ціну, — говорила тітка, — магічна сила калічить душу, спотворює тіло, але я знаю заради чого це роблю. Заради всіх вас». І це була правда. Тітка Ядвига завжди всім допомагала, про всіх дбала. Окрім себе. Навіть заміжня ніколи не була. «Та куди мені?» — вміхалася ніяково, потираючи велику бородавку на підборідді — їх у неї з кожним роком з’являлось все більше і більше. Вона говорила, що це теж плата за магію, наслідок темного обряду. Як і шкіра, що з кожним роком набувала все виразнішого зеленаво-землистого відтінку.
Рубі скоса зиркнула на Якоба. На його досконалому обличчі поки що не було жодного сліду темних обрядів. Можливо, він недавно став чаклуном? Він же зовсім юний, може, років на три старший за Рубі, якій весною минуло шістнадцять. Може, він і не знає про наслідки? Ні, навряд чи. Хтось же був його наставником, хтось вчив його, ділився власним досвідом. Але тоді заради чого він це робить? «Я знаю, заради чого я плачу свою ціну, — згадались знов слова тітки, — а ті, хто платять за вміння позбавити життя єдиним порухом руки чи прикликати ману, яку не відрізниш від сущого — для чого їм ті уміння? Не для добра. Вбивста, ошуканство — то все точно не для добра».
І все ж вміння Якоба вбивати єдиним порухом руки врятувало життя Рубі. Тітка помилилась: будь-яке вміння можна використати для добра.
Та це не пояснювало, що штовхнуло Якоба обрати такий шлях. Мала бути якась серйозна причина. Та хіба стане він ділитися нею з ледь знайомою дівчиною?
— Я б мабуть ніколи не наважилась… — мовила вона. — Ніколи б не наважилась стати чаклункою.
Звісно, у неї, напевно, і задатків для цього не було. Та перевіряти Рубі не збиралась.
— Значить у тебе ніколи не було великою мрії, заради якої ти готова на все, — аж надто серйозним тоном відповів Якоб.
Можливо він мав рацію.
— А в тебе є?
Якоб кивнув.
— І магія допоможе її здійснити?
Він спинився, поглянув Рубі в очі.
— Вже допомогла. — І перш ніж Рубі встигла запитати ще щось, він вказав рукою вліво і сказав: — Ми майже на місці.
Рубі лиш тепер помітила, що вони вже на узліссі. А трохи далі височіла Лиха гора. І жодного натяку на якесь поселення поруч. Щось схоже на легку тривогу ворухнулось в грудях.
— Ти живеш десь неподалік?
— Так.
Тепер Якоб вказав рукою на гору, що виднілась поміж дерев. Тривога в грудях стала відчутніша, поповзла до горла.
— На Лихій горі?!
— Ви звете її Лихою? — Якоб здивовано підняв брови.
Так, гору називали Лихою. Тому що там стояв похмурий, давно покинутий замок. Говорили, колись років двадцять тому там жив багатий лорд з сином, та одного дня той лорд раптом звільнив усіх слуг, а незабаром, кажуть, кудись зник. Ніхто ніколи його більше не бачив. Тільки син інколи з’являвся, а потім, нібито зник і він. Замок начебто пустував, і бувало, хлопці з ближніх сіл збирались ватагою з наміром підібратись до нього, та це ніколи не вдавалось. Чомусь вони завжди повертались ні з чим. Сердиті і мовчазні. І більше про Лиху гору та замок на ній навіть говорити не хотіли. А коли ще й дивак Барк згадав у своїй розповіді, що гігантський павук потягнув Талку в бік Лихої гори, то охочих не те що піднятись, а й наблизитись до неї, стало ще менше.
— Так, звемо, — підтвердила Рубі. — Колись, кажуть, там діялись якісь недобрі речі. Може й зараз діються.
Якоб всміхнувся.
— Ніхто не може знати, що там діялось. Бо ніхто не може туди просто так потрапити. А люди часом так люблять додумувати те, чого не можуть дізнатись.
Рубі дивилась на цього широко відкритими очима і не розуміла про що він.
— Це мій замок, Рубі, — пояснив чаклун. — Більшість часу він пустує, тому навколо стоїть захист від непрошених відвідувачів. Захист той в кожному, хто ступає на підніжжя гори, пробуджує найпотаємніші страхи, оживляє ті страхи в їхній уяві і зрештою, змушує втікати геть. Ось і весь секрет Лихої гори. Ось чому її бояться. Але тобі – не варто. Тебе запрошую я.
Тривога все ще клубилась всередині, але Рубі намагалась притлумити її. Адже схоже на правду. Хлопці завжди повертались живі і здорові, тільки дуже невдоволені. Такі ж невдоволені йшли і вовки від Рубі, коли якось стрілись їй в лісі: потоптались навколо, поскалили зуби і пішли ні з чим.
— Чортополох… — здогадалась вона.
— Розумничка, — всміхнувся Якоб.
— В мене теж є, — вона дістала щіпку з кишені, — але мій людей не відлякує…
Вона не встигла запитати себе: чому? Не встигла замислитись, що потрібно змінити в приготуванні відлякуючого зілля з чортополоху, щоб він відлякував людей, тому що Якоб несподівано зробив крок до неї:
— І це добре… — майже пошепки мовив він, пронизуючи її поглядом. Погляд цей був надто пильний, але приємний. Особливий. Так на неї ніхто ніколи не дивився. Наче вона центр світу. — Тому що інакше я б не зміг підійти до тебе так близько.
Рубі відчула як спалахнули її щоки. Невже він збирається її поцілувати? Стало страшно, але тільки на мить. В наступну вона зрозуміла, що хотіла б, щоб він це зробив.
Але він не поцілував.
— Пробач, — мовив Якоб голосно, руйнуючи чарівну мить, і відступив на крок назад, — Ходімо. Нам ще треба встигнути повернути тебе додому дотемна.
— Нам? — щоки Рубі спалахнули з новою силою.
— Ти ж не думала, що я дозволю тобі повертатись одній через весь ліс?
Рубі лиш закусила губу. Вона почувалась піднесено. Вона почувалась щасливою. І решту шляху до початку гори пролетіла немовби за спиною мала крила.
— Зараз буде складно, — попередив Якоб, коли вони дійшли до звивистої стежини, що бігла на гору. — Ступиш на стежку і відчуєш дію відлякуючих чарів. Просто намагайся не звертати уваги. Просто сконцентруйся на якихось приємних думках.
І справді, щойно Рубі ступила одною ногою на стежину, як раптом усвідомила, що не може туди піти. Там обов’язково станеться щось жахливе, вона не повернеться звідти. Уява почала малювати одна за одною жахливі картини: ось з замку вибігає десяток велетенських павуків і всі кидаються на неї; ось вона зривається зі стежини, і котиться вниз; ось у Якоба виростають ікла, сам він покривається шерстю, перетворюється на вовка і кидається на неї…
Рубі стріпнула головою. Це все мана. Неправда. Дія чарів. І вона спробувала оживити перед внутрішнім зором той особливий погляд Якоба, яким він дивився на неї там, на узліссі. Спиною побігли мурахи, голова приємно запаморочилась, а жахливі картинки наче трохи поблякли. І вона зробила наступний крок. Потім ще і ще.
— Розумничка, — долинув звідкись ніби з-за пелени голос Якоба. — Ще трохи. Зараз все скінчиться.
І справді, Рубі зробила ще кілька кроків і видіння зникли, лихі передчуття розсіялися, страх відступив. Вони стояли на горі. А перед ними височів похмурий величний замок з темного каменю.
— Сюди, — вказав Якоб на вимощену камінням недоглянуту алейку, що вела до входу. І Рубі пішла. Вона зачудовано вертіла головою, роздивляючись довкола. Справа виднілись облуплені статуї, навколо яких височіли бур’яни, далі починався сад. Точніше те, що колись, мабуть, було садом. Зараз там, посеред крислатих яблунь і черешень, виднілось багато тоненьких, кволеньких, спраглих сонця молодих деревець. І бур’яни, бур’яни…
— Сюди б садівника…
— Можливо, колись. — відповів Якоб. — Якщо з’явиться причина залишатись тут надовше.
Рубі різко повернула обличчя до Якоба. Він знов дивився на неї тим особливим поглядом. Тим поглядом, який примушував почуватись особливою її.
— Нам в ці двері. Заходь, тут не замкнено.
І Рубі слухняно смикнула височенні облуплені двері — справді незамкнено. А навіщо замикати, якщо навколо такий захист?
Всередині все теж було недоглянутим — брудні вікна і підлога, перехняблений стіл по центру кімнати, що колись, мабуть, служила вітальнею. Несхоже було, що тут хоч інколи хтось жив. І ніби в виправдання цього Якоб, який увійшов слідом, взявся пояснювати:
— В цій частині замку я рідко буваю. Тут іди направо, потім коридором прямо і будемо на місці.
Що ж, цілком правдоподібно, подумала Рубі. І зробила крок в коридор, який зрештою привів їх у невеличку кімнатину. Таку ж брудну, як і решта, зате від стіни до стіни заставлену бочками з сушеними ягодами живоглоду!
— Ох… — зірвалось з уст Рубі, і вона повернулась до Якоба. — Дякую.
— Немає за що.
Він якось дивно поглянув на неї — так зазвичай тітка Ядвига дивилась на смертельно хворих, яким вона не в силі була допомогти — і відвернувся. Та Рубі не звернула на це уваги. Перед нею було море цілющих ягід і вона могла взяти стільки, скільки забажає!
Мабуть, з хвилину Рубі просто стояла і дивилась на все те багатство — уявляла, як дивуватиметься тітка і як дякуватиме матінка. І лиш потім підійшла до найближчої бочки, потягнулась рукою до ягід і… бочка раптом зникла. Просто зникла, як мильна бульбашка на воді, коли до неї доторкнешся. Спантеличена Рубі відсмикнула руку і роззирнулась: решта бочок були на місці. Серце тривожно гухкало в грудях, та Рубі не хотіла до нього прислухатись. Сталась якась помилка. Може, їй привиділось, що бочка була там? Може таке бути? Чи ні?
Рука Рубі повільно потягнулась до іншої бочки. Ось же вона — гладенька, круглобока. А ось ягідки… Та коли пальці Рубі мали вхопити верхню ягідку, все знов зникло. Так було й з третьою, і з четвертою бочкою. З усіма. І тут Рубі згадала, як тітка розповідала про чари омани: «…силою бажання прикликають ману, яку не відрізниш від сущого…». Що ж це, як не вони? Але для чого? Навіщо?
Рубі поверулась до Якоба. Він все ще стояв спиною до неї.
— Що це? Ти накликав ману?
Вона намагалась говорити спокійно, але голос не слухався і тремтів. А Якоб навіть не ворухнувся. Ні зараз, ні коли вона голосно покликала його на ім’я. Він так і стояв — тихо й непорушно, заклавши за спину руки і впершись поглядом у невелике вікно під самою стелею.
Передчуваючи недобре, Рубі зрештою підбігла до чаклуна і ткнула пальцем йому в плече. І він зник. Розсіявся в повітрі, точно так само як бочки з живоглодом…
Рубі скрикнула. Роззирнулась — вона була тепер одна в брудній пустій комірчині в замку з поганою славою. А за вікном на землю опускався вечір.
— Та як же це? Та що ж це?... — гарячково шепотіла, відчуваючи, як вкриваються потом її холодні долоні, як повзе поміж пліч страх. — Якщо це такий жарт — то це поганий жарт. Дуже поганий.
І Рубі кинулась до дверей. Вона вискочила в коридор так стрімко, що не встигла зупинитись, побачивши попереду якусь густу світло-сіру масу. Встигла лиш виставити вперед руки і в останню мить зрозуміти, що це. Павутиння.
Від однієї стіни до другої, від підлоги до стелі простягалось гігантське павутиння. А зверху, в кутку під стелею сидів, впершись очиськами в Рубі, велетенський чорний павук.
Невже це відбувалося знову? Вона вже зустрічала павука і дивом врятувалась, а тепер все повторюється? Щоправда на цей раз ситуація була куди гірша: долоні дівчини, які вона інстинктивно виставила перед собою, прилипли до павутиння. І як вона не смикала їх, звільнитись не вдавалось.
А павук не рухався, лиш спостерігав за її потугами. Мабуть, був певен, що їй не звільнитись. Правду кажучи, Рубі теж так здавалось.
Вона смикнулась ще раз. Так сильно, що подарований матусею шалик сповз з плечей у упав на брудну підлогу. А павутиння лиш здригнулось. До очей дівчини підступили сльози. Чому? Чому це знов з нею трапилось? Як їй врятуватись? Де, зрештою, Якоб?
— Якобе… — прошепотіла Рубі знесилено. Тиша у відповідь. І тоді вона закричала: — Якобе! Якобе!
На цей раз відповіддю їй стало якесь тихе потріскування. що йшло від стелі. Рубі підняла голову: павук дрібно здригався в такт потріскуванню. Невже це він… сміється?
— Не треба так кричати, — долинув з кутка неприємний скрипучий голос. — Я Якоб.
*
Рубі не вірила. Дивилась на чудовисько і не могла повірити, що то справді озивалось воно, що воно здатне говорити. А потім раптом звернула увагу, що у чудовиська замало кінцівок, як для павука — всього чотири. До того ж задні були зігнуті в колінах наче… наче людські ноги. Рубі придивилась уважніше — і справді, істота не була павуком. Потворна, з непропорційно великою головою, з роздутим, але все ж схожим на людський, тулубом, з темною, майже чорною шкірою, порослою огидними товстими волосинами… І з цілком людськими очима, під кожним з яких виблискувало ще по одній парі круглих, схожих на павучі очей.
— Ні, ти не Якоб… — слабко крутнула Рубі головою.
— Якоб… Що, таким я подобаюсь тобі менше, Рубі? — в голосі потвори чулась насмішка. — Розумію, собі теж. Тому й тримаю свою свідомість більшість часу в магічному двійнику. Але бачиш, зараз я ослаб, і двійник мій став жалюгідний. Зникає від єдиного доторку, як звичайна ілюзія. — На хвильку потвора змовкла і, здається, навіть зітхнула. — Але сьогодні це зміниться. Сьогодні я поверну свою силу.
Всі три пари очей його збуджено зблиснули, він перебрався по павутинню трохи нижче, і прошепотів:
— Сьогодні я вип’ю всю твою кров. Сьогодні ти помреш.
Рубі стрепенулась, як від удару, прикипіла поглядом до потворного обличчя над собою і не побачила в ньому нічого крім холодної байдужості. Хвиля відчаю і жаху затопила дівчину з головою, вона відчайдушно смикнулась в черговій спробі звільнитись, але нічого не вийшло.
— Боїшся мене? — шепотіло чудовисько. — Бійся. Бійся! Наповнюй свою кров страхом. І мені не доведеться тебе катувати.
Чергова хвиля жаху накрила дівчину, на очах виступили сльози.
— Не треба, Якобе… Молю, відпусти…
Чудовисько тільки заперечно хитнуло головою.
— То невже ти врятував мене там в лісі лише щоб заманити сюди і погубити? — тихо спитала вона.
— Я не рятував тебе, дурненька, — майже лагідно мовила потвора. — Все що ти бачила там — то була ілюзія. Щоб здобути твою довіру і — так, заманити сюди.
Рубі ледь не завила від відчаю. То все в лісі — і павук з його павутиною, і сам Якоб — було звичайною маною, що зникла б від єдиного дотику. Вона могла спокійно піти додому, та замість цього дозволила відвести себе в пастку. Чому — ну чому?! — вона не послухалась мудрої тітки?
— Навіщо тобі це все? — запитала Рубі безбарвним голосом.
— Я ж говорив: щоб жити. Щоб знов створити тілесного магічного двійника і насолоджуватись звичайними радощами життя, які, як ти можеш здогадатись, у цьому тілі недоступні.
Це звучало безглуздо. Він же сам дозволив магічній силі так спотворити своє тіло, а тепер шукає у тій же магії спасіння? І вона має гинути заради цього? Рубі люто стиснула щелепи і ще раз сіпнулась в павутині, та зробила тільки гірше — ліва рука влипла тепер аж по лікоть.
— Чудовисько… — зі злістю вигукнула вона. — Що ж заважало тобі насолоджуватись життям раніше, до того як магія перетворила тебе на потвору?
Якоб здавалось задумався. Може, все ж вдасться достукатись до того, що лишилось у ньому людського?
— Можливо те, що не магія зробила мене потворою? — промовив він зрештою. — Мені ніколи не було місця серед людей. Я мав вибір: змиритись або… або ні. І я не змирився. Я розповім тобі одну історію (часу у нас на щастя вдосталь), а потім ти, гарнесенька і кохана мамина та тітчина дівчинка, подумаєш ще раз, чи тобі мене судити.
І Якоб, не чекаючи згоди, розпочав свою оповідь.
Колись у цьому замку жив Лорд Прауд з двома синами. Щоправда про наявність другого, молодшого сина майже ніхто не знав. Не пощастило, він вродився маленькою огидною почварою і з віком ставав тільки страшнішим — горбатим, низькорослим, кривоногим. А до всього ще й мати померла, народжуючи його. Ну хіба вартий був він чогось, крім зневаги?
Що ж до старшого сина — той був батьківською гордістю. Високий, статний, вродливий. Його батько змалечку скрізь брав з собою — в гості, на полювання, а коли спадкоємець підріс, вони з батьком стали кращими друзями. Про існування молодшого, здавалось, намагались взагалі забути (лиш брат інколи згадував і тільки для того, щоб подражнити). Йому не дозволялось покидати замок, батько жодного разу нікуди його з собою не брав. І це зрозуміло — як таке страховидло комусь покажеш?
Та на щастя молодшого сина в замку була чудова бібліотека. Вона й стала його віддушиною. Книги стало його вікном у світ — через них він заглядав в місця, куди не міг потрапити, через них він пізнавав людей і, навіть, кохання. Він розумів, що в реальності всього того ніколи не станеться, навіть майже змирився. І мабуть, змирився б таки, якби одного разу не наткнувся на рідкісну старовинну книгу про мистецтво чарів. В бібліотеку вона потрапила, мабуть, саме тому, що була дуже рідкісною — батько любив поповнювати полиці такими книгами, неважливо, що в них було написано. Читати б він її не став. Він взагалі не любив читати, як і старший син.
А молодший на кожній сторінці робив для себе нове відкриття. І коли він з’ясував, що з допомогою чарів можливо створити не просто ілюзію, а навіть магічного двійника — він вже знав, що не зупиниться, чого б це не вартувало. Так, він знав про криваву ціну. І довго не думав, хто має стати першими жертвами. Це мали бути улюблені батькові і братові мисливські пси. Він, тобто я — ти вже ж здогадалась, Рубі, що я був тим молодшим братом — ненавидів тих собак. Тому що їх, без сумніву, любили більше, ніж мене.
Загадкова смерть собаки — одного, потім другого — вразила і спантеличила всіх, та на мене ніхто не подумав. Тож я спокійно оволодівав чарами, вперше радіючи, що нікому нема до мене справ, нікого не турбує де я і що роблю. Я вчився створювати ілюзії. Спершу вдавалось поганенько, але з часом все краще й краще. І вже за рік я вперше створив магічного двійника. Я міг бачити його очима, чути його вухами. Від дотику він зникав, як і звичайні ілюзії, але я вірив, що зможу це змінити. Адже в кінці книги було написано, що насправді можливості чарівника не обмежені нічим, окрім сили бажання та ціни, яку він готовий заплатити.
Я хотів зробити свого двійника тілесним. Хотів не лише бачити і чути, хотів відчувати… Хотів мати можливість пережити ним все те, про що читав у книгах...
Але досягти тілесності ніяк не вдавалося. І можливо, так і не вдалося б, якби одного разу, якраз після того, як моєю жертвою став кінь брата, сталась біда. Брат явився до мене, заявив, що здогадується, чим я займаюсь і якщо я не припиню, він знайде на мене управу.
Тієї ж ночі я до останньої краплі випив його кров. І відразу по тому з’ясував, що мій тілесний двійник став нарешті тілесним. Тепер я знав, що потрібно для цього. Це був щасливий день. Але він приніс з собою і проблеми, що потребували рішення. Весь день я провів в подобі брата(мова про магічного двійника, звісно), щоб ніхто не кинувся його шукати, а за той час дізнався, що батько теж підозрює мене у чомусь.
Наступної ночі я випив кров до останньої краплі кров батька. А зранку набрав його подоби і звільнив всіх слуг. Потім, коли лишився сам, поховав тіла батька й брата, а на наступний ранок надав магічному двійнику подоби мого красеня брата і, поставивши захист навколо замку, рушив до столиці. Туди, де нарешті міг почати жити…
І лише один момент трохи псував моє схоже тепер на рай життя: кожні півроку я мусив поповнювати магічну енергію, щоб моє нове тіло не перетворилось знов на ману. Кожні півроку я мусив повертати свідомість у своє потворне первинне тіло, що проводило тепер майже весь час у сплячці, щоб провести обряд поповнення сили. А перед тим мусив, звісно, знайти жертву. Людину — іншого для моїх потреб було недостатньо. Та це, на щастя, було нескладно. Я просто надавав своєму магічному двійнику подобу павука і йшов полювати в ліс. Зазвичай полювання не відбирало багато часу і зусиль. Принаймні, донедавна.
Можливо, ти запитаєш, чому я полював в образі павука, а не, наприклад, вовка? Мабуть тому, що вже після третього обряду поповнення енергії, виконаного з людською кров’ю я помітив, що моє первинне тіло швидко змінювалось. Шкіра темнішала, обростала волосинами, кінцівки викривлювались, а головне — моя слина ставала все густішою і густішою, аж поки одного разу я не збагнув, що можу виплітати з неї павутиння.
Весь мій налагоджений порядок зруйнувався майже рік тому. Я, як завжди, рушив на полювання, але вернувся ні з чим. І на наступний день, і після нього теж — в глибині лісу, де я полював, нікого не було, а підійти надто близько до села і викрити себе я не міг. А одного прекрасного дня сталось жахливе — мій магічний двійник втратив тілесність. Я більше не міг полювати. Запитаєш, може, чому я не йшов у цій подобі? Тому що це тіло слабке. Єдина його сила — плетіння тенет. Справжніх і ілюзорних.
Я слабшав з кожним днем. Мені доводилось пити кров пацюків, щоб хоч примарного двійника могти створити. Він був моєю останньою надією. Тож я надав йому подоби мого вродливого покійного брата і рушив на нове полювання, сподіваючись вже тільки на власний розум і чарівливість брата. Я місяцями блукав лісом, я вже майже втратив надію, а потім… потім зустрів тебе. І зрозумів, що нарешті врятований.
Якоб змовк. Здавалось, така довга оповідь втомила його. А Рубі тепер точно розуміла, що приречена. Хіба пошкодує її той, хто вбив власного брата і батька, а тепер ще й так спокійно про це розповідає? Не пошкодує. Вона вже навіть майже встигла змиритись. Тому, коли він, важко перебираючи кінцівками, рушив до неї, Рубі тільки ледь помітно здригнулась. А коли він, опинившись поряд, схопив кривими пальцями її за волосся і закинув голову назад, відкриваючи шию, дівчина лиш тихо схлипнула і закусила губу.
— Красива… — прошепотів Якоб десь біля її вуха. — Якби ж ми зустрілись за інших обставин…
— Краще я б ми ніколи не зустрічались… — відказала Рубі, закриваючи очі.
— Можливо й так, — погодився чаклун і нахилився до її шиї.
Вона відчула тільки укол, потім боляче не було. Лиш слабкість все більше розливалась тілом. Потім стало тяжче дихати, потім серце прискорило біг, а долоні змокріли. Їй було страшно. Їй знов було страшно, з-під закритих вій котились сльози і так хотілося кричати, хотілося молити про пощаду, що, здається, в якусь мить вона таки пискнула: «Відпусти мене, Якобе. Відпусти, будь ласка…». Але він лиш сильніше відхилив назад її голову і продовжив.
А потім вона раптом відчула себе страшенно втомленою. І стало зовсім байдуже до того що відбувається. Зрештою, вже нічого не зміниш. Потрібно було просто послухати тітку. Тоді. Тепер пізно. Тепер її свідомість повільно, але неминуче поглинала темрява. Щоб ніколи більше вже не відпустити.
*
Перше що він зробив, відкривши очі — простягнув руку до стіни. Доторкнувся, відчув під пальцями холодну грубу поверхню, всміхнувся сам собі. Потім повернувся до павутиння, на якому завмерли дві постаті: потворна павукоподібна в кутку під стелею і бліда, тоненька знизу, в протилежному кутку.
Якоб зітхнув. Підійшов до дівчини, вивільнив з павутиння, і акуратно переніс її ще тепле тіло до стіни. Повільно простягнув руку, витер сльозинку, що завмерла в куточку закритого ока Рубі, потім провів пальцем вниз по щоці, зупинився на мить біля уст.
Зовсім недавно, там, на узліссі, вона так прагнула відчути його доторк… І він теж хотів доторкнутись її, але не міг. А тепер торкається, та їй уже все-одно. Як сумна іронія.
А ось тут, в цьому самому коридорі, вона назвала його чудовиськом. Може, він і справді ним був?
Але що він мав робити? Продовжувати скніти в потворному тілі поруч з батьком, який намагався забути, що має двох дітей, і братом, що ненавидів його? І так до скону? Знаючи, що десь там, за стінами замку, буяє життя, десь там є прекрасний світ, в якому йому, Якобу, місця немає?
Якщо так, то краще він буде чудовиськом.
Якоб різко відняв руку від щоки дівчини, підвівся і розчинився в повітрі. А за мить знов з’явився з іншого боку павутини. Озирнувся востаннє і квапливо покрокував до виходу. Він не хотів провести у цьому похмурому замку ні хвилини більше, ніж це було необхідно. Він не любив його. І так довелось затриматись цього разу надто довго.
Але тепер він вільний. Знов вільний. І світ чекає його.
Світ належить йому.
