Жалобний Ерлан-шень
Анотація до твору:
Могутній некромант Климент повернувся з мертвих, щоб виконати пророцтво. Однак воскресіння очільника міста Чорна Скелиця спричинило загальне обурення: самого Климента, який втратив сенс життя, православної церкви, що заперечувала владу ордену, а також древнього зла, що сильніше за темне чаклунство. Містяни гинуть щоночі, і схоже, Климент єдиний, хто здатний знайти відповідь на причину прокляття. Він повинен здолати бунт опозиції та рушити до істини сомнамбулічними стежками, які осяє йому Кривава зоря. Яка жахлива правда чекає некроманта в кінці цього шляху й чи зможе він повернутися з підступних і мінливих сновидних світів?
І
Сліпучий спалах, ніби вибух зорі в небі. Непроглядний туман зловісно нависав над розумом Климента. Сотні рубаних думок, зображень, вражень перемішались у калейдоскопі спогадів. Немовби йому відкрилися потаємні знання всесвіту, які тої ж миті зникли в забутті.
На спробі вдихнути раптом здалося, що повітря сповнене свинцем. Чоловік конвульсивно захапував кисень, аж доки назовні не вирвався різкий кашель із блювотою. З подивом протерши з вуст залишки густого червонця, Климент роззирнувся довкруж.
Безформні мозаїки покволом набували чітких силуетів. Пекельні змії, що звивались у кублах, обернулися на вогонь у мідних чашах. Зоряне небо зненацька стало мармуровою стелею, що відбивала полиски світла. А похмурі ялини темного лісу перетворилися на людей у балахонах з гостроверхими каптурами. Подзвін за межами храму виявився лишень дзвоном у його вухах, а приглушене завивання вітру — шепотом переповненого та збудженого залу.
Тоді Климент зиркнув на себе. Вбраний у білі церемонійні шати, він лежав на кам’яній стільниці, що накривала масивний постамент. Поруч стояв ідентичний. Розуміння свого становища пробивалося місячними променями. Серце стислось. Климента охоплював нескоримий жах лишень від припущення, що він міг побачити на вівтарі опліч.
Чоловік потроху зводив очі. Із сусіднього постаменту ляпотіли криваві краплі. Багряні патьоки розповзалися плющем по вирізьблених на підлозі макабричних піктограмах, які обснували древній, зношений часом обсидіановий обеліск.
Остання мозаїка стала на місце, і перед Климентом ожили спогади. Спогади вельми давні, неначе з минулого життя. Як після років виснажливих пошуків у гірській печері він знайшов цей архаїчний монумент і разом із поплічниками звів усередині храм. Як змітав товсті шари пилу з кам’яних плит, що на них вирізьблені просяклі віками піктограми. Як дарував їм той обеліск незриму владу й силу ясновидіння, здібності до чорної магії та некромантії. Як, заснувавши орден Кривавої зорі, провадив темні ритуали в ім’я демонічного бога Басхату. Й от, через роки проповідування та привнесення хаосу в цей світ, Климент сам став його частиною, прокинувшись після вічного сну.
Сил заледве вистачало ворухнутися. Слова вискакували жалісним стогоном, а занімілу щелепу косило набік. Лихі знання про ритуал крові лягали на нього непідйомним тягарем. Бо ж Климент усвідомлював, що для процесії необхідні двоє людей. Небіжчик і живий. Той, хто добровільно й безповоротно накине на себе мантію скону та врятує з лабетів потойбіччя іншого. Той, хто надзвичайно близький покійнику. Чия втрата рівноцінна самій смерті.
З тремором поглянув Климент на другий постамент, з якого нерухомо звисала тендітна жіноча рука. З розрізаного зап’ястя все ще точилася кров, плямуючи бліду й ніжну, мов конвалія, шкіру. Витончене, як скульптура давньогрецької каріатиди, тіло спочивало в білій, потріпаній сукні. За своє життя він заглядав у найпотаємніші закамарки незвіданого жаху, одначе зазирнути в обличчя власному — виявився неготовий. Уздрівши миле личко Патрикії, він вичавив із себе жалісливе, надривне виття, що стрімко розлетілося безпросвітними куточками храму.
Климент намагався звестись. Попервах сперся на лікоть, розвернув тулуб, і тієї ж миті впав назад на стільницю, чим здійняв ґвалт серед присутніх.
До Климента підбігли двоє жерців і поклали руки йому на плечі, притискаючи до поверхні. Їхні голоси неначе розкочувалися простором глибокої печери, але мали рівний та заспокійливий тон.
— Пустіть! — хрипло, ледь розбірливо зміг процідити Климент.
Жерці різко перевели погляд праворуч, на жінку в, на перший позір, схожому темно-рубіновому балахоні. Одначе чохли на рукавах та обідець її каптура були гаптовані срібними, а не чорними як у жерців, символами, що походили з рідкісних нарктланських манускриптів. Таке облямування на вбранні могли собі дозволити лише вищі сани ордену Кривавої зорі: жрець, провидець і некромант. Останнього вирізняла страхітлива маска з бичачого черепа, де ряснів знак ордену в подобі кола з трьома гострокутними шпилями вгорі, а також срібні рукавиці, які маскували почорнілі від окультних заклинань пальці.
Некромантка здійняла догори ліву руку, і жерці відступили. Климент сповз на закривавлену кам’яну підлогу та попластував, розмазуючи густу рідину, до сусіднього постаменту. Тоді некромантка, неспроможна спостерігати за жалюгідністю їхнього лідера, помахом руки наказала жерцям допомогти чоловікові. Ті взяли його під пахви та здійняли над тілом коханої.
Небуття зоставило свій холодний цілунок на колись рум’яних, як стиглі яблука, щоках Патрикії. На тлі всеосяжної знебарви, зухвало й виразно проступало донедавна непомітне ластовиння. Тремтливо, із незнаною лагідністю Климент процідив пальцями її каштанове волосся, склеюючи жмутики кров’ю. Він зазирав у порожній погляд її смарагдових очей, що незворушно стримів угору, і подумки питав її: як вона могла? Як могла піти на самопожертву в ім’я ордену, в ім’я лорда Басхату та його влади над давно прогнилим та приреченим містом Чорна Скелиця? Невже безвихідь настільки отруїла мозок Патрикії, змусивши вдатися до вельми нерозважливого вчинку? Климент поклав другу руку на остиглі груди коханої, ніби все ще сподіваючись почути трепетний стукіт її серця. Проте не чув. Так само як і власне. Адже обміняв серце на життя.
— Володарю, — звернувся крізь маску невластиво низький для жінки голос. — Привітайтеся знову зі своїми послідовниками, братами й сестрами ордену Кривавої зорі.
Двійко жерців, що тримали Климента, повільно розвернули його до натовпу. Чоловік до останнього пестив шовкові пасма коханої, допоки вони не вислизнули з його пальців. Здавалося, вислизає не волосся, а його душа, що навіки лишилася пов’язаною з Патрикією любовними оковами.
— Хай тече могуть Басхату в річках і по землі, — проголосила некромантка.
— Хай вічно сяє світло Кривавої зорі!
Натовп піднесено вибухнув оваціями. Вони завзято плескали в долоні та вигукували ім’я Климента, вітаючи його повернення з похмурих і моторошних світів. Воскреслий дивився на них різними поглядами, либонь у ньому оселилося дві особи. Перша гордовито спостерігала за своїм спадком, дітищем, готовим на все заради нього — навіть повернути з мертвих. Проте в іншій, при погляді на всіх тих подвижників, жевріла недовіра й огида до кожного, хто забрав у нього найцінніше — дорожче за саме життя.
Раптом замість натовпу в стінах гірського храму Климент уздрів перед собою глибоку западину серед незмірно високих скель, з яких каскадом спадали чорні ріки. І почув він нестямний демонічний крик, що розкочувався межи тих бескидів. Подув арктичного вітру змусив чоловіка нервово пересмикнутися, і тоді, так само зненацька, усе повернулося на свої місця.
— Ходімо, володарю. Місто повинно побачити вас, — проказала до нього некромантка.
Подвижники дістали смолоскипи та запалили їх від жаровні в центрі нави. Вони ієратично рухалися вздовж колон до виходу з храму, виголошуючи забутою нарктланською мовою рядки обрядових пісень. Климента волокли попід руки позаду тої когорти, за спиною крокували жерці, а останньою поважно простувала некромантка.
Щойно плеяда вийшла назовні, докучний гірський вітер пробрав Климента до кісток. А заразом пригнав із собою різкий та ядучий запах сірки, і тоді побачив чоловік громіздкий, висічений з оніксу монумент у подобі знаку ордену Кривавої зорі. Височів він на самісінькому краю скелі, з якої поставав мальовничий вид на місто.
Подвижники обступили монумент півколом, а навпісля опустили смолоскипи долі. Земля замерехтіла яскравим блакитним жевривом, що гінко перекинулося на оніксовий знак. Полум’я зірвалося вгору блискучими кришталево-ціановими хвилями, з яких розгалужувалися та звивалися жовтогарячі пломені. Немовби шалений вогонь на поверхні стрімкої річки.
Завважив Климент, як поступово, один за одним, гасне світло в хатинах міста на знак пошани до небіжчика, що повернувся з царства мертвих. Чимало разів він спостерігав цю давню чорноскелицьку традицією, яку вони самі й принесли в ці землі сотні років тому. Утім, вперше за весь час ця процесія присвячена йому.
За якусь мить усе місто застелила непроглядна темрява. І лише звіддаля, на скелях потойбіч міста, бовваніли вогні православного монастиря, яке не визнавало влади й чаклунства ордену Кривавої зорі.
ІІ
Климент роздивлявся в дзеркалі свої гематоми — темно-фіолетові, мов ягоди піно-нуару — коли саме у двері постукали. Чоловік запросив увійти, і в опочивальні з’явилося двоє осіб у бордових мантіях.
— Веремію, Уляно, — шанобливо промовив до них ще слабким та осілим голосом, допіру гості скинули каптури. — Маю за честь сьогодні повернутись у віче в супроводі давніх друзів.
— І в житті, і після смерті, — пролунав могильний голос Веремія. — Ви пам’ятаєте присягу нашого ордену, володарю.
— Раді вашому поверненню, — додала низьким тембром Уляна. — Як ваше самопочуття?
— Незвично, — задумливо відказав Климент, кинувши погляд ще на свіжий розріз на лівому зап’ясті. — Неначе повернувся не у своє тіло. Почуваюсь затісно й некомфортно, мов те немовля, перевернуте в утробі. Ніби пуповина обплела мою шию та душить, доки я намагаюся з неї вибратися. У голові якийсь туман. Думки й спогади час від часу виринають з нього, проте я досі нічого не можу згадати. Нічого з того, що відбулося за мить до моєї смерті.
— Це був похмурий день для всіх нас та всієї Чорної Скелиці, — журливо опустила голову Уляна, згадуючи події. — Правив потужний вітер. Він зносив кипариси та каміння зі схилів і, наче обурений троль, жбурляв до самісінького підніжжя гори. Вам не пощастило опинитися на одній зі скель неподалік храму. Громаддя каменів завалило вас та ще кількох жерців. Кілька діб ми розгрібали завали, аби звільнити ваше тіло. Тижнями найкращі знахарі чаклували над вами, щоб зупинити розкладання і відновити зламані кістки та розірвані органи. Сподіваюсь, ви з розумінням поставитеся до того, що шляхом голосування мені випало посісти ваше місце некроманта в ордені. Тільки так ми могли провести невимовно складний ритуал крові. На жаль… Патрикія була непохитна у своєму рішенні.
Почувши ім’я коханої, Климент зловив маніакальну думку, яка загарбувала розум. Здавалося, Патрикія стояла поряд, біля ліжка. Він міг закластися, що бачив відображення її високої та стрункої фігури в дзеркалі. Її теплішу за зефір усмішку та зелені, мов гірські полонини, очі, що дивилися з любов’ю та невимовним жалем. Чув, як кришталевим голосом вимовляє його ім’я. Проте щойно озирнувся до кімнати, і силует зник. Охоплений несамовитою люттю, він щосили вколотив кулаком у люстро, і скельця дзвінко осипалися на підлогу. Опритомнівши, Климент поглянув на руку, у яку впивалися уламки скла. Вона зовсім не кривавила, а він — геть не відчував фізичного болю.
— У мене було видіння, володарю, — поквапився заспокоїти Веремій. — Пророцтво, що неможливо втілити без вашої участі.
Климент перевів погляд на провидця. Ще ніколи вони не бачили в його очах стільки непідвладного смутку та безуму.
— На кін поставлено долю не лише Чорної Скелиці, а всього Галицько-Волинського князівства, — провадив далі Веремій. — Можливо, доля всієї Європи. Подібно славетному Амтіпу, наше місто нарешті вийде з тіні та гніту, у які його загнали зажерливі християнські та ординські правителі. Басхату постане з темних річок Ікшарату та поведе нас стежками Кривавої зорі — нести хаос та його владу в кожен куточок землі. А ви, володарю, будете проводирем демонічного лорда в цьому світі.
— Чи вона страждала? — врівноважено й відсторонено, мов не почувши доти жодного слова, запитав Климент.
Веремій та Уляна спантеличено перезирнулися. Раз у раз дивлячись на володаря, їх охоплювало дивне занепокоєння, ніби повсякчас перед ними постають різні люди. Немов десятки особистостей по черзі захоплювали тіло Климента та сіяли в його думках зерна божевілля. Обидвом подвижникам бракувало слів, щоби чесно відповісти на запитання про людину, яка стекла кров’ю на жертовному вівтарі.
— Патрикія померла за щиросердну віру у вашу могутність та славне майбутнє нашого ордену, володарю, — відказав зрештою провидець. — Про її самопожертву напишуть в чаклунських фоліантах, її образ викарбовуватимуть на стінах і колонах храмів, їй молитимуться в один ряд з могутніми Ветхами.
— Чи ти бачиш це так само чітко, як бачиш мою долю? — зловісно промовив Климент. Його обличчя опосідало навіженство та гнів. — Чи твої слова — лише заспокійливе для моїх вух?
Насупивши брови, володар здійняв руку та в плавному поруху виткнув догори напівзігнуті великий, вказівний і середній пальці. Тої ж миті обличчя провидця почервоніло. Він схопився за горло, не в змозі дихати. Очі покволом наливалися кров’ю, яка цівками точилася з носа та вух.
— Краще тобі мати рацію, провидцю, — моторошним тоном промовляв Климент. — Можливо, я й не пам’ятаю своєї смерті. Не пам’ятаю, що настало після неї. Однак, я бісів некромант, що постав із мертвих! — на цьому голос володаря залунав грізніше. — Перший і єдиний гемомант, відомий цьому світові! Я приручив саму смерть і змусив її служити собі! Молися Басхату, щоби твої пророцтва й слова про Патрикію виявилися правдою. Інакше наступним, хто опиниться на жертовнику, будеш ти й твоя голова!
Климент розслабив руку, і Веремій зміг нарешті зачерпнути повітря. Почервонілі очі налякано дивилися на володаря, доки щоками повільно стікали криваві патьоки.
— Готуйте центральні вулиці до урочистостей, — наказав Климент, вдягаючи свою бурштинову мантію з вишитими сріблом нарктланськими символами. — Нехай люд збирається, щоб побачити чергове диво.
Тоді Веремій та Уляна послужливо стали перед володарем на коліно, а некромантка простягнула йому маску з бичачого черепа.
— Прийміть цей дарунок із символом зорі, що намальована кров’ю першого жертвоприношення в ім’я Басхату, як некромантську реліквію та символ вашої беззаперечної влади в ордені.
Климент узяв маску до рук, і дивна відчуженість оповила його душу. Неначе він тримав на руках новонароджене немовля, що з’явилося ціною життя матері. І це маля мало його риси обличчя.
Зазираючи всередину черепа, він бачив як безпорадно тоне в мороці своїх спогадів, бо ж неможливо повернути до життя того, хто його пожертвував заради іншого. Небіжчик за небіжчика — така рівноцінна й нестерпна плата богині Ішханут за шлях назад. І цей несамовитий біль хробаками точив його мертве серце.
Щойно Климент надягнув маску, як раптом перед очима, виразно й осяжно, постала макабрична картина, немов відтворена ілюстрація з прадавніх чаклунських фоліантів. І бачив він там стягнуте пітьмою небо, яким ширяли, скімлячи, потворні крилаті істоти. А попід безпросвітним куполом — розлоге гірське плато з сирими та розхристаними ґрунтами, з якого проклятим врожаєм проростали кінцівки й голови душ мерців, що ніколи більше не возз’єднаються з тілом. І впізнавав у видіннях некромант щось знайоме. Щось невіддільне. Либонь забуті спомини давноминулого життя.
Як і наказав Климент, до центральної площі біля ратуші стягнули всіх мешканців Чорної Скелиці. Члени ордену довгою шеренгою простували від висіченого на бескидах скель храму. У голові ватаги, вбрані в червоні балахони, йшли піроманти, які запалювали вогні в чашах і смолоскипах уздовж вулиць. За ними з кіфарами крокували грачі, а поряд заводили піснеспіви хористи в чорних рясах. Серце цієї артерії утворювали володар Климент у шовковій бурштиновій мантії з бичачим черепом на обличчі, некромантка Уляна та провидець Веремій у темно-рубінових балахонах, оздоблених срібними символами, а також шестеро жерців у схожих вбраннях, утім, із чорним облямуванням.
Вийшовши на головну вулицю, яка вела до кам’яної ратуші, Климент завважив натовп зачудованих і зляканих людей. З жахом і повагою містяни дивилися на свого війта, який трагічно загинув, а затим повернувся з нічогости, здолавши саму смерть. Та бачив він не лише шанобливість на їхніх обличчях, але й презирство та люту ненависть. Надто від вірян, що зберігали відданість православному монастирю. Вони перехрещувалися, міцно обхопивши свої нагрудні хрести та запопадливо молилися Господу, який давно полишив Чорну Скелицю.
Аж умить пітьма обснувала розум Климента, і в ній почали прозирати обриси ґрунтової стежини, що втікала в невідомість. Обабіч білою цупкою завісою опосідав густий туман. Усі навколо щезнули, і чоловік ступав тим незвіданим шляхом приреченою самотою. З молочної мли несподівано почали вириватися химерні істоти. Вони впиралися в ту завісу, що розтягувалася, наче глина. І Климент бачив лишень примарні образи їхніх рук та моторошних облич, що застигали на полотні, мов античні барельєфи. Чоловік пришвидшився, несучись таємничою дорогою повз прокляті душі, та незчувся як провалився у неглибокий ставок. Поміж водяних бриж у своєму відображенні він уздрів облудний образ рогатої потвори. А потім знову опинився на вулиці серед натовпу.
Подвижники спинилися коло ратуші та прочинили її двері для вищих санів, які мали виняткове право засідати у верховному віче. Тьмяне світло того похмурого, негожого дня різнобарвними снопами сочилося крізь кольорові круглі вікна будівлі, марно намагаючись розвіяти тамтешню темряву. Всередині, за довгим прямокутним столом на орден уже чекали ченці та отець Георгій. Щороку їхнє представництво у верховному віче, як і залишки віри чорноскельців у Господа, невпинно зменшувалося, поступаючись переважній більшості представників Кривавої зорі.
Члени ордену підійшли до своїх місць за столом та чекали, доки займе крісло Климент.
— Підведіться, коли війт заходить до зали, — гримнула Уляна.
— Ваша влада в сій залі скінчилася рівно тоді, коли сей остогидлий чаклун загинув під гірськими завалами, — сидячи, озвався отець Георгій.
— Стеж за своєю мовою, чоловіче, — погрозливо зірвався Веремій. Уляна жестом закликала його остигнути.
— Ми не визнаємо ані його на посаді війта, ані вашого панування в місті, — продовжив отець. — Та висловлюємо рішучий протест захопленню влади в місті. Ми наполягаємо на скликанні народного віче для проведення позачергових виборів до сієї ради.
— Що скажуть представники містян у цій залі? — поглянула некромантка на двох чоловіків — батька Назара й сина Миколу, що були обрані представляти звичайних пастухів, вівчарів, крамарів, теслярів та інших робітників.
— Наша прихильність на боці ордену Кривавої зорі, вельмишановна Уляно, — монотонно прожебонів Назар.
— Що ж, — зверхнім і самовдоволеним голосом промовила некромантка до ченців, — очевидно, що ваших голосів недостатньо для позачергового скликання. Раджу надалі поважати війта та представників цього віче.
— Повага? — підвищеним тоном повторив отець. — Ваші некромантські обряди — це блюзнірство над мертвими! Се накличе гнів і кару Господню на наші землі!
— Господь давно облишив їх, — осілим голосом прорік Климент, розмістившись на кріслі. Крізь маску його слова звучали грімко й загрозливо. — Він покинув людей Чорної Скелиці тисячі років тому, коли Басхату та його демони, вигнанці зі Священного міста Муйрай, оселилися в цих землях та зводили імперію, посеред гір і полонин, задля помсти богам. Гнів вашого Господа нам не страшний, милі мої ченці. Бо ж гнів Басхату куди жахливіший, і я раджу вам не переступати йому дорогу. Проте він помилує кожного, хто схилиться перед ним зараз. Допоки не стало занадто пізно.
— Слова сього чаклуна — чиста зневага! — збурено вигукнув отець Георгій. — Ноги нашої не буде в сьому залі, допоки на чолі міста залишається мрець!
Ченці рвучко та синхронно підвелися зі столу та гучними, поквапними кроками вийшли з ратуші. Приміщенням прокотилося стишене відлуння гуркоту дверей.
Беззоряна й морозна ніч прийшла опісля. Дахи дерев’яних хатинок коли-не-коли облягало тьмяне світло молодого місяця, що пробивалося крізь чорні хмари. Лише тоді можна було завважити громіздкі тіні, що прудко ширяли сюди й туди, аби сховатись у смолянистій пітьмі та густому тумані. У поодиноких будинках, де ще жевріли свічки на пічках, столах чи підвіконнях, раптово запанувала темрява. А місто обгорнули нестямний крик і жалоба.
ІІІ
Цей світ здавався надто безклопітним, аби бути справжнім. У нім Климент самотою сидів поряд монумента Кривавої зорі на краю виступу та споглядав пейзажі міста. Коли він знайшов ці землі серед гір кілька століть тому, тут розлягалася сама руїна. Розбиті й поховані часом кам’яні споруди, потрощені до невпізнанності статуї, заметені й затоптані забуттям бруковані стежки. Він, Уляна та Веремій принесли сюди життя, а обеліск у тій чорній скелі дарував їм ліки від смерті. Так і назвали вони місто — Чорна Скелиця.
За кілька десятиліть місто розквітло. Сюди прибували люди з різних земель та селищ. Крізь місто швидко сплелися тенета торговельних маршрутів, одначе так само швидко ті численні купецькі шляхи й занепали, коли дедалі більше людей відкривало для себе нутро Чорної Скелиці. А тоді він зустрів Патрикію. Випадково, серед вулиці, коли проминав повз прилавок місцевого крамаря. Вона розтопила його своїм поглядом та обпекла серце усмішкою, назавжди лишивши на ньому любовне тавро.
— Посунься, — пролунав кришталевий голос, від якого все на світі завмирало в єдиній точці насолоди.
Патрикія сіла поряд із Климентом на краю скелі та схилила голову йому на плече. Тієї миті для нього не існувало нічого, окрім них двох. Ані міста, ані ордену, ані навіть тої скелі, бо ж ніжились вони серед хмар у небі…
А далі падіння. Різке й стражденне — у безодню дійсності. Отямився Климент в оточенні ченців — прикутий до стіни й промоклий до нитки.
— Кличте отця Георгія, він очуняв, — вигукували вони.
Климент швидко окинув оком усе довкруж. Схоже, він опинився в одній з монастирських келій — вузькій та сирій. Посеред цього курника стояла чаша, у якій блякло палахкотів вогник.
Отець Георгій лиховісно постав у проймі, закутаний у тіні напівтемного приміщення. Він лише втішено оцінив поглядом безпорадного некроманта й промовив:
— Ведіть його на площу. І пильнуйте за руками, якщо не волієте захлинутися кров'ю. Ся особа володіє гемомантією. Йому достатньо змахнути пальцями, і ваші серця луснуть від нестримного потоку крові.
Брама православного монастиря немовби відчинила прохід у дзеркальний вимір. Климента в драних лахміттях вели крутими схилами гори, з якої в ранковому серпанку, по той бік міста, виднівся оніксовий монумент Кривавої зорі. Повсюдний гомін на противагу лякливій тиші заполонив сквери, розповзався кожною вулицею, кожним провулочком Чорної Скелиці. Єдине лишалося незмінним: жах і ненависть в очах містян, які пропалювали його пекельними жаринами.
Климента вивели на постамент, збитий нашвидкуруч із дощок та викладеними навхрест сухими колодами. Кілька ченців туго прив’язали його до стовпа. Поруч на таких самих узвишшях уже стояли невідь-скільки часу Уляна й Веремій. Некромант лиш побіжно вшанував їх збайдужілим поглядом. Його кам’яне обличчя не видавало ані страху, ані занепокоєння.
— Мешканці Чорної Скелиці! — голосисто й піднесено повів монолог отець Георгій. — Почуйте сі слова, що промовляю я від імені Господа-Бога. Сієї ночі місто спіткало жахливе лихо. Страхітливий мор забрав життя десятків наших братів і сестер. Прокрався блідими тінями до наших хатин і викрав найрідніших. Перед вами — головна причина сієї згуби. Се — не людина. А лише людська оболонка, що видає себе за живу істоту. Усі ми оплакували загибель нашого війта. Аж ніяк не передчасну. Бо ж кожному Богом відведено свій час на землі, який сей чаклун та його послідовники нахабно порушили. Тому на світанку, щойно довідавшись про жахливе лихо, спричинене блюзнірством Кривавої зорі, ченці нашої церкви зруйнували вхід до некромантського храму, а жерці й подвижники ордену були схоплені та ув’язнені.
Почувши, що вхід до святині, у криптах якої покоїться тіло його коханої знищений, досі невимушено спокійний Климент сповнився несамовитої люті. Його брови гнівно насупились, утворивши глибоку зморшку на лобі. Некромант рвучко смикнув руками, силкуючись вирватися з гордієвих вузлів, та намарно.
— Орден Кривавої зорі протиправно захопив владу в місті, оскільки вибори нового війта так і не відбулися, — вів далі отець Георгій. — І сьогодні всім народним віче ми судитимемо його керівництво за сей злочин. Істота, що прив’язана до стовпа перед вами, — посланник Диявола. Оживлений чорною магією, а не Божим милосердям. Се проклята чума, а не Господнє диво. Незліченну кількість разів ми застерігали їх від забавок зі смертю, від порушення природного плину речей. Бо ж життя веде до смерті, а смерть є початком нового, позбавленого мук і страждань життя. Своїми діями сей орден нарік сотні душ на вічне прокляття. І вони повернулися, щоб помститися нам за наші гріхи.
— Маячня! — вигукнув Веремій, після чого зустрів удар у живіт. Утім, короткочасний біль не спинив провидця. — Не прокляті це. А єнтури.
Площею прокотилася хвиля зойків та охкання. Мешканці чимало разів чули легенди про єнтурів — забутих мерців, від яких лишилася тільки тінь спогадів. Тінь, що ховається в мороці найтемніших ночей і проникає в домівки тих, хто не шанує пам’ять мертвих.
— Чергові нісенітні байки! — заперечив отець Георгій. — Адже вчора на засіданні верховного віче ся особа, яка майстерно видає себе за війта Чорної Скелиці, пригрозила розправою тим, хто не схилиться перед їхнім поганським божеством.
— Кляті недоумки, — процідила крізь зуби Уляна. — Ви не тямите, що робите. Ви їх без нас не зупините.
Отець розвернувся до батька й сина.
— Сі шановані люди — Назар і Микола, яких ви обрали за представників у верховному віче — були свідками вчорашніх зухвалих погроз. І можуть потвердити мої слова тут, стоячи перед усіма вами.
Чоловіки, зловивши на собі прискіпливі погляди натовпу, помітно занервували. Вагання й страх лягли на їхні обличчя блідим відбитком.
— Подумайте про вашу донечку, — окликнула до Назара Уляна. — Пам’ятайте, хто її воскресив і якою ціною.
— Не бійтеся, мої любі, — перебив отець. — Наша церква завжди захистить і надасть притулок. А Кривава зоря віднині більше нікому не буде загрозою!
Назар і Микола переглянулись, а потім окинули оком кожного з високопоставленої трійці ордену, які безпомічно стояли зв’язаними перед натовпом.
— Так, це правда, — ствердно кивнули батько й син. Площу охопив непогамовний ґвалт.
— Враховуючи всі факти, наша церква пропонує засудити лідера ордену Кривавої зорі Климента Першокровного та його найближчих соратників — Уляну Темноруку та Веремія Ясновидного — до страти шляхом спалення на вогнищі.
Завзятий і бучний лемент емоційним фонтаном здійнявся серед містян. Затьмарені сльозами втрат і жахом перед прийдешньою карою, вони кидали прокльони та лихослів’я на адресу підсудних. Члени верховного віче по черзі здійняли руку догори — спершу отець Георгій і ченці, а вслід Назар і Микола.
Тоді церковники запалили смолоскипи й піднесли їх до постаментів. Язикате полум’я повільно, наче скрадлива змія, обвивало дерев’яні колоди. Під акомпанемент лукавого шипіння воно підповзало дедалі ближче, допоки не проковтнуло всі колоди на постаменті. А тоді розверзло свою пекельну пащеку та замкнуло її над головами підсудних. Понад містом навис чорний дим, просякнутий гаром і смородом смальцю. У тому клубатому стовпі кіптяви здіймався безумний, натужний крик, що відносило вітром далеко за гори.
Коли стихли нестямні голоси та почав розвіюватися смог, містян обснував невимовний жах. Поміж двох обвуглених тіл на центральному постаменті стояв живий та неушкоджений Климент. Вогнище знищило його одяг, проте на шкірі не лишило навіть опіку. Вражені ченці пороззявляли роти, а на чолі отця Георгія виступив холодний піт. Усіх оповило тривке сум’яття, і певний час на площі панувала могильна тиша, покіль її не перервав самотній вигук із натовпу:
— Ліч!
А тоді над площею, закрадаючись поміж будинків, розлився лиховісний сміх некроманта:
— Жалюгідні довбні. Безсмертя дарується лише богам або проклятим. Єнтури приходитимуть до ваших домівок щодня, вбиваючи кожного мешканця, допоки не залишать мене самого на згарищах і руїнах міста. Ви й уявлення не маєте, як це спинити.
— Не слухайте сього облудного змія! — заступив його перед згарищем отець Георгій. — Тепер немає жодного сумніву в тому, що ся особа — демонічне поріддя. Ми на власні очі переконалися, що вогонь не завдав йому ані найменшої шкоди, адже вогонь — се стихія Сатани. А тому завтра, на світанку, ми виконаємо винесений на віче вирок через повішення.
Під галасливі та прихильні викрики люду ченці відв’язали Климента від стовпа й у такому ж вигляді — нагим і закіптюженим — повели звивистою гірською дорогою назад до монастирської в’язниці.
Спершись на грубо витесану стіну келії, закутий в ланцюги, Климент сидів напівлежачи на промерзлій кам’яній підлозі та намагався поринути в сомнамбулічне царство Унаї. Це вміння він не практикував вельми давно, адже потребувало воно важких зусиль та міцної моралі, аби обирати потрібні напрямки руху мінливими сновидними лабіринтами. Багато поважних чаклунів свого часу втратили глузд, заблукавши серед похмурих і макабричних світів. Та найголовніше — ця навичка потребувала дзеркала, що слугувало проходом між вимірами.
Зі стелі поряд із Климентом скрапувала вода, утворивши чималу калюжу. Під певним кутом, завдяки самотньому вогню в чаші чоловік міг побачити своє блякле відображення. Проте від зосередження відволікали розмови ченців за дверима:
— Що це означає, «ліч»?
— Ти про що?
— На площі хтось вигукнув. Що воно значить?
— Це чаклун, який досяг тілесного безсмертя. Він не старіє і невразливий, бо вже фактично мертвий.
— І як такого вбити?
— Та бозна. Це лише міт, тож облиш.
Вловивши мовчанку, Климент водномить позбувся тягот матерії, перенісшись у далекі засвіти свідомостей, до швидкоплинних обширів уяви та фантасмагоричних еонів буття. За ті долі моментів йому здалося, ніби він провалюється у нескінченність, а потім так само стрімко здіймається до етеру, минаючи різнобарвні множинні всесвіти, від початку й до кінця всього, перетворюючись на вічну константу. Поки зрештою не опинився серед темного безміру, природа якого хитка та непостійна. Лихо тим, хто опиняється тут охоплений невизначеністю та сумнівами. Бо ж ризикує втрапити в сновидний калейдоскоп — нестримний вихор із бажань і нездійснених мрій, що перетворює астральну форму на загублену ілюзію.
Проте Климент напевне знав, чого прагнув. Чого жадав понад усе, коли наважився підкорити не лише смерть, але й сни. Якщо він більше не може побачити Патрикію ані у світі живих, ані у світі мертвих, то він віднайде її у світах сомнамбулічних. Там, де стрів її востаннє — на виступі скелі побіля оніксового монумента Кривавої зорі. І вмент перед ногами розстелився земляний насип, визріли з мороку круті прямовисні скелі, а серед них вималювався помпезний вхід до храму, оздоблений півколонами й тимпаном над аркою, до якого доклали руки наймайстерніші скульптори Амтіпа. Постав й оніксовий монумент, що переливався полисками від кількох сонць на безхмарному пурпуровому небі.
А тоді він побачив її, і раптом здалося, що мертве безформне серце знову застукотіло в грудях. Мертвотний холод всередині поступився теплу щирих і непідробних почуттів. Патрикія постала такою ж справжньою, якою він її пам’ятав до своєї загибелі. Весела усмішка сяяла на абрикосового відтінку обличчі, а смарагдові очі випромінювали грайливість і безтурботність.
Граційною ходою дівчина пішла йому назустріч, коли її підхопив приємний легіт, розвіюючи простором п’янкі ясминові пахощі. Нарешті возз’єднавшись із Патрикією, Климент втонув у її оксамитових обіймах та медвяних поцілунках. Невтримні емоції обхопили його від зустрічі й затьмарили розум. Лиш миттєвості вистачило, щоб втратити контроль над видивом.
Тільки-но чоловік розплющив очі, то завважив як вибудуваний ним ілюзорний світ осипа́вся в небуття, неначе піщані конструкції. А позад них викарбовувалися високі обсидіанові мури зі шпилястими вежами, верхівки яких мерехтіли в густій імлі зеленими вогнями святого Ельма. Під ногами розпластався розритий сирий ґрунт, з якого благально простягалися руки мерців. Климент відчув, що його нога стоїть на чомусь опуклому та твердому. Щойно він підняв стопу, як з-під ґрунту на нього поглянуло два опуклих більма. Підстрибнувши від несподіванки, чоловік заразом випустив з обіймів Патрикію. Зненацька десятки рук обснували ноги дівчини та потягли її під землю.
Климент ухопив кохану й міцно тримав, опираючись силі мерців, розлючених таким нахабним втручанням у їхнє місце вічного спочину. Простір заполонили несамовиті крики Патрикії про допомогу. І тої миті чоловік завважив, як криваві потоки обвивають її зап’ястя та скрапують прямісінько на сирий ґрунт. Ні, не такі спогади він волів бачити. Не такою він хотів запам’ятати Патрикію. Климент відчайно відганяв від себе надокучливі мари, які, утім, темними хмарами обгортали розум. Він відчував, як вислизають з долонь руки коханої — як тоді, коли його відірвали від неї на вівтарі. Усвідомлюючи неминучість чергової втрати, Климент подивився в очі Патрикії — порожні, мов два блискучі скельця — після чого промовив: «Махантґор». І сліпучі потоки світла розрізали макабричні світи та крізь небуття й нічогість повернули некроманта назад до похмурої монастирської келії.
Зненацька вогонь у чаші загасив подмух різкого й короткочасного вітру. Чоловік насторожено примружився до маленької квадратної решітки на дверях, коли повз них рвучко промчалась якась тінь.
До вогкого й затхлого приміщення келії придушено просочився репет і голосіння нічного міста, на яке вкотре зійшла кара богів.
IV
На світанні, коли сонце допіру визирнуло з-за найнижчих гірських скель, його проміння так і не торкнулося міста, яке затьмарила чорна курява. З домівок здіймався дим незгаслих свічок, а площа настільки спорожніла, що здавалася надто монументальною, притаманною радше величному Риму, аніж скромній Чорній Скелиці.
Климент стояв перед шибеницею, споглядаючи лічену кількість містян, які пережили ніч і які досі жадали побачити його кончину. Озирнувся назад і спостеріг Назара, що самотів осторонь від поріділої чернечої ватаги. З його набряклого обличчя й червоних очей Климент виснував, що Миколи цієї ночі не стало.
Кат пхнув некроманта, аби той звівся на дерев’яне узвишшя. Опісля накинув йому на голову петлю. З натовпу виступив уперед отець Георгій. Зовні він більше не випромінював ентузіазм і тріумфальність, якими так переповнювався напередодні. Змучено, місцями навіть знічено він махнув рукою до ката, який влучним ударом вибив постамент з-під ніг Климента. Некромант шугнув униз, а мотузка натяглася, мов струна арфи, з виразним хрустом переламавши йому шию.
Зв’язане в руках і ногах тіло зі скрученими в’язами повисло на шибениці та спірально оберталося навколо себе. Витримавши незначну павзу, отець Георгій дозволив собі втішено усміхнутися. Та щойно він набрав у легені повітря, щоби проректи хитромудру промову, як тіло Климента повернулося лицем, й отець забачив очі некроманта, що кліпали, прискіпливо припавши до нього.
— Не може бути, — напівпошепки промовив отець. А тоді й містяни помітили, як підступний позирк чаклуна прохромлює усіх і кожного холодом та невимовною злобою. Люди заметушилися, нажахано затуляючи роззявлені роти та усвідомлюючи свою приреченість.
— Несіть сокиру! — наказав отець Георгій. — Ми покінчимо з цим раз і назавжди!
Поки Климента відв’язували від мотузки, на площу винесли звичайнісіньку дерев’яну лавку, оскільки ніхто навіть не йняв думки, що коли-небудь у Чорній Скелиці знадобиться гільйотина. Некроманта поклали грудьми на перекриття, а його голова, мов маятник, метлялася на зламаній шиї, з якої гострими скелями випинали хребці.
Кат змахнув сокирою, і за мить площею рознісся дзенькіт металу, увігнаного в бруківку. Голова Климента покотилася до ніг ошелешеного натовпу, не лишаючи по собі жодної краплі крові, і спинилася коло ніг старої панянки, яка відразу ж зомліла. Ті, хто підхопив жіночку, загорлали нестямним криком, швидко позадкувавши якнайдалі від проклятої голови.
Ченці на чолі з отцем Георгієм мерщій попрямували до епіцентру, з якого, наче від загрозливої бурі, розбігалися люди. Вони обступили голову некроманта, яка, блимаючи, вдивлялась у них грізним поглядом, і на чиїх вустах завмерла лукава посмішка.
Охоплений невгамовною люттю, отець Георгій вихопив із рук ката сокиру та вже змахнув зброєю, аби покремсати залишки чаклунської магії. Та раптом його спинив Назар.
— Годі! — зухвало вигукнув він. — Схаменіться нарешті. Ви жалюгідні. Ваша сліпуча ненависть не врятує всіх цих людей!
Отець Георгій опустив сокиру та приголомшливо подивився на Назара:
— То он що. Ви тепер знову на боці мерзенних чаклунів? Сього варто було очікувати від людини, що пожертвувала дружиною в обмін на дочку.
— Я на боці звичайних людей, які гинуть і втрачають рідних, доки ваша церква зводить особисті рахунки з орденом, — стримано відповів Назар. — Цієї ночі я вже втратив сина, і не хочу наступної ночі втратити дочку. Ми вчинили так, як хотіла церква. Двоє з трьох засновників Кривавої зорі мертві. Так само як і десятки невинних людей. Настав час послухати орден і вчинити так, як скажуть вони.
З подивом Назар відчув підтримку, що зринала з вуст охоплених жахом людей та навіть серед зморених ченців. Натхненний такою несподіваною поважністю, чоловік попрохав церковників із належною пошаною подбати про тіло Климента, а після цього підійняв із землі його відрубану голову. Шматки плоті й понівечені м’язи звисали гидкими порфірними ліанами, викликаючи відразу в кожного, хто на неї погляне. Тоді Назар дістав хустину із сумки та обгорнув нею покремсану шию чаклуна.
— Нам потрібно дізнатися, що з цим далі робити, — звернувся Назар до отця Георгія. — Хто ще залишився з представників Кривавої зорі у віче?
— Шестеро жерців, яких ми тримаємо в наших в’язницях, — невдоволено прожебонів той.
— Ведіть нас. Вони зараз єдині, хто зможе зарадити.
Невелике й затхле приміщення за важезними залізними дверима обгортав смоляний морок. Назар завмер перед проходом. Бляклий вогонь свічок у руках ченців розсунув ту темну завісу, осяявши шість силуетів, що сиділи вздовж стін. Невиразне бліде світло стало сліпучим сонячним промінням для їхніх очей.
Зайшовши, Назар обережно поклав посеред приміщення голову Климента, всуціль загорнуту в хустину.
— Шановні жерці Кривавої зорі, — шанобливо проказав чоловік. — Те, що ви зараз побачите, безсумнівно приголомшить. Однак ви єдині, хто може виправити помилки, яких ми всі допустилися, щоб зупинити мор і єнтурів, хай хто вони є.
Назар одкинув частину хустини, відкривши обличчя Климента. Він блимав очима та ворушив вустами, ніби намагаючись щось сказати.
— Покидьки!
— Що ви накоїли?!
— Ви всі згинете за це мученицькою смертю!
Жерці схопилися на ноги, задзвенівши важкими ланцюгами, що приковували їх до стін.
— Ваш володар усе ще живий та при тямі, — пояснив Назар. — Очевидно, він досяг стану, який ви називаєте «ліч». І гадаю, як могутні жерці, що володіють темними чарами й сакральними знаннями Ветхів, ви знаєте, як усе виправити.
— Для початку, дістаньте нам плоди омели й макогін, — з обережністю погодилися вони.
— Нізащо! — наголосив отець Георгій. — Вони нас тут усіх потруять!
— Нам треба довіритися одне одному, — поблажливо відказав Назар. — Інакше усім одна дорога — в пекло.
З виразною неохотою отець наказав своїм підданим якнайшвидше роздобути плоди омели. І менш ніж за пів години вони принесли повну чашу ягід.
Жерці взяли посудину та ретельно розмололи макогоном плоди, поки вони не перетворилися на в’язку суміш. Затим узяли голову Климента, піднесли чашу до рота та обережно переклали частину субстанції, після чого щільно стулили йому щелепи.
— Навкхаґ азтіґс йоґґ’яз, — кілька разів в унісон повторили жерці. Далі знову піднесли чашу до голови володаря, яка, на диво для ченців та Назара, вільно сплюнула суміш назад у посудину й промовила:
— Хай тече могуть Басхату в річках і по землі.
— Хай вічно сяє світло Кривавої зорі, — відповіли йому жерці.
Ошелешені ченці, забачивши наживо чорну магію, яка остаточно руйнувала їхнє аскетичне світосприйняття, заходилися хреститися й читати «Отче наш». Назар натомість упав перед некромантом на коліна та благав пробачити його нерозважливість.
— Ми не в змозі змінити минуле, проте можемо виправити скоєні помилки, — відповів Климент словами Назара. — Очевидно, моє воскресіння з певних причин розгнівало богиню Ішханут, і така її кара за нашу помилку. Уляна й Веремій справедливо поплатилися життями за неї і за тих людей, що гинуть ночами. На жаль, їхня загибель приховала істину.
— То що пропонуєте робити? — запитав Назар.
— Нам потрібно до храму, — розмірковував Климент. — Єдине місце, де можна знайти відповідь на наше запитання — мітичний Унайреш, що захований у сновидних світах.
— Я чув про це місце, — кивнув Назар. — Буцімто жерці богині марень Унаї пишуть там літописи людського буття. Але я гадав, що це лиш вигадка. Жоден смертний не зміг знайти місто.
— Я більше не смертний, — відказав Климент. — Якщо ми з жерцями поєднаємо нашу силу, то зможемо пробудити обеліск і повернути мені тіло. А тоді із закляттям Кривавої зорі я вирушу в сомнамбулічні мандри.
— А як щодо єнтурів? — запитав Назар. — Ви зможете їх зупинити?
— Не спробувавши, не дізнаємось, — промовив некромант. — Але маємо поквапитись до сутінків, допоки вони знову не прийшли в нічному мороці.
— Однак володарю, — виступив один із жерців. — Ці кретини зруйнували вхід до храму. Ми витратимо щонайменше тиждень, щоб розгребти завали.
— Ми допоможемо, — винувато проказав отець Георгій.
Розчищати вхід до храму Кривавої зорі долучилося все доросле населення Чорної Скелиці. Ба навіть діти, що шукали спосіб відволіктися від нічного жаху й утрати батьків. Назар та отець Георгій, як належить представникам віче, взяли на себе лідерство та швидко налагодили процес роботи. Хтось із кирками розколював каміння, інші лопатами завантажували його у вози, треті ж спускали його до підніжжя. І кожен з острахом поглядав на сонце, яке невпинно хилилося до обрію. Що ближче воно опускалося до гострих скель, то чіткішим ставало усвідомлення невідворотності згуби, яка прийде під плащем темряви.
— Мусимо поквапитися! — вигукнув Назар і протер піт із чола після чергового удару киркою. Його слова розкотилися луною вздовж гірських схилів та втонули в методичному дзенькоті металу. Під громаддям гірської породи вже бовваніла маленька щілина в середину храму.
Одначе невблаганний осінній день добігав кінця. Понад горами клубочився вечірній туман і повільно затягував небо, а з ним й останні промені сонця, в суцільну пітьму. Темрява вже скорила місто та підніжжя і морською піною надималася вгору, до крутих бескидів і похилих рівнин. Від неї відгонило морозним холодом, що закрадався під одяг і щипав спітнілу від кропіткої праці шкіру.
Отець Георгій раз по раз позирав на ту розлогу пітьму, коли раптом завважив якийсь рух у ній. Немовби чорний згусток переметнувся з одного схилу на інший. А потім ще один. І ще. Здавалося, що сама темрява ожила та клекоче. Остовпівши від жаху, чоловік міцно затиснув у руці хрест.
— Усі сюди, хутко! — окликнув хтось із містян. Саме тоді вдалося пробити достатній отвір, аби крізь нього пройшла людина.
Допоки люди почергово пролазили всередину, пролунав короткий і віддалений вереск. Назар підбіг до схилу, аби перевірити, чи все гаразд із групою, що звозила донизу каміння. Проте не побачив нічого, окрім стягнутого пітьмою підніжжя. Тієї ж миті охоплений панікою натовп шпарко кинувся до шпарини, штовхаючись і відтручуючи одне одного.
— Отче, ходімо швидше до храму! — гукнув Назар до Георгія. Той, либонь заклятий, продовжував остовпіло стояти й мовчки тупитись у чорноту внизу.
— Отче Георгію! — наполягав Назар, проте священник натомість зробив крок уперед, і темрява обгорнула його своєю ковдрою. На якусь мить Назару привиділося, що та густа темінь мала обличчя. Обернувшись назад до храму, чоловік помітив жерця, який неквапливо та спокійно, неначе завершивши важку та виснажливу працю, зрушив із місця та почимчикував до входу.
Чудернацькими жестами, мовби малюючи кола, та промовляючи нерозбірливі заклинання, жерці ордену Кривавої зорі одразу ж наклали захисне закляття. А задля власної впевненості у безпеці містяни заклали камінням єдину видиму шпарину.
— Вони нас тут не дістануть, — заспокоїв нажаханих людей той самий жрець.
— А ви, дозвольте спитати… — зробив навмисну павзу Назар в очікуванні відповіді.
— Хведір, — представився жрець. — За відсутності тріади я головний у цьому ордені. А тепер розступіться, нам потрібні простір та тиша.
Жрець піднявся кількома сходами на вівтар, де вже лежало тіло й голова Климента. Решта подвижників винесли з потаємних тунелів печери дзеркала та виставили їх навколо постаменту й обеліска. Тоді кожен дістав із кишень темно-рубінових балахонів кинджали. Почергово жерці робили надріз на долонях, після чого, промовляючи ритуальні закляття й стискаючи руку в кулак, скрапували кров на химерні піктограми. Набравши достатньо об’єму, багряна цівка розтеклася всім обширом, наповнила кожну вирізьблену лінію та дугу, зокрема ті, що з’єднувалися з обсидіановим обеліском. А затим люди в печері відчули, як гуде земля під ногами. На голову посипався пісок, усе навколо тремтіло від вібрацій, що їх видавав той прадавній монумент. Раптом куточки храму заповнила музика кіфар. Грачі ордену підхоплювали хаотичні вібрації та перетворювали їх на впорядковані ноти.
Жерці розмістилися позаду дзеркал, і містяни спостерегли, як тіло й голова Климента плавно здіймаються у повітря, либонь їх підхоплювали звукові хвилі, що відбивалися від скелець в утвореному магнітному полі. А на обеліску, який досі здавався всуціль чорним монументом, в карміновому сяйві проявлялися мудруваті архаїчні символи, зміст яких, мабуть, був відомий лишень богам та обраним.
— Басха-а-ту! Басха-а-ту! Басха-а-ту! — протяжно проспівували залізними голосами жерці. — Благослови шляхи сновидні, зроди-но Криваву Зорю.
Некроманта оповив несусвітній багряний ореол, що за мить з’єднав голову з тілом, залишивши на місці злуки яскравий опіковий рубець. Музи́ки продовжували смикати струни кіфар, спрямовуючи енергію вібрацій обеліска на свого володаря. Климент, парячи в повітрі, підійнявся у вертикальне положення й розплющив очі, які вразили всіх присутніх яскравим амарантовим сяйвом. У його зіницях містяни спостерегли віддзеркалення символів з обсидіанового обеліска.
V
Крізь нестримний барвистий каскад з ілюзій та марень Климент перенісся в далекі безміри людської уяви, де павутинням розполонювалися міріади сновидних шляхів. Скільки з них, міркував він, ведуть до безтурботного життя з Патрикією? Аби ж він тільки міг звернути на одну з тих незчисленних стежин, до найглибших закапелків своєї свідомості та назавжди загубитися у світі, який збудує на власних мріях.
Роздуми обірвав сліпучий спалах Кривавої зорі. Багрянцем вона розбавила чорноту порожнечі, що пульсувала навколо сомнамбулічних доріг.
— Що ж, Басхату, веди мене до Унайреша, — промовив подумки Климент, проте в цім місці кожна думка звучала в голос.
Криваво-червоне світло облягло шлях, який з позиції чаклуна здавався лише тонкою ниткою в безмежному просторі. Проте вартувало йому двигнутися до неї, коли небуття довкола, подібно невпинному хаосу, розпорошилося на сотні мільярдів мозаїк, які постійно то складались, то розпадались. Крокуючи осяяними зорею стежками, Климент помічав, як серед фантасмагоричних світів бракувало цілісності. Як серед бурхливих місячних боліт Нарктлану зникали шматки тванистих лісів, як розпадалися бруковані дороги, що вели до закинутих доісторичних фортець Сааманта, як мерехтіли фіолетові поля Урсута попід роздертим на шмаття небом. Доки зрештою не завели його дороги до місця, де сплітаються сни та людське буття.
Климент одразу взрів білі зубчасті мури на засніжених верхівках гір, про які не відала жодна жива істота. Позад стін визирали масивні циліндричні вежі з арковими вікнами, які, немовби сотнями списів, пронизувало райдужне світло. Климент чув, що тими світловими жмутами переміщуються людські сни, мрії, ідеї та фантазії, які виходять з-під чарівних пер жерців Унаї. Саме вони, як гадав чоловік, були єдиними, хто знав причину його прокляття. Істину про помилку, якої могли допуститися Уляна й Веремій, і що накликала гнів невблаганної Ішханут.
Якби в сновидних світах існував час, то Климент витратив би не одне життя, аби здійнятися до міста тими звивистими й підступними стежинами. Вони то спиналися, то спадали, обривалися, перетиналися, розполонювалися на десятки інших таких самих хитромудрих стежин. Випадало чоловікові видряпуватися прямовисними скелями та спускатися в глибокі й незвідані печери. І щоразу правильний поворот, підйом чи спуск осявало йому багряне сяйво Кривавої зорі.
І кінець кінцем постав Климент перед помпезним входом в Унайреш, котрий, як і все довкруж у тих світах, не мав сталої форми. Однієї миті ворота здавалися мідними з філігранними барельєфами у вигляді жінок, що зображували мар, а наступної вони вже накинули на себе позолоту з абстрактними й дивовижними як людська уява візерунками. Увійшовши до міста, чаклун спостеріг надзвичайної витонченості статуї, які, на його думку, намагалися передати численні образи богині Унаї. Адже її форма, як і царство, були набором ілюзій та уявлень, сформованих людством впродовж віків. Можливо, навіть тоді Климент бачив лише жалюгідне відображення своєї бідної фантазії і приземлених знань.
Перед верховним храмом чоловік натрапив на монументальний фонтан, настільки показний і величний, немовби самі боги зводили його. Климент підійшов ближче, завваживши, що замість води в ньому розливається невідома кришталева рідина, що відсвічувала безліком кольорів і відтінків. Спонуканий якимсь невідомим внутрішнім голосом, він зачерпнув руками ту субстанцію та зробив ковток.
Усе навколо раптом розпливлося, наче малюнки на піску, накриті морською хвилею. Климент знову опинився в храмі Кривавої зорі, утім видавалося, що не в теперішньому часі, а в минулому. Порожнім і тихим простором святині прокотився жіночий крик. Чоловік озирнувся, помітивши, як увійшла Уляна у виразній бичачій масці та Веремій, а позаду кілька жерців ордену, що насильно тягнули попід руки Патрикію. Одразу за ними до храму зайшли й інші подвижники Кривавої зорі, рівномірно заповнивши все приміщення.
Гнів непогамовним вогнем розпалювався всередині Климента. Він ладен був прикінчити тих мерзотників, що кривдили його кохану, дарма, що все це відбувалося у видиві минулого. При спробі звільнити Патрикію з лабетів власноруч створених чудовиськ чоловік лише зачерпнув ефемерну порожнечу.
— Пустіть її, гівняні виродки! — вигукував він.
Патрикія намагалася опиратись: брикалася, смикалася, насідала вагою, підібгавши під себе ноги. Під час однієї з таких витівок жрець не втримався та вдарив її по обличчю.
Климент помилявся, коли думав, що безсмертне життя у світі, де немає коханої — це найнестерпніші муки. Бо ось вони — безпорадно спостерігати за тим, що вже сталося, не в змозі цьому зарадити.
— Що я тобі казала, Хведоре, — гримнула Уляна до жерця. — Бити тільки в зоні одягу, щоб володар не побачив синців і забоїв.
Затим некромантка впритул підійшла до змарнілої дівчини, знущально зазираючи їй в очі.
— Час на роздуми минув, мила Патрикіє. Якщо ти не хочеш піти на жертву добровільно, ми зробимо це примусово. Твоє життя стане частиною дечого більшого, коли володар Климент повернеться з потойбіччя та, як йому й судилося, поведе людство до всеосяжного хаосу. — Уляна ковзнула поглядом по жерцях, що тримали дівчину. — Кладіть її на постамент.
До вівтаря підійшло ще кілька подвижників. Усі вони вклали Патрикію на плиту й тримали руки та ноги. Поряд Климент побачив своє тіло, яке лежало, немов шматок гауліту: бліде, нерухоме з темно-синіми плямами.
Уляна дістала блакитний порошок, добутий з рідкісної породи кітахель, що верхнім шаром утворювався на стінах глибоких печер під впливом вібрацій обелісків Басхату. Таких родовищ на Землі, як вважав Климент, налічувалося щонайбільше чотири.
Некромантка стисла в долоні жменьку та, промовивши заклинання, дмухнула порошком в обличчя Патрикії. Шал дівчини вмент спав, її м’язи розслабилися, а за мить вона вже поринула в летаргічний сон.
— Дурні, це жахлива помилка! — безнадійно галасував Климент, усвідомлюючи причину свого прокляття.
Утім йому залишалося тільки безпомічно спостерігати, як Уляна дістає кинджал і, проголошуючи рядки, знайдені ними кілька століть тому на стінах тої печери, перерізає зап’ястя спершу його мертвому тілу, а потім безтямній Патрикії. Кров стрімкою річкою поточилася з руки дівчини, стікаючи постаментом і забарвлюючи вирізьблені піктограми на плитах храму. Густа порфірна рідина долала визначені їй лабіринти, допоки зрештою не дісталась обеліска. А тоді древній монумент прокинувся, мов сплячий віками вулкан, та вивергнув яскраве багряне світло. Його загрозливі вібрації сколихнули час і простір, перш ніж здійняли в невагомість зціджену з бідолашної дівчини кров. На долі миттєвостей рідина застигла дрібними дощовими краплями, а затим рвучко осіла на землю.
Мертве тіло на вівтарі різко підхопилося, і водномить Климента затягнуло в буремний вир, що запаморочив голову, а потім вижбурнув посеред темних, макабричних долин. Морок того місця згущувався над Кривавою зорею, чиє сяйво мерехтіло дедалі тьмяніше.
Що це за таємниче місце, розмірковував Климент, про яке не згадував жоден наутійський манускрипт, про яке не розповідав жоден амтіпський фоліант? Долина вирізнялася безладно розкиданими мегалітичними каменями, які, очевидно, колись були частиною чогось цілісного — стародавнього храму чи місця ритуального жертвоприношення. Хто або що здатне так легко пожбурити масивні брили?
— Це долина Ле-Тарг, — озвався позаду міцний голос, що розкочувався в просторі тисячами відголосів. — Проміжний світ між сновидними землями та царством мертвих.
Климент сполохано озирнувся. Перед ним стояла химерна постать в лискучих обладунках. Під бронею бовваніла жовта ребриста плоть, а з-під шолома визирали гострі зелені очі.
— Ле-Тарг? Тобто місце летаргічного сну?
— Радше, летаргічного спочину.
— Що тут сталося?
— Битва. Ветхів проти Акзаратів. Верховні боги не пустили вершителів помсти до царства Унаї, проте змогли скорити собі Ікшарат.
Чаклун чув цю легенду. Повстання нижніх богів, вигнанців проти небожителів. Мить, коли утопія назавжди перестала існувати.
— А ти хто? — спитав він.
— Я Улар-Вен. Посланник Ішханут і проводир для тих, хто загубився між світами.
— То чому я тут? Ти прийшов по мене?
— Доречніше сказати, це ти прийшов до нас.
Климент замислився, адже його співбесідник сказав правду. Весь цей час він думав про те, щоб звернути з сомнамбулічних стежок і загубитися в затінках своєї свідомості разом із Патрикією. Він шукав її образи у своїх спогадах, і ці пошуки завели його в долину Ле-Тарг.
— Вона тут була?
— Перш ніж я її зустрів.
— Чи міг би я її побачити?
— Ти дещо завинив Ішханут, — похитав головою Улар-Вен. — Надурив богиню смерті. Правила є правила: небіжчик за небіжчика. Добровільна офіра. Ця угода не була самохітною. Дівчину вбили, а тебе примусово вирвали з цього світу.
— Мої видіння. Це тому мені ввижається Ікшарат? Стежки проклятих, кладовище Нір-Афаґ?
— Разом із собою ти потягнув частинки інших мертвих душ. Ти з ними пов’язаний. Бачиш те, що й вони. Відчуваєш їхні муки, докори, тортури.
— Я готовий добровільно здатися Ішханут, якщо вона облишить жителів Чорної Скелиці, — рішуче проказав Климент. — Готовий на її вічні мордування. Я прожив тривале життя, гадаючи, що моя мета — це служіння Басхату. Що зможу відродити його велич на землі, принести людству ці потаємні знання, магію, чаклунство. Я так гадав, поки не прокинувся у світі, де немає Патрикії. Ці кілька днів я відчував лише нуртуючу порожнечу, яка затягувала все, що колись я вважав для себе дорогим і важливим. Я намагався втікати в сни, щоб віднайти її, проте це лиш світ, збудований на ілюзіях. Він штучний, фальшивий. Мені не потрібні такі світи. Я б волів возз’єднатися з нею в Ікшараті.
— Климент Першокровний, — лукаво промовив його ім’я Улар-Вен. — Ти могутній некромант, що віднайшов один з обелісків Басхату. Ні, ти не потрібен Ішханут як мученик. Як один з тих проклятих душ, що пориваються знайти спокій. Ти більше згодишся їй за слугу. За її посланника та ката. Вершителя помсти та смертного вироку. Ти приходитимеш у світ живих і забиратимеш тих, чий час уже настав.
— А як же Патрикія? Я зможу з нею бачитися?
— Виключено, — холоднокровно відповів Улар-Вен. — Нікому не вільно розмовляти з мерцями. Натомість Ішханут готова влаштувати тобі прощання з коханою як прояв свого милосердя.
— І єнтури облишать Чорну Скелицю?
— У проклятті більше не буде потреби, якщо ти станеш на службу смерті.
Климент не згаяв ані секунди на роздуми. Пропозиція богині смерті — не та, від якої відмовляються. І якщо доля Чорної Скелиці його хвилювала найменше, то від можливості востаннє перед вічною розлукою побачитися з Патрикією йому щемило в грудях. Він усе думав, що скаже їй при зустрічі, одначе думки в голові комашилися диким роєм.
Надто йому забракло мови, коли разом з Улар-Веном вони зійшли на верхівку гори Уґаткайду, до кладовища Нір-Афаґ, де поховані душі, які ніколи не возз’єднаються з тілом. Навіть найзухваліший некромантський чи відьомський ритуал не в силі повернути до життя того, хто похований на цій гнилій землі.
Серед сонми холодних рук, що простягалися з-під ґрунту, поміж скопу потворних голів побачив Климент Патрикію. Ні, ця зустріч не була милосердям Ішханут. Це було її новим прокляттям. Насінням отруйного плюща, яке болісно проростатиме в його спогадах цілу вічність. Труїтиме його спогади, моритиме його безсмертне й безформне існування.
Патрикія лежала наполовину заглиблена в землю. Дівчину обплітало коріння потойбічних рослин та гострі пазурі мерців, що дряпали та разом із хробаками впивались у плоть. Поховальну сукню злегка вкривав сирий чорний ґрунт — з часом усю Патрикію накриє могильна земля Нір-Афаґа.
Климент знесилено впав на коліна. Щось торкнулося його вилицюватого обличчя, і він збагнув, що це сльози. Вперше за кілька століть один із наймогутніших чаклунів ридав, мов немовля. Він пестив засмальцьоване волосся коханої та просив вибачення, із болем дивлячись на безмовне обличчя, на сповнені страждань очі. А тоді пасма вислизнули з його руки, і він покинув її. Назавжди.
***
У напівзанедбаному храмі вперше за кілька тижнів запалав вогонь у жаровнях. До приміщення увійшло щонайбільше двадцятеро людей — жменька, яка зосталась від колись могутнього ордену Кривавої зорі.
Минуло кілька років звідтоді, як Климент Першокровний зцілився після обезголовлення та зависнув у повітрі в супроводі сліпучого багряного жеврива. У такому нерухомому положенні чаклун пробув чотири чи п’ять днів. Покіль не стихли вібрації обеліска та не змеркло його сяйво. Не знайшлося нікого, хто б зміг пробудити володаря. А відтак поховали його в крипті храму біля Патрикії.
Мешканці Чорної Скелиці невдовзі виявили, що в нічній пітьмі більше не чаїться зло. Однак і добра в цім місті не лишилось. Хтось подався на захід, хтось на схід. Безумці ж вирішили шукати долі в ордені.
На постаментах лежало двоє нещасних. Молода мертва дівчина, яку згубив жахливий недуг. Та не надто доросліший за неї юнак, готовий стати розмінною монетою для Ішханут.
До вівтаря підійшов Хведір, зодягнений в бурштинову мантію з вишитими сріблом нарктланськими символами. Обличчя закривала маска з бичачого черепа, де бовванів знак ордену. Він вийняв кинджал та заходився ректи древні рядки, що їхній зміст розуміли лише ті, хто посвячений у потаємні знання Басхату.
Раптом простором промайнув крижаний холод, від якого задріботів і померкнув вогонь. Хведір поперхнувся. Здалось, що слиною. Та потім відчув, як з носа точиться кров, як з вух по шиї стікають теплі цівки. Очі пекли від кривавиці, яка накочувалася червоними сльозами. Одночасно з ним забухикали всі присутні члени ордену. Їх охопив задушливий кашель, а затим кривава блювота. Усе навколо встелило товсте порфірне рядно. І за мить у храмі розляглася могильна тиша.
І в житті, і після смерті.
Климент стояв поміж постаментів, над нерухомим тілом новоспеченого некроманта. Утім, ніхто його не бачив, окрім малого дівчати, яке він тримав за руку.
— Його час ще не настав, — промовив він до неї, киваючи в бік непритомного юнака. — Ішханут назвала твоє ім’я, і цього вже ніхто не змінить.
Дівча у відповідь йому згідливо кивнула, й обидвоє разом розчинились у небутті.
