Горезвісний Бастард
Королівська низина вздовж притоки ріки Ісел здавна вабила мирнотою. Обабіч здіймалися похилі пагорби, а древній ліс, вцілілий у прадавніх зламах, вихвалявся найбезпечнішими шляхами.
Незмінне місце заміського відпочинку правлячих нині перетворили на Пагін Золотого Древа – навчальний осередок нащадків знаті. Саме у цих марнославних стінах майбутні лідери підсумовували як науки, так і мистецтво співпраці.
Юнаки мали усе найкраще: вишуканий палац, міцніший за будь-яку фортецю, потужних наставників, що осягнули таємниці і поєднали їх з досвідом, та надійну обслугу, яка не присмачить ніжний десерт отрутою.
Там, де квітучі лози огортали альтанки, прозорі струмки вигравали у фонтанах, а смарагдовий газон простелився коштовним тлом, сотні наступників владарів різного штибу проймалися концентратом власної винятковості або ж навчалися знати своє місце. Там гартувалися статуси та ієрархії на роки.
Звісно, окрім винятків. Хитрощі придворних змагань стосувалися не усіх.
На східній веранді не зводив погляду з багряного сонця юний вихованець Пагону. До Золотого Древа зараховували по досягненню шістнадцяти й зазвичай до цього віку нащадки встигали витворити безліч безумств. Але Мирок втрапив у дебютний бешкет лиш нещодавно.
Четвертий син впливового роду не спадкував нічогісінько – ані титулів, ані дохідних справ. Зрештою, він був незапланованим сюрпризом. Більшість знаті ретельно контролювала народжуваність й позбувалася непроханих дітей на будь-якому етапі. Не один древній рід мав окремий склеп для невдалих нащадків – від немовлят до підлітків. Офіційно оголошувалося, що чадо виявилось несумісне із життям.
Зараз Мирок сидів на коштовно оздобленому дивані, попиваючи ранковий напій з плодів Олл, що вартували від золотої монети за пару. Поруч колекційної чашки на столику з рідкісної деревини виблискувала інкрустована модними камінцями ваза із солодощами.
- Ваша наречена, пане Мироку, - доповів збентежений прислужник. Він обслуговував високорідних половину свого життя, але вперше дівчина на світанку не залишала панича, а розпочинала візит.
Безчинство Мирока справді видалось гучним. Кілька тижнів тому, під час урочистого заходу, на якому з усією помпезністю укладалися майбутні шлюбні партнерства, хлопця застали у темному кутку коридору, де він за портьєрами чи то розв’язував, чи то вже зав’язував шнурівки корсету панночки.
Інцидент пожвавив вимучені сплановані залицяння і усі насолодися його залагодженням. Сторона бешкетника швидко відчула полегшення – скривджена дівчина належала до дрібноти. Ця родина аграрників випадково успадкувала титул й лише нещодавно отримала право долучитися до подібних збіговиськ. Вони відправили старшу донечку на захід заради годиться. Родичатися з такими ніхто вартий не наважився б.
Тому гамір та візит шанованого глави роду з наймолодшим нащадком злякав новоспечене благородне сімейство. У їхніх вухах не вщухав вчорашній вереск доні про те, що вона не збирається пхатися на лайнову вечерю до тупих загальмованих недоумків, аби неспроможні старигані-збоченці витріщалися на її цицьки. І тим більше не чекатиме, доки якийсь смердючий невдаха накине на неї оком.
Відтак батьки темпераментної донечки з острахом поглядали на врівноваженого юнака безхмарної вроди. Старше покоління приготувалося, що їхню гарячу красуню звинуватять у розбещенні. Натомість хлопчик за усіма правилами чемно попросив погодити заручини. Чого негайно й удостоївся. Поріднитися з поважною силою – примножити прибутки у рази й забезпечити процвітання та впливовий захист.
З того вечору неочікувана пара не бачилася. І, згідно традицій, відправилася до учбових закладів. Добре, хоч візити не заборонялися. Хоча настільки вранішні відвідини благородним навіть на думку не спадали.
- Вітаю цього сяйного ранку, мій любий наречений, - старанно привіталася високим наріччям темноволоса чуттєва краля.
Наречений вклонився юній панночці, доки служник допомагав їй впоратися з кріслом. Кивком відпустивши послугача, Мирок сів навпроти дівчини, що роздратовано поправляла на одязі безглузде мереживо, й звернувся до неї вже низькою говіркою. Швидкою, емоційною та теплою. Де чи не усі приголосні перемежовуються голосними. Дівчина володіла нею краще, бо її мама була з простолюду, а Мирок чи не усе дитинство провів у заміському будинку дідуся, вдалині від усього благородного.
- Корі, щось трапилося?
- Та нічого. Хвилювалася за тебе.
Вихованець Золотого Древа простежив погляд нареченої. Так, вони досі не наодинці. На сусідньому дивані незручно лежав студент. Схоже, спершу він сидів рівно, але потім сповз. З куточків його губ на коштовну тонку тканину сорочки тягнулася слина. Якби не порожній вираз обличчя, юнак був би довершеним. Його зовнішність викривала найліпшу породу, поєднуючи мужність та красу.
- Це спадкоємець Другого Лорда, - пояснив Мирок.
- То ось він який… - з жалем мовила дівчина. – Я малою чула цю сумну історію пророцтва. Що той чоловік матиме за життя єдиного сина, який всіх врятує, змінить світ та піднесе цивілізацію до нечуваного розвитку… А чого він тут?
- Бо ми тепер сусіди по кімнаті. Такий собі тутешній булінг. Наче хтось із решти був би кращим.
- Хахаха… Як славно. У тебе тут всі йолопи, у мене ж – дурепи.
- Ти прийшла, бо хвилювалася, що мене серйозно цькуватимуть? Тебе сильно образили? – спохмурнів Мирок.
- Мене - ні! Тому й прибігла заспокоїти. Бо чутки швидкі… У нашому жіночому пансіоні з чотирнадцяти навчаються, але розвиток мають, що шестирічки. Забрали увесь мій одяг, поки я була в купальні, уявляєш? Гадали, що до ранку там мерзнутиму… Та бігом! Зараз же тепло. Як же мені цього бракувало – приємний вітер висушує оголену шкіру, босі ноги ступають доріжкою… Така свобода!
- Й справді, чого соромитись. Ти молодець.
Простолюди не вважали оголеність за табу – тіло частина особистості, що за маячня його ретельно приховувати? Що є, то є.
- Дякую, квіточко. Щаслива, що ти розумієш. Не сердишся за той вечір? Там було так темно, а ти такий миленький, що я справді-справді по відображенню у склі вирішила, що то мені дівчина на допомогу прийшла… Довбаний корсет. Це ж треба такі ненадійні шнурівки робити! Хіба вони можуть щось втримати?
- Корі, ти ж сама усе бачила в шкільній купальні. Нема у них чого втримувати. Ті шнурівки розраховані на підкладки.
- Я не подумала… - розсміялася наречена, яка жодних підкладок до ліфу не потребувала. Вона вдало успадкувала розкіш простолюду та граційність шляхетства. Але виховання все ж мала далеке від благородного. Тому й не сподівалася знайти серед суцільного йолопства споріднену душу. Того вечору, просячи Мирока врятувати її від сраних мотузок, на які тільки здохлих кусликів припинати, вона й не сподівалася, що все обійдеться. Поки хлопець, що не міг відмовити леді, надавав допомогу, їх заскочили. Честь панночки була під загрозою, але Мирок стиха на відмінному простолюдному запевнив, що усе владнає.
І владнав. Корі згодом познаходила відомості про четвертого сина благородної сім’ї, і впевнилася, що це доля. З Мироком було легко. Його ексцентричний дідусь мешкав у глушині й усе дитинство хлопчик провів серед невимушеності. Загалом, він з легкістю перемикався у благородний режим, але простолюдний був ближчим його серцю.
Корі обожнювала цікавих людей. Вона слідкувала за чужими досягненнями – і з жалем розуміла, що настала доба занепаду. Винаходів замало, навіть розваги поступаються веселощам, що вирували колись. Яскравих сильних людей, якими можна захоплюватись – ще спробуй знайди. Але Корі бажала їх знайти і таки знаходила.
- Мирочку, ти сумний… Перші тижні ну дуже важливі. Дівчачі дурнуваті жарти – це одне, але тобі можуть реально зашкодити. Тут же купа дегенератів. За ці два тижні я наслухалася про студентів, що падали з веж, мосту чи вікон… Але це вбивства, справжнісінькі підлі вбивства. Осторонь тут не відсидишся. Інакших ламають або калічать… Минулого місяця хлопця знайшли повішеним. Але шепочуться, що йому спершу відрізали язика, а потім били по голові, доки мізки не розлетілися. Служники потім кімнату відмивали усією зміною! А язика знайшли аж…
- Корі, я обережний.
- Але зарюмсаний! У цих виродків зараз вакансії на чергових жертв. Над тими знущалися від початку їхнього навчання.
- Ти мене не знаєш.
- Натякаєш, що вже владнав? – недовірливо оглянула Мирока наречена.
Зовнішність оманлива, це так. Але усі розвиваються по-своєму. Цей хлопець замалий. Йому б ще з приятелями на кониках кататися та вилазками до лісу бавитись. Але він геть не дурень. Гаразд.
Корі поклала обидві долоньки на стіл, показуючи, що нічого не приховує. Давній жест простолюдних дітей та підлітків, виклик на таємну щирість.
- Все сказане – від душі, все сказане – між нами. Мої рідні помруть, якщо твій секрет розкрию. Предки проклянуть мене, не знайду дороги до них, якщо зраджу довіру.
Мирок вперше звернув на нею усю увагу. Заклик до розмови без оман та прикрас. Пропозиція правди між рівними. Без віку, без статі, без захисту. Простолюдна клятва чесності, знайома змалку. Жоден з них не порушить обітниці. Може, й на краще виговоритися? Поділитися безнадією.
- Домовлено обома - лише правда. То чому насправді примчала сюди?
- Спершу ти – кого оплакував?
Мирок послав до біса етикет і заліз на диван з ногами, згорбившись. Тим часом Корі поцупила його чашку з паморочливим ароматом ягід Олл. Пряний, густий, солодкий запах… Вона завжди мріяла їх скуштувати, але два золотих – це вартість корівки заморської селекції, вибір для родини аграрників очевидний.
- Смакота! – не втрималась Корі.
- Олл ще в цукерки додають, спробуй, - посміхнувся високорідний, підсовуючи нареченій вазу із солодощами. – Коричневі вибирай.
- Ага… - радо напала на кондитерські фігурки дівчина. – Може, сьогодні роковини? Давай, пом’яну дорогу тобі людину?
Тямущість невихованої простолюдки підкорювала. Усі ці манери – облуда для порожніх. Обмаль вартих Мирок зустрів у стінах Золотого Древа. Жахаюче замало.
- Все так, Корі. Мій друг помер позаторік. Ми товаришували змалку. Мріяли вступити до найліпшої столичної академії. Я хотів вивчати історію, він – інженерію. Ми хотіли змінити світ на краще.
- То твій друг хворів?
- Ні, його вбили.
- Хто? – отетеріла Корі, полишаючи цукерку.
Мирок вказав на палац за своєю спиною.
- Хтось із них. Перестріли самого, Сей ішов з книгами та кресленнями. Покалічили і кинули до Кам’яного Долу помирати. Його тато майстер млинів. Вони мешкали у сусідньому селищі, не дідусевому.
- За що?!
- За те, що його вибір – розвиватися і створювати круті речі, а їхній – деградувати та руйнувати. З того часу світ ніби зламався. Ніби з нього забрали важливу деталь і він почав рухатися геть не туди. Котитися до прірви. Спершу гадав, що розвалився лише мій особистий світ, але ні – посипалося скрізь. Ну, тобто ще не посипалося, але тріщини вже ого-го які.
Позаторік… Корі машинально почала гризти нігті – огидна звичка, за яку благородні б викреслили її з товариського кола. До сраки таких приятелів.
- Квіточко, я тобі співчуваю словами не передати як. У голові це все не вкладається.
- Це в наших з тобою головах не вкладається. У їхніх – легко. Захотіли – вбили. Без наслідків. Ну, без швидких наслідків.
Корі не вважала себе розумною. От емоції інша справа. Виродки безкарно вбили хлопця? Так. Але…
- Сей мені ближчий за усіх братів… Ми випадково познайомилися. Дуже давно. Він для мене взірець людини. Його велика родина… Мені було так тепло там. Ніби на своєму місці. Після всіх тих домашніх вчителів я йшов до Сея і ми обговорювали усі-усі предмети. Він змалку допомагав тату й родичам у роботі, навчався їхньому фаху. І хотів більшого – вдосконалити проекти, зробити їх на голову кращими. Він розповідав, що колись механізми будували просто дивовижні, а зараз більшість креслень і принципів втрачена…
Мирок говорив і говорив, вперше розповідаючи про свого друга. Корі уважно слухала, подумки посміхаючись – який же хороший малий. І Сей, певно, був не гіршим.
- Я мріяв отримати блискучу освіту, побачити світ, провести купу досліджень і колись очолити академію, де справді можуть навчатися талановиті – незалежно від походження. Сей мріяв розробляти справжні дива. Він вірив, що дізнається, як той міст ходив…
- Що робив міст?! – розгубилася наречена, відволікаючись від метушливих ідей.
- Та як ти примудрилася не чути цієї легенди? Грандміст на північному кордоні - давній та загадковий. Кажуть, що деталі готували у чужих далеких землях і правителю було шкода віддавати це диво й він заборонив перевізникам транспортувати заготовки. Тоді творець скерував змонтувати велета на місці. І от, коли роботу було завершено, грандміст підвівся на усі опори і пішов додому…
Дівчина слухала з роззявленим ротом. Потім перехилилася через столик і поцілувала нареченого.
- Неймовірна історія, квіточко.
- Дякую, Корі.
Мирок витер очі і спробував посміхнутися. Підтримка, що треба. Але Сей мертвий, як і його мрія.
- Завтра день народження Сея. Я тоді підготував йому подарунок. І дражнив, що знайшов те, за що він життя віддасть. Що така річ лише у снах могла примаритися. Вибач… Це так боляче… Того дня я збирався на свято, а потрапив на прощання. Тобто не відразу потрапив, бо мого друга вбила, розважаючись, компанія благородних потвор. На думку місцевих, я не далеко від них пішов…
Тепер Корі вже не могла розчинитися у почуттях. Чіткі спогади докірливо вишикувалися у чергу і доймали думки.
Два роки тому юна панночка сиділа в улюбленому закутку коло татового кабінету, розглядаючи новий капелюшок з блакитними миленькими квіточками. Вона любила підслуховувати, але того разу навіть не збиралася. Та розмова зачепила саме серце. Воно калатало так, що дівчинка вже вирішила, що задихнеться. Якою ж маленькою і безпорадною вона тоді почувалася… Дорослі обговорювали, що у селищі одного з Лордів купка хлопчаків забила ногами до смерті однолітка-простолюда. Зі сміхом та задоволенням. І їхніх батьків турбувало питання як покарати не своїх вилупків, а громаду селища, що насмілилася вимагати справедливості.
У день поховання ватага вже місцевих недорослів зупинила товариша загиблого, який належав до благородних, і жорстоко відгамселила. Коли першу злість було втамовано, покалічений благородний мовчки перев’язав найсерйозніші рани відірваними рукавами сорочки, відібрав одну з палиць, якою його били, і пошкутильгав на прощання із другом. Навколо великого поховального каменю зібралася уся громада. Труп лежав не загорнутий у ритуальні простирадла, бо це ознака мирної смерті. Натомість кожен міг сповнитися гнівом за скоєний злочин, розглядаючи потрощені кістки, що стирчали з потоптаної черевиками плоті, чи синьо-багряну смугу від мотузки на шиї. Простолюди - худоба, сміялися вбивці.
Друг убитого був єдиним з благородних, хто прийшов на прощання. Похмурий натовп мовчки розступався перед підлітком, що наполегливо ступав, крок за кроком лишаючи за собою криваві сліди. Ліву руку йому розпороли дуже вже тупим лезом – з напіврваної рани мірно витікала, не збираючись зупинятися, кров. Просочила тонку тканину пов’язки, й стікала поміж пальців.
Добравшись до каменю з тілом, благородний опустився на коліна, від чого пересмикнуло усіх споглядачів, і торкнувся чолом землі. Традиційний жест визнання провини і відповідальності. Підвівшись, він поклав скривавлену руку на груди мерця. Після цього ніби й вітер вщух, а громада – від старійшин до малюків на материних руках, затамувала подих. Клятву присвяти життя загиблому, як древній звичай відданості найближчий людині, бачили лише найстаріші, а молодші – тільки чули.
Світ Корі перевернувся того дня, вмить з простого ставши складним. Покарання безневинного за смерть безневинного – це що за справедливість така?
А Мирок все говорив, розповідаючи про дружбу. Ні, не колишню, бо нікуди вона не поділася. Просто один друг живий, а інший – мертвий.
- То що ти за подарунок тоді Сею приготував?
- Передрук креслень Грандмосту. Трьохсотлітній, не менше. Дідусь допоміг знайти, в приватному архіві занепалого роду. Виміняв на бочку вина.
Тоді Корі рішуче видихнула. Добре, то ось які ставки пішли. Доля розійшлася не на жарт, якщо пропонує аж такий вибір.
- Я чула про цю історію від рукодільниці. У неї з того селища тітка. Казала, що після проводів усі сховали дітей на кілька днів по землянках у лісі, бо боялися, що благородні селище або спалять, або ще щось.
Корі швидко схопила нареченого за руку і закатала рукав сорочки. Грубий нерівний шрам біг від зап’ястя до згину ліктя.
- Все обійшлося. Я повернувся лісом, зайшов із заднього двору. Попросив робітників допомогти, пояснив ситуацію. Вони усе зрозуміли. До лікарів звертатися було не можна, тому познаходили простолюдних знахарів і якось мене відкачали. Лихоманка за тиждень минула, я вижив. Бо зараження-таки пішло. Дідусь повернувся нескоро, так що інцидент вдалося приховати. Обійшлося без…
Без сірника обійшлося на сухе сіно, продовжила подумки Корі.
- Я пишаюся тобою, Мироку. Здається, наші заручини перестають бути фіктивними. З мого боку так точно. Ми ж зараз тільки правду говоримо?
- Так, - посміхнувся наречений. – Та мені складніше бути відвертим.
- Але ж доведеться. Сей тобі часто сниться?
- Досить часто. Знаєш, я вже трьох його вбивць вирахував, і все більше переконуюсь, що то була не випадковість. Комусь заважають освічені простолюди. Переглядав проекти указів нещодавно – їх хочуть обмежити у освітніх правах. Позакривати останні гранти та стипендії для обдарованих…
- Ти ж не ідеалізуєш нас? Ну, простолюдів?
- Та аж ніяк. Ті, хто цей шрам мені на згадку лишили, Сея не поважали теж. Вони – аналог його вбивць. Заздрісні, нерозвинені, агресивні і вкрай тупі. Ними легко маніпулювати.
- О, то тими благородними недоумками теж маніпулювали? – вхопила суть Корі.
- Впевнений у цьому. Насправді його ще живим залишили в Кам’яному Долі. Сея можна було б врятувати, якби не фінальний удар. Його свідомо добили, безпорадного. Так що все складно.
- Певно, Університет відкриєш імені Сея? Щоб подібне не повторилося ніколи-ніколи?
- Якщо буде доречно до того часу.
- Це точно. Бо отак подумки я вже за тебе заміж вийшла, діточок народила, а потім раз - і вони горять живцем у нашому домі, бо цивілізація накрилася. Про таке взагалі можна вголос говорити? – озирнулася навкруги Корі.
Мирок вперше щиро розсміявся.
- Мені – можна, я історію поглиблено вивчаю. Все так, Корі. Тенденції гнітючі. Потрібні термінові кроки, аби не було надто пізно.
Та й справді. Он позаторік ледь повстання не спалахнуло. Мирок буквально зупинив його. Якби він тоді не видряпався, то рівновага б вже пішла під три чорти.
- Дякую тобі. Дійсно стало легше. Значно легше. Тепер твоя черга говорити лише правду. Чому примчала сюди на світанку?
- Бо хвилювалася за твоє життя, - вдарила кулачком по столу Корі. – Чув за таку простолюдну традицію для дівчаток – бера? Ні? Це коли малих шести-восьмирічок водять на фестивалі, де представлене все-все корисне – вишивки, одяг, оздоблення, наїдки різні, розваги… І, якщо дівча чимось зацікавилось і зацікавило майстриню – та навчає її, дає уроки. Одна моя сестричка вивчилася на травницю, інша – співам.
Корі голосно зітхнула.
- Але я ходила поміж тих пістрявих палаток і бубоніла. Бо нудота й марнота. Бо вже бізнес якийсь, а не традиція. Що популярно – туди й пхаються. Мене цікавило те, що не мало попиту. Мистецтво плетіння забутих оберегів – їх сотні видів, уявляєш? На кожен день року, під кожен настрій. Ще намет з жабами зацікавив. Ну не смійся! А потім мене просто потягнуло до розкладки якоїсь жінки, що сиділа осторонь. Там не було нічого пістрявого. Лише кілька книг, камінців та карток. Нею ніхто не цікавився. Я втекла від рідні і спершу довго спостерігала, як та жінка просто впивається поглядом у натовп і бачить більше за інших.
Наречений слухав з усією увагою, не зважаючи на хаотичну побудову речень та просторіччя. Щирі правдиві слова – ось основа вартої розмови.
- То яка твоя бера?
- Моя бера – передбачення. Насправді це талант відчувати моменти невизначеності і робити вибір. Фактично це такий собі ліхтарик – можна роздивитися шлях, щоб, наприклад, не увігнатися у рівчак, а об’їхати.
- Тобто прорахунок ймовірностей? – зацікавився Мирок. – Що ж тебе змусило прокинутися посеред ночі, щоб на світанку вже бути тут?
- Все те ж, що й на початку нашої розмови. Величезна вірогідність твоєї смерті. І чим довше ми говоримо, тим вона ближча. Я розгубилася, страшенно розгубилася, але тепер причина очевидна.
- Накладати на себе руки не планую, - заперечив юнак. – Тутешнім я теж не здався – ми на днях випили разом та все владнали. Їм потрібен типаж жертви, а від мене самі неприємності отримають у такій ролі. Домовилися, що опікуватимуся Артоном, і закрили питання.
Мирок озирнувся на неповноцінного спадкоємця Лорда. Потім перевів погляд на Корі, яка досі щось приховувала.
- Кажи. Здається, ти знаєш причину краще за мене.
- Ох, квіточко, як же це непросто! Зараз у мене вже не ліхтарик на шляху, не підказки долі, а її копняки і підсрачники. Та не смішно це!
- Вибач, просто ти дуже мила.
- Та нічого миленького! Хоча, звідки мені знати твої смаки? Від моєї двоюрідної бабці теж шаленів благородний, а я порівняно з нею справжня панночка. Та, кажуть, навіть побила його, щоб від неї відчепився.
- Відчепився?
- Ні. Вперся, що кохає і одружиться. Родичі вже винесли йому смертний вирок, щоб наступником був другий син, але моя родичка влаштувала коханому останню незабутню ніч, домовилася з отруювачами та пообіцяла цьому йолопу, що якщо він буде гарним хлопчиком, чоловіком та дідусем, то дочекається його і вони разом далі рушать.
- Я заплутався.
- Вона випила усю отруту сама. І заповіла йому прожити варте земне життя.
- Яка гідна дівчина, - після паузи з повагою визнав Мирок.
- Так, обожнюю її. Піклуюся про могилу, висаджую найкрасивіші квіти. Сильні, гарячі і яскраві.
Пагін Золотого Древа досі тонув у дрімоті - студенти ще не скоро владними кроками господарів топтатимуть мармурові чи дубові підлоги. Це пташки вже виспівують у лісі неподалік, перекреслюють ранкове небо крилами, а служники поливають квітники та підмітають доріжки, підтримуючи красу палацу. Все живе прокинулося і вдихнуло новий спокійний день.
Мирок не підганяв наречену. Вона наважиться і зізнається. Красива дівчина – тілом і духом. Цікаво, якої б думки був про неї Сей?
Заспокоїтися, треба заспокоїтися. Вдих-видих. Вже краще. Близькість до поворотного моменту завжди накриває хвилею. І чим важливіша нагода, тим потужніше хвиля. Та її просто з ніг збиває! Накриває з головою і топить. Колись татко вирішував, яке запрошення прийняти до святкових відвідин – і Корі, тоді малеча, наполягла на візиті, який за роки несподівано змінив їхню долю. Бо саме її тато став компромісом у спадкуванні невеличкого титулу. Тоді вона відчула лише легесеньке коливання-підказку. А зараз враження, ніби всі рушійні сили злилися до єдиного потоку і якщо вона не підкориться руху, то захлинеться. Разом зі своєю родиною, десятками, сотнями й тисячами інших родин.
- Я готова, квіточко.
- Але тепер вже ти плачеш, - простягнув хустинку Мирок.
- Не звертай уваги на мої шмарклі! – обурилась Корі. Рівновага – запорука правильних рішень. Досить ниття. – Дякую, все, я прагматична і рішуча. Плакатиму згодом.
Мирок чекав. Миле, але безладне дівча навпроти нього опанувало себе й перетворилося на вольову рішучу молоду жінку, гострий погляд якої пронизав наскрізь. Її внутрішню енергію ледь стримувало розкішне тіло. Корі зараз мала вигляд ожилої скульптури прадавніх племен континенту – гарячої, вільної та звабливої.
- У минулі часи вміли не лише зводити ходячі мости. Тоді знання сягали глибин темряви і світла. Моя бера тривала три роки. Наставниця опанувала хист і спадок від останніх майстринь. Я була доброю ученицею.
- Не маю сумніву, Корі. То коли я помру?
- Цієї ночі, квіточко.
- Чому?
- Бо це буде твій вибір. За що б ти віддав життя просто зараз?
- За Сея. Щоб мій друг був живим, - з надією відповів Мирок. Відгомін величних часів, могутніх духом і розумом людей зараз живе лише в жалю та рідкісних артефактах, збережених скорботними змілілими нащадками.
- Справедливість не мала меж. Тому акт вищої справедливості – відновлення несправедливо відібраного життя.
Надія охопила Мирока. Наука, знання та досягнення – це не казочки, це втрачена історія. Бо сучасники лише й можуть що задовільняти деградовані тіла та інстинкти.
- Умови, Корі?
- Артон, спадкоємець Другого Лорда, народився лише з душею тіла. Він здатен прийняти істинну душу, яка ще не залишила цього світу. Ти не відпускаєш свого вбитого друга, твій друг теж не поспішає йти. Його душа досі чекає на твій найчудесніший подарунок до дня народження.
- Вартість? – мерщій запитав Мирок.
- Ти повинен перейняти на себе його смерть. Не під примусом, а за власним бажанням. Таким, що руйнує навіть бар’єри між живими та мертвими.
- Це складний ритуал? Підготовка тривала?
- Ні, потрібно лише мати інгредієнти. І я їх маю - дар наставниці. Це два камінці із Небесної Скелі та вода із Джерела Вічності. Ні того, ні іншого вже не існує. Їх знищено дуже давно.
Очі Мирока сяяли.
- Я вірю тобі, Корі. Чи не відмовиш у проханні навідати мене сьогодні ввечері?
- До зустрічі, мій любий наречений, - повільно мовила високим наріччям Корі, підводячись.
Вітряний вечір огорнув давній ліс, провалився темрявою до урвища та простелився долиною. Візник вже понад годину котив порожнім шляхом щедру парочку подалі від міста. Він посміхався, бо молодість прекрасна. Вродливий панич та його гаряча подруга хизувалися фамільними обручками, тому їхнім почуттям можна й треба позаздрити. Жага юності має квітнути, така вже природа.
Неподалік охайного селища, де, безперечно, юних закоханих вже очікувало затишне гніздечко для насолоди, парочка зійшла. Романтична прогулянка та поцілунки під зоряним небом – найщасливіші миті.
- Не ховатися – гарна ідея, - схвалив Мирок, проводжаючи поглядом кінний екіпаж.
- Єдино нормальна ідея. Якби ми переховувалися і озиралися, то це б нагадувало комедію з вуличного балагану, - пояснила Корі, хапаючи нареченого. – Парочка має триматися за руки. Я б ще порадила часом зупинятись і цілуватися, але ти ще не готовий. Шкода. Так хотілося б прокинуся разом.
- Корі…
- Що? Ти перший вартий хлопець, якого і поважаєш, і бажаєш. Це ж неймовірно було б – провести свою першу ніч з тобою!
- Ми тут у іншій справі.
- Вибач, квіточко, я коли нервую, несу усе, що на думку спадає. А вдома ще й лаюся! Це при тобі соромлюсь.
Перед ними розкинулася темна долина, ледь приправлена сяйвом зірок. Удалині виднілося розмірене селище, освітлене лиш де-не-де. Світло - розкіш. Принаймні, зараз. Стиха пригадують, що раніше домівки сяяли.
- Кам’яний Діл – там, - вказав Мирок. Він вже трохи звик до нареченої, яка говорить казна-що, плаче або вгамовує емоції і стає надійною соратницею. А ще постійно зваблює. Пощастить комусь… Та єдиний шанс повернути Сея він не проміняє на пружні приваби.
Далі йшли мовчки, нечутно ступаючи м’якою безросяною травою. Завтра дощитиме… Але тілу Мирока на ранок вже не дошкулятиме вода. Хіба падальники.
Корі замовкла, щокроку усе міцніше стискаючи руку супутника. Відстороненого, але живого, теплого і непохитного. Сильний хлопчик мав стати гідним чоловіком та збалансувати добре й лихе цього часу. Він міг півстоліття поліпшувати себе й усіх навколо.
- Ось він. Кам’яний Діл, - зупинився Мирок. – Зараз погано видно, але це крутий рів, де безліч каменів. Починаємо.
Корі дістала з візерунчастої сумочки древню потемнілу скриньку. У ній століттями зберігалися всього чотири маленькі речі – дві склянки з прозорою рідиною і пара камінців. Зараз від усього лишилася половина. Бо один Небесний Камінь тепер поблискував у Артона на грудях, а джерельна вода присмачила його щовечірню склянку молока.
- Отже, - тремтячим голосом наставляла Корі. – Спершу випиваєш воду. За хвилину береш зі скриньки камінець. Це розпочне ритуал Справедливості. Якщо ти знайдеш душу Сея і переймеш увесь досвід його смерті, то він прокинеться вранці, пам’ятаючи лише своє життя.
- Які подробиці ритуалу збереглися?
- Майже ніяких… - похитала головою Корі. – Навіть найпоширеніші практики стер час. А ця вкрай рідкісна. Але наставниця показувала мені археологічні знахідки – кістки, яким не менше тисячі років. Відомо кілька поховань, де Небесні Камінці були буквально вплавлені у скелетовані кисті рук. А що по той бік відбувається – навіть уявити не можу.
- Я готовий, Корі. Дякую тобі. Не сумуй, я все одно не міг рухатися далі.
- Ось пісочний годинник. Тут час іде правильно. По той бік – інша площина, не знаю, як довго та що тобі доведеться перестраждати.
Мирок обережно відкупорив пляшечку з древньою водою і, не вагаючись, випив до дна. Смакує як найчистіша - легка й освіжаюча.
Корі зосереджено дивилася, як збігають піщинки, завершуючи відлік.
- Все. Бери камінець. Ні! Стій! Не правою! Бо холоднеча через легені піде, буде дуже боляче!
Мирок узяв камінець лівою рукою – так, трохи прохолодний… Про що ще забула попередити Корі, бера якої – передбачення?
Небесний камінь залоскотав шкіру. Враз пальці навколо нього намертво звело безщадною болісною судомою, а незриме крижане жало уразило руку й рвонуло судинами до серця.
Корі у мерехтливому світлі дорожнього ліхтаря спостерігала, як сполотніло обличчя Мирока, як розширилися й застигли його зіниці. За мить він хитнувся і шубовснув у пітьму Кам’яного Долу.
Є багато речей, які не має знати прохач Останньої Справедливості.
Корі, бера якої не була приємною, витерла з обличчя непрохані сльози й поставила ліхтар на траву. Опустившись на коліна, ретельно обшукала кожен кущик, доки не знайшла пляшечку та корок від неї. Повернувши їх до скриньки, підвелася й спакувала свою візерунчасту торбинку.
Ліхтар вона загасила й лишила на траві. Простолюдам вночі досить і сяйва зоряниць. Вітер вщух - безмовна ніч затамувала подих. Усі, хто міг вчувати, теж затамували подих. Безпорадні, вони з незримою надією молилися Долі. Постав час, коли вирішується, паде цивілізація до прірви темряви, страждань та загибелі, чи вхопить останню можливість повернутися на шлях просвітлення.
Наставниця, відходячи у засвіти, застерігала, що буде боляче. Але ж не настільки боляче! Не настільки розпачливо. Не настільки зрадливо…
Дівча зупинилося, тупнуло ніжкою і вгледілося у зоряний небосхил, шукаючи підтримки.
- Хей, Доле, рятувати цей сраний світ – капець яка невдячна справа!
Королівська низина вздовж притоки ріки Ісел погожого ранку дарувала вихованцям Пагону Золотого Древа відчуття всевладдя над землями, водами та метушливими людцями. Кімнати підростаючих керманичів розташували на вищих поверхах, аби вкоренити у юній свідомості винятковість та почуття простору.
Втім, суворість гартує – тому випробування нащадків владарів все ж чатували. Благородність має сяяти за будь-яких умов. Вихованці Пагону мешкали по двоє і скромне меблювання якраз і компенсував розкішний вид з панорамних вікон, поцяцькованих вітражами.
Та зараз небо плакало й уславлені лицарі з кольорових скелець теж сумували.
Зажурена Корі споглядала сірий світанковий небовид, що ворушився низькими хмарами. Затяжний дощ дошкуляв, вимиваючи рештки надії.
Опівнічна поява дівчини не збентежила варту та служників. Історію епатажних заручин Мирока досі смакували усі верстви й підтримували хто кого – одні розкутого панича, який скористався нагодою обрати вправну простолюдку натомість бляклого шлюбного перебірку, інші ж з розумінням привітали звабницю-панночку, котрій теж нічого вартого не світило. Юні хитруни влаштувалися якнайкраще – хлопець забезпечив себе достатком та кралею, а дівчина здобула здорового родовитого ровесника.
- Мирочку, пробач мені, - прошепотіла вже, певно, колишня наречена.
Корі мала неабияку простолюдну міць та фізичну витримку – дитинство вона провела на полях та фермі, працюючи без лінощів. Це вже потім довелося швиденько надолужувати гарні манери, танці та науки.
Дівчина усю ніч просиділа на жорсткому стільці – аби лише не заснути. Розклавши перед собою пророцькі знаряддя, слідкувала за знаками, зрозумілими одиницям.
Та години минали марно, ковтаючи сподіванки. Сей не повертався.
Спершу Корі ще мала надію, що друг Мирока от-от відродиться у тілі Артона. Та він лишався бездушним. Час спливав, зоставляючи по собі ковзку порожнечу. Бо якби душа Сея повернулася до миті рубежу між світами, Мирок встигнув би здолати і свій зворотній шлях теж.
Але настала вирішальна третя година ранку, винісши смертний вирок четвертому сину благородного сімейства. Його пальці стискатимуть Небесний Камінець усе сильніше, доки не заклякнуть назавжди.
Передбачення – всього лише вибір ймовірностей. Зараз Корі доводилося викреслювати одну за одною. Ті, що лишалися, огортали гіркотою та страхом.
Артон не ворушився, скутий водою з древнього джерела. Поряд ліжка лежали вже нікому не потрібні креслення грандмосту, що умів ходити.
Іменинник мав зрадіти подарунку, прокинувшись.
Шлях шукача Останньої Справедливості трагічний. Кожен крок – біль туги і смерті. Так, цілком і повністю увесь тягар загибелі він переймає лише однієї людини. Але десятки й сотні відгуків страждань теж впиватимуться у нього. Чи варто? Біль тіла, крах надій, розпач провин та безпорадності… Хай не так душитиме посмертне відлуння страти, хай спис вдарить у серце трохи слабше, хай вогонь жбурне обвуглене тіло не до самих кісток… Досвід хоч як вбереться і чим постане згодом? Яке лихо розбудить у вразливій душі? Які світлі паростки спопелить?
Яким повертається шукач Останньої Справедливості?
Корі зізналася собі, що прийняла б Мирока абияким. Він того вартує.
- Твій час лише почався. Повертайся. Я допоможу розрахуватися за зворотній квиток.
Величний хронометр на стіні дзенькнув, відміривши чергову годину. Дівчина здригнулася, впившись поглядом у ліжко зі спадкоємцем Другого Лорда. Артон повернувся набік і натягнув ковдру на голову. Ні, не Артон. Сей.
Полегшення на мить сколихнуло серце, відразу поступившись тягарю. Бо не стихає гнітючий небесний плач за склом. Ця невпинна вода зараз омиває тіло Мирока, торкається шкіри, забирає тепло. Серед потрощених скельних уламків Кам’яного Долу, де історія не раз закручувалася кривавими спіралями, приправляючи кремені скалками людських кісток та доль. Де гуркіт брил поєднувався з криками героїв та зрадників, аби переконати Долю, що майбутнє саме за ними.
Корі ще довго-довго безпорадно сиділа на стільці, наспівуючи мелодію, відому кожній юній простолюдці. Сумний мотив про розлуку з коханим, про степові квіти до горизонту та щасливу мить зустрічі…
Дрімотне мугикання зупинив шум рвучко відчинених дверей.
Дівчина підхопилася і, ковзнувши до постаті, що переступила поріг, м’яко витерла брудне мокре обличчя, ніжно прибрала пасма сплутаного волосся, аби зазирнути в очі Мирока. Змужнілі, втомлені, сповнені відголосу чужого та власного страждання.
Шукач Останньої Справедливості міг повернутися й іншим шляхом - уклавши угоду із душею давно загиблої людини, яка проведе навпростець. Знепокоєні вбиті жадають помсти та марять найжорстокішими тортурами для вбивць чи їх нащадків.
- На що б ти не зголосився, я виконаю це сама, - рішуче пообіцяла Корі.
- Ні, - заперечив Мирок. – Бо мій дід ще дуба вріже – ви з Норі до біса схожі. Передамо вітання разом.
Норі! Так йому допомогла її люба двоюрідна бабуся… Навіжений сміх полегшення вирвався й не бажав вщухати. Він шаленів, сягав несамовитих грозових розкатів у важких хмарах та відбивався від стін в’язниці напівбожевільної матері Артона. Переможний сміх на трьох – дівчинки з берою передбачення, Долі, підказками котрої не знехтували, та молодої зацькованої жінки, що досі вірила у пророцтво.
На ліжку сердито ворухнувся Сей, розбуджений здавленими звуками, які безуспішно приборкувала Корі, затуляючи рота долоньками.
Мужні й прекрасні риси спадкоємця осяяв розум. Сей сів на ліжку, потер скроню, позаторік проломлену ницим благородним, і озирнувся.
- А ти подорослішав, Мирко. Довго ж я не приходив до тями. Це твоя дівчина?
- Ага, - повагавшись, підтвердив Мирок.
- Красива…
