Княжа кров

Частина 1

Я стояла посеред пошарпаної кухні, спираючись на брудний стіл, та очікувала на вечерю для свого господаря. Декілька років тому тут вирувало життя: кухарі та помічники метушились, плити пашіли жаром, високі вікна були відчинені навстіж, аби впустити більше світла та свіжого повітря, а на все приміщення линув аромат свіжої випічки та запеченого м’яса. Але це були мої спогади, цього всього більше немає. Вікна була щільно зачинені та забиті дошками, аби не пропускати жодного промінчика сонця, кімнату освітлювала лише гасова лампа під стелею. Підлога, обкладена мозаїкою, була вкрита шаром бруду, а дерев’яні шафи, ящики та полиці майже пустували, адже в теперішніх господарів не було потреби на звичну їжу. Стояла духота – я поправила пасмо свого русявого волосся за вухо та провела долонею по шиї, яку вкривали шрами від слідів укусу.

Двері скрипнули, і до кухні, тримаючи в руках тушу тварини, схожої мені на оленя, увійшов Лед. Кинувши вбите створіння на стіл, він поглянув на мене своїми блакитними вицвілими очима. Його сіре лице було вкрите брудом і кров’ю і від цього його погляд здався мені ще виразнішим. Почухавши довгу, густу бороду, у якій вже проступала сивина, Лед промовив:

-       Важка була здобич. Але чого не зробиш, аби догодити нашому пану. І нам дещо дістанеться на вечерю.

Я ствердно кивнула та нервово смикнула себе за заплетену косу. Чудово розуміла, що у словах Леда немає ні крихти бажання чи поваги до нашого, так званого, пана. Лед був охоронцем мого батька та служив вірою і правдою лише йому. Але озвучувати неповагу до пана вголос означало лише одне – участь, набагато гірше, ніж смерть. Така ж доля спіткала мого батька після захоплення нашої країни Урід упирями. Ці істоти тримали його в підвалі цього дому декілька місяців, харчуючись його кров’ю. Потім його подали до столу для пана Еріда по частинам. Намагаючись проковтнути клубок у горлі, я з гнівом схопила ножа, який лежав поруч з плитою на поверхні.

-       Риден, тобі допомогти? – тихо запитав Лед. Я поглянула на нього – мої сірі очі зустрілись з його блакитними. На лиці читалось хвилювання. Він знав, що допомога мені не потрібна, а я розуміла, що спитав він зовсім не про це. Проте стіни мали вуха і будь-який прояв співчуття жорстоко карався дружиною пана –  Ветою. Упирі, не кажучи вже про пана Еріда, могли почути навіть тихе серцебиття, а підозрілі розмови і поготів.

-       Можеш йти, дякую – глухо відповіла я, роблячи надріз.

Лед тихо видихнув, співчутливо стис мій лікоть, та важкою ходою вийшов з кухні.

Завершивши розділяти тушу, я взяла декілька невеликих шматків сирого м’яса, де було побільше крові, та з гучним ляскотом кинула на тацю, яка була заздалегідь підготовлена. Я піднесла свої руки, замащені кров’ю, до обличчя та вдихнула гидливий запах сирого м’яса. До горло підійшла нудота. Проте мити руки під час таких приготувань мені заборонялось – колись я порушила цей наказ – мене змусили викупатись у чані з кров’ю. Довгий час я не могла позбутися гидливого аромату, проте пан Ерід отримував кожен раз задоволення, хапаючи мене та вдихаючи запах мого волосся.

Я взяла одну із таць до рук, але краєм ока помітила, що щось біле зірвалось зі столу та впало на підлогу. Поставивши тацю назад на стіл, я не зводила погляду з того, що побачила. Це був шматок паперу. Повільно озирнувшись декілька разів, я підняла його. Коли я помітила записку, удари мого серця пришвидшились. Руки тремтіли, кожен раз оглядаючись, я прочитала написане дрібним акуратним почерком:

«Ми його здолаємо. Але потрібна твоя допомога, князівно. P.S. Після прочитання знищ»

Мене охопила паніка, я почала бігати з одного кутка в інший, намагаючись збагнути, куди викинути цю записку, щоб ніхто про неї з упирів не дізнався. Я кинула оком на гасову лампу, яка ледь жевріла над столом у центрі кухні. Я завмерла і прислухалась. Було тихо. Ще раз озирнувшись декілька разів і переконавшись, що я все-таки сама, очима почала шукати сірники. Вони лежали поруч з плитою. Тремтячими пальцями я дістала сірник з коробки, і запаливши його, піднесла до записки. Папір спалахнув і вщент згорів у мене в долоні, обпікши мені пальці. Я почала хаотично махати руками, аби якнайшвидше розвіявся дим, та швиденько підмела попіл з підлоги та викинула в піч. Серце шалено гупало, у грудях пекло від нестачі повітря та здавалось, що прямо зараз увірветься пан Ерід і я можу попрощатись з життям. Проте на кухні, окрім мене, нікого не було.

Я зробила кілька вдихів, намагаючись заспокоїтись та утихомирити своє серце. Декілька хвилин постояла, зрозуміла, що все в порядку і  готова йти, випрямила спину, схопила тацю з сирим м’ясом та попрямувала у велику залу.

Частина 2

Ступаючи не квапливими кроками, я плечем штовхнула масивні двері до великої зали. У приміщенні панувала темрява, лише де-не-де стояли канделябри зі свічками, які ледь освітлювали велику кімнату. Широке вікно від підлоги до стелі так само було щільно забите дощами, та затулене старими ковдрами. Жодного промінця сонця не має потрапити в приміщення. Посеред зали був розміщений широкий дерев’яний стіл, напроти – камін, у якому палахкотів вогонь. Я зупинилась.

«Яка турбота» - подумалось мені. Адже упирям не потрібно ані світла, бо бачили в темряві, ані тепла, оскільки ніколи не мерзли. Проте пан Ерід терпіти не міг, коли торкався моїй холодних рук, тому вогонь у каміні очевидно був розпалений для людей.

За столом сиділа згорблена одинока постать. Освітлення було недостатньо – я бачила лише силует, але я і без цього знала, хто на мене чекає. Силует підвів голову – червоні очі зблиснули у напівтемряві. Я міцніше стиснула тацю в руках, глибоко вдихнула і відразу про це пошкодувала – запах сирого м’яса знову викликав у мене нудоту. На ватяних ногах я підійшла до столу та поставила тацю на стіл поруч з приборами та келихом вина. Пан підняв худу бліду руку та вказівним пальцем показав мені на стілець поруч. Я покірно сіла за стіл. Знаходячись ближче, я поглянула на пана. Зовнішність цих створінь завжди вважала огидною. Бліде, вкрите плямами, обличчя з гострими вилицями, підкреслювали, що переді мною сидить саме живий мрець. Волосся – чорне та брудне – обрамлювало обличчя та доходили до пліч, а худа рука з довгими пазурами, нетерпляче стискала келих з вином. Упир був одягнений у чорний фрак з вузькими руками, який колись носив мій батько. Проте, як ці створіння вишукано не вбирались би – горб на спині та не людську сутність не приховати. Дихати я намагалась не глибоко і не часто – від пана завжди тхнуло кров’ю та могильною затхлістю. Дивитись довго на упиря я теж не могла – його це дратувало – тому поклала свої руки на стіл та не зводила з них погляду.

Краєм ока я помітила, як Ерід знову звів свої червоні очі на мене та його синьо-фіолетові вуста розтягнулись у посмішці, оголюючи довгі та гострі, як лезо зуби. Я, прикладаючи великі зусилля, підняла голову і зустрілася поглядом з червоними очима. Посмішка упиря відразу щезла з його бридкого обличчя. Я знову опустила погляд на свої руки.

-       Дозвольте запитати, пане? – я розтулила пересохлі вуста.

-       Дозволяю – відповів Ерід. Радше це було схоже на гарчання, аніж на нормальну мову.

-       Чи можна мені все-таки вийти назовні під супроводом вдень? – як би я не старалась приховати, мій голос затремтів.

Замість відповіді, упир підняв свою кістляву бліду руку, пролунав ляскіт, і я відразу відчула пекучий біль на лівій щоці. Борючись з бажаннями покласти свою долоню на обличчя, я знову втупила погляд на стіл. У цей момент у душі моїй горів вогонь – обурення, гнів та приниження змішались всередині мене, проте я знала, що єдиний вихід – мовчати. Ляпас – це квіточки.

-       Не можна, ти маєш залишатись тут – прогарчав зі злістю пан Ерід та грубо схопив мене за праву руку. Пекучий біль на лиці відразу перемістився на зап’ястя – упир увіп’явся своїми довгими іклами в мої вени. Відразу вздовж руки я відчула неприємне оніміння, а пальці похололи.

Невідомо скільки минуло часу, проте коли я вже почала відчувати запаморочення в голові, пан Ерід нарешті відірвався від моєї руки. Як аристократ, серветкою витер сліди моєї крові зі своїх синюшних губ. Він потягнувся за келихом і додав декілька крапель з моєї рани у своє вино. Зробивши кілька ковтків, він вгризся в шматок м’яса.

Я глитнула. У голові все ще паморочилось, руки я не відчувала, з рани на підлогу скрапувала кров. Уже після стількох років я не відчувала ні страху, ні бажання пручатись, у душі жеврів лиш гнів. Усе вже стало настільки звичним та буденним, що я вже ніяк не реагувала. І певною мірою пана це дратувало.

Коли вперше він прокусив мою шию – де все ще залишився шрам від його ікл – я кричала, пручалась, благала відпустити. Але його тільки веселили мій страх і відчай. Тоді він відірвався від моєї шиї і почав реготати з того, як я в сльозах і крові відчайдушно благала мене відпустити, і знову пив мене, поки я не зомліла. Тоді я думала, що я померла, і цей кошмар нарешті закінчився. Коли я прокинулась у своїй кімнаті, у брудній сукні та з закривавленою шиєю, усвідомила, що просто так він мене не відпустить. Дочку князя у спокої не залишать і загинути не дадуть.

         Я підняла погляд на упиря, який вже доїдав своє м’ясо і знову згадала про записку. Як вона опинилась на кухні, можливо це Лед її підкинув, поки я різала м’ясо? Чи може він бути членом підпільного повстанського руху, про яке шепотілись інші слуги вдень, коли упирі вже спали мертвим сном?

         Про повстанців почали говорити декілька місяців тому і ,звичайно, про їх діяльність знали упирі, оскільки тварюк почали винищувати саме вдень. У місті почастішали пожежі, вогонь – найкращий спосіб назавжди позбутись цих створінь. Після нападу на Урід, створіння оселились саме в столиці, винищивши повністю людей, які проживали в нашому місті, крім декількох – мене, Леда, та кілька старих слуг в домі загиблого князя. Інших містян жорстоко було вбито, їхні будинки були заселені упирями, а лідер – Ерід – зайняв місце мого батька. Але винищити усе населення країни упирям було не під силу, та і залишити собі годівницю з живих людей та рабів, які б підкорялись під страхом смерті, вони теж мали.

Декілька тижнів тому був замах на пана Еріда, але упир, який має на своєму віку тисячу років, чує чужі кроки та запахи навіть уві сні. Крики того бідолахи з підвалу, який дістався аж до лігва упиря, були чути ще кілька днів після того, як його одразу схопили. Що з ним робили упирі – зокрема і Ерід – я навіть думати про це не хотіла, враховуючи те, що крім крові, упирі полюбляють і сире м’ясо. Після цього випадку Еріда та його дружину почали пильніше охороняти, а особливо вдень. У пани Вети з’явився новий охоронець – як не дивно, це була людина - а попереднього було випито досуха через можливу зраду.

Зі спогадів мене змусив повернутись гучний скрип дверей. Я підняла голову – спочатку до зали зайшов охоронець – молодий та високий, а потім в кімнату ступила панна Вета. Вона була така сама огидна, як її чоловік – їх відрізняло лише те, що у жіночої особи на голові майже не було волосся, а одягнена вона була у темно-синю сукню з довгими рукавами, прикрашена мереживом. Панна Вета давно вже привласнила собі одяг моєї мами.

Я поглянула на охоронця і мене здивувало, що увага його карих очей була спрямована на мене. Його світле волосся було зібране на потилиці, а бліде лице було позбавлено емоцій. Не дивно, що Вета обрала собі його за охоронця – вона мала слабкість до молодих та гарних. Охоронець ледь помітно мені посміхнувся, я відразу відвернулась. Зрадник, з власних корисних цілей охороняє цю огидну упирку.

Вета, не звертаючи на мене жодного уваги, сіла поруч зі своїм чоловіком, який неквапливо пив вино з моєю кров’ю. Охоронець також підійшов та став поруч.

-       Є новини? – прохрипів Ерід, поставивши келих на стіл та облизнувши свої ікла.

-       Є, любий – посміхнулась Вета, склавши руки з довгими пазурами на столі. – Спіймали одного підпільника сьогодні десь годину тому в саду. Він чекає на тебе, як завжди в підвалі.

-       Прекрасно – Ерід сплеснув руками, мало не перехиливши келих з вином – Я змушу його говорити. А потім, коли він видасть місцезнаходження своїх дружків, ці людиська зрозуміють, що вони ніщо і гідні лише бути для нас їжею – Ерід поглянув на мене. Усередині мене все похололо, червоні очі пропалювали дірку в мені. – А тебе чекатиме те саме, якщо я помічу хоч крихту хибних думок у твоїх очах.

-       Так, пане – тихо погодилась я. Але в душі була рада, що упирі не вміють читати думки, а за минулі роки я навчилась не показувати емоції, оскільки «хибних» міркувань в моїй голові було достатньо. Особливо, коли в гру вступили підпільники.

-       Тебе це теж стосується, обноску – кивнув Ерід на охоронця пані Вети. Вона теж обернулась, аби поглянути на хлопця. Той стояв струнко, з кам’яним лицем, мені здалось, що він навіть не моргає. Він лише вклонився, не зводячи погляду з пана Еріда.

-       У ньому можеш не сумніватись – Вета поклала пазуристу долоню охоронцю на груди. Я помітила, як він проковтнув слину, упирі це також почули.

-       Те, що ти ним годуєшся і він бігає, як цуцик за тобою, не означає, що йому довіряти. – прогарчав Ерід. – Він людинка, так само як і ця. – Упир кивнув на мене. – А хтось з людисьок в цьому домі зрадник, бо той хлопчина зміг добратись до моєї відпочивальні. Знав, де знаходиться, і знав, як знайти туди шлях. Сподіваюсь, ти не патякала про це зі своїм охоронцем.

-       Він знає, що йому буде, якщо розтулить зайвий раз рота. Те саме, що і з попередніми моїми охоронцями. Якими вони не були гарненькі, зради я не потерплю. – Вета усе ще тримала руку на грудях охоронця, погладжуючи його пазурами. Потім вона перевела погляд своїх червоних очей на мене: - Так чому ти тримаєш її біля себе? Вона часто разом з тим старим ходить. Як його? Той, що здобич нам приносить.

-       Княжа кров найсмачніша – Ерід посміхнувся, оголивши свої ікла. – А за тим старим наглядають, куди він ходить і що кому говорить. А тепер нам треба поговорити наодинці з моєю любою дружиною, тому геть пішли обидва.

Я стрімко встала. Для мене це була радісна нагода нарешті покинути цю залу з цими створіннями, від яких віяло нестерпним трупним холодом. Охоронець Вети покрокував вслід за мною. Вийшовши з зали, я обернулась. Охоронець зупинився біля дверей, склавши руки на грудях. Ми зустрілись з ним поглядом. Він дивився на мене, а я не могла зрушити з місця. Невже він прислуговує Веті, аби стати таким як вони? Жахливим, потворним створінням, яке живе тільки вночі та має потребу в людській крові? Чому люди обирають служити їм? З власної згоди, чи з примусу і неможливості з цього вирватись, як я?

-       Добраніч, Риден – промовив ледь чути охоронець. Я не знала його імені, але він знав моє. За останні роки, лише Лед називав мене по імені, хоча я вже звикла що мені кажуть «Ти, дівчисько, людисько» і вже ототожнювала ці слова з собою.

Я нічого не відповіла, лише кивнула та попрямувала сходами нагору, до своєї кімнати. Я сподівалась заснути, проте знала, що будуть лунати з підвалу крики ув’язненого підпільника по всьому дому протягом усією ночі.

Частина 3

Крики полоненого підпільника затихли лише на світанок. Чи то Ерід пішов спочити зі сходом сонця, чи то вони вже завершили допити і дізнались усе, що хотіли. У глибині душі я сподівалась, що полонений не видав місцезнаходження підпільників й упирі їх не знайдуть. Жевріє надія, що той світ, у якому ми живемо, колись знову стане колишнім. У мене не залишилось сумнівів, що записка дійсно була від підпільників і Лед, який, ймовірно, залишив це повідомлення, також є частиною групи незгодних.

Я встала з ліжка і підійшла до вікна, яке також було забите дошками, хоча жоден упир ні разу не заходив до моєї кімнати. Це було зроблено, аби я не мала змоги втекти. На входах і виходах завжди чатували вартові-упирі цілодобово, навіть при світлі дня. Єдиний шлях був через вікна. Я вже намагалась втекти, але мене спіймали так швидко, що я не встигла відійти навіть на кілька кроків. Після цього моє вікно було щільно забите дошками, і я могла виходити лише вночі, коли кожен упир чув мої кроки та биття серця. Утекти було неможливо, і я полишила спроби. Але як так сталось,  що той підпільник дістався аж до Еріда у спочивальню? Чи хтось чатував тоді з людей, чи просто знайшли інший шлях, окрім головного входу? Ні, з порядних людей, які залишилися в цьому домі, був лише Лед; інші – зрадники, які обрали покірність замість смерті. Як і я. Риден і Лед.

Раптом у двері моєї кімнати хтось постукав. Від гучного звуку я підскочила. Разом зі страхом я відчула здивування – у мою кімнату ніхто і ніколи не питався дозволу зайти. Стукіт повторився – у цей раз тихіше.

Я підійшла до дверей і відчинила їх ледь-ледь, залишивши щілину, начебто це когось зупинило б, якби хотів увірватись. У коридорі стояв охоронець Вети, який побажав мені вчора доброї ночі. У руках він тримав тацю, накриту рушником. Декілька секунд вагаючись, я все-таки впустила його до кімнати. Хлопець тихенько поставив тацю на тумбу біля ліжка. Десь усередині мені хотілось йому вірити. Серцем відчувала, що він охороняє Вету з певною метою і не обов’язково зі злою.

-       Приніс тобі поїсти – кивнув він на принесену тацю та усівся на моє ліжко, склавши руки на грудях.

На секунду я обурилась такій наглості, але його швидко замінило здивування. Їжу я завжди готувала собі сама на кухні – ніхто не турбувався, що я їм. Крім Леда, звісно – він приносив мені ягід з лісу і були дні, коли ми готували та снідали разом. Але це було надто дивним для мене. Я не зрушила з місця, роздивляючись охоронця Вети. Раніше я його не бачила, він з’явився тут недавно, мабуть, не тутешній. Я стисла долоні так сильно, що нігті боляче врізались в мою шкіру.

-       Я Ерен – посміхнувся охоронець і різко підвівся підходячи до мене. Я злякано відступила кілька кроків назад та відчула, як уперлась спиною у двері. Він став так близько до мене, що я помітила свіжі укуси у нього на шиї та на його зап’ястках. Робота пані Вети, сумнівів немає.

-       І що ти тут забув, Ерене? – промовила я, ледь тихо. Я відчула дихання хлопця у себе на обличчі.

-       Приніс тобі поїсти – повторив Ерен, повернувши голову до тумби, куди поставив тацю, та посміхнувся – Не бійся.

З цими словами Ерен ступив крок назад, а я з полегшенням видихнула, заправляючи пасмо свого русявого волосся за вухо. Серце закалатало, як шалене, а в животі з’явилось дивне відчуття, ніби нутрощі скрутилися у вузол.

Ще раз посміхнувшись, Ерен вийшов з кімнати, а я ще декілька хвилин стояла, втупившись у зачинені двері. Чи це Вета його підіслала? Навряд чи. Ерід заборонив будь-кому, в тому числі і своїй дружині чіпати свою годівницю і панна чудово розуміла, що їй буде, коли вона порушить це табу.

Усе ще не розуміючи, що відбувається – чи це прояв турботи, чи якась пастка – я підійшла до таці та підняла рушник.

Там була тарілка з їжею – смажений шматок м’яса, якась каша, схожа на пшеничну, та дерев’яна чаша з якоюсь рідиною. За запахом я визначила, що це було вино. Крім цього, на таці також лежали чорні ягоди та записка. Тремтячими пальцями я взяла листок до рук. Почерк був схожий на той, яким була написала перша записка - дрібний та акуратний:

«Це вовче лико. Потрібно, аби ти з’їла їх перед тим, як нести йому вечерю. Це важливо – ми розраховуємо на тебе, князівно. Майбутнє нашої країни на кону, і сьогодні може вирішитися все.

P.S. Поснідай, їжа не отруйна. Ягоди залиш на вечерю. Шлях до порятунку завжди є. Наші можливості дивовижні. Записку знищ.»

Я стояла на кухні, дивлячись на тацю з сирим м’ясом. У кишені моєї спідниці лежали ягоди, які були отруйні. План зрозумілий: отруїти себе, аби отруїти Еріда. Увесь день я роздумувала про це: а якщо отрута ягід подіє лише на мене, а план не спрацює? А якщо підпільники не прийдуть, або їх усіх переб’ють? Якщо мене не встигнуть врятувати? Ерід залишиться правити Урідом, а повстанців буде придушено? Сумніви роздирали мене зсередини. Проте відчай та гнів, які я носила в собі роками, підштовхували мене на цей крок.

Те, що записка під підпільників, і Ерен є одним із них – це було очевидно і я вже не сумнівалась ні на йоту.

Усе або нічого. Я витягла з кишені ягоди та закинула до рота, повільно розжовуючи. Відразу скривилась, відчуваючи настільки неприємний та гіркий смак, і я стисла стіл настільки сильно, що заболіли пальці. Проковтнувши залишки ягід та запивши водою, я взяла тацю до рук. Потрібно заспокоїтись – я глибоко вдихнула і видихнула та попрямувала вже по знайомому маршруту.

Пан Ерід, як завжди, сидів за столом та чекав на мене. Я поставила тацю та сіла поруч з ним. Нудота підійшла до горла, у роті пересохло. Ерід смакував м’ясом, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я мовчала, не зводячи погляду з вогню в каміні. Але тут перед моїми очима усе поплило. Я перевела погляд на упиря – той також став розмитою плямою. Я руками схопилась за поручні стільця – мені здавалося, що зараз втрачу свідомість, у голові запаморочилось. Але не можна, щоб упир помітив зміну мого стану, він має випити моєї крові, інакше усе буде марно.

Ерід звів погляд на мене, схопив мене за руку, проте не квапився приступити до звичної справи. На секунду мій зір став чіткішим, і я побачила, що упир завмер – він був зосереджений та прислухався. Я облизала пересохлі губи, дуже хотілось пити, а серце пустилось галопом. Я сподівалась, що мій стан Ерід сприйме по-своєму, але він усе ще тримав мою руку. Він щось чує, відчуває, підозрює. Я мала його відволікти, спровокувати на емоції.  

Я зібралась силами та різко висмикнула свою руку з його пазуристої долоні та, наскільки можливо, ігноруючи запаморочення, встала.

-       Годі! – щосили викрикнула я, змітаючи тацю та келих зі столу помахом своєї руки.

Це спрацювало. Очі упиря налились кров’ю, він різко піднявся і вдарив мене по обличчю з такою силою, що я не втрималась на ногах і впала на підлогу. Відчула, як потекла кров з розбитої губи. Холодні пальці стислись на моєму горлі, а потім упир прокусив мою шию настільки різко та боляче, що я скрикнула, і моя кров полилась йому до горла.

Я втратила лік часу, голова паморочилась, декілька разів мене знудило на свою спідницю, проте упир не відривався від моєї шиї ні на мить. Серце шалено стукало у грудях, чи то від отрути в моєї організмі, чи то від страху та відчаю, які мене охопили, адже час йшов. Проте двері до зали гримнули і до кімнати ввірвались декілька упирів.

-       Пане, скоєно напад на нас!

Ерід різко відірвався від мене, витерши губи рукавом. Грубо відштовхнувши мене від себе, упир зашипів. Мене вкотре знудило, кімната йшла обертом.

-       Хто? – прогарчав Ерід. Проте я помітила, що він невпевнено тримається на ногах, його хитало. Отрута на нього подіяла.

-       Підпільники, їх декілька сотень, озброєні – відповів один з упирів. – Багато з наших полягло, панну Вету вбито.

-       Як це можливо?!

-       Кажуть, це її охоронець. Він зрадник, пане. Він провів підпільників через підземний хід через сад.

Це було останнє, що сказав упир, оскільки в кімнату увірвався загін з озброєних чоловіків. Голови упирів за секунду злетіли з їхніх пліч. У мене перед очима усе ще плило, я ледь розуміла, що відбувається, та мені здалось, що серед тих чоловіків був Лед.

-       Ви про це пошкодуєте, людиськи – прогримів Ерід. Я помітила, що з цими словами, він схопився за голову та впав на коліна. – Що за чортівня?! Ця дівка, ти мене отруїла, мала хвойдо! Я відчував, що з тобою сьогодні щось не так.

Я побачила, як Лед, тримаючи меч в руках, наблизився до Еріда. Упир, оскалившись, зробив випад уперед, нападаючи на чоловіків. Це було останнє, що я бачила, перед тим я мене поглинула пітьма.

Частина 4

Я розплющила очі, і відразу зажмурилась – різко вдарило денне світло, яке линуло до кімнати через відчинене вікно. Я вдихнула на повні груди, відчуваючи свіже повітря. Тіло ломило, у голові нещадно пульсувало, а в роті настільки пересохло, що я ледь змогла розтулити вуста. Мружачи очі, я впізнала свою кімнату. Я лежала на своєму ліжку, поряд на столі стояв кухоль, як я сподівалась, з водою. Переборюючи втому, я піднялась на ліктях та простягнула руку. Там дійсно виявилась вода. Мені настільки хотілось пити, що я осушила кухоль за декілька ковтків і мені хотілось ще. Тому я вирішила піднятись з ліжка, проте відразу опустилась назад на подушки. У голові запаморочилось, сил було недостатньо.

Двері до моєї кімнати зі скрипом відчинились. Чухаючи бороду, увійшов Лед. Моє серце радісно підстрибнуло у грудях, проте мій погляд зупинився на лівій руці Леда. Точніше, на тому, що від неї залишилось – незрозумілий обрубок, загорнутий в брудну, закривавлену тканину.

-       Ти прокинулась – сказав Лед з посмішкою, сідаючи на край мого ліжка.

-       Твоя рука…- хрипло вимовила я, знову підводячись з ліжка, проте Лед відразу відмахнувся цілою рукою.

-       Головне, що в нас вийшло. Битву ми виграли. І ти жива.

-       А я же Ерід? Він…мертвий?

Лед лише похитав головою.

-       Йому вдалось втекти. Ми не розраховували, що отрута його вб’є – все-таки він верховний упир, якому тисяча років. Незважаючи на слабкість від отруєння, ми не змогли його прикінчити. І це – Лед вказав на те, що залишилось від його руки – Його робота. Ніколи ще такого болю не відчував. Він буквально відгриз мою руку, вчепився, як скажений пес. Ми би з ним швидко розправились, він певною мірою ослаб від отрути, проте на нас напала ще зграя упирів, а Ерід, скориставшись нагодою, утік. У нас не було вибору – потрібно було напасти саме вночі, поки діє отрута, і поки разом з Ерідом, послабнуть і його посіпаки. Принаймні ті, яких він обернув на упирів власноруч. Але ми його знайдемо, ми вже зробили великий крок до свободи. Як і ти, пішовши на такий ризик.

-       Я думала мені кінець – я знову опустилась на подушки та прикрила очі.

-       Це була Ерена ідея – відповів Лед. – Вета йому надто сильно довіряла, і розказала, що деякі отруйні речовини для людей, так само небезпечні і для упирів. А оскільки Ерід щодня, традиційно, напивався твоєю кров’ю…

-       То, отруївши себе, я отруїла і упиря – закінчила замість Леда я, усміхнувшись. Значить, це спрацювало. – Але я.. Як я не загинула?

-       Знову ж таки Ерен – відповів Лед. – Вовче лико смертельно отруйне, але при цьому має антидот. Проте діяти треба було швидко. Я відбивався від Еріда – Лед знову поглянув сумними очима на свою пошматовану частину руки. – А Ерен кинувся рятувати тебе. Це був ризик – оскільки ти князівна і спадкоємиця свого батька, проте єдина, ким харчувався упир. Але Ерен радше загинув би сам, аніж допустив твою смерть.  

-       Але спрацювало. І ослабило Еріда.

Лед кивнув. Він поклав свою здорову руку мені на плече і стис своїми міцними пальцями.

-       Але попереду у нас ще війна – видохнув Лід. – Ерід живий, а отже почне збирати військо заново. Та і убивство Вети він Ерену не подарує.

Я кивнула. Битва виграна, але чи виграємо ми війну? Я поглянула на батькового охоронця – лице було вкрите саднами і, не зважаючи на втрату руки та біль, він посміхався. Уперше, за стільки років, я побачила посмішку на обличчі Леда.

Я видихнула. Відчула полегшення. Хоча попереду ще багато труднощів, я знала точно – те жахіття, від його я, Лед, та багато інших людей потерпала роками, завершено.

У двері постукали. Кивнувши мені на прощання, Лед вийшов з кімнати, пропускаючи Ерена перед собою. Колишній охоронець Вети також був поранений – одяг його був роздертий, в бруді та вимащений кров’ю. Я помітила, що крокуючи кімнатою, він кульгав. У руці він тримав кухоль, який протягнув мені. З великою жадобою я вихопила його і знову осушила за декілька ковтків, освіжаючи своє виснажене тіло.

-       Я знав, що вода зараз для тебе знадобиться – з широкою посмішкою на обличчі, Ерен опустився на край мого ліжка.

-       Так це була твоя ідея – промовила я, не зводячи погляду з його карих очей. При світлі дня вони світились з медовим відтінком.

Ерен кивнув, розуміючи, що про я говорю, посмішка з його обличчя відразу зникла. Натомість від взяв мене за руку та міцно стис пальці. Було приємно відчувати його теплий дотик.

-       Це був ризик – промовив він. – Нам потрібно було його послабити.  Підпільники намагались потрапити сюди та вбити Еріда, але загинули. Єдиний вихід був – це послабити його, але просто щось підсипати йому не вдалось б.

-       Він би почув і зрозумів – погодилась я. – Він і так щось підозрював, коли ми сиділи у великій залі.

-       Почув, як наближається наш загін – кивнув Ерен. – Але тобі вдалось його відволікти.

-       Так, я знала, що моя непокора його розгніває – я приклала долоню до розбитої губи, відчуваючи пульсуючий біль. Потім до шиї – тільки зараз помітила, що вона була перев’язана. – Але я боялась, що загину…

-       Я не дозволив би цьому статись. Князівно, ти потрібна країні і погубити тебе, знаючи, що упиря можемо не здолати, було б нерозумно. Я знав про антидот і мав його при собі – Коли Ерен говорив, його очі не зводили з мене погляду. Я бачила в них занепокоєння.

-       Шлях до порятунку завжди є. Наші можливості дивовижні – прошепотіла я уривок з записки, розуміючи до кінця сенс. Мені б не дали загинути від отрути. - Що далі Ерене? Ерід утік і…

-       Наша мета – підпільників - його знайти та вбити – нетерпляче перебив мене хлопець. – А моя особиста мета – вберегти життя нашої князівни. Адже Урід потерпав від свавілля цих потвор багато років, і тепер країна потребує законного правителя.

З цими словами, Ерен підніс мою руку до своїх вуст і ледь торкаючись, поцілував. Відчуваючи доторк прохолодних губ, мене кинуло в жар. Серце у грудях прискорило темп.

Після цього він квапливо підвівся з ліжка і, ні слова не промовивши, вийшов з кімнати.

Я подивилась у вікно, з якого линуло сонячне світло. Вдихнувши свіже повітря, у моїй душі з’явилась надія. За плечима були руки темряви, знущань та болю. Минули часи відчаю та нестримної люті всередині. Я відчувала втому, але при цьому я готова боротись далі. Головне зло все ще існує, переховується в тіні, зализує рани і збирає нові сили. Проте цього разу я була сповнена рішучості і не допущу помилок, які були здійснені у минулому, і через які наша країна Урід поринула у пітьму та кров. Я - Риден, спадкоємиця свого батька, зроблю усе від мене можливе, аби раз і назавжди знищити Еріда та його упиряче кодло. Княжа кров переможе мертву.

Кінець