Чорний хутір

Над Чорним хутором сонце ніколи не сходило.

“Здавалося, вічні поночі огортали цю неблагополучну місцину посеред степів Чернігівщини. Навіть коли сонячне світло щедро заливало околиці божественним сяйвом, хутір стояв осторонь у своєму вогкому колі, обтягнутому серпанком. Навіть у погожі дні з солом'яних дахів скрапував темно-синій слиз. Про це перешіптувалися усі мандрівники, що проходили повз; вони хрестилися й воліли не озиратися, коли лишали за спинами почорнілі стіни хат. "На цьому проклятому місці старий Остап убив свою дружину й двох синів", - поширювалися селами плітки. Людям байдуже було до того, що тіло малого Михася так і не знайшли, чи що Андрія останній раз бачили із лісовими дівками. Вони вважали хутір всього лише останнім прихистком родини заможних зверхніх паничів, та помилялися в корені.

На хуторі водилась нечисть.

Вона не любила денне світло”.

Гордій гучно вилаявся, коли вкотре зачепився штаниною за ожиновий чагарник. Він зі злості смикнув ногою і почув, як тріщить тканина його вбрання. Кілька днів у дорозі й так стали йому нестерпними, та коли він збив собі ноги в кров і роздер щільну і грубу тканину, терпець йому увірвався остаточно. Вітер тепер облизував голу шкіру колючим язиком, а розлючений Гордій, на одяг якого вчепилися реп'яхи, уподібнився до чергового обідранця з вулиць, яким він, хоч і фактично був, та волів би це приховувати.

Завидивши вдалечині стріхи будинків, парубок обтрусив бруд з кожуха і подався вперед, гупаючи важкою торбою об стегно. Задзеленчали срібні ложки. У кожній хаті, в яку вдирався Гордій, він брав лише те, з чого можна було отримати найбільшу виручку. Було і срібло, і старі книги чи прикраси, старе дрантя ж хлопа не цікавило. Гордій прямував на північ - він ніколи не затримувався на одному місці надовго. Легінь звик до самітницького життя. Його мати, за переказами, померла при пологах, тож вихованням займалася здебільшого продавчиня у м'ясній лавці - дебела жінка, що погрожувала відрубати пальці за кожен необережний крок і кожне зайве слово з боку хлопця. З малих літ він частенько вибирався на ринок, де спершу непомітно крав їжу, а з плином часу ставава все більш і більш досвідченим і привченим до жорстких вулиць мародером, що загартувало його характер до неможливості.

Нагрібши зо два десятки щиросрібних ложок у халупі якогось хворого діда, Гордій акуратно повкидав їх до мішка, а тоді притиснувся до напів прочинених дверей спиною і непомітно вислизнув з будинку. "Він вже старий, - думав Гордій, вимиваючи з легень запах хвороби ранковим осіннім повітрям, - ложки йому ні до чого, а мені треба за щось жити".

Про Чорний хутір йому чути раніше не доводилося - названа "матінка" погрожувала відрубати язика за будь-які запитання. Про хутір йому розповів п'яниця Карпо на місцевому шинку, доки Гордій чистив йому кишені.

“Тарас Багатир завжди був шанованим у громаді чоловіком, перш за все відомим, за свою любов до грошей. В селі подейкували, що він уклав угоду із самим Дияволом, аби отримати кошти на будівництво своєї садиби. Легковажного Тараса не стало проблемою обвести довкола демонічного пальця - земля під хутором стала брамою до пекла. Панська садиба просочилася духом вікового розбрату. На душі всіх мешканців хутора було повішено гріх. Хутір обсіли злидні. Коли усі сім смертних гріхів зберуться на Чорному хуторі - Диявол забере його назад.

Туди, де йому й місце”.

Проминувши хвіртку, Гордій на хвильку затримав погляд на хлопчикові, що сидів на частоколі. Чи то був хлопчик? Худющий, шкіра й кістки, з неприродньо видовженою головою та відсутнім поглядом у жовтих очах.

- Вітаю, - глузливо мовив до нього Гордій, - я пройду?

Розтягнуті у кривій посмішці губи істоти сіпнулися донизу. Хлопченя мотнуло єдиним жмутком солом'яного волосся і зникло. Гордій поблажливо посміхнувся і штурхнув ногою двері першого будинку.

“Малий Михась був ледацюгою і дитиною зовсім непутящою. У свої тринадцять його батько, мати й брат несамовито працювали, в той час як Михасик продовжував бавитися коло річки і геть-начисто відмовлявся допомагати по господарству на хуторі. В один день Михась стояв по шию у воді і жбурляв камінчики у потік, коли з-під води висунулася напів прозора блакитна рука. Хлопчик відчув, як стискаються лещата довкола шиї. Вода наповнила легені.

Втопився Михась. Його нехрещена душа залишилася блукати землею, доки тіло відносило течією кудись дуже далеко. Його так і не знайшли. Малий Михась, озброївшись каганчиком, полинув на рідний хутір, навідати матір уві сні. Та від божевілля Орисі та її марень про мертвого сина не змогла врятувати її навіть знахарка Галина”.

У повітрі смерділо гнилизною.

Гордій наморщив кирпатого носа та відвернувся до розчахнутого вікна. "Уже майже закінчив", - заспокоював себе він. Парубок повибирав з-під лави черепки розписаних кухлів, покрутив-покрутив, та й кинув назад.

- Бридня, - різко мовив до себе Гордій, - стіко перся на цей хутір, та нічого путящого нема. Дарма це все!

Він люто копнув ногою двері і вони з ляскотом зірвались з петлі та повисли за кілька сантиметрів над землею. Гордій, пихато переступаючи з ноги на ногу, рушив у бік місцевої церкви, про яку йому також повідав Карпо. Черевики раз-у-раз хлюпали по калюжах.

  На лаві коло дому сидів якийсь старигань. Біляве волосся стирчало йому на всі боки, а пишні вуса сумно звисали до землі. Дід спирався на палицю і не рухався зовсім.

- Ганьба, ганьба Тарасовим нащадкам!

Голос пролунав явно від старця. Гордій глипнув на нього - той досі сидів нерухомо, вуста міцно стулені, якщо вони взагалі були.

- Діду, не підкажеш, часом, де у вас тут церква? - гигикнув Гордій, не зводячи зі старого глузливого погляду. - Та, де хрест зі щирого золота.

- Немає церкви! Ет, Тарасові пожитки обкрадають свої ж! Дожили!

- Йшов би ти, діду... - пробурмотів собі під ніс Гордій, похиливши голову.

Довкола дідуся зібралося зо два десятки маленьких хлопчиків, як той, що зустрів Гордія на частоколі. Вони всі позирали на чужинця і час від часу висолоплювали язички. Деякі з них мали ледь-ледь помітні ріжки.

- Тпрусь! - шикнув на них Гордій. Чортенята миттєво драпонули у щілину в хаті.

"Як не знайду тут золота, візьму в мішок діда, - вирішив Гордій. - За нього трошки більше перепаде".

“Отець Любомир завжди приязно ставився до всіх мешканців сусідніх сіл, які приходили на службу до хутора Остапа Негідя. Він проповідував людям Закон Божий і закликав їх ставати на правильний шлях.

Але так було вдень. Коли сонце котилося за обрій, Отець витягав з-під половиць пляшку Остапової горілки, яку старанно ховав під час служби, і вдвох вони з хазяїном розпивали її, закусуючи жирним м'ясом і всілякими наїдками, що їх готувала Остапова жінка. Священику не була чужою пристрасть до їжі і випивки особливо. Він ніколи не втрачав нагоди зайти на ситний обід до Негідів, в той час як сам закликав людей тримати Великий Піст, бо дух має панувати над плоттю, та і ненажерливість - гріх. У перервах між своїми справами панотець запихався делікатесами, який привозив йому Остап з інших міст, а тоді вертався до церкви і продовжував працю Божу. "Що поганого в тому, що я хочу насолодитися земною їжею сповна, доки живу?" - запитував Любомир сам себе.

В один із таких днів він необачно заснув на лаві у церкві, в обіймах із пляшкою горілки. Тоді Богові це набридло: у золоту верхівку церкви влучила блискавка, земля розійшлася і уся будівля церкви провалилася в безодню. Та священник навіть не прокинувся - так міцно він спав, напоєний перед тим неначе самим Дияволом. Чорти вхопили його і понесли до пекла - ще одна гріховна душа, що не встояла спокусливій їжі і осквернила своїми діями Божий храм. На місці церкви відтоді - провалля, якому кінця-краю не видно”.

“Дід не збрехав”.

Гордій тупо дивився на маленьке провалля, що утворилося на місці церкви. Звірився з картою, яку від руки намалював йому пияка Карпо. "Немає церкви. Трясця твоїй матері". Дірка зяяла просто у землі, а її нетрі мерехтіли темно-червоними вогниками. "Де ж ділася церква? Невже й справді провалилася? Чи хтось був тут до мене?" - засмутився Гордій.

Тепер він був розлючений: багато надій покладав саме на золотий хрест. "Ну і чорт з ним. Я весь клятий хутір обшукаю, але з порожніми руками не піду", - пообіцяв собі хлопець. Він обійшов руїни хліву, переступаючи через порослі блекотою балки, та поглянув прямо у порожні очниці скелетованої вівці, що паслася неподалік.

- Але ж гарнюня, - Гордій простягнув руку до тварини, а вона заверещала на нього у відповідь.

“В один із днів почали хворіти тварини. Спочатку вівці. Немов тремтячи у пропасниці вони волали так голосно, що було чутно аж у місті. Їхні щелепи відвисли до землі. Курей щось душило, та й роги зайві повиростали в козликів. Старий пастух намагався зарадити, але худоба дохла швидше, ніж він встигав добігти на своїх старечих ногах. Тоді в один день день упав і вже не ворушився, а козли повставали на задні ратиці і глумилися з нього на задньому дворі. А тоді зжерли, широко роззявляючи пащі. Остап Негідь, побачивши, як розривають на кавалки його пастуха, звелів старшому синові Андрію приглядіти за тим, щоб худоба наїлась. Хлопець неуважно кивнув, та за рогатими не пропильнував - його поманила до гаю зеленоока красуня. Андрій, що завжди був не проти провести свій час у товаристві привабливої жінки, одразу покинув рогатих і побіг до лісу.

У невпинному танку завертіли його лісові нявки. Вдосталь награвшись із тілом, дівчата почепили Андрія на вербі”.

Здавалося, янгол плакав.

  Гордій зосереджено роздивлявся кам'яну пику мармурової статуї позаду "церкви". Трохи покрутив головою в різні боки, тричі скульптуру обійшов. Тоді пирснув зо сміху і легенько копнув святого носаком черевика.

- За твою мармурову голову багато б дали. Шкода, що не донесу. Недарма казали, що старий Тарас Яктамйого золоті гори вгатив на будівництво і оздоблення цього хутору. Де ж тільки вже поділося?

Янгол мовчав. З його кам'яних очниць засочилася смола. Вона повільно стікала донизу, лишаючи за собою чорні смуги.

“Остап Негідь був покидьком. Покидьком, що лупцював дружину і дітей. Покидьком, що пиячив з священником в нецерковні години, що дозволив зголоднілій отарі зжерти плоть пастуха, якого сам перед тим і добив. Подейкували, що замість служби він ходив у ліс грати в карти з нечистю за столом, підпертим людськими кістками. Назюзюкавшись донесхочу, Остап вирушав на пошуки пригод у село і тероризував місцевих. Всі прекрасно відгукувалися про родину Негідів - про всіх, окрім голови сім'ї, звісно. Одного разу вилазка панича скінчилася досить трагічно - п'яний в дрова, він підпалив будинок одного зі своїх робітників. Звідти так ніхто й не вийшов. Повернувшись додому, Остап запримітив у себе за столом огрядного чоловіка у просторій сорочці і штанях. Вгледівши Остапа, гість з несподіванки підстрибнув на ратицях.

- Ну що, Остапе, - прогуркотів він низьким голосом, - твій час настав.

Чоловік розреготався, а кімната уся завертілася. Остап вдивлявся у обличчя фігури, повішеної за шию у хліву, а тоді з жахом впізнав себе. Перелякавшись, він побіг до хліву і запхав голову в зашморг.

- А щоб ти не діждав! - грізно вигукнув Негідь, дригаючи ногами у повітрі, як тарган.

Якщо чорт і надумав його повісити, то запізно. Остап Негідь невловимий - вбився сам, зате із гонором”.

Гордій стояв коло старої похилої хижі, що примостилася на самому краєчку хутора. Як говорив йому Карпо, хатина край хутора належала бабі Галині - знахарці. Гордій зігнувся і пройшов у невеликі двері, щоб не зачепити головою раму. Зі стелі й досі звисали мішечки з якимись зіллями, що смерділи на всі околиці. Гордій зацікавлено придивився до людських черепів, що томилися в кутку.

Казали, що баба була відьма.

“- Згинь, нечиста! Згинь, нечиста!

Зо два десятки селян згуртувались коло озера. Вони розмахували над головами смолоскипами, що загрозливо мерехтіли у вечірніх сутінках. З-поміж усіх найкраще було видно панича Остапа, що пихато сидів на камені під вербою.

- Погодьмося, люде, настав час вигнати демонічну силу з хутору!

- Геть! Геть! - вигукувала юрба.

- Усі ви бачили, - правив своє Негідь, - як вода не прийняла відьму, - він махнув рукою в сторону старої бабці, що зіщулилась на камені, - як вона плавала на поверхні. Отець Любомир, що відійшов кілька місяців тому, зазнав диявольського впливу за життя. Церква провалилась, хутір прокляли. Це зробила вона! - закричав Остап, театрально тицяючи пальцем у стару.

- Нечисть! Відьма! Геть! - натовп попер уперед на жінку, що злякано відступила, хапаючись за свій ціпок.

- Вона заздрила мені і моїй родині, - верещав Остап, - прокляла мене. Вбиймо її, брати й сестри!

Усе закрутилося в шаленому вирі. Юрба розірвала стару Галину на шматки”.

Гордій струсив з колін розсипаний чебрець, який впав на нього з бабиних мішечків, і зайшов до останньої, найбільшої хати. Панської світлиці. "Ну, у хаті господаря, очевидячки, має бути щось толкове", - потер руки Гордій. Він переступив поріг і скинув із плеча торбу. Зусібіч на нього гляділи яскраво-червоні коралі, які лежали на столах, шкури диких звірів та різні заморські речі, про які Гордій чув лише від іноземних купців, що час від часу пропускали чарку чи дві в шинку.

"Побачимо, що цей будинок має для мене", - вишкірився хлопець.

“Орися тяжко дихала, лежачи на відгородженій білій постелі. Довкола неї метушилася бабка-повитуха Галина, що розв'язувала вузлики з травами.

- Злидні обсіли ваш дім, люба, - казала баба, викручуючи мокру ганчірку, - я звідусіль їх бачу - глипають своїми чорнющими очиськами.

- Брехня то все, бабо, - заперечила жінка, і тут же голосно закричала від нової хвилі переймів.

- Проклята дитина в тебе буде, Орисю, - вела своє Галина, - як народиш, може вмерти одразу. Таке твоє покарання за твій тяжкий гріх. Гордість передує погибелі.

Орися була вельми вродливою - певно, на всій Чернігівщині не було жінки, гарнішою за неї. Чорноброва, рум'янощока - юний Остап Негідь вподобав її замолоду, та ж тоді й відіграли весілля майже одразу. Орися часто дивилася на своє відображення у люстерку, надягаючи на шию коралі й дукачі, що привозив їй Остап. Та все змінилося із третьою вагітністю.

Пологи були тяжкими, дуже тяжкими. Жінка тремтіла усім тілом, а біль розривав кожну її клітинку. Коли, нарешті, їй вдалося народити сина, баба сплеснула руками і скрикнула:

- Погань! Подивись, що ти накоїла! Андрійку, - гукнула вона до найстаршого сина, що чекав надворі, - принеси-но мені води з трьох колодязів.

Хлопчик був заслабкий. Орися стомлено підвела голову, щоб поглянути на сина, але тут же гидливо відвернулася. Тонкі криві ноги, надутий живіт. Такої потворної дитини вона ще на світі не видала.

- Сущики-лущики, - бурмотіла баба, замішуючи тісто. - Андрію, швидше!

Андрій, спотикаючись, тягнув до баби коромисло. Вона роздратовано вхопила його і виплеснула воду у ночви.

- Печіте, печіте, коб їх не було, - промовляла баба, запихаючи замотане в тісто немовля на лопаті в піч. Орися налякано затуляла обличчя долонями.

- Одмінок в тебе, - прохрипіла баба, орудуючи лопатою, - нечисть підмінила.

- То певно, ви, бабо, й підмінили, - тремтячим голосом мовила породілля.

Хлопчик, немов почувши, що говорять про нього, несамовито зарепетував. Баба промовила:

- Відаєш, Орисю, я б на твоєму місці помолилася перед образами. Як не станеш ти більше уподібнювати себе до Всевишнього, може й пожаліє тебе Господь, може, зглянеться і зробить сина нормальним.

Жінка стиснула вуста. Баба схопила її люстерко і жбурнула об стіну. Оселя вкрилася друзками скла.

Дитина росла дуже повільно. З потворними викрученими кінцівками з ратицями, порожніми чорними очима і маленькими ріжками на голові. Баба раз-у-раз била дитину на порозі ліщиновим прутом, та лишень заганяла зло глибше у диявольську плоть. Орися ж дотрималася слова і у дзеркало ні разу не глянула. А тоді бабу стратили, а Орисю, яку звів з розуму померлий Михась, задушило власне відображення з уламка дзеркальця, яке вона зберегла. Спокуса побачити себе знову накрила її з головою.

Хлопчик вижив. Старий дяк, що вчителював у сусідньому селі, відвів його у місто.

На хуторі з тих пір ніхто не жив”.

Гордій обережно складав оздоблені кухлі до мішка, коли раптом почув, як хтось негучно кахикнув. Підвів голову і побачив перед собою люстро, що висіло на стіні. З-поміж усього, що він вже сьогодні бачив, воно єдине здавалося недоторканим і абсолютно не підходящим під інтер'єр панської хати. Здавалося, його лише нещодавно сюди почепили. Гордій вдивлявся у нього кілька хвилин, розглядаючи чийсь силует, що стояв за його спиною.

- Привіт, матінко, - ліниво промовив він зрештою.

Хлопець крутнувся на підборах і опинився віч-на-віч з молодою жінкою у білій нічній сорочці з роздертим подолом.

- Час тобі повернутися до нормального вигляду, синку, - жінка нервово махнула рукою і Гордій відчув, як вивертаються назад його коліна. Глипнув у дзеркало - та себе вже в ньому не побачив. Лишень намацав на голові два довгі роги - один з яких поламаний та колючий.

- Я відчував, що ти кличеш мене додому, - захихотів він, - тільки в пам'яті вештались якісь уривки мого минулого життя. Важко було навіть впізнати рідні місця.

Око жінки люто смикнулося. Вона вивела парубка надвір - мішок з награбованим він залишив у будинку, адже жодної цінності той більше не мав.

- Роки серед смертних зробили тебе таким? - роздратовано запитала його матір. - Можеш тепер про це забути. Ми повертаємось додому. Усі ми.

Гордій окинув оком Чорний хутір. Злидні налякано позирали на нього і Орисю з-під лав, з-за кущів і з дахів. На сухому дереві посеред хутору понуро сиділа істота з довжелезним носом, що сягав землі. Її горщикоподібна голова на хвильку повернулась до Гордія, але він відвів погляд і подивився замість цього на матір.

- Хутір не впускає тих, хто не нашого роду, чи не так?

- О, любий, ти правий, - вона ніжно взяла в покручені руки синове обличчя. Її пазурі виблискували на фоні темної оселі позаду. - Та тепер саме ти став тим, хто проведе усіх нас додому. Туди, де ми належимо.

Десь неподалік злетіла зграя круків, передчуваючи наближення чогось зловісного.

Погляд чорних очей Гордія відкрив прохід в інший світ.

Земля розітнулася під їхніми ногами. Велетенська тріщина простяглася від Чорного хутора ген до найближчого міста. Із титанічним гуркотом почали руйнуватися ґрунти. Гордій не відступив ні на крок, не відступила й мати. Вони вдвох стояли обабіч провалля, в якому почали поволі виникати обриси людських тіл. Вони всі ставали схожими на смолу: жінки, діти, чоловіки, скелети і ті, кого поховали нещодавно - усі вони повільно плинули до діри, що зяяла в землі. Їхні брудні тіла і грішні душі затікали до безодні тягучою речовиною. З-під землі долинули звуки клекотіння розпеченої лави і криків.

- І шепіт мерців бере нас в обійми, - проспівала Орися.

Гордій криво посміхнувся і ще раз подивився униз, на картину, що відкрилася його погляду. Яскраво-червоне світло мерехтіло з глибини - таке саме як те, що розверзлося під церквою. Людські тіла продовжували свою процесію до пекла, звиваючись у непоборних муках. Гордій чув, як тріскаються їхні кістки і ця мелодія осіла глибоко в його душі.

Чорний хутір радо приймав назад своїх колишніх мешканців.