Сумнозвісний Саетан
Вранішнє сонце ледь продиралося крізь туман, немовби намагаючись роздерти його на клапті. Вулиці міста ще дрімали, лиш де не де перегавкувалися покинуті хазяями пси. Щодня їх ставало все більше. Іноді собаки збивалися у зграї, але частіше полювали поодинці. Вони розривали смітники, не бажаючи подихати від голоду. Безхатні коти були їхніми конкурентами за їжу, а іноді і самою їжею. Порожні пакети, понівечені гострими зубами, залишались висіти на осінніх деревах замість листя, яке вже давно ніхто не прибирав.
Відколи поширилася епідемія шизофренії (так влада називала навалу сутностей з потойбіччя), у Деміса побільшало роботи. Гроші попливли до нього широкою рікою, як душі на той світ. Робочий день мага починався одразу після пробудження, а закінчувався пізно ввечері. Їхали з усієї країни. Чоловік повільно відкрив очі і провів великою долонею по скуйовдженому волоссю кольору попелу. Відкинув ковдру, під якою лежало його жилаве тіло. Поставив на підлогу одну ногу, потім іншу, відпочив. Коли тобі за п’ятдесят, важко встати отак одразу, особливо після вчорашнього двобою із парою-трійкою демонів. Наче через м’ясорубку пропустили. Друга спроба перенести вагу на нижні кінцівки виявилася вдалою. Деміс запахнув щільніше синій халат у жовтий ромбик, що залишився після смерті жінки. Він ще трохи пах її валер’янкою та добре грів. Опалення в цьому сезоні було під питанням через постійні страйки працівників. Як і водопостачання. Добре, що у дворі є колодязь. Сьогодні п’ятниця, отже роботи буде чимало, — подумав маг, кульгаючи на кухню за кавою. Насипав у жменю заспокійливих пігулок, пожував, запиваючи водою. Стан магічної рівноваги останнім часом важко втримувати без стимуляторів. Немитий посуд загрозливою вежею нависав над мийкою. Байдуже. Насипав розчинної кави у чашку, понюхав, скривився. Справжнє зерно у дефіциті. Хіба хто з клієнтів принесе, зі старих запасів. Але частіше приносили менш екзотичні речі, типу тушонки, муки, дров, курей, одного разу принесли пів свині.
Сіра імла за вікном не бажала розвіюватися, і він із запізненням зрозумів, що це по нього. Час ніби сповільнився, як це буває, коли до тебе навідується демон. Древня істота матеріалізувалася, здавалося, нізвідки, пролізла крізь шпарини у дверях і почала набувати свого звичного виду. Це була сукуб. Деміс тільки встиг розвернутися до гості всім корпусом, поклавши схрещені руки на плечі, ніби змерз. Це був примітивний, але захист. А вона була геть голою. Чорне в’юнке волосся облизувало повні груди, спускаючись до талії і нижче. Сукуб посміхнулася Демісу і сіла на крісло у кутку, демонстративно закинувши нога за ногу.
—Я знаю, Демісе, що ти сумуєш за жінкою. І знаю, як зарадити, — промовила істота, дивлячись прямо на мага.
—Послуг шльондр не потребую, — відповів той, не змінюючи пози.
—А чого так грубо? Я можу і образитися, — пригрозила пальчиком сукуб, а потім провела по гострому нігтю язиком.
—Слухай, у мене немає часу. Кажи, що хотіла, — відрізав Деміс. Вона піднялася і вмить опинилася біля мага. Провела довгим пальцем його щоці і засміялася.
—Люблю конкретних чоловіків. У моїх впливових друзів до тебе пропозиція, від якої відмовиться тільки дурень,— потягнулася всім тілом, відкриваючи спокусливу картину. Деміс із відразою відчув пульсацію нижче пояса. «Ти направляєш душі людей нам, замість відправляти наших до пекла, — продовжувала сукуб. Це пропозиція. Не думай бігти або опиратися, ми скрізь, ти просто гребеш проти Гольфстріму. Сам-один. Наш океан тебе перемеле на друзки, як старе судно без весел і вітрил. І навіть молекули не залишиться. Даємо тобі час до заходу сонця на роздуми».
—Що ж, я подумаю, — сказав Деміс. Проводжати не буду.
Сукуб вишкірилася двома рядами гострих зубів і щезла. Надворі розвиднілося, хоча небо залишалося сірим, зливаючись із таким самим асфальтом. Маг сів на крісло, де щойно сиділа істота з темного світу і замислився. Він знав, що цей день настане, але вважав, що в нього є ще два-три роки. Відколи світлі сили програли Битву за душі людей, світ поступово поринав у хаос. Почали народжуватися хвостаті діти, чого не було з часів Середньовіччя. Демони і біси легко підселялися до жертв, отримавши змогу качати енергію страху та болю безпосередньо із джерела. Слабші духом не опиралися, навіть не розуміючи, що відбувається. Їхня сутність розпадалася під впливом біса, тоді він ставав хазяїном тіла. Ті, що сильніші, боролися, утримуючи на собі до трьох підселенців. Психіатри це називали шизофренією, або роздвоєнням особистості. Та епідемія набула загрозливого виду для людства, яке переходило на «той бік» швидше, ніж відновлювало популяцію.
До початку прийому ще було трохи часу. Тому маг пішов надвір із горнятком вже охолонувшої кави. Він сів на лавку біля груші, яку посадив ще прадід, сильний чаклун. Його могила була на відстані протягнутої руки, як уособлення підтримки Роду. Маг навіть не помітив, як на надгробок примостився його компаньйон. Він мав китиці на тонкому хвості. Маг якось витягнув це чортеня із однієї дуже правильної жіночки, вона морила його оповідями про вічне життя, каяття та про Бога. Можна сказати, врятував, відпустивши назад, до пекла. Більшість були позбавлені цього привілею, бо просто знищувалися у магмі.
— Хазяїн, до тебе мчить сукуб, — догідливо нахиливши голову з ріжками, застережливо вклонився магу чортик.
— Ага, це ти вчасно попередив, — пробурмотів Деміс, сьорбаючи несмачну каву.
— Сьогодні прийде стара Хмельничиха, просити за сина, заїку, він то говорить басом, то кукурікає. В ньому невеличкий біс, підліток ще. Ще має бути Орина, у неї прокинулися сили. Хоче лікувати. Дар, ти сам знаєш, вона має.
— Так, ще що?
Чортик примружив очі, наче вдивляючись у далину. Кахикнув.
— Ще має прийти Оксана, просити, щоб ти провів душу її чоловіка куди слід, у потойбіччя. Він скоїв самогубство.
— Гкхм…. — закашлявся Деміс. А коли?
— Та позавчора ще. Втопився.
У ту ж секунду перед очима мага постав образ Горпини, його дружини, яка пішла одного погожого з подружкою на берег річки, і не повернулась. Як виявилося, ніякої подружки з нею не було. Сині губи, розпатлане волосся із запахом тини, розпухлі пальці з обручкою, яку він так і не зміг, не захотів зняти… Він бачив її у снах ще близько року, але не міг ані доторкнутися, ані спитати: «Чому?». Бо самогубці німі навіки. Душі Роду теж мовчали, як і демони під тортурами. Повернувся до дійсності.
— Оксану не пускай. Я їй нічим не допоможу.
Чортеня кивнуло і щезло. Деміс одним ковтком допив каву і пішов готуватися до роботи. Просторий кабінет виглядав занедбаним, товстий шар пилу вкривав робочий інструмент. Кинджали, співочі камені, карти, свічки різних форм і кольорів валялися вперемішку на столі. Лишень вздовж побілених стін акуратними віниками висіли різні трави. Тому пахло тут як на горищі: сіном і старістю. Ледь встиг перевдягнутися у вишиту хламиду із оберегами, як у двері постукали. Після запрошення в кабінет зайшла молода жінка з обличчям Діви Марії. Вона була у синьому пончо з червоною спідницею. Прямий довгий ніс, повні губи, виразні очі робили її схожою на ікону. А великий живіт виглядав як виклик в противагу тендітному, майже дитячому тілу. Дівчина дивилася всередину себе, як буває в одержимих. Деміс ледь впізнав у ній доньку знайомої. Слідом за нею зайшла мати, зігнута під мішком картоплі, який вона поставила на підлогу, гикнувши від надмірного зусилля. Вона теж була невисокого зросту, але з рішучим поглядом карих очей.
— Ось, Демісе, привела доньку. Допоможи. Грошей нема, тому ось…— кивнула на картоплю. Маг лише махнув рукою.
— Коли це з нею почалося?
— Десь вже три тижні, Олеся майже ні на що не реагує. Вона якраз повернулася з міста, про батька дитини нічого не сказала, то ми вирішили нехай буде, як буде…
Деміс кивнув і присів на крісло біля входу. Жестом запросив зробити те саме жінку. Вагітна навіть не поворухнулася.
— Ярина, хто тобі дорожчий — твоя донька чи онука?
— Мені всі дорогі.
— Іноді доводиться обирати.
— А Ярку ти врятував. І її, і дитину.
— Тоді був малий строк. А отже і менший ризик.
Жінка сиділа нерухомо, дивлячись під ноги. Йшли хвилини, а вона мовчала. Донька білизною шкіри і нетутешнім виглядом нагадувала святу у церкві. Це поєднання німоти і сліпоти було незвичним для цих стін. Зазвичай тут молили, прохали, кричали, проклинали, билися у судомах, ричали та ридали.
— Врятуй хоч когось, — мовила нарешті Ярина. Я не можу обирати. Тобі байдуже, а мені з цим жити.
Маг провів жінку за двері, зачинивши їх на ключ і наказавши чекати ззовні. Ні жива, ні мертва вона сповзла спиною по біленій стіні, затуливши рота обома руками. Але Деміс цього вже не бачив.
У кабінет ледь пробивалося пробивалося світло через вікна із решітками. Однакові клітинки лягали на стіни рівними рядами, утворюючи нескінченні «хрестики». Десь далеко прогуркотів грім. Олеся із несподіваною спритністю кинулася до вікон. Схопилася за решітки і почала трусити їх із нелюдською силою. Як хижий та сильний птах, що втрапив у залізні тенета. Майже одразу сонце застелила хмара, почався буревій. Так завжди буває, коли демон відчуває, що скоро йому край. Деміс здійняв руки і промовив заклинання для проявлення нечисті. Олеся обернулася до нього, скрикнула і впала на брудну підлогу, розпластавши віялом довге волосся. І він нарешті побачив. Істота мала вигляд кубла змій, що здіймалися над животом химерними щупальцями. Нахилився над непритомною, провів долонею над головою. Темною панорамою розгорнулася історія дівчини.
Олеся йде від подруги, сутеніє. Її наздоганяє якась тінь, короткий супротив, адже сили нерівні…Розідраний одяг, крик…вона майже не дихає, коли дівчину знаходять перехожі. Те, що залишилося всередині, дуже могутнє. Давня історія про скинутих із неба ангелів, що брали людських жінок за дружин, ожила перед його внутрішнім оком. Тисячоліття планів, і ось вони – гібриди демонів і людей, готові заполонити світ.
— Тепер не треба згоди, еге ж? — кивнув Деміс у бік Олесі, на що та у відповідь випнулася дугою так, ніби хотіла дістати животом до стелі. Олесине обличчя змінилося до невпізнаваємості. Під очима набрякли сині вени, а очі заволокло чорнотою. З неї ніби поштовхами йшов голос, сповнений іронії:
— А ти думав, що це легко – пробратися сюди, через ці крихкі тіла? До того ж ці жінки такі недоторкані….не те, що твоя Горпина, га, старий?
Деміса на секунду втратив пильність через останні слова, і одразу ж відчув потужний удар у сонячне сплетіння. Часу на розмірковування не було. Він схопив жінку за горло і почав душити з усіх сил, які в нього подвоїлися через чисту лють. Коли її очі почали закочуватися, живіт напнувся ще сильніше. Олеся вдарила його ногою в промежину. Маг впав на коліна, майже одразу відчувши у своїй свідомості чужака, який поволі вливався у його енергетику. Це була пастка.
— Що, старий, як воно? Не полювати на здобич, а самому стати їжею? — почув він голос демона у голові. Істота нишпорила по всіх закутках його душі, висвітлюючи найпотаємніші страхи та мрії. Ти думав, що це ти обираєш, на чиєму боці бути? Ні. Ми знали, що ти відповіси, тому трошки поквапили події. Не ображаєшся? До речі, жіночка твоя... Той сукуб виглядав як справжній чоловік. Він приділяв їй увагу, не те, що ти. А потім вже було пізно каятися. І тут Деміс відчув, як його свідомість тане, звужуючись до крапки.
Коли Ярина з допомогою майстра змогла дістатися у кімнату, то побачила свою доньку у свідомості, але без жодної уяви про те, що з нею було. Сині сліди від пальців обвивали білу шию широким колом. Через декілька годин вона народила мертву дитину з щупальцями замість ніг. Мага з тих пір ніхто не бачив.
