Набундючена Айофе
Глава 1. Мертвий ліс
Чорні віти понівечених дерев, схожі на змій знаменитої Горгони, залякуючи рухалися навіть при відсутності подиху вітру. Бо вітер і той боявся сюди заглядати…
А давно померлі дерева і думати не могли про порятунок – вони не мали вибору, тому й зостались жертвами навічно…
Чорні віти хилилися додолу, а тоді тягнулись злісно догори. Раптом щось темне промиготіло між гілками. Ця фігура була неймовірно швидкою, ніякий би погляд не встиг впіймати хоча б її обриси. Вона промайнула під одним деревом, під іншим, а тоді вмить завмерла коло товстелезного стовбура. Ця непередбачена зупинка дозволила ознайомитись із непроханим гостем.
Місячне сяйво освітлювало чіткі риси блідого, сіро-зеленого обличчя. Високий лоб, масивні щелепи одразу виділялися на лиці істоти. Зовні вона була схожа на людину, але бездиханну, знівечену. Примітними були трохи запалі очі і два клики з верхньої щелепи, краї яких притискали сині, пошарпані губи. Одягнуте створіння було у чорний плащ, що покривав його плечі і спускався вниз аж до землі.
Страшний гість постукав до стовбуру товстого дерева – і враз масивні його віти самі по собі завелися назад так, щоб перед істотою, яка завітала сюди, повністю відкрився вид стовбура. В одній із тріщин кори з’явився крихітний промінь яскравого світла. Тоді в один момент кора, наче двері, відчинилася і на живого мертвяка повалилися незліченні промені світла. Засліплена істота у плащі впала навколішки, розкланюючись. Перед нею стояла могутня фігура великого людиноподібного звіра із довгими, простягнутими догори рогами. То був Демон.
Глава 2. Звістка
Чудовисько стояло у коровому отворі. Його рис обличчя, деталей тіла не було видно так як жовте сяйво світило йому у спину і попереду дозволяло побачити лише чорну фігуру.
- Устань! – пролунав грубий бридкий голос.
- Господарю, дещо жахливо дивне сталося. – проговорив, підіймаючись, низьким, противним, але скрипучим голосом той, що припадав до землі.
Демон владно підвів могутні руки догори – і світло пропало. Тепер можна було розгледіти і його чорну поморщену шкіру, витягнуту уперед бридку нижню щелепу і маленькі оранжеві очі, у яких туди-сюди бігали дрібні чорні цятки – зіниці.
- Раз ти, вампіре Мансуре, вирішив до мене завітати, то справді щось трапилося вагоме, правильно розумію?
У відповідь вампір ствердно нахилив голову.
- Повідомляй. – дозволив говорити Демон.
- У людському загоні народжуючи жінок одна породила не немовля людське, а таке, що повірити важко…
- І кого ж породила?
- Перевертня!
- Кого?? – неймовірно здивувавшись, прогудів рогатий, і хвиля потужного вітру прокотилася вітами.
- В тому й проблема: мало того, що нечисть породила, так ще й кого! Ну хай там вампіра, чи то відьмака, а може змія. Але ж бо вовкулака! Останній вовкулак згинув півроку назад. А як вона це – невідомо…
- Жінку як цю звати?
- Ісканда, якщо не помиляюсь…
Раптом лице Демона кардинально змінилося. Спочатку його обличчя виразило повне розгублення, але цей стан не тривав і долі секунди та одразу був зміненим на невимовну злість. Темна шкіра його натягнулася, скули напружилися, іскри запалали в очах.
- Ісканда!
І враз перед очами Демона повстала картина: він стоїть коло молодої жінки із зав’язаними позаду руками. Її розхристане волосся, брудний, приведений у непридатність одяг – хоч і наводять хвилю співчуття і жалю, але не можуть повністю забрати її красу. Карі очі молодиці впевнено та злісно дивляться на нього, і така сила в цьому погляді відчувається, що й сама нечиста сила позаздрила б. І чує він свій голос крізь призму часу ніби говорить зараз: «Пам’ятай! Я один раз пропоную. Як не згодна, то горіти тобі живою в пеклі усе життя! А як погодишся, то зроблю тебе такою, як сам я – і будеш ти найнечистішою з нечистих!». Повна ненависть на обличчі жінки – і її відповідь: плювок в лице. Його реакція: ляпас, від якого молода похилилась до землі, але не проронила і однієї сльози і не змінила своєї чіткої позиції…
Спогад пробігав перед очима Демона не більше декількох секунд, тому Мансур, який далі гаряче обурювався на дивну, непередбачену ситуацію, навіть не помітив недовготривалої розгубленості господаря.
- Веди мене туди? – заявив рогатий.
- Куди?
- Я народжене хочу побачити! – уже гучніше та із нотою розлюченості мовив Демон.
- Тоді за мною.
І вампір, накинувши на голову капюшон, рушив у гущу темного, мертвого лісу, а господар нечисті, перед яким розходилися усі чорні гілки послідкував за ним.
Глава 3. Тюрма
Вони йшли так доволі довго. Ліс ставав тільки густішим і густішим, й не видно було і найменшого просвіту.
Але раптом після приблизно сорокахвилинного блукання перед ними пропали дерева і відкрилася зовсім інша картина.
То було справжнє пекло… На широкій рівнині сіткою та колючою проволокою була обгороджена ділянка майже у сто квадратних метрів, а за нею лютий жах… Люди, але тільки жіночої статі, причому все то були вагітні жінки, томилися у повних злиднях, майже без одягу і навіть без якихось стільців чи чомусь схожому, щоби присісти. Зовсім молоді та більш дорослі за віком жінки у залишках лахміття лежали у грязюці, ті, хто був на меншому строку вагітності, блукали попід огорожею і загадково дивилися собі під ноги… Були й такі, що сиділи на голій землі і безумним поглядом пронизували даль – той самий мертвий ліс, з якого і вийшли Мансур та Демон. Уся ця картина наводила невимовний жах, але дещо здавалося й дивним: ні одна жінка не кричала, не плакала, не намагалася щось зробити задля урятування – усі обличчя, що перебували у загорожі, виражали повну смиренність з таким перебігом їх життя…
Та якщо й ураховувати те, що їм можна було б здійснити втечу – ні, не можна, так як навколо усієї огорожі стояли масивні фізіономії бридких, зеленошкірих істот із довгими, чорними капелюхами на головах. Ці створіння, що викликали відверту огиду, слідкували за дисципліною у загорожі, тому у жінок і не було можливості вийти за її межі.
Мансур привів Демона до загорожі.
- Вона десь у тому кутку. – вказав він рукою на дальню межу загорожі.
- Веди мене туди! – наказав рогатий, і вампір, підкоряючись, пішов уздовж правої довгої сторони тюрми.
Там, де Мансур і говорив, на землі сиділа розхристана жінка. Вона обіймала щось руками і закривала усім тілом від зовнішнього світу. Очі її були страшними як у дикої тигриці, і при спробі забрати її потаємний скарб, вона шипіла та ричала наче розсерджена дика тварина.
Інколи з її уст зривалися такі фрази:
- Не відберете! Не віддам!.. Не зжерете єдине, що лишилось!.. – вона трохи затихала і починала гиркати, – Пекло!!! Пекло!!! Якби я могла тебе захистити від усього, що на тебе чекає!..
Тоді очі жінки наповнювалися слізьми, але не надовго, так як губити їй свою уважність було не варто – у кожну наступну секунду те, що вона так відстоювала і ховала, намагаючись зберегти, могли відняти нечисті, що стояли навколо та дожидались господаря.
Ось і прийшов той, кого давно чекали.
Частина 4. Народжене
Одразу зелені бридкі створіння впали навколішки перед ним.
- Ідіть геть звідси! Роботи нема чи що?? – закричав басом рогатий.
Зелені одразу підвелися та рушили на свої пости коло меж загорожі.
Жінка ніби не помічала змін, поки до неї не звернувся Демон. «Ісканда… – думав нечистий, – майже не змінилася…», а вголос кричав на неї:
- Показуй, що породила!!
Молода жінка заричала ще лютіше і навіть гавкнула як розлючений пес. Тоді рогатий ривком підійшов до неї в притул і що є сили вдарив по щоці.
Удар був настільки масивним, що жінка в момент впала на голу землю, розквашену у грязь, і загубила свідомість.
Поки була така можливість, Демон схопив за шию істоту, яку до всього, що трапилось, ховала Ісканда, і почав розглядати її.
То було щось дуже схоже на людське дитинча, але із кігтями як у вовка та не досить помітним видовженням на обличчі, що нагадувало вовченя.
Ісканда прийшла до тями і, тільки розплющивши очі, кинулася до свого новонародженого. Рогатий відштовхнув жінку на землю, і вона знов впала, але свідомості не втратила. А сам нечистий у цей момент схопив дивне дитя за голову однією рукою, а другою – за тулуб.
Ісканда закричала не своїм голосом. Демон зупинився, тримаючи дитину так само. Але пауза ця була спровокована не криком Ісканди, який тішив душу рогатого, а тим, що він побачив в очах істоти своє відображення.
Очі ж ті були не людськими, але було в них щось невимовне: начебто злість, а може й ненависть.
Демон розумів, що це не людина, і що не варто знищувати нечисть. Тому у його голові одразу прокрутився план…
Частина 5. Бальтазар
Декілька секунд рогатий продумував деталі, а тоді мовив своїм злим, басистим голосом:
- Воно буде жити, але не з тобою, дурепо розхристана, а зі мною, – тут на його обличчі з’явилася підступна посмішка, – а ти знаєш, що це означає. Тому пояснювати тобі нічого не буду.
Ісканда заволала:
- Ні!!! Не роби із нього таку ж потвору як ти!! Він не буде одним із нечистих! Ніколи!!
- Слідкуйте за нею! – крикнув Демон охоронцям.
Тоді він схопив одною рукою новонароджене, передав своєму слузі Мансуру і сказав до нього:
- Чекай на мене біля лісу. Я маю подивитися як справи у загонах.
Той одразу вийшов за межі огорожі і пішов у вказаному господарем напрямку.
Сам же Демон рушив загорожею уперед. Раптом до нього донеслося:
- Одна породила, тримай! Неси до загону! – звертався один із зелених стражів.
Рогатий непомітно підійшов до тих, хто розмовляв.
- Давай мені! – сказав він.
Та узявши дитину він вийшов через потаємний прохід, коло якого також стояв свій зелений страж, і пішов протилежною від лісу дорогою.
Йти довго йому не довелося і через декілька хвилин він був на місці.
Видовище, яке на нього чекало, змушувало кров застигати у жилах і згадувати найстрашніші моменти життя людства.
У невеликому обгороджені один на одному цілою купою були скидані людські немовлята… Голісінькі вони кричали, кликали матерів, але ні одне з них урятованим бути не могло… Усіх їх чекала люта смерть – так як вони були їжею для нечисті…
Демон підійшов до загорожі, уся земля навколо якої була залита червоною кров’ю. Вампіри, відьми, інша нечисть роїлися коло неї і чекали поки головний начальник, також зелений масивний відьмак, почне видавати їм поживу.
Побачивши господаря, усі нечисті вгамували свої інстинкти і вклонилися перед ним.
Тоді рогатий підвів догори дитину, яку приніс із собою. Кричущу дитину він тримав однією рукою за голову, а другою за тулуб. Відьми, вампіри почали хилитися і підводитися із страшними посмішками на своїх жахливий обличчях. В один момент Демон скрутив одну руку проти іншої, тим самим ломлячи шию немовляти. Враз воно затихло… А рогатий кинув його у натовп нечистих, які за мить роздерли маленьке людське створіння на шмаття, та навіть кісточки не лишили…
Тим часом Демон повернувся на межу Темного лісу і першого загону, де на нього чекав вампір Мансур із вовченя подібним дитинчам Ісканди.
Він забрав малечу і наказав Мансуру йти. Тоді Демон зайшов у зловісний ліс. Він йшов до своєї спочивальні у старому кедрі і продумував свій план.
Дитинча мовчало ще з тих пір, як його породила мати. Своїми нелюдськими очима вона показувало, що відноситься до нечисті, але було в погляді і щось таке, чого не міг розібрати сам Демон.
- Ну що ж, без імені я ж не можу тебе ростити. Тож будеш Бальтазаром! І знай, у мене на тебе серйозні плани: ти матимеш допомогти мені помститися твоїй матері… Бо то ж бо дивися, я їй обіцяв золоті гори, а замість лише казав щоби вона зі мною була… А вона диви яка горда! Вовкулака того огидного вона покохала! Як-то казали: «У ньому нічого нема нечистого, крові він не п’є, над людьми не знущається!» – а я ж-бо, ще як тільки воно з’явилося на світ, відчував, що зміюку пригріваю!.. – рогатий ніби загубив свою нечистість і хоч якісь, але людські переживання закралися у його душу, – Ну нічого, його я знищив… Але я був певен, що цього буде достатньо, щоб зломити Ісканду – але ні! Їй мало!.. Але тепер розумію… Вона скоріш знала, що скоро їй зустрічати тебе, Бальтазаре… – поглянув він на мовчазну малечу із чорними очима. – Ну, от ми і прийшли! Тут і будеш жити.
Демон п’ять років тримав у себе дитину Ісканди і не випускав зі сховища ні на хвилину. Він його виховував як нечистого – та таким вовкулака і став. Крім того, що саме це створіння було ненависним для рогатого, то існував ще один момент, який його змушував казитися що не хвилини: Бальтазар не вживав крові. Ні крапельки з самого народження він не випив. Єдиною його реакцією на кров був плач і огида.
Демон не сприймав такого, але слідуючи за своїм планом, він не міг чинити інакше, як ростити перевертня.
За ці п’ять років Бальтазар став молодою та сильною особиною свого роду. То був величезний сильний вовк, коли пробивала північ, і невимовний красень-чоловік удень.
Частина 6. Помста
Одного дня Демон зловісно усміхнувся – він вирішив, що його кульмінація його плану вже має скоро відбутися. Тож рогатий почав ознайомлення Бальтазара із лісом. У поведінці цього молодого вовкулака було дивним його відношення до світу нечисті, він вірив у те, що скоро все це скінчиться, і йому покажуть справжній світ, де немає знущань і страшних убивств. Але з демоном хлопець не поспішав ділитися своїми думками.
Але ще трохи пізніше Демон вивів Бальтазара із Темного лісу. Він і раніше зустрічав вампірів, відьом, стражів та інших, тож дивиною це для нього аж ніяк не було.
Рогатий повів його мимо загонів із жінками та немовлятами. При цьому перевертень відвертався і низько нахиляв голову – йому було соромно за все, що чинили нечисті, і думка, що він один із них, розперізувала його людське серце…
Демон завів Бальтазара до якоїсь маленької халупки, коло якої стояли два зелених стражі і промовив:
- Що ж, тепер настав твій час, коли ти маєш виповнити свій обов’язок!
Перевертень не розумів ні слова із сказаного, але перший продовжував:
- Знайомся! Це твоя мати! – він різко відчинив двері маленької тюрми.
Перед ними на земляній долівці сиділа розхристана жінка. Ще молода, але зі зморшками на обличчі, які їй не личили, і з майже сивим волоссям. Вона повернулася до дверей і миттю впізнала свою дитину.
- Синку!.. – майже беззвучно вигукнула вона.
- Мамо?! – серце Бальтазара обливалося кров’ю і билося у шаленому темпі.
Вони кинулися одне до одного в обійми, і ніхто не помітив підступної посмішки Демона.
Він дозволив Бальтазару провести один день із матір’ю. Це був найкращий день життя перевертня і один із кращих днів існування Ісканди.
Уже ввечері вони разом сиділи коло тюрми жінки.
- У тебе очі татові… – тихо промовила Ісканда до хлопця.
- А ким він був?
- Ех синку… Це був перевертень, як і ти… Він єдиний, хто мав серце у цьому пеклі і намагався відшукати порятунок хоча б для душі… Одного разу Демон наказав, що хоче, щоби я мешкала із ним… На той момент він не знав про нас з твоїм татом… Я відмовилася, з ненавистю плюнувши у це бридке обличчя, якщо його так можна назвати… Він убив твого тата прямо перед моїм обличчям ще за декілька місяців до твого народження…
- Я так і знав, що щось тут зовсім не так… – почав було розмисли Бальтазар, як стражі ухопили Ісканду за обидві руки.
У цей же момент з’явився і Демон із широким ножем у руці. Вільною рукою він ухопив Бальтазара і закричав:
- Ось і настав золотий час помсти!!! – і рогатий з усієї сили встромив ніж у груди перевертня.
З уст Ісканди зірвався жахливий крик… А на приємному, молодому обличчі її дитини завмер вираз страждання… Хлопець упав на коліна, а тоді і на землю.
Ісканда вирвалася із рук зелених стражів і впала перед сином.
- Любий мій, маленький… Ні, не помирай, ні! Так не може бути!!!...
Жінка билася в конвульсіях над тілом Бальтазара, а тоді вийняла ніж із його грудей і з усієї сили вдарила ним себе… Враз плач і стогін припинились, Ісканда мовчки повалилася на землю…
Раптом тіло перевертня почало сильно трястися. Прямо на очах його рана затягнулася – і він розплющив очі.
- Це рай?.. – спитав ледь чутно хлопець.
- Ні це пекло, хлопче. – усміхаючись, відповів йому Демон. – А для тебе ще й вічне! Бо ти безсмертний, на різницю від Ісканди! – рогатий зайшовся у пориві адського сміху.
Бальтазар почав підводитися і побачив тіло матері…
- За що??? – диким криком проревів хлопець і припав до мертвого, синього тіла.
06-11.2023
