Шнальсталь

Анотація:

Гілю щастить – під час поховання Ясновельможного й ритуальної страти духовної верхівки священне значить хлопця вервицею синього світіння та обирає новим служителем храму Шейби. Втім замість молитов він лише дивиться в стіну, де крізь каміння бачить містян. Богиня харчується, але не словами. Кожне наступне відкриття внутрішнього устрою породжує сумнів та налаштовує Гіля на втечу.

Тим часом провінційному знахарю Тобе вже мало сили видобутої з кристалів знайдених у родючому мулі. Він шукає артефакт зі старої легенди – мідну кулю, в якій зосереджена енергія, здатна зробити його наймогутнішою людиною. Заграє з силами, яких не розуміє, і натомість наближає зіткнення, яке породить нову легенду про славне місто Шнальсталь.

Передпокій стояв порожнем. Жовтаве світло кволо просочувалося крізь завісу розсіяним туманом. В дальній кімнаті вовтузилися.

– Тобе? – дався знати гість, – я зайду, Тобе? Є розмова.

Затхле повітря пахло зіллям і плоттю. На ложі лицем вниз лежала жінка. Старий біля стіни затягував мотузок на штанях.

– Чого тобі, Варе?

– Це Сфена? – натомість запитав чоловік, не зводячи погляду з широких стегон і м'ясистих сідниць.

– Час дорогоцінний. Кажи, чого прийшов.

Вар вагався. Ретельно продумані фрази, що мали набити ціну, раптом розгубили переконливість.

– Угода, – тільки й сказав.

– Яка угода?

– Угода, – повторив, – та сама, між нами. Я його знайшов.

Навіть густа борода не приховала криву вдоволену посмішку. 

– Де?

Вар боявся, що логуль побачить його думки. Проте, якщо він аж такий вправний, то чому за стільки часу не знайшов чоловіка сам? Тобе всесильний, але раніше, коли той підібрав його хлопчиськом на перевалі, був майже звичайним – як пересічна людина. Тоді він точно не міг залізти в голову. Зараз Вар на це б не заклався.

– Спочатку плата. Великий логуль не обдуре, але традиція вимагає плату наперед.

Тобе злегка кивнув.

– Якщо ти так ставиш питання… Називай ціну.

Вар перемнувся з ноги на ногу, погляд ковзав лискучим від поту тілом жінки.

– Хочу Сфену.

Брови Тобе здійнялися догори, він засміявся.

– Не забагато на себе береш? Сфена не для таких як ти, хлопчику мій. Її відвідують благородні люди, до неї настоятель водить гостей з інших країв, сам навідується час від часу. Розумієш? Справжнє блюзнірство паплюжити струмок з прозорою водою, лізучи в нього брудними руками, це знають навіть діти. Зрештою, Сфена не повія. Люди платять великі кошти не за тіло, а за можливість відпити з джерела.

– Моя послуга теж коштує великих грошей, – парирував Вар, лоб давно засіявся краплями, сорочка прилипла до спини. – Я двадцять п’ять розливів тільки тим й займався, що шукав. Якби це того не вартувало, то великий логуль Тобе, не вкладався б у подібні дурниці. Тому я хочу Сфену, – він виставив долоню, зупиняючи можливі заперечення, – а другу половину – у вигляді концентрату. Пляшечку, цього вистачить. – Попри гиготіння старого Вар йшов до кінця. – А ще… а ще, хочу й далі отримувати від тебе роботу, за справедливу плату, звичайно.

Тобе пригладив бороду, поплескав підопічного по плечу.

– Я завжди знав, що ти не такий дурний, яким намагаєшся здатися. Хоча вдячність за порятунок від голодної смерті могла бути й більшою. Але що ж, – худа рука витягнулася в напрямку жінки, – прошу, ти дійсно заслужив. Один раз, Варе. Один раз.

Сфена ледь ворушилася і постогнувала в маренні. Та сама Сфена, що настояла взяти хлопця з собою, коли він скоцюрблений лежав край дороги, а всі проходили повз, та сама Сфена, яка пригорнула його до своїх ще невеликих пружних грудей, і не відпускала, поки Тобе не погодився прихистити малого бодай на час. Вар скинув накидку, розв’язав мотузок. Бажання, яке найманець потай повсякчас тамував наодинці, уявляючи саме цю жінку, рвалося назовні, щоб нарешті втілитися в реальності. Штани з’їхали долу, шерехаті долоні лягли на колінні згини, ковзнули вище по стегнах. Втискали тіло в камінь, аж поки не дійшли до сідниць, пальці міцно вп’ялися в шкіру, повели назовні, потім всередину, потім знову назовні. Хвилювання плоті забивало памороки. А ще запах. Незвідане й потаємне пробиралося в ніздрі, п’янке й пряне гнало шкірою сироти.

Вар опустився на коліна, вдихав навіть ротом. Від темно-рожевого розрізу, мов з пічки, валило жаром. Наблизився ще ближче, ніс вперся в анус, губи припали до набухлих складок, язик ковзнув у м’яке й вологе. Шкіру приємно поколювали волосини. Вар дихав у лоно і те відповідало взаємністю, десь у головах Сфена додала в стогонах, таз в пошуках міцної опори зарухався назустріч. За мить жінка звелася на коліна, задня частина задерлася, як у кицьки, що прагне самця. Ноги залишалися широко розставленими, від чого розріз між ніг розійшовся ще сильніше, Вар заялозав всім обличчям, вмиваючись слизом.

Член несамовито пульсував, дихання рвалося, хотілося ввійти. Вар відірвався від запашного налитого тіла, відкрив очі й побачив синє світіння, що дрібними крапками оперізувало джерело насолоди. Пальці занурилися в чорне курчаве волосся, торкнулися, потягли слизуватий згусток до себе. Так світилося тільки священне. Сфена священна, але це не вона, це не її. У волоссі застрягло сім’я самого логуля.

Вар озирнувся на завісу. Тоді заходився визбирувати розпорошені дрібки й пхати до рота. Знову припав до лона писком, намагався проникнути глибше, цілком запхати голову, висмоктати залишки. Язик болів, але Вар не зупинявся, вилизував до останньої краплі, і кожного разу, коли часточка священного потрапляла до рота, тілом розливалося тепло. М’язи всередині Сфени скорочувалися, язик то охоплювало тугим кільцем, то відпускало. Він вдихав у жінку повітря і вона відповідала взаємністю. Великий згусток порснув до рота з черговим ковтком Сфениного подиху, побовтався в роті, огорнув язик і щоки, розкриваючи запах і смак. Серце калатало, Вар сам застогнав, сім’я Тобе поволі сповзло горлянкою, залишаючи по собі теплий слід, як від настояного пива. Важко дихаючи, найманець відірвався від лона і вперся в нього лобом. Власна сперма збігала членом і скрапувала на темний зачовганий камінь підлоги житла Тобе.

***

– Он! Виносять! Дивіться! Он!

Тисячі схожих вигуків, тисячі змарнілих поглядів втуплених на храмну браму. Червоні ноші з мерцем пливли над головами. Навколо щільно обв'язаного сукном висушеного старістю тіла синіла помітна навіть здалеку туманна димка.

– Ходімте ближче, – Гіль витягував шию і впирався ліктями в напираючий з усіх боків натовп.

– Ні, – чоловік притримав того за комір, – стій на місці.

– Хай заглядають, – відповіла жінка, проте притисла дівчинку до ноги, а немовля до грудей. – Не кожен день ховають.

– Я хочу подивитися, – наполягав хлопець, намагаючись видертися. – Ти…

Ляпас обірвав його на півслові.

– Затули ротяку, бо зараз підемо взагалі. – Чоловік шарпнув сина ближче до себе. – Он, дивися, і ні кроку від мене.

Обабіч процесії гвардія в чорних одностроях з довгими вигнутими мечами розганяла витріщак з дороги.

Від воріт почувся крик, що швидко потонув у багатоголосому гаморі. Гіль скористався нагодою і вирвався від батька, пірнув у просвіт між двома жінками, просунувся між патикоподібним дідом, який смердів стервом, та його майже лисою супутницею. Тиснувся далі, але ряди настільки ущільнилися, що й від найменших шпарин не лишилося сліду. До бруківки зоставалося кілька кроків, так близько і так далеко водночас. Але дівчина перед ним була вища всього на пів голови, він майже щось бачив.

Раптово поле зору значно розширилося. Гвардієць вхопив дівчину за руку і кудись поволік. Всі гвардійці раз по раз висмикували з натовпу дітей і передавали назад. Гіль так задивився, що ледь сам не потрапив у лапи. Але прогалина в натовпі зімкнулася якраз перед носом одного з них. Гіль опинився за живим муром з величезним кулаком, що впіймав його за накидку. Хлопець вислизнув з неї, як риба з долонь невмілого рибалки, пригнувся як найнижче і кинувся назад до родини, де отримав ляпаса не тільки від батька, а й від матері.

За мерцем сунув довгий почет. В перших рядах несли скрині, кошики, глеки та бутлі. Трохи позаду, ледь переставляючи ноги, волочилися служителі з храму. Над кожним в небо звивалася тонка вервиця синього світіння.

– Вони що, п’яні? – запитала жінка. – Наче причмелені.

– Звичайно, п’яні. І не тільки.

Процесія звернула до некрополя. Тіло занесли в велику усипальницю, за ним – речі й провізію. Поки камеру запечатували величезним каменем, жрець голосив молитви. Поступово мова зривалася на крик, подекуди речення зливалися в незрозумілу суміш звуків, яку важко повторити. А народ все прибував і прибував. Урочистий почет розташувався периметром комплексу. Гвардійці залишалися між натовпом і процесією, не даючи змішатися. Попри величезну кількість містян над майданом осіла тиша, що підкреслювала слова жерця.

– А що ото таке? – прошепотів Гіль до батька, вказуючи обабіч входу до головної камери.

– Зараз побачиш. Он, уже готують.

Жрець з обтягнутою чорною тканиною коробкою по черзі підходив до служителів, за допомогою гвардійців одягав її на голови, мовив якісь слова, малював в повітрі знак, а потім смикав за мотузку, що звисала з пристосування.

– Що він робить?

Замість відповіді Гіль отримав чергового ляпаса.

– Замовкни нарешті й дивися.

Гіль дивився і бачив, але второпати не міг. Ледь коробку знімали, людина, яка щойно стояла жива-здорова, падала замертво у тонке, викладене цеглою заглиблення перед нею, якраз попід стіною головної камери. Жрець йшов довкруж, заповнюючи ями служителями з почту, а гвардія позаду накривала їх плитами. Небіжчиків об’єднувала спільна риса. Кожного разу, коли коробку підіймали, жодна людина більше не мала над головою тонкого блакитного мотузочка.

Коли служителі закінчилися, черга дійшла до дітей, яких виривали дорогою. Замість коробки у руках жерця з’явився ніж. Старий підійшов до дівчини, яку забрали у Гіля з-під носа. Гвардієць обхопив тіло, знерухомив, правою рукою задер голову назад, оголюючи бліду шию. На відміну від почту дівчина кричала й пручалася, горлянка напиналася від напруження, але потуги тривали лише мить. Жрець чиркнув по шиї й з тої полилася кров, під рану підсунули глек.

Гіль відчув, як залоскотало горло.

Натовп загомонів. Десь обурливо, десь здивовано, але переважно схвально. Дівчину відпустили й вона, ще здригаючись, заповнила собою порожнечу вготованого місця. З кожним наступним кроком жерця вздовж шеренги діти, усвідомлюючи власну долю, заходилися в розпачі. Крізь загорожу гвардійців прорвався чоловік. Важко визначити, до котрого з дітей він біг, бо за три кроки його спину наздогнав меч, рубанувши по діагоналі від правого плеча до хребта. Заскреготіла кістка, під схвальні вигуки чоловік впав у розквецяний тисячами ніг вологий ґрунт.

Наростаючий вітер кружляв екстазом, що сочився з людей, очікуванням кульмінації, яка мала ось-ось розродитися. Вона висіла в повітрі, відчувалася в навислих чорних хмарах, лунала в громі, що наближав негоду, у священних словах, що мовив жрець. Глек і коробку помістили в пологий жолоб і вони зникли в глибині гробниці. Все під неперервну молитву, яка нагадувала ревіння незнаної тварини, співзвучна зі звуками самого натовпу, який воланням підживлював її.

Гіль сам мугикав під ніс і розхитувався в такт. Тілом пройшла вібрація, нутро гуділо, ніби в грудях завелася велика жаба. Запах близького дощу нарешті проклюнувся першими краплями. Жрець здійняв руки до неба, вимагав більшого. У відповідь загриміло, та Гіль був впевнений – не з неба, хтось відгукнувся з гробниці. Тягучий, низький звук, що бринів жилами.

– Там! Там! Нагорі!

Люди збилися з молитви, захоплено тикали пальцями на верхівку усипальниці. З отвору нагорі сочилося синім сяйвом священне. Тонкою змією закручувалося навколо себе, здіймалося до набубнявілих, мов повні молока груди, хмар, що давно злилися в суцільне безкрає рядно, яке накрило місто, здавалося, нескінченність тому. Жрець волав і волав, поки небо не пролилося справжньою зливою. Крижана вода заливала очі, колола гострими голками, але ніхто не відривав погляду, не смів змигнути. Синє прибувало, саме наливалося кольором, темніло, ніби намагалося замаскуватися під небо, стати ним. Далебі як люди, що чорніли під шквалом бурі, зливалися в однорідну масу, що бовталася на окрайці некрополя, як плівка у старій ямі з нечистотами. Пітьма наповнювала світ, ніби пізній вечір, що сватався до ночі.

А тоді простір вибухнув зорею. Світло зазирнуло в кожен закуток, пролилося далеко за місто, та ніхто цього не побачив, всіх засліпило. Першими почулися перелякані крики. Гіль і сам сповнився страхом, руки трусилися, у вухах відлунював гуркіт. Коли почали вимальовуватися плями силуетів, на плече лягла рука. Важка й міцна, навіть твердіша за батькову. Чужа. Гіль сильно замружився, протер очі, побачив гвардійця. Шарпнувся втекти, але змарнував спробу.

– Підеш зі мною.

Гіль спробував ще раз, але знову невдало. Люди поволі задкували від нього, дивилися з цікавістю й острахом, дехто тикав пальцем і перешіптувався, але ніхто не збирався допомагати. Позаду в натовпі хлопець помітив сині стрічки, що тягнулися з неба до когось з містян. Схожі на ті, що мали служителі, але чіткіші, значно довші і яскравіші, вони рухалися крізь масу людей у напрямку дороги. На іншому кінці вервечки дійсно були люди. Старі, молоді, жінки, чоловіки. Кожного супроводжував гвардієць. Гіль глянув на того, що стояв поруч, а тоді підняв голову – вгору здіймалося ледь прозоре синє сяйво.

***

Мряка низовини змінилася пронизуючим, рясно насиченим сніжною крупою, вітром. Хутряні накидки, шапки з ведмежої шкіри та чоботи з широкою товстою підошвою берегли від холоду, але їхня вага, постійна потреба знімати й одягати снігоступи, де кам'янисту стежку затягнуло кучугурами, робили сходження повільним і складним. Від довгого переходу дощовим підніжжям стара шнурівка розмокла, від чого трав’яна устілка давно просякла вологою і з кожним кроком підйому все більше холодила пальці замість того, щоб їх зігрівати. Та Вара більше хвилювало інше – вже не вперше чувся шум.

– Теж чуєш? – запитав логуль, коли найманець вчергове обернувся.

Вар кивнув. Мерехтіння снігу зливалося в суцільну стіну.

– Там хтось є. Не бачу, але вони неподалік. Борони їх Шейба, якщо посунуться.

– Просто йди вперед і будь обачним.

Вар дістав з-за пояса довгого ножа, кивнув.

– Вже недалеко.

Під кінець вони звернули зі стежки, пішли зледенілим злежаним снігом вздовж хребта.

– Колись тут існував прохід. Ймовірно його накрила лавина, чи щось таке. На скелях залишилися дороговкази. Там я його і знайшов, – Вар вказав на крижану ділянку помережану великими валунами. – Обережно, тут слизько і дуже нерівно.

Тобе пішов першим, ніби вже точно знав, де шукане, хоча цей шматок гір нічим не відрізнявся від сусідніх – замети, лід, порода. Логуль присів біля каменя з гострими рівними краями, з сумки дістав торбинку і невеликий запаяний глек з концентратом, навколо якого в темряві проступала синя заграва. Найманець підсвідомо глитнув слину від згадки про приємну терпкість і тепло, що недавно розлилися горлом і стравоходом.

Заким Вар чистив ділянку, Тобе відкоркував глек, перелив вміст у торбину, ретельно потрусив. У сяйві священного крізь лід під ногами вгадувався силует людини, попід сам камінь на пошарпану вітром поверхню виперло скоцюрблену кисть. Пальці ніби тягнулися до сокири, що теж потонула в глибинах криги.

Щойно суміш впала на розчищене місце, крига зашипіла парою. В товстому шарі утворилася велика виямка, наче хтось вичерпав її ложкою.

– Бери за ноги.

Вар напружився, але худорляве тіло, ніби все ще залишалося примерзлим до дна, попри лід, який продовжував танути глибоко під тілом, а сам небіжчик, ніби висів у повітрі.

– Не виходить, – пихтів найманець. – Наче зачепився.

Він опустився на коліна, занурив руку під померлого, але майже одразу відсахнувся – звук, що так турбував під час підйому, зараз лунав з ями. Цього разу тихий, ніби ховався, щоб не виказати свою присутність, або ж навпаки – щоб приманити. Звук небезпеки.

Подумки Вар давно скочив на ноги, але насправді так і стояв рачки з трупом на рівні очей і рукою, яку щось схопило. Кінцівка ніби застрягла в горловині глека з окропом, звільнитися з якого можна тільки якщо розтрощити ємність. Вар заволав і розпластався, відчув, як пальці на правиці, ті самі, що він пхав у Сфену, якими ковзав її лоном в пошуках насолоди, вишкрібав залишки логулевого сімені, хрустіли й перетворювалися в суцільний згусток болю, який метеляв його тілом в усі боки, як пташка впійманою змією перед тим, як її проковтнути.

Коли Вар вирвав руку, відрачкував і завалився на спину в кучугуру позаду, кров чорним кучно дріботіла на сніг. Химерна й недоречна думка пронеслася головою, коли він дивився на місце, де ще кілька митей тому красувалися чотири пальці – запхати у Сфену можна й пальці іншої руки.

Щойно найманець звільнився, Тобе потягнув віднайдене тіло на себе і воно легко вийшло з ями. Мрець майже зотлів, шкіра зробилася чорною, м’язи всохлися, як перев’ялене м’ясо, під вагою льоду тіло сплюснуло, поламавши ребра й череп, залишки одягу лишилися хіба на стегнах. Але найголовніше було на місці – лівою рукою знайдений притискав мідну кулю.

Попри перший порив Тобе не став поспішати. Супутник без пальців качався землею, і десь вони поділися. Логуль заглянув у яму. Сіль з концентратом перестала перетворювати лід на пару, натомість збиралася біля підніжжя виросту, що аж ніяк не нагадував скельну породу. Його колір віддавав зеленавістю порівняно з бурими й чорними породами поряд. Він ледь помітно рухався. А в місці, де мала би бути його вершина, в кривавій піні розчинявся останній палець найманця. Священне внизу всотувалося основою цього утворення, від чого воно розбухало, робилося більшим.

Лише коли палець зник у нутрі, стеблоподібний відросток вчув чужорідну присутність, або усвідомив, що його особистий труп десь подівся. Мацак неквапливо видовжився, подібно очам слимака, який після небезпеки відчув полегшення і вивчав середовище, покрутився навколо себе кілька разів, повільно потягнувся до задубілого тіла.

Логуль відтягнув мерця ще далі. Мацак зупинився, звівся догори, знову роздивився, продовжив неквапливе переслідування.

– Варе, чуєш? – гукнув логуль. Найманець не реагував, тільки важко дихав і хрипів. – Треба тікати…

Відросток блискавично кинувся на голос, змусивши чоловіка захлинутися словами. Логуль встиг виставити руки й впіймав покруча перед обличчям, втім гострий, слизуватий кінець таки торкнулося щоки. Шкіра зашкварчала й запухирилася. Чоловік стиснув кулаки, мов викручував одяг після прання, долоні спалахнули синім, але стоншена фактично в тонку змію почвара тільки здригнулася, а тоді потовщилася, всотавши весь заряд священного, що мав її вбити.

Тобе жбурнув мацак у яму, але той до неї не долетів, випрямився і миттєво вдарив по чоловікові. Та логуль встиг відскочити, об порожнє місце клацнуло, мов батогом, повітря засвітилося зеленим. Тобе вирвав у небіжчика кулю, кинувся до торби. Цього разу мацак діяв ще спритніше. Удар прийшовся в район стегна. Від глибокої рани й, можливо, зламаної кістки, логуля вберегла накидка з ведмежої шкіри. Втім атака звалила Тобе з ніг. Від чергового стусана, вже як по лежачій мішені, його вберіг камінь, який опинився на траєкторії.

Мацак пульсував зеленим і його звивисте тіло, виділялося в темряві, як світло у самотньому вікні. Світіння також проглядалося й під самим льодовиком і замерзлих розщелинах, що тяглися навислими скелями. Вся невелика западина пульсувала в такт, прокидалася, як хижа зграя, що зачула кров, і з голоду готова роздерти жертву на шмаття.

Логуль намагався задкувати на ліктях, але рятівна масивність і вага накидки зараз навпаки сповільнювала втечу. Потвора теж не поспішала, підбиралася як найближче, щоб цього разу точно не схибити.

В око впало руків’я сокири. Якщо зброю розтопило, був шанс висмикнути й відмахнутися одним ударом, якщо ні – цю битву він програє. Але кращих варіантів не існувало.

Вся воля і сила зібралася в ногах – відштовхнутися, схопити, вдарити. Та потвора атакувала раніше. Тобе знову встиг виставити руку перед обличчям. Паросток, мов кріт у землю, вкрутився в плоть, шкіра репнула, кістка тріснула. Логуль загарчав, мимоволі спрямував на паросток новий згусток священного. Розумів, що сила не знищить те, що харчується силою, навпаки, зробить сильнішим, але не міг зупинитися, власноруч підгодовував свого вбивцю.

Проте синява окутала нападника і це мало ефект. Відросток перестав жерти плоть, а зосередився на поглинанні енергії. Тіло скорочувалося і розслаблялося, кожна пульсація робила його товстішим, хробак розбухав, як родзинки у воді. Водночас логуль відчував, як накопичена роками сила висотується, мов вода у землю, перетворюючи у звичайного старого. Може, в тому й був рятунок? Так нагодувати почвару, щоб її розперло, вивернуло кишками назовні, якщо вони в неї були.

Плоть потвори затріщала, як сухостій у вогні, вона дійсно палала. Синє полум'я бігало слизьким дерев’янистим тілом, обвуглювало його, спалахувало жовтими іскрами. Тварюка от-от мала не витримати, от-от розпастися згарком, але натомість продовжувала ковтати швидше і швидше. Скільки б Тобе не прикладався, вона все поглинала.

Безсилий він усвідомив, що пошився в дурні. Не смердючий труп бозна-скільки тисяч розливів живив мацак і все, що ховалося в глибинах льодовика, а те, що той труп ніс. В кулі незрівнянно більше акумульованої сили, ніж Тобе зустрічав до цього. Значно більше. Стільки, що й в голові не вкладалося. І всю її здичавіла лозина неодмінно б зжерла. Може, за сотню, може, за тисячу, а може, й за кілька тисяч розливів. Лежала б на дні й смоктала, мов цицьку.

– Тисяча розливів, – пробурмотів логуль, даремно спалюючи себе в безглуздій боротьбі.

Хоча, якщо плануєш, щоб хтось об’ївся, його потрібно годувати з відповідної ложки.

Чергова можливість відігнала біль і виснаження. Дірява рука дістала з торби кулю. Пошарпана, помережана безліччю борозен, зачовгана до блиску й водночас заяложена до чорноти. Коштовна річ, яку б дурні легко переплавили на зброю, але логуль знав її справжню ціну. Увага перемкнулася. Він розслабив ліву руку, уявив, що вона знову звичайна, має п’ять пальців, вдягнута в кожух і накидку, звичайна рука звичайної людини. Іскристий потік стишився, поколювання в руці зникало, світіння меркло, священне поверталося вглиб. Але мацак увійшов у смак, присмоктувався до руки все сильніше, пульсував, намагаючись підібрати залишки.

Логуль не зважав, направив силу в іншу руку. Відчув, як та перетікає, торкається кулі в долоні, шукає шпарину, щоб злитися з вмістом. Жар всередині приємно лоскотав, відчувався вагомим, потужним, могутнім. Сила, яка почорніла від часу, яка перемолола в собі тисячі складових, ввібрала мудрість поколінь, була самою прадавністю. І тут же Тобе усвідомив, що насправді не почорніла, вона від початку такою була. Енергія ринула в нього карколомною силою і швидкістю, мов могутня Шейба, що розливалася і зносила все на своєму шляху.

Свідомістю Тобе проносилися колишні логулі, прості смертні, які випадково опинилися носіями, потвори й сутності, але було там і щось більш древнє. Логуль вперше зустрів силу настільки давню, як весь всесвіт, і вона до нього говорила, нашіптувала, вливалася безкрайою величчю, наповнювала чорнотою порожнечі. Як же її багато, яка ж вона нескінченно неосяжна. Яка вона напориста, яка неспинна й агресивна. А ще гаряча. Наче від того, що її стисли до розміру кулі вона розігрілася до киплячого стану.

Тобе спробував перебрати контроль, вгомонити потік, та натомість відчув дотик до власної свідомості. Наче пальці сліпця, що облапували мозок, вивчали, шукали вхід, як буквально кілька митей тому він сам намагався проникнути в кулю.

Логуль злякався, спробував вдарити по відростку, що все смоктав іншу руку, але чорне не піддавалося. Все прибувало, наповнювало, розпирало. Попри лютий холод в ущелині, чоловіку стало жарко. Плоть грілася зсередини, як від найлихішої лихоманки. Тиск зростав, виходив потом, нестерпно кортіло розправити накидку, чи взагалі її скинути. Жарко.

Зуби зціпилися, дихання прискорилося, з рота виривалося чорне. У відчайдушній спробі позбутися надлишку священного, Тобе розправив долоню, щоб куля випала. Та гупнула до ніг, але потік не перервався, хлинув, мов блювота, через рот, через вуха, очі, руки. Тобе обома кистями обхопив мацак, перенаправляючи потік на нього. Голодний до цього той тепер теж пручався, крутився й вертівся в’юном, намагаючись втекти.

Руки Тобе прикипіли до нападника. Не давали вирватися. Чорне нарешті хлинуло й до мацака. Це останнє, що логуль побачив чітко. Температура стала настільки великою, що перед очима попливло, він кричав, але замість звуку назовні вперто линуло чорне, як сажа, світіння.

Мацак в руках розбух до величини невеликої колоди, рухливість зникла, ніби її й не було, мов у задубілого посеред льодовика трупа. Залишилася тільки пульсація. Те, що раніше світило зеленим, зараз тьмянішало, робилося густішим, насиченішим. Невдовзі навіть пульсація припинилася. Тепер його тільки розпирало назовні. В улоговині зі всіх сторін тріщав лід. Тобе відчував лише плавлення, всередині нічого не залишилося, окрім нестримного пекельного вихору, якому ставало все тісніше і який тіснив Тобе у всі боки. Терпіти логуль більше не міг.

Чорне прорвало кілька дірок в оболонці, і Тобе розлетівся шматками, забризкуючи рештками скелі. Вибух логуля став іскрою, яка зайняла запал – мацак так само розлетівся, а за ним вся його основа, що розповзлася під льодом дном западини і скелями обабіч. Лід, каміння, м’ясо і кров змішалися в одну сіру масу, і тільки сніг продовжував падати, припорошуючи наслідки, щоб вже за кілька годин змінити це місце до невпізнаваності.

***

– Треба його звідти забрати. Бодай спробувати.

Батько врізав ляпаса навідмаш.

– Та завалися нарешті, – крик розбудив меншу сестру, старша мовчки спостерігала. – Гіль тепер служитель. При Ясновельможному, розумієш?

Матір терла око, яке стрімко затікало. Батько влупив з іншого боку.

– Глуха? Питаю – розумієш? – матір схлипнула. – У нас тепер на один рот менше. Жерти стане більше. А нам ще й платитимуть. Уявляєш, скільки вони там гребуть? Та ми разом від розливу до розливу стільки не заробимо, як він за сезон у храмі. Тепер можна не гнути горба по коліна в мулі: спочатку друзки, потім зерно. Ні, тепер все зміниться. Второпала, чи ще раз заїхати?

Мати закивала, не цілком зрозуміло, на яку частину питання відповідаючи.

– Але, – наважилася вона, – ти ж бачив, кого обрали Ясновельможним.

– То й що з того? Черговий мудак, якому пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час. Єдине, що важить, що не я на його місці. На жаль. А так хоч з твого виблядка буде користь.

– Він також і твій виблядок.

– Та яка різниця, що ти нудиш без кінця?

– Різниця в тому, що Ясновельможний однією ногою перейшов Шейбу. Він же старий, як сама пустеля з того боку. Люди стільки не живуть.

Батько примружив очі.

– Що ти торочиш? Та хай подохне хоч завтра, у мене з’явиться шанс зайняти його місце.

– Ти забуваєш найголовніше – слідом за ним Шейбу перетнуть й усі служителі.

Батько замовк, скривився, сплюнув на долівку.

– Ах ти ж, товчене болото, – він нарешті усвідомив, – це буде найбільше лайно, яке можна отримати після такої вдачі. Всемогутня Шейба, подаруй Ясновельможному ясний розум і довгих розливів життя.

Гіль підглядав за розмовами батьків кілька разів. Не особливо вникаючи в суть, більше важило, що він їх взагалі бачив. Решта на початках здавалася лише розмитою димкою. Він міг літати над містом, навіть трохи за межами. Подумки, не насправді. Але й звичною уявою переміщення теж не назвати. Він ширяв свідомістю, хоча тілом залишався на місці. Бачив тумани, що вкривали нетрі, гірські хребти за містом, масиви лісу, глибоке болото між похиленими стінами будинків, темними проходами снували тіні. Все фрагментами, образами, наче крізь пелену дощу.

Дивне відчуття. Дивне місце.

Храм вражав – подовгаста коробка, зведена у формі ламаної піраміди зі світлого колись каменю, величезні закіптявілі брили закручувалися догори спіраллю, нагадуючи панцир велетенського молюска. Зі стелі на товстих довгих ланцюгах звисали кам’яні жолоби, всередині кожного палахкотіло вогнище. Попід стінами нетутешні червоношкірі люди попарно налягали на масивні міхи, які крізь великі повітроводи розкочегарювали вогкі дерева і не давали їм згаснути. Коли вогнище затухало, а воно обов’язково затухало, бо пари втомлювалися і переставали дмухати, тих, хто видихався, підвішувалися на гаки над тими самими вогнищами й повільно смажили зусиллями наступної пари. Додолу постійно скрапував жир, в храмі завжди смерділо смаженим. Гіль не знав, звідки бралися люди, але вони виявилися смачними. Служителів годували не рибою чи птицею, а саме людятиною. 

Всім заправляли гвардійці під керівництвом жерця. Ясновельможний лише зрідка показувався з ніші, в яку звернув першого дня. Решту обраних поділили. Кожного ранку, якщо то був ранок, бо без вікон ніхто не знав, де знаходилося сонце, навіть ворота ніколи не відчиняли, єдине їхнє сонце – підвішені вогнища, Гіль просто повертався до тями, йому давали їсти й пити, вели до сральної стіни. Там він шукав вільне місце, справляв справи. Прибирали червоношкірі, їм не виділяли ні палиць, ні каміння, ні інших знарядь. Їсти їм теж не давали. Харчувалися з підніжного корму. Потім згрібали залишки у спеціальні ями. Повсякчас хтось не витримував і вбивав собі подібного, щоб поїсти. На це не зважали, але піднята рука на служителя чи гвардійця прирікала на моментальну смерть.

Затим Гіля вели до іншої стіни. Щоразу в теж місце, завжди в супроводі того ж гвардійця. Бувши малим Гіль не раз уявляв, як в храмі моляться Шейбі, як ведуть облік провізії, лісу, кристалів, але це не те, що тут робили насправді. Його повертали обличчям до стіни, до того самого каменю, до тієї самої дірки в ньому, й змушували дивитися в неї, не відривати погляду, концентруватися. Кожного клятого разу.

Гіль ніби опинявся на краю бездонної прірви, а тоді падав вниз. Темрява пестила холодними руками, огортала безвидимістю, поряд проносилися голоси, крики, ревіння, нутро відчувало тремор і вібрації. З хаотичного місива поступово народжувався туман. Клубочився навколо клаптями, тоді густішав, починав смердіти. Саме запах віщував перехід у зовнішній світ.

Хлопця виштовхувало в різних місцях.

Валка лісу, в першу чергу, вражала масштабами. Лапаті дерева підпирали хмари й простягалися вдалину сірими пагорбами. Сотні сокир гепали по товстих набухлих від дощу стовбурах, тріски летіли навсібіч. Коли деревина не витримувала ваги, то падала й здіймала в повітря вихор болота. Гілки обтесували, а осердя тягли до води, щоб Шейбою сплавити до міста. Голі пеньки чорними зрубами відсічених голів потрохи розширювалися до горизонту. Спустошені ділянки швидко розмивалися водою, утворювали глибокі кам’янисті яри. Час від часу хтось не витримував і падав від знесилення, хтось необережно ставив ногу й ламав її, інколи їх причавлювало деревами, інколи вони зникали в каламутній воді.

Були й шахти. Частину лісу відправляли туди, трохи дрібнили, запихали у видовбані діри в породі, запалювали. Щоб наганяти температуру, як і в храмі, використовували міхи. Для збільшення крихкості на розпечену поверхню лили холодну воду, в утворені тріщини заганяли дерев'яні кілки – інколи мочили їх водою й чекали, коли волокна набухнуть й відколють особливо великий шмат породи, а інколи просто товкли кам'яними молотами, відсікаючи нові пласти вручну. Потім дрібнили, пусту породу відкидали, а мідну руду плавили у великих круглих печах одразу на місцях.

Гіль, мов невидимий наглядач, літав над різними людьми, спостерігав, як вони рвали жили, палили легені отруйним димом у виробітках, як розчавлювали кінцівки, коли не встигали відскочити з-під обвалу, чи як гинули від неправильно сконструйованих печей, коли ті вибухали від надлишку тиску. Лише до деяких не міг дотягнутися. Наприклад, до самотньої постаті, що йшла перевалом далеко від шахт і дерев, і ще далі від міського муру – дрібна, ледь впізнавана цятка. Але скільки б Гіль не намагався, не міг наблизитися, наче припнута худоба, що могла відійти тільки на певну відстань.

Не оминав ні дільниці з червоною глиною, де формували й обпалювали цеглу, ні ліве узбережжя всесильної Шейби, де горбатився з батьками за колишнього життя. Там як завжди порпалися в мулі. Ніхто не зважав на зникнення Гіля, як ніхто не зважав, коли когось засмоктувало на глибину. Під намивами утворювалися порожнини з водою, куди легко провалитися і звідки неможливо вибратися. Чергова жертва, яку забрала річка за можливість користуватися її дарами. Життя тривало. Спочатку люди визбирували кристали сили. Копирсалися, ретельно перебирали мул, промивали крізь сукно. Найменший камінець був цінніший за життя людини. Саме тут стояло найбільше гвардійців, саме тут били найжорстокіше.

Гіль довго не розумів, чому саме. Історії про гіпотерів гуляли між дітьми, дрібних навіть доводилося бачити. Невеликий окунь проковтнув камінець і його черево роздулося до розмірів людської голови. Шкіра так натягнулася, що коли рибину впустили, живіт луснув, випустивши перегнилі кишки. Ще був папірус, який товк вершечком людей, які проходили повз. Його зрубали й викорчували – коріння обплелося навколо синього кристала. Кумедні випадки трохи розбавили буденну одноманітність незвичністю, але не більше. Існували ще байки про ліс м’ясоїдних дерев, який весь стояв на кристалах, але то, радше, лякалки, щоб діти не виходили за межі міста. А потім сталася Стафська бійня, як її прозвали серед містян.

Стаф займався травами, справи йшли кепсько. Тим дивніше, що до жінки з гарячкою не вийшли. Та поспішала, тому подалася добиватися оплачених напередодні мікстур у дальні кімнати. Стаф з розірваним горлом знайшовся у спальні. Його жінка лежала по різних кутах у вигляді рук і ніг. Решта тіла шматками зашкарубла на стелі, стінах і долівці. Жорстокість вбивства настільки розбурхала уяву містян, що про первістка Стафа згадали не одразу. Дитина сама далася знати, коли в приміщення натовклося люду, що стіни мало не репали. Достеменно відомо, що немовля лежало у кошику біля дальньої стіни, далі свідчення неточні. Воно почергово перемололо шістьох витріщак, що стояли найдалі від дверного проходу і не встигли вибігти. Потім ще двох чергових охоронців, яких покликали розібратися. Живими з кімнати вийшли тільки добре навчені гвардійці. Немовля, що не прожило й одного повного розливу, розміром зрівнялося з чималим псом, довгі кінцівки, що стали більше нагадувати гнучкі стебла папірусу, діставали від стіни до стіни, а зуби, які повилітали, коли потвору забивали камінням і рубали мечами, мали гострі зазубрені краї. У спину дитини вріс величезний кристал, який загрозливо пульсував темно бурими спалахами.

Стаф приховав кристал, наслухавшись історій про логулів, які у віддалених поселеннях, начебто, видобували силу з камінців і використовували її у знахарстві. Але зрозуміти, як таке можливо, не зумів і просто заховав його під дитину, яка в симбіозі з силою породила чудовисько – гіпотера. Стаф шукав спосіб покращити справи, натомість знайшов смерть для себе і ще десяти людей.

Тому містяни як ніхто були зацікавлені у ретельному пошуку. Від цього залежало виживання.

Коли мул достатньо протряхав, наставав етап сівби. Люди так само бродили берегом, але тепер не збирали, а сіяли. Наразі сезон врожаю теж закінчився. Залишалося сподіватися на випадковий пропущений кристал, вимитий дощем з багна. Це вже був не мул, а пусте брудне болото. Справжній мул з’явиться невдовзі, коли велика Шейба відріже член вчергове відродженого брата і подарує рештки родича Шнальсталю. Коли вода зійде, кров осяде мулом, а сім’я випаде кристалами, люди зможуть ростити їжу й шанувати Шейбу.

Саме за це молилися в храмі. Так раніше думав Гіль. Тягали сюди надлишки їжі, кристали, палили вогнища, вбивали тварин. Так було завжди. Очевидна істина відома кожному. В цьому весь сенс.

Але зараз він літав над містом і не усвідомлював, як його дії наближали розлив. Як будь-чиї дії в храмі наближали розлив?

Гіль зробив звичне коло округою. Попри легку, на перший погляд, задачу, його долало виснаження – ознака скорого закінчення польоту. Навколо знову скупчиться туман і наступне, що станеться – гвардієць шарпатиме за плече, щоб відвести до їжі й на сральне місце.

Та вже бувши в тумані, він потрапив у стару халупу, що тулилися до міського муру. На спальнику лежав дід. Обличчям від лівої скроні через щоку й рот тягнувся загноєний шрам, також нижче ліктя чоловік не мав руки. Гіль знав його – той жив неподалік, кілька розливів тому травмувався на копальні. Удар вибив залишки клепок, бо верескливий засранець став ґвалтував дітей своїх дітей, поки останні працювали, не раз намагався впіймати й сестру Гіля. Чоловік важко дихав, майже хрипів. Хлопець вже бачив, як помирають. Саме цим займався старий.

Ніби вередливе пасмо волосся, з голови охопленого агонією стирчав невеликий стручок. Темний відросток, подібний до того, що мали всі члени почту в храмі й Гіль, зокрема. Тільки чорний і маленький, ледь помітний.

Хлопець наблизився ближче, наскільки міг продертися крізь туман. Картинка пливла, блякла, але Гіль помітив, як тонка нитка чоловіка розчинилася димкою і попрямувала до нього, ніби він її вдихнув. Колишній сусід востаннє крякнув, його тіло обм’якло і він востаннє обісрався. Та Гіль цього вже не застав, бо його свідомість остаточно затьмарилася.

***

Сфена прокинулася від глухого удару. Ніби впав повний глек зерна.

– Тобе, ти?

Перекотилася на бік, підвелася, виглянула в передпокій. Одразу біля входу розпластався чорний від багна Вар. За винятком очей, що без кінця кліпали на посіченому, обмороженому обличчі, найманець залишався нерухомим. Брудна ганчірка на правій кисті підкреслювала брак кількох пальців.

– Сфена, – прохрипів, сфокусувавшись, – поможи.

Вона ніколи не вдавалася у властивості рослин чи тварин, не знала, як їх підживлювати священним, не тямила в камінні, не володіла ритуалами та не розумілася в замовляннях. Це прерогатива брата. Та Сфена мала власний таємний спосіб. Вона сама була секретом, про який Тобе постійно торочив, але навіть не здогадувався, що його слова істинні. Довгі розливи від того самого моменту, як він став логулем, ґвалтуючи її, постійно вливаючи сім'я, він робив її подібною собі – незаконною носійкою священного. Сфена дійсно зцілювала пияків, лікувала виразки на членах, висипи, пухлини, лишаї й бозна-що ще. Кожен, хто входив у неї, отримував більше за просте злягання за гроші.

Жінка зняла шмату, зашкарубла кров біліла зламками кісток, кисть розпухла і потемніла. Сфена присіла навпочіпки, розвела масивні стегна, щедро наслинила долоню, зволожила між ніг.

– Ну ж бо, Варе, давай руку, твій шанс поєднати корисне з приємним.

Сфена буквально сіла на травмовану кисть найманця, ввела в себе, зарухала тазом, щоб виробити цілющий слиз. Вперед-назад, вперед-назад. Терпіла, як брудний кулак зі скрипом тиснув розміром, як обламані кістки дерли плоть. Рухалася, аж поки відчула, що рука совалася самотужки, штрикала, як невмілий коханець. Очі Вара блищали, зосереджені, хтиві – дивилися точно жінці між ніг.

– Тобе точно не повернеться?

Вар сьорбнув гарячу настоянку, поглянув на руку – без чотирьох пальців, але фактично з затягнутою раною. Червоне лишалося, але загроза гангрени минула.

– Його немає. Просто немає. Він не прийде. Я певен.

Між тришаровим підборіддям і масивними щоками тонкі уста вигнулися в посмішці.

– То ти розкажеш? Тепер це не таємниця.

Вар облизав губи, не зводив погляду з велетенських грудей Сфени, що у непевному світлі свічки лисніли намащені риб’ячим жиром. Козяча накидка на голе тіло і настегнова пов’язка не дозволяли зосередитись. Ще раз сьорбнув, змусив себе закрити очі.

– Все почалося, як ми вперше побачилися. Того ж дня, як ви підібрали мене хлопчиськом, він запропонував шукати того чоловіка. Казав, як знайду тіло, не знатиму біди до самого переходу на інший бік Шейби. Зможу просити все, що захочу, – перед очі мимоволі постало лоно Сфени й згадався його смак. – Ну, от, я його знайшов. Завів туди Тобе. Але разом з тілом в ямі лежав гіпотер. Величезний, страшний, зроду такого не бачив. Тим паче в горах за невідь-скільки від Шейби. Воно напало на нас, відчикрижило мені пальці. Тобе теж боровся, ймовірно, чаклував, вони взялися вогнем, а тоді просто вибухнули. Твого брата рознесло на шматки. Не знаю, як я не втрапив під обвал, спровокований гуркотом. – Вар скрушно похитав головою. – Не скажу, що довго після того шукав Тобе, мав власний клопіт, – знову глянув на руку, – та й не було чого шукати, насправді. Але дещо я таки підібрав. Було з мерцем.

Вар серед купи одягу, що так і кис під стіною, знайшов мідну кулю і поклав перед Сфеною. Вона взяла до рук, щоб краще роздивитися.

– Цього не може бути. Невже божевільний братик таки мав рацію.

– Він же логуль, він завжди мав рацію.

– Він йолоп і виродок – ось, хто він. Але це, – вона примружила очі, вивчаючи шерехатості й видивляючись деталі, – колись давно, коли я ще була малою, Тобе виміняв у схибнутого старого таблички. – Сфена відсунула камінь і дістала зі сховку в'язанку пласких чорних глиняних табличок. – Тут йдеться про чоловіка, який жив у іншому світі…

– В іншому світі? – перепитав Вар. – Це як? Серед мертвих?

Сфена стенула плечима.

– Десь далеко за правим берегом Шейби є велика вода, а за великою водою знову велика мертва земля. І лише за горами, які нависають над тою землею, починається інший світ. Там правлять дві сестри Шейби, вони так само приносять дари. Саме звідти тисячі розливів тому прийшов чоловік. Той самий, якого ти шукав.

– Цього не може бути. За протилежним берегом нічого немає.

Сфена розсміялася.

– Я теж так думала. Але візьми почитай. Тут так і пише.

– Я не вмію.

– Я не змушую вірити. Просто кажу. Той чоловік якось подолав відстань між світами. Це вже робить його не аби ким, але кажуть, він був логулем. І не простим, а тим, що навчився збирати священне не тільки в собі. І я зараз не про жалюгідний концентрат, який не більше ніж приправа до їжі, а про дійсно химерну річ.

Вона знайшла потрібну табличку, повернула до Вара, щоб він роздивився позначку.

– Куля, – прошепотів найманець, – але що це означає? Не розумію.

– Записи стверджують, що завдяки вмінням збирати й керувати священним, він не старів і зрівнявся за силою з жерцями самого Шнальсталю. Закінчується тим, що він вирушив до серця світу, якраз нашими горами. Завжди вважала історію байкою, за яку в братика видурили цілий статок. Але помилилася.

– Тобто, в цій кулі схована страшна сила?

– Така, що допоможе стати головним жерцем. Це можливість.

Вар невесело засміявся.

– Але для цього потрібно щонайменше бути логулем. Тобе був могутнім. Він давно практикував силу. Ми ж навіть уявлення не маємо, з чим зіштовхнулися. Пропоную продати кулю. Якщо добре обіграти, додати дощечки, як переконливий доказ історії, ми непогано заробимо.

Сфена розчаровано видихнула. Скинула козячу накидку, обійняла важкі груди, що спадали на масивний живіт, пом'яла, дивлячись прямо в очі Вару, розвела ноги, демонструючи головну складку, що тонула в десятках інших.

– Хочеш, щоб це було тільки твоїм? Як гадаєш, якщо я зі своєю репутацією залишуся жити тут, довго протягну, поки котрийсь вилупок не заявить про права на мене? Чи гадаєш, я стану правонаступницею брата? Якщо так, то ти наївний бовдур. Я ласий шматок, мене підберуть і користатимуть на власний розсуд. Не знаю, чи щось перепаде тобі. Поки ти спав ці дні, до мене навідувалися.

Бажання стиснути масивну пляму соска, щоб аж проступив між пальцями, тьмарила розум, але розмова вимагала стриманості.

– Але ж я не логуль. Я не знаю, як керувати кулею.

– Ти не логуль, але я можу спробувати. В тому і суть. Логулями не народжуються, ними стають. І оскільки Тобе тут більше не головний, я хочу сама керувати життям на цьому боці Шейби.

Жінка повільно крутила кулю, шукала механізм, який відкриє доступ до вмісту, прискіпливий погляд робив поверхню виразнішою, проявляв кожну тріщину, кожну вм'ятину, ніби сама сфера вдивлялася в жінку. Сфена враз опинилася десь далеко, ніби потрапила під воду, звуки викривлені, спотворені, голос Вара наче пробирався крізь купу шкір, у скронях гепало. Сфена фактично побачила, хоч і не очима, як з кулі до її зап'ястка витягнувся маленький сірий вихор, чи то повітря, чи то пилу. Потім до ліктя, плечем, шиєю, до рота, зупинився біля губ.

Доторк відгукнувся неприємним спогадом, який миттєво викристалізувався з чорних закутків пам’яті. Вихор спробував розтулити губи в куті рота – так завжди починалося збочене ігрище, яке влаштовував Тобе. Ніби відчувши її усвідомлення, вихор проник всередину і шарпнув за щоку. Сфена спробувала відсахнутися, виплюнути, але вихор вчепився міцно. Шарпав, намагався розтулити ширше. З кулі потяглися інші мацаки, такі ж темні й настирні.

Вар на периферії свідомості не замовкав, але слова вже навіть не вгадувалися. Тільки булькання. Глибокий вдих викликав надривний кашель, тоді спалахнув різкий біль в голові й тільки опісля нарешті настало полегшення.

Сфена отямилася на підлозі, над нею з костуром височів Вар, мідна куля лежала в куті кімнати.

– Забираю слова назад, – віддихавшись сказала вона. – Її варто продати. Негайно. От тільки кому?

***

Завихрення були у всіх. Час навчив їх бачити. В когось більші, в когось менші, здебільшого сині, у немовлят пурпурові, у старих і немічних майже чорні. Гіль неодноразово намагався відтворити вчинене з сусідом. Виходило тільки з такими ж доходягами. Три спроби висмоктати життя з батька, відплатити за всі ляпаси й палиці на спині, закінчилися провалом – той щораз продовжував колупатися в мулі. На здорових чомусь не діяло.

Лише згодом хлопець усвідомив, що зусилля не марні, вони просто непомітні. Батьки, як і інші, теж віддавали сяйво. Тільки в тих, хто при смерті, воно було останнім, а у звичайних жителів – лише невеликою частиною. Тоді він і второпав власне призначення в храмі. Він висмоктував з людей силу. Непомітно, по краплі, кожного дня, з усіх, над ким пролітав.

Інколи вдавалося торкнутися до частини, яку пропускав крізь себе, відчути переляк, нерозуміння і біль помираючого клаптя. Але на людині втрата проявлялася лише дрібними деталями. Один втирав лоба від поту, інший розпрямляв спину, не в силі терпіти навантаження, комусь темніло перед очима. Часом Гіль експериментував з потрібним моментом. Коли лісовали переходили помережаний водою відтинок дороги, когось невчасно схоплювала судома і він потрапляв під стовбур, біля печей, де плавили мідь чи обпалювали цеглу, хтось ненароком перегрівався й втрачав свідомість, часто провалюючись у саму піч або обпікаючись об поверхню. Гіль завжди шанував гарну капость. Тим паче люди, які отримували фізичну травму, добряче чорнили свій мотузочок. А чорні Гіль обожнював, полював на них. Була в них особлива чарівність, ніби зірвати останній колосок на жнива. Відчуття завершеної справи.

Найважче було збагнути, куди зібрана сила йшла. Очевидно, був Ясновельможний, був жрець – вони її розподіляли чи перенаправляли, чи живили нею щось, чи просто зберігали, чи спалювали в молитвах до Шейби. Гіль не знав, куди та дівалася. Кілька днів тому він уявлення не мав про її існування, а зараз намагався осягнути.

В першу чергу спробував прослідкувати, адже сам мав густий вихор над головою. Тому дорогою до стіни вдивлявся у простір над собою та іншими служителями. Вихор помітно стоншувався приблизно з середини, аж поки його взагалі ставало непомітно. Гіль так і не побачив, з чим вони з’єднуються і чи з’єднуються взагалі. Можливо, для цього теж потрібно вдивлятися в стіну, тільки деінде.

Натомість хлопець помітив інше – вихори служителів стали прозорішими. Пропускали крізь себе священне, але все одно блякли й стоншувалися. Зношувалися. Поки не сильно, але очевидно до чого йшло. В пам’яті добре збереглася картина з почтом і Ясновельможним на поховальних ношах. Всі мали ледь помітні корінці, мов потенційні небіжчики, на яких Гіль полював, за виключенням, що були не чорні, а сині. Згадалася й розмова батьків. 

А ще турбувала мутна голова, яку все частіше, навіть на яву, не полишало відчуття сірого тунелю. Гіль віддавав частину себе так само як забирав її в інших. Зливався з силою, ставав її невіддільною складовою, як кожен житель Шнальсталю. Він це приймав і розумів – кожен зобов’язаний робити вклад у молитву. Таки правда – всі зусилля направлені на молитву, на допомогу Шейбі – вкласти їй силу, здатну подолати брата і пролити його цілющу кров, щоб люди цілий розлив жили й шанували її за це.

Та якогось ранку Гіль присів біля стіни у звичній справі й завмер, не ймучи віри баченому. Прибиральник підкрався до гвардійця, вихопив меча і рубанув в район шиї. Той впав мертвим, а вимащений в гімні червоношкірий успішно відбивався від підоспілої допомоги. До фатального поранення відчайдух знешкодив чотирьох гвардійців. Через інцидент біля стіни Ясновельможний, чи не вперше, потрапив Гілю на очі. Скоцюрблений, виснажений, жовта зморшкувата шкіра смерділа сильніше за випорожнення, серед яких Гіль сидів. Чоловіка тримали під руки й мало не переставляли йому ноги. Ясновельможний помирав. Гіль уявив не тільки процесію, яка простує за померлим від старості й виснаження головним служителем, а і як стоїть в некрополі перед стіною, на голову натягують коробку – чорну вузьку камеру, де важко дихати, де кілька митей до цього сусід з шеренги зустрів інший берег Шейби, а його тіло скинули у викладену обпаленою цеглою яму.

До вирішальної битви сестри з братом залишилися лічені сходи сонця. Інтенсивність молитов і транспортування сили тільки зростатиме.

– Гей, – крикнув до жерця, що поки залишався у полі зору, – гей, візьміть Ясновельможним мене…

Ніхто не звернув уваги, крім нового гвардійця. Звичним рухом поклав руку на плече, повернув у напрямку стіни.

– Тихо.

– Але ж він помирає, ви що, тупі? Він помирає! Нас всіх стратять!

Від удару в спину Гіль звалився додолу.

– Тихо, – повторив гвардієць тим же рівним тоном.

– Через нього ми помремо, – вже не кричав, а схлипував під ніс, – через старого ми помремо.

З висоти Гіль добре бачив свинцеві хмари у верхів’ї річки. Густе, замішане на болоті небо двигтіло від ударів молота об ковадло, легенда казала – там кували меча. Найвеличніший день у розливі – день життя, смерті, пожертви, відродження, коловерть буття, яка з хаосу зароджувала початок. Початок, якого Гіль вже не побачить, бо докладеться до нього власним кінцем.

Жителі Шнальсталю готували вогнище, яким вітатимуть кров, що хлине рікою. Вервечки людей стікалися під храм, що розташувався найвище у місті, залишали домівки в сподіванні знайти їх на місці, коли вода відступить. Хлопець відчував, як сила неймовірним потоком всмоктувалася крізь нього. Все більше і більше, великі маси, що закручувалися у вихори, здатні знести з ніг. Щільність людей об’єднувала десятки маленьких потічків у шалене ревіння, що свистіло й лопотіло у вухах. Гіль відчував, як від нього відриваються шматки, як висотуються сили, як тоншає аура. Бачив, як в натовпі помирали, падали непритомні, і тисячі брудних ніг проломлювали черепи й грудини собі подібним, навіть не помічаючи, розмазували на місиво, аж поки те, що колись було людиною, навіки єдналося з багнюкою. Гіль підхоплював останнє життєдайне, але й де ділася радість – передчував, невдовзі хтось так само вдихне і його.

Люди нагадували пташок, що в певний момент раптово купчилися, а тоді, гнані невідомим поривом, летіли у велике море. Містяни ж, зібравшись докупи, без жодної команди чи заклику почали голосити, співати пісні, прославляти Шейбу і її дари. Гіль спостерігав, як через роти вилітали згустки, крізь ніс, очі та вуха сочилося густе і тягуче, бачив, як над натовпом бурлить енергія, накопичується, збирається куполом.

Гіль давився, не здатний пропустити крізь себе більше, ніж міг. Спробував відступити, щоб передихнути, але його присмоктало, мов до свіжого мулу, який був джерелом життя і водночас неодноразово призводив до смерті. Думки затьмарювалися, свідомість воліла відключитися, щоб не відчувати. Ніби в потопельника, який спочатку борсався, намагався ловити повітря, триматися поверхні, а потім, усвідомивши патовість ситуації, розслаблявся й розтуляв рота, щоб швидше все закінчити, злитися з водою в одне ціле, дати рідині наповнити себе. Але коли єднання мало от-от настати, хтось висмикнув його з бурхливого потоку, всадовив на березі й нарешті дав ковтнути повітря.

З Гіля спала пелена. Вихор енергії, яку він передавав у храм, перервався. Наче невидимий бар’єр постав загатою в нещадному потоці, що топив хлопця. Тепер цей потік бурлив у самому натовпі, булькав окропом, а в ньому стояли люди й наспівували пісень, не помічаючи, що варяться живцем. Та хлопцю було байдуже. Вільний, цього цілком досить. Він злетів над містом, рвонув до лісу, але власний відросток все ще не відпускав від храму. Гіль мав звільнитися інакше.

***

– Ми ніколи не знайдемо потрібного торговця.

Вар відверто бив людей попереду, щоб достатньо розширити дорогу для Сфени.

– Я хочу позбутися її. Мені байдуже за скільки. Хтось купить. Йди до брами, там найбільше людей.

На площі перед храмом звели вежу з гілок, стовбурів, старого мотлоху, трухлої соломи, сушених кізяків, залишків зерна і всього, що не варто брати у майбутнє. Купа велично здіймалася догори, біля підніжжя метушилися люди в марних спробах роздмухати вогонь достатньо, щоб дощ не загасив його. Під моросіння дим стелився низько, розтікався площею і вулицями, ніби перевіряв, чи кожен долучився до служби.

Вар зупинився на окрайці натовпу, тиснутися вглиб не було змоги й сенсу, оглянувся на Сфену. Жінка трохи відстала, її габарити вирізнялися на фоні зачуханих худих містян, але зараз в очі впало перекошене обличчя, на якому закарбувався переляк і розпач. Найманець поспішив назад.

– Сфено?

Жінка натужно горнула сумку з кулею в жир на животі, очі закочені, тіло трусило. Вар наблизився, щоб відірвати ношу, але щойно простягнув руку, відчув, як нею пробіг холодок. Ніби сотні мух в один раз зірвалися з кінчика пальця. А ще звук. Той самий, що він чув в перевалі. Той самий, що став передвісником жорстокої смерті логуля. Чоловік завагався, але позаду вже напирали інші, втискаючи його у Сфену.

Куля між ними вібрувала. Неприємне тремтіння передалося спочатку йому, а потім і сусідам. Вони все ще співали молитви, ніби не помічали змін, але амплітуда зменшувалася, сили вичерпувалися, хтось падав, хтось так і стояв без свідомості, вертикально затиснутий в натовпі. А потім пішли крики. Першою заверещала Сфена. Вона ніби зменшилася, не те щоб схудла, її просто стало менше. Сфера викривлювала жінку й засмоктувала в себе. Дим від багаття вигинався, закручувався чорними й білими вирвами, нависав їдким куполом над площею. Ніби величезна буря накрила лише цей клапоть світу. Вогонь, підхоплений вітром, палахкотів на всі боки, підсмажуючи найближчих людей. Крики агонії та сморід палених тіл поставали все виразніше на тлі незамовкаючої молитви.

Хмара вгорі густішала, насичувалася, росла. Тепер покривала не тільки площу, а добрячу чверть міста, якраз всіх, хто зібрався на ритуал. Нарешті й звук взяв гору – рівномірне гудіння з потріскуванням й поодинокими спалахами в небі стали єдиним, що бачив і чув Вар. Він навіть не мав сил дивуватися, як його перемелювало. І навіть мідна куля, яка перед його очима розширювалася, мов риб'ячий міхур, не викликала емоцій. Лише згадку, що він таке вже бачив. Метал тріснув і чорне зі сфери стрімко метнулося до храмної брами.

***

Гіль розплющив очі. Один за одним до тями поверталися й колеги. Спантеличено переглядалися, не усвідомлюючи, що відбувалося.

Хлопець теж не розумів, але мав нагальніший клопіт. В тому, що його тримали на прив'язі за свідомість, він переконався, залишилося перевірити, чи так само було й у фізичному плані. Ймовірно так, але кайданами й ланцюгом являвся сам храм і охоронці, що не відступали ні на крок. Свобода ховалася за конкретними кроками – позбутися гвардійця, вибратися з храму і відбігти на відстань достатню, щоб те, до чого він прив'язаний, не змогло до нього дотягнутися знову.

Гвардійців ситуація теж спантеличила, бо той, що наглядав за хлопцем, помітив втрату меча з піхов, аж коли останній увійшов йому між ребер. Охоронець впав і пролився червоним. Мов за командою, обернулася решта гвардії, хтось кинувся навперейми, хтось просто дістав меча.

Відступу не було, Гіль побіг назустріч, різко звернув до одного з міхів, прошмигнув між ним і стіною. Гвардієць наступив на жир, посковзнувся і втратив рівновагу. Краєм ока Гіль зауважив, що вдалині впав ще один гвардієць. Дехто теж намагався тікати. Сиву жінку напороли на меча, але перед тим вона роздерла очі своєму охоронцю. Дівчина товкла палицею вже нерухоме тіло. Чоловік з довгою бородою намагався запхати назад в черево кишки. На периферії миготіли образи, але Гіль зосередився на тому, що попереду – на потенційному порятунку, на воротах. Але їх все ще розділяла ціла когорта гвардійців.

Був серед них і жрець. Обвішаний амулетами хирлявий старий корчився, грудна клітина видулася великим пухирем, звідти пирснув згусток священного. Довгий товстий відросток нагадував велетенську блискавку, вона шарахалася приміщенням від людини до людини, ніби позначала доторком, відновлювала втрачений зв’язок. Дехто після відмітини завмирав, хтось розлітався на шматки, все більше людей носилося в паніці шукаючи вихід. Гвардійці без втоми дубасили мечами, сікли плоть, зрошуючи синє священне багряним плотським.

Коли Гіль заховався за купою дров, двері вибухнули і в храм влетів чорний двійник священного. Ті ж спалахи, ті ж завитки сили, що струменіли з жерця. Гвардійці били по мацаках мечами, але, щойно лезо торкалося поверхні, охоронців безслідно засмоктувало в чорне. Щось подібне у своїх польотах робив і Гіль. Тільки хлопець брав частину, а ця сила жерла повністю, навіть фізично. Перед ним постало те, чому служителі збирали данину весь цей час насправді. Тільки їхнє було синє, а чорне Гіль не знав, звідки взялося.

Шлях через браму остаточно відрізало. Перш ніж два потоки зіткнулися один з одним, Гіль кинувся до єдиного місця, крізь яке можна зникнути бодай кудись – до сральної стіни, ковзнув нечистотами до дірки й провалився у невідомість, залишаючи шум, гамір і крики десь далеко нагорі.

Удару як такого не було, бо дірка насправді виявилася не вертикальною, а пологою. Гіль нісся норою, обліпленою гімном і сечею вглиб чорноти, але несподівано потрапив у світло.

Його виплюнуло у воду, і найперше, про що подумав Гіль, була Шейба. Як же вона здолає власного брата, якщо молитва за її успіх не сказана, сила, яку збирали цілий розлив, не передана?

Хлопця відносило все далі на середину ріки, а він спостерігав, як у її верхів'ї б'є грім, як хвилі стають вищими, вода багрянішою, а течія бурхливішою. Шейба вбила брата і без їхньої допомоги.

Гіль перевів погляд на місто. Над ним теж блискало, теж лляв дощ, гуділо й гриміло. Вогонь, дим, сила, все змішалося в шаленому танці над храмом і над всім, що колись було його домом. Синє й чорне переливалося одне в одне, змагалося за право перемогти, за право бути господарем і збирати данину. Буря росла й важніла, гуділа й ревла. Навіть здалеку Гіль бачив заграву бійні, величезну битву, яка цілком могла відбуватися між Шейбою і братом, але хлопець не знав, що то було насправді. Знав тільки, що встиг звідти втекти.

А тоді горизонт побілів і Шнальсталь зник назавжди. Гіля накрило хвилею. Очуняв він на березі Шейби, на тому самому, що завжди був протилежним. Він лежав на землі, ніби вже мертвий, але все ще живий. Поряд розсип намитих водою синіх камінців. Гіль зібрав їх усі. Він ще не знав точно, як з них робити концентрат, але відчував, що священне, яке в ньому лишилося, підкаже. Логулі ніколи не пропадуть. Логулі завжди потрібні. Треба тільки знайти, де саме.

Хлопець йшов у пустелю і думав над історією про рідний Шнальсталь. Стояло собі місто, яке шанувало велику Шейбу, але одного разу вирішило, що обійдеться без божої ласки…