Отрута

Замах — і ледь встигнув, бо звір, підібравшись, вже відштохнувся від землі і полетів йому в обличчя. Широко розкрита щелепа, з якої стікало щось невизначене, кольору болота, зупинилася навпроти очей, гнилий запах розтікся по шкірі і стікав по щокам сльозами від смороду. По бокам, у м’язи, що допомагали хижаку відкривати рота, зайшов гарпун, там й застряг разом з руками. Волання звіра злилося із його, бо болото із пащі полилося йому на руки, здираючи шкіру. Пекло так, немов він заліз у піч, проте опіку не з’явилося. Все просто облізло і суміш розтягнулася по землі. Раян дивився у горло важкій тварині, у якому зуби широкими кільцями ховалися у гортані.

Звіру добре прилетіло збоку, коли йому встромили ще одного списа. Коли дійшло до третього, Раяна схопила важка рука та витягла. На обличчя широкими плямами накрапала слина, пожираюча ніжну шкіру.

Раян бачив, як ревучий звір, збоку схожий на лисого збитого собаку, тільки голова непомірно-велика, а очі занадто малі, повернув голову. Його стягнули канатами одна жінка і два великих чоловіки, коли третій загнав списа йому у відкриту пащу. Так глибоко у горло, що звір поперхнувся, та мотузки натягли сильніше. На землі залишалися сліди від ніг: довгі полоси.

Скоро він осів. Та цього Раян вже не бачив. Він потупив очі та витирав обличчя руками, аж поки їх не вхопили чиїсь великі долоні у металевих рукавицях і не відвели у різні боки.

— Ти так гірше собі робиш! — гаркнув на нього Лус. Раян впізнав його голос.

Раян це вже зрозумів. Доторкаючись до щік він не відчував рук: це було щось дивне, дуже тепле і слизьке. Як мʼясо. Тоді він зрозумів, що шкіри майже не залишилося. Крик донісся до вух Луса, коли Раян чіпав щоки та не знаходив їх. Він налякано тремтів та не відчував під собою землі, але той вперто тягнув його далі.

Лус намагався врятувати бодай щось від хлопця, тому тримав його за руки. Протягнув за стіну із каменю, не звертаючи уваги, як ревів позаду звір, і ступив на міст. Взяв уламки списа Раяна та викинув у воду: почулося булькотіння. Звичайний камінь та дерево розчинилися, немов сіль. Лус йшов, тримаючи непритомного Раяна, довгі п’ять хвилин, доки міст не скінчився. Вони опинилися у безпечній зоні. З води вгору тягнулися стовпи, які тримали непохитні площі, вулиці, дома. Створені із єдиного у світі матеріалу, що не розчинити у цій воді: вогняного каменю.

Раяна він кинув на землю та стягнув свої рукавиці. Метал покрився іржею, яка, немов полум’я папір, з’їдала броню.

I

Цих тварюк вони називали Отрутами, бо це вона і була. Створіння, шкіру яких покривала луска із вогняного каменю. По легендам, Отрути народилися із жерла вулкана, бо саме звідти люди дістали цей камінь: після виверження магма застигала, саме вона подарувала їм надійний прихисток. Отрути були породженням вулканів, із шкірою, як його оболонка, та слиною, по запаху як газ. Вони нишпорили по світу, бігаючи швидко, залишаючи по собі сліди на деревах та землі, проте було від них спасіння: вогняний камінь був важким. Таким важким, що створіння, чия луска складалася із нього, не вміли плавати, бо одразу йшли на дно. До того ж, немасивні Отрути не вміли високо стрибати.

— Я дуже здивований, що потвора підійшла так близько до нас. — Лус почесав підборіддя, поросле колючою щетиною. — Перший патруль Раяна, йому не пощастило.

— Про яке нещастя ти говориш? В нього немає рук і половини обличчя. Коли я хотіла зняти пов’язку, він переймався, що я злякаюся. — Діана їла не так багато, як Лус. Вона подивилася на свій сніданок: скоринку хліба та м’ясо щура. Взяла собі лише хліб і віддала м’ясо. Рисами обличчя вона і сама нагадувала мишу, бо її передні зуби були великими та вона забувала їх ховати. — Я віддала його мамі келих води.

Лус кивнув. Чисту воду вважали великою рідкістю, проте він був одним із людей, хто діставав її за межами стін. Бочка, за якою він повертався вчора та тягнув до будинку, стояла біля дверей. Чоловік важко піднявся, залишивши посуд на столі, проте його зупинила Діана.

— Покажи мені руки.

Він простягнув їй долоні. Вчора Діана дивилася на Раяна, а потім, втомлена, все одно сиділа на їхньому ліжку і замотувала його руки, промивала своєю чистою водою. Як не старалася дівчина останні чотири роки, вона не могла уберегти їх, тож усі пальці, усю шкіру покривали шрами. Від крапель отрути, від гострого меча, від опіку. Від усього, із чим мав справу той, хто вибирався за стіни, у вируючу там пітьму — тут їх називали шукачами.

Вона наполягла на рукавицях, тож Лус натягнув шкіряні та узявся за бочку. Виволік її надвір, вона заскреготала о каміння, і потягнув аж до Цитаделі. По мостикам, що перетиналися та утворювали невелике, проте небезпечне місце, де батьки ховали дітей, щоб вони не впали у вбивчу воду. Він зупинився коло площі, зробленої під ферму. Води було замало, тож і рослини не хотіли рости у таких умовах. Все насіння, що його збирали шукачі, водилося тут і ніде більше. Вода зберігалася тут під замками. Лус навіть не знав, де саме, бо ніхто окрім фермерів не могли заходити у хлів.

Він махнув рукою старшій жінці, яка вклонилася над зачахлою рослинкою. Іноді тут не ріс навіть бур’ян, проте вона сапала, руками із землею під довгими нігтями виколупувала щось та відкладала у бік. Побачивши Луса вона кивнула йому, примруживши очі, які майже ховалися у зморшках. У неї на одязі виднілася невеличка нашивка у вигляді зеленої рослини.

Цитадель зустріла його величним мовчанням. Округла споруда, невисока та широка, із двома вежами та аркою над входом. Темна, бо зроблена з вогняного каменю, як і їх земля. Вона завжди шепотіла тихо, бо не дозволяли дітям тут бігати та дорослим святкувати, бо тут відпочивали всі, хто дарував поселенню воду, чистив її, розподіляв та видавав.

Лус прокотив бочку до арки та постукався. Двері, у півтора рази більші за нього, відкрилися, і звідти виглянув чоловік. Лисий та кремезний, він швидко глянув на бочку та відкрив двері ширше. Лус узявся за свою ношу знову та затяг її у пітьму зали.

Вікон тут не біло. Лише на верхніх поверхах, маленькі та незначні. Вода мала дивну здібність випаровуватися та заповняти повітря свіжим запахом, що поринав у легені. Зазвичай, після дощу. Тоді усі ховалися до приміщень, зачиняли вікна і сиділи вдома, і навіть ферму накривали бодай чимось, щоб рослини не дихали отруєним повітрям. Цитадель була захищена від цього, проте після дощу вона не відчиняла двері ще рівно один день.

Залу освітили свічки. Лус підкотив бочку до цілої купи, що стояла біля інших дверей із позначкою у вигляді краплі. Туди йому не можна, проте у чоловіка на одязі була така, тож він попрямував до дверей і відчинив їх. Там було так темно, що дивним здавалося те, як той ступав по пітьмі. Здавалося, що там не було підлоги. Двері зачинилися за ним, проте скоро лисий чоловік повернувся і простягнув йому середньої величини барило. Лус узяв його обома руками, як великий скарб.

— Дякую за працю. А це, — чоловік із нашивкою краплі поклав зверху ще один, набагато менший, та все ж наповнений водою. — для Діани.

— Води стає дедалі менше. — Лус подивився в його незворушні очі. — Немов струмок всихає. Ми набираємо воду так довго, що диво, як нас не стріла Отрута. Я підозрюю, що вона йшла за нами до поселення звідти. Я кажу про це вже місяць, та може нам слід шукати нову річку?

— Я вже казав про це Віргілу, та поки в нас є запаси, в цьому немає потреби. Хай шукачі не лякають інших, у нас завжди є план. Ми ніколи не залишимося без води.

Коли Лус виходив надвір, він чув, як той тягнув бочку за собою у двері. Там її чистили такі самі чоловіки і жінки, що мали рідкісний дар і наслідували його від батьків до дітей: магію, що здатна дарувати їм питну воду.

Старий друг Луса, худий, непостійний, схожий на вітер, бо заповнював собою весь простір коли заходив у кімнату, чекав на нього коло дому. Діана навідувала хворих, перев’язувала рани шукачів та нещасних, які зустріли Отруту. Вона залишила по собі лише слабкий запах горілої деревини, на якій запікала їм щурів.

— І що він сказав? — Освін склав руки у замочок, сидячи на дерев’яному стільці. Він ніколи не міг знаходитися на одному місці довго і вже смикав ногою.

— Що у них є план і ми не залишимося без води. — Лус сів на стілець навпроти, він жалібно скрипнув.

— А як щодо Голоду? У них і тоді був план?

У них не було прийнято говорити про Голод. Та Освін мав дивну рису озвучувати все заборонене із такою легкістю, немов це не лякало усіх інших. Він ніколи не розумів, чому деякі речі повинні були залишатися у тайні, навіть якщо ця тайна була відома усім і кожен бачив її, вируючу у повітрі.

Коли Лус не одізвався, Освін зупинив відбиваючу дивний ритм ногу та поглянув майже з осудом:

— Та годі. Ти теж про це подумав. І він також. Просто ти злякався говорити про це йому в обличчя, а йому було невигідно згадувати темне минуле. Дай вгадаю: ви навіть обговорили це, та ваші слова залишилися там у повітрі. Було б набагато ліпше, якби вони відчиняли двері Цитаделі, бо це все залишиться там, а їм краще не думати, що всі пам’ятають.

— Припини. — Лус підняв руку, обриваючи його. — Ми не говоримо про Голод.

— Так? Шкода. То куди поділася твоя улюблена собака? Ти мені не розповів.

— Якщо ти не замовкнеш, я тебе виведу. Я не люблю спогади.

— А міг би на них вчитися. — Освін почесав підборіддя, поросле легкою щетиною, та знову задриґав ногою. — Добре, вибач. Тож ми не маємо дозволу шукати нову річку.

— Ні. Будемо ходити до тієї. — Лус схрестив руки та відкинувся на спинку стільця. — Набирати там воду і чекати, аж поки усі бочки будуть повні.

— Жах! І скільки ми будемо там стояти? Ти пам’ятаєш, який то був струмок раніше. Вони хочуть щоб ми тягли бочки ще більші та важчі, та гадаю, тоді ми будемо ходити не на тиждень, а на місяць. Добре було, коли жили коні.

— Вони пили половину нашої води і їли половину нашої їжі.

— І все ж, з їх допомогою ми приносили набагато більше. Ти тільки подивись на це, — Освін кивком вказав на барило, яке приніс Лус, коли той вже чекав його надворі. — Діана, мабуть, вже не витримує без миття щотижня. А колись ви були здатні робити запаси та прати усі речі.

— Колись. А потім ми віддали усі запаси фермерам, щоб у нас бодай була їжа. Годі, ми пережили один Голод, та більше він не повториться. Забирайся вже. І, Освіне, — Лус зупинив його вже коло дверей. — ні слова ні про цей струмок, ні про пошуки нового. Навіть мені про це не кажи, забудь.

II

Сонце світило у шоломи семи Шукачам, що вишукувались біля довгого моста, що вів у пітьму, де їх чекали Отрути та священна, чиста вода. Вони відчували себе воїнами, що захищали народ від біди, бо такими і були. Їх проводжала половина населення, яка не була зайнята справами, а інші радо відкладали зайняття, щоб побачити свою надію. Серед мирного населення, далекого від світу за стінами та киплячою водою, у візку сидів і молодий хлопець із перев’язаними руками та обличчям. Він дивився на них похмурими очима, єдиним, що виглядало із бинтів, які старанно накладала на нього Діана. Раян міг бути одним із них, та йому не довелося ковтнути повітря, пронизаного запахом хвойного листя, чи подивитися на справжній струмок, місце, де народжувалося їх життя. Його вивели лише зустріти їх на півдорозі із патрулем, та тепер він навряд колись перетне міст знову. І таких, як Раян, було багато. Серед фермерів, швачок, кухарів, які частіше бачили кістляве м’ясо голубів чи щурів, аніж диких кабанів чи оленей з маленькими рогами, яких іноді приносили шукачі разом із водою.

Та Лус дивився на свій народ крізь шолом, що закривав його втомлений погляд. Освін стояв поряд та нетерпляче перевалювався з п’яти на носок. Із натовпу до них вийшов чоловік, який давав Лусу воду у цитаделі, він був покритий з ніг до голови довгою накидкою із капюшоном. Інші застигли. Прості люди почали перешіптуватися та шукати причини того, що один із цілителей йшов із лицарями за межі спокійної зони. Проте всі питання потонули у несміливих побажаннях повернутися живими.

Капітан, головний над шукачами, перевірив зброю та дав команду іти. Лус стояв позаду, Освін йшов посередині. Їм услід бажали удачі, і серед інших Лус почув пропитаний надією голос Діани. Він повернувся, щоб подивитися на неї. Дівчина стояла коло Раяна та його мами. Помітивши Луса, Діана посміхнулася та обійняла себе руками.

Коли міст закінчився, Лус вже не міг точно сказати, куди дивилася дівчина. Він бачив, як вона брала візок Раяна, повертала його назад.

— Відчиняємо. — скомандував голос попереду і Лус спробував забути про Діану та її усмішку, хоча саме вона допомагала йому і кликала додому кожного разу, коли відчинялася брама. Та була достатньо велика, щоб пропустити візки, на яких були закріплені бочки. Остання зламалася і вони тягнули воду руками, тож цю перевірили тричі.

Семеро людей вийшли і тоді брама зачинилася за ними. Їх зустрів вітер, який бився о шоломи замість гри з волоссям. Трава під ногами, значно м’якіша вогняного каменю, з якого були зроблені їх дороги у поселенні. Тропа, яка вела до води, була прокладена вже давно: протоптана ногами, копитами та колесами. Колись вони намагалися її замаскувати, та ніхто, окрім Отрут, до них не приходив, а ті йшли на запах, який залишали по собі люди. Велика вода залишалася за їхніми спинами та скоро сховалася у листі дерев. Воно жовтішало, проте ще трималося на гілках. Місце, де на Раяна напала Отрута, було попалене. Залишилася лише гола земля та чорна трава там, де крапала слина тварюки. Лус прислухався, та окрім скреготу броні від кожного кроку, коліс візку та вітру не чув нічого. Всі інші мовчали. Навкруги стояв сирий запах, так пахло чахле листя.

Вони відходили все далі від стін, від тихого поселення, що немов переставало існувати, коли кілька найвідчайдушніших людей виходили за його межі. У лісі було надто тихо, проте існувало дві причини: або звірі знали, що щось страшне копирсалося неподалік, або ще не вилізли після останнього нападу Отрути. Її слина роз’їла стовбури дерев, важкі лапи проломили дві нори, у яких жили малі гризуни.

— Полювання не буде. — одізвалася жінка, що йшла попереду Луса. Вона була швидка та мітка, батько навчив її полювати. Ще до Голоду вони виходили за межі стін разом та могли принести кабана, проте тепер жінка залишилася одна. Вона все ще полювала краще за них усіх, аж доки струмок не почав всихати, а великі звірі не покинули цю ділянку, щоб знайти новий водопій. Останнього оленя вона застрелила ще тоді, коли води тільки почало меншати, та єдиний, хто звернув на це увагу, був Освін.

— А я казав, що не треба було в нього стріляти, — в який раз його голос лунав спереду. — вони знають цей ліс краще за нас. Може, ми давно б вийшли на нову річку.

Йому ніхто не відповів. Лус знав Освіна достатньо, щоб відчути, як він насупився під шоломом.

— А ще…

— Тихо, — почулося від Капітана і всі замовкли. Зупинилися. Лус простягнув руку, щоб не дати візку котитися далі.

Навколо стало так тихо, що навіть вітер здавався погрожуючим. Він зірвав із дерева листочок та поніс його уперед. Це було погано: що б там не сиділо і не чекало їх, воно чуло людський запах.

Трава шуршала попереду. Капітан підняв руку та за його жестом усі підійшли ближче до бочок. Хай там що, головне втримати їх ї не дати поламати. Ці бочки ще не були наповнені водою, та якщо вони втратять навіть дві не зможуть передати населенню достатньо води і доведеться іти ще раз без відпочинку. Перед зимою у Цитаделі робили запаси. Струмки нечасто замерзали, проте по лісі бігала заметіль, а їхня дорога була усипана снігом. Відстань збільшувалася, ставало холодно та половина з них могла не повернутися, якщо інші не були в стані погрузити замерзлих на візок до бочок та тягти крізь сніг до вогню. Чим ближча ставала зима, тім похмурішими ставали усі навкруги.

Шукачі схопилися за зброю: Лус із Освіном за мечі, мисливиця за лук. Капітан тримав дворучний меч. Цілитель притиснувся спиною до візка так, що той майже покотився. Він помітив, як до нього повернувся шолом шукача та зупинився, видихаючи крізь зціплені зуби.

Його друг підійшов до Капітана та разом вони вдивлялися крізь дерева. Та коли вони наблизилися, звук припинився. Немов щось, що вдивлялося в них звідкілясь, зникло. Та коли Капітан хотів наблизитися більше, над його головою раптом пролетіла стріла. Інші здригнулися від короткого крику птахи, та почувся такий звук, немов щось впало.

— Могла попередити! — Лус подивився на жінку, яка опустила лук, та передав візок іншому Шукачу, бо тягнув його вже кілька годин поспіль. Вони залишили половину групи із візком та просунулися туди, де лежала підстрелена сова. У пазурах вона тримала дохлу мишу.

— Двох за один постріл. — Капітан підійшов та вхопив здобич.

— І все ж, миша вже була мертва. — одізвався хтось, коли тушки закинули до бочок. — Гарна робота.

Ще кілька годин вони витратили та шлях, що здавався безкінечним.

Ліс відчувався сирим та вологим. Під ранок наступного дня волосся стало холодним, а на шкірі осідали краплі. Повітря навколо затягнув туман, щільний та плутаючий, як марево.

Лус йшов попереду, важкими кроками наближаючись до струмка, якого ще навіть не було чутно — настільки поглинав звуки туман. Шукач пробирався крізь нього, як крізь сіру пітьму, прислухаючись до далеких звуків коліс, хоча візок тягнувся за ними на відстані двадцяти кроків. Шукачі трималися за канат, прив’язаний до візка. Так і котили його за собою. Прислухаючись до усього навкруги, питаючи один одного, чи це не він дихав тяжко через втому, та чи не пора замінити його і покотити візок. Це був час Капітана братися за важку роботу. Лус стеріг попереду, одразу за ним крутила головою мисливиця. Вона зняла шолом і перетворилася на здобич, тож чула, бачила та розуміла набагато більше, ніж будь-хто з них. Її серце билося кроликом, а очі бігали ланню. Посередині крокував цілитель, він склав руки перед собою та не говорив ні слова.

Мисливиця зупинила Луса, потягнувши за канат. Він завмер і одразу дістав меч, та кроки за ними зупинилися. Затихли, та жінка лише повернула їх убік.

— Це він.

— Не може бути.

Коли вони дійшли до струмка, туман згустився, як затягувалася прозора вода пітьмою, щойно сонце опускалося за край землі. Чорні стовбури дерев вдалині не було видно. Біля струмка вони наступали на впале листя. Тут дорога обривалася та різко тягнулася вниз. По боках від місця, де змією звивалася вода, лежало каміння. Інше, що колись не показувалося над рівнем струмка, тепер було ледь вологе.

Освін першим кинув канат та зістрибнув у невелике поглиблення, колись зберігаюче воду. Він стояв у ньому по пояс. Підійшов до каменю, присів, зняв рукавицю та торкнувся землі.

— Волога, та це все туман. — його скрипучий голос був тихим, пригніченим. — Води немає.

— Вона має десь бути, — обізвався Лус.

Капітан підійшов до Освіна, залишивши візок. Його вирок був таким самим.

Поки вони досліджували це місце, Лус дивився туди, звідки лилася вода. По схилу нагору, крізь повалені непогодою дерева.

— Ось чому не було Отрут і звірів. — мисливиця підійшла до візка і сперлася на нього збоку. Вона опустила голову, відпочиваючи від тяжкої дороги. — Вони пішли туди, де є вода.

Лус зник у тумані, простуючи до місця, де земля ставала вищою за голову. Він почув дивний звук, немов крапля дощу торкнулася його шолому. Підійшов ще ближче та вклонився до каменів та дерев, намагаючись угледіти бодай щось.

— Несіть бочку!

Освін підкотив до нього бочку, яку поклав боком. Вони разом взялися за її край та підняли, відкрили і підсунули до струмка. Вода лилася струменем, який легко можна було взяти у кільце із двох пальців.

— Ти серйозно? Скільки ми будемо чекати? В нас ще шість бочок. — Освін схрестив руки на грудях, його нога нетерпляче здригалася. До них підійшли інші, вони вистроїли бочки у ряд і почали чекати. Мисливиця сперлася на одну із них, а Капітан підійшов ближче.

— Стільки, скільки знадобиться. — він відповів замість Луса. — Робимо привал.

Освіну прийшлося змиритися. Вони сіли на мокрій від туману траві у тісному колі, щоб бачити один одного та мати змогу дивитися за спини. Їхні розмови відчувалися далекими, бо кожен прислухався до природи більше, ніж до команди: слова застигали у повітрі, розщеплювалися та зникали у тумані. Вони говорили пусто та майже не відповідали на питання, а на якісь звуки повертали голови одночасно та хапали зброю. Лише цілитель сидів без руху, застиглий, як кам’яна статуя. Єдиним звуком, який їх не непокоїв, був стукіт води в дерев’яних стінах бочки.

Туман почав осідати, коли сонце піднялося над головами, та ховалося у хмарах, роблячи землю неживою і сірою, забираючи всі кольори у золотого та зеленого листя. Шукачі змінили дві бочки і чекали, поки вода натече у третю, коли Лус гукнув до себе Капітана.

Води стало ще менше, ніж було. Тепер вона не стікала, а капала на поверхню, що встелила дно бочки та навіть не дійшла висотою до першого металевого кільця.

— Води немає, — почав Лус, дивлячись на незламний шолом Капітана. — Освін правий: є тільки один вихід, йти вище за течією і шукати нову.

Капітан підняв руку та обірвав його слова. Це вперше, коли цілитель заговорив із ними, і голос його був сухим.

— Спочатку це все має бути обговорене із Цитаделлю. Я бачу, що води немає, проте без дозволу ми не можемо відлучатися і йти ще далі у пошуках води. Це єдиний струмок поблизу, я це знаю, тож нове місце ховається далеко. Поки що забираємо цю воду.

— Хай крапає далі, скільки може, і підемо назад. — закінчив Капітан.

Лус подивився на них із незадоволенням, та його сховав шолом. Він кивнув та сів недалеко від струмка, немов якщо він буде контролювати, то вода набереться швидше. Капітан і цілитель повернулися до групи та сіли на край візка, вони спостерігали, як вправно мисливиця свіжувала м’ясо. Поряд із Лусом на землю опустився Освін. Зняв свій шолом: світле волосся розтріпалося, тож він почав швидко його чесати, закінчивши тільки на бороді. Як пес, що чухав хутро задньою лапою. Освін опустив руку та вони обидва мовчали, поки він не наважився почати розмову. У нього це відбувалося набагато скоріше, ніж у інших, тож здавалося, що пройшло занадто мало часу. Лус розумів, що той хотів сказати, та не мав змоги підготуватися до його питань.

— Діана могла б…

— Діана не має такого дару, тому вона не належить до Цитаделі, як її брат. Вона цілить тіла водою, та все ж природа її не слухається. — відповів Лус, втомлений від цього питання.

— Та ми не знаємо, чи може вона знайти воду. Може, якщо постарається, віднайде нову ріку.

— Ні. Діана з нею не спілкується, я б знав це. Вона сама не захоче про це говорити, бо всі крім тебе знають, як небезпечно йти у ліс.

— Проте вона дбає про інших і якщо буде потреба віддасть усю воду, що має, аби вилікувати їх. Хіба не ліпше було б нам шукати вже зараз? Навіщо тягнути?

— Звідки мені знати? Я не цілитель.

Раптом Освін подивився на бочку.

— Чуєш? Тихо. Води немає.

Вони піднялися та підійшли до бочки, обліпили з обох сторін. Нічого. Рівень води піднявся до другого кільця, і на їхніх очах вниз впала остання крапля, пославши по гладі кільця.

— Отже, в нас є дві з половиною бочки води. — Освін дивився на криве відображення шолому Луса.

— Так.

— На зиму?

— Не враховуючи запасів, які вони робили все літо.

Освін хмикнув, немов ці слова не значили для нього нічого. Та кажучи відверто, для Луса теж. Роблячи запаси на зиму вони отримували по маленькій бочці із водою на тиждень, і це за свою тяжку працю. Діана — ще менше, навіть якщо вона лікувала людей у поселенні. Та коли в них залишаться лише запаси, що їм пити цілу зиму?

Вони просиділи ще годину, та води не було і повертатись вона не планувала. Освін піднявся нагору, на каміння, з якого до них текла вода. Коли Лус забрався до нього, він побачив ліс, який нічим не відрізнявся від того, що внизу. Місце, де була вода, виднілося у землі стежкою, що звивалася вдалині, як скинута шкіра змії: порожня всередині. Її обліплювали дерева, деякі з них так міцно тулилися один до одного, що угледіти ділянку за ними було неможливо.

— Збирайтеся, бочки у візок. — велів Капітан. — Повертаємося. Скоріше скажемо про це і вирішимо, що робити далі.

Шукачі узялися за бочку. Коли вона не була повна Лус міг відтягти її до візка сам, проте без нього її тримали двоє. Вони підняли бочку над землею та понесли вгору, аж раптом мисливиця підскочила та взялася за лук.

— Тихіше!

Всі зупинилися. Лус простежив за напрямком її шолома, та це навіть не знадобилося: десь вдалині почулось гарчання, воно пробилося до них крізь дерева на вершині схилу. Звідти, звідки раніше лилася вода. Освін та Лус почули його першим, та ніяких тіней у напівтемряві дерев не помітили. Ці звуки могла видавати тільки одна істота, і її поява змусила усіх напружитися. Лус присів та потягнув за собою Освіна.

— Там. — він показав йому на промайнувший вдалечині кам’яний бік Отрути. Та це було не все: збоку почулося рокотіння другої.

— Хапайте візок, нам потрібна ця вода. — Капітан дістав меч. Його голос лунав внизу, та здавалося, що його поглинала земля. Лус майже ніколи не забирався вище за рівень води. Освін і мисливиця єдині стежили за оточенням згори, та йому доводилося лише розбиратися із бочкою: брати пусту та котити до течії, а потім забирати до візка і міняти на порожню. Та світ тут цікавив лише одним: він здавався набагато більшим і відкритішим. Галявини поряд із їхньою частиною струмка поросли всюди, і траву, на яку крізь крону не пробивалось світло, густо затягнуло кущами.

Лус повернувся назад. Капітан махав їм рукою та давав знак іти до них, проте Освін потягнув його руку. Отрута десь там нишпорила, припавши до землі. Короткі жорсткі вуса шукали здобич.

Лус підняв руку та показав на себе, потім на них: «тікайте, ми наздоженемо». Вода була головним. Якщо це остання з половиною бочка, вони мусили повернути її додому, бо це означало б спасіння кількох людей. Навіть якщо вони не ризикнуть, яка вірогідність, що Отрута не нападе напівдорозі?

Поряд із тиші винирнула мисливиця. Вона кинула їм канат, якими вони тримали Отрут. Освін стиснув його та пішов уперед. Вони дивилися туди, де рухалися кущі і падали яблука від випадкового удару об стовбур кам'яним хвостом. Та тільки мисливиця повернулася у бік — почувся жалісний крик, так близько, що Лус здригнувся всередині. Це була інша Отрута: маленька, бо ще не покрита важкою лускою, а тому швидка і тиха. Вона з’явилася нізвідки та стрибнула на мисливицю, а її широка паща замкнулася поперек голови жінки. Мала Отрута зняла його, та до того, як вона змогла б нанести ще один удар, до них підбігла велика і одним рухом відкусила здобичі голову.

Освін хотів побігти до неї, та Лус схопив та потягнув назад, у кущі, за камінь, бо подолати навіть одну Отруту удвох було неможливо.

Отримавши здобич, Отрута стиснула щелепи. Почувся тріск, немов хтось гне велику палку, яка все не піддається і раптом ламається на дві частини.

Лус змагався із нудотою. Десь там інші везли візок із бочками геть, до дому, бо врятувати повинні були не тільки воду, але і цілителя. Капітан хотів дістати меч, проте чоловік у плащі схопив його за руку:

— Нехай. Вони все одно їх не побачать.

III

Отрути відтягнули тіло мисливиці так далеко, що Лус вже не міг бачити, де закінчувався кривавий шлях.

Освін підняв її лук. Цілий, з подряпинами від уживання, улюблений.

— Чому вони не напали на нас? — він взяв лук і зігнув його, утримуючи силу в руках, аби не поламати на дві частини. Скоро він оговтався й підняв його вгору, занісши руки над головою.

— Вона знімала із здобичі шкуру, на нас не було крові. Може, та велика вчила малу полювати. — він взявся за шолом, опустивши голову.

— Безжалісний! Ти бачив, що тварюка зробила із нею? — Освін різко припав до землі, вбиваючи лук у траву. Це був не меч, тож він зламався. Шукач впав на коліна й дивився, що він накоїв із її зброєю. — Погань! Якби інші не втекли, ми б упоралися, хай йому!..

Освін не плакав, та коли Лус підняв голову, він побачив вираз повної недовіри та огиди на його лиці. Шолом ховав розпач, який він відчув новим приливом, ще більшим, ніж коли мала Отрута стягнула з мисливиці броню.

Лус звівся на ноги та відвернувся від нього.

— Ми могли б щось зробити.

— Годі! — його голос перекрикнув тремтячий та тихий Освіна. Він здригався, бо йому хотілося кричати, та він не міг. Не у лісі, де вони були вдвох і не змогли б боротися навіть з однією Отрутою. Лусу довелося перейти на шепіт. — Годі, перестань, ми всі маємо бути готові до цього. Завжди. Кожен день, кожну хвилину, чи ти не знаєш?

— Будеш повторювати собі це довіку? Ти говорив так про голод, говорив про відсутність води, про Діану. Про все. І віриш до сих пір?

— А що мені ще робити, скиглити, як бите цуценя? Це наша робота. Наша мета: приносити…

— Приносити воду, так. Та про що ми: наша подруга щойно померла! — Освін викинув руку убік, куди вів кривавий слід. Він підтягнув шолом мисливиці та поклав його поряд із луком. — З мене все. Чуєш? Не кажи мені нічого. Я не хочу принести звіт про її смерть. Тут більше немає нікого і нічого, що нам потрібно захищати, тож її смерть не буде марною.

Освін повернувся не у той бік. Замість схилу, щоб спуститися і піти по витоптаному шляху додому, він покрокував вздовж ще мокрого русла та кривавої полоси, яка спочатку тягнулася майже паралельно, а потім перетворювалася в маленькі плямки на коричневих зміях коріння дерев і тонких травинках.

Лус одразу простягнув за ним руку щоб схопити за броню, але Освін немов відчув це та уникнув його пальців.

— Ти не можеш піти, це дурість.

— Хіба? Мабуть, нас вже похоронили, то що поганого, якщо ми бодай спробуємо щось зробити? Я не боюся. Мені набридло боятися. Повертайся, скажи усім, що мене з’їла мала Отрута, та нам потрібна ця вода.

Освін поступово віддалявся у світ, де не існувало більше протоптаних доріжок, які вели до води і назад до безпеки. І не було стін та великого киплячого озера, у якому тонули Отрути.

Лус навіть не дивився назад. Він стиснув меч у руці та пішов за ним, і вперше вони подорожували за окреслену межу. Переступивши її, вони забули про стрій і йшли з великим відривом один від одного, як ніколи до цього. Лус бачив лише спину свого друга, яка зникала за деревами і з’являлася знову. Вони проходили між поглибленнями у землі та стовбурами, камінням, що утворювали вузькі тропи, в які не протиснеться навіть маленька Отрута, бо і вона була більша за Луса у ширину.

Коли сонце почало сідати, Освін зупинився. Він з’їхав у заглиблення та присів. Лус бачив, як піднялись його руки, а з них текла вода, коли він вмивався і пив.

— Вона чиста?

— Так.

Лус присів поряд. За весь цей час вони їли те, що не мало більшого запаху за їхній і майже не пили. Він набирав воду у великі долоні дуже обережно, бо спочатку її завжди забирали цілителі та віддавали вже чисту. Але вони поступово пили і нічого не змінювалося: не роз’їдало шкіру рук, та не пекло губи. Приємна прохолода ширилася тілом, охолоджувала і давала зрозуміти, наскільки вони втомилися. Тіло, важкіше через броню, ледь рухалося, тож вони зробили привал, не сказавши один одному ні слова. Втомлені, вони не були в змозі подолати навіть крупного звіра, а їх увага розсіялася, тож навіть коли у вітки над головами сіла птаха, яка одразу притислася до гнізда, обоє вперше помітили там пташенят.

Вони піднялися і пішли далі, не розбираючи дороги, крокуючи плече до плеча, забуваючи про Отрут і небезпеку. Голодний шлунок вже не бурчав під бронею, залишки їжі вони відклали, та в них не вистачить на дорогу назад.

— Що це? — Лус спинив Освіна. Той хитко стояв на ногах та дивився вниз, ніби це допомагало йому не падати.

Перед ними лежало щось. Заввишки як два Луса та в ширину як чотири, покрите знайомою темною лускою з вогняного каменю. Форма звіра була дивною, він скрючився так, що не було повністю видно ні голови, ні хвоста. Істота на них не реагувала, та вода сочилася з-під неї тоненьким струменем.

Вони притихли та роздивлялися тварину, що спала у напівтемряві.

— Це Отрута? — тихо спитав Освін, вдивляючись до неї. — Ніколи не бачив такої великої.

— Схоже, та вона перекрила нашу воду. — Лус хотів повернути до нього голову, проте не зміг відірвати погляд від незграбного створіння.

Вони мовчали ще дві хвилини, і її вистачило, щоб кожен з них перевірив тричі, що воно не дихало.

Тоді шукачі почали обходити його. Поступово вони обігнули згорнуту істоту, та не знайшли ні пазурів, ні кінця хвоста. Це лишалося лише грудою каміння, що не могло тут опинитися просто так, бо перекривало течію і перенаправляло її в інший бік.

— Це не може бути…

Лус підійшов ближче і доторкнувся до каменю. Осмілівши, він спробував один посунути. Той відкотився убік, й під ним не виявилося жодних Отрут. Лише каміння.

— Це зробили люди. — підтвердив він здогадку Освіна, повернувшись до нього. Той зняв шолом і важко дихав, у темноті ховалися його круглі очі. — Всі ці камені одного розміру і форми. Вони схожі чимось на бочки…

А тоді вони присіли поряд із одним каменем і обдивлялися його з усіх боків, поки не змогли відколупати край. Як тільки вони це зробили — кришка відпала і Лус нажахано відступив, почувши знайомий запах. Так пахла їхня вода, що оберігала від нападу ззовні. Вона роз’їдала усе навколо, як слина Отрути. Речовина розлилася та попала Лусу на ногу, тож Освіну довелося схопити його і відтягти убік, щоб урятувати частину похідних чоботів.

— Тож вони придумали використати вогняний камінь, щоб пересувати це? А тобі не здається, що воно дуже схоже на Отруту?

— Скажу більше, — Лус відповз до дерева і сперся на нього. Сил встати вже не було, вони занадто багато часу провели на ногах. — це і є Отрута. Окрім їхньої клятої слини нічого не здатне розчинити шкіру. Не маю уявлення, як вони її зібрали…

Сидячі під деревом та не в змозі підвестися, вони не помітили, як заснули. Не тим приємним сном, який поглинав та давав відчуття спокою і відпочинку; цей наступав, коли всі сили покидали тіло. Прокинувшись, жоден із них не почув себе анітрохи відпочившим.

— Агов? Прокидайтесь, Лусе, Освіне! Давайте, ну ж бо! — їх хтось тихо кликав.

Ще до того, як до Луса доторкнулися, він різко вхопив незнайомця за руку. Відкрив очі, потягнувшись до зброї, та обійшлося. Діана зойкнула від болю, перелякавшись, що обидва різко вхопилися, готові до бою. Ледь помітивши знайоме обличчя та впізнавши голос, Лус одразу відпустив її, немов обпікся, та повернув руки дівчині на плечі, ледь стискаючи.

— Що ти тут робиш? Як ти нас знайшла? — його голос звучав як шипіння. Лус озирнувся, побачивши біля каміння людей, яких до цього ніколи не зустрічав. Це були чоловік і жінка, високі та міцні, проте їхній одяг, зроблений зі шкіри, не нагадував броню. Вони тримали у руках палиці та поглядали на них з острахом.

— Ховайся за нами…

— В цьому нема потреби! Вони зустріли мене біля каменів. Вони не хочуть нападати. — Діана поклала руку на його та глянула на Освіна. — Я не могла повірити, що ви не вижили, а знайшла вас по річці.

І хоча Лус чув в її швидкому голосі ноти неправди, він виступив уперед, не відпускаючи.

— Ваша дівчина сказала, що ми загородили вам воду. — сказала жінка, що чекала їх біля великої споруди. — Ми маємо вибачитися. Не мали жодної думки, що з тієї частини хтось живе, ми не відходимо так далеко від дому.

— Ми живемо там вже дуже давно.

— Поряд із вулканом? Дуже сміливо з вашого боку. В нас кажуть, що звідти вилазять всі ті звірі.

— Отрути?

Вони не відповіли. Тільки підійшли до каміння.

— Ми не можемо зараз це прибрати. Викопали новий шлях для річки щоб збільшити ферму, проте ми маємо повернути вам воду, якщо іншої у вас немає.

— Авіл сказав, що ми обов’язково домовимося. Та нові люди — це чудово, уявляєш, як це може допомогти? У них великі ферми і є їжа. Не щури, Лусе, інша їжа. — Діана обійшла його і стала поряд. — Давайте підемо до них.

— Про що ти кажеш? Ти вже їм повірила, Діано?

— Але ми не зможемо повернутися в цьому стані додому. Ти не зможеш. Ви навіть не чули, як ми прийшли, ви ледь стоїте, а їжі… Сам знаєш. — вона подивилася на Освіна, який весь цей час мовчав. — Освіне, ти що скажеш?

Проте він не відповів. Замість нього заговорив чоловік із палицею.

— Ходімо. В цьому лісі купа тварин, ми вже занадто довго тут знаходимося. — він озирнувся. — Вдома безпечніше, там поговоримо.

Вони йшли за ними втомлені. Діана ледве могла стояти, тож Лус тримав її за талію, іноді зупиняючись.

— То чому ти не вдома?

Діана зітхнула.

— Я винна, що не залишилася, та я не могла. Коли брат розповів мені про те, що ви пропали у лісі…

— Ти мені брешеш.

Вона різко замовкла и опустила голову вниз. Лус підтримав її, коли дівчина ледь не впала.

— Він боїться. Вони усі, з цитаделі, — відповіла Діана. Вона говорила через силу и робила такі великі паузи, що Лус вже хотів питати далі, коли вона поверталася до розмови. — що ви знайдете ті камені, якими ці люди закрили нам воду. Вони боялися цього дуже сильно.

— Чому?

— Бо вони не мають дару. — Діана сказала це і тепер ледь не впав він. Лус подивився на неї, та дівчина замкнулася, відвернувши від нього голову.

— Діана! — він покликав, бо вона наговорювала. Це не могло бути правдою, бо всі знали, що цілителі лікували воду.

Яку вони з Освіном пили прямо з землі.

— Тихіше, ви їх приманите! — почулося спереду і прийшлося мовчати. Діана винирнула з його рук та пішла уперед, так бадьоро, немов ще мала змогу триматися на ногах. Коли до Луса підійшов Освін і почав питати, той не зміг йому нічого відповісти. Слова дівчини заплутали його ще більше.

Вони йшли вздовж нового русла ріки, прокладеного вручну. І скоро Лус зрозумів, для чого це. Пройшовши крізь ліс, де почали з’являтися світлі галявини, де зруйновані від отрути дерева були спиляні, а поряд посаджені нові саджанці, вони опинилися біля озера. На відміну від їхнього дому цей стояв посеред лісу, проте до поселення не вів жоден міст. Дома буди чимось схожі на їхні, проте сонце сліпило, не даючи роздивитися його краще. Лус бачив лише вузькі, на перший погляд хиткі доріжки та балки, що тримали дома. Річка проходила крізь невеликі галявини, які люди вручну вичистили під ферму. Зараз там працювали, а пара людей стояли недалеко та озиралися.

— Вони слідкують, за тваринами. Щоб ті великі не з’явилися. — пояснила жінка, піднявши руку і виходячи в світло поступово зникаючого сонця. Його останні промені були ласкавими та жовтими.

Люди, яких жінка назвала вартовими, зібралися ближче та дивилися на них так, немов їхні знайомі привели до міста Отрут.

— Ми попливемо, сідайте в човен.

Човном виявилася дерев’яна посудина, схожа на витягнуту глибоку тарілку. Декілька таких стояли біля краю води. Човни хиталися, коли вони забиралися в них і Лус не міг знайти баланс.

— Він прогнувся!

— Нічого, не потоне.

Тоді Лус вперше зрозумів, що вони стояли на дереві. Це не була та сама вода, яка тримала їх у безпеці. У ній дерево не розчинялося. Тоді шукач глянув на інших і доторкнувся до води спочатку у рукавиці. Від неї по гладі пішли круги. Тоді він зняв рукавицю. Вода виявилася холодною і прозорою, він навіть вгледів, як щось блискуче пропливало під ними. Ціла долоня зникла у воді, немов він опустив її у бочку.

З іншої сторони човна Діана робила те саме, Освіна взяли на інший, бо човен не витримував більше трьох людей. Навпроти Луса сидів чоловік, який представився Авілем. Він тримав у руках палицю з пласкими кінцями, весло, на яке спочатку усі троє дивилися, як на зброю.

— Великі тварини не можуть перепливти. Їхня броня занадто важка і тоне. Мій батько знайшов це місце та допоміг розбудувати, тепер ми робимо його більшим та дбаємо, щоб пережити холод.

— Ви не б’єтеся з ними? — спитав Лус і помітив здивований погляд чоловіка навпроти.

— Ні… Ні, це неможливо. Вони занадто сильні. Ми просто віддаємо їм частину їжі і відносимо подалі від нас, щоб вони були ситі і не приходили.

— Це справді діє? — Лус почув надію в голосі Діани.

— Так. Але іноді вони підбираються занадто близько, тут ми вже не можемо нічого вдіяти. Багатьох втрачаємо… Насправді, це зовсім погано, що ці звірі тут тонуть; ми завжди дістаємо їх тіла, якщо таке трапляється, бо їх дивна слина псує воду і не дає рости рослинам, після цього знову укріплюємо балки. Іноді чекаємо дощу та зими, щоб вони очистили її трохи.

Авіл підвів човна до низької, підгнившої платформи та допоміг їм перейти. Лус все іще хитався із сторони в сторону, коли намагався знайти рівновагу та ледве не відштовхнув човен.

— Тут все із дерева? — Діана озиралася та з острахом ступала по дощечкам, які утворювали тропи та переходи між близько стоячими будинками. Все це було зроблено із дерева. Лус не міг повірити, що це поселення існувало, бо їхня вода розчиняла навіть метал.

— Так, усе. Ми хочемо переходити на каміння, та всі вже звикли до цього і, насправді, треба переносити багато речей. Поки всіх це влаштовує, та все ж однією шкірою та тканиною від холоду не сховаєшся.

Вони піднялися по сходах на найвищу платформу, яка і була головною вулицею. Лус чіплявся за палки, що стояли навкруги, щоб не впасти. За ним йшов набагато впевненішою ходою Освін.

На прибульців дивилися люди. Вони виходили із домівок та ловили за плечі дітей. Місцеві виглядали зовсім не так, як звик Лус: ці дивилися із незвичайним захватом та виром емоцій на обличчях, вони мали нормальну, а деякі навіть велику вагу, особливо дивували високі діти, та не боялися ходити по дереву. Їх риси були м’якими, а губи вигиналися у посмішках на привітання: Діана спробувала всміхнутися жінці із дитиною і та несміливо відповіла їй.

— Може, знімете шоломи? — спитала жінка, яка керувала човном із Освіном.

Лус вагався, але стягнув його, залишивши у руках. Деякі люди питали, хто це і Авіл відповідав, що це нові знайомі із іншої частини світу, які жили коло вулкану. Які прийшли, бо у них забрали воду.

— Це наші майбутні друзі. Велике щастя, що ми знайшли їх, бо вони знають, як захищатися від звірів.

Скоро вони зупинилися. Площа була новою платформою, на яку вела сходинка.

— Вони втомилися після дороги, тож ми маємо дати їм їжу і відпочинок.

Діану, Освіна та Луса поселили у домі жінки та чоловіка, що привели їх до поселення. На підлозі вистели тканини та шкури, зробивши лежанки. Нагріли воду з плаваючим у ній листям і квітами і спробувавши, Діана почала запитувати, що це. М'ясо, яким їх нагодували, було соковитим і з прошарком жиру, і ніколи ще вони не їли так смачно, як того вечора. Їм дали відпочити і всі троє впали без пам'яті, прокинувшись наступного дня з приємним почуттям тяжкості в животі, який анітрохи не заважав рухатися.

Освін розмовляв з Авілом про те, з чого зроблено їхні будинки і чому. Він просив Луса розповісти про зброю, і той охоче ділився. Жінки розпочинали говорити про цілительство та трави, як вони допомагали лікувати залишки тіла після нападу. Хазяйка будинку, її звали Нано, розповідала, що використовували вони. Ягоди та рослини, які Діана так рідко отримувала від Луса після походу, вона збирала навколо озера та називала іншими іменами. Тут було рідкісним явищем їсти щурів, адже люди тримали свиней та курей у фермі за межами озера. Тільки маленьку частину у поселенні: на випадок, якщо прийдуть звірі та заберуть усіх там.

Лус бачив на їхніх обличчях радість та натхнення, яких не міг знайти у своїй душі, коли розповідав Авілу, скільки людей знадобиться, щоб повалити Отруту на землю. Річ, у якій краще за нього був хіба що Капітан.

Шукач намагався впіймати Діану, але та вислизала від нього, ніби її ніс вітер. Вона не хотіла розмовляти і ховала погляд, воліла говорити з місцевими і швидко промовляла йому, кого зустріла перед тим, як піти знову.

— Ми не можемо тут залишатися вічно. — Лус звернувся до Освіна, який сидів поруч із старим дідусем на краю мосту і спостерігав, як той ловив рибу. Його вразила довга палиця з тонкою ниткою та маленькі гачки, за які та чіплялася. Риба була найдивовижнішим, що їм дали спробувати і спочатку нікому з них не сподобався її запах —доти, доки її не поклали на вогонь.

— Правильно. Тому скоро ми прийдемо до дому і розповімо про це місце, і повернемось знову, щоб налагоджувати зв'язок. — Освін підвівся. Лус давно не бачив на ньому такої усмішки і світившихся очей, які з'являлися навіть незважаючи на горе після смерті мисливиці. Чомусь Освін вирішив, що жертва жінки була зовсім не марною і вела до величезних відкриттів. Він дякував їй, коли показував місцевим, як покращити їхні луки та розповідав про правила полювання. Цілий день вони провели в місці, яке здавалося їм ілюзією, і Лус відчув потребу нагадати, що їх чекав свій будинок.

— Ти не уявляєш, їм навіть не треба боротися з Отрутами, бо тут є вода!

— Освіне, я розумію, але спочатку треба поговорити з цитаделлю і знайти дорогу додому, адже чим довше ми сидимо тут, тим менше у них залишається води. Спочатку відкриємо струмок та відновимо його шлях для наших людей.

Лусу здавалося, що він єдиний хвилювався про це. Він дивився на спокійне, сите життя тут, і згадував Голод, згадував обличчя його знайомих. Дивлячись на поля, де пожовкле листя видавало недавнє буйство врожаю, він згадував фермерів, які віддавали своє життя, щоб виростити пару рослин. Але найбільше його турбували слова Діани та кам'яні бочки, які закривали річку. Освін побачив ці переживання на його обличчі, адже теж перестав посміхатися.

— Так. Ти маєш рацію, настав час збиратися назад.

Наближався вечір, коли вони повідомили про це Авілу і Нано, разом із проханням залишити тут Діану, поки вони не могли привести сюди більшу групу. Розумне рішення хотіла оскаржити тільки сама дівчина, але не сказала жодного слова, тільки відвернулася від них до стіни і спробувала заснути.

Зранку Лус та Освін одягнулися у броню, повернули зброю, що тут була непотрібна. Їм зібрали з собою їжу, а кілька чоловіків та жінок із поселення вийшли до човнів, щоб вирушити на землю разом із ними та допомогти прибирати каміння. Діана поводилася ще тихіше, ніж завжди. Вона стояла поряд з Нано, але коли дівчина покликала Луса, та відійшла, залишаючи їх наодинці.

— Я не хочу, щоб ви йшли. — очі Діани були сповнені смутку. — Це не те, що здається, Лусе. Ми могли жити в такому ж місці, якби не перетворили наше озеро на отруту.

— Наша вода захищає нас від навколишнього світу. — шукач похитав головою. — Ця жертва була недаремною.

— Оглянься, хіба не марна? Наше озеро вбило стільки Отрут, скільки тут ніколи не бачили, і продовжує це робити. Ми скидали їхні тіла туди, доки вода не почала роз'їдати вашу броню і вбила все життя в ній. — Діана зітхнула. — Якби цілителі мали дар, вони б вилікували нашу воду. У нас була б їжа.

Лус дивився на неї і мовчав.

— Я сама відмовилася від цитаделі, бо не хотіла брехати вам у вічі, мовчати мені здавалося простіше. Я бачила, як батько зливав слину і кров вбитої Отрути в бочку і щоразу після дощів зливав його в озеро, і якось він пролив трохи у воду фермерів і вся наша їжа зіпсувалася. Воду можна тільки отруїти, але ніхто не в змозі її очистити. Цитадель потрібна тільки для того, щоб люди вірили в те, що є люди, які здатні їх врятувати, доти вони житимуть і не опускатимуть руки. Лус, якщо ви повернетеся, вони знатимуть, що ви бачили. Якщо ви розповісте про цих людей, цитадель не захоче, щоб наші жертвували собою та йшли сюди, адже тоді вони повірять у щось інше.

— У цьому немає сенсу, Діано. Ніхто не обгороджуватиме інших від такого розвитку. — він хотів розвернутися і піти, адже дівчина несла відверту нісенітницю знову, але та схопила його за руку.

— Та зрозумій же ти, що ми не можемо змінитись. Нашу воду вже не врятувати, а вони не ризикуватимуть йти звідти, навіть якщо Отрути навчаться плавати. Лусе, у вас є сила, і в неї вірять. Тебе люблять, бо ти здатний захищати їх, а цитадель — бо вона може дарувати їм воду. Але в цьому світі все по-іншому, і ніхто з вас не буде такий цінний, вам доведеться вчитися новому. Цитадель не готова змінюватися, вона зробить все, щоб ви нікому про це не розповіли, виставить вас безумцями. Вони покличуть вас до себе і, якщо дізнаються про ваші наміри… Лусе, я боюся. Ти мені потрібен. Тому, прошу тебе, знайди тих, хто готовий піти і виведи їх сам. Це єдиний спосіб. А я спробую вмовити цих людей нам допомогти.

Він ніколи не бачив Діану у такому розпачі, як тоді. Наче якась невідома частина дівчини виринула на світ. Лус хмурився не в змозі зрозуміти, чи правду вона говорила, але Діана точно в це вірила. Шукач не знав навіть про існування інших людей близько до них, тому будь-яка, навіть болісна і безглузда теорія плутала його думки і змушувала губитися в здогадах.

Лус відсахнувся від неї, як ніколи не робив. Дівчина потяглася за ним, але стрималася. По її щоках полилися сльози, Нано підійшла її втішити, поки Лус відходив до човнів і незграбно забирався до Освіна.

— Що сталося? — друг махнув Діані, і та відповіла, а потім відвернулася і сховала обличчя в тканині, простягнутій Нано.

— Вона розповіла мені щось, що не може бути правдою. — обізвався Лус. — Що, нібито, цілителі не мають дару.

— Про що ти? — Освін ще не вдягнув шолом і Лус бачив подив на його обличчі. — Діана розповіла тобі таке?

Авіл, який сидів із веслом, поцікавився, хто такі цілителі. Освін, повільно підбираючи слова через сум'яття, почав пояснювати.

IV

Вони прибрали частину каміння, утворивши великий прохід для води, ближче до полудня. Навіть незважаючи на втому, шукачі не відставали від інших.

— Ви молодці, працюєте за двох. — казали їм люди. — У нас зайняло набагато більше часу покласти їх сюди.

Нарешті вода полилася у старе русло. Єдиний камінь, який був відкритим, Лус непомітно прибрав сам, проте знищена трава лише пригорнула увагу інших:

— Здається, тут десь був звір. Ви впевнені, що вже хочете повертатися? Він може ще бути поряд.

— Впевнені. Нічого страшного, навіть якщо Отрута поряд, ми будемо обережні.

— Лусе, точно? Не краще відпочити? Хоча мені теж вже хочеться додому, йти в ніч? — Освін притримав шукача, який вже попрощався з усіма і повернувся йти.

— Зима вже скоро, ми не можемо втрачати цей час.  

Він не міг повернутися до Діани. Не зараз, не тоді, коли вона розповіла йому всі ці речі. Колись він думав, чому так вийшло, що дівчина єдина з сім’ї не належала до цитаделі, хоча лікувала людей так само вправно, як вони. Лусу здавалося неможливим, що вона народилася без дару. Цілительство відбувалося за зачиненими дверями цитаделі, тож ніхто не знав, як воду очищали перед тим, як розлити по невеликих ємностях і роздати людям.

Він не хотів про це думати, але легше блукати лісом і зосереджуватися на небезпеці навколо, ніж тікати від нав'язливих думок у тому поселенні, де про це нагадувала кожна людина і вода під ногами.

Шлях назад здавався коротшим. Вони зустріли білку, але та поскакала від них: уперше шукачі навіть не потяглися за зброєю, дали втекти, адже мали їжу.

— Я не можу повірити, що це відбувається. — крок Освіна був пружним. Лус бачив його нетерпіння опинитися вдома, але не міг знайти таке в самому собі. — То що з Діаною?

— Вона сказала нам не поширюватися щодо цих людей перед усіма, особливо перед цитаделлю. Що вони не будуть раді дізнатись, що ми знайшли.

— Але хіба це не чудове відкриття? — Освін зупинився. — Вона сама розповідала, як їй сподобалося це місце. Хочеш сказати, дару дійсно не існує?

— Я не хочу в це вірити, але звучало як правда.

— Навіть якщо так, це нічого не повинно змінити. Є дар чи ні – вже не важливо, якщо ми зможемо налагодити з ними контакт, великої потреби у ньому не буде.

— У цьому проблема. Якщо потреба у цитаделі зникне… Цитадель втратить повагу та довіру. За словами Діани, вони цього не допустять.

Освін пирхнув, цей звук здавався ударом повітря об металеву стінку шолома.

— Хочеш сказати, можливість нових зв’язків їм ні до чого? Нісенітниця. — шукач пройшов повз Луса, але тепер була його черга зупиняти їх.

— Освін, я серйозно. Давай не розпочинати розмову про це, як тільки ми потрапимо додому. Ми маємо переконатися, що це не правда, адже якщо це не так… Я боюся, ми зробимо собі лише гірше.

— А людям? Ми подаруємо їм їжу та шанс пережити зиму. Якщо ми навчимося будувати такі ферми, уяви, як ми заживемо. Голод ніколи не повториться. Цитадель буде щасливою це все почути, я впевнений. Перестань боятися! Тим більше, ти не залишиш там Діану!

— Нам треба спочатку розвідати. Ми можемо постраждати. Навіть якби вона говорила неправду… Діана не прийшла б за нами в цей ліс сама. Або її відправили сюди, або вона втекла, бо знала, що ми могли вижити. Який сенс нариватися на небезпеку у власному поселенні? Я думаю, краще забути про ідею зійтися з ними. Ми повернули воду, це головне, тепер ми житимемо, як раніше. Заберемо Діану і забудемо про те, що сталося. Ми вже будемо героями, якщо тебе це хвилювало.

Освін вражено завмер, слухаючи його. Запанувала пауза, Лус міг відчути, як той судомно намагався повернути потік думок до голови, але вони не пролазили крізь стіну, яку він наговорив.

— Героями? — повторив його друг перед тим, як сісти на землю та опустити голову. Вперше він шукав місця, щоб зупинитися, а не почати нетерпляче метатися туди-сюди.

— Ти не розумієш, Лусе! Це… Під час голоду я вижив єдиний з моїх братів. Ніхто більше з нас чотирьох, лише я. Це як подарунок долі, я мусив би радіти, проте, як би неправильно це не звучало, я відчуваю лише провину. Вона з’їдає мене кожен день, найбільша вдача стала тягарем. Немов я винний, що не загинув із ними чи замість когось із них. Чому саме я, чим я такий особливий? Це відчуття сидить в мені із того самого дня, коли до нас нарешті повернулися птахи та почалося полювання, коли почали рости рослини. Так багато загибло, а я був живий. Хіба не всі ми так почуваємося? Я думав, що це єдине, чому ніхто не говорить про Голод. Тому що всі відчувають провину, що вони живі.

Освін стискав кулаки, його кісточки стали білими. Він раптом скочив на ноги і почав ходити із сторони в сторону.

— Але це можна змінити. Я відчуваю це: ось де спасіння, моє, наше, їхнє. Всіх! Невже ти не бачиш цього? Я все думав, що я можу зробити, щоб відкупитися та збавити себе від цього відчуття. Подумай лишень: їм потрібен захист, а нам потрібна їжа. Ми розповімо їм про вогняне каміння, а вони навчать нас, як вирощувати рослини та як відродити скотарство. Ми об’єднаємо знання і ніякі Отрути та Голод не будуть становити загрозу! — очі Освіна горіли вогнем натхнення, як у митця, що знайшов нову ідею, та як у людини, що повернула сенс та надію у своє існування. — Все, що треба зробити — це розповісти про них нашим, привести їх сюди, показати це все. Брате, я знаю, що це початок великого; ми більше не будемо боятися. Найбільші вороги не будуть загрозою. Це неймовірно!

Він тремтів. Високий, із впалими щоками, Освін нагадував колосок, на який дмухав вітер.

Лус мовчав. Він дивився на свого старого друга та не впізнавав; немов щось невидиме повернуло Освіна до життя, розбудило від довгого сну. Він був енергійним, сміливим та рішучим, перебував у своїй стихії. Готовий був вести їх усіх, немов сліпих, щойно народжених, до прозріння.

Поки Освін говорив, Лус відчув, що втрачає свою силу. Кожне слово друга про нове життя, де всі вони, люди, припинять боятися Голоду та нишпорячих по світу Отрут, розбудило у ньому досі невідоме відчуття. Його серце зайшлося битися частіше. Лус завжди був сильніший від свого друга, більший, йому вірили та його поважали за ту роботу, що він виконував. Їх поселенню не потрібні були мрійники, тільки серйозні люди, спроможні захистити від Отрути, вийти за межі небезпечної, роз’їдаючої води та принести чисту. Та в світі, який описував Освін, у їхньому найближчому майбутньому, він поведе людей сюди. Він почне знайомити їх між собою, він буде направляти та розповідати так само, як зараз, наскільки все зміниться на краще. Йому будуть вірити так само, як колись вірили Лусу у його силу та непереможність. А він, звичайний шукач, можливо, вже не буде в їх очах важливим.

Він не знав, що саме змусило його зупинити Освіна. Дивлячись на палаючі очі, що плавно згасали, відчуваючи, як він шкреб його руки обгризаними нігтями, Лус не чув нічого, окрім наростаючого гулу у вухах. Освін щось йому шепотів, а потім голос зник і він тільки ворушив губами, та Лус його не розумів. Як ніколи до цього.

Шукач повернувся до місця, де цього ранку вони відкривали шлях воді. Камені зі слиною Отрут були складені по боках від русла.

Він прив’язав до ніг та рук Освіна каміння, відкрив їх кришки та скинув у воду.

Було темно, та Лус не відчував утоми. Він спокійним кроком, із думками у тумані, відкривав бочки одну за іншою та скидав їх у воду, даючи палаючій отруті наповнювати воду. Десь там у нічній тиші та маленьких мерехтючих вогниках, які ледь виднілися між тканиною у маленьких віконечках домівок, спала його Діана. Вона могла б мовчати, як мовчала до цього. Він хотів її забрати, та не вмів плавати.

Лус не знав, скільки знадобиться отрути, та вилив її всю. Кожний вогняний камінь пішов на дно, а вода починала шипіти там, де лежав Освін. Мабуть, і там, де плавала риба. Він не запам’ятав, як розчинився перший човен, бо було занадто темно.

Лус повертався додому сам один, стомлений та похмурий. Крізь гілки та вузькі тропи, замалі для Отрут та завеликі для Діани, переступаючи через стежку, по якій несміливо починала текти вода — їх єдине спасіння.

Підступаючи до стін Лус почув рев, та, майже неспроможний стояти на ногах, що підгинались, не відреагував. Він важко сперся на дерево, дихаючи із останніх сил. Рев гудів спереду і не зникав, тож Лус відштовхнувся від кори, подряпавши пошрамовані руки, і пішов далі. Він побачив, як велику Отруту тримали з двох сторін, натягуючи троси, п’ятеро людей, поки ще два намагалися підступитися до неї. Лус дивився і не міг відвести погляд: вона зашипіла, забулькотіла, та різко стихла, коли Капітан загнав великий меч їй до рота, чітко нагору, аж поки вістря не пройшло крізь її голову і вперлося у луску на маківці. Меч почав танути від слини Отрути, та чоловік встиг відійти. Тварина впала, та частина леза назавжди залишилася у її голові.

Лус всміхнувся та вийшов до них.