Коли на Дереві Безлад воцарив

У вікопомні часи зійшлися на землях цих дві раті. Одну вів відважний князь Ігор, якого згодом нарекли Останній. І постало проти нього військо темне, істоти хижі – почвари з підкорінного світу Нави. І вела їх за собою богиня Мара, володарка ночі, повелителька смерти, яку боялися вони сильніше за життя, а обожнювали сильніше ніж боялися.

Розверзлась битва на присмерку морознім і тривала вона всю ніч. Сильні істоти у свою темну пору, в зимну днину, коли життя сковане мороком та скипнем. Лягали в землю розірвані хижими пазурями почвар воїни Ігореві, лилася їхня кров, на землю промерзлу, стікали багряні струмки в ріки і бачив відважний князь, як швидко коситься його дружина, як близяться до нього лихі істоти, як богиня своєю тінню нависла над головою князя. Та не для того прийшов князь на ці землі, щоб так прилинути до смерті. Коли створіння з Нави вже били в литаври, передчуваючи неодмінну перемогу, коли оточених людей залишилося не більше двох сотень прийшов світанок. Виблиснули перші промені сонця, а з ними прийшли величні боги зі світу на Гіллі триєдиного Дерева – Прави. І були серед тих богів Сварог, Перун, Лада, Дажбог. І вступили боги Прави у бій пліч-о-пліч з людьми проти темряви густої, хоч і не мали цього робити. Ще до битви підкупив їх хитрий Ігор, пообіцявши звести пантеон, побудувати в кожному селі, містечку, в столиці ідолів на їхню честь, де нічно і денно молитимуться люди богам з Прави не розгинаючи спин. Ласі до людських уславлень, пихаті боги пристали на угоду з князем, забувши разом про світобудову, про Безлад і Лад, що тримають світ до купи.

Ударила з неба блискавиця, полетіли з неба вогняні кулі, а з землі вистромилося занадто живе коріння – сила божа. Палали почвари, вищали від доторків життя, коли оповивали їх зелені плющі, стогнали та зникали. Захоплена зненацька Мара сипонула в лютощах прокльонів жмуток, окропивши наостанок ці землі вічною смертю, але не вистояла вона проти богів з Прави. І була відправлена повелителька темряви, богиня ночі і всього неживого у далеке Небуття.

Перемогу святкував Ігор разом з пихатими богами. Мед і вина лилися в горлянки виживших. Воїни славили свого князя, прославляли богів. І на честь перемоги заклав Ігор у цьому Чорному лісі – який ще й лісом не був, а лишень полем битви – січ. Нарік Ігор те містечко Божена, присвятивши його богам Прави. Тоді ж Сварог зробив щедрий подарунок для новозбудованої січі – келих із пломенем, що навіки захистить Божену від лихих істот. Та не було захисту роду людському і богам Прави від того лиха, яке вони самі ж і накоїли. Не можна було знищувати темряву в спразі здобути одвічне світло. Без рівноваги, яку підтримувала богиня Мара триєдине Дерево огорнув всеохопний Безлад і світобудова зсунулася.

Вдосталь набенкетувавшись Ігор з залишками дружини повернувся до столиці. У столиці він продовжив розважатися, пожинаючи плоди геройства. Трахав він усе, що рухалося: жінку свою, служниць, євнухів… Проте згодом радість перемоги де й поділася. Почав помічати князь, що у володіннях його все частіше люд народжував потвор і мало чиї діти були без вад. Та й у самого князя народився байстрюк з білою як крейда шкірою.

Небо ніби заіржавіло, вкрилося рудою поволокою, зникли день і ніч, а сонце мідною монетою навіки зависло над головами. Звідусюди дмухав суховій, родючі землі князівства спустошувалися. Ледь не весь урожай гнив, худобу мор косив, річками потекли смердючі води. Люди не розгинали спин, але не в молитвах до богів, а від копирсання на городах, щоб проростити бодай крихту зерна.

Наляканий князь звернувся до богів, але не отримав відповіді, адже і самі боги пали жертвами Безладу. Оаза Прави всохла.

Минали роки і героїчний Ігор зробився хворобливим, шкіра обвисла, виразками вкрилося обличчя. Князь збожеволів. У приступі затьмарення розуму він наказав вислати свого єдиного сина, який вижив, білошкірого байстрюка у січ Божену. Наказав сісти там на престол і ніколи не покидати межі містечка, а саму Божену нарік острогом, куди мають висилати покидьків, ґвалтівників, убивць, курв і народжених потвор. Така була воля князя і воля була виконана.

Божена з часом обросла лісом. Цими чорними хащами сновигають залишки почвар із Нави в прагненні мститися за свою богиню усім живим.

— … принаймні так мені говорила прабаба. А їй переповідала її прабаба.

Віз запряжений ішаком зупинився, урвалося рипіння колес, зі сухостою злетів ворон, натужно впустивши своє “кру-кру”.

— Далі, хлопаче, тобі прямо, я ж звертаю. Волхви на горі чекають на хміль та ячмінь.

З воза зістрибнув чоловік у чорній рясі, голову і лице йому прикривав глибокий каптур. З собою він взяв шкіряний саквояж, у якому ледь чутно цокнули пляшечки. До чоловіка обернувся зсутулений старий візник.

— Слухай, хлопе, скільки їжджу цією дорогою ще ніколи не зустрічав попутника, який добровільно йшов у цей проклятий ліс. Що ти там хочеш знайти? — старечі губи вигнулися в хитрій посмішці, вицвілі очі примружилися.

— То тільки моя справа і не хирлявому биндюжнику про неї розпитувати. Паняй у свій монастир.

— Кхм-кхм, — чи то закашлявся, а чи засміявся візник. Ляснув батогом рябого віслюка по боці, з якого стирчала недолуга п’ята нога і покотив собі далі, щось бурмочучи під ніс.

Чоловік у рясі подивився тому у слід. Він піймав себе на думці, що так і не зрозумів чи то баба була, чи дід. Таке старе, з обличчям зморшкуватим як печене яблуко і голосом як скрип іржавих петель у хліву. Та не довго стояв. У лісі його направду чекали важливі справи і повернення в місто народження – трикляту січ. Він не пам’ятає її, не пам’ятає нічого з тих днів, бо покинула мати містечко з малим на руках другої доби після народження.

Цей Чорний ліс, його гілки, з яких скрапувала липка смола, мертва тиша, м’який ґрунт не лякали його. Весь страх вигорів у горнилі люті, жазі до помсти тому, хто прирік їх на поневіряння звихнутим світом, голодування, приниження заради крихти хліба. За зґвалтовану і замордовану матір.

Він ступив у ліс і темною пащекою ліс ковтнув його.

Чоловік ще ніколи не бачив надворі таких сутінків. Холодно і вогко як на дні глибокої криниці й жодного поруху вітру. Тишу порушували тільки тріскотіння обламаних ним гілок і хрускіт хмизу під ногами. Йшов він на подив широкою викатаною колесами й вибитою копитами дорогою. Вона мала привести до Божени, адже не могла привести куди-інде.

Чоловік у рясі йшов довго. Досить довго, щоб зупинитися і відсапатися. Поставивши саквояж, присів навпочіпки. Тоді його каптур ледь помітно колихнувся від незвичного протягу і чоловік збагнув, що очі чиїсь пильно стежать за ним, хтось чатує на нього.

— Твоє серце не скаче галопом, — голос звідусіль.

Клац. Ледь чутно відкрився саквояж.

— Твоє дихання рівне як уві сні, — продовжував усюдисущий голос.

Дзень. Тихо цокнула пляшечка і з легким “пом” відкоркувалася.

— Ти у цьому лісі, ти людина, але не боїшся.

Рука пірнула у бічну кишеню саквояжа.

— Тоді ти повний йолоп! — голос заревів і з високої гілки поваленої смереки вниз шугнула тінь. Коли тінь від чоловіка в рясі відділяла відстань витягнутої руки, чоловік крутнувся, хлюпнув з пляшечки у тінь рідиною. Тінь заволала:

— Жива вода! Сучий виродку!

Та не встигла тінь отямитися як чоловік дмухнув у ліву долоню і звідти порскнув пил.

Тінь впала на вогку землю, корчачись в судомах, звиваючись. Тоді оприявнився її силует і чоловік побачив істоту порослу шерстю з хвостом і довгими пазурами, а з черева звисали тельбухи.

— Я пройду і піду собі далі у своїх справах, а ти мене більше не будеш переслідувати. Інакше я маю ще вдосталь живої води й полину.

Здавалося, що в агонії істота не чула чоловіка, а тільки качалася по землі, сиплячи прокльонами і погрозами:

— Ти мрець! Я вирву тобі язика, я опережуся твоїми кишками!

— Про свої кишки турбувався б, — відповів чоловік, перехиляючи над істотою пляшку з живою водою. Але вилити не вдалося. Щось з силою вдарило його по правиці й не встиг чоловік викинути вперед руку з пилом полину як опинився припнутий до землі, а в обличчя йому зазирала друга почвара з сірою шкірою, пащею з довгими зубами. Істота зазирала під каптур зеленими як помутнілі смарагди очиськами. Та голос у істоти був навдивовижу приємний, жіночий.

— Не з того, легіню, ти почав знайомство. Ой не з того.

— Тримай його, Ліснице, я майже…

— Що ти майже? Замучити шмаркача не можеш. Вихоре, тебе час списати, — Лісниця вишкірилася на істоту, яку назвала Вихром.

— Та шо ж я… хіба ж я знав, що він такий заряджений. Цей шмаркач не простий, пом’яни мої слова.

Вихор перестав корчитися і підлетів до Лісниці. Вони обидвоє нависали над здобиччю.

— І до того ж якби я його не відволікав, ти б дідька лисого його здолала.

— Завались вже, — гиркнула Лісниця, але ж улесливо заговорила до здобичі: — Хто ти, легіню хоробрий? Відкрий нам свою таємницю, чуєш? І тоді смерть твоя буде швидкою і безболісною.

Істота зачепила каптур довгим кігтем, скинувши той з обличчя чоловіка. Побачивши біле мов крейда обличчя почвари відсахнулися.

— Байстрюк…

— Князева кров.

Чоловік сперся на лікті, підвівся і сів. З-під лоба дивився він червоними, запаленими від суховіїв очима, в яких так само не було страху навіть перед обличчями хижих створінь. Опанувавши себе, мовила Лісниця:

— Слухай, легіню, у це важко повірити, але ти можеш залишитися живим. Метикуєш? Скажи тільки, хто твій татко, хто він?

— Чуєш, Ліснице, це точно він. Кажу тобі, це точно нащадок Ігора. Кров від крові першого княжого байстрюка. Чуєш, Ліснице…

— Та стулися ти!

Лісниця відштовхнула Вихра, підповзла ближче до білолицього.

— Розкажи нам, байстрюче, хто твій батечко? Чи не намісник Божени?

Непроникний вираз обличчя дав розуміння Лісниці, що хлопак цей не з тих, хто багато базікає, навіть пійманий у тенета. Тим більше коли пійманий у тенета. Його не страшить ні смерть, ні пітьма, бо бачив він пітьму густішу, а смерть тримав на руках. Лісниця зріла його чорні помисли, жагу що вела його крізь пустки і завела у цей ліс. Вона бачила все це, адже мала хист відчувати таке.

— Помста.

Її довгий землистого кольору язик облизав потріскані губи. На лиці її проступило блаженство від насолоди.

— Помста, мій любчику, хтива дівка, що міцно тримає твою шию стегнами. Помста-а-а…

— Ліснице, що ти знаєш? Шо бачиш, кажи. — Вихор торкнув її ліктя і почвара з обвислими до черева грудьми різко повернулася.

— Це він! Той що нам треба! Тямиш, Вихоре, він.

Білолиций чоловік з рідким світлим волоссям, запалими щоками повільно тягнувся до саквояжа, набитому несподіваними подарунками для хтонічних “друзів”.

— У цьому немає потреби, солоденький, — не відводячи погляду від Вихра, протягнула Лісниця. — Тобі невимовно пощастило стрінути нас. Так само як і нам пощастило, що передчасно не вбили тебе. Ми згодимося одне одному, бо шлях наш спільний і мета єдина.

— Що ти знаєш про мій шлях. Що знаєш про мою мету.

Обличчя чоловіка все таке ж непроникне, погляд холодний не слабше холодних пальців Лісниці, якими вона торкнулася його передпліччя.

— Знаю… все знаю. Я можу зазирати в душі таких смаколиків, вони ваблять мене своєю чорнотою. Ти – Горислав, син намісника Божени, байстрюк байстрюка з роду байстрючого, який впав у немилість батька і був вигнаний разом з маткою з січі. Він сподівався, що ліс прибере вас до своїх лапищ, але ви вижили, вийшли з лісу і тягнули своє нещасне животіння довгі роки, тиняючись між селами, не знаходячи прихистку. На руках твоїх материна кров. Ах ти ж мерзотнику, ти вбив свою мамцю?...

— Ти, погань лісова. Вона була вся знівечена, шкіра її розідрана від пальців, членів і ножів наволочі, яка напала на нас при переході через пустку.

— О, так. Так, любчику ти просто добив її, щоб не мучилася, вірно? А потім вистежив тих трьох…

— І шо, і шо? — збудився невгамовний Вихор. — Що він з ними зробив?

Лісниця посміхнулася.

— Підвісив за ноги на гілках старого дуба, — відповів чоловік.

— І висіли вони там доки з вух і очей не зацебеніла кров, — додала Лісниця.

— Три доби я сидів під дубом, спостерігав як вони конають…

— Та от тільки це не вспокоїло твою збентежену душу. Їхньої смерті – болісної смерті – тобі не вистачило. Твою лють – вже холодну, виважену лють – стишить лишень смерть того, хто прирік вас на всі ці страждання.

— Намісник! — вигукнув Вихор, вирішивши проявити долю кмітливості.

Вираз обличчя чоловіка не змінився. Лісниця – патрачка людських душ – вірно мовила про холодну лють. Чоловік, зачувши згадку про намісника не стиснув кулаки, не заскреготів зубами, він не шкірився, а лишень злегка кивнув головою.

— Солоденький, ми тобі допоможемо. Ти не тільки помстишся батькові, а й займеш його місце. Ти станеш правителем Божени – міста, що сховане від людських очей за гущавиною дрімучих хащ, місто, якому жоден князь не указ. Місто, яке нині схоже на купу гною. Але якщо ти допоможеш нам, то воно розквітне і ніколи більше не скнітиме в злиднях.

— Мені не треба всього того. Я хочу помсти.

Лісниця повернулася до Вихра, пошкребла кігтями підборіддя.

— Розважливий, але недалекоглядний. Дурнику, чи думав, що потім робитимеш? Куди поплентаєш? Що стане новим життєвим дороговказом для тебе? Де твій дім?

— Може вже скажеш, що нам від нього треба? — мовив Вихор до Лісниці.

— Так чи інак він зробить, що ми йому накажемо. Бо навіщо його залишати в живих. Цей солоденький розумний хлопчик і розуміє це. Чи не так? — Лісниця знову повернулася до байстрюка та продовжила:

— А треба нам від тебе не так вже й багато, легіню ясний. Ми теж хочемо, щоб ти вбив намісника – тринадцяте коліно байстрюків князя Ігора. Вбив і в родинний склеп поклав тіло його, туди, де вже лежать кістки ваших пращурів. Ти окропиш старі кістки і свіже тіло ось цим, — Лісниця клацнула пальцями в бік Вихра. Волохата почвара покопирсалась у власних тельбухах і, діставши звідти пляшечку, віддала Лісниці.

— Тут, — продовжила Лісниця, — мертва вода з ріки Смородина. Окропи нею рештки своїх праотців. Мертва вода підніме тринадцятеро байстрюків, які будуть ні живі ні мертві, але належатимуть нашому світу – світу Нави. Вони нам потрібні!

Горислав брати не поспішав ту пляшечку, що тримала її Лісниця.

— Ти говориш, що я мушу зробити, клята потворо, але не говориш навіщо. Ви, певно, повні недоумки якщо думаєте, що стану я вашим прихвоснем і сліпо коритимусь наказам вашим.

— Ти зробиш все, що ми накажемо, інакше твої кістки вгрузнуть у цю прогнилу землю!

— Тихше, Вихоре, тихше, — мовила Лісниця. — Ми розкажемо тобі все, що тобі цікаво, але найголовніше затям – підняти тринадцять байстрюків потрібно не тільки нам, а й тобі. Що ти чув про Мару?

— Дещо чув. Переважно з переказів і літописів, — відповів Горислав.

— Все те може бути правдою так само як і брехнею, та ми ж про Мару знаємо не з балачок. Тим більше не з людських. Бачиш ці дерева? Вони проросли з кісток і тіл наших братів та сестер на полі битви, яка сталася триста років тому. Ми воєводи Нави і вели військо Мари проти Ігоревої раті. Чим скінчилася та битва ти певно знаєш, адже люди люблять цим пишатися, бо часи ті – єдине, чим лишилося вам для пихи. Світ, у якому ти народився, в якому народилися твої пращури, був таким не завжди. Колись у ньому панував Лад, а тепер немає гідного життя людям, немає спокою нам. Знищення самозакоханими богами Прави темної богині породило Безлад і ми хочемо повернути Мару, щоб Лад воцарив.

— Ви не походите на створінь, що так печуться про наш світ, — зауважив Горислав.

— Ми такого і не казали, — встряг Вихор. — Срали б ми на всі людські блага, але без Мари занепадає Нава, хтонь стала кволою і це все завдяки вашому, курво, князику!

— Не пащекуй. Я все розкажу йому. Тринадцять байстрюків, тринадцять кровей князя ми відведемо до Нави і повернемо Мару у Коріння Дерева триєдиности. Так, як і має бути. І коли богиня повернеться вона знатиме, хто їй допоміг, метикуєш? Мара вміє бути вдячною. Жоден божок з Гілок не здатен на такі щедроти як вона. Ти це побачиш.

Вихор гмикнув:

— Ага, вибір простий. Ти або помреш на цьому місці, або отримаєш Божену у свої володіння і під покровительством богині ночі січ піднесеться.

Не був той вибір таким простим для Горислава, адже простий вибір насправді найважчий, з доста підступів.

— Вам, лихим, не під силу вдертися до містечка, щоб самим вбити намісника і зробити свої чорні обряди? Навіщо вам мої руки?

— Святий вогонь Сварога. Сраний вогонь! — Вихор дзиґою закрутився на місці, здіймаючи куряву з хмизу.

— Коли пала Мара, Ігор збудував січ і захистом їй став вогонь у кухлі, який Сварог подарував людям. Цей вогонь і досі палахкотить в усіх смолоскипах по колу містечка. В кожному будинку, в кожному хліву цей вогонь. Їдучи на грабунки сіл і міст виблядки з січі везуть з собою той вогонь. Він скажено палить нас, ми не можемо підібратися до січі на відстань пострілу з лука.

— Аби ж то була з нами Мара, ми не терпіли б таких принижень, — мовив Вихор.

Байстрюк байстрюка все так само недовірливо споглядав на пляшечку з мертвою водою. Не треба бути Лісницею, щоб розгледіти його бажання заволодіти Боженою. Нарешті припинити поневіряння світом, нарешті перестати стукати у зачинені двері і стати господарем у власній домівці. Спокусливо лунали слова цих двох почвар про піднесення січі після пробудження Мари. Проте від того і сторожко робилося Гориславу. Хитрість і підступність істот з мертвого світу відома навіть дітям. Адже недарма з малечку повчають їх не відчиняти вікон, зачувши голосу з знадвору, не ходити самотиною у високій кукурудзі, не вітатися з незнайомими старими бабами.

 Та чи не більш підступною натурою є людина?

— Ти нам не віриш, солоденький байстрюче. І це розумно. Я бачу, про що ти думаєш. Як викрутитися, якщо ми надуримо тебе? І я, байстрюче, підкажу тобі, а ти збагнеш наскільки наше становище також хитке. У січі ми тебе не дістанемо. Ніхто з хтоні тебе там не дістане, а ти можеш вбити батька і стати володарем Божени, не виконуючи жодних зобов’язань перед нами. У тебе буде все окрім піднесеної відродженої січі. Проте, ви так само зможете жити з грабунків. Метикуєш? Ти у кращому становищі ніж ми.

І Горислав тягнеться, та бере з холодних пальців пляшечку.

— Я хочу, щоб нечисть не дошкуляла цьому лісу, коли ви здійсните свій задум. Хочу жити в спокої від вас проклятих.

— О, це легко, — мовив Вихор. — Коли повстане Мара нам вистачить пасовиськ по селах і містах. Люд за межами лісу ще відчує всю лють богині смерті.

Білолиций чоловік підвівся і взяв саквояж.

— Ще одне, — зупинила його Лісниця. Вона шморгнула по гілці чорного дерева долонею та провела по обличчю Горислава. Шкіра його вкрилася брудом і кіптявою, а тоді його обличчя зробилося темного кольору. Чоловік глянув на руки – такі ж темні.

— Білизна шкіри видасть твоє походження. Це тільки наробить негараздів.

— Чекайте за три дні. Я приведу тринадцять байстрюків.

Дорога тут одна, витовчена головорізами та покидьками з Божени. Нею вони їдуть у великий світ, нею ж повертаються з бричками, набитими грабунком. Цією ж дорогою ішов Горислав.

Він йшов без поспіху, ніс у руці саквояж, заповнений трунками і пакунками від алхіміка зі столиці. А серед того краму лежала пляшечка від хтоні з водою із самої Смородини.

Йшов байстрюк і відчував як слідом його ведуть хижі очі, що чаїлися в гущавині дерев, чи на гілках. Та коли вже звичний для Чорного лісу болотяний сморід розвіявся, і відчув білолиций запах людський: помиїв, смаженини, брудних лахів та зрозумів, що лихі очі більше не стежать за ним, тоді зрозумів, що мандра його доходить кінця.

І перед брамою Божени Горислав застиг. Він зупинився, роздивляючись високий, у п’ять людських зростів острокіл, що тягнувся ліворуч і праворуч, поволі завертаючись в коло. Близько через кожні десять ліктів стриміли над остроколом на палях смолоскипи з вогнями білими. Ніколи ще не бачив байстрюк такого білого вогню. Виснував він, що певно той самий вогонь Сварога, що захищає містечко від хтоні навівської. А брама, що перед нею стояв чоловік така вже висока і широка, що не в кожному кам’яному місті таку стрінеш.

Постоявши, пороздивлявшись постукав Горислав у двері, що врізані у брамі.

— Кого там лихі принесли? — у дверях прочинилося віконце, звідти висунулася пика з червоним і здоровим як картоплина носом. — Хто такий?

— Я лікар.

— У нас є лікар.

Сторожовий почухав червоного носа. На подряпинах проступили росини гною.

 — Я маю гарні трави, щоб лікувати хвойд, маю знатні мікстури, що заживляють рани головорізів. Є водичка, яка допоможе з твоїм недугом, добродію, — посміхнувся Горислав.

— Який такий недуг? Немає у мене недуга.

— Я уявляю як дошкуляє твоє паскудство на носі. Ще б пак! Але це ще квіточки у порівнянні з тим, що за тиждень твій ніс розпухне так, що ти не зможеш дихати, а тоді все перекинеться на обличчя і лице твоє вкриють гнійні пухирі.

Горислав промовив ті слова з такою легкістю і невимушеністю, ніби переповів рецепт бабусиного пирога. Проте сторож не розділив таку легкість. Він насупився, звів очі і легенько торкнувся носа. Скривився. А коли знову зосередився на гостеві, то той вже тримав між пальців маленьку пляшечку з каламутним молочком всередині.

— А ось це тобі допоможе. У вашого лікаря є те, що тобі допоможе?

— Він той ще гівнюк, — пробурмотів сторож. — Заходь. Але дивись мені, новоприбулих тут пильнують. Тільки утни якусь дурість, вмить цей твій каптур зітнуть, а разом з ним і голову.

За цими словами віконце закрилося і через секунди прочинилися двері в брамі. В них стояв власник розпухлого носа з витягнутою рукою.

— Мікстуру.

Горислав вклав йому у долоню пляшечку.

— Будеш змащувати ніс і навколо носа тричі на день. Цього вистачить на два дні. Потім прийдеш ще.

Сторож кивнув, пропускаючи байстрюка в січ. Але перш ніж Горислав увійшов над аркою дверей зайнялося біле полум’я. Від несподіванки той присів. Сторож розреготався.

— Страшно, лікарю? Не бійся, для людей цей вогонь безпечний. Через нього проходять усі новоприбулі, щоб раптом не потрапила нечисть до нас. Бо знаєш, які вони хитрі?

Горислав пройшов випробування вогнем і опинився у дворі містечка, в якому не бував майже сорок років.

— Гля сюди, у нас тут просто, всього по одному. Одна хвойдарня, одна лікарня, один гендель, одна стайня, кузня і один намісницький маєток. Є житлові хати і немає постоялого двору. Ясно? У нас тут не зупиняються, щоб перепочити, ми не місто на тракті. До нас тікають ті, хто серед люду у великому світі не знайшов місця. А ще не розпитують про долю, яка сюди привела. Ясно? Покидьки, курви, злодії, все це про нас. А нам що? Назвіть хоч чортами лисими, тільки не пхайтеся в наше стійло зі своїми законами.

Сторож розповідав, намащуючи носа цілющим зіллям, розмахував руками, а байстрюк куди не кине оком стомленим, кругом багно. Багно і дим, а кожна хата з дерева вкрита кіптявою. Під хатами жінки у лахмітті порали малих. Чолов’яги, хитаючись, тинялися від стіни до стіни, тримаючи кухлі чи пляшки. І всюди стриміли смолоскипи з білим пломенем, з вікон лилося таке ж світло. Лише воно розсувало чорний морок лісу, не давало йому зімкнутися над містечком, а вгорі нависало склепіння з пітьми. Суцільної і непроглядної як поділ сукні самої Мари.

— Як тебе звати? — сторож поклав важку руку на плече байстрюку, щойно той зібрався йти. — Мені треба доповісти про новоприбулого воєводі Залізного плеча. Залізне плече – печуться про безпеку. Їх майже ніколи не видно, але повір, хлопаче, вони бачать все. Та не сци, кажу ж, тут чхати на твоє минуле і минуле ім’я також. Можеш назвати вигадане, яким всі будуть тебе кликати. Я – Хриль, а це моя робота – сидіти на сторожі брами. Роботка, скажу…

— Запиши мене як “Деревій”.

У генделі яблуку ніде було впасти. Сморід пійла, блювотиння, ядучих трав, що їх пихкали бувальці, нависав таким густим сукном, що сокира об нього ступилася б. Регіт, волання та свист зливалися воєдино, заповнюючи собою всі думки. Попід вікнами стояли звичайні столи і за ними сиділи з кухлями люди, що вдягнуті були здебільшого у шкіру, перешіптувалися одне між одним і наче не помічали загального ґвалту. А по генделю стояли високі діжки. За діжками розсідалися по четверо, а то й п’ятеро пияків. Такі були вдягнуті у замизкане дрантя, а пики їхні блищали від поту та плямилися брудом. І голосно, безжурно та дзвінко заливалися тітки, що стояли коло діжок, а то й сиділи у пияків на колінах. Їх настільки поглинули дим від трав, пійло та масні жарти, що вони геть не звертали уваги на свої сукні, які сповзали з плечей, оголюючи цицьки.

У найдальшому кутку генделя на флейті та лютні вигравали два музики, проте за загальним гамором жодної ноти Горислав так і не вчув. Боком він проштовхався до шинквасу і вдарив об нього монетою.

— Пива!

Зиркнув на гостя шинкар без ока, але не брав монету, не наливав пива.

— Пива! — проволав Горислав, постукавши монетою по шинквасу.

Покидьки і курви, що розважалися поруч, змовкли, обернувшись до незнайомця. Це потягнуло за собою увагу інших бувальців і гендель поступово затих, з дальнього кутка почулися лютня і флейта.

— Грошовитий перець, — реготнув хтось.

— Ми ні з ким не торгуємо, — мовив шинкар, погладжуючи руду бороду. — Навіщо нам гроші?

Дух, що заклубочився довкруги, змусив згадати Горислава про ніж на поясі і з прикрістю відмітити, що той мало чим допоможе проти кодла мугирів. Байстрюк сховав монету і в ту мить шинкар вдарив кухлем об шинквас та підсунув до байстрюка. З кухля стікала густа піна, носа торкнувся приємний запах хмелю. Горислав повільно підняв кухоль, ще раз принюхався і відсьорбнув. Хтось за спиною розреготався і дужа лапища хряснула по спині субтильного байстрюка. Регіт прокотився генделем. Всі повернулися до своїх справ і продовжився ґвалт.

— Якщо станеш здобувачем, — мовив шинкар, — будеш винен мені два кухлі пива. Тут у нас їдять і п’ють те, що самі здобули і діляться з тими, хто не здобуває: конюхами, хвойдами, лікарем, ковалями. Тямиш, хлопе? Нам не потрібна грошва великого світу, у великому світі ми беремо, що треба і привозимо додому, з того і маємо.

До шинквасу проштовхався безволосий чоловічок, вбраний у сіру сорочину і чорні штани. На його носі у мідній оправі трималися два кругленькі скельця.

— Жилорізе, тобі як завше? — шинкар поставив перед ним чарочку з зеленим напоєм. Чоловічок приклався губами до чарки і відставив її. Облизав губи.

— Ви звикнете, — мовив до Горислава.

— Не маю в цьому жодних сумнівів.

— Ми не розпитуємо тут про минуле, але ваш одяг може мені багато розказати про вас.

— Ти з Залізного плеча?

Чоловічок гигикнув, торкнувся чарчини губами і знову облизав їх.

— Ні. Не треба бути залізоплечим, щоб збагнути твоє непростолюдинське походження. Саквояж, чиста чорна ряса. Ти не звичайний головоріз чи дрібний злодюжка. Ти, певно, утнув щось грандіозне у великому світі. Мабуть, про тебе там досі говорять. — Він знову приклався до чарчини. — Та зрештою, хай там як, тепер ти тут і маєш стати в пригоді нам. Дай вгадаю. Ти точно не будеш здобувачем, не схожий ти на них, — чоловічок кивнув за спину.

— Може… може ти станеш одним із залізоплечих. Теж такий мовчазний, хитрість в очах. Або ж… нишпоркою. Або ж… або ж…

— Лікарем, — мовив Горислав, відпиваючи з кухля.

— О, що? Ні-ні-ні, це виключено. Лікар тут вже є, — чоловічок, якого шинкар назвав Жилорізом випнув груди. Байстрюк тільки мигцем глянув на нього.

— Тоді тобі доведеться працювати кимось іншим, бо новим лікарем стану я, — кинув чоловік в рясі.

— Тільки прибув і вже нахабнієш? Ти хоч знаєш скільки я тут вже лікарем працюю? Я самого намісника лікую і він не допустить до свого тіла якогось вискочку. Аха-ха! Ти – лікар? Та не бувати цьому. Викинь це з голови.

— Я знаюся на лікарстві краще. Я кращий за тебе, тому і стану лікарем січі.

Жилоріз відскочив від шинкваса і заверещав так, що всі пияки і хвойди затнулися.

— Ти! Та хто ти такий! Як ти смієш мені се казати! Ви чули таке?

Натовп змовк.

— Я лікар вправніший за тебе і можу довести це просто тут. Я вміло заживлю будь-чию рану так, що від неї не лишиться і сліду.

— Пройдисвіт! Шарлатан!

З-за столу під стіною підвівся довготелесий чоловік з клинком на поясі.

— Чого пащекуєш, Жилорізе? Хай спробує свої мікстури. Подивимося, що з цього вийде. Якщо його ліки виявляться такі чудодійні, то наше поселення тільки виграє з цього, а якщо він дурисвіт, то буде заживляти тими мікстурами відділену від шиї голову.

Довготелесий зняв чобіт і поставив босу ногу на стіл.

— Мені саме дошкуляють кляті виразки. Я місяць до тебе ходжу, ти мені всучуєш якісь мазалки, а нога як гнила, так і гниє.

— Я ж казав, що тобі треба її провітрювати, походити без чобіт…

— Цить, Жилорізе, я це чув. І повторю, що не можу вести у великий світ зграю збирачів босоніж.

— Гм… для вправного лікаря кілька розтертих мозолів не є проблемою, — мовив байстрюк. Виставивши саквояж перед собою, він пройшов через гендель до чоловіка з босою ногою.

— Ага, зараз… так, а тепер поверни, — Горислав роздивився виразки на ступні та щиколодці, а тоді дістав з саквояжа пляшечку. Подивився на неї проти світла. — Вона. Тепер, добродію, ти забудеш, що таке пекло в чоботі.

Горислав хлюпнув у долоню трохи рідини і розбризкав її по ранах на нозі. Люд у генделі затамував подих, змовкли лютня та флейта, лишень чутно було як на вулиці блює якийсь із покидьків. Перші секунди нічого не відбувалося і вираз обличчя довготелесого почав змінюватися, а вуста Жилоріза розтягнулися у самовдоволеній посмішці.

— Ну що, блазню…, — почав пацієнт та у той час з виразок пішов дим, вони зашипіли, а власник ноги заревів:

— Що це в біса таке!

Він заніс дужу правицю, щоб зацідити Гориславу в голову, та тільки не встиг, бо шипіння і дим зникли так само раптово як і оприявнилися. Увесь люд зачаровано втупився у ногу довготелесого, а сам він мацав ногу, на якій і сліду від виразок не залишилося.

— Та й бісовщина, — видихнув він. — Чи не чародій ти?

— Аж ніяк. Я лікар, майстер своєї справи, — вклонився Горислав. — Деревієм величайте мене.

— Це ще нічого не значить! Мене обрав намісник, він мене назначив лікарем місцевим. Тільки його слово має вагу, ясно!

— Авжеж їм ясно.

Усі різко повернулися на звук рипучого голосу. У дверях стояв похилий чоловік у чорному плащі, з оздобленим хутром коміром, голову його оперізувала чорна шкіряна пов’язка зі срібною монетою на лобі. А лице було таким білим, наче в ньому не лишилося ні краплини крові. Обабіч старого стояли двоє кремезнів у сірих шатах з блискучими металевими накладками на плечах.

— Що тут відбувається? Проходжу я, значить, повз гендель, а тут тихо. Думаю, зазирну, щось неладне коїться у володіннях моїх. І не прогадав.

— Наміснику, правителю наш, під сумнів ставлять ваші укази. Набрід цей хоче іншого собі лікаря.

— Іншого лікаря? Під сумнів мої накази?

Вперед вийшов довготелесий.

— Так, наміснику. У цьому є правда. Прибув до нас хлоп з чудодійними мікстурами і зміг він враз залікувати мої дошкульні виразки, що мучився я з ними вже довгі місяці. Жилоріз нічого з ними не спромігся поробити, а цей, шельма, за хвилини полікував мене.

— Новоприбулий?... Дурні ви усі. Від поводирів здобувачів, — намісник вказав на довготелесого, — до останнього покидька, — кривий палець вказав на пияка, що спав під стіною.

— Хто ж ти, вправний лікар, який в мить лікує виразки?

Утамувавши тривогу, Горислав повільно обернувся до Намісника, їхні погляди перетнулися.

— Я, наміснику.

— Підійди ближче, хлопаче.

Горислав, узявши саквояж, підійшов. Цей старий його батько? Такий немічний, кволий. Проте лють, що знову збурилася в крові Горислава не давала відчуття бодай найменшої жалості. Перед ним стояла людина, що вигнала в Чорний ліс породіллю з немовлям на руках. І холоднокровність притлумила миттєве бажання вихопити ножа з отруєним лезом, та помститися за страждання просто тут і зараз. Цей задум, певно, спрацював би, проте довго сам Горислав після цього не прожив би. Це красномовно давали зрозуміти залізоплечі за спиною намісника.

— То це ти збурив чесний люд? — вишкірився намісник. — Як тебе величати?

— Деревій. Я лишень бажаю робити свою роботу тут, подалі від очей великого світу.

З піхов на поясі намісник витягнув серпоподібного ножа і різонув себе по передпліччю. Кров, що поволі виступала на білій шкірі здавалася чорною смолою.

— Прояви ж свою майстерність, хлопаче.

Усі бувальці генделя водночас сапнули. Проте Горислав не розгубився. З тієї ж самої пляшки, що залікував ногу жилавому він бризнув на поріз намісника. Все відбулося так само: попервах нічого, потім шипіння та дим, а тоді від порізу і сліду не лишилося. Коли шипіла шкіра намісника, він навіть не блимнув, і подиву не було у його очах, коли рана загоїлася. Він тільки мовив:

— Відтепер, Деревію, ти лікар.

— А як же я…

— А ти, Жилоріз, іди до конюха у підмайстри.

І з цими словами покинув намісник гендель, а бувальці знову вдарили кухлями об діжки і повернулися до звичного ґвалту. Кожен, хто ще ладен був триматися на ногах, прагнув поплескати по плечі нового лікаря, хильнути з ним пійла. І кожна курва намагалася утягнути його до своєї кімнати у хвойдарні.

Багато завсідників зустріли ранок – такий же темний як ніч – розвалившись на підлозі генделя, чи головою на діжці, а чи й в багні на вулиці. Проте були й ті, хто сідлали коней, ладнали вози і лаштувалися у путь за наживою.

У генделі стихли музики, навіть шинкар кудись забрався і за столами залишилися двоє. У кутку цмулив пиво байстрюк. Обдумуючи справи свої насущні, він длубав нігтем стільницю. А другою була жінка, що сиділа в іншому кутку. Вона не пила нічого, а тільки читала сувій. Чи була вона тут усю ніч, чи з’явилася щойно ніхто не зможе сказати, але жінка в лляній сорочці та спідниці кольору хвоста лисиці підійшла до Горислава.

— Прекрасне зцілення. Я вражена. Навіть не дивлячись, що мертвою водою.

Байстрюк різко підвів голову, він вдивлявся в обличчя з гострими вилицями, великими карими очима і кирпатим маленьким носиком. Він намагався вгледіти хоч якийсь натяк на те, звідки їй відомо про мертву воду?

Доки чоловік у рясі хапав повітря ротом, жінка всілася перед ним на стілець, розвернувши того спинкою до грудей.

— Ні, це справді було вишукано. Марго, — вона простягнула руку, але Горислав не поспішав відповідати взаємним жестом.

— Це деталі, — сказав він. — Головне, що допомогло.

— Ну так-так. Просто цікаво. Якісь мікстури можна роздобути у містах, якісь у алхіміків, якісь у знахарів. Але мертву воду…

— Ти нишпорка? Чого ти причепилася?

— Ні. Я кухарка при намісникові, але дуже допитлива, — серйозний вираз обличчя Марго зійшов, вона пирснула і запосміхалася. — Ти кумедний. Весь такий напружений. Розслабся. Нікому немає діла, де і у кого ти роздобув ту водичку. Хай там як, а вона справді лікує.

— Ти щось зарозумна для кухарки.

— Ну так я читати люблю, — жінка помахала сувоєм у руці. — Я ж пограбувала столичну книгозбірню. Страх як тягне до знань. Але це не сподобалося місцевим і довелося дременути аж сюди. Тут мене люб’язно прийняли, запропонували роботу хвойди, але у хвойд багато роботи, а я оце от все не люблю. Я лінива.

— А на кухні таки мало роботи?

Марго голосно засміялася.

— Та менше. Як тебе там звати? Деревій? Як цілющу травичку, еге ж? Послухай, ти вже вибач що я отак до тебе як реп'ях причепилася, просто між нами, — вона стишила голос, — людиська тут ем… недалекоглядні, розумієш, тупі, а мені хочеться достойного співбесідника. А ти, я бачу, не простак, не з покидьків-головорізів, тому нам треба триматися одне одного.

— Мені не до нових знайомств. Втомився я, хочу відпочити.

Марго скочила зі стільця, вхопила байстрюка за руку та й потягнула до виходу. І так то все раптово сталося, що Горислав устиг тільки вхопити свого саквояжа.

Вони випали на вулицю.

— Дивися: ось гендель, он хвойдарня, он кузня і конюшня, оце перед нами намісників маєток, то он пальня. Бачиш, і жодного постоялого двору. Де ти хочеш відпочити? Хіба що в генделі на діжці. Пізніше тебе поселять у аптеці, але поки суд та діло, мине добрих два дні, — знову той насмішкуватий тон. — Або ж, якщо ти не будеш такою пихатою дупою, я можу виділити тобі куток у своїй комірчині.

Кволі думки, змучені дорогою крізь Чорний ліс, вимучені нічним гамором підказували Гориславу, що наразі пристати на пропозицію навіженої жінки виглядає як ліпший із можливих варіантів.

— Мені треба просто поспати.

І вона потягнула чоловіка в рясі у бік маєтку, який був найбільшою із будівель в містечку і мав три поверхи. У нього єдиного підмурівка вимощена з каменю.

Двійко обігнули маєток і опинилися під його глухою стіною.

— Я тут живу, — Марго вказувала на ледь примітні двері у глухій стіні маєтку. — Окремий вхід, недурно я влаштувалася, еге ж? А тут, — вона вказала на галявину за будинком, — ще за першого намісника, говорять, був цвинтар. Але пробув недовго, бо все поховане у землю одразу вилазило назад.

— Ти про що?

— Ну, кажуть, в передсмертній агонії богиня Мара прокляла це місце. Уся земля, де росте Чорний ліс гнила, отруєна. В неї не можна ховати, інакше мерці встануть. У літописах писано, коли при першому наміснику мерці почали вилазити з могил, не було від них порятунку, не палив їх вогонь Сварога, бо були вони жителями Божени. І тільки намісник, зітнувши клинком голову такому мерцеві міг навіки умертвити того. Але, певно, не дуже то намісникам хотілося постійно стинати голови заложним мерцям, від того і побудували на січі пальню, щоб померлі тіла спалювати. Ну ось і моя комірчина, проходь, — Марго прочинила двері.

Без ряси оголений чоловік лежав у чані з водою та тер тіло. У ту хвилю на мить він ладен був забути все. Все своє попереднє життя, жадання помсти, угоду з хтонню, а залишити собі лишень це відчуття блаженства, коли тепла вода з травами і оліями огортає тіло та й заколисує розум. Він вдихав аромати різнотрав’я, відчував цілковиту відсутність, немовби будь-якої миті може віднестися кудись далеко поза межі цього лісу, цього світу.

А Марго сиділа за столом у тій же кімнаті – єдиній у її помешканні – і не відривалася від читання сувоїв. На столі м’яко палахкотіли свічки і не білим Свароговим вогнем, а звичайним, людським, таким жовтим і теплим.

— Деревій, це ж не твоє ім’я, це ясно, — мовила Марго, але не тим швидким торохкотінням, яким вона говорила до цього. Голос її лився протяжно, немов густий липовий мед стікав із ложки. — Як тебе нарекли батьки?

— Не мав я батька.

Декілька хвилин у кімнаті панувала тиша.

— Я теж свого не знала. Мама мене виховувала. Називала Маргариткою. Жили ми в скруті, часом доводилося нам геть сутужно і тепер від Маргаритки й сліду не лишилося. Не знаю як це ще пояснити…

— Не пояснюй, — байстрюк розплющив одне око, поглянув на жінку. Вона відклала сувій. — Мене мама кликала Славчиком.

— Славчик від…

— Горислав. Не з переказів я відаю, яке життя у великому світі самотньої жінки з дитиною.

— Коли мами не стало, я й почала красти. З дванадцяти літ це стало моїм ремеслом. А таке ремесло могло привести тільки до одного – смерті. Тому я наважилася на свою найзухвалішу крадіжку, тямлячи, що після неї мені дорога тільки в Чорний ліс. Тут я стала кухаркою.

Марго скинула з себе одежі, оголена шкіра блищала у свічковому світлі. Босоніж вона підійшла до чана, де лежав розімлілий байстрюк та й ступила у воду. Потім всілася, опустившись по шию у воду. Чоловік відчув доторки її ніг, як його стегнами пробігли тонкі пальці.

— Моя мама теж була кухаркою у одного вельможі. Він її зґвалтував і вона завагітніла.

— То ти вельможний син? — посміхнулася Марго.

— Ні, я осиротілий син.

— Наш намісник не такий, він мене не чіпає. Хоча, швидше за все, що вже старий, — прошепотіла Марго з посмішкою. — Я рада, що ти до нас прибув. Мені дуже тут самотньо. Тут нікому немає справ до розмов про душевні переживання, про щось окрім грабунків, окрім пійла, окрім наживи…

Її руки пестили під водою стегна, живіт, член Горислава, збурюючи дурманливі запахи різнотрав’я, олій. Він відкинув голову назад на обід чана не дужий противитися всеохопній насолоді. Він чув голос жінки, але не чув слів. Чув її спів. Вона – ця жінка – заполонила його думки, його тіло слухалося її рук і, викинувши поштовхами останні струмені напруги, він поринув у сонливе марення.

У кімнаті без вікон він прокинувся, не тямлячи, скільки пробув у глибокій безсвідомості. Він лежав на ліжку, такий же нагий, яким був у чані, але вкритий великою ковдрою, зшитою зі шкір тварин.

Байстрюк роззирнувся, але не побачив ніде її. Був він сам один у кімнаті. На столі все так же горіли свічки, але залишилось від них зовсім небагато. Під столом стояв його саквояж, а на стільці акуратно складені його одежі разом з рясою. В кутку чан без води.

Горислав зиркнув на свою шкіру та побачив, що вона зробилася значно світлішою. Чортова смола, якою йому намастила обличчя Лісниця і яка розповзлася по всьому тілу почала поступово сходити. А надто після відкисання у чані. Байстрюк, лаючи себе за таку необачність, сподівався, що жінка не надала особливого значення освітлінню його шкіри, або ж і не помітила взагалі. Він ненавидів себе за проявлену слабкість, хоч і мусив визнати, що так добре йому не було давно. Можливо ніколи. Чи не відьма вона, чи не чарами сп’янила його сильніше аніж найп’янкіший трунок.

Швидко вдягнувшись, Горислав вийшов надвір. Саме поверталися з повними биндюгами награбованого здобувачі разом з поводирями. Вони поспішали розвантажити крам. Дехто, схопивши ящик з пляшками, одразу біг у гендель.

В аптеці було темно і густо пахло мікстурами та настоянками. Від пломені на вулиці Горислав запалив смолоскип, а від нього – свічки. Світло розповзлося по невеличкому приміщенню, яке слугувало робочим кабінетом лікаря Божени. На столі посеред кабінету насипано різної потерті і щось ще. Горислав придивився – кінське гівно. Певно подарунок на згадку від старого лікаря. У кімнаті панував безлад. Пляшки на полицях перекинуті, деякі валялися підлогою, інші – розбиті. Новий лікар запосміхався від побаченої недоречної помсти. Це і все на що той чоловічок був ладен.

— Деревію, – за спиною почувся важкий голос, Горислав обернувся. Перед ним стояв кремезний чоловік з залізними накладками на плечах.

— Намісник кличе тебе. Візьми свої чарівні ліки.

Кремезень ішов попереду, за ним Горислав з саквояжем роззирався коридорами маєтку, намагався зазирнути у кожну кімнату, де були відчинені двері. Але ніде не бачив її.

Увійшли вони у дальшу кімнату третього поверху. Двері зачинилися, біля них залишилися двоє стражів. Стояло широке ліжко посеред просторої кімнати. Прикрашене було балдахіном, а на ліжку у довгій білій сорочці сидів хирлявий старий. Дивився він пильно на Горислава, а Горислав силувався, щоб не виказати всієї ненависті та й люті.

— Щовечора Жилоріз натирав мої старі кістки своїми мазалками. Не знаю, що то було, але вони допомагали рівно настільки, щоб вночі я не збожеволів від судом. Не більше. Скажи, хлопе, у тебе є чим мені допомогти?

Горислав поставив саквояж додолу, відкрив та й витягнув звідти пляшку з широким горлечком. Заразом дістав ще два круглі пузирка.

— Це має допомогти.

— Підійди і намасти, — звелів намісник. Повільно Горислав наблизився до ліжка. Не бачив він, але почув як рипнули дошки підлоги – стражі наближалися з-за спини.

 Перед ліжком опустився Горислав на коліно, зачерпнув з пляшки густої помазалки і почав втирати у кістляву ногу свого батька. Обвисла біляста шкіра тягнулася за його долонями, а відчуття чахлості тіла викликало бажання стиснути і переломити ту ногу мов суху гілку. Проте не піддавався бажанню Горислав і продовжував натирати. Несподівано його підборіддя торкнулася суха рука.

— Твої очі, вони запалені від суховію. Видно багато тобі довелося блукати пустками у великому світі.

Горислав кивнув і почув як скрипнула долівка за спиною.

— Все ж таки очі материні. І цей прямий ніс. Впалі щоки.

Горислав смикнувся, але старечі пальці зімкнулися у нього на зап’ясті і син здивувався, скільки ж виявляється ще сил у старого.

— А от волосся моє. І шкіра байстрюча, хоч би чим ти її не прикривав. Думав за цією дешевою витівкою з дерев’яною смолою я не впізнаю тебе? Я ще вчора впізнав. Ти схожий на неї як дві краплі сльози. І навіть за стільки років я пам’ятаю її лице.

На плечі Горислава впали дві важкі руки. Смикнули і відтягнули його від намісника в ту саму мить, коли отруєним ножем син намірився убити батька.

— Сподіваюсь, її лице сниться тобі у нічних жахіттях. Сподіваюся її замордоване тіло мучить тебе дотепер і мучитиме після смерті.

— Ти, засранцю, знаєш тільки те, що вона тобі розповіла. Певно в її словах я гірший за дідька.

— Так, ти гірший, бо народжений людиною, а в діяннях своїх рівня почварам.

Намісник відвів погляд, подивився на свої зморшкуваті руки. У ту мить дужий кулак стража зацідив Гориславу у живіт. Субтильне тіло зігнулося навпіл, чоловік в рясі кавкнув.

— Я мав дружину і союз наш освячений вогнем Сварога. Вона мусила народити мого істинного наступника, але твоя мати носила в собі інше моє дитя. Я наказував їй позбутися, присилав лікаря, приносив зілля, що мало б вбити плід, але вона наче навіжена брикалася і врешті народила тебе. Залишити вас тут я не міг, щоб всі побачили білошкірого байстрюка з байстрючого роду до того як народився мій прямий нащадок. Твоя матір сама обрала таку долю.

— Але ж ти!..., — Горислав більше не тамував люті, весь гнів рвався з грудей і він випльовував його. — Ти намісник, грізний правитель січі. Ти не мусив робити щось проти своєї волі. Якби ти хотів залишити нас, ніхто б тебе за це не засудив. Але ти обрав вигнання. Це вчинок не намісника, це вчинок покидька і ти маєш здохнути!

За ці слова отримав Горислав ще один удар у живіт.

— Так, я помру. Лишень сліпець не видить, що залишилося мені не довго і жодній силі невідомо, що буде потім з Боженою, адже не маю я нащадка. Так, я помру. Але ти не побачиш смерті моєї, адже помреш раніше.

Чоловіка в рясі стражі потягнули до дверей.

— Не помирати я сюди явився, але забрати своє! — закричав він, і висмикнув з кишень ряси два круглі пузирка та й кинув під ноги стражам. Пляшечки вибухнули, заструменів іржавий дим, що одразу змусив натужно закашлятися кремезнів. Впав Горислав додолу і, тамуючи подих, з заплющеними очима відповз назад.

Намісник зліз із ліжка, зі столика поруч, схопив кинджал. Він більше не витрачав сил та часу на балачки, а мовчки метнув ножа в гущу смородливого диму. З глухим ударом ніж встряг у тіло, з-за димової завіси почувся важкий видих і тіло повалилося.

Та не в синове тіло встряг батьківський ніж, а в груди одного зі стражів.

З-під ліжка дістав намісник ще один кинджал, вклав у руку. Прислухався до звуків з-за диму. Він чув тільки кашель другого стража, а тоді почувся звук немов змах яструбиного крила, і з диму вилетів тонкий ніж та наче жало ввіп’явся в груди намісника. Старий зашпортався, останні відблиски життя в його очах не виказували біль, чи страх, але мовили про розраду, яку збагнув лише за мить до смерті – у Божени буде намісник з його роду.

Прикривши хустиною обличчя, Горислав прошкутильгав до ліжка, на якому лежав уже мертвий намісник. Син закинув на плече батька і направився до виходу, намацавши дорогою саквояж. Перед самими дверима відмітив, що другий страж більше не задихається у кашлі, а мертвенно лежить у диму. За цим Горислав покинув кімнату намісника і сторожко спустився на перший поверх.

Внизу, поруч з однією зі стін побачив байстрюк дві величні статуї воїнів. У одного на голові княжа корона, у другої – пов’язка зі срібною монетою на лобі. А між статуй тих різьблені дерев’яні двері, з важкою металевою клямкою.

Двох думок на цей рахунок не могло бути – це родинна упочивальня, де лежали тіла, чи то пак кістки дванадцяти намісників. Горислав прочинив двері і спустився кам’яними сходами.

— Кажуть, ти шукав мене?

Чоловік в рясі роззирнувся і ще до того як побачив Марго, що, схрестивши ноги, сиділа на камені в кутку, відчув як щось з силою вдарило у плече. Він упустив тіло намісника, з другої руки випав саквояж. У плечі стирчала коротка арбалетна стріла. Байстрюк похитнувся.

— Все-таки я була права. І він правий був, — жінка кивнула на тіло тринадцятого намісника.

— У чому? — Горислав глибоко дихав.

— Кожен у своєму. Він був правий, що байстрюк байстрюка повернувся і буде мстити. А я була права, що ти не просто прийшов убити старенького. Проте свою правду я не казала. Ні до чого батечку було знати, який ти обряд хочеш провести.

На якусь хвилю забув Горислав про біль і вчепився за одне-єдине слово, сказане Марго.

— Так-так, братику мій. Я законно рожденна спадкоємиця намісника. Як бачиш, доньки байстрюків не білолиці як сини.

— Але ж ти крадійка…

— Ну не зовсім. Вибач, ту билину про скрутне поневіряння з матінкою мені довелося вигадати, щоб впевнитися, що ти саме той, давно вигнаний байстрюк. Така вона робота воєводи Залізного плеча.

Обпершись спиною об стіну Горислав сповз додолу.

— От тепер я тобі правду кажу, клянуся богами Прави, — Марго хвацько підстрибнула на ноги. — Бути воєводою, вірною і відданою людиною намісника знати задуми недругів на кілька кроків вперед. Така моя доля. І це все, що я мала б. Батько і чути не хотів, щоб по його смерті жінка стала намісницею. Він готувався обирати наступника серед поводирів здобувачів. Тямиш, як це мені, законній, єдиній донці таке приниження? А ти, братику, мені тут навіть допоміг. Своїми руками вбив намісника. Тепер влада переходить до мене у спадок. Бо я вже сушила голову як би все акуратно провернути. Дякую братику. Але оце що ти задумав з оживленням мерців, це вже зайве. Мертва вода. Її ж просто так не дістанеш, тільки з Нави. І тринадцять намісників, які оживуть… Я ж дійсно люблю читати. Якщо не заливатися пійлом, не чистити кінський гній, не хвойдувати, то чим тут ще займатися? От я і читала багато. І читала про цей обряд. Ожилі тринадцять кровей з клеймом байстрючим на весь чоловічий рід від князя, що божими руками знищив богиню пітьми і смерти здатні повернути її на Дерево. Чи не так?

Від стріли у тілі та й від новоявленої сестри у байстрюка запаморочилося в голові.

— Божена моя, я спадкоємиць як перша дитина. Ти можеш потішити себе своїми теплими надіями, але все буде по-моєму.

— Ем… ні, братику, — залою з видлубаними у кам’яних стінах отворами, де спочивали попередні правителі січі походжала жінка з арбалетом в руці. — Поки що виходить, як треба мені. А ти, якщо притлумиш свою пиху, то можеш залишитися тут бути здобувачем. На правах нової намісниці за вбивство батька я тебе помилую. Від такої пропозиції не відмовляються. Навіть думати…

Не встигла договорити Марго, коли в стрибку Горислав висмикнув ножа з грудей мертвого намісника і в наступну мить прохромив ножем сестрину ногу.

— Ах ти ж скурвий сину! — Марго відскочила, націлила арбалет на чоловіка, але не стала стріляти, бо на цей зухвалий крок він витратив усі сили та й лежав навзнак.

— Мені все важче тебе пробачати, але вважатиму, що то просто необдуманий вчинок. Паморока голову забила.

Жінка висмикнула з ноги ножа, а тоді дістала зі своєї кишені знайому пляшечку. Покрутила перед очима байстрюка.

— Позичила у тебе, доки ти міцно спав.

Тоді вона вилила усю рідину собі на рану у нозі. Під час шипіння трохи скривилася. А Горислав розпачливо зітхнув. З мертвою водою утекла і можливість оживити тринадцятьох намісників.

— О, як новенька, — мовила до ноги Марго. — Вибач, на твою рану не вистачило.

Вона нависала над переможеним Гориславом і бачив він її самовдоволений вираз обличчя. Та те не довго тривало. Почувши як з рук випав арбалет, чоловік в рясі помітив, як збентеження темною поволокою наповзло на обличчя сестри. Він перекотився набік.

— Що… що це таке? — жінка спробувала підняти руку, але не змогла.

— Мертва вода здатна залікувати рану, але отруту з леза ножа подолати не в змозі. Я теж буду чесним перед тобою, сестро, не для тебе цей ніж я здобрював смертю. Я мірився поранити ним батька. Отрута ця буде повільно вбивати. Спершу знерухомить все тіло, а потім ти задихнешся.

У підтвердження слів, Марго безвольно впала на коліна. Хижість в очах розтанула і потекла щоками, погляд сповнився смутку. Точно не так бачила свою смерть кмітлива, розумна воєвода, яка завжди йшла попереду недругів. Але тут схибила.

Чи могло б усе статися по іншому? Чи могли б вони разом правити Боженою? Чи були б коханцями? Не відав того Горислав, хоч і краплина смутку з її погляду торкнула байстрюче серце.

— Підступний хлопаче, ти будеш гідним сином свого батька, ти будеш достойним намісником, — слова її давалися тяжко, горло стискалося, обличчя налилося багрянцем. — Тільки не роби дурниць, не йди на угоду з Навою. Що б вони тобі не пообіцяли, цього не буде. А буде неминуча смерть. Мара здатна нести тільки смерть всьому живому, а надто нащадку поневолювача.

Марго впала навзнак, очі її вибалушилися, горло набрякло і від милого лиця не залишилося й сліду.

Поранений Горислав посидів разом з сестрою, дивлячись як судомно здибаються її груди, а коли вона пішла, він і сам собі рушив.

Надворі з боку генделя доносився галас, пісні, регіт і все у них йшло як вчора, як і роки до цього.

Впавши навколішки за маєтком, Горислав нагріб у жменю вогкої землі і замазав нею рану.

Чи питалася Марго та всі інші, чому поховані у землю тут підіймалися? Горислав мав упевнитися у здогадках. І на підтвердження його рана зашипіла та, виплюнувши стрілу, затягнулася, мов її і не було.

Ця земля підніме мертвих. Вона просотана мертвою водою. Це і є прокляття Мари.

Кістки дванадцяти та тіло тринадцятого байстрюк зарив в отруєну землю і став чека. Вже ближче до ранку, коли в генделі майже нікого, хто міг стояти на ногах не лишилося, земля за маєтком заворушилася мов живіт кішки перед окотом. Зеленавою шкірою, схожою на лахміття обтягнуті кістки, що вилізли з-під землі. Брудні пасма волосся звисали з голів, що вилізли з-під землі. Хрипіння без горлянок зазвучали з ротів, що вилізли з-під землі.

І стояв чоловік у чорній рясі, і була на його чолі шкіряна пов’язка зі срібною монетою на лобі, а перед ним стояли тринадцять повсталих і всі вони дивилися на нового намісника.

— У нас є незакінчена робота, — мовив він до мерців. — Крокуйте за мною.

Завбачивши білолицього чоловіка з намісницькою пов’язкою на голові і химерне кодло, що тягнулося за ним, сторож не зміг вдіяти нічого окрім як відчинити браму.

— Не зачиняй, — велів новий намісник.

Коли відблиски Сварогового вогню стали не видними, коли сутінь Чорного лісу взяла їх у свої обійми, Горислав знову відчув на собі погляд хижих очей. Але не пари, не двох, а кількох дюжин. Чоловік зупинився, зупинилася і його свита.

— Солоденький, ти ба, дотримався свого слова. Честь і хвала таким намісникам.

Перед боженівцями оприявнювалися темні силуети, їхні обриси ставали чіткішими, очі світили зловісніше. І згодом перед Гориславом постало з десяток почвар різної химерності, з пазурами, з жаб’ячими очима, свинячими рилами, козлячими ратицями, щурячими хвостами. А вперед виступила стара знайома.

— Це всі вони! — голос Лісниці тремтів від збудження. Вона розвела руки і заверещала до неба. Хтонь заклекотала, завищала на позір їй.

— Ідіть, ідіть до нас. Ідіть з нами, — Лісниця виставила руки вперед, кличучи тринадцятеро повсталих, — ну ж бо, ходімо туди, де вам місце.

Але мертві намісники не чули її.

— Вони належать Божені, а Божена належить мені, — мовив Горислав.

— Ну то скажи, щоб вони послухалися мене, щоб пішли за нами.

— Я виконав свою умову, я привів їх до вас, але умови віддавати не було.

— Що? Та що цей хлоп удумав, — із натовпу вигукнув Вихор. Такої зухвалої людини за сотні років буття не доводилося бачити йому. — Та ми на цьому Дереві довше ніж весь твій рід!

— Стулися, Вихоре, — мовила Лісниця. — Ти бачиш, що він глумиться над нами. Хочеш погратися, солоденький? Хай буде по твоєму. Ти нині правиш цим кодлом, але кого вони слухатимуть, коли ми випатраємо тебе?

І ринула зграя почвар на Горислава, і вдарилися вони з тринадцятьма мертвими намісниками, і тривав би цей бій віки вічні, бо не живі у ньому билися, але ж не для цього прийшов туди байстрюк. Під захистом своєї стражі, він дістав з саквояжа короткий смолоскип, і сипонув з прихопленої пляшки жаристу тирсу від вогню Сварога, і спалахнув білий вогонь, що засліпив і підпалив хтонь. Горіли крила, хвости і ратиці почвар, що кинулися вусібіч, завиваючи й сиплячи прокльонами на Горислава і весь його рід.

Та в світі, де царює Безлад, на отруєній землі, проклятій самою Марою, білолиций байстрюк не боявся вже ніяких прокльонів. Не боявся він нікого, правлячи Боженою, продовжуючи справу своїх предків – набіги і грабунки. Бо мав захист вогню Сварога і тринадцяти мерців. А сила та влада спустошують душу, висмоктують з неї все людське.

І став Горислав сином гідним свого батька.