Тут немає бога

Сідало сонце, забираючи з собою останнє літнє тепло. На широкій галявині зібралося купка людей, на чолі зі жрецем. Його пишній одяг зі золотими нитками виблискував в променях сонця. Всі ж інші стояли в простому білому одягу, на поясі у кожного висів невеликий ніж. Всі вони були різного віку. Наймолодші були близнята, їм було близько дванадцяти років. Всі зібралися аби пройти священне випробування. Раніше, це було святом, священна брама відкривалася раз на десять років, але це було так давно, що стало легендою. Як закінчилася війна з демонами, не було дужих чоловіків, щоб пройти випробування. Хоч людство і перемогло в тій кривавій війні, демони притаїлися десь між світами. Чекаючи свого часу для повернення.

 Тоді щоб повернути милість Богів священне випробування проводилось кожний рік жеребом. Майже ніхто не повертався живим, окрім сина старости.

 — Сьогодні відкривається брама до священного випробування і ті обранці, що прийшли будуть навіки у пам'яті з пошаною до всієї сім'ї. З нами самі хоробрі і сміливі ..

 Яра не дуже уважно слухала верховного жреця, дивлячись по сторонам. Хоробрі і сміливі це хто? Це дитина, котра лишилась без руки після того як п'яний отець вбив його матір і двох сестер. Вбив би і сина, але чомусь заснув. Або ж двоє сиріт, що взагалі не розуміли що відбувається, їхня мати загинула при повені. На сина старости знов упав жереб. Яра думала, бути поблизу нього.

 Вона була замість своєї хворої сестри Марійки, котра ніяк не могла встати з ліжка, то як вона могла пройти священне випробування. З’явився білий туман, промова жреця підходила до кінця. Яра бачила, як на обличчі сина старости стала ширше посмішка. Він зробив крок у сторону, потім ще один і ще. А потім побіг до селища. Дівчина проводила його очима, доки туман все не поглинув. Зникла земля під ногами, зникли люди навкруги, в решті решт зникло навіть небо. І тільки в повітрі появилася велика дерев’яна брама, що проковтнула всіх людей і звуки разом. Стало так тихо, що було чутно дихання і серцебиття. Але раптом, в один момент, повітря наповнилось криками.

 Яра стояла важко дихаючи, туман розсіявся. Вона стояла сама, на краю прірви, навкруги печера. Де-не-де виднілось світло від факелів. У повітрі з'явився сморід крові. Вдивляючись в прірву, вона не бачила нічого крім туману.

 Вдих видих. Я ще жива, пронеслось в думках в дівчини. Отже, треба знайти той клятий лабіринт, далі пройти повз демонів, нарешті ж знайти цю бісову квітку, поставити на Великий камінь Богам. І все, можна повертатися до любої сестри. А там і пошана, і повага, і сподіваюсь багатство, і не буде проблем знайти ліки для Марійки.

 Хруст-хруст, чавк-чавк, роздалось з глибини безодні.

 — Що це? — запитала з огидою дівчина.

 — О, це Голод, який їсть жертв, щоб захистити старосту, жреця від гніву Бога.

 — Боже.

 — Його тут немає. Є лиш я — Смерть, горда Вовчиця і цей Голод. Чомусь ти взагалі не здивована.

 Яра подивилась на свого співрозмовника. Це був чоловік у чорному каптурі, з величезною косою у руках. Вона намагалась роздивитися обличчя, але там була лише темрява.

 — Вони всі мертві? — Відповіді не було. Дівчина знову подивилась на край безодні, чавкання і хруст не зупинялися, а лише збільшувалось. Дівчина мовчки, почала ножом розрізати одяг на стрічки. І складати каміння в купку. Тоді продовжила говорити.

— За моє життя вже було багато священних випробувань. Після них я бачила як ріка виходить зі своїх берегів, палали ліси, грозою вбивало людей щомісяця, врожаї висихали або їх зжирала проклята саранча, люди божеволіли і вбивали своїх рідних. Ніби зло було усюди всередині людей і зовні в природі. І тільки деякі це не торкнулося. Я весь час думала, що Богиня дала благодать їм і прокляла нас.

 Завершивши складати камінці і поклавши зверху стрічки, Яра нахилилась і прошепотіла: я не забуду вас.

 — Для знахаря ти цього не робила.

 — У нього було достатньо людей аби проявити останню шану. Для них же немає. — Дівчина згадала знахаря і в неї знов опанувала лють.

 — У Марійки немає тих, хто проявив їй останню шану.

 — Їй не треба, вона жива.

 — Дійсно, тебе ж ніколи не обманювали Староста і Жрець.

— Тебе я вперше бачу. Може ти відволікаєш мене, щоб мене з’їв цей Голод. А я не знайшла цей клятий лабіринт.

 — Голод не їсть, тих хто прийшов сюди за своїм бажанням Ось твій лабіринт. - Смерть показував на дві стежини. Дивлячись на недовіру дівчини він продовжив. — Тут так давно нікого не було що він став легший. Тобі ліворуч.

 Яра почала йти праворуч, як грохнуло каміння десь у глибині печери. Дівчина зітхнула і повернула до стежки ліворуч.

 — Яка недовіра — було чутно позаду неї. 

 Яра пішла по вузький стежці. Здавалося, легше нічого не буває, ніж йти вперед. Але стежка вела вглиб печери, де була суцільна пітьма. Що може бути страшніше, ніж йти далі від монстра, котрого ти не бачила. Тільки чула, як він їсть людей. Або ж бути поряд зі Смертю і десь попереду очікує горда Вовчиця. Але чим далі вона йшла тим більше сумніву в неї з’являлось. Раптом вона померла разом з усіма, а зараз просто спускається сама до пекла. І якщо це так, саме страшне що можливо уявити, то в цьому пеклі побачити сестру. Ні, Марійка жива, після цього випробування у них будуть гроші, тому сестра одужає і вони, нарешті, покинуть це ненависне селище. Все ще її тримало це Марійка, єдине світле проміння що не давало зійти з розуму як іншим.

 Тепер Яра бачила більше обрисів печери. ЇЇ мета була близько. Вона пришвидшилась, не помічаючи як поранила руку і ледве не падаючи. Світла ставало все більше. Перше що вона побачила це - горда Велика Вовчиця.  Вона зовсім не схожа вовків, що чатують у лісі. Ця була заввишки у її будинок. А це вона лише лежить. Вовчиця білосніжного кольору була б найгарнішим створінням, якби не величезні ікла. Дівчина стояла, не в силах поворухнутись. Її, ця вовчиця, може з’їсти ціликом.

 — Твоя квітка там. — Помахом голови показала Вовчиця.

 Тоді дівчина помітила, що джерелом світла була квітка. На неї було боляче дивитися. Обережно ступаючи, вона пройшла повз Вовчиці, котра не зводила з неї очей. Ось і квітка майже у неї в руках, але це виявилося нелегко. Стебел квітки був весь в маленьких шипах. Здавалося, що квітку можна було зірвати лиш вдосталь напоївши її кров’ю. Це кінець, треба покласти на Великий камінь. Дівчина озиралась у пошуках його.

 — На твоєму місці, я цього не робила. Ти ж можеш поставити цю квітку у храмі. Можеш спочатку переконатися, що з твоєю любою сестричкою все гаразд. Якщо ж все добре, то принеси цей дар Богині. Буде процвітання у твоєму селищі, до нового жреця і старости. Або ж ти вирішив, що вони недостойні твоєї шани. Не змогли уберегти твою Марійку, навіть і місяць.

 — Але ж і дня не минуло.

 — Тут час минає по іншому. Ми не брешемо, усього лиш даємо вибір.

 — А яка тобі користь?

 — Всього лиш свобода. Це Боги можуть ходить куди завгодно, давати слово, забирати його. А ми тут відбуваєм покарання. Поламай цей камінь. І ми зі Смертю з Голодом покинемо цей лабіринт. Ну так що, я відкрию для тебе браму?

 — Тоді чому сама не вийдеш?

 — Тільки для людей відчиняється брама. — З сумом відповіла вовчиця.

 Дівчина вагалася недовго і погодилася. Яра побачила знайоми величезні ворота. І подумала, що їй немає чого втрачати. Це була проста, обіцянка, їй немає чого хвилюватися. Тому вона з квіткою вийшла назовні. Вона буда на тій же галявині, де починалося випробування. Вовчиця не підманула, і справді, час минув. Ще вчора, була зелена трава, а тепер пожовкла. Яра бігла щодуху додому. Спершу своє повернення вона покаже сестрі. А потім вони разом підуть до храму, в селищі буде спокій і злагода. Можливо, вони тут і залишаться, навість після одужання Марійки. Омріяний будинок зовсім поруч, але щось не так. Вже так холодно, чому ж немає диму з димаря?

 Зайшовши всередину, дівчину охопив гнів. Хтось викрав все добро, що залишились у спадок. Це було не щось коштовне: велика різьблена скриня зроблена татом, декілька суконь що шила мати, але більше суму викликали глиняні розбиті іграшки які робила Марійка, котра не була поруч.

 Дуже повільно Яра попрямувала до кладовища. На шляху їй ніхто не зустрічався, авжеж сьогодні неділя - всі в храмі. Сльози стікали по щокам, але вона їх не помічала. Дійшовши до кладовища дівчина роздивлялась хрести. Чим більше каміння на надгробку, тим більше шана. Чим більше стрічок, тим більше людей у скорботі. Яра побачила могилу сестри її ім’я. Могила була порожня. Дівчина розсміялась.

 — Немає пошани навіть у смерті. Нічого, дивись Марійка, я принесла тобі квітку. І ще я дуже за тобою сумую. — Дівчина відірвала стрічку зі свого одягу і разом зі квіткою прив’язала до хреста. — Я незабаром повернуся, тільки схожу до храму. А потім знову до тебе.

 З кожним кроком до храму її наповнювали злість, зневага і ненависть. Ось ці двері, як часто вона була всередині. Частіше, в хвилини смутку: смерть та, мами, хвороба сестри, потім провина. Вона була настільки зла, що знахар не хотів лікувати Марійку, зі словами що вона все рівно помре. Тому вона навіть і не помітила як рукоять ножа, так легко увійшов в шию. Знахар помер за хвилини. А Яра просто стояла і дивилась. Ліки для сестри вона там і не знайшла, а все селище залишилось без знахаря. Після відвідування храму в неї залишалось провина і знесилення. Цікаво, що буде сьогодні?

— Вітаю, шановні. В цей святковий день я повернулась, щоб дати нам всім свободу.

 Навкруги було чутне шепіт. Тут і там лунало: “невже вона жива?”. Не звертаючи увага Яра йшла до священного каменю. Староста і жрець не приховували здивування і остраху. Її вигляд, справді, лякав. Одяг місцями порвався, ще більше забруднився пилом і кров’ю. Дівчина промайнула їх з посмішкою.

— Вам всім цікаво, де священна квітка? А мені було цікаво, де моя сестра. І я знайшла її. І віддала останню шану.

 — Як ти смієш? — заревів староста.

 — Ця квітка належить Богам. — Додав жрець.

— А всім вам належало доглядало за моєю сестрою. — Дівчина прокинула великий камінь, він розлетівся на маленькі шматочки. Це було так легко зробити, що розсміялася.

— Що ти накоїла? Ти розгнівала богів. Демони на волі. Вони прийдуть за нами.

— Демони прийдуть за вами.

 Дівчина пішла до виходу, з уламків каміння виходив туман. За собою вона зачинила двері. За дверима почалися чути крики і знайоме чавкання. Цікаво, чи голод наїсться всіма селянами? Чи потім з’їсть і її? Дівчина сиділа на сходинках, у неї не було бажання кудись тікати. Крики не приносили їй радість. Точніше, вона не відчувала нічого. Можливо, зараз Бог покарає її. Але нічого не відбувалося. Тільки знизу дверей потроху розповзалась кров.

— Тут немає Бога, - зовсім поруч прошепотів Смерть.

 Двері розчинилися. Ось прийшла і моя черга. Промайнуло в голові у дівчини. Замість болю вона відчула обійми. На неї дивилась її сестра, вона стояла жива і здорова.

 — Марійка?

 — Це Голод, він прийняв форму котра тобі сподобається. В знак вдячності. Він нарешті наївся.

 — І що мені з цим демоном робити?

 — Ти можеш вбити або годувати.

 Дівчина могла б вбити, могла б вчинити правильно. Але ось її сестра, хоч і несправжня. Щось всередині неї змінилось, злість поглинула її.

 — Ну що ж ходімо Марійка, ще так багато людей, які кривдять інших.

 В сутінках з пустого селища вийшли чотири фігури, людей серед них не було.