Колір

 Він прокинувся раніше дружини. Так само, як зазвичай. Вдягнув грубу домоткану сорочку і такі ж штани. Декілька ковтків холодної води з металевим присмаком, шмат жорсткого сушеного м’яса і можна вставати до роботи. У хиткому сараї взяв до рук сапу. Робота важка, до того ж марудна. У сухій піщаній землі яка, наче, була притрушена попелом серед буро-сірої трави було важко розгледіти паростки корисних рослин. А сухий поривчастий вітер хлистав тіло, й без того зігнуте додолу, наче батогом.

Важкі сталеві хмари висіли у небі, як і вчора, як і тиждень тому, як і багато років. Уже ніхто й не згадає чому й коли, але вже багато поколінь на цих землях подібний стан речей є нормою. Лише ополудні слабкі промені сонця пробиваються до поверхні. Світ вічних сутінків. Дивно, але різні бур’яни, ніби й зовсім не відчували дискомфорту і доволі швидко покривали усе. А от щоб виростити щось хоча б трішки поживне треба було значних зусиль. Незважаючи на хмарність дощі були рідкістю. Вітер час від часу здіймав пилові бурі додатково висушуючи й так малоплодючу земну твердь.

Було за полудень й чоловік, закінчивши визначений шмат роботи, зібрався до дому. У подвір’ї поралася його дружина. Саме збирала друзки, що залишилися з вчорашньої рубки дров, для розпалу плити. Хтось би інший міг би образитися, що вже далеко за полудень, а обід ще не накритий. Казав би що прокидайся зі мною, щоб успіти все. Якби це не була не вона він би теж, можливо, так реагував. Але ні. Замість цього просто мочки заніс свій інструмент і став помагати. Поруч з ними крутився їхній пес Сіф. Насправді він не був собакою, а швидше сумішшю лиса й койота, хоча ніхто не мав і найменших здогадів до якого виду належить ця тваринка. Не зважаючи на хаотичність рухів, улюбленець нікому не заважав. Сіф з’явився у господарстві, ще коли батько чоловіка був живий. А молодша сестричка не переїхала в сусідній хутір, за яким є більше село, до свого нареченого. Він тоді ще майже сліпого цуцика приніс з лісу. Уже в ті дні Сіф вирізнявся від усього навколо. Чимала цікавість малої істоти частенько заводила її в небезпечні ситуації. З них малечу завжди витягав чоловік. Батько навіть не намагався здружитися з тваринкою. А от сестра теж потоваришувала з собачам і здавалось, що за Сіфом вона більше сумувала, під час від’їзду, ніж за братом.

Нині окрім пса, чоловіка і дружини на хуторі було з пів сотні цесарок і з десяток кіз. Останні ж з свого боку, крім того що давали молоко і з них зістригали вовну на пряжу, робили ще одну дуже важливу роботу. Вичищали подвір’я від бур’янів з такою ефективністю, ніби чоловік його випалював. Саме догляд за тваринами був основною справою жінки. Вони познайомилися незадовго після смерті його батька. А через декілька місяців вона переїхала у цей дім. На той момент вони обоє уже не мали нікого рідного. Сестра ж, уже зі своїм чоловіком, поїхала кудись далі ближче до цивілізації. У цих краях мало хто знав щось про навколишній світ. Незважаючи на усю бідність, безплідність й суворість – тут не було поборів, не було бандитів, хоча, а що було красти? Але не ці дві речі змушували людей, залишатися у цій сірості поколіннями. А розуміння, що їх життя залежить лише від їхньої власної важкої праці, а не чиєїсь милості. Було якесь відчуття перемоги і самовдоволення, коли збирався хай і бідний, але свій власний врожай з цього пустельного ґрунту.

По обіді чоловік взяв до рук сокиру, а на плечі закинув грубий лук з сагайдаком. В ліс, куди він збирався мало хто наважувався ходити. І ні, боялися люди не диких звірів, а бродячого туману. Того явища, коли певну ділянку лісу раптово за лічені секунди, з під землі обпивала дивна димка. За декілька хвилин все живе окрім дерев, мабуть, тому що вони потрапляли у пастку не повністю, розчинялося у повітрі разом з туманом, оголюючи піщаний ґрунт і чорні стовбури. Ті, хто бачив це здалеку кажуть, що помічали в брудно білій завісі дивні постаті, начебто, примар. Тому більшість місцевих, з тих небагатьох, хто тут жив, заходили у ліс лиш не далі межі видноти крайніх дерев. Але чоловіку, було все одно на небезпеку. Він навіть любив, цей небезпечний елемент несподіванки. Тим більше, що майже ніколи не заходив далеко сам. Зазвичай, у ці вилазки свою людину супроводжував Сіф. Той легенько находив шлях назад куди б їх не завели ноги. Зібрати дрова, можливо вполювати щось, яку пташку чи малу звірину, щось більше тут особо й не водилось, ось і весь перелік справ, але їх було достатньо, щоб ризикнути.

Чим далі заходиш в хащі тим менше вони схожі на звичний монотонний, майже безбарвний пейзаж. Тай звуків було значно більше, ніж тихий пересип піску по бур’яну. Чорнуваті стовбури та руді крони вигідно відтінялися на фоні сталевих хмар, де-не-де виднівся мох, який навіть мав трохи у собі зеленкуватого кольору. Поскрипувало гілля, шаруділи мурахи і дрібні гризун, дзижчали різного роду москіти. Інколи було чути стрекотіння птахів. Зробивши усе необхідне, чоловік покликав пса, щоб той вивів їх безпечно назад. Уже вечоріло і він встав рубати притягнуті мотузкою колоди. А дружина стала патрати впольовану звірину. Після вечері з хатини лунали звуки життя.

Завтра усе повториться знову. Жінка встане як і вчора, і сьогодні пізніше за нього, і тому спізниться з обідом. Він буде важко працювати. Вона теж. Пилові бурі видно здалеку, дощ також. Сірі будні однакові з пейзажом навколо. І лише ліс приносив трохи різноманіття й азарту в його життя. Так було ще місяці два. Пролунало завітне:’’ Я вагітна!’’ Життя наповнилося новим сенсом. Дні замість довгої нудної  книги без сюжету, ніби, перетворилися у безліч коротких цікавих історій. Час промайнув, здавалося, надто швидко. Він не був готовий. Але вже наближався момент родів. ‘’ Завтра піду приведу повитуху’’. Наступним ранком за декілька годин він дібрався до одного з навколишніх хуторів. Там жило кілька сімей і найстарша жінка в них була доволі вмілою знахаркою, яка не лише приймала пологи, а й лікувала хвороби усіх навіть тварин. Зазвичай їй несли подарунки. Чоловік не був виключенням і ніс торбинку з яйцями, козячим сиром і найважливіше різьблену табуретку. Будучи зробленою з такого рідкого у цих краях дерева, вона була справді ціною річчю.

Під час перемовин їх застав полудень, тож Нена, так звали повитуху, запропонувала чоловіку пообідати разом з її сім’єю. Для них це теж була подія. У цих краях ледь не усе було значущим. Тому за розмовою і смачною їжею ніхто не помітив наближення бурі. Ледь встигли самі сховатися від негоди у будинку. Тепер чоловік радів, що Сіф не пішов з ним. Хоч спершу це було його засмутило, але тепер коли мусить залишитися тут до ранку, мабуть, добре, що з його вагітною дружиною буде хоча б хтось живий. Усю ніч він не міг заснути тривожачись за неї. Ранок був доволі привітний. Пісок більше не нісся смертоносно повітрям, а спокійно осів на поверхню землі. І лише запилючена стріха та трава нагадували про важку ніч. Старенька не могла йти так само швидко, як і чоловік. До того ж Нена двічі ставала перепочити. Тому до дому вони дібралися лише після полудня. Ось і видно рідний дім. Підбігає до дверей, не вспівши їх відчинити гукає дружину. З середини тявкотом відгукується Сіф. Але дружина чомусь не подала ні звуку.

На простому дерев’яному ліжку з ганчірковим матрацом лежав кровавлений плед, а поруч з ложем на підлозі була жінка, пригортаючи немовля з нерозірваною пуповиною. Уже підсохлі плями крові були чорними. Дитина мирно спала. А жінка ледь дихала і тихо, майже, нечутно стогнала. Він кинувся до неї. Штурхав і кричав. Нена підійшла і напрочуд сильно, як на її вік, відштовхнула його:‘’ Заспокійся, вона ще жива, але ти можеш зараз їй нашкодити. Принеси молока для дитини і багато чистої води’’. Потім знахарка, щось довго чаклувала над дитиною і матір’ю. Увесь цей час він ніяк не міг знайти собі спокою. Уперше за все життя він відчув справжній страх і самотність. Все таки було заняття, щоб відволіктися – рубка дров. Але не цей раз. З кожним ударом сокири йому пригадувалося, як його сестричка, коли їй було рік захворіла разом з мамою, як батько так само, як він ходив за ще молодою, але вже відомою лікаркою Неною, як та так само щось чаклувала і найгірше, як він знову нічого не може вдіяти. Тоді його матір померла. Невже знову це має повторитися? А ще через якийсь час згадалася смерть батька і що той тоді у ві сні кричав:’’ Я боюся йти!’’

-       Йдино сюди, - підізвала до себе старенька чоловіка, витягуючи його з похмурих роздумів, - З дитиною все добре про те з твоє дружино ні. Вона втратила багато крові. І їй мало що може допомогти…

-       Я готовий, тільки кажіть, - чоловік нетерпляче перебив Нену, а у погляді замайорів вогник надії.

-       Так ось, ой, то дуже небезпечно і ти швидше за все не вспієш.

-       Кажіть!

-       Гаразд, тре одне зілля, квітка, що росте глибоко в лісі біля озера, що дня три ходу чітко на Захід. Ти її впізнаєш вона яскраво жовта. Але ти навряд чи спієш, бо твоя дружина не протримається і п’яти днів.

Та він вже майже не слухав. Зібравши трохи їжі, накинувши лук з сагайдаком про всяк за спину, уже йшов у вказаному напрямку. Сіф цей раз пішов за господарем, ніби відчував, що той йде в ліс і буде потребувати допомоги свого улюбленця. По мірі того, як фігура чоловіка віддалялася від Нени і наближалася до лісу, вона згадувала свій власний жах. Коли знахарка була ще юна її власний тато теж ходив до озера по магічні квіти. Декілька раз брав навіть її малу з собою. От одного разу уже перед самим виходом з лісу вона обігнала тата на кілька десятків метрів. Обернулась його гукнути і жахнулась. Бродячий туман виступав із під землі. Декілька хвилин жаху і тато розчинився у повітрі разом з туманом.

Чоловік біг добу. Мав лише пару коротких зупинок перевести подих і зробити ковток води. Сіф успішно проводив лісом, тявкотом попереджуючи про небезпеку. Оглянувся і там де ще хвилину тому був він уже брудно молочне щось. Важка праця і суворе життя в цілому ніби підготували чоловіка саме до цього моменту. Спершу було важко, але згодом він призвичаївся. Звик до темпу. Почав відчувати, як свіже повітря заповнює легені. І небезпека, яку він оминав з допомогою Сіфа. Адреналін дав у голову і чоловік увійшов у раж.

Над вечір другого дня він вже був на місці. Дерева ніби розійшлися перед ним тож відкрився погляду неймовірний вид. Велике овальне озеро було обрамлене квітами і високою зеленою травою. З одного боку росло розлоге дерево, чиє гілля каскадами спадало до води. Вечірнє небо відбивалося у кришталево чистій воді. Глибоко синя озерна гладь на мить зачарувала. Але потім він підняв свій погляд вверх. Уже майже нічний небосхил був чистий від важких сталевих хмар і на темно синьому фоні було добре видно тонкий серп-місяць і розсип зір. Але чоловік мусив не забувати про свою мету. У темряві завдяки саморобним смолоскипам зібрав квіти. Не будячи впевненим щодо тих, які йому треба набрав різних. Та й білий день йому не допоміг би, адже все, що чоловік у той день мав насолоду споглядати, бачив уперше в житті. Набрав шкіряний бурдюк води й туди помістив цінні рослини.

Шлях назад мав бути легшим. Найбільше туман з’являвся саме перед озером тобто чим далі від нього тим було простіше. Так здавалося. Не настав ще й світанок, як він після півночі почав знову свій рух. А вже втрапив у бродячий туман. Це сталося ледь помітно. Ніби чоловік задрімав на бігу, лише на кілька секунд заплющив очі. Але вже сіро біле щось оповило його. А перед поглядом опинилася фігура батька.

-       Вітаю ти так далеко зайшов. Я не зміг. Пробач. Але знаєш, ви з сестрою були чимось особливим у моєму житті… чимось, що дратувало мене. Невдячні! Я вас ненавидів! Через вас вона загинула! І твоя дружина загине! Ти не зможеш. Не хватить сил і духу, як і мені…

Тут пролунало голосне скавуління і щось сильно вдарилося об груди. Це був Сіф, який просто не зміг кинути господаря, що колись врятував його. Марево зникло. Чоловік був обліплений примарами, що присмокталися до плоті і активно її вигризали. Білі худі з довгим волоссям пустими очицями і пащекою марени замість вуст. Він швидко відкинув руками скільки зміг примар, після чого дістав сокиру і почав пробиватися на зовні. Схід сонця показував шлях. Перший справжній світанок і небо на яке наче розлили вогонь. В мить коли він вискочив з пастки і оглянувся щоб глянути де Сіф. Туман розсіявся, вірного товариша, ні, друга ніде не було. У чоловіка вперше потекли сльози, але часу не було потрібно рухатися далі. І він біг. Пошматоване тіло рухалося механічно. Кожен крок віддавався жагучим болем. За ним лишалася довга вервечка з темних плям крові. Шалений вітер, лютіший у безліч раз, ніж зазвичай, гнав важкі хмари кудись на Північ. Проте цей же вітер доривав уже й без того пораненого чоловіка. У голові була лиш одна думка:’’ я мушу встигнути’’.

Нена почула, як щось важке вдарилося об стіну, вона боялася вийти в таку погоду, але цікавість взяла гору. Одного погляду хватило щоб все зрозуміти. Чоловік не вижив, але вспів. Через покоління внуки, що не знали дідуся будуть розповідати що ті червоні, сині, білі квіти, що ростуть тепер усюди, приніс він. А яскраво червоні на узліссі то виросли з його крові. Хтось з них посміється, але багато ще хто пам’ятатиме перший вогненний схід сонця і перший кривавий захід за багато століть так ніби той чоловік приніс з собою не ліки для дружини, а перший колір для усіх…