Шлях мученика

Анотація:

Сонце перестало підніматися в небо тридцять років назад. За ним згасли зірки.

Світ перетворився на мертву пустку, якою у повній темряві гуляють крижані вітри.

Останні жаринки життя на планеті тліють у чорних кам’яних стінах титанічногго храму-піраміди — ковчегу, який людям наказало побудувати Божество, що прийшло з темних глибин космосу. У ньому люди живуть, страждають, народжують і помирають волею Божества, що береже людство своєю милістю. В замін воно вимагає тільки одного — шлях мучеників не має перериватись.

Мот був обраний, щоб страждати в ім’я Божества. Він служив у стінах храму скільки себе пам’ятав, все що він знає у житті — голод, холод і біль.

Сенс його існування — страждання. Ціль його життя — возвиситись.

Будь-якою ціною.

Коридорами нижніх рівнів храму, завиваючи, мов тужливі духи, блукали протяги. Вони — скалічені і хирляві діти крижаних буревіїв, що безроздільно правили за стінами храму уже понад двадцять років. Ховаючись від люті своїх батьків, вони пролазили в найменші щілини в стінах, стогнали, розриваючи свої боки об уламки гострого каміння, лизали чорні гранітні блоки піраміди і без запрошення блукали нескінченними коридорами нижніх рівнів. Серед грибних садів, серед напівпорожніх складів, серед пустуючих величних залів, які мали бути заповнені тисячами тих, хто вижив за милості Божества. Заглядали у келії малолітніх служок Божества, облизували їх червоні від холоду щоки та сині пальці на кінцівках. Змушували їх бачити сни про нескінченну темінь і неосяжний холод мертвого світу за стінами храму. Це все що залишилось там після того, як згасла остання зірка, а сонце перестало підійматися в небо.

Мот відкинув вкритий плямами плісняви шматок полотна, що слугував йому ковдрою від самого народження. Волога тканина пахла гірким потом, як і стара солома, на якій він спав. Він розплющив очі і підвівся на ноги, босі ступні торкнулися крижаної кам’яної підлоги і по його кволому тілу пробігли дрижаки. Дуже хотілося спати, їсти і помочитися. Чулося завивання протягів — звук, що не стихав на нижніх рівнях піраміди ні на мить. Для тих нещасних хто тут мешкав він був і колисковою і поминальною піснею. Холод з зовнішнього світу давав знати про себе тут сильніше ніж на верхніх рівнях. Теплий мироток всередині стін сюди майже не доходив, лиш де-не-де стіни були ледь теплі. Тут доживали свій вік старі, немічні і всі інші, кому не знайшлося місця на верхніх, теплих рівнях. Також перші роки служіння тут мали провести жерці.

З коридору крізь прочинені двері пробивалося трохи мерехтливого світла лампадки. Кілька миттєвостей Мот напівсплячий, стояв вдивляючись у морок кімнатки де щоночі спав покотом на підлозі разом з іншими служками його віку. Коли він збагнув, що в келії він один, то миттєво прокинувся остаточно. Дрижаки від холоду зникли, натомість бліду, майже білу шкіру вкрив холодний піт від передчуття неминучого покарання що завдасть йому брат Чабук.

Таке траплялось і раніше, Мот спав міцним глибоким сном, навіть незважаючи на кошмари, що надокучали йому скільки він себе пам’ятав. Інші діти прокинулися раніше за нього і тихо пішли у їдальню. Мот не звинувачував їх. На один рот менше за сніданком — трохи більше рідкої грибної юшки для всіх інших. Він і сам ніколи не будив тих служок, хто не прокидався до сніданку через виснаженість чи хворобу. Хлопець похапцем зібрав з соломи зім’яту ковдру і на бігу почав запихати її за пазуху роби. Це був смердючий і вогкий шматок тканини вкритий чорними плямами плісняви і жовтими розводами сечі. Але він допомагав відчути хоч трохи тепла вночі, тож вважався справжнім скарбом на нижніх рівнях храму.

Щоранку служки його віку отримували свою порцію грибної юшки, а потім відправлялись відпрацьовувати таку милість перед навчанням. Хтось мав зішкрібати плісняву зі стін, на холодних і вогких нижніх рівнях її було вдосталь. Жерці на верхніх рівнях робили з неї чорнила. Але далеко не вся добута пліснява поступала на гору до них. Значна її частина опинялася в шлунку служок, які її збирали. Вона була на смак гірка мов вушна сіра і часом від неї болів живіт, а ще від неї ставав чоним рот. Проте, біль переносити трохи легше, ніж постійний голод, тож в усіх малолітніх служок на нижніх рівнях храму зуби були чорні, мов вугілля.

Ті служки, яким пощастило менше, весь вільний від навчання час мали замазувати тріщини у стінах сумішшю із перетертих нігтів, подрібненого волосся і кам’яної муки, захищаючи таким чином храм від крижаного вітру з зовнішнього мертвого і темного світу. Дрібні служки могли пролізти туди, де дорослі брати і сестри не могли дістати. Саме цим уже третій рік займався Мот. У сім років його, як сироту, передали на навчання служителям Божества. Там для нього обрали шлях мученика. Шість років він мав виконувати найважчу роботу, терпіти страждання і голод. Життя служок-мучеників мало бути нестерпним, щоб через свіої страждання вони могли очиститись. Якщо він доживе до шістнадцяти, то зможе увійти у верхній храм, долучитись до верховних жерців. Він буде жити буквально у підніжжі трону Божества недосяжний для людських проблем і страхів.

Мот народився і все життя прожив на найнижчих рівнях храму, що таке тепло і ситість він не знав ніколи. Проте виконуючи завдання, які йому давав брат Чабук він відкрив для себе абсолютно нові виміри холоду. Йому доводилося лазити у найглибші тріщини у стінах храму, туди, де вже багато років не було жодної живої душі, окрім нього. У цих розщелинах він обдирав собі шкіру об гострі уламки каміння і страждав від пронизливого крижаного вітру, але щодня мусив лізти в нову тріщину із маленьким глиняним відерцем із кам’яною сумішшю. Могло здатися, що на цю роботу його постійно ставлять, бо він був найдрібнішим серед усіх служок і міг пролізти куди завгодно, але Мот знав, що він просто до смерті не подобався брату Чабуку.

Хлопчик прожогом нісся вузьким проходом майже в повній темряві — у цей час там запалювали тільки кожний третій світильник. Він вибіг у основний коридор, який був значно ширший і освітлений трохи краще — кожні десять кроків у ніші в стіні стояла невелика лампадка, що коптила її огидним чорним димом. Хлопчик біг, притискаючи потворне пузо, що утворювала ковдра під робою, до свого справжнього впалого живота. Розгойдуючись з боку в бік, воно заважало бігти, проте Мот намагався дістатись їдальні якнайшвидше. По-перше, він був смертельно голодний і, якщо не поїсть зараз, то цього дня їжу вже може не отримати, по-друге, сильніше голоду він боявся стусанів брата Чабука.

Вхід у їдальню був одразу за поворотом, до неї залишалось кілька десятків кроків і у серці служки навіть заворушився кволий хробачок надії на те, що він прокинувся не набагато пізніше за інших і встигне забігти у їдальню так, що ніхто не помітить його відставання. Хлопчик шльопав босими ступнями по кам’яній підлозі, намагаючись якомога швидше переставляти криві ноги. Гострі коліна, всі в синцях і саднах, обтянуті червонуватою шкірою, вибивались з-під короткої роби і мелькотіли в напівмороці храму.

Надія на уникнення покарання за запізнення сильнішала з кожним кроком, Мот біг і пошепки молив Божество, щоб те дозволо йому прослизнути у їдальню непоміченим. Хлопчик в своїх молитвах був настільки сміливий, що навіть почав уявляти, що встигне отримати свій пай грибної юшки і йому не доведеться злизувати слизьку холодну плісняву з кам’яних стін храму, щоб вгамувати почуття голоду.

Наступної миті Мот полетів на підлогу від потужного удару в груди. Він покотився у протилежний від їдальні бік і отримав другий удар носком черевика в живіт ще до того, як зупинився після першого удару. Ковдра під робою трохи пом’якшила удар і хлопчик подякував Божеству принаймні за це, якщо воно вже не дало йому уникнути покарання. Від чергового копняка служка підлетів вгору і боляче гепнувся на лопатки. У свої десять років він важив ледь як шестирічка. Всі діти, що народились в храмі, вже після того, як згасли сонце і зірки, були кволими дрібними і хворобливими. Але Мот виділявся навіть на їх фоні.

— Думав прослизнути у їдальню, пацюче? — на Мота насував чоловік років тридцяти. Він був більш ніж вдвічі вищий за хлопчика і важив в кілька разів більше. Чабук був з покоління тих, хто народився за межами храму, принаймні частину свого життя він провів під теплим сонцем і споживаючи щось окрім грибів і плісняви. В порівнянні із Мотом він виглядав як могутній велетень. Служка ніколи не бачив сонця, він взагалі не бачив світла, окрім того, що дають свічки, факели і лампадки. Також він гадки не мав що таке “пацюк”, тому не образився. Удар батогом поперек спини, який Чабук завдав йому одразу після засмутив Мота значно більше. Гострий біль пронизав його тіло, змусив спину вигнутись дугою, на коротку мить напівморок коридору в очах Мота залився яскравим світлом. Йому перебило дихання, від болю тіло задерев’яніло. Але наступний удар миттєво вибив його із закляку.

Мот рефлекторно перекотився на спину, підняв руки та підігнув ноги до грудей, третій і четвертий удари батога лягли уже на кінцівки.

— Я! Тебе! На! Гімно! Зашмагаю! Пацюче! — Чабук розмежовував кожне слово розмашним ударом батога, а Мот заливався протяжним виттям мов помираюча тварина і катався по підлозі.

В той день йому таки не довелося злизувати плісняву з каміння. Він не був спроможний на це. Його стікаючого кров’ю притягли у келію зализувати рани або принаймні подохнути не під дверима їдальні.

Весь тиждень він лежав на своїй брудній солом’яній підстилці у келії. Інші служки переступали через нього коли йшли снідати на початку дня і коли повертались на спочин в кінці. Весь тиждень він провів метаючись між маренням і жахіттями не розуміючи де закінчується одне і починається інше. Хтось говорив до нього, кликав нагору, запрошував до себе. Голос, що не мав емоцій і не використовував слова, щоб говорити. Схожий на ледь чутне шурхотіння протягу у тріщинах стін храму. На тихе бурмотіння теплих потоків мири у стінах. Мот метався між двома світами сім днів.

За тиждень він зміцнів достатньо щоб повзати, але став остаточно схожий на живий скелет. Тож перше, що він почав робити коли зміг так-сяк пересуватись по підлозі — плазував по найсиріших закутах храму злизуючи чорну плісняву з холодного каміння.

***

Як тільки він одужав достатньо щоб пересуватись на двох кінцівках його поставили назад до роботи. Після останнього покарання, яке він ледь пережив, Мот став часто прокидатись вночі, щоб перевірити чи не проспав він підйом. До купи із жахіттями, які мучили його і раніше, тепер вночі він став виснажуватись мало не так само сильно, як вдень. Проте принаймні, він поки жодного разу не пропустив сніданок.

За тиждень, що Мот провів між життям і смертю, він не з’їв ні крихти їжі. Якщо ти був недостатньо сильний, щоб дійти до їдальні, або не встигав туди вчасно, то ти не отримував свою їжу. Такі були правила для служок. Перші роки навчання переживали далеко не всі. Служки були мучениками, що були обрані верховними архієреями. Вони знаходились поза мирською (світською?) і духовною ієрархією. Їхнє життя було випробуванням, яке проходили не всі. Але служки були також єдиними, хто мав шанс потрапити у верхній храм, на вершину піраміди, стати верховним жерцем і доторкнутися до трону Божества.

Мот, і до того худий і хворобливий, зараз став взагалі мало схожий на людину. Руки і ноги в нього були тонкі мов у дерев’яної ляльки, черево розпухло від голоду, а темні очі глибоко посаджені у черепі почервоніли. Хлопчик ледь пересувався, час від часу спираючись на стіни, проте вже мусив виконувати свої обов'язки на рівні з іншими. Тієї їжі, яку він отримував було недостатньо, щоб компенсувати голодний тиждень поки він зализував рани. Тож він не міг повернутись навіть до того стану напівситості у якій перебував все життя і просто повільно канав від голоду.

Зранку він отримував миску рідкої грибної юшки — в щасливі дні там плавало кілька слизьких шматочків сірого гриба. Щасливих днів було небагато стараннями Чабука, який контролював розподілення паїв. Потім він відправлявся на роботи. Звичайно ж це не був збір плісняви. Чабук особисто слідкував за тим, щоб Мот отримував тільки найважчі завдання. Хлопчик щодня по кілька годин проводив повзаючи на череві по найтемнішим ущелинам храму замазуючи нескінченні тріщини у камінні. Проте незважаючи на виснаження, важку роботу і на зло Чабуку він не помирав. В його червоних від недосипу очах постійно жевріла тваринна впертість та бажання вижити, будь-що. Був у них також такий само тваринний голод, який уже вріс мацаками у саме єство хлопчика бувши постійним супутником у його короткому житті. Але зародилось там також і дещо нове — злість. Чорна, всеосяжна і потужна. Образа живила цю злість. Образа на життя, на брата Чабука, на свої покривлені ноги, на холод, на тих служок хто отримав на шматок гриба більше в юшці.

Іноді, коли Мот не міг заснути шаліючи від голоду він упивався своєю злістю. Він уявляв себе велетенським як сам храм, а всіх навколо дрібними чорними цятками під його ногами. Перебуваючи між сном і свідомістю, Мот уявляв як згрібає їх усіх з землі і засипає собі до рота. Всіх хто ставиться до нього погано. І це допомагало йому засинати. Навіть нічні жахи після цих думок не так сильно мучили хлопчика. В ці ночі зазвичай страшний і владний голос муркотів до нього і ласкаво заколисував.

***

Одного дня Мот прокинувся від стусана. Це не було для нього вперше. Розплющив очі. Осліплений яскравим світлом він намагався сфокусувати погляд. Над ним стояв брат Чабук із ліхтарем у руці.

— Прокидайся, пацюче, для тебе є робота — він кинув йому на груди горщик із сумішшю для ладнання тріщин, розвернувся та вийшов з келії.

Усі інші служки ще спали, але Мот вирішив не задавати зайвих питань і поспішно побрів за Чабуком. Хоч в очах йому ще не розвиднілось після сну, але він побачив батіг, що звисав з його поясу.

Вони дійшли до гвинтових сходів, і почали спуск. Зазвичай на нижніх рівнях було більше роботи — каміння основи титанічного храму-піраміди кришилося під його власною вагою. У чорних гранітних блоках, висотою у два людських зрости і шириною в п’ять, утворювались глибокі тріщини. Тріщини пропускали крижані вітри з зовнішнього світу. Через це найнижчі рівні піраміди були давно покинуті, входи на ці поверхи були запечатані. Коли Мот народився, ці нижні поверхи ще були придатні для життя, зараз же там були просто крижані катакомби.

Хлопчик намагався не відставати від Чабука і тримати у світлі ліхтаря, а той не зважав на кволість і криві ноги служки ступав у низ переступаючи через сходинку. Вони зупинились біля високих дверей з чорного заліза. Двері були вкриті білим інеєм. Він робив барельєф на поверхні більш виразним і об’ємним, а світло ліхтаря, що відбивалось у міріаді крихітних кристаликів льоду, розсіювалось навкруги.

Барельєф зображав історію порятунку людей. Зверху — Сонце, що проливає свої промені на людей, а ті тягнуть руки до нього. На місці очей, у Сонця два велетенські рубіни. Люди під зоряним небом, танцюють і співають пісень. Сонце танцює із місяцем, а зірки кружляють навколо них, люди знову доєднуються до танцю. Потім місяць зникає з барельєфа, сонце втрачає частину своїх променів. Воно не танцює більше, тужить за місяцем. Очі сонця — дві чорні діри. Потім Сонце йде з неба слідом за місяцем. Люди здіймають свої руки до зірок, але вже не у танці, а у молитві, благаючи про порятунок. З кожною наступною сценою зірок лишається в небі менше, як і людей під ними. На барельєфі з’являється безлика і безформна фігура Божества — чорна діра на чорній поверхні рельєфу. Люди тягнуть руки до нього, воно ж огортає людей собою. Люди зводять величну піраміду до того як остання зірка зникає з неба. Божество посідає на вершині храму.

Мот бачив цей барельєф у священних книгах, він знав цю історію від старих ченців. Проте, він заворожено дивиться на нього ніби вперше, не в змозі відвести очі від чорного металу. І від поглинаючої світло ліхтаря плями, що зображає Божество.

З заціпеніння його вириває ляпас від Чабука. Він потягнув за кільце і важкі двері беззвучно відчиняються. Холодне повітря огортає хлопчика і, як надокучлива родичка, починає щипати його за щоки.

— Заходь, пацюк, тут є для тебе робота.

Хлопчик кидає погляд на написи біля дверей. — Але ж це сімнадцятий поверх, він певно промерз наскрізь. Хіба тут хтось живе?

— Тут сьогодні хтось помре якщо не стулиш писок і не будеш робити що я кажу.

Чабук поклав долоню на руків’я батога і Мот закрив рота так стрімко, що зуби клацнули. Після чого мовчки зайшов у прохід та рушив коридором. Чабук зайшов за ним і зачинив двері.

Як і припустив хлопчик — поверх був покинутий. Люди пішли звідси кілька років тому, коли він промерз остаточно. Тут було справді холодно. В порівнянні із цим холодом температура на рівні, де жив Мот була майже як у теплиці. Для хлопчика холод, був супутником, який не полишав його протягом усього життя, Мот думав, що знає про нього все. Але в той день він познайомився із зовсім новим його видом. І відчував жах від цього знайомства. Мот вперше в житті відчув холод, що справді може вбити. Не надокучати під час сну, не пощипувати кінчик носа та вух, не лоскотати п’яти коли ступаєш по підлозі. А вбити.

Вони брели покинутими коридорами сімнадцятого поверху храму. Брели дуже довго по прямій. Служка розумів, що вони йдуть просто до однієї з зовнішніх стін. Світло яскравого ліхтаря Чабука вихоплювало з темряви настінні малюнки, зображення людей, яких Божество врятувало від темряви. Вони здіймали руки до вершини храму, співали йому пісень і танцювали оповиті його теплою милістю, ситі і щасливі. Хлопчику здавалось, що ці картини у мертвих замерзлих стінах храму, були схожими на посмішку на обличчі мерця.

Вони вперлись у стіну. Просто перед ними, з темряви з’явилась чорна громада, складена з грандіозних блоків. Той, перед яким вони стояли був буквально розколотий навпіл. З тріщини з гучним свистом виривалось крижане повітря.

— Лізь туди, там треба підмазати трохи. — Чабук вказав батогом на чорну пащеку розщілини.

Хлопчик вагався кілька секунд, він не розумів навіщо лагодити стіни на поверсі де ніхто не живе. А ще він боявся, по справжньому боявся тієї темряви і пекучого холоду, що линули з тріщини. Він глянув на відерце з розчином у своїй руці і не розумів, як воно допоможе там, де потрібна сотня таких. Переступаючи з ноги на ногу, він розкрив пересохлі губи, щоб щось сказати, але варто було Чабуку звільнити згорнутий у кілька петель батіг, як ноги хлопчика самі направили його у розщелину, ще до того, як кінець батога торкнувся підлоги.

Він пірнув всередину долаючи опір морозного повітря. Тисячі крижаних голок впивались у нього, а кожний дотик до поверхні каменю, обпікав шкіру. Тріщина була настільки широка, що йому навіть не доводилось просуватись боком. Він зробив кілька кроків всередину, вдивляючись у темряву перед собою. Щілина стала вужчою. Кам’яні зуби розколотого граніту потроху стулялися навколо кволого тіла хлопчика. Мота обдував крижаний протяг, тут всередині його виття було майже оглушливе. Хлопчику ще ніколи не було так холодно. Тіло били дрижаки, пальці на руках і ногах втратили чутливість. Він переривчато дихав випускаючи в повітря подрані дрібні хмарки пари та намагався стримати стукіт щелеп.

Він просувався вперед боком, кидаючи свою тінь у темінь розщелини. Ще через кілька невеликих кроків він опинився в міцних, холодних обіймах каменю, йому доводилось проштовхувати своє тіло вглиб розщелини. Дотик морозного каменю обпікав його шкіру крізь одяг, гостра поверхня стіни роздирала щоку. Мот витягнув руку перед собою розраховуючи просунутись трохи далі.

Відчув як рука торкнулася іншої руки у темряві. Вона була холодніша за оточуючий граніт. Їхні пальці сплелися, Мот закричав і спробував повернути голову у бік світла, але стіни стискали його занадто сильно, у щілині було недостатньо місця, щоб повернути голову.

В цей момент, ніби його крик був командою, світло позаду хлопчика зникло. Потім воно блимнуло раз і другий, почувся шурхіт - щось важке тягнули по підлозі. Почувся скрегіт каменю і настала темрява. Потім була тиша, така сама масна і щільна як темрява. Навіть протяг припинив своє завивання. Мот стояв, затиснутий між двома титанічними уламками гранітного блоку, у повній темряві, не в змозі поворухнутися. Він тримав замерзлу руку мерця у своїй долоні і був певен, що рука мерця міцно тримає його. Хлопчику здавалось, що кам’яні стіни стискають його ще сильніше, здавлюючі йому груди і витискаючи повітря з легень. Він спробував дихати глибше, але тільки відчув ще сильніший тиск. Темрява, що оточувала його, проникла в його свідомість і заповнила собою все.

***

Він розплющив очі, але світла не побачив. Відчував холод, але не такий палючий як до цього. Цей холод був слабким відлунням того дикого і невблаганного, що нісся разом із вітром зовні. Мот відчував його ніби десь за межами свого тіла. Холод в кінцівках же взагалі майже зник. Він усвідомив, що все ще знаходиться в розщелині, спробував поворушитись і відчув, що стіни вже так сильно не стискають йому тіло. Проте, він все ж не міг звільнитись від того, що утримувало його зап’ясток.

Він смикнув раз, другий, відчув як рука мерця трохи піддалася, але все ще міцно утримувала його руку. Вперся босими ногами у підлогу і потягнув з усієї сили. Почув тонкий протяжний скрип, так скрипить лід, коли намагаєшся розжувати його зубами. Потім був гучний хруст, який оглушливо відбився від стін тріщини. Хлопчик полетів на підлогу все ще стискаючи руку мерця відірвану по лікоть. Він вдарився головою об кам’яну підлогу і темрява знову проповзла у його свідомість.

Йому знову снилися жахіття. Голос, який він чув і раніше, волав до нього сильніше ніж будь-коли. Цей голос нагадував гуркотіння тектонічних плит, виття буревію, рев виверження вулкана. Цей голос не вимовляв жодного слова до Мота, але в ньому читалося одне бажання, що яскравою блискавкою спалахувало в його потужності. Це була жага їсти.

Хлопчик відкрив очі, спробував підняти голову, і відчув як хрустить примерзле до калюжі крові волосся. Він сів на підлогу, тримаючи руку мерця у своїх руках. В його голові все ще лютувало відлуння цього голосу з його кошмарів. Мот сидів в цілковитій темряві, не відчуваючи ні болю, ні холоду. У нього залишилось лише одне бажання — їсти. Неусвідомлюючи себе він повільно потягнув замерзлу руку мерця до свого рота. Завагався на коротку мить ніби перед першим поцілунком, а потім вп’явся зубами у промерзлу плоть.

Вона була тверда мов камінь, скрипіла на зубах мов крига. Проте Мот гриз її осатаніло як голодний пес гризе кістку, яку йому дав господар. Хлопчик шкріб відірвану руку зубами, обмазуючи своєю слиною і видихаючи гаряче повітря з грудей. Плоть на кістці поступово почала піддавати. Мот відчув смак крові у роті. Він вгризався зубами у промерзлу шкіру, перетираючи її на дрібне лахміття і розтоплюючи всередині свого рота. Перший шматочок який хлопчик спромігся проковтнути посилив його відчуття голоду в сотні разів і він накинувся на промерзлу руку з новою силою.

Це тривало довго, а може все відбулося швидко. Мот не тямив себе, він їв. А голос з його снів співав йому та заохочував їсти далі, як мати, що годує немовля грудьми. В тій темряві Мот заснув ситим сном вперше у своєму житті.

***

Він прокинувся у келії. Не знав скільки часу пройшло. Не розумів як тут опинився. Казали, що його знайшли біля сходів на жилому поверсі, обмороженого і напівживого, але з посмішкою на обличчі.

Йому відрізали відморожені пальці на ногах і вуха, кінчик носа почорнів і з часом відпав сам. Але це чомусь його не турбувало. Він відчував у собі силу, яку досі в житті ніколи не відчував. А головне - він відчував ситість. Ще багато днів після того, він почував себе ситим. Всередині його скаліченої свідомості було щось, що могло бути схожим на відчуття щастя.

Те що сталося того дня залишилось між ним і братом Чабуком. Останній почав дивитись на Мота з іще більшою ненавистю, хоча здавалось, що це неможливо. Проте, у його погляді з’явилось щось іще. Мот не міг розібрати що це, але цей дрібний відблиск у маленьких сірих очах Чабука подобався хлопчику. Якось вночі він лежав у холодній келії під своєю поплямованою ковдрою і почав посміхатися. Збагнув, що поблискувало в очах Чабука коли той дивився на нього. То був страх.

***

Мот розплющив очі і відкинув смердючу ганчірку яка слугувала йому ковдрою усе його життя. Вона була просякнута потом і масна від мири. За три роки з кривоногого і хворобливо худорлявого хлопчика він перетворився на хворобливого, кривоногого горбатого підлітка. Червоні очі були глибоко посаджені у зморшкуватих очницях, вух і кінчика носа не було. Велика, обтягнута тонкою шкірою з мереживом синіх судин голова була присипана напівпрозорим пушком. Він був схожий чи то на древнього старця, чи то на чудовисько з дитячих казок.

Хлопець знову погано спав. З часом, після тієї ночі, кошмари повернулись з новою силою. Щоночі хтось кликав його до себе, в поклику не було ні погрози, ні злоби, але сила, що текла крізь цей безслівний голос, змушувала все єство Мота щулитись від жаху. Він не міг ні уявити, ні осягнути власника цього голосу, але усвідомлення чужорідності цієї сутності і могутність її зову розчавлювали свідомість хлопця.

Його перевели працювати на середні рівні храму. З усіх служок його віку, ледь половина дожила до цього. Тепер в його обов’язки більше не входило прибирання вигрібних каналів або замазування шпарин у стінах храму — цю роботу виконують наймолодші служки на холодних нижніх рівнях. Тепер Мот був одним з тих, хто доглядав труби, якими тепла мира від Божества спускалася всередині стін храму, даючи живильне тепло. Нижче були десятки жилих поверхів, у яких, мов жуки під каменем, юрмились тисячі врятованого люду — ті, кого Божество попередило про настання вічної ночі, і кого пустило у свій храм.

Хлопець стер липкі краплі поту з лоба рукавом роби. Лоб був жирний і вкритий прищами, роба була уся наскрізь просякнута маслянистою мирою. На середніх рівнях храму Мот більше не страждав від холоду і голоду. Тепер він страждав від задушливої спеки і голоду. Усі труби, що сполучали верхній храм, де на троні сиділо Божество, із рештою піраміди розходилися на цьому поверсі. Вони не були вмуровані у стіни, як всюди в храмі, щоб мироток було легше розподіляти. Мідні труби були такими гарячими, що до них було майже неможливо доторкнутись. Вони переплітались вздовж стін, зверху вниз і впоперек. Обплітали одна одну, тонкі як мізинець дитини і широкі мов діжка. Усі вони постійно шипіли, з кожного шву скрапувала мира. На поверсі постійно стояв пар, вологість була така, що у Мота шкіра на кінчиках пальців була постійно зморщена і біла.

Мира не тільки рятувала людей від холоду вічної ночі, але і давала світло слугуючи пальним для лампад. На мирі готували їжу, її додавали у ґрунт грибних садів. Все життя, що досі жевріло у стінах храму, завдячувало своєму існуванню мирі - прояву милості Божества до людей.

Мот нікому не міг сказати як сильно він ненавидить її. Ненавидить те, як від неї жирніє і потім злипається шкіра на руках. Її мускусний запах схожий на поєднання солодкуватого духу немитого тіла, свіжозрізаного гриба і сирої землі. За рік роботи на середніх рівнях він так і не звик до її запаху, він відчував його навіть крізь сон. Вона просякла весь одяг і всі речі хлопця, все було слизьке і жирне. Мира просочувалась навіть у пори його шкіри, забиваючи їх, через що Мот постійно був вкритий вуграми.

Він вийшов з келії переступивши через своїх сплячих братів. В коридорі він підібрав відро та пішов нерівною ходою до чанів із мирою. Середні рівні храму були найспекотнішим місцем у храмі, а мироварні були найспекотнішим місцем на середніх рівнях. Саме тут пощастило працювати Моту. Звичайно він завдячував цим брату Чабуку, який уже став помічником настоятеля. Він вовком дивився на хлопця щоразу як вони із ним перетинались і завжди ставив його тільки на найважчу роботу. Проте, після тієї ночі, він жодного разу не заговорив до Мота, а головне, не підняв на нього руку. Хлопця це цілком влаштовувало.

Цілий день він черпав гарячу миру в задушливих приміщеннях і таскав важкі відра до великих чанів, під якими коптило полум’я. В чанах миру виварювали і робили з нею мазь яку потім використовували як паливо.

Мот рахував дні працюючи на мироварні. Як і всі інші служки він мав пропрацювати на цьому рівні три роки, після чого підніметься у верхній храм, де закінчиться його каторга і почнеться справжнє служіння Божеству. Мот намагався собі уявити життя в якому не було важкої брудної роботи, і голоду. Зробити це йому було так само важко, як уявити сонячний день.

Кожне спустошене відро ненависної рідини наближало його до цілі. Мот вставав раніше за інших і лягав пізніше за інших, намагався просто виконувати свою роботу, а головне — не показуватись на очі Чабуку зайвий раз.

Займаючись важкою працею, Мот мріяв про те, як буде допущений у верхній храм. Ніхто з служок чи мирян не знав, що відбувається на тих рівнях. Далеко не всі служки доживали до цього моменту. А ті, що возносились туди, повертались дуже рідко і лише в коротких справах, уже як Архієреї. Вони не говорили до мирян чи нижніх чинів, всю їх волю виконували настоятелі і їх помічники. Їхні обличчя були закриті золотими масками, а їх тіла прикрашали одежі з червоного шовку. Мот один раз за все життя бачив архієрєя. Це було на церемонії благословення. Верховний жрець стояв у залі перед натовпом дітей і помахом руки вирішував їхні долі. До нього підводили дитину, він дивився на неї певний час, а потім величним жестом довгих пальців, закутих у золоті ковпаки з вишуканим гравіюванням, вказував шлях для дитини. Бути їй мирянином чи настоятелем, стати ремісником чи працювати у грибних садах. Чи стати служкою. І бути приреченим на роки жахливих мук, важкої роботи, побоїв і принижень, майже напевно померти протягом цих років.

Хлопчик пам’ятав, як його підвели до архієрея. Золота маска з чорними очницями не виражала жодних емоцій, але хлопчик відчував на собі погляд очей, що ховаються під нею. Вони ніби заглядали йому під шкіру, мов гострий щуп впивались йому у мозок через очі. Маска ледь помітно нахилились, Мот запам’ятав цей незначний жест непевності. А потім помах руки вирішив все його подальше життя.

Мот згадував це, коли набирав гарячу маслянисту рідину у відро і думав, що б він сказав тому архієрею, який занапастив його життя. Що б він зробив з ним усіма, якби мав силу на це. Так минали дні, які змінювались ночами коли приходили кошмари. Розпечена мира, задуха, спека, голод і маленький вогник образи у серці.

***

Завершувався останній рік служіння Мота. Три роки він працював на нижніх поверхах у холоді і голоді. Три — на мироварнях, потерпаючи від пекельної спеки і голоду. З тих служок, що почали роботу одночасно із ним вижили одиниці. Більшість не витримували постійної задухи і спеки, ламались від важкої праці і голоду. Іноді вони падали без духу біля чанів або в коридорах, іноді просто не прокидались вранці. Були і ті кого знаходили в келії з перерізаними зап’ястками у калюжах власної крові і сечі. Мот вижив, бо був впертим. Він був хирлявим, кривим та покаліченим, проте він виживав щодня і щохвилини. Виживати йому допомагали дві речі — його тваринна впертість та образа. Понад усе на світі він мріяв дожити до моменту, коли зможе піднятися над цим світом сповненим страждань і долучитись до вищого церковного чину у верхньому храмі.

Того дня він, як і завжди, страждав від кошмарів. Як і завжди, прокинувся раніше інших і пішов працювати. Як і завжди, працював довше за всіх інших. Чим менше спиш - тим менше страждаєш від кошмарів. Голос мучив його так, як ніколи до того у житті. Він кричав про голод, благав, погрожував, улещував.

Він зачерпнув відро гарячої мири з відкритого кам'яного жолоба, яким вона паруючи текла вздовж стіни. І поніс до велетенського чана, в два людських зрости висотою. У мироварні таких були десятки, вони стояли вздовж стіни і під кожним коптило потужне полум’я, яке живила та сама мира, що виварювалась у чанах. Це був єдиний ресурс якого було вдосталь у храмі-піраміді. Піднявся по хиткій приставній драбині вгору і вилив відро у чан. Так він робив вже незліченні тисячі разів. А потім драбина пішла йому з-під ніг.

Мот полетів вниз і впав на спину. Якимось дивом йому вдалося не розтрощити потилицю об кам’яну підлогу, проте від удару йому вибило все повітря з легенів і він не міг знову вдихнути. Він лежав на підлозі відкриваючи рот мов риба викинута на берег. Над ним стояв Чабук.

— Що, пацюче, запрацювався? — він вдарив Мота п’яткою у ніс. Почувся огидний хрускіт і з ніздрів хлопця ринули два потужні потоки крові.

Чабук вдарив його ще раз, цього разу у щоку. Хлопця перевернуло на живіт і він нарешті спромігся набрати в груди трохи повітря. Помічник настоятеля тримав в одній руці батіг, а в іншій пляшку із перебродженим грибним відваром. Його обличчя пашіло від випивки і спеки мироварні. Очі люто крутилися в очницях і палали від злості.

— Ти, гімно, справді думав що доживеш до возвишення? Що потрапиш у верхній храм? Може станеш Архієреєм? — він стояв, вперши руки в стегна, і викрикував це все на Мота, поки той звивався на землі намагаючись зібрати докупи думки і кілька зубів, що випали від другого удару по обличчю.

Йому завадив черговий удар ногою, який, цього разу, прилетів у ребра. Одразу за ним навздогін ще один, по спині, тепер уже батогом. Мот, що звик до болю за роки роботи служкою, терпляче витримав перші кілька ударів ногами, але від батога він одразу завив як тварина. Він катався по підлозі, а Чабук шмагав його батогом.

Розум Мота метався у паніці серед яскравих блискавок болю, мов заєць в полі під грозою. Він намагався зрозуміти, що робити та як це припинити, але кожен новий удар вибивав з його голови всі думки. Одне він розумів точно — цього разу його не карають, а намагаються забити до смерті.

Нарешті Чабук зробив паузу, щоб відпити з пляшки і ковтнути повітря, він був незвичний до фізичної праці у спеці мироварні. Він розчервонівся ще більше, засапався від роботи батогом.

— З якого дива, ти каліка недоношений, вирішив, що тебе приймуть нагорі? Думаєш ти станеш архієреєм і будеш мені віддавати накази? — Чабук кричав на Мота і з його масного рота летіла слина.

Хлопець спромігся так-сяк зіп’ястись на ноги і озирнувся навкруги. Праворуч палало полум’я під чанами з мирою, ліворуч, на іншому кінці зали, був жолоб із нею. Чабук стояв чітко між хлопцем і виходом із зали.

Мот спробував покликати на допомогу, але звичайно ж ніхто не прийшов. По-перше — була пізня година, по-друге — випробування і страждання, що лягають на плечі служок-мучеників, ті мають нести самі, тож йому б ніхто не допоміг навіть якщо у залі було повно людей.

Чабук стояв посміхаючись, він кинув порожню пляшку у полум’я. Воно невдоволено спалахнуло яскравіше, помічник настоятеля рушив на хлопця. Вдвічі більший за нього, з товстими руками і потужними плечима. Чабук отримував вдосталь їжі від самого народження. Мот спробував зробити крок праворуч у бік чанів, а потім одразу чкурнув у інший бік — до жолоба. Чабук, навіть не смикнувшись, рушив прямо до нього стрімко скорочуючи відстань. Хлопець пробіг кілька незграбних кроків на своїх кривих, з безпалими ступнями ногах. Добіг майже до кам'яного жолоба у якому мира втікала у залу. Він не знав що робить і куди тікає, просто намагався опинитись якомога далі від Чабука. На кожні два-три криві кроки Мота, здоровань робив один, але відстань між ними швидко скорочувалась.

Не добігши кілька кроків до жолоба, хлопець перечепився через власну ногу і впав на підлогу. Перекотившись на бік, він бачив як на нього, не сповільнюючи швидкості насувається Чабук. Він біг на хлопця широкими кроками, його великі ноги у важких сандалях гучно шльопали по облитій мирою підлозі. Тут біля жолоба, де миру зачерпували відрами її було особливо багато. Чабук розраховував, що з розбігу вдарить хлопця і розтрощить його череп як гнилу диню. Коли він переніс всю вагу свого тіла на одну ногу вона просто ковзнула по слизькій підлозі. Чабук не зупинив свого руху, а полетів вперед перечепившись через голову Мота. Він з силою, яку хотів вкласти в удар по голові служки, полетів обличчям на кам’яний край жолоба з мирою.

Мот, що вже очікував почути хрускіт власного черепа натомість почув як хрустять кістки обличчя Чабука. Здоровань стояв на колінах просто над Мотом впершись обличчям у камінь. Хлопець вибрався з-під нього і на чотирьох кістках відповз у бік. Чабук стояв на колінах ніби молився, з-під його обличчя струменіла кров. Мляво і незграбно ворушачи руками, він спромігся відштовхнутись від борта. Його обличчя було вм’яте всередину в області носа, верхня щелепа пробила губу, уламки зубів стирчали крізь шкіру. Праве око вивалилося з очниці і дивилось кудись вверх, а ліве, сповнене люті все ще дивилось на Мота. Він спробував піднятись на ноги та заточився і вперся рукою у підлогу, другу руку він все ще тягнув до хлопця.

Мот швидко звівся на ноги та побіг в бік виходу. Через кілька кроків зупинився і озирнувся на Чабука. Той все ще намагався звестись на ноги. Хлопець зупинився. Кров гучно пульсувала у його вухах, але голос з його снів перекрикував цю пульсацію. Він, як і завжди не міг розібрати слова, що промовляв до нього голос, але знав точно чого той вимагає. Хлопець підібрав з землі чавунне відро для мири, ухопив його обома рукам та з силою опустив на голову помічнику настоятеля. Пролунав гучний дзенькіт, ніби били в церковний дзвін. Здоровань ніби не відчув удару, але почав голосніше мичати щось нерозбірливе. Мот знову вдарив його по голові, замахнувся для чергового удару, але Чабук схопив його за робу і потягнув на себе. Вони обоє перехилились через борт жолоба. Голова Чабука опинилася прямо у потоці гарячої мири, він із ревом випірнув із нього, та спромігся вивернувшись ухопитись своїми дужими руками за шию Мота.

Чорні плями перед очима хлопця з’явились майже одразу як руки Чабука здавили його шию. Мот вперся рукою йому у підборіддя і з усієї сили втис голову здорованя у миру зануривши свою руку у гарячу рідину по майже по лікоть. Руку Мота обпекло, проте він продовжував утримувати голову Чабука. Він тримав її незважаючи на біль, крізь чорні плями в очах дивлячись як від обличчя повільно линуть бульбашки у в’язкій рідині. І як басейн із мирою зафарбовується у червоний колір. Він тримав його голову навіть тоді, коли здоровань перестав здавлювати його шию і бити ногами по підлозі.

Важко дихаючи Мот відійшов убік. Його рука була яскраво червона і розпухла, пальці хитались на ній мов пришиті шматки м’яса. Він її зовсім не відчував. Хлопець стояв над тілом помічника настоятеля. Голос зі снів співав від радості у голові Мота. Це був тріумфальний і радісний спів в очікуванні свята. У ніздрі хлопця вдарив запах, що піднімався від гарячої мири. Знайомий запах немитого тіла, грибів і сирості. Але цього разу від запаху у пересохлому роті хлопця з’явилась слина. Серед знайомих запахів відчувався також запах вареного м’яса.

В ту ніч Мот був ситий вдруге за життя. І був таким ще дуже довго.

Як і минулого разу він не пам’ятав як опинився у своїй келії, як йому ампутували зварену руку. Але він ще довго пам’ятав те відчуття ситості і наповненості всередині себе.

Голос у його снах мугикав йому лагідну колискову багато ночей після того.

***

Мот заплющив очі. Яскраве світло сліпило його. Він стояв у церемоніальній залі разом із небагатьма служками, які спромоглися пережити шість років випробувань, голоду і важкої праці. В залі було запалено стільки ліхтарів, смолоскипів та лампад, що хлопець не знав куди дивитись, щоб йому не різало очі. Він не бачив стільки світла за все життя. Мот стискав єдину руку в кулак, згадуючи яких страждань йому коштувало виварити миру, щоб з неї зробили паливо для ліхтарів, яке тут так просто марнувалось для церемонії.

Велетенські кам’яні двері, що закривали прохід до верхнього храму повільно розчахнулись і у залу увійшла процесія з архієреїв. Їх було шестеро, не по-людськи високі, у своїх позбавлених емоцій золотих масках вони ніби летіли над підлогою. Жерці пройшли до центру зали несучи у руках кадила з позолочених і вкритих коштовним камінням черепів, з них линув червоний дим що сплітався у повітрі із невагомими стрічками червоного шовку якими були прикрашені їхні одежі. Архієреї стали півколом навпроти служок. В одному приміщенні ці дві групи виглядали абсурдно. Шість, осяяних силою, загадкових істот, загорнутих у шовк і тринадцять напівживих підлітків. Служки виглядали настільки жалюгідно наскільки велично виглядали архієреї. Майже всі вони були скалічені за шість років служіння. Всі вони були виснажені, безволосі, вкриті болячками, синцями і шрамами.

Архієреї розступились і відпрацьованим владним жестом вказали служкам на ворота до верхнього храму. Жалюгідним шкутильгаючим натовпом підлітки пройшли крізь ці ворота, процесія з архієреїв йшла слідом. Кам’яні ворота зачинились за ними.

***

Підйом тривав довго, значно довше ніж можна було собі уявити. Мот подумки жахнувся від усвідомлення того, наскільки розмір храму більший навіть за його найсміливіші припущення. Виснажені служки ледь долали цей підйом, а архієреї йшли вгору розміреним кроком. Мот важко дихав і пітнів, але намагався йти якомога ближче до архієреїв. Можливо його власне важке дихання і стукіт крові у вухах оглушали його, але він був впевнений що не чув ні звуків кроків високих жерців ні звуків дихання під їх золотими масками.

Вони підіймалися широкими сходами, кожні кілька кроків на стіні палав яскравий ліхтар. Стіни були прикрашені священними розписами виведеними золотом. За черговим витком сходів їх чекали ще одні ворота. В порівнянні із ними ті, що були на іншому кінці сходів, були жалюгідною калиткою у свинарнику. Ці ворота були вчетверо вищі за попередні, кожний клаптик їх поверхні був інкрустований золотом та платиною. На їх поверхні змальовувалась та сама історія що і на кожних дверях на кожному поверсі храму — історія спасіння людства. Тільки верхня частина, де божество сиділо на троні на вершині піраміди, відрізнялась. Біля божества стояли фігури у червоному, вони тримали у руках таці з підношенням, на тацях також було щось червоне. Нижче були зображені криві жалюгідні фігури служок, вони тягнули руки вверх до Божества. В руках кожний тримав серце, викладене з рубінів.

Мот ледве стояв на ногах після підйому, страшенно хотілось пити. Звичне ж відчуття голоду навіть трохи притупилося від фізичного виснаження. Дехто зі служок ще плівся позаду. Ворота почали відчинятись. Хлопець відсахнувся коли титанічні двері почали рух, йому здалося що важезна позолочена брама почала падати. Усі інші служки, що відсапувались поряд також спробували відійти вбік. Вищі церковники залишились стояти нерухомо.

Ворота розчахнулись плавним рухом, ніби нічого не важили. За ними було видно велетенську залу. У Мота запаморочилось в голові від її розміру. В кожний бік не було видно її меж. Стеля була така висока, що служки, які все життя провели у тісних приміщеннях, попадали на землю та намагались ухопитись за сходи. Мот ледь подолав у собі подібне бажання, йому здавалось, що гігантська порожнеча над головою може засмоктати його у себе. Проте, він зробив крок всередину зали одразу за архієреями. Життя навчило його, що не варто показувати свою слабкість перед тими, від кого воно може залежати.

В залі їх зустрів ще один церковник. Його одежі були прикрашені ще більш багато, замість очниць на його масці палали два рубіни. Своїм червоним світлом вони осяювали все навколо навіть у яскраво освітленій залі.

Служки вишикувались перед ним. Висока фігура закутана у шовк та обв’язана золотими ланцюгами витягнула непропорційно довгу руку з такими ж довгими пальцями і вказала прямо на Мота.

Все всередині хлопця зіщулилось. Знову відбір, його долю знову вирішують, після всього, що він пережив і через що пройшов, щоб опинитись тут. Злість, яка тліла всередині нього усе життя, часто підтримуючи його своїм теплом спалахнула як ніколи.

Злість, страх невизначеності і відчай прибили його. З його червоних очей потекли сльози, проте він не зміг навіть поворухнутись.

Церковники обступили його колом. Мот уявляв як він от-от подолає закляк і кинеться на них, буде дерти їх своїми гнилими зубами, тими що лишились, позриває золоті маски, запустить нігті в їх очниці. Помститься за ті роки страждань, на які вони його прирекли і зможе запобігти тому, що вони знову обрали для нього.

Проте, світло в його очах згасло коли один з жерців підняв свою витончену долоню перед його обличчям.

***

Мот прокинувся зіщулившись від холоду. Тут, у верхньому храмі було не тепліше, ніж на нижніх поверхах. Він лежав на кам’яному ліжку. Тут у нього не було ковдри. Під час сну він закривав єдиною рукою очі, бо світло у верхньому храмі злилося звідусіль і заважало йому спати. Пройшло кілька місяців з моменту, як він потрапив у верхній храм. Його справді відділили від інших служок. Він був сам один у велетенському лабіринті у верхній частині піраміди. З першого дня він більше жодного разу не бачив, а ні інших служок, а ні архієреїв, а ні верховного жерця який обрав його в перший день.

День через день у його кімнаті з’являлась жалюгідна порція грибної юшки, ті самі помиї, якими він був змушений харчуватись усе життя. Але тепер у золотих мисках прикрашених дорогоцінним камінням. Від цього вона не ставала, а ні поживнішою, а ні смачнішою.

Минали дні і тижні. За ними місяці. Мот розгулював золотим храмом порожнім, як погляд мерця, не зустрічаючи нікого. Він, що звик до важкої праці і випробувань, зараз божеволів від нудьги. Відсутність можливості зайняти себе хоча б чимось, зводила його з розуму. Голод також повернувся з новою силою. Там внизу, на промерзлих нижніх рівнях і у розпечених стінах мироварні він принаймні отримував свій пай щодня, тут же це було з абсолютно випадковими інтервалами, але у найкращому випадку через день.

Хлопець блукав нескінченними коридорами і величиними залами, кликав людей, та ніхто не відповідав йому. Раз по раз він повертався у свою кімнату. Не змінювалось нічого. Тільки кошмари посилились невимовно, з того часу, як він увійшов у верхній храм. Голос, який раніше вимагав і декларував свою волю без слів, зараз благав і жалібно вимолював. Він був схожий на скавучання напівмертвого звіра, який уже багато днів не може вирватись з капкана. Мот був би радий заспокоїти голод голосу і свій власний, але схоже, що у храмі він був сам.

Так тягнулись місяці, поки одного дня він не прокинувся від тендітного доторку до своєї свідомості. Мот розплющив очі, у його кімнаті стояли шість жерців. Перед ними, на столі стояла важка золота таця накрита куполом з чорного кришталю.

Мот підвівся і насторожився.

— Що ви хочете від мене? — йому було уже все одно хто стоїть перед ним. Він лютував і відчував себе обдуреним. Все своє важке життя, він терпів. Всі його сили і всі думки були спрямовані на досягнення лише однієї цілі — вижити і потрапити у верхній храм. Де більше не буде страждань і голоду. А отримав порожні стіни прикрашені золотом, самотність і відсутність цілей, що підточувало його глузд значно сильніше за страждання.

Ніхто з архієереїв не відповів ні слова. Їхні маски не виказували ніяких емоцій. Один з них мовчки підняв кришку таці. На золотій тарілі лежало людське серце, воно парувалу у прохолодному повітрі кімнати. Ніби відчувши на собі людський погляд воно судомно скоротилось видавивши з себе слабкий струмень крові на таріль. Поряд з серцем лежала печінка, шматки рожевого м’яса, фігурно розкладені пальці. На окремій кришталевій мисці лежали два блакитних ока.

— Ви принесли це мені? — у роті Мота з’явилась слина, він намагався приховати свій апетит від архієреїв.

Маска одного з жерців питально схилилася вбік, чи хлопцю так тільки здалося.

Інший вказав на тацю, потім на Мота, потім підняв довгий палець вгору.

— Ви хочете, щоб я відніс це на вершину, Йому? — голос хлопця дрижав.

То он навіщо я вам потрібен тут? Ви хочете, щоб я носив їжу, підгодовував ваше Божество, а потім в один день сам став його обідом?

Голос Мота зривався, з очей поток лились сльози. Усе його життя, уся віра були знищені і розтоптані. Охоплений відчаєм Мот кинувся у бік архієреїв.

Один з жерців підняв руку, тіло Мота миттєво обм’якло і перестало його слухатись. Він повалився на підлогу просто до ніг жерців. Той, що зупинив його став прямо над хлопцем, помахом руки підняв його з землі. Мот висів у повітрі мов поламана лялька. Жрець знову вказав на тацю, потім на хлопця, потім підняв палець вгору.

Мот закричав би від відчаю, якби власне тіло слухалось його, проте він не міг зробити навіть цього.

***

Вони пройшли до центральної частини храму. Двоє жерців несли тацю попереду, інші йшли поряд із Мотом. Хлопець повільно йшов, кожні кілька кроків витирав сльози, до судоми стискав щелепи. Процесія підійшла до стіни в центральній частині храму, Мот проходив повз неї десятки разів коли блукав верхнім поверхом храму.

Жерці зупинились і поставили тацю перед хлопцем. Один з них поклав долоню на стіну і її поверхня пішла колами, мов поверхня води у яку кинули камінець. Білий мармур, з якого вона була викладена, почорнів і викривився. На стіні поволі стали проступати двері. Крихітні двері з грубо обробленого дерева, криві і потерті. З мотузяною петлею замість ручки. Ці двері виглядали чужорідно в оточенні величі лаштунків храму.

Жерці відступили від дверей, наче ті могли заподіяти їм якусь шкоду. Той що стояв ближче до Мота вказав йому на двері. Не маючи іншого вибору хлопець підійшов до них і потягнув за ручку. Мот помітив, як в цей момент жерці здригнулися і відвернули свої золоті маски в бік від дверей, ніби не хотіли чи не могли бачити те, що розташовано за дверима. Мот заглянув у прохід, за дверима була тільки темрява.

Він озирнувся на жерців, ті столи щільним півколом і дивились на хлопця. Мот із викликом підійшов до таці, піддів її з землі єдиною рукою і підняв до рівня грудей. Золота таця здавалась майже невагомою.

Хлопець змирився із своєю долею. Воля жерців давила на його свідомість. Він розумів, що не мав жодного вибору, окрім як пройти крізь двері.

Він зробив крок у темряву і двері зникли за його спиною. Позаду нього була цілковита темрява. Вона ж була з усіх боків. Тільки прямо перед ним в безкінечність тягнулись тонкі золоті сходи що вели вгору.

Хлопець зробив крок, потім ще один і ще. Ті сходинки які він переступив зникали у темряві і він не бачив позаду себе нічого окрім неї. Тож навіть не міг зрозуміти скільки він пройшов. Він не відчував втоми. Всередині нього вирували тільки злість і розпач. Злість на своє вбоге життя. Яке цілковито складалося зі страждання. Злість на світ, який обдурив його очікування і мрії.

Голос всередині його голови мугикав, істерично співав і заливався сміхом, з кожною секундою він звучав все голосніше. З кожною секундою посилювалась і лють Мота. А також відчуття голоду. Він збагнув, що не був голодним всього двічі за життя.

Потім в його голові промайнула ще одна думка і він одразу зробив те, про що подумав. Зупинившись він поставив тацю на сходинки і зняв кришку. Відкинув її у темряву. Вона беззвучно полетіла в порожнечу.

Голос в голові Мота почав панічно вищати, Хлопець чув у ньому занепокоєння і тривогу. Він підняв серце з таці і вгризся у нього зубами. Голос оскаженіло вив. Мот чув розпач і жах. А ще всеосяжну і безкінечну як оточуюча темрява жадібність. Він перекинув тацю ногою і тримаючи серце в руці продовжив підйом.

Час від часу він відкусував від нього шматки, поступово відчуваючи приємну заповненність всередині себе. З часом перед ним у темряві почав вимальовуватись силует. З кожним кроком він ставав більш виразний.

Сходи впирались у підніжжя високого трону. Його узголів’я золотою стрілою тягнулося вгору наскільки вистачало ока. Жовта лінія, що розділяла безкінечність на дві рівні частини.

Мот поїдав серце шматок за шматком піднімаючись до трону. Кров стікала по його ліктю і скрапувала на золоті сходинки під ногами. Подолавши останні кілька сходинок він побачив перед собою масивний трон вилитий із золота. На його поверхню було накинуто кілька пом’ятих і випачканих у мирі клаптів червоного шовку. Мира збігала з сідала трону в усі боки тонкими цівками, що пролетівши трохи у порожнечу перетворювали на могутні потоки. Звідси вона стікала донизу, розтікаючись по всьому храму-піраміді, підтримуючи залишки життя у ньому. Мов слабкий подих помираючого на тліючі вуглики багаття, що не давав їм остаточно згаснути.

Серед зім’ятої брудної тканини на троні, втискаючись у його поверхню, дрижала істота. Мот дивився прямо на неї, але не бачив її форми, не міг усвідомити її обриси чи розмір. Він відчував її тільки як осередок волі і емоцій. Воля її була харчуватись, а єдина емоція яка у ній зараз жила — був страх.

Він чув голос істоти. Тепер уже не всередині своєї голови. Колись цей голос лякав його, Мот боявся що сила її власника може розчавити його свідомість. Зараз цей голос був схожий для нього на мишачий писк.

Хлопець потягнувся рукою до істоти, та втислася в трон ще сильніше. Він ухопив безформний жмуток, підняв його і всівся на трон замість неї.

Деякий час він тримав істоту на витягнутій руці перед своїми очима. Та звивалась міняючи форму. У голові хлопця лунав жалібний писк. Мот підніс Божество до рота і вп’явся у нього зубами.